Специфіка художнього освоєння історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Спеціальність 09.00.08 - естетика

СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОГО ОСВОЄННЯ ІСТОРІЇ

ДАРЕНСЬКИЙ ВІТАЛІЙ ЮРІЙОВИЧ

Київ - 2001

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема освоєння людиною історичних передумов свого самовизначення в сучасному плюралістичному, мінливому світі є однією з найактуальніших тем наукової і філософської рефлексій. Поступова, але незворотня зміна пріоритетів і загальної парадигми гуманітарних досліджень як в Україні, так і в усьому світі, що відбувається на рубежі ХХ-ХХІ століть, полягає у переході від бачення історії як обтяжливого тягара “пережитків”, яких треба позбутися, до її розуміння як неосвоєного тезаурусу культурних смислів і цінностей, що забезпечують сутнісну самореалізацію людини в усіх вимірах її буття.

Визначена зміна парадигм призводить до актуалізації духовно-практичних форм освоєння історії, у першу чергу, мистецтва. Адже саме мистецтво є найінтенсивнішим засобом освоєння історичного тезаурусу цінностей і смислів людського буття, забезпечуючи їх конкретно-наочну репрезентацію й безпосереднє переживання сучасною людиною. Якщо науково-теоретичне дослідження дає аналітичну реконструкцію “життєвого світу” людей минулих епох, то мистецтво визначає його “міру небайдужості” (А.С.Канарський) для нас і нашого самовизначення, і, таким чином, робить історичний досвід людства частиною внутрішнього досвіду сучасної людини. Зміст буття людей інших історичних епох, щоб бути зрозумілим і застосованим, має стати їй інтимно близьким, бути глибоко й особистісно пережитим нею.

Художнє освоєння історії ґрунтується на сприйнятті історії як естетичного феномена. Історичне буття, так само як і буття природне, має естетичний вимір: історичні явища та події оцінюються як прекрасні чи огидні, трагічні чи комічні, героїчні чи ганебні, хвилюючі чи нудні, гармонійні чи безладні і т.д. Естетична оцінка історичних явищ і подій, у свою чергу, складає необхідну передумову їх моральнісної, духовно-осмисленої оцінки, дозволяє протистояти кон'юнктурному погляду на історичне минуле, поєднуючи критичний погляд і “очуттєвлення” історичного досвіду.

Для мистецької практики ХІХ-ХХ століть історія поступово набувала статусу домінуючого предмету художньої рефлексії, що було наслідком історізації умов і змісту людського буття в цю епоху. Завдяки цьому мистецтву вдалося стати одним з важливих чинників соціокультурних трансформацій. Важливість теоретичної рефлексії специфіки художнього освоєння історії тісно пов'язана з посиленням у ХХ столітті такої функції мистецтва, як критика історичного досвіду окремих народів, цивілізацій і навіть людства в цілому (особливо в жанрі філософського роману). Отже, мистецтво як незамінимий засіб освоєння історії стає одним з актуальних предметів дослідження сучасної естетичної науки.

Ступінь розробленості проблеми. Народження визначеної проблематики відбулося ще в “Поетиці” Аристотеля, автор якої писав про плідність художньої фантазії у відображенні історії поетами. Утім, проблема місця й специфіки художнього освоєння історії серед інших предметів мистецтва постала лише в Новий час у зв'язку із становленням історичної свідомості. Ф.Шеллінг у “Філософії мистецтва” стверджував, що найвищим типом образотворчого мистецтва є “історичний твір”. Гегель писав, що “про історію не можна розмірковувати серйозно, не маючи її естетичного відчуття”. У ХІХ ст. уявлення про історію як “велику поему” стало банальним. Навіть такий наукоцентрист, як Ф.Енгельс, називав світову історію “найвеличнішим з поетів”. Естетичний вимір історичного процесу досліджували такі визначні історики й теоретики історії, як А.Дірофф, Й.Дройзен і Б.Кроче. Першим з них було запропоновано назву “естетика історії”.

Відкриття наступного етапу проблематики - не просто естетичності історії як такої, а саме специфіки художнього освоєння історії, специфіки мистецтва як способу відображення й пізнання історичного процесу, - відбулося лише у другій половині двадцятого століття, причому пріоритет тут належить радянським естетикам. У 1963р. з'явилася стаття Т.Д. Вєрєщагіної “Особливості художнього відображення історичної дійсності”, а в 1974р. монографія А.В. Гулиги “Естетика історії”. У цій роботі остання глава мала назву “Історія як предмет мистецтва”. У роботах А.В. Гулиги практично відбулося становлення нової проблематики: були розглянуті питання специфіки художньої типізації історичних явищ і особистостей, питання про співвідношення наукового і художнього пізнання історії, їхню взаємну доповняльність тощо. Серед окремих суттєвих питань, що розроблялись у цей період іншими авторами, слід відзначити проблему ролі художніх образів у формуванні історичної свідомості певної доби і соціальної групи (М.В.Нєчкіна, Н.А.Яранцева); проблему категоріально-естетичного аналізу історичної реальності (В.О.Єльчанінов, А.А.Самієв); проблему діалектики індивідуалізації і типізації в художньому відображенні історії (М.І.Андроннікова, Г.Д.Карєлова, В.Т.Пашуто та інш.); проблему співвідношення “ефекту присутності” і “ефекту очуження” (О.В.Волобуєв, К.Кантор); проблему актуалізації особистісного, екзистенційного виміру історичного буття людини у художньому освоєнні історії (А.В.Азархін, В.П.Большаков); концепцію художньої поетики як концентрованого вираження основних тенденцій історичного буття людей певної епохи (В.С.Біблер). К.М.Кантор сформулював сміливу концепцію “мистецтва як міри історії”, тобто як міри особистісного розвитку історичної людини, який найповнішим чином відображується у мистецтві. Серед зарубіжних дослідників велику цінність для даної проблеми мають труди Д.Лукача, в яких феномен мистецтва трактується як одна з форм історичної свідомоті людства.

У 90-ті роки тема специфіки художнього освоєння історії розроблялася, на жаль, дуже мало. У Росії вийшло літературознавче дослідження К.Г.Ісупова “Русская эстетика истории” (1992). Серед українських робіт відзначимо лише статтю Т.І.Домбровської “Драматизм і трагізм історії”. В останній наголошується на актуальності художнього освоєння історії для сучасної культури, акцентовано соціально-критичний потенціал художнього освоєння історії.

Названі автори намітили нове проблемне поле для естетичної науки - художнє освоєння історії - але не дали ґрунтовних досліджень у цьому напрямку, розглядаючи лише окремі аспекти цієї загальної проблеми. Таким чином, художнє освоєння історії залишається малорозробленою темою, хоча вона й конституювалася як окремий напрямок дослідження естетичної науки.

Об'єктом дослідження є процеси художнього освоєння історії як однієї з соціокультурних функцій мистецтва. Предметом аналізу постають феномени естетичної універсалізації змісту історичних подій і процесів, художньої рефлексії над ними у формах художнього образу і твору; специфіка окремих видів і жанрів мистецтва як форм відображення історичної дійсності та особливості історико-рефлексивної інтерпретації художніх творів.

Мета дослідження: проведення всебічного аналізу специфіки художнього освоєння історії, починаючи з її прояву на рівні предмета мистецтва, структури художнього образу і твору, до особливостей інтерпретації художніх творів, спрямованої на реконструкцію історичного досвіду, що в них втілений.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

- визначити принципову специфіку художньо-образної моделі історичної дійсності й особливості пізнавально-осмислюючих елементів у художньому освоєнні історії;

- визначити специфіку художньої рефлексії і її місце серед інших способів сприйняття й розуміння історичного процесу;

- визначити специфіку видів і жанрів мистецтва у відображенні історичної дійсності;

- визначити специфіку художнього твору як форми освоєння історії;

- обґрунтувати й застосувати методологічну модель інтерпретації художнього твору як форми історичної рефлексії.

Наукова новизна одержаних результатів визначається авторським підходом до художнього освоєння історії як до процесу переживально-рефлективного моделювання історичної дійсності, при якому акцентується її подієва структура;

У процесі дослідження автор отримав результати та дійшов висновків, що мають наукову новизну й виносяться на захист:

- моделювання історичної дійсності в мистецтві відбувається у відповідності до категорій загальнолюдського переживально-оцінюючого досвіду, що зафіксований в естетичних категоріях, - це призводить до універсалізації змісту конкретної історичної дійсності на рівні безпосереднього переживання й моральної оцінки;

- художня рефлексія акцентує подієвість історичного буття, розглядає кожний фрагмент історії як самостійне осмислене ціле, що розвивається за певним внутрішнім сюжетом як результат конкретних людських вчинків;

- специфіка видів і жанрів мистецтва як форм художнього відображення історичної дійсності визначається принципом: зображувальні засоби розширюють історичний предмет мистецтва екстенсивно, тобто збільшують широту охоплення конкретних історичних явищ, а виражальні заглиблюють предметність історичних образів мистецтва інтенсивно, передаючи “дух” доби, але без відображення її фактичної конкретики;

- художній твір як форма відображення історичної дійсності створює ефект переносу форми з твору на історичну реальність, що у ньому відображена; такий перенос не є штучним явищем, але реконструює глибинну структуру самої історичної реальності, що полягає у боротьбі процесів самоорганізації і дезорганізації соціокультурного буття людей;

- завданням інтерпретації художнього твору як форми відображення історичного процесу є інтенсифікація і трансформація історичного досвіду за допомогою даного твору, яке може бути виконане за умов орієнтації на визначену ціннісну шкалу і застосування чіткої методологічної моделі, зокрема, герменевтики соціокультурних універсалій, репрезентованих у творі.

Методологічна і теоретична основа дослідження. Методологічною основою даного дисертаційного дослідження слугували загальнонаукові принципи об'єктивності й історизму; спеціально-філософські методи феноменологічного опису й герменевтичної рефлексії. В основу дослідження була покладена концепція мистецтва як специфічного виду духовно-практичного освоєння світу, якому притаманний продуктивний синкретизм цілої низки функцій, що дозволяє органічно поєднувати переживання й рефлексію, пізнання й моральну оцінку в єдиному акті художнього сприйняття. Загальнотеоретичну основу, на якій розбудоване дане дослідження, можна визначити як взаємодію культурно-діяльнісного й герменевтичного підходів до мистецтва. Культурно-діяльнісний підхід до естетичної проблематики спирається на доробок засновників київської естетичної школи В.П.Іванова, А.С.Канарського, Л.Т.Левчук і В.І.Мазепи, а також на більш широку концепцію духовно-практичного освоєння світу (В.І.Шинкарук, В.Г.Табачковський). Окрім вищезгаданих авторів, суттєвий вплив на формування як загальнотеоретичної бази, так і конкретних концепцій дисертаційної роботи мали дослідження О.П.Воєводіна, Д.Ю.Кучерюка, О.П.Лановенка, В.А.Личковаха, С.В.Овчаренко, О.М.Петрової, Р.І.Шульги; серед зарубіжної традиції - естетична спадщина німецької класичної філософії, а також роботи Б.В.Асафьєва, В.Ф.Асмуса, М.М.Бахтіна, О.В.Волкової, Г.-Г.Гадамера, Г.Д.Гачева, А.Ф.Єремєєва, Р.Інґардена, М.С.Каґана, О.Л.Казіна, В.В.Кожинова, О.М.Кривцуна, Д.С.Ліхачова, О.Ф.Лосєва, М.К.Мамардашвілі, М.Мерло-Понті, О.С.Міґунова, П.Рікьора, Е.Сурьо, К.-Г.Юнґа.

Актуалізація проблеми специфіки художнього освоєння історії також пов'язана зі становленням культурологічної парадигми в естетиці 90-х років,- як українській (роботи Ю.Л.Афанасьєва, А.К.Бичко, М.М.Бровка, В.А.Малахова, В.І.Панченко, Ю.В.Петрова, О.К.Шевченка та інш.), так і зарубіжній (Я.Куровицький, Р.Пецольд та інш.). Аналіз естетичної проблематики в загальнокультурному контексті логічно призводить до постановки питання про мистецтво як спосіб освоєння історії.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження є важливими для подальшого розвитку естетичної теорії і художньої практики, зокрема, для розуміння: а) художнього освоєння історії як однієї з функцій мистецтва; б) місця мистецтва в історичному процесі як однієї з його активних сил; в) естетичного виміру історичної реальності; г) художньої рефлексії як специфічної форми мислення.

Результати проведеного дисертаційного дослідження можуть бути використані як матеріали: при читанні загальних курсів з естетики, теорії та історії культури, історії мистецтва; при читанні спецкурсів з методології аналізу художнього твору та філософії історії; при розробці наукових методів аналізу художніх творів та методів реконструкції історичної ментальності.

Апробація дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження відображені й викладені в опублікованих статтях автора. Результати дослідження пройшли апробацію в доповідях на щорічних наукових конференціях “Дні науки” у ЛДПУ ім. Т.Шевченка (1999 - 2001рр.); у доповідях на міжнародній науковій конференції “Художня культура в системі вищої освіти” (Луганськ, 20-23 травня 1999 року), на міжнародній науково-практичній конференції “Молодь у сучасному світі: морально-естетичні та культурологічні виміри” (Київ, 6 червня 2001 р.), на міжвузівському культурологічному семінарі “Некласична філософія моралі, мистецтва та культури” (Чернігів, 18 червня 2001 р.), на Х Сковородинських читаннях (Переяслав-Хмельницький, 5 - 6 жовтня 2001).

Структура дисертації. Специфіка мети і завдань дослідження, логіка викладу матеріалу зумовили структуру роботи, яка складається з вступу, трьох розділів, висновку і списку використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається ступінь її наукової розробленості, мета і завдання, теоретико-методологічні засади роботи, формулюється її наукова новизна та положення, які виносяться на захист, теоретичне і практичне значення.

Перший розділ - “Художнє освоєння історії як функція мистецтва” -- складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі - “Постановка проблеми” - доводиться актуальність мистецтва як специфічного способу духовно-практичного освоєння історії, який дає змогу “гуманізувати” історичне знання за рахунок акцентуації самоцінності конкретного факту і вчинку як опредметнень історичного досвіду, дати його конкретно-наочну репрезентацію.

У ході стислого аналізу показана специфіка пізнавально-осмислюючого елементу в художньому освоєнні історії, що зумовлена процесами: а) інтуїтивного узагальнення “паралелограмів сил” історичного процесу, “схоплення” її конкретної “рівнодіючої”; б) відтворення цілісно-людського смислу історичних явищ і подій; в) актуалізації рефлексивності світопереживання; г) відтворення особистісного виміру історичного процесу. Переживання прекрасного, трагічного, комічного, піднесеного тощо є тією загальнолюдською “мовою”, якою може бути досягнуте розуміння людей інших епох і культур, з іншими ціннісно-смисловими системами. Вона дозволяє зрозуміти ті аспекти історичного буття людей інших епох, що залишалися незрозумілими і викликали заперечення на рівні їх абстрактно-понятійної наукової інтерпретації. Естетично-переживальна універсалізація історичного досвіду народу й людства засобами художнього моделювання типових ситуацій світовідношення створює передумови їх раціонально-смислового освоєння.

Суттєвість художнього відтворення історичної реальності, на думку автора, полягає у його здатності не тільки “змоделювати” течію історичного життя “яким воно є”, але ввести цей досвід у контекст свободи, представити його як предмет вибору і моральнісного осмислення; виявити притаманні цьому досвіду глибинні культурно-історичні смисли, його орієнтацію відносно фундаментальних цінностей людського буття у світі. Отже, історична реальність відтворюється в художньому образі як простір людського самовизначення, а відтак, художнє освоєння історії дає не тільки критичну наснагу чи, навпаки, сукупність наочних зразків для наслідування, - але, насамперед, дає зразок самої історичності як особливого способу буття, тобто буття-як-вчинку, буття в горизонті цінностей, ідеалів та екзистенційної відповідальності.

У другому підрозділі - “Специфіка художньо-образних структур мистецтва у відтворенні історичної дійсності” - досліджуються особливості художньо-образної мови мистецтва як засобу відображення історії. Відповідно до концепції, що розвивається дисертантом, у мистецтві освоєння історичної реальності відбуваєтья не за принципом накидування “мережі” причинно-наслідкових зв'язків на історичні явища і процеси, як це робить історична наука, а за принципом естетичної універсалізації їх загальнолюдського змісту. Дисертант приєднується до думки дослідників, які вважають, що категорії прекрасного, потворного і т.д. є, насамперед, загальнокультурними, онтологічними категоріями, хоча цей первісний їхній зміст прихований за естетичною функцією. Крім того, на відміну від наукової рефлексії історичного процесу, де подієвість редукується до процесуального “моменту”, що суцільно “знімається” наступними, художньо-образна рефлексія розглядає кожний фрагмент історичної реальності як цілісний і самоцінний, нібито вирваний з-під влади часу. Художньо-образні моделі акцентують саме дискретно-смисловий, подієвий аспект, що не дозволяє “розчинити” історичне буття в анонімності соціальних детермінацій, але розглядають його у просторі свободного, непередбачуваного, спонтанного самовизначення історичного суб'єкта. У художньому відображенні історичної дійсності відбувається своєрідний перенос форми буття з мистецтва на саму історичну реальність як його предмет: художній образ історичної події, явища чи особистості починає жити в “метачасі”, тобто у власне художньому часі, - стає всечасовим чинником культури, символом, що продовжує діяти як сучасна і майбутня реальність.

У наступному аналізі показано, що феномен художньої правди є досить специфічним засобом долання історичних позірностей. Художня правда припускає “вписування” митцем вигаданих елементів у реальний зміст подій - але саме для того, щоб підкреслити їхню сутнісну сторону, на відміну від позірної. Художня правда спирається не на відповідність загальноісторичним закономірностям, а на відповідність конкретній правді життєвих ситуацій, з яких складається історичний процес. Особливий дар митця, на відміну від вченого, полягає в почутті істини повсякденних, ситуативних вимірів історичного буття, які, як правило, залишає поза увагою історик-науковець.

У третьому підрозділі - “Основні виміри історичної реальності як предмет художнього освоєння” - показана ізоморфність структурного принципу художнього образу та історичної події, яка є глибинною, сутнісною основою їх взаємної релевантності. По-перше, як подія, так і образ, структуруються за подібною онтологічною моделлю: первісна впорядкованість історичних сил / наївне життєве сприйняття > зіткнення історичних сил / конфігурація деталей художньої абстракції > відновлення ситуативної впорядкованості у соціально-історичному бутті / утворення цілісного органічного образу мистецтва. По-друге, своєрідний “принцип доповняльності” факту і його смислу є спільним для історичної події і художнього образу. Отже, переосмислення історичних фактів у процесі їх художнього відображення не є штучним додатком до їх власного змісту, а є його реальним збагаченням (у цьому смислі історичні події залишаються “незавершеними” за своїм смислом доти, доки залишаються у пам'яті людей). Художньо-образні моделі акцентують динамічно-синергійний аспект історичних явищ і процесів, - і цим складають цінне доповнення наукового пізнання історії.

Другий розділ - “Художня модель історичної дійсності: аналіз основних компонентів” - складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі - “Специфіка художньої рефлексії історичного процесу” - досліджується специфіка художньої рефлексії як форми мислення і відображення історичної реальності.

Художня рефлексія визначається дисертантом як впорядкування даних чуттєвого сприйняття і процесів миследіяльності у відповідності до естетичного виміру реальності, зокрема, історичної. Ціннісно-переживальний характер дії мистецтва на реципієнта має особливе значення у випадках, коли предметом мистецтва стає історія. Показано, що специфічний модус сприйняття і рефлексії історичної реальності полягає, насамперед, у тому, що історичне буття тут структурується у відповідності до діалектики естетичного категоріального змісту, за яким стоїть певна загальнокультурна онтологія. Елемент прекрасного в історичному бутті означає інтегральну характеристику впорядкованості, високої змістовності історичного процесу у всіх його вимірах - як практично-діяльнісному, так і духовному. Потворність історичних явищ і процесів означає їхню беззмістовність з точки зору міри втілення в них людських ідеалів і цінностей, або позірність такого втілення, підміну високих цінностей низькими; трагічність - іманентне самозруйнування тих характеристик історичного буття, що відповідають естетичному модусу прекрасного; комічність - те саме стосовно потворного і т.д.

Досліджено парадокс, який полягає в тому, що художній зміст завжди є результатом дії продуктивної уяви митця, результатом спонтанної образотворчості, - натомість історичність передбачає відповідність емпіричним подіям і обставинам. Емпіричні події можуть бути відображеними саме художньо, але без втрати своєї об'єктивності завдяки тому, що події у своєму “людиномірному” аспекті не є завершеними - вони завершені у своєму фізичному аспекті, але їхній ціннісно-смисловий, власне людський вимір продовжує довизначатись у залежності від подальшого життя людей, у тому числі і від художньої рефлексії над ними.

У другому підрозділі - “Специфіка видів і жанрів мистецтва як форм історичної рефлексії” - проведено аналіз історичної еволюції принципів художнього відображення історії в різних видах і жанрах мистецтва, який дозволяє зробити висновки про тісну взаємодію зображувальних і виражальних видів і про наявність своєрідного “принципа доповняльності” між ними у процесі освоєння історії засобами мистецтва. Види мистецтва, де домінують забражувальні засоби, дають конкретне і широке осягнення історичної дійсності. Види, де домінують засоби виражальні, дають гранично узагальнений, схематизований образ історичної дійсності. Зображувальні засоби розширюють історичний предмет мистецтва екстенсивно, тобто збільшують широту охоплення конкретних історичних явищ; виражальні засоби заглиблюють предметність історичних образів мистецтва інтенсивно, передаючи стиль і “дух” доби, але без відображення її фактичної конкретики. У співвідношенні виражальних та зображувальних видів мистецтва має місце принцип сутнісної взаємодоповняльності у процесі художнього моделювання історичної реальності. Він полягає в тому, що перші види акцентують “миттєвий”, синхроністичний аспект історичного буття, а другі - діахроністичний, власне момент історії-як-тривання. Ідеальним випадком є тісна взаємодія двох типів художніх засобів, яка спостерігається в більшості видів мистецтва. Серед окремих жанрів за широтою і глибиною історичного зображення безперечними лідерами залишаються епос, роман і історичний живопис.

У ході аналізу показано, що еволюція видових і жанрових форм відображає загальну тенденцію до історізації самого предмета мистецтва. У даному підрозділі даються стислі характеристики окремих творів різних епох і жанрів (епосу, лірики, роману, живопису, скульптури, симфонії і опери), що конкретизують загальні висновки дослідження.

У третьому підрозділі - “Художній твір як спосіб моделювання історичної реальності” - твір мистецтва розглядається як цілісна художня модель історичної реальності, що “згортає” у собі всі окремі моменти її художньої рефлексії. На думку автора, специфікою художнього твору, з культурно-генетичної точки зору, є його структурованість за схемою “основного міфу” культури, який полягає у подоланні хаотично-іраціональної стихії, оформлення її у космос через самозруйнування зла (хаосу) і жертву. Цим визначається спосіб осмислення/впорядкування історичних процесів у художньому творі. Ефект переносу форми з твору на історичну реальність, що в ньому відображена, не є штучним явищем, але реконструює глибинну структуру самої історичної реальності - у цьому полягає цінний пізнавальний аспект художнього відображення історії. Принцип монтажу окремих елементів історичної реальності, змодельованих у художньо-образній формі, їх довільне поєднання в рамках часо-просторового континууму твору (синхронізація) є, очевидно, сильними абстракціями щодо реального ходу історичного процесу. Утім, така абстракція і довільна структурація не є штучним додатком до реального історичного процесу, - навпаки, вона дозволяє, відкидаючи менш суттєві його зв'язки й елементи і акцентуючи, “домальовуючи” більш суттєві, наочніше виявити смисл того чи іншого історичного явища або періоду. Більш того, вона дозволяє додати смислову цілісність цим явищам, які в реальному житті залишаються незакінченими, розірваними, нецілісними, і тому не усвідомленими в контексті універсальних культурних смислів. Автор також обґрунтовує розрізнення двох типів катарсиса у художньому переживанні історії: редуктивного та ексдуктивного, перший з яких пов'язаний з певним відчуженням, ескапізмом від історії, її “негативне подолання”; другий - з виходом за межі існуючої історичної свідомості, відкриттям нових смислів в історичному процесі.

Третій розділ - “Інтерпретація художнього твору як форма сприйняття і трансформації історичного досвіду” - складається з двох підрозділів. У першому підрозділі - “Інтерпретація твору як засіб трансляції історичного досвіду” - розглянуто питання природи історичного досвіду і специфіку історико-рефлексивної інтерпретації. На думку дисертанта, твір є результатом як власне художньої рефлексії, так і - у більш широкому контексті - результатом рефлексії культури історичної доби, що у ньому відображена, а відтак, історико-рефлексивна інтерпретація твору стає вже зворотньою рефлексією, тобто рефлексією рефлексії історії. Історико-рефлексивна інтерпретація творів структурує змістовність безпосереднього художнього переживання сюжетно-образної системи твору і тому аж ніяк не може розглядатися як редукція і штучна раціоналізація його змісту. Але запобігати такій редукції можна тільки в тому випадку, коли інтерпретація породжує нові смисли, забезпечує реконструкцію історичного досвіду, що “закодований” як у предметності художнього зображення, так і в авторській рефлексії над нею. Рефлексія реципієнта повертає твір в історичне життя, але в рамках іншої епохи, робить твір історіотворчим чинником сучасності. Духовно-практична специфіка інтерпретації полягає в опосередкуванні змістом культурного феномену власної суб'єктності інтерпретатора, структури і змісту його особистості. Передумовою продуктивної інтерпретації твору реципієнтом стає його власна трансформація як суб'єкта культури.

Історичний досвід визначається як специфічна форма освоєння світу людиною, яка представляє собою 1) на об'єктивному рівні - процес трансляції форм і стереотипів життєдіяльності у всіх її вимірах; 2) на суб'єктному рівні - інтеріоризацію цих форм і стереотипів у формі структур мислення і переживання. Історичний досвід є, з одного боку, спеціальною, похідною формою досвіду, а з іншого - формою інтегральною, яка поєднує у собі всі форми і рівні людського досвіду у контексті їхньої плинності й минущості.

У другому підрозділі - “Методологічна модель історико-рефлексивної інтерпретації художнього твору” - обґрунтовується методологічна модель історико-рефлексивної інтерпретації і застосовується до інтерпретації “Фауста” Ґете.

У пропонованій автором концепції перший “крок” історико-рефлексивної інтерпретації твору розподіляється на два етапи. Перший полягає у виявленні наявності в ньому універсалій трьох типів (антропогенних смислів, міфосистем, парадигм культуротворчості). Другий має власне герменевтичний смисл - пошук культурного відкриття, що полягає в даному творі, тобто нових специфічних аспектів культурних універсалій (що передбачає і рефлексію інтерпретатора над самим собою і своїм світорозумінням).

“Фауст” Ґете взято автором як приклад застосування пропонованої моделі інтерпретації як класичний твір, у якому репрезентовані всі рівні історичного змісту, - від побутової конкретики до найглибших історіософських роздумів та узагальнень. У результаті історико-рефлексивної інтерпретації показана наявність у цьому творі різноманітного, багатошарового історичного змісту та історичної рефлексії різної глибини - від ситуативної (епоха після Великої французької революції) до глибинно-цівілізаційного (зіткнення традиційної християнської цивілізації з модерною неоязичницькою).

ВИСНОВКИ

художній історія образ естетичний

У “Висновках” дисертації показано загальний підсумок проведеного дослідження та окреслено перспективи подальшої розробки проблеми. У результаті проведеного аналізу показано, що історичне буття в художньому відображенні структурується у відповідності до діалектики естетичного категоріального змісту, який відповідає певним сутнісним характеристикам історичного буття. Елементи художньої фантазії у відображенні історичної дійсності дозволяють дати більш адекватне її відображення в тому випадку, якщо воно нехтує менш суттєвими елементами історичних явищ і подій заради більш суттєвих, що акцентуються і розгортаються в художньому образі. У художньому відображенні історичні явища і процеси набувають цілісного, самодостатнього, внутрішньо осмисленого способу буття. Відбувається своєрідний перенос “форми буття” з мистецтва на саму історичну реальність як його предмет, що означає становлення нового модусу історичного буття - буття у “великому часі” культури, де всі історичні події, особистості і епохи стають умовно-одночасними в цілісному континуумі культури. Релевантність мови мистецтва щодо історичної реальності забезпечується їх спільним онтологічним підґрунтям -- діалектикою Космосу (впорядкованості) і Хаосу (невпорядкованості).

Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що головна функція художньої рефлексії щодо відображення історичної реальності полягає у: 1) організації сприйняття історії у відповідності до естетичних якостей явищ і подій; 2) утворенні художнього хронотопу, який дозволяє акцентувати і комбінувати окремі аспекти історичної реальності; 3) художній типізації історичних явищ; 4) “переносі” художньої форми з твору на історичну реальність, що у ньому відображена, який реконструює глибинну структуру самої історичної реальності

Завданням спеціальної історико-рефлексивної інтерпретації художнього твору є трансформація і збагачення історичного досвіду. Це завдання інтерпретація твору здатна виконати за умов орієнтації на визначену ціннісну шкалу і керуючись чіткою методологічною схемою. Серед останніх ефективною є схема герменевтики культурних універсалій, репрезентованих у творі, що аналізує твір як індивідуальну конфігурацію універсалій, як подію їх історичного опредметнення.

У дисертаційному дослідженні намічена проблематика, що виходить за його власні межі і складає перспективу роботи в рамках визначеної тематики. Це - питання специфіки художньої типології історичних явищ, класифікації типів художнього часу у його співвідношенні з історичним часом, актуальність нових схем інтерпретації творів тощо. У площині розглянутих у дослідженні проблем, на думку дисертанта, залишаються значні теоретичні перспективи.

ЛІТЕРАТУРА

Основний зміст дисертації представлено у публікаціях:

1. Даренський В.Ю. Художнє освоєння історії як функція мистецтва // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наукових праць. - К.: Видавничий центр КДЛУ, 2000. - С. 174 - 181. - 0,5 д. арк.

2. Даренський В.Ю. Специфіка художньої рефлексії: до визначення поняття // Мультиверсум. Філософський альманах. - Вип. 17. - К.: Український Центр духовної культури, 2000. - С. 78 - 86. - 0,5 д. арк.

3. Даренський В.Ю. Художнє освоєння історії як чинник культурно-історичних трансформацій молоді // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наукових праць. - К.: Видавничий центр КДЛУ, 2001. - С. 97 - 103. - 0,5 д. арк.

4. Даренський В.Ю. Художнє освоєння історії як проблема некласичної естетики // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. Сер. Філософські науки. - 2001.- №8. - С. 40 - 45. - 0,5 д. арк.

5. Даренський В.Ю. Художній образ як форма відображення історичної дійсності // Філософські дослідження: Зб. наукових праць. - Вип. 2. - Луганськ: Видавничий центр СНУ, 2001.- С. 295 - 304. - 0,5 д. арк.

6. Даренський В.Ю. Інтерпретація художнього твору як елемент освіти (методологічний аспект) // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. - №8 (18). - 1999. - С. 33 -36. - 0,3 д. арк.

7. Даренський В.Ю. Культурологічна естетика як новітня парадигма художньої освіти // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. - № 1. - 2000. - С. 65 - 68. - 0,3 д. арк.

8. Даренський В.Ю. Культуротворча специфіка мемуарного жанру // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. - № 4. - 2000. - С. 232 - 237. - 0,3 д. арк.

Размещено на Allbest.ru