Від взірця до симулякра: історико-естетичний аспект проблеми смаку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від взірця до симулякра: історико-естетичний аспект проблеми смаку

ТихаО.В.

естетичний смак мистецтво постмодерністський

Теоретичний інтерес до проблеми естетичного смаку формується у XVIII ст. Це було, з одного боку, пов'язано з розвитком нових течій мистецтва XV - початку XVII ст., що ламали старі канони і породжували потребу в універсальних критеріях їх оцінки. З іншого боку, розвиток філософської думки, що намагалася схопити і відобразити значущі риси феномену індивідуальності, започаткований епохою Відродження, порушував питання про можливість суб'єктивної, самостійної оцінки художнього твору, яка ґрунтується на почутті естетичного задоволення або смаку. Поступово почали нашаровуватися перші уявлення про естетичний смак і суміжні поняття, що допомагають збагнути його природу.

Оскільки проблема естетичного смаку неодноразово зачіпалася філософами-дослідниками, то однозначно важко дати чітке визначення даному поняттю, тому для виявлення його слід звернутися до історії його формування. Тільки дослідивши еволюцію поняття від класичної до постмодерністської естетики, та визначивши термін з різних точок зору ми, тим самим, сформуємо власну точку зору про феномен естетичного смаку на сучасному етапі становлення.

Багато відомих філософів доби німецької класики досліджували питання естетичного смаку у своїх працях, зокрема І.Кант, Гегель, Ф.Шиллер, Ф.Шлегель, а також французькі мислителі Ларошфуко, Буапо, Монтеск'є, Вольтер; англійці Шефтсбері, Хатчесон, Бьорк, Юм.

Неможливо повністю розкрити та зрозуміти усю повноту даної теми без праць таких знакових постатей, як Ж.Бодрійяр, М.Мак-Люен, Т.Адорно, Х.Ортега-і-Гассет, Г.Маркузе, Е.Фромм.

Розкриття заявленої теми неможливе без посилання на роботи мислителів, імена яких пов'язані з постмодернізмом, таких як Ж. Дерріда, Ж.- Ф. Ліотар, Умберто Еко, Ж. Лакан, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Дж. Ваттімо. Цлідно працюють у цьому напрямку російські дослідники В. Куріцин, В. Подорога, І. Ільїн, Л. Зібайло, В. Шапінський, Н. Маньковська, М. Каган та інші.

Також у вітчизняній філософській літературі з'явилося чимало досліджень, присвячених розкриттю сутності постмодерну та нелінійного простору мистецтва. Серед них роботи таких авторів як Л.Левчук,В.Личковах, М.Попович, В. Лук'янець, О. Соболь, Л. Дротянко, В. Лях, А. Єрмоленко, В. Табачковський та інші.

Термін «смак» в естетичному значенні вперше вжив іспанський мислитель XVII ст. Грасіан-і-Моралес для позначення здібності людського пізнання, яке відноситься до пізнання прекрасного та оцінки творів мистецтва.

Як вже наголошувалось, в історії естетики інтерес до проблеми естетичного смаку виявився вже в XVII-XVIII ст. Проблема смаку набула надзвичайної популярності у французькій суспільній думці XVII- XVIII ст. (Ларошфуко, Буало, Монтеск'є, Вольтер, Гельвецій та ін.). В естетиці класицизму та Просвітництва категорія смаку тлумачиться як категорія пізнавальна, як певна здібність пізнання поряд із почуттям, розсудливістю та розумом. Для англійської естетики (ІПефтсбері, Хатчесон, Бйорк) характерним є сенсуалістичне трактування смаку. Смак розуміють як внутрішнє почуття, подібне до почуття задоволення. Основну суперечність проблеми смаку як існування цілісної естетичної культури визначив англійський філософ Д. Юм. Він вважав, що істинні судження смаку можливі лише за наявності загальної його «норми», якою володіють лише деякі люди з витонченим смаком.

На суспільно-індивідуальному характері естетичного смаку наголосив І. Кант (Кант І. Критика здатності судження), в естетиці якого він виступає як центральна категорія. Кант визначив смак як «спроможність естетичної здібності судження робити загальнозначущий вибір». Завдяки смаку суб'єкт робить оцінку або формує судження, ставлячи себе на місце будь-кого іншого.

Головною думкою кантівського вчення про смак є так звані антиномії смаку. З одного боку, судження смаку є настільки індивідуальним, що жодні доведення не можуть їх заперечити, тобто: про смаки не сперечаються. З іншого боку, смаки є не тільки суб'єктивними, між ними є дещо загальне, що дає змогу обговорювати їх, отже: про смаки можна сперечатися. Tобто суперечність між індивідуальним і суспільним смаком, як і будь-яка антиномія, є принципово нерозв'язною. І. Кант, і його попередники визначали смак як здатність інтуїтивно відчувати прекрасне як почуття, вільне від будь-яких утилітарних міркувань та незалежне від суджень розуму. Кант вважав, що важливим естетичним чинником смаку є почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного. Почуття прекрасного ґрунтується на смаку. Саме від прекрасного залежить судження смаку. Проте, якщо ці судження містять у собі принципи всезагальності, то цей принцип всезагальності має бути притаманним самому естетичному почуттю, тобто воно має загальний суспільний характер.

Після Канта категорія естетичного смаку втрачає своє універсальне значення в естетичній теорії. Так, Гегель вважає, що культура смаку повинна поступитися місцем судженню професійно підготовленого знавця мистецтва, оскільки правильна оцінка художнього твору потребує ґрунтовних знань у цій сфері.

Проблема смаку постає з новою силою під час кризи класичного мистецтва з появою модернізму та масової культури. Нове мистецтво орієнтоване або на еліту, яка володіє вишуканим смаком, або проголошує відсутність будь-якої норми (Ортега-і-Гассет «Дегуманізація мистецтва»), Появу масової культури Ортега-і-Гассет пояснює загальним «падінням смаків» людини-маси.

Розвиваючи традиції російської революційно-демократичной думки (Бєлінський, Чернишевський), марксистсько-ленінська естетика розглядає естетичний смак як соціально-історічне явище, що діалектично поєднує в собі елементи як класового, так і загальнолюдського. Індивідуальний естетичний смак є естетичною установкою, що формується у новому досвіді, яка опосередковує кожне нове естетичне сприйняття і переживання. «Естетичний смак є суб'єктивним критерієм естетичної оцінки, яка певною мірою інтуїтивна, тобто емоційно передує раціональній естетичній думці. Проте якість естетичного смаку визначається в тому, якою мірою виражена в ньому суб'єктивна оцінка, яка відповідає об'єктивній естетичній цінності»[3,с.292].

Отже, дослідивши еволюцію поняття естетичного смаку та визначення терміну з різних точок зору можна підвести підсумок, що естетичний смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність в особистісному ставленні до світу культури та її цінностей. Смак є специфічною, виключно людською здатністю до особистого добору естетичних цінностей у відповідності із уявленнями про прекрасне та ідеал. Наявність естетичного смаку виявляється як певна відповідність внутрішнього і зовнішнього, гармонія духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості. Вміння людини послідовно та цілеспрямовано розвивати й культивувати особисті культурні властивості через добір та засвоєння певних культурних цінностей і є індивідуальним естетичним смаком.

У XX ст. проблемою смаку частково займаються представники соціологічної естетики, що вивчають, зокрема, проблеми формування смаків мас, споживачів, елітарних груп і т.п.. Проте нічого істотного про його природу або механізмі дії їм додати не вдається: справа обмежується питаннями формування смаку.

В цілому ж у системі глобальної переоцінки цінностей у сучасному постіндустріальному суспільстві, проблема смаку, як і інших понять та категорій класичної естетики, втрачає своє значення.

Це пов'язано з тим, що друга половина XX століття ознаменувалася численними революціями - від молодіжної і сексуальної до релігійної і соціальної - що викликало потрясіння як політико-економічних, так і духовних засад світової спільноти. Наукові революції у свою чергу, змінили фундаментальні теорії не тільки природничого знання, а й наук про людину, культуру, мистецтво. В наслідок цього народилася нова постнекласична наукова парадигма. Усе це викликало глибоку кризу модернізму, наслідком якої став постмодернізм, який констатує те, що попередній шлях розвитку людства виявився значною мірою хибним і потребує суттєвих коректив та осмислення.

Знайомство з терміном «постмодернізм» розпочалося не тільки з публікацій теоретичних джерел на сторінках інтелектуальних видань, але й інтуїтивно відчувалося в стихійній невизначеній постмодерністській суспільній атмосфері, яка оволоділа свідомістю людини в межах економічного, соціально-політичного та духовного життя. Людина опинилась у стані постійної трансформації як життєвого простору, так і політичних рішень, плюралістичності духовних орієнтирів та невизначеності свого майбутнього. Укоріненню постмодерністського настрою на ґрунті нашої культури сприяв розвиток і розповсюдження новітніх технічних засобів масової комунікації - телебачення, відеотехніки, інформаційно- комп'ютерної техніки, завдяки яким людина занурилася у світ реклами, моди, відеокліпів, комп'ютерних ігор, мобільних телефонів тощо, їй відкрився новий світ «суспільства споживання», побудований на принципах задоволення і розваг.

У розвинутих країнах Заходу, стиль і рівень життя яких став для нас своєрідним еталоном, принцип задоволення розгортається в його безмежності. Для споживача реальність - не ворог задоволення, а «потік бажання». Сенс життя перетворився на вибір між більшою та меншою втіхою. Споживання стало найважливішим з обов'язків. Навіть, якщо на споживання бракує грошей, його можна одержати у кредит. Суспільству споживання не притаманні єдині критерії та правила моральності й краси, постсучасне ринкове суспільство - це суспільство реклами, кічу, споживання.

Ці нові постмодерні реалії суспільного життя й економічного порядку породили новий етап у розвитку культури, новий стиль мислення - постмодернізм.

Постмодернізм широко проник у різні сфери культури, створивши свій власний стиль у філософії, науці, теології, мистецтві. Можна погодитися з думкою про те, що постмодернізм - це ознака сучасного світовідчуття. «Постмодернізм - загальний культурний знаменник другої половини XIX ст, унікальний період, в основі якого лежить специфічна парадигмальна настанова на сприйняття світу як хаосу - «постмодерністська чутливість» [ 5,С.110].

На цій основі можна прослідкувати і особливості розвитку мистецтва цього періоду, й естетику постмодернізму. Естетика постмодернізму є прямим продовженням і розгортанням світоглядних основ культури постмодернізму. Зміщуються традиційні акценти. Експресія замінюється комунікацією, включеністю в багато художніх і нехудожніх ігор, стирається і відкидається ієрархія між елітарною і масовою культурою, підкреслюється акт споживання, культура орієнтується на естетичні потреби мас. В естетиці постмодернізму відбувається зміна ставлення до самої естетики як науки, яка в епоху модерну розумілася як філософія мистецтва або наука про прекрасне. У постмодернізмі естетика мислиться як інтерпретація, що відповідає множинності позицій естетичного сприйняття, вона відкрита вільному пошуку, експерименту і повинна стати «естетикою неуявного, непрезентованого» (Ж. Дерріда).

Виражаючи характер епохи постмодерну естетика, на думку Ваттімо, розуміється не як естетика гармонії, катарсису, заспокоєння і Везпеки, у центрі якої перебуває твір, що розуміється як вічна і нетлінна пам'ятка, а те, як дається цей твір глядачу, як впливає на нього. Сучасний спосіб існування витвору мистецтва є здебільшого технологічним, оскільки він сприймається реципієнтом через засоби масової комунікації. Звідси - естетизація сучасного життя задається не самим мистецтвом, а засобами масової комунікації, бо за своєю природою вони є естетичними. Вони не тільки поширюють інформацію, але й сприяють встановленню спільної мови і згоди, загального відчуття і смаку, які є естетичними. Тобто засоби масової комунікації формують наше сприйняття дійсності, творів мистецтва, формують наші почуття та ідеали, зрештою і наші смаки. В естетиці постмодернізму відбувається стирання будь-яких меж; суспільству споживання не притаманні єдині критерії та норми виявлення, оцінок естетичного смаку. Він наче розчиняється серед множинності інтерпретацій, визначень, поглядів та думок у сучасному нелінійному просторі мистецтва.

У класичній естетиці, як філософії прекрасного, підставою служила образність, наслідування реальності, автентичність, виявлення ієрархії цінностей і людина як суб'єкт, джерело творчої уяви. У центрі ж постмодерністської естетики ми не бачимо людини, а відкривається надлишок вторинного, в її центрі перебуває об'єкт, а не суб'єкт. Постмодерністська естетика відмовляється від класичного принципу калокагатії, на якому ґрунтується взаємодія суб'єкта з об'єктом, і звертається до принципу іронії, що спирається на гіперреальний об'єкт, що отримав назву симулякр (Ж.Бодрійяр). «Симулякр - це муляж, видимість, імітація образу, символу, знаку, за якою не постає ніякої дійсності, що позначає, порожня оболонка, що маніфестує принципову присутність відсутності реальності» [1,с.49]. Головний акцент змістовності переноситься на ігрове начало, покликане гіпертрофувати насолоду. Симулякр займає в постмодерніст- ській естетиці те місце, яке в класичній естетиці займав художній образ.

Симулякр подібний до макіяжу, що перетворює реальні риси обличчя на штучний естетичний код, модель. Перекомбіновуючи традиційні естетичні і художні коди за принципом реклами, симулякри мотивують дизайнизацію мистецтва та естетичного, виводячи на авансцену їхні вторинні функції, пов'язані зі створенням певного речового середовища, культурної аури. Яскравим прикладом такого зв'язку симулякра і реальної речі є кіч, який Ліотар називає естетикою «надто красивого». Ця естетика будується на принципі еклектизму, змішування всіх існуючих форм та стилів , використовуючи для цього прийоми цитування, колажу, повторення. У ній відчувається ностальгія за минулим і гедонізм теперішнього часу.

Підсумовуючи все сказане, можна констатувати, що основою класичного мистецтва є єдність предмету - образу, у масовій культурі з псевдоречі зростає кіч, а в постмодернізмі - подібність подібності - симулякр. Як зауважує Н.Маньковська, «якщо реалізм - це «правда про правду», а сюрреалізм - «брехня про правду», то постмодернізм - «правда про брехню», що означає кінець художньої образності» [6,с.132].

«В естетиці постмодернізму симулякр перетворюється на «алібі», реабілітуючи брак реального, порожність знака. Невизначеність, оборотність стають головними ознаками постмодерністського культурного проекту в цілому і в естетиці зокрема» [4,с.35].

Таким чином, постають контури нової постмодерністської естетики. Центральною естетичною категорією як і в класичній естетиці залишається прекрасне, але зміст її змінюється, так само змінюються та змішуються критерії та норми оцінки естетичного смаку. Народжується новий тип художнього сприйняття, у якому головним для людини стане не процес розуміння мистецтва і переживання його як співтворчість, а користування мистецтвом як механізмом, процесом експериментування з ним, «своєрідним столом з тисячами тарілок, де кожний може узяти те, що йому заманеться» [5,с. 103].

Зважаючи на сказане стосовно XVIII століття, ми можемо подібну ж вимогу «контекстуалізації» висунути по відношенню до сучасних спроб розв'язання проблеми наявності критеріїв виявлення смаку. Чи запитує сучасну людину ситуація її буття у нелінійному інформаційному суспільстві про належність судження смаку? Чи має таке судження якийсь індивідуальний або суспільний сенс?

Коли ми повертаємося обличчям до того, про що нас запитує внутрішня диспозиція сучасної культури, ми відчуваємо, що вона нас запитує не про смак. Проблема смаку присутня або як релікт, або як академічний ангажамент. Інколи вона стає вираженням стурбованості аморальністю, поза-моральністю пропонованих «естетичних» форм артпрактики, реклами тощо. Але не у класичній формі судження смаку, яке передбачає наявність варіативності і шкали оцінок. Сумнівно, щоб ми могли сьогодні дійсно серйозно розмірковувати про смак. Te, чим частує нас телебачення, масова відео і аудіо продукаія безумовно апелює до різкого («смаків») і, напевне, жодна доба не мала такої терпимості по відношенню до специфічних уподобань. Проте саме наш час, за висновком Ж. Бодірйяра, відзначається надзвичайною байдужістю по відношенню до речей. Все співіснує в умовах безпрецедентної індиферентності. Замість часів «відмінного» настали часи «різного», постмодерної горизонталі «всіх цінностей». Градації, норми, ідеали втратили простір спільності, кожному надано право говорити про своі смаки.

У межах однієї статті неможливо охопити, проаналізувати і осягнути все різноманіття й оригінальність думок та підходів теоретиків естетики щодо представленої теми. Тим не менш було проаналізовано генезу поняття естетичного смаку на етапах класики - модерну - постмодерну та здійснено спробу аналізу світоглядних засад естетики постмодернізму. Можна відзначити, що постмодерністська естетика є логічною ланкою в процесі некласичного тлумачення класичних традицій. He вступаючи в конфлікт з класичною естетикою, вона використовує її категорійний апарат, але на нових теоретичних засадах. На цій підставі відбувається модифікація основних естетичних категорій та понять, зокрема категорії «прекрасне», яке тлумачиться як сукупність чуттєвого, концептуального і морального, та поняття «естетичного смаку». Попереду чекає осмислення праць не тільки зарубіжних, але й вітчизняних дослідників у цій галузі, ретельний аналіз сучасного стану мистецтва постмодернізму в нашій країні і за кордоном.

Список використаних джерел

1. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции // Философия эпохи постмодерна. - Мн.: Красико-принт, 1996. - С.48-73.

2. Бондаревська І. А. Естетика смаку та її культурні терени // Практична філософія. - 2003. - №4. - С,197-206.

3. Історія естетики: Пам'ятники світової естетичної думки: В 5 т. Т.

- С,291-295.

4. Кадникова JI.В., Мокляк JI.И.. Постмодернізм в естетиці. // Наукові записки. - 2005 - № 35. - С,34-38.

5. Лиотар Ж.-Ф. Ответ на вопрос: что такое постмодерн? // Общественные науки за рубежом. -1992. - № 5-6. - С.102-114.

6. Маньковская Н. Эстетика постмодернизма. -C- П.: Алетея, 2000. - С,131-150.

Размещено на Allbest.ru