Трансформація мотивації фінансування корпоративної соціальної відповідальності в умовах цивілізаційних змін

Размещено на http://www.allbest.ru/

Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля

Трансформація мотивації фінансування корпоративної соціальної відповідальності в умовах цивілізаційних змін

Мінакова Вікторія Олександрівна

Корпоративна соціальна відповідальність (КСВ) ніколи не була такою важливою якв умовах повномасштабної вторгнення. Зараз здійснення соціально відповідальних практик є перевіркою того, наскільки щирокомпаніябазується на цінностях та переконаннях, а за результатами корпоративної соціальної відповідальності можна судити про необхідність її існування для суспільства. Керівниця Центру «Розвиток КСВ» Марина Саприкіна переконана, щоробити внесок у боротьбу України проти агресора наразі є обов'язком кожної компанії: «компанії, які працюють в Україні, мають розуміти, що після війни суспільство запитає «А що ви робили для нашої перемоги?» [1].

Можна було очікувати, що від початку повномасштабного вторгнення окупанта в Україну фокус уваги науковців і практиків корпоративного управління зміститься на проблему виживання бізнесав критичних обставинах, а відповідно збереження обсягів виробництва, кількості робочих місць і розміру податкових надходжень в бюджет держави, а популярна в останні роки тема соціальної відповідальності зникне з порядку денного. Тим не менш соціальна відповідальність бізнесу і залучення його фінансових ресурсів для подолання викликів, що постали перед суспільством в цілому, протягом 2022 року зросла, зрівнявшись по ступені залученності із міжнародними показниками. Згідно результатів масштабного дослідження стану та потреб українського бізнесу в умовах повномасштабного вторгнення«більшість бізнесу бере активну участь у боротьбі за незалежність: 93,4% - залучені в допомогу країні під час війни;близько 70% - безпосередньо залучені у волонтерську діяльність» [2].

Близько третини (31,5%) власників та керівників бізнесу, опитаних в результаті вищезгаданого дослідження, зазначили, що тепер корпоративна соціальна відповідальність стала важливою частиною діяльності керівництва та колективу, систематично реалізуючись через волонтерство та благодійність (до початку повномасштабного вторгнення цей показник не перевищував 25%).

Від початку повномасштабного вторгнення відповідальний бізнес став на допомогу державі та суспільству. Допомога ЗСУ, гуманітарна допомога населенню, допомога медичним закладам, евакуація та розміщення населення з небезпечних регіонів, організація сховищ - лише частина соціально відповідальних практик, до яких долучилися українські підприємці.

Експертка Марина Саприкіна впевнена, що «відповідальність бізнесу стала однією з рушійних сил, завдяки якій Україна встояла на початку повномасштабного вторгнення та мужньо тримається зараз» [1].

Емпірично відмічаючи, поширення корпоративної соціальної відповідальності, як у звичайних умовах, так і в умовах потрясінь таких, як пандемія COVID-19 чи воєнне вторгнення, ми все ще не можемо чітко визначити мотиви, які змушують компанії фінансувати корпоративну соціальну відповідальність. Як ми можемо помітити з численних опитувань керівництво більшості компаній відчуває певний обов'язок здійснювати соціально відповідальну діяльність. Відмічаємо два поширені обґрунтування, які використовують для мотивації соціально відповідальної поведінки корпорацій.

По-перше, науковці та практики з корпоративного управління стверджують, корпоративна соціальна відповідальність має економічну ефективність, щонайменше в довгостроковій перспективі, і тому витрати на неївигідні для бізнесу. Прихильники КСВ стверджують, що соціально відповідальна поведінка дає значні переваги, пов'язані з прибутком. Компанії використовують свою діяльність у сфері КСВ, щоб залучати й утримувати найкращих менеджерів, а також налагоджувати партнерські відносини з громадами, щоб посилити вплив компанії на законодавство. І компанії, які роблять соціальну відповідальність невід'ємною частиною свого бізнесу, насправді управляють ризиками - ключовою частиною корпоративної стратегії розвитку.

Однак це не пояснює, чому компанії повинні здійснювати соціальну відповідальність у тих випадках, коли це не сприяє максимізації прибутку. У випадках, коли керівництво розглядає дві стратегії, одна з яких є соціально відповідальною, а інша - ні, і якщо обидва варіанти принесуть однакову суму прибутку менеджери не зможуть обґрунтувати, чому вони повинні інвестувати у соціально відповідальний спосіб дій. Керуючись підходом заснованим на ефектів, корпоративні менеджери не зможуть обґрунтувати, чому компанія має ризикувати втратити кошти, фінансуючи соціально відповідальні практики, коли економічний ефект таких дій є невизначеним. Це призвело до виникнення другої точки зору на характер обґрунтування фінансування соціально відповідальних практик. Фінансувати корпоративну соціальну відповідальність треба тому, що це правильна поведінка. Проблема в тому, що таке обґрунтування не можна довести розрахунками і по суті, воно є лише зверненням до інтуїтивного переконання керівників, що компанія опиниться в кращому становищі, якщо матиме імідж соціально відповідальної.

Таким чином, інша позиція полягає у тому, що соціально відповідальна поведінка починається з цінностей та переконань власника, директивно інтегрується в корпоративні цінності і згодом реалізується через корпоративну стратегію. Мотивація виділяти частину прибутку на соціально відповідальні проєкти базується в цьому випадку на морально- етичних міркуваннях, розумінні такої поведінки як правильної. Зокрема, автори навчального посібника «Основи менеджменту» Г. В. Осовська та О. А. Осовський стверджують, що «соціальна відповідальність є похідною тих особистих цінностей, які випливають з етики менеджерів та підлеглих їм працівників» [3].

Не можна не погодитись з тим, що як західна теорія та практика бізнесу, так і вітчизняна історія і сучасність підприємництва, сформували етичні основи ведення підприємницької діяльності, які складаються з моральних норм, традицій і найкращих зразків, і можуть дати поштовх до впровадження корпоративної соціальної відповідальності. Причино- наслідковий зв'язок між етикою та корпоративною соціальною відповідальністю можемо знайти в підручнику доктора Марка Шварца «Корпоративна соціальна відповідальність. Етичний підхід», виданому в Канаді в 2011 році [4]. Книга Марка Шварца розкриваєетичний підхід до здійснення корпоративної соціальної відповідальності, автор стверджує, що обґрунтування ефективності не потрібно, для здійснення соціально- відповідальних практик достатньо базуватися на етичному підході.

Саме ця друга позиція отримує багато критики, оскільки морально - етичні міркування вбачаються недостатнім обґрунтуванням витрачання коштів і свідомого зниження прибутку компанії та дивідендів акціонерів.

Критики КСВ стверджують, що головна відповідальність бізнесу полягає в тому, щоб максимізувати віддачу для своїх акціонерів і вказують на правову систему як достатній і вичерпний інструмент регулювання поведінки бізнесу в суспільстві. Крім того, зазначають критики, бізнес своїм існуванням вже надає послугу суспільству і державі: надаючи робочі місця, створюючи продукти та послуги, які потрібні суспільству та здійснюючи податкові відрахування.

Одним із найпомітніших противників концепції КСВ можна назвати лауреата Нобелівської премії Мілтона Фрідмана. В книзі Мілтона Фрідмана «Капіталізм і свобода», вперше опублікованій в 1962 році видавництвом Чиказького університету, обговорюється роль економічного капіталізму в ліберальному суспільстві. Точка зору Фрідмана полягає в тому, що існує одна і тільки одна соціальна відповідальність бізнесу - використовувати енергію підприємців, менеджерів, інших працівників, а також ресурси у діяльності,яка направлена на збільшення прибутку, залишаючись в межах правил гри (законодавчіх актів, угод і домовленостей) та участі у відкритій конкурентній боротьбі без обману та шахрайства [5].

Критику соціальної відповідальності бізнесу можна віднайти навіть в історії господарського права Сполучених штатів Америки в процесі Додж проти Ford Motor Co, який відбувся в Мічігані у 1919 році. Причиною судового розгляду стало те, що президент компанії Генрі Форд прагнув скасувати додаткові дивіденди для акціонерів на користь масових інвестицій у нові заводи, які б дозволили Форду різко збільшити виробництво та кількість людей, зайнятих на його заводах. Публічно захищаючи цю стратегію, Форд заявив: «Моя мета - найняти ще більше людей, поширити досягнення компанії на якомога більшу кількість людей, допомогти їм побудувати своє життя та свої будинки. Для цього ми вкладаємо більшу частину нашого прибутку назад у бізнес» [6]. Можливо Форд вважав, що така стратегія може принести довгострокову вигоду компанії, але сказав своїм колегам-акціонерам, що морально-етичні міркування були головним обґрунтуванням його плану. Суд був покликаний вирішити чи може Форд керувати компанією на користь оголошених ним благодійних цілей. В процесі судових засідань благодійність порівнювалась з пограбуванням активів компанії, а рішення суді полягало в тому, що «Комерційна корпорація організована та здійснює діяльність переважно для отримання прибутку акціонерів. Повноваження найнятих директорів повинні обмежуватись рішеннями, спрямованими на досягнення цієї мети» [6].

Сучасні критики соціальної відповідальності бізнесу, не погодяться з тезами Мілтона Фрідмана чи рішенням процесу Додж проти Ford Motor Co.

Загалом поточна критика, пов'язана з концепцією соціальної відповідальності, зводиться до п'яти наступних тверджень:

По-перше, корпоративна соціальна відповідальність дозволяє підприємствам за допомогою мінімуму зусиль створити позитивний імідж, активно рекламуючи свої соціальні практики.

По-друге, рівень уваги з боку уряду, міжнародних організацій, засобів масової інформації, науковців, громадських об'єднань тощо до концепції корпоративної соціальної відповідальності створює враження, що більшість компаній системно займаються соціально відповідальними практиками, тоді як реальність є зовсім іншою. Активне висвітлення питань корпоративної соціальної відповідальності формує враження, що всі бізнеси однаково активні у впровадженні заходів з КСВ. Однак на практиці в основному лише великі корпорації системно впроваджують соціально відповідальні практики, які нехтуються багатьма підприємствами меншого розміру.

По-третє, КСВ-діяльність, якою займаються деякі підприємства, суперечить їхнім фактичним практикам ведення бізнесу та тенденціям їхнього бізнесу. Критики стверджують, що багато так званих заходів КСВ насправді є просто рекламними трюками та корпоративним «зеленим відмиванням» (Greenwashing). Ця критика спрямовується в бік корпорацій, які перебільшують обсяги своєї участі в соціально відповідальних практиках, створюють соціально відповідальний імідж для відволікання уваги від неетичної поведінки, або впливу своїх дій на навколишнє середовище, дезінформують споживачів, рекламуючи продукти як «екологічні», хоча насправді це не так.

По-четверте, сучасні критики КСВ застерігають, що активне залучення великого бізнесу та транснаціональних корпорацій до корпоративної соціальної відповідальності, дозволяє корпораціям отримати великий вплив у суспільстві, який може бути використаний для інших неетичних або навіть незаконних цілей.

По-п'яте, з точки зору критиків КСВ - це порожня обіцянка, і лише ефективний інструмент зв'язків з громадськістю. Таке популярне звинувачення концепції КСВ пов'язане з ідеєю КСВ як чистої риторики та швидкоплинної моди.

Таким чином, з самого початку корпоративна соціальна відповідальність була предметом багатьох дискусій. Але сам характер дискусії про необхідність і значення КСВ змінюється в умовах цивілізаційних перетворень разом з тим, як еволюційно змінюється розуміння сутності соціальної відповідальності бізнесу.

Сучасне переконання, що корпорації несуть відповідальність перед суспільством, не є новим, можна простежити, як бізнес турбувався про суспільство кілька століть назад. Однак лише в 1930-х і 40-х роках роль керівників і соціальна відповідальність корпорацій стали тематикою наукової літератури, а автори почали обговорювати, якими мають бути конкретні соціальні обов'язки компаній. У наступні десятиліття соціальні очікування щодо корпоративної поведінки змінилися, а також концепція корпоративної соціальної відповідальності. Розуміння корпоративної відповідальності еволюціонувало від обмеження отриманням прибутку до включення ширшого кола обов'язків до переконання, що головною відповідальністю компаній має бути створення спільної суспільної цінності.

З еволюцією концепції корпоративної соціальної відповідальності пов'язана довга та різноманітна історія, насичена подіями, які певною мірою вплинули на те, щоб корпорації взяли на себе ширшу соціальну відповідальність. Проте в науковій літературі відсутній історичний огляд, який би описував еволюцію академічного розуміння концепції разом із суспільними та міжнародними подіями, які вплинули на соціальні очікування щодо корпоративної поведінки.

Наразі існує необхідність здійснити особливий історичний погляд на еволюцію КСВ як концептуальної парадигми шляхом огляду найбільш релевантних факторів, які сформували її розуміння та визначення, таких як академічні праці, міжнародна політика та значні соціальні та політичні події. Викликають інтерес ті основні чинники або події, які вплинули на еволюційний процес КСВ і як вони сформували розуміння цієї концепції. Це дозволить визнати КСВ концепцією, що відображає соціальні очікування кожного десятиліття, і мати можливість дослідити, чи буде вона залишатися актуальною в найближчому майбутньому.

Витоки соціальної відповідальності в поведінці підприємців можна простежити до V сторіччя до нашої ери. Робота давньогрецького вченого Ксенофонта (бл. 430 до н. е. - не раніше 356 до н. е.) «Ойкономіка» («Домобуд») - найдавніше джерело з економіки в її оригінальному розумінні управління домашнім господарством. Проте у роботі Ксенофонта вже присутнє ширше розуміння предмета економічної науки (теорії), яке включає морально-етичні відносини як невід'ємний елемент даної галузі знань. Зокрема Ксенофонт засуджував накопичення золота і срібла в особистому користуванні, що веде до виокремлення особи із суспільства за рівнем багатства і могло завдати шкоди загальному господарському організму - полісу.

В економічному вченні Аристотеля (384-322 рр. до н. е.) можна відмітити етичне засудження протиприродного прагнення до грошей і багатства як до мети життя. Як і Ксенофонт Аристотель застерігав, що прагнення до збагачення сприятиме тому, що в полісі виникатиме соціальна нерівність і це призведе до його руйнування.

Витоки соціальної компоненти в підприємницькій поведінці можна простежити і до стародавніх римських законів, зокрема їх можна побачити в таких організаціях, як притулки, будинки для бідних і старих, лікарні та сиротинці. Це поняття соціальних підприємств було продовжено в англійському законодавстві протягом Середньовіччя в академічних, муніципальних і релігійних установах. Пізніше воно поширилося в шістнадцятому та сімнадцятому століттях під впливом англійської корони, яка розглядала підприємства як інструмент соціального розвитку. У наступні століття, з розширенням Британської імперії та завоюванням нових земель, англійська корона експортувала своє господарське право до американських колоній, де підприємства певною мірою відігравали соціальну функцію.

Відродження тези про єдність економічних і морально-етичних відносин, висунутої ще Ксенофонтом, почалося з епохи Відродження і епохи Просвітництва, що слідувала за нею.

Протягом вісімнадцятого та дев'ятнадцятого століть християнська релігійна філософія та підхід до постійного соціального контексту розглядалися як відповідь на моральну неспроможність суспільства, що було видно з точки зору бідності всього населення Британської імперії та деяких частин Європи. Цей релігійний підхід поступився місцем соціальним реформам і вікторіанській філантропії, яка зосередилась на низці соціальних проблем, пов'язаних із бідністю та невіглаством, а також дитячою та жіночою працею. Релігійні корені вікторіанської суспільної свідомості дали вікторіанським філантропам високий рівень ідеалізму та гуманізму, і до кінця 1800-х філантропічні зусилля зосередилися на робітничому класі та створенні схем соціального забезпечення з прикладами, які можна було побачити на практиці як у Європі, так і у Сполучених Штатах Америки. Яскравим прикладом було створення Християнської асоціації молоді, руху, який почався в Лондоні в 1844 році з метою впровадження християнських цінностей у бізнесі того часу, пізніше ця практика швидко поширилася на США.

Наприкінці 1800-х і на початку 1900-х років при створенні схем соціального забезпечення застосовувався патерналістський підхід, спрямований на захист і утримання працівників, а деякі компанії навіть намагалися покращити якість їхнього життя.

Можна навести чіткі приклади, які відображали соціальну чутливість бізнесменів. У 1875 році американський магазин одягу та аксесуарів Macy's вніс кошти в притулок для сиріт, позначивши благодійні пожертви як Різні витрати у бухгалтерському обліку, а Pullman Palace Car Company створила зразкове промислове співтовариство в 1893 році з метою покращення якості життя своїх працівників. Джон Гопкінс (17951873) - торговець і співвласник залізниць заснував університет і лікарню, які були названі на його честь.

Внесок американської економічної еліти в розвиток професійної освіти неможливо переоцінити, який став відповіддю на зростаючу індустріалізацію та урбанізацію Сполучених Штатів. Стенфордський університет був заснований у 1885 році Леландом і Джейн Стенфорд на їхній власній колишній фермі. Він присвячений пам'яті їх єдиної дитини Леланда Стенфорда-молодшого, що не дожив до свого повноліття, відома цитата Леланда: «Діти Каліфорнії стануть нашими дітьми». Власником Standard Oil Джон Рокфеллер (1839-1937) заснував Університет Рокфелера та Чиказький університет, а також Фонд Рокфелера, що досі фінансує медичні дослідження та мистецтво. Засновник сталеливарної компанії Ендрю Карнегі заснував Університет Карнегі-Меллон, філантропічний фонд для підтримки освітніх програм та надав кошти на створення сотень бібліотек. Названі на їхню честь університети заснували американський банкір Ентоні Дрексель (1826-1893) та Корнеліус Вандербільд (1794-1877). Банкір Ендрю Меллон (1855-1937) заснував Інститут промислових досліджень Меллона та пожертвував 43 млн дол. університету Піттсбурга.

Перший виробник сухих сніданків Вілл Келлог (1860-1951) заснував Каліфорнійський державний політехнічний університет і фонд, що опікується охороною здоров'я та освітою дітей та молоді. Винахідник і авіатор Говард Хьюз (1905-1976) заснував у 1953 р. Медичний інститут Говарда Хьюза.

Аналогічне формування економічної еліти відбувалось і на території нашої країнинаприкінці ХІХ - початку ХХ сторіччя в результаті соціально-економічних змін, розвитку ринкової економіки і поширення підприємництва. Найяскравішими представниками «золотої доби» українського меценатства були: Іван Михайлович Скоропадський,

Ханенки, Василь Васильович Тарновський, Терещенки, Харитоненки, Олександр Якович Кониський, Євген Чикаленко, Симиренки, Семен Семенович Могилевцев, Бродські, Алчевські, Олександр Данилович Тульчинський, Митрополит Андрій Шептицький та інші.

Як і їх заокеанні колеги вони інвестували у розвиток загальної та професійної освіти, створювали загальнодоступну систему охорони здоров'ята впроваджували практики соціального підприємництва.

Після заснування навчального закладу меценат і надалі піклувався про функціонування та благоустрій. Організувати загальноосвітнє та професійне навчання підприємців змушувала потреба в кваліфікованій робочій силі, але користь від функціонування освітніх установ розповсюджувалась на всю громаду, суспільство.

Цукроварні, які виникали на території України в ХІХ ст., одразу обростали розвинутою інфраструктурою. Навколо підприємства будувалися школи, лікарні й навіть театри самодіяльності. «Брати Яхненки і Симиренко» будуючи на Черкащині цукроварний завод, поруч з ним побудували велику лікарню, школу, театр, облаштували газове освітлення в селі. У голодному 1830 році забезпечували продуктами десять тисяч селян.

Микола Терещенко робив пожертви на користь кількох освітніх установ: Політехнічний інститут, Перше комерційне училище, Києво- Подільську жіночу гімназію. Саме завдяки йому у Києві з'явилась «Безкоштовна лікарня цесаревича Миколи для чорноробів», зараз на території заснованої Терещенком лікарні працює «ОХМАТДИТ».

Іван Герасимович Харитоненко виділив кошти на будівництво Сумського та Харківського духовних училищ, гуртожитку Харківського університету. Також він профінансував створення в м. Суми дитячого притулку, міської лікарні та кількох церков, робив пожертви для функціонування міської пожежної команди.

«Треба любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені» - цей особистий принцип належить меценату Євгену Чикаленку, для якого благодійність стала найголовнішою справою життя. Чикаленко підтримував українське письменництво, за власний кошт видавав періодичні видання, де друкувались твори Винниченка, Коцюбинського, Яновського та ін.

Митрополит Андрій Шептицький був засновником фахової господарської школи та однорічної рільничої школи. Митрополіт заснував «Народну лікарню», сиротинець, бурсу й притулок для вбогих. Організований ним Фонд митрополита Андрея Шептицького піклувався про сиріт.

Не завжди промисловці і купці робили приватні пожертви, часто їх пожертви оформлювались певним відсотком прибутку належних їм підприємств і були першими корпоративними пожертвуваннями. Так Симиренки передавали одну десяту доходів підприємств на розвиток української культури.

У цей період спостерігався зростаючий рівень урбанізації, індустріалізації, зростання обсягів виробництва. Зміни в економіці викликали зміни у суспільстві, зокрема створення профспілок робітників, які вимагають кращих умов праці, стурбованість середнього класу втратою релігійних і сімейних цінностей в новому індустріальному суспільстві. У відповідь на ці нові виклики та з метою знайти гармонію між промисловцями та робітниками деякі бізнес-лідери створили організації для просування цінностей та покращення умов праці. Прикладом може бути Громадська федерація Чикаго, створена для сприяння кращим умовам праці, досягненню економічних інтересів, і одночасно розповсюдженню релігійних цінностей і почуття громадянської гордості.

До 1920-х і на початку 1930-х років менеджери підприємств почали брати на себе відповідальність за балансування максимізації прибутку з вимогами своїх клієнтів, робочої сили та громади. Це призвело до того, що керівників розглядали як довірених осіб для різних зовнішніх відносин із компанією, що, у свою чергу, призвело до соціальної та економічної відповідальності, прийнятої корпораціями. Пізніше, із зростанням бізнесу під час Другої світової війни та в 1940-х роках, компанії почали розглядати як установи з соціальною відповідальністю, і почалося ширше обговорення такої відповідальності. Наприкінці 40-х з'являються перші наукові праці,які містили деякі питання соціальної відповідальності корпорацій. Честер І. Барнард (1886-1961), президент великої компанії з виробництва телефонів в США пише у 1938 році «Функції виконавчої влади». Американський економіст Джон Моріс Кларк (1884-1963) підкреслював важливість етичних і політичних питань при проведенні економічних досліджень. В книзі «Соціальний контроль над бізнесом» (1939) Кларк стверджував, що бухгалтерський облік можливість для моніторингу поведінки фірм і перевірки дотримання ними законодавства в інтересах суспільства.

Лише на початку 1950-х років поняття конкретного визначення соціальних обов'язків підприємців було вперше розглянуте в літературі.

Період після Другої світової війни та 1950-ті роки можна розглядати як час адаптації та зміни ставлення до обговорення корпоративної соціальної відповідальності, але також час, коли було мало корпоративних дій, що виходили за рамки благодійної діяльності.

Професор Анатолій Михайлович Колот вважає піонером наукової розробки теми соціальної відповідальності бізнесу Говарда Боуена (19081989), який у 1953 р. видав монографію «Соціальна відповідальність бізнесмена» (Social Responsibilities of the Businessman) «Ця публікація, в якій висвітлено засади, рамки соціальної активності та визначено напрями розвитку феномену соціальної відповідальності, принесла вченому заслужену славу батька корпоративної соціальної відповідальності» [7].

Боуен вважав, що великі корпорації того часу зосередили велику владу і що їхні дії мали відчутний вплив на суспільство, і тому існувала потреба для зміни їхньої поведінки.У результаті Боуен висунув ідею визначення конкретного набору принципів для корпорацій щодо виконання своїх соціальних обов'язків. На його думку, рішення та дії бізнесмена впливають на зацікавлених сторін, співробітників і клієнтів, безпосередньо впливаючи на якість життя суспільства в цілому. Боуен визначив соціальну відповідальність керівників підприємств як «зобов'язання бізнесменів проводити таку політику, приймати ті рішення або слідувати тим лініям дій, які є бажаними з точки зору цілей і цінностей компанії і суспільства» [8]. Говард Боуен очевидно випередив час своїм новим підходом до менеджменту, спрямованого на покращення соціального впливу бізнесу, і увійшов в історію цього наукового напрямку завдяки внеску у визначення корпоративної соціальної відповідальності.

Після Боуена інші автори займалися корпоративною поведінкою та її реакцією на соціальний контекст того часу. Наприклад, у книзі «Корпоративна благодійність у вільному суспільстві» (Corporation Givingin a Free Society) Річарда Седріка Фокса Еллса, опублікованій у 1956 році, стверджувалось, що великі корпорації того часу не виконували своїх обов'язків у часи загальної інфляції. Подібним чином у книзі «Моральна філософія менеджменту» (A Moral Philosophy for Management), опублікованої у 1959 році Бенджаміном Моррісом Селекманом, досліджувалась еволюція моральної відповідальності корпорацій як відповідь на очікування робітників того часу.

Ці ранні дослідження КСВ разом із соціальним контекстом того часу дали місце зростаючому інтересу вчених до визначення того, що таке КСВ і що вона означає. Природно, що на інтерес до КСВ у 1960-х вплинуло зростання обізнаності суспільства та соціальних рухів того часу. Однак необхідно зазначити, що ефект від цього зростаючого інтересу був, мабуть, більш помітним у США.

Деякі з головних проблем суспільства в цей період стосувалися швидкого зростання населення, забруднення та виснаження ресурсів і супроводжувались соціальними рухами щодо навколишнього середовища та прав людини в сфері праці. У той же час такі книги, як «Безмовна весна» Рейчел Карсон (1962) і «Популяційна бомба» Пола Ерліха (1968), почали піднімати питання щодо обмежень економічного зростання та впливу суспільства та корпорацій на довкілля.

У 1960-х роках також виник новий соціальний контекст, що позначався зростаючою культурою протесту, яка оберталася головним чином навколо громадянських прав і антивоєнних протестів. У випадку США протести перетворилися зі студентських сидячих протестів, виходів із вулиці та мітингів у більш радикальну політичну активність, яка, у більшості випадків, розглядала бізнес-корпорації як невід'ємну частину «істеблішменту», якого вони хотіли. змінитися. Ці протести чинили тиск на компанії, які, на думку протестувальників, представляли «істеблішмент» (тобто банки, фінансові установи, а також великі корпорації), але були зосереджені на тих, хто мав безпосереднє відношення до війни. Прикладом є випадок компанії Dow Chemical, яка виробляла напалм, який використовувався під час війни у В'єтнамі, і в результаті стикалася з постійними протестами та звинуваченнями.

Відповідно, протягом 1960-х років вчені розглядали КСВ як відповідь на проблеми та бажання нового сучасного суспільства. Яскравим прикладом цього періоду був Кейт Девіс, який пояснив, що важливі соціальні, економічні та політичні зміни, що відбуваються, спричиняють тиск на бізнесменів, щоб вони переосмислили свою роль у суспільстві та свою соціальну відповідальність. Девіс стверджував, що бізнесмени мають відповідні зобов'язання перед суспільством з точки зору економічних і людських цінностей, і стверджував, що до певної міри соціальна відповідальність може бути пов'язана з економічною віддачею для фірми. Значення ідей Девіса полягає в тому, що він вказав, що «соціальна відповідальність бізнесменів повинна відповідати їхній соціальній владі» і що уникнення такої приведе до зменшення соціальної влади фірми.

Іншими впливовими авторами того часу були Фредерік, Макгуайрі Волтон. Фредерік розглядав першу половину двадцятого століття як інтелектуальну та інституційну трансформацію, яка змінила економічне та соціальне мислення та принесла з собою збільшення економічної влади великим корпораціям. Щоб урівноважити зростаючу владу бізнесменів, Фредерік запропонував нову теорію відповідальності бізнесу, яка ґрунтується на п'яти вимогах:

мати критерій цінності;

базуватися на про новітні концепції управління та адміністрування;

визнати історичні та культурні традиції, що стоять за поточним соціальним контекстом;

визнати, що поведінка окремих бізнесменів є функцією їх ролі в суспільстві та його соціального контексту;

визнати, що відповідальна бізнес-поведінка не виникає автоматично, а, навпаки, є результатом цілеспрямованих і свідомих зусиль.

МакГуайр розглянув розвиток компаній і спостерігав за змінами в масштабі та типі корпорацій, змінами в державній політиці та регулятивному контролі для бізнесу, а також змінами в соціальних та економічних умовах того часу. У відповідь на ці зміни МакГуайр стверджував, що відповідальність фірми виходить за рамки її юридичних та економічних зобов'язань, і що корпорації повинні цікавитися політикою, соціальним добробутом громади, освітою та щастям своїх працівників.

Волтон досліджував ідеологічні зміни, що відбувалися протягом 1950-х і 60-х років, які відображалися на державній політиці, розглядав корпорації як потенційних учасників покращення соціальних та економічних умов того часу. Таким чином, він визнав актуальність відносин між корпораціями та суспільством.

Важливо зазначити, що навіть коли деякі вчені почали ширше застосовувати поняття соціальної відповідальності корпорацій, були й інші, які скептично ставилися до поняття КСВ. Мілтон Фрідман, відомий економіст, а згодом лауреат Нобелівської премії з економіки, у 1962 р. дав особливий погляд на роль корпорацій у вільній капіталістичній системі, у якій фірми повинні обмежуватися гонитвою за економічними вигодами. Фрідман докладніше дослідить це поняття в статті «Соціальна відповідальність бізнесу полягає в збільшенні прибутку», опублікованій у 1970, в якій він розглядає діяльність у сфері КСВ як невідповідне використання ресурсів компанії, яке призведе до невиправданої витрати коштів на загальні суспільні інтереси [9].

Навіть коли соціальний контекст 1960-х років був певною мірою відображений в академічному підході до КСВ, його практичне впровадження обумовлювалось здебільшого благодійним характером. Тим не менш, наприкінці десятиліття загальний соціальний контекст відобразився у формі сильного тиску на корпорації, щоб вони поводилися відповідно до соціальних очікувань того часу, більшість з яких яскраво виражалися в протестах, екологічних і антивоєнних кампаніях.

Антивоєнні настрої, загальний соціальний контекст і зростання обізнаності в суспільстві наприкінці 1960-х років призвели до низького рівня впевненості в тому, що бізнес зможе задовольнити потреби та бажання громадськості. Насправді низький рівень довіри до бізнес-сектору досяг значної позначки, коли в 1969 році великий розлив нафти на узбережжі Санта-Барбари, штат Каліфорнія, спричинив масові протести в США і врешті-решт призвів до заснування першого Дня Землі. У 1970 році під час першого Дня Землі 20 мільйонів людей у США приєдналися до протестів, вимагаючи чистого та стійкого навколишнього середовища та боротьби із забрудненням, спричиненим головним чином корпораціями (наприклад, розливи нафти, токсичні звалища, забруднюючі фабрики та електростанції). Перший День Землі вплинув на політичний порядок денний США настільки суттєво, що зіграв певну роль у створенні Агентства з охорони навколишнього середовища наприкінці 1970 року, структури, яка згодом вплине на корпоративну поведінку та створить додаткові обов'язки для корпорацій.

Не менш важливо згадати, що в 1970 році в США була рецесія, яка відзначалася високою інфляцією та дуже низьким зростанням, а потім тривалою енергетичною кризою. У відповідь на цей контекст і в результаті соціальних рухів 1960-х і початку 1970-х років федеральний уряд США досяг значних успіхів у сфері соціальних і екологічних норм. Найпомітнішими прикладами було створення Агентства з охорони навколишнього середовища, Комісії з безпеки споживчих товарів, Комісії з рівних можливостей працевлаштування та Управління з охорони праці, усі вони певною мірою розглядали та формалізували відповідальність бізнесу щодо соціальних проблем того часу.

Комітет економічного розвитку США спочатку опублікував «Обґрунтування корпоративної соціальної політики», яка досліджувала до якої міри виправдано втручання корпорацій у соціальні проблеми,а потімзробив публікацію «Соціальна відповідальність бізнес-корпорацій», у якій було досліджено нові очікування, які суспільство почало покладати на бізнес-сектор Ці публікації були актуальними на той момент, оскільки вони розгорнули суспільну дискусію навколо КСВ, визнавши, що «бізнес функціонує за згодою суспільства, і його основною метою є обслуговування потреб суспільства з метою задоволення суспільства» [10].

Крім того, Комітет з економічного розвитку зазначив, що: «Від бізнесу вимагається взяти на себе більшу відповідальність перед суспільством, ніж будь-коли раніше, і служити ширшому спектру людських цінностей. Ми просимо підприємства зробити більший внесок в якість американського життя, ніж просто постачати велику кількість товарів і послуг. Оскільки бізнес існує для того, щоб служити суспільству, його майбутнє залежатиме від якості реакції керівництва на мінливі очікування громадськості» [10].

Римський клуб, сформований у 1968 році групою дослідників, до складу якої ввійшли вчені, економісти та бізнес-лідери з 25 різних країн, опублікував у 1972 році звіт The Limits to Growth, дослідження під керівництвом Массачусетського інституту Технологія (MIT), яка поставила під сумнів життєздатність подальшого зростання та його екологічний слід [11]. Звіт став актуальним для міжнародної спільноти, оскільки він привернув увагу до впливу зростання населення, виснаження ресурсів і забруднення, а також вказав на необхідність відповідальної ділової практики та нової нормативної бази.

У 1970-х роках термін корпоративна соціальна відповідальність ставав дедалі популярнішим, що призвело до його використання в багатьох різних контекстах і до такої міри, що його значення стало незрозумілим, і, як наслідок, він означав щось різне для кожного.

Необмежене використання терміну корпоративна соціальна відповідальність протягом 1970-х років створило невизначеність щодо його визначення. Це тривало до 1979 року, коли Арчі Керролл запропонував, мабуть, перше уніфіковане визначення корпоративної соціальної відповідальності, у якому говорилося: «Соціальна відповідальність бізнесу охоплює економічні, правові, етичні та дискреційні очікування, які суспільство має щодо організацій у певний момент часу» [12]. Іншим важливим внеском Керроллав розуміння КСВ є те, що він не розглядає економічні та соціальні цілі як несумісні.

Протягом 1970-х років на розуміння КСВ вплинули соціальні рухи та нове законодавство. Це було відображено в академічних публікаціях, які надали компаніям підхід, який вивчав, як виконувати нові обов'язки, покладені на них новим законодавством, яке тепер охоплює екологічні аспекти, а також безпеку продукції та трудові права.

Протягом 1970-х років зростала кількість законодавчих актів, які вирішували соціальні проблеми того часу та покладали на корпорації ширший перелік обов'язків. У 1980-х роках адміністрації Рейгана і Тетчер навпаки привнесли в політику новий напрямок думок, зосередивши увагу на зменшенні тиску на корпорації та на зниженні високих рівнів інфляції, з якими зіткнулися США та Великобританія. Для Рейгана та Тетчер зростання та міцність економік їхніх країн залежали від їх здатності підтримувати вільне ринкове середовище з якомога меншим втручанням держави. Для цього головні економічні цілі Рейгана були зосереджені на зменшенні регулювання приватного сектора разом зі зниженням податків.

Оскільки уряди зменшили свою роль у регулюванні корпоративної поведінки, менеджери зіткнулися з необхідністю відповідати різним групам інтересів, які все ще очікували від корпорацій відповідати суспільним очікуванням того часу.Це призвело до створення нових структур, моделей і методів, спрямованих на оцінку КСВ з операційної точки зору. Декілька видатних рішень 1980-х років зробилиТуццоліно та Арманді, які представили структуру ієрархії потреб, за допомогою якої можна оцінити соціально відповідальну діяльність компанії на основі п'яти критеріїв (рентабельність, організаційна безпека, приналежність та галузевий контекст, ринкова позиція та конкурентоспроможність, самореалізація); Стренд, який запропонував системну модель для представлення зв'язку між організацією та її соціальною відповідальністю, чуйністю та реакцією, а також визначив внутрішні та зовнішні ефекти поведінки компанії; Кокран і Вуд, які використовували індекс репутації, щоб дослідити зв'язок між КСВ і фінансовими показниками.

Мабуть, найкращий спосіб зрозуміти операційний підхід до КСВ у 1980-х роках - це згадати, що в цей час відбулась низка подій, які обумовили інтерес міжнародної спільноти до сталого розвитку. Серед найбільш актуальних: створення Всесвітньої комісії з навколишнього середовища та розвитку під головуванням прем'єр-міністра Норвегії Ґру Гарлем Брундтланд (1983), яка розробила загальну політичну концепцію сталого розвитку в ході широких громадських слухань, Чорнобильська ядерна катастрофа (1986), публікація звіту «Наше спільне майбутнє», представленого Комісією Брундтланд, який надав визначення сталого розвитку (1987 р.), прийняття Організацією Об'єднаних Націй (ООН) Монреальського протоколу ро речовини, що виснажують озоновий шар (1987 р.).

Навіть якщо ці події не стосувалися безпосередньо КСВ і, отже, не впливали безпосередньо на еволюцію концепції, вони відображали зростаючу обізнаність міжнародної спільноти щодо охорони навколишнього середовища та сталого розвитку, і обумовлювали суспільні очікування до корпоративної поведінки. Найбільш актуальні суспільні проблеми та очікування корпоративної поведінки протягом 1980-х років зосереджувалися навколо забруднення навколишнього середовища, дискримінації при працевлаштуванні, обману споживачів, здоров'я та безпеки працівників, якості робочого життя, погіршення якості життя у місті та сумнівних практик транснаціональних корпорацій. Цей контекст протягом 1980-х років,будучи частиною ширшої дискусії навколо корпоративної відповідальності, ввів поняття ділової етики та управління зацікавленими сторонами (стекхолдерами) укорпоративний словник того часу.

Протягом 1990-х років значні міжнародні події вплинули на міжнародну перспективу соціальної відповідальності та підхід до сталого розвитку. Найактуальніші з них: створення Європейського агентства з навколишнього середовища (1990), саміт ООН з навколишнього середовища та розвитку, що відбувся в Ріо-де-Жанейро, який призвів до Декларації Ріо з навколишнього середовища та розвитку, ухвалення Порядку денного на 21 рік і Рамкової програми ООН про зміну клімату (1992), а також прийняття Кіотського протоколу (1997). Створення цих міжнародних органів і прийняття міжнародних угод означало міжнародні зусилля щодо встановлення вищих стандартів щодо проблем, пов'язаних із кліматом, і, опосередковано, корпоративної поведінки.

1990-ті роки не були винятком із зростання інтересу до КСВ, і фактично саме в цьому десятилітті ця концепція набула міжнародної привабливості, можливо, в результаті міжнародного підходу до сталого розвитку того часу в поєднанні з процесом глобалізації, що відбувався. Багато транснаціональних корпорацій розуміли, що соціальна відповідальність потенційно може стати безпечним шляхом до збалансування викликів і можливостей процесу глобалізації, з яким вони стикаються, і, як наслідок, інституціоналізація КСВ стала сильнішою. Найпомітнішим прикладом інституціоналізації КСВ було заснування в 1992 році асоціації «Бізнес за соціальну відповідальність» (BSR), яка спочатку включала 51 компанію.

Донна Дж. Вуд (1991), намагалася системно інтегрувати концептуальні аспекти щодо корпоративної соціальної відповідальності в єдину теорію корпоративної соціальної ефективності. Вуд визначила три виміри CSP: по-перше, принципи корпоративної соціальної відповідальності, які включають легітимність (інституційний рівень), громадську відповідальність (організаційний рівень) і управлінський розсуд (індивідуальний рівень). По-друге, вона визначила процеси корпоративної соціальної чутливості як екологічну оцінку, управління зацікавленими сторонами та управління проблемами. По-третє, вона визначила результати корпоративної поведінки як соціальні наслідки, соціальні програми та соціальну політику.

Також у 1991 році Керролл (1991) представив «Піраміду корпоративної соціальної відповідальності» з метою надання практичного підходу до КСВ для керівників, яким потрібно було збалансувати свої зобов'язання перед акціонерами та ширшим колом зацікавлених сторін. У «Піраміді КСВ» Керроллпредставив те, що він визначив як чотири основні обов'язки будь-якої компанії:

економічні обов'язки, які є основою для інших рівнів піраміди;

юридичні обов'язки фірми;

етичні обов'язки, які формують поведінку компанії поза юридичними обов'язками;

філантропічні обов'язки корпорації щодо її внеску в покращення якості життя суспільства.

Третій помітний внесок 1990-х років у концепцію корпоративної соціальної відповідальності зробили Берк і Логсдон (1996), які мали на меті знайти докази зв'язку КСВ із позитивними фінансовими показниками фірми, як висновок своїх досліджень вони стверджували, що стверджували, що впровадження КСВ в стратегію підприємства призведе до стратегічного результату у формі створення цінності, яку можна ідентифікувати та виміряти, як економічну вигоду для фірми.

Ще одним ключовим внеском у дебати навколо корпоративної поведінки стала концепція «потрійного результату», вперше представлена Елкінгтоном у 1994 році як основа сталого розвитку, яка врівноважує соціальний, екологічний та економічний вплив компанії. Пізніше Елкінгтон пояснив, що шлях до досягнення видатних результатів (соціальних, екологічних та економічних) полягає в ефективному та довгостроковому партнерстві між приватним і державним секторами, а також між зацікавленими сторонами. Концепція потрійного результату втілилапрактичний підхід до сталого розвитку і вказує на те, що соціально та екологічно відповідальна поведінкаможе бути позитивно збалансована з її економічними цілями.

Десятиліття 2000-х ділиться на дві частини через кількість актуальних подій навколо КСВ. Перший розділ зосереджений на визнанні та розширенні КСВ та його впровадженні, тоді як другий розділ зосереджений на стратегічному підході до КСВ, наданому в академічних публікаціях того часу.

В 1999 році КСВ привернула увагу світу завдяки епохальній промові тодішнього Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, який на Всесвітньому економічному форумі сказав: «Я пропоную, щоб ви, бізнес - лідери, які зібралися в Давосі, і ми, Організація Об'єднаних Націй, ініціювали глобальний договір спільних цінностей і принципів, який надасть світовому ринку людське обличчя» [13]. Глобальний договір ООН був започаткований у липні 2000 року, об'єднавши спочатку 44 глобальні компанії, 6 бізнес-асоціацій, 2 профспілки та 12 громадських організацій. Глобальний договір надає визначення десяти принципам корпоративної поведінки, які мають бути впроваджені в стратегії, політику та процедури з метою створення корпоративної культури компаній, які доєднуються до мережі Глобального договору.

Просування КСВ як окремої європейської стратегії почалося в наступному році, коли Європейська Комісія представила Зелену книгу під назвою «Сприяння європейській структурі корпоративної соціальної відповідальності» (2001).

На всесвітнє визнання КСВ також вплинули міжнародні сертифікати, спрямовані на соціальну відповідальність. Таким є стандарт ISO 26000«Соціальна відповідальність», історію якого можна простежити з 2002 року, коли Комітет із питань споживчої політики Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) запропонував створити настанови щодо КСВ, щоб доповнити стандарти якості та екологічного менеджменту (ISO 9001 та ISO 14001).

На початку 2000 років корпоративна соціальна відповідальність починає впроваджуватись в Україні.

Перше масштабне дослідження щодо розуміння та втілення соціальної відповідальності бізнесу у практику діяльності підприємств в Україні було проведене у 2005 році за ініціативи ООН. Воно проводилось методом опитування 1221 керівника найвищої ланки українських компаній у шести найбільших містах та областях. Однією з цілей дослідження було встановлення, «як менеджери оцінюють стимули та найбільші перешкоди при впровадженні програм з соціальної відповідальності бізнесу» [14]. Згідно результатів опитування у 2005 році майже половина українських компаній вважала, «що рішення соціальних проблем - це функція державних структур, а бізнес повинен тільки забезпечувати власникам отримання прибутку, а державі - сплату податків» [14], тим не менш, у 2005 році 76% компаній відповіли, що реалізують соціально відповідальні заходи. Подібні масштабні дослідження проводились потім в 2010 році (67% компаній реалізують політику соціальної відповідальності) та 2018 (83% компаній реалізують політику соціальної відповідальності) роках, демонструючи позитивну тенденції як щодо обізнаності керівників про корпоративну соціальну відповідальність, так і щодо рівня впровадження відповідних практик в діяльність компанії [15, 16]. Тим не менш є можливість виділити кілька сталих особливостей впровадження КСВ на теренах нашої країни [14, 15, 16, 17]:

Український бізнес має високий рівень патерналізму в судженнях щодо вирішення соціальних проблем і схильний покладати відповідальність в цьому питанні на державні інституції. Відмічаємо, що на тлі повномасштабного вторгнення компанії схильні брати на себе більше відповідальності за вирішення суспільних проблем, за опитуванням проведеним проєктом Дія. Бізнес 93,4% - залучені в допомогу країні під час війни; близько 70% - безпосередньо залучені у волонтерську діяльність» [2].

В Україні формується найбільш популярна в країнах Європи змішана модель КСВ, яка спрямовує бізнес на наступні напрямки соціально відповідальних ініціатив: забезпечення гідних умов праці, випуск якісної продукції та надання послуг, збереження навколишнього середовища, зайнятість населення в регіоні, реалізацію соціальних ініціатив для громади. Ця модель припускаєспівпрацю з державнимита суспільними організаціями, спільне фінансування ініціатив, узгодження інтересів сторін, тобто базується на принципі добровільності.

Протягом двох десятирічь значно виріс рівень розуміння сутності корпоративної соціальної відповідальності. Розуміння соціальної відповідальності як благодійної діяльності, залишилось у минулому. Перед початком повномасштабного вторгнення 75% компаній розуміло КСВ як заходи з розвитку персоналу і поліпшення умов їхньої праці, участь у соціальному розвитку громади та дотримання інтересів споживачів. Навіть у 2018 третина компаній віднесли до КСВ допомогу воїнам АТО та мешканцям зони АТО, благодійну допомогу. Очевидно, що зараз в контексті повномасштабного вторгнення пріоритетизмінились і допомога ЗСУ, як напрямок соціальної відповідальності, відмічається при опитуваннях у більше70% респондентів.

Змінюється структура соціально відповідальних компаній за критерієм розміру. Якщо в 2005 р. соціально відповідальні практики впроваджувалися переважно великими або транснаціональними корпораціями, то в останні роки соціально відповідальна діяльність компанії вже не залежала від її розміру. імідж корпоративний соціальний відповідальність

Внутрішній напрям соціальної відповідальності був і залишається для українських корпорацій найбільшим пріоритетом, хоча його доля повільно знижується з часом.

Фінансування проєктів, спрямованих на збереження навколишнього середовища найменше цікавить керівників компаній і здебільшого обмежується впровадженням енергозберігаючих технологій і сортуваннямі переробкою відходів.

Стабільно на низькому рівні залишається інтеграція програм КСВ в корпоративну стратегію, через що відповідальність бізнесу розглядається скоріше як іміджеві витрати, а не інструмент підвищення ефективності функціонування компанії.

24 січня 2020 року в Україні було прийнято Концепцію реалізації державної політики у сфері розвитку соціально відповідального бізнесу в Україні на період до 2030 року. Відповідно до неї уряд сприятиме тому, щоб підприємства дотримуватися стандартів та принципів соціальної відповідальності бізнесу [18].

Розвиток сучасного розуміння КСВ як дефініційної конструкції є тривалим і різноманітним, і його можна простежити ще в 1930-х роках, коли почалися дебати навколо соціальної відповідальності приватного сектора. Однак у 1950-х роках Боуен визначив цювідповідальність, пояснивши, що соціальна відповідальність керівників підприємств полягає у прийнятті рішень відповідно до цінностей суспільства, і надав, мабуть, перше академічне визначення КСВ. У 1960-х роках академічна література висунула нове розуміння концепції, у якій визнавалася актуальність відносин між корпораціями та суспільством.

На 1970-ті роки вплинув соціальний імпульс того часу, коли зростало почуття обізнаності щодо навколишнього середовища, прав людини та трудових прав, що призвело до підвищення соціальних очікувань корпоративної поведінки. У результаті Комітетом з економічного розвитку США було висунуто нове обґрунтування, яке ґрунтувалося на передумові, що соціальний договір між бізнесом і суспільством еволюціонував і що приватний сектор повинен брати на себе більш широку соціальну відповідальність, ніж раніше. Як наслідок, КСВ ставала все більш популярною протягом 1970-х років. Ймовірно, перше уніфіковане визначення КСВ було представлено в 1979 році Керролом, який покладав на корпорації конкретну відповідальність і очікування (економічні, правові, етичні та дискреційні) і розумів економічні та соціальні цілі фірм як невід'ємну частину структуру бізнесу, а не як несумісні аспекти. Це поклало початок дискусії навколо операційної реалізації КСВ протягом 1980-х і на початку 1990-х років, яка висунула нове розуміння концепції як процесу прийняття рішень.