Роль міграційних процесів у повоєнному відродженні Західної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна установа «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

Роль міграційних процесів у повоєнному відродженні Західної Європи

Гордіца Кароліна Адольфівна

канд. екон. наук, науковий співробітник відділу економічної історії Україна

Анотація

У статті проаналізовано економічні аспекти міграції населення у Західній Європі після Другої' світової' війни. Виявлено основні тенденції та причини європейської міграції у передвоєнний період. Визначено вплив вимушеної міграції, зокрема примусової депортації під час війни, на повоєнний стан західноєвропейських економік. Проаналізовано динаміку та спрямованість основних міграційних потоків у Західній Європі у перші післявоєнні десятиліття. Розкрито регіональні особливості міграційних процесів. Визначено вплив міграційної політики європейських держав на тенденції міграції населення та вплив процесів міграції та рееміграції на повоєнний економічний розвиток країн Західної' Європи.

Ключові слова: міграція, депортація, міграційна політика, трудові мігранти, Друга світова війна, післявоєнне відродження економіки.

Міграція трудових ресурсів як чинник економічного розвитку набуває дедалі більшої актуальності в умовах посилення процесів економічної глобалізації та європейської інтеграції, активним учасником яких є Україна. Військові дії, що нині ведуться на її території, об'єктивно підвищують вимушену мобільність населення і примножують усі пов'язані з цим проблеми. Тож одним з першочергових завдань повоєнного відродження української економіки має стати врегулювання як внутрішніх, так і зовнішніх міграційних потоків шляхом проведення відповідної державної політики. Розроблення основ цієї політики потребує вивчення історичного досвіду регулювання процесів міграції та рееміграції населення після Другої світової війни в ході економічного відновлення країн Західної Європи, що відбувалося на ринкових засадах. міграція примусовий депортація

Відомо, що до початку Другої світової війни Європа була переважно постачальником емігрантів до інших регіонів світу. Ця тенденція була закладена ще у ХІХ ст. як наслідок промислового перевороту і поширення машинного виробництва, що сприяло витисканню робітників з виробничого процесу, збільшенню армії безробітних і посиленню міграційних процесів. За період з 1846 по 1939 р. Європейський континент залишило не менше 60 млн. осіб, з них дві третини осіли у США, решта виїхали до країн Латинської Америки, Канади, Австралії та Південної Африки, де брали участь в освоєнні нових територій, розвитку промисловості та сільського господарства [1].

Але події Першої світової війни внесли деякі корективи, що полягали у поступовому зниженні темпів трансокеанської міграції (чому сприяло, серед іншого, введення міграційних квот у США) і водночас посиленні внутрішньоєвропейської міграції. Зокрема, розпочата за Версальськими домовленостями міграція німецького населення з території Польщі, Румунії, Угорщини та Прибалтики була зумовлена зміною його статусу та умов життя: виїжджали насамперед колишні імперські службовці, що залишилися без роботи, а також землевласники, що втратили частину своїх угідь внаслідок аграрних перетворень; певну роль відіграла й політика асиміляції етнічних меншин, що проводилася національними урядами цих країн [2].

Масова еміграція з Італії до Центральної та Західної Європи, названа «мирною революцією», стала наслідком перенаселеності північних регіонів Італії, як результату їхнього більш швидкого економічного розвитку, посилення регіональних диспропорцій, зростання безробіття, соціально-економічного дуалізму тощо. Італійські мігранти зробили вагомий внесок в економічне зростання Бельгії, Нідерландів та особливо Люксембургу, де вихідцями з Ломбардії ще у ХІХ ст. було закладено основи банківської діяльності, а сектор видобувної (залізорудної) та металургійної промисловості завдяки італійцям вже на початку ХХ ст. перетворився на стрижневу галузь економіки [3].

Основні економічні перспективи для емігрантів у період між двома світовими війнами відкривались у регіонах швидкого промислового розвитку, куди й прямувало населення сільських регіонів. При цьому тенденція до еміграції з певного конкретного регіону була тим вищою, чим більшою була частка сільського господарства у його економіці і чим меншим був обсяг виробництва на душу населення. Тому загалом європейські міграційні потоки були спрямовані з півдня і сходу на північ і захід: головними джерелами еміграції були Польща, Італія, Балкани, Іспанія, Португалія, а центрами тяжіння - Північна Франція, Рур, великі порти - Гамбург, Роттердам. Зокрема, у Франції іммігранти наймалися на шахти, будівництва, хімічні та сталеливарні заводи, громадські роботи; вже у 1929 р. понад 60% робітників на металургійних заводах у Лонгві були іноземцями [4].

Саме у міжвоєнний період закладались основи активної міграційної політики європейських держав, коли було зроблено перші спроби впровадження у сферу трудової міграції планомірних засад. Так, у країнах Бенілюксу вже у 1920-х рр. виникли перші постійні компанії з найму робітників- іноземців, завдяки чому до Бельгії та Нідерландів, поряд із мешканцями Німеччини, Франції та Італії полинули трудові ресурси з Центральної та Східної Європи, які отримали «право» видобувати кам'яне вугілля у Льєжі та Лімбургу, тобто працювати на економіку Бенілюксу у тих галузях, де не бажало працювати корінне населення. Тим самим у житті країн Західної Європи позначився початок нової епохи, що остаточно сформувалася після Другої світової війни, коли економічно найбільш розвинені держави могли використовувати для своїх потреб іноземців, заробітна плата яких була меншою, ніж у корінного населення, але значно більшою, ніж у них на батьківщині.

Друга світова війна спричинила державам і народам Європи величезні людські й матеріальні втрати, що випливали з масштабних переміщень населення внаслідок зміни кордонів та місць розселення народів і проведення злочинної демографічної політики силового очищення територій. Серед основних депортаційних акцій найбільше значення мали такі: виселення у 1939 - 1942 рр. 1,7 млн. поляків з колишніх польських територій, що відійшли до Німеччини; вивіз у 1940 - 1944 рр. німцями та підконтрольними їм режимами до концтаборів знищення близько 6 млн. євреїв; переміщення у 1940 - 1944 рр. близько 500 тис. німців на інкорпоровані до Німеччини території; евакуація та втеча взимку 1944/45 р. від Червоної Армії 4,5 - 5 млн. німців з території Східної Німеччини та ін. [5].

Крім того, у 1939-1940 рр. з територій, що увійшли до складу СРСР згідно з радянсько-німецькими домовленостями 1939 р. (в основному з регіонів Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики), мігрувало до Німеччини 406 тис. німців; упродовж 1941 - 1944 рр. близько 5,45 млн. цивільних осіб було переміщено з СРСР на території Німеччини та його союзників (з урахуванням 3,25 млн. військовополонених, загальна кількість депортованих радянських громадян становила 8,7 млн. осіб) [6].

Загалом упродовж Другої світової війни Німеччина примусово депортувала з окупованих нею країн від 9 до 10 млн. осіб, які перебували або в концтаборах, або працювали на німецьких господарів у статусі рабів [7]. Однак тимчасова вигода від використання примусової праці в економіці Третього рейху не забезпечила перемоги на фронтах і не компенсувала загальних економічних втрат післявоєнної Німеччини, у тому числі тих, що (подібно до інших європейських країн) були пов'язані з поверненням репатріантів, втратами власного трудового потенціалу, зниженням кількісних та якісних характеристик робочої сили, зокрема рівня фізичного здоров'я та середнього рівня кваліфікації, структурними та регіональними диспропорціями на ринку праці та ін.

У перші повоєнні роки превалювала міграція з етнополітичних причин, а саме: повернення з Німеччини, Австрії, Франції, Італії до рідних країн мільйонів військовополонених, біженців та переміщених осіб; повернення до Німеччини з різних країн світу колишніх солдат та офіцерів вермахту; примусова депортація етнічних німців з територій країн, звільнених від німецької окупації (3,3 млн. з Польщі до Німеччини, 2,2 млн. з Чехії - до Німеччини та Австрії, 1 млн. з Угорщини, Румунії, Словакії та Югославії до Німеччини); переселення близько 4,5 млн. поляків на колишні східні території Німеччини, передані Польщі за Потсдамським договором; інші менш чисельні міграції [5].

Загалом, у процесі ліквідації важких наслідків війни впродовж 1945 - 1951 рр. державні кордони перетнуло близько 30 млн. осіб [8]. Значний контингент військових мігрантів був переселений до інших частин світу, переважно до США, Австралії, Палестини/Ізраїлю, Канади, інших країн. За два повоєнних десятиліття з Європи до Америки виїхало від 6 до 7 млн. осіб [7]. У той самий час суттєво зросла мобільність цивільного населення всередині самої Європи.

Нові потоки міграції визначалися здебільшого економічними мотивами пошуку кращої роботи і в основному були спрямовані до Західної Європи. Економіка західноєвропейських країн, зруйнована під час війни, потребувала відновлення на новій науково-технологічній основі, що стимулювало роботодавців до більш ефективного використання наявного персоналу високого та середнього рівня кваліфікації та залучення додаткової робочої сили, насамперед із країн з високим рівнем народжуваності та низьким попитом на ринку праці. Західна Європа, яка до війни була джерелом мігрантів, тепер стала центром імміграції, і ця тенденція з часом лише посилювалась. З 1950 по 1973 р. до Європи переїхали і залишилися проживати 9,4 млн. осіб [1]. Основну частину іммігрантів становили люди з відсталих у соціально-економічному розвитку країн, готові виконувати будь-яку брудну та некваліфіковану роботу, оскільки на своїй батьківщині були безробітними або навіть на низькооплачуваних місцях могли заробити більше, ніж у себе вдома.

Доволі тривалий час головним донором робочої сили для Європи була Італія, для якої (особливо для південних регіонів) були характерні бідність і високе безробіття. Саме на європейський напрям упродовж перших двох повоєнних десятиліть припадало 75% загальної чисельності італійських емігрантів. Приплив італійців був настільки масовим, що новоприбулих з найбільш відсталих італійських регіонів робітників стали звати «європейськими китайцями» («cinesi d'Europa»). За період 1946 - 1956 рр. в середньому з Італії щорічно мігрувало 150 тис. осіб, які знаходили робочі місця переважно у Швейцарії та Франції [9].

Наприкінці 1950-х та на початку 1960-х рр. італійські мігранти почали надавати перевагу роботі у ФРН, де на той час були створені більш привабливі умови, а економіка Італії поступово долала кризу, демонструючи високі темпи розвитку. Відтак попит на додаткову робочу силу Франція та Швейцарія стали задовольняти вже за рахунок мігрантів з Піренейського півострова: так, у 1960 - 1964 рр. щорічний в'їзд до Франції іспанців збільшився з 90 до 170 тис. осіб, а португальців - з 5 до 48 тис. осіб; відповідно, кількість іспанців, які шукали роботу у Швейцарії, зросла з 6 до 80 тис. на рік [7].

У наступні роки відбувається поступова заміна цих мігрантів працівниками з Югославії та країн третього світу. Остання тенденція значною мірою була зумовлена розпадом світової колоніальної системи і відповідною зміною характеру відносин між колишніми колоніями й метрополіями, через що виїзд європейців у країни Азії та Африки різко скоротився, а потік мігрантів та репатріантів з цих країн до Європи, навпаки, збільшився. До Франції поверталися колоністи з Алжиру, до Великобританії - іммігранти з країн Британської Співдружності. Також цьому сприяло проведення європейськими країнами-реципієнтами активної міграційної політики.

В усіх західноєвропейських країнах після 1945 р. спостерігалася лібералізація імміграційної політики, що значною мірою сприяло закріпленню тенденції залучення «гастарбайтерів». Уряди колишніх метрополій (Великобританії, Франції, Нідерландів) активно стимулювали трудову міграцію зі своїх колишніх колоній, надаючи їхнім мешканцям більш сприятливі умови праці. Відтак основним постачальником робочої сили до Великобританії наприкінці 1950-х рр. стали країни півострова Індостан (Індія, Східний та Західний Пакістан), а також Східної та Західної Африки; Франція залучала мігрантів з країн Магрибу та країн, розташованих на південь від Сахари; Нідерланди приймали трудовий потік з Індонезії та Сурінаму. ФРН, яка не мала власних колоній, у 1961 р. уклала угоду з Турцією про найм на роботу її громадян, внаслідок чого кількість турок-мігрантів зросла з 6,7 тис. осіб у 1961 р. до 429 тис. у 1970 р., а в 1976 р. становила вже близько 1 млн. осіб [7].

Політика заохочення італійської еміграції до європейських країн мала двосторонній характер. На початку 1960-х рр. середньомісячна заробітна плата італійських робітників у європейських країнах була у 2 - 2,5 рази вищою, ніж в Італії, а в деяких країнах (зокрема Франції та Німеччині) їх забезпечували безкоштовним житлом і додатковими сімейними виплатами. Зі свого боку, Італія, здійснюючи державну підтримку еміграції, з метою захисту інтересів італійських робітників у перше післявоєнне десятиліття уклала з багатьма європейськими країнами двосторонні міграційні угоди, у яких поступово відпрацьовувались принципи регулювання міграційних потоків. Згодом ці принципи були узагальнені у формулі «вільного переміщення осіб» у Римському договорі (ст. 3), підписання якого у 1957 р. фактично визначило «ближнє коло» італійської еміграції (Франція, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люксембург). На цьому етапі італійська еміграція стала важливою складовою процесу економічної інтеграції Спільного ринку, водночас об'єднана Європа стала надійною опорою та захистом для слабкої італійської економіки [9].

Укладання двосторонніх договорів щодо роботи мігрантів поширювалось і в інших країнах Європи. Так, Бельгія у 1946 р. уклала з Італією угоду, за якою для роботи у бельгійській видобувній та важкій промисловості прибуло 77 тис. італійців; пізніше були укладені подібні угоди про трудову міграцію з Іспанією (1956 р.) та Грецією (1 957 р.) [7].

На початку повоєнної доби іммігранти працювали здебільшого у сільському господарстві. У 1950-х рр. це були в основному сезонні працівники низької кваліфікації, які отримували роботу лише у період збирання врожаю. Така тенденція була властива не лише міграційним потокам з країн «третього світу», але й з європейських, зокрема з Італії: італійська трудова міграція до європейських країн мала переважно сільськогосподарський характер (на відміну від трансатлантичної, де майже половину становили промислові робітники). У період 1946 - 1960 рр. 70% італійської еміграції до Європи становили сільськогосподарські робітники; промислових робітників було близько 26%, решту становили працівники інших секторів [9].

Згодом працю іммігрантів почали використовувати не лише у сільському господарстві, а й в інших галузях економіки, спочатку в гірничодобувній, а потім і в обробній промисловості. Зрештою мігранти стали відігравати помітну роль у діяльності цілих галузей, особливо у тих, де були найгірші умови праці. До прикладу, французька економіка відчувала гостру нестачу шахтарів, зумовлену післявоєнним відпливом польських та югославських робітників у зв'язку з політичними змінами у країнах «народної демократії». Відтак місце східноєвропейських робітників зайняли італійські, які посіли у Франції, за даними 1969 р., чільне місце серед іноземних робітників: з 3,4 млн. іммігрантів, що перебували на той час у Франції, 685 тис. становили італійці, 550 тис - алжирці, 350 тис. - португальці, 70 тис. - іспанці. Вже у 1965 р. у Швейцарії мігранти в окремих сферах діяльності становили більше половини усіх зайнятих; у ФРН у 1973 р. частка мігрантів становила 10,8% усієї робочої сили.

Активізація міграційних процесів після Другої світової війни відігравала цілком позитивну роль, виступаючи одним із важливих драйверів економічного розвитку західноєвропейських країн. В умовах післявоєнної розрухи, розбалансованості економік та масового структурного безробіття міграційні потоки забезпечували приплив трудових ресурсів у ті локації, де вони були найбільше потрібні. Поповнення за рахунок трудових мігрантів післявоєнної нестачі робочої сили, насамперед некваліфікованої, робило можливим більш ефективне використання місцевих кадрів вищої та середньої кваліфікації, що також прискорило відновлення і зростання європейських економік.

Важливими для подальшого розвитку були також спроби багатостороннього законодавчого регулювання міграційних потоків на європейському континенті, зокрема післявоєнної італійської міграції. Вони сприяли виробленню базових інституційних механізмів у сфері економічної взаємодії між європейськими країнами, закладаючи підґрунтя для майбутньої економічної інтеграції Європи.

Отже, на відміну від вимушеної міграції, зумовленої військовими діями та окупаційною політикою, що супроводжується некомпенсованими людськими і матеріальними втратами, кардинально знижуючи реальний трудовий потенціал усіх країн-учасниць конфлікту, вільна економічна міграція є випробуваним історією дієвим інструментом антикризового регулювання ринку праці, що з успіхом використовувався європейськими країнами для вирішення економічних і соціальних завдань післявоєнного відродження.

Тому одним з першочергових завдань повоєнного врегулювання в Україні має стати максимально повне і швидке повернення на батьківщину вимушених емігрантів шляхом проведення міждержавних переговорів, обміну військовополоненими і надання біженцям державних гарантій особистої безпеки, працевлаштування та соціальної допомоги. Це дозволить правильно оцінити наявний трудовий потенціал країни і поступово перевести питання міграції з військово-політичної площини в економічну.

Оскільки Україна до теперішнього часу залишається слаборозвиненою в соціально-економічному відношенні країною, вона може виступати на європейському ринку праці лише в ролі країни-донора, що підтверджується багаторічною практикою української трудової міграції. Отже, українському уряду корисно опанувати історичний досвід міграційної політики післявоєнної Італії, яка тривалий час була головним донором робочої сили для Європи. Зокрема, заслуговує на увагу традиція державної підтримки емігрантів та захисту їхніх інтересів за кордоном, що дозволить зміцнити позиції українських гастарбайтерів і сприятиме виробленню додаткових інституційних механізмів у сфері економічної співпраці України з європейськими країнами.

Список використаних джерел

1. Кондратьева, Т. С., Новоженова, И. С. (2006). Иммигранты в Европе: Модели интеграции. Актуальные проблемы Европы, (1), 9-59.

2. Полунин, Е. С. (2019). Основные составляющие проблемы немецких меньшинств в Восточной Европе по итогам Первой мировой войны. Известия Саратовского университета. Новая серия. Серия: История. Международные отношения, (Т. 19, вып. 2), 197-203.

3. Костюченко, А.С. (2006). Бенилюкс в путах миграции. Современная Европа, (4), 58-68.

4. Кембриджская экономическая история Европы Нового и Новейшего времени. (2013). (Т. 2: 1870 - наши дни). Москва: Институт Гайдара.

5. Яжборовская, И. С. (2015). Гитлеровская агрессия и судьбы народов и меньшинств Центрально-Восточной и Юго-Восточной Европы. Берегиня-777-Сова, (3(26)), 103-111.

6. Абдурашитов, Ф. (2015). Из истории миграционных процессов периода второй мировой войны. Историк (Муаррих), (4), 23-29.

7. Трофимова, Т. И. (2007). Европейская миграция: тенденции и социальноэкономические последствия. Известия ИГЭА, (4 (54)), 112-115.

8. Плешакова, Н. (2017). Миграционный кризис в Европе: причины и последствия для ЕС. Панорама, (30), 53-59.

9. Козлова, С.Ю. (2017). Итальянская эмиграция как фактор экономической интеграции послевоенной Европы. Современная Европа, (1 (73)), 104-110.

Размещено на Allbest.ru