Суб’єктивістські та об’єктивістські естетичні теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Дистанційні теорії"

Теоретичний напрям, обґрунтований І. Кантом, виходить із дистанційного характеру естетичного сприйняття, яке й абсолютизується. Кант у своїй критичній філософії обстоював положення, що естетичне відчуття можливе лише до об'єктів, які не мають для людини утилітарного, практичного значення. Це відчуття виникає у людини, коли вона знаходиться "на відстані" від об'єкта сприйняття - у прямому та опосередкованому значенні цього слова. Тільки споглядання речі, в якій людина не бачить і не може бачити ніякої для себе користі, "інтересу", може дати естетичну насолоду. Естетичність, таким чином, є внутрішньою властивістю речі і не залежить від індивідуальних та інших суб'єктивних рис людини. Відтак, на думку Канта, естетичні судження мають бути універсальними. Тобто, усі хто мають "добрий смак", "нормально" розвинуте почуття краси, виноситимуть однакові естетичні оцінки об'єктам, що сприймаються, у тому числі й ландшафту. естетика теорія імітаційна емоційна

Остання теза вважається особливо уразливою у теорії естетики Канта. Численні факти свідчать, що естетичні судження та розуміння краси залежать від культурних впливів: естетичні смаки різняться як між культурами, так і в рамках однієї культури у різні історичні епохи. Критика кантіанської теорії естетики виходить також із протиставлення нею естетичного відчуття практиці та "інтересу" людини. Насправді ж люди досить часто використовують естетичні оцінки як керівництво до дії. Навіть такі прості приклади, як вибір людиною одежі, меблів, їх розміщення у кімнаті, свідчать що ці рішення та дії ґрунтуються на поняттях естетичності та краси. Вибір людиною місць прогулянок, відпочинку та туристичних маршрутів також залежить від розуміння нею краси та естетичності ландшафту.

"Дистанційна" кантіанська естетика дала два підходи до сприйняття людиною естетичності ландшафту. Згідно з першим підходом ландшафт не може бути об'єктом естетичного сприйняття, оскільки це не художній витвір, а тільки останні створені за певними естетичними правилами, можуть задовольняти естетичну функцію. Отже, розглядати ландшафт з естетичних позицій немає підстав. Друга, менш жорстока точка зору, зводиться до того, що естетична оцінка природи в принципі можлива. Проте вона обумовлена мистецтвом, його баченням природи, а не власне природою. Гійом Аполлінер так висловився з цього приводу: "Без поетів, без художників… порядок, який ми знаходимо у природі і який є виключно ефектом мистецтва, вмить зникне".

Дійсно, розуміння краси ландшафту і його естетичних якостей залежить від художньо-естетичних смаків певної культури у певну епоху. Значною мірою ці смаки формуються митцями. Це, зокрема, яскраво показали Дж. Епплтон та Е. Рельф. Проте, ці автори, особливо Епплтон, наголошували, що сприйняття ландшафту визначається передусім ним самим, а домінуючі естетичні смаки лише модифікують це сприйняття. Ця теза, здавалося б, підтримує "дистанційну" теорію Канта, однак Епплтон наголошує, що ця модифікація йде через пізнання людиною ландшафту, його "задіяність" у ньому. Цього кантіанська естетика принципово не визнає.

"Теорія задіяності"

Альтернативний кантіанському напрям в естетиці пов'язаний із філософсько-естетичними поглядами Джона Дьюї. Згідно з ним, естетичне сприйняття у людини виникає в результаті її інтенсивного та глибокого "занурення" у певний об'єкт, пізнання цього об'єкта через кожноенну практику. Мовою сучасної енвайронментальної психології естетичне сприйняття - це трансакція, між об'єктом сприйняття та суб'єктом.

Якщо для Канта естетика не стосується практичної важливості речі, то для Дьюї вона набуває важливого й мало не визначального значення. Це значення він вбачав у тому, що безвідносно до свого об'єкта, естетичне сприйняття має біологічний еколого-еволюційний базис. Він та представники його напряму в естетиці вважають, що оцінка мистецьких творів обумовлена оцінкою природи. Пошук краси слід вести серед природи, бо саме її структури формували естетичне сприйняття людини. Ця теза Джона Дьюї особливо приваблива для багатьох дослідників ландшафту, які намагалися підтвердити її різними способами.

Отже, в естетиці, що походить від Дьюї, не тільки є місце ландшафту, а й більше того: нею проголошується, що закономірності його сприйняття людиною і особливості буття людини у ландшафті лежать в основі естетичного почуття та всіх категорій естетики взагалі. Далеко не всі послідовники Дьюї поділяють його такі глибокі "ландшафтознавчі" переконання, однак погоджуються із більш м'якою тезою, що естетичні якості речі зокрема, ландшафту проявляються у взаємодії об'єкта ландшафту та суб'єкта людини. При цьому одні напрями естетики акцентують на властивостях об'єкта естетичного сприйняття, вважаючи, що саме у ньому містяться естетичні якості, сприйняття яких мало залежить від суб'єкта. Інші зосереджуються виключно на останньому. Залежно від того, кому надається пріоритет у цій взаємодії, С. Бурасса розрізняє суб'єктивістські та об'єктивістські естетичні теорії.

Суб'єктивістські теорії естетики наголошують на провідній ролі суб'єкта в естетичному сприйнятті. Феноменологічна теорія заходить настільки далеко, що фактично повністю відмовляє об'єкту в його здатності зумовлювати естетичні відчуття: все походить тільки від суб'єкта, його особливостей сприймати навколишній світ і його об'єкти. Ніяких закономірностей естетичного сприйняття бути не може, оскільки воно породжується не об'єктом а індивідом.

Інші теорії суб'єктивного напряму акцентують на суб'єктивності митця: витвір мистецтва відображає суб'єктивні переживання й особливості сприйняття лише його автора і не розрахований на лише його масове споживання. Все, що є естетичного у речі, відбиває естетичну концепцію та смаки її автора. Активним провідником цієї теорії був, зокрема, Оскар Уайльд, який проголосив тезу: "Мистецтво ніколи не виражає нічого крім самого себе".

Суб'єктивістські теорії, особливо остання, у своєму чистому вигляді стосовно сприйняття і розуміння людиною краси ландшафту якщо й мають, то обмежене значення.

Об'єктивістські теорії естетики становлять для ландшафтознавства значно більший інтерес. Ці теорії досить різноманітні й серед них можна виділити три групи - імітаційні, емоційні й формалістські.

Імітаційні теорії, які беруть початок від Платона та Аристотеля, проголошують, що естетичною є та художня річ, яка імітує речі реальні чи імітує їх суть. С. Бурасса вважає, що для пояснення естетичного сприйняття ландшафту імітаційна теорія практично не має ніякого значення. Дійсно, якщо розуміти імітацію буквально, то це так і є - ландшафт не імітує ніякий об'єкт. Проте, якщо розуміти імітацію як механізм, ментальний процес, то елементи імітаційного розуміння краси та інших категорій естетики ландшафту у людини присутні. Об'єктом імітації у даному разі виступає ландшафт іншого типу.

Людина, якій подобаються чи рідні для неї ландшафти гірські, отримує більшу естетичну насолоду від споглядання ландшафтів, конфігурації чи окремі місця яких нагадують (імітують) гірські ландшафти, хоча насправді такими не є. особливо пощастило у цьому відношенні "швейцарським" ландшафтам. Мало не кожна країна має власні "Швейцарії". Латвія має "Латвійську Швейцарію" (ландшафт національного парку Гяуйя), Німеччина - "Саксонську Швейцарію" (на південному сході Німеччини біля м. Дрезден) тощо. Ці території з точки зору природничо-наукового ландшафтознавства є зовсім різними природними ландшафтами (у першому випадку - кінцево-моренними, у другому - структурно-денудаційними), проте "імітують" у людській уяві гірські альпійські ландшафти. Їх символом є Швейцарія.

Імітаційні корені естетичного сприйняття ландшафту позначаються у традиціях ландшафтної архітектури. Так, дизайнери парків Англії 17-18-го ст. імітували ландшафт Італії, оскільки у той час ідеалом краси ландшафту був ландшафт італійський. Японські та китайські парки - імітація природного ландшафту. Планування та створення "етнографічних музеїв під відкритим небом" також ґрунтуються на імітаційному розумінні естетичності.

Принципове питання, яке постає при цьому, - що вважати за ідеал, який слід імітувати? Стосовно ландшафту імітаційна теорія естетики відповіді на нього не дає. Однак цю відповідь слід шукати. На мій погляд, напрями цього пошуку пов'язані з дослідженням проблеми ландшафтних смаків, еволюційних коренів естетичного сприйняття та формальної естетики. Саме ці питання і будуть розглянуті далі.

Емоційні теорії естетики стверджують, що естетичний об'єкт має викликати у людини позитивні емоції. Згідно з цими теоріями чим сильніші емоції викликає річ, тим вона естетичніша. Таку точку зору, зокрема, обстоював Л. Толстой і саме вона найбільше критикується в рамках естетики. Одним із улюблених аргументів критиків емоційної сутності естетичного почуття є приклад рок-музики. Вона здатна викликати куди сильніші емоції (аж до стресу), них музика Антоніо Вівальді. Виходить що напружений ритм і голосне виконання рок-композицій різних груп справляє більше естетичне враження, ніж камерна музика Вівальді.

Інша емоційна теорія стверджує, що митець передає у свій твір персональні емоції та відчуття, й вони передаються тим, хто ці твори сприймає. Чим багатші ці "авторські" емоції і чим виразніше і повніше автор втілив їх у своєму творі, тим цей твір буде більш естетичним.

С. Бурасса вважає, що обидва варіанти емоційних теорій естетики не можна застосовувати до ландшафту. Однак із цим твердженням можна погодитись лише частково. Щодо другого із розглянутих варіантів емоційних теорій, то Бурасса загалом має рацію: навряд чи ландшафт створюється і є естетично привабливим завдяки тому, що якийсь його автор вклав у нього персональні емоції і відчуття.

Хоча й тут можливі винятки. Так, ландшафт дендропарку "Софіївка" поблизу Умані створений протягом 1796-1802 рр. на замовлення графа Станіслава Потоцького. Він зажидав створити такий ландшафт, який би передавав його глибокі почуття та шану до надзвичайної краси його коханки, а згодом і дружини Софії. Судячи з того, що ландшафт "Софіївки" відзначається надзвичайними естетичними якостями й є місцем паломництва багатьох туристів, то можна вважати, що ці персональні емоції графа Потоцького у ландшафті позначились і, може, й справді передаються іншим людям. Щоправда, у даному випадку емоції передав у ландшафт парку не особисто граф, а бельгійський інженер де Метцель, під керівництвом якого і була створена "Софіївка".

Розглянемо іншу групу емоційних теорій естетики, які виходять із пропорційної залежності естетичного задоволення від емоційного збудження, яке виникає при сприйнятті речі. Придатність цих теорій для естетичного сприйняття ландшафту виглядає неоднозначною. Емоційна оцінка ландшафту, зокрема як гарного, справді зростає із рівнем емоційного збудження людини. Але це зростання має місце лише до деякого рівня емоційного збудження, при перевищенні якого сприйняття ландшафту як приємного починає спадати. Залежно із естетичним задоволенням та емоційним збудженням має дзвоноподібну форму. Тобто, максимальна почуттєва (у тому числі й естетична) оцінка досягається не за максимального емоційного збудження людини, а десь по середині між максимальним і мінімальним збудженням. Ці експериментальні дані суперечать емоційній теорії естетики з її тезою "чим сильніші емоції, тим естетичнішою є річ".

Слід, однак, зауважити, що одержані Д. Берлайном, Дж. Уолвіллом і Дж. Расселом дзвоноподібні криві стосувалися не естетичної, а "гедоністичної" оцінки середовища, тобто деякого стану "загального задоволення" людини. Берлайн схильний ототожнювати естетичне та гедоністичне задоволення й, можливо, у цьому він має рацію. Але естетичність - це лише одна з естетичних категорій, які стосуються сприйняття ландшафту. Інші естетичні категорії, такі, наприклад, як величне, прекрасне, потворне, можуть мати й іншу залежність від рівня емоційної збудженості людини. Ці залежності Берлайном і Уолвілом спеціально не досліджувалися. Цілком може бути, що деякі з них характеризуються не дзвоноподібною, а прямою залежністю від емоційного збудження.

Зокрема, така естетична категорія, як величність ландшафту, саме й має таку залежність: ландшафт сприймається тим величнішим, чим вищий рівень емоційного збудження він викликає у людини. При цьому в багатьох культурах розуміння краси багато в чому визначається саме величністю. Так, північноамериканське розуміння краси ландшафту тісно пов'язується з його величністю й тим емоційним збудженням, яке він здатний викликати у людини. Такі символи краси американського ландшафту, як Гранд-Каньон, Ніагара тощо, саме і є виявами емоційного збудження через їх величність. Отже, частково, емоційні теорії естетики можуть стосуватися і ландшафту. Ця частковість знаходить вираз у тому, що теза "чим емоційніше - тим естетичніше" має не абсолютне значення, а може бути справедливою лише для деяких естетичних категорій (зокрема, величного) і для деяких культур (зокрема, північноамериканської).

Формалістські теорії естетики шукають критерії естетичності об'єкта в його формальних властивостях (формі, лінії, специфічних пропорціях сторін, колористичній гамі тощо). Найяскравіше ці теорії проявляються у напрямах символізму і сформульовані митцями чи критиками для обґрунтування певного естетичного стилю та його стандартів. "В окремих випадках, такі системи можуть бути зрозумілими тільки тим митцям, які розвинули її. Це тонко помічено, однак сама ідея пошуку властивостей речі, хай і глибоко захованих в ній, які визначають її красу, є логічною та привабливою. Ці пошуки можуть стосуватися як витворів мистецтва, так і ландшафту.

Формалістські теорії в естетиці й одержали таку свою назву через те, що вони не ставлять собі за мету пояснити. Чому ті чи інші формальні риси речі викликають естетичне почуття. Головне для цих теорій - виявити ці риси, а не відшукати пояснення їх естетичного впливу на людину. За це формалістські теорії часто наражалися на критику. Проте не все вимагає пояснень, і відсутність наукового обґрунтування естетичності саме такої пропорції сторін чи площ не впливає на те, що людина, хоча б із якнайменшим смаком, не сприйматиме як красу Парфенон, пропорції сторін якого відповідають правилу "золотого перетину".

Формальна естетика існує, й витвори мистецтва, що ґрунтуються на її принципах, естетичні. Щоправда сприйняття багатьох з них як естетичних може вимагати відповідної підготовки у пересічної людини. Постає питання: чи мають якесь відношення до сприйняття ландшафту ці принципи? Справа ускладнюється тим, що цих принципів є багато, кожний художній стиль ґрунтується на власних формальних принципах, а принципи різних цих стилів нерідко суперечать один одному. Очевидно, що лише деяка частина принципів формальної естетики має значення для естетичного осягнення ландшафту. Для з'ясування того, які саме із цих принципів справді стосуються ландшафту, корисними можуть виявитися ідеї та методи, на яких ґрунтується експериментальна естетика.

Експериментальна естетика серед інших естетичних напрямів займає специфічне місце. Вона є своєрідним поєднанням когнітивної психології та загальних теорій і понять естетики або, іншими словами, - намаганням застосувати наукові підходи когнітивної психології до естетичного сприйняття. За висловом родоначальника експериментальної естетики Г. Фехнера, це є "естетика знизу", яка зосереджується власне на об'єкті та суб'єкті сприйняття, а не на способах "естетики зверху" обґрунтувати естетичні категорії філософськими міркуваннями. У річищі експериментальної естетики методами психології досліджується естетичне сприйняття людиною різних об'єктів, причому зовсім не обов'язково художніх. З цієї точки зору слід визнати, що експериментальна естетика, хоч і вважається нетрадиційною і новою, однак більше, ніж "традиційні" естетичні напрями відповідає вихідному значенню слова "естетика". Це слово походить від давньогрецького дієслова aisthanomai що означає "сприймати".

Якщо розглянуті вище теорії естетики слугують задля обґрунтування деякого художнього стилю, то у випадку експериментальної естетики метод використовується заради обґрунтування теоретичних положень. При цьому він тлумачиться у його науково-позитивістському значенні. Відтак, він має бути незалежним від суб'єкта. Таким незалежним методом, зокрема, є визначення естетичних якостей об'єкта не окремим суб'єктом, а їх масою (статистичною вибіркою). Звідси походить теза, обґрунтована Г. Айзенком, що критерієм естетичності є середня думка більшості, масовий вибір. Ця теза приймається багатьма представниками експериментальної естетики, тоді як для естетики "традиційної" навіть саме це припущення викликає роздратування й гнів. Це роздратування властиве також і професіоналам з естетики ландшафту. Наприклад, німецький дослідник Венцель гостро критикує експериментальне визначення краси ландшафту на основі масових опитувань населення, вказуючи, що "... застосування стереотипів сприйняття як основи планування робить ландшафт тривіальним фольклорним світом".

Стівен Каплан вважає, що така негативна реакція "чистих" естетиків на визнання смаків людей критерієм естетичності ландшафту зумовлена побоюванням, що існуючий в естетиці базис у розумінні краси буде підірваний. Через це елітарність мистецтва буде замінена масовою культурою, а її зразки заполонять увесь художній простір, остаточно витіснивши із нього шедеври, осягнення яких вимагає витонченого індивідуального смаку. Каплан стверджує, що у випадку естетичного сприйняття та впорядкування ландшафту ці побоювання не мають підстав і орієнтуватися слід саме на думку і ландшафтні преференції користувачів ландшафту, а не його архітекторів.

Однак, здається, що абсолютизація масового ландшафтного смаку й прийняття естетикою ландшафту вищезгаданої тези Г. Айзенка пов'язана із певною небезпекою. Полягає вона у тому, що орієнтація на "середньостатистичне" сприйняття ландшафту, врахування загальних смаків людей при його плануванні здатні покращити його естетичні якості. Проте - до деякого "середньостатистичного" рівня. Впорядкування ландшафту, яке ґрунтується на теоретичному базисі експериментальної естетики, вище цього рівня піднятися не може. Зумовлене це тим, що експериментальні підходи естетики до виявлення і оцінювання ознак естетичності об'єкта (в тому числі ландшафту) орієнтовані на середнє, а не на екстремуми і малі частоти. Іншими словами - на виявлення ознак і конфігурацій ландшафту, який був би гарним загалом, а не ландшафту, який був би винятково гарним. А розуміння "винятковості" властиве не масі, а небагатьом її представникам. У разі естетичного сприйняття це розуміння є елітарним, і властиве індивідам із витонченим художнім смаком. Ландшафт, який є гарним за "мас-культурним" критерієм, не сприймається такими людьми як естетично привабливий.

Відсутність рис "елітарності" у красі ландшафту не тільки притискує права людей, здатних одержати естетичну насолоду від "естетично елітарних" ландшафтів, а й зачіпає інтереси маси людей, чиї смаки такі ландшафти цілком задовольняють. "Мас-культурні" ландшафти не спрямовані у майбутнє: вони сприймаються як гарні переважною більшістю людей зараз, але не містять тих елементів, які б виховували і розвивали у людини естетичний смак. А масові ландшафтні смаки, як побачимо далі, мінливі у часі, й ландшафт, який сприймався на рівні масової свідомості як естетично привабливий, з часом може й не сприйматися як такий. Ландшафти з елементами естетичної елітарності, вишуканості, витонченості можуть і не сприйматися більшістю як винятково гарні. Однак, по-перше, вони розвивають у людині художній смак, а по-друге, самі ці ландшафти не втратять своєї естетичної привабливості і для людей наступних генерацій. Навіть ландшафти чи їх елементи, які масі людей здаються потворними чи зайвими, з часом можуть сприйматися як естетично витончені. Прикладів певної еволюції можна навести чимало. Мабуть, найпоширенішим є такий примітивний елемент міського ландшафту Парижа, як Ейфелева вежа. Одразу після її зведення мало не всі парижани (із представниками її художньої еліти включно) були обурені спотворенням міського ландшафту цим металевим монстром. Буквально через два десятки років Ейфелева вежа стала символом Парижа й мало не усієї Французької Республіки й сприймається як естетично витончений, вдало вписаний у ландшафт його органічний елемент.

Відверто ти приховано проголошена теза експериментальної естетики щодо узгодженості думки багатьох як критерії естетичності об'єкта є досить сильною і дратуючою. Ця теза вимагає наукового обґрунтування, пошуки якого експериментальною естетикою становлять для ландшафтознавства особливий інтерес.

Експериментальна естетика намагається відшукати докази того, що в основі сприйняття речі як естетично привабливої багатьма людьми лежать деякі універсальні загальнолюдські риси. Саме вони й визначають основу естетичного смаку. Цей смак хоча є індивідуальним, проте містять деяку інваріантну, незалежну від освіти, статі, етнічної належності тощо компоненту. На думку багатьох прихильників експериментальної естетики, ця частина естетичного почуття має "генетичну" природу, тобто сформована біолого-еволюційними особливостями людини. Розробка в експериментальній естетиці цієї тези, яку започаткував ще Г. Айзенк, має багато спільного з ідеями прихильників біолого-еволюційного пояснення сприйняття людиною ландшафту.

Під впливом пошуків формальної і, особливо, експериментальної естетики виникло декілька теорій, які стосуються власне естетики ландшафту. Найбільш популярними з них слід вважати теорію "естетики ландшафту" Стівена Бурасси та "естетику довкілля" Арнольда Безлінта. Якщо спробувати узагальнити ці та інші сучасні теоретичні праці щодо естетики ландшафту, то можна дійти таких висновків:

Ш Оскільки переважна більшість теорій естетики розроблена щодо естетичного сприйняття та оцінки об'єктів штучної природи (витворів мистецтва), то у своєму чистому вигляді ці теорії стосовно естетики ландшафту мають обмежене значення.

Ш Теорія естетики ландшафту має бути ні об'єктною, ні суб'єктною; вона повинна бути теорією суб'єкт-об'єктної природи, оскільки естетичне почуття до ландшафту породжується в результаті трансакції між об'єктом сприйняття (ландшафтом) і його суб'єктом (індивідом).

Ш З цієї точки зору серед існуючих теоретичних течій естетики найбільш відповідними для ландшафту як об'єкта естетичного сприйняття слід вважати теоретичні положення експериментальної естетики та деякі течій формальної естетики.

Ш Залучення ландшафту до числа об'єктів естетичного сприйняття змушує естетику трансформуватися від "філософії мистецтва" до "філософії краси усього, що оточує людину". Це, в свою чергу, вимагає від естетики зміцнити свою теоретичну базу сучасними концепціями когнітивної психології, енвайронментальної психології, а також тими теоретичними положеннями географії, які стосуються ландшафту як об'єкта сприйняття.

Ш Введення до концептуально-теоретичного базису естетики ландшафту теоретичних положень вказаних наук приховує загрозу її розчинення в енвайронментальній психології чи поведінковій географії. Вже зараз чимало робіт, у яких декларується їх "ландшафтно-естетичний" зміст, насправді виконані у річищі енвайронментальної психології чи перцепційної (поведінкової) географії. Це, зокрема, стосується і теорії "естетики довкілля" А. Берлінта, яка за своїми положеннями та змістом мало чим відрізняється від сучасної енвайронментальної психології.

Ш Очевидно, специфіка і "власне обличчя" естетики ландшафту мають визначатися тим, що пізнання нею особливостей сприйняття людиною ландшафту повинно розгортатися навколо того, що носить назву "естетичних категорій" (таких. Як "краса", "гармонійність", "мальовничість", "величність" тощо). Саме орієнтація на пізнання змісту цих категорій та їх використання у творчості й становить серцевину естетики, визначає її специфічне місце у полі тих наукових та інших форм діяльності, що пов'язані з перцепцією (поведінкою) та когнітивністю (пізнанням). Відповідно, й естетика ландшафту від інших напрямів "перцепційного ландшафтознавства" має відрізнятися тим, що провідну роль у ній відіграє осягнення названих категорій. Це, звичайно, надто спрощує картину, але можна висловитися й так: якщо пізнання ландшафту оперує і спирається на такі поняття, як "краса", "величність", "мальовничість" тощо - то маємо справу з естетикою ландшафту. Якщо в інтерпретації сприйняття людиною ландшафту ці категорії не задіяні - то така інтерпретація до естетики ландшафту не відноситься.

Отже, естетичні категорії мають і в естетиці ландшафту відігравати провідну роль.

"Гармонія", "краса", "величність", "мальовничість", "прекрасне", "потворне" - усі ці слова досить часто у вільній формі застосовуються до опису та характеристики ландшафту. Та якщо автора таких висловів запитати, що ж він має на увазі, коли характеризує ландшафт, як наприклад, "прекрасний" чи "гарний", то пояснення буде дуже непевним, а різницю між "прекрасним", "гармонійним", "досконалим" він, скоріше за все, пояснить так: в принципі все це те саме; ці слова - просто синоніми. Безумовно, дати строгі дефініції "величності", "прекрасного", "красі" тощо є надто складним чи й взагалі недосяжним завданням. Однак, це не означає, що вони не несуть певного змісту, а їх інтерпретація може бути як завгодно вільною та широкою. В естетиці "прекрасне", "гармонія", "краса" розглядаються не просто як прикметники чи іменники, якими можна описати певну річ, а як естетичні категорії, кожна з яких має певний зміст і у системі яких закріплено досвід естетичного освоєння світу людиною.

Размещено на Allbest.ru