Іконопис і словесність у культурі України XVI-XVIII століть: естетичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

ІКОНОПИС І СЛОВЕСНІСТЬ У КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ XVI-XVIII СТОЛІТЬ: ЕСТЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 09.00.08 - естетика

КВАСЮК Лариса Володимирівна

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі культурології Волинського державного університету імені Лесі Українки

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент ГОЛОВЕЙ Вікторія Юріївна, Волинський державний університет імені Лесі Українки, кафедра культурології

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор Бровко Микола Миколайович, Міжнародний інститут лінгвістики і права, кафедра суспільних наук

кандидат філософських наук, професор Русин Мирослав Юрійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії української філософії та культури

Провідна установа - Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Захист відбудеться 30 березня 2000 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01001, м. Київ - 1, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “25 “ лютого 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Шинкаренко О.В.

Анотації

Квасюк Л.В. Іконопис і словесність у культурі України XVI-XVIII століть. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08 - естетика. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000.

Дисертація присвячена осмисленню проблеми особливостей співвіднесення двох планів естетичної свідомості - вербального та візуального, іконопису і словесності - в культурі України XVI-XVIII століть. У роботі прослідковується еволюція світоглядних та художньо-естетичних засад українського іконописного мистецтва на прикладах полемічної словесності, розглядається український іконографічний канон стилю бароко як посередник між релігійною словесністю (канонічними та апокрифічними Євангеліями) та живописом (іконою). Значна увага приділяється естетичним аспектам взаємодії вербального та візуального планів літургії. З цією метою розкривається символіка літургії як сакрально-естетичного феномена, аналізується її смисл та значення для української спільноти XVI-XVIII століть. Показується іконостас як образне вираження літургії, а також усієї православної художньо-релігійної культури, що через свій зв'язок з божественним як досконалим, стає не тільки естетично, а й богословськи всеохоплюючим. Досліджується проблема взаємодії сакрального слова і сакрального образу в системі літургійного дійства.

Ключові слова: словесність, іконопис, досконалість, краса, канон, символізм, естетична свідомість.

Квасюк Л.В. Иконопись и словесность в культуре Украины XVI-XVIII веков: эстетический аспект. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08 - эстетика. - Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2000.

Диссертация посвящена осмыслению особенностей соотношения двух рядов эстетического сознания - визуального и вербального, иконописи и словесности в культуре Украины XVI-XVIII веков. В работе детально анализируются эстетические проблемы иконописного искусства в полемической словесности, рассматриваются особенности украинского иконографического канона стиля барокко в контексте отображения канонических и апокрифических Евангелий в памятниках иконописи, раскрывается символический смысл литургии как сакрально-эстетического феномена, показывается иконостас как образное выражение литургии, особенное внимание уделяется проблеме взаимодействия сакрального слова и сакрального образа в системе литургического действия.

Анализируя проблему иконы в полемической литературе XVI-XVIII веков, автор устанавливает, что она рассматривалась, исходя из теорий Отцов Церкви, мировоззрения эпохи, славянских архетипов и эстетических принципов Ренессанса, Барокко. Значительное внимание в ней уделялось сакральным эстетическим функциям икон: коммеморативной, декоративной, анагогической, гносеологической, харизматичной. Иконописный образ осмысливался как таковой, что имеет связь с божественным миром как первообразом. Подчеркивалось, что в иконе чествуют не материю, а того, кто на ней изображен, то есть архетип. Авторы полемических трактатов акцентировали внимание на приобщении к божественному миру через посредство иконописных изображений, и в этом видели одну из главных функций религиозного искусства.

Украинский иконографический канон стиля барокко анализируется в качестве посредника между религиозной словесностью (каноническими и апокрифическими Евангелиями) и живописью (иконами). В нем находят воплощение мировоззрение эпохи, ментальные особенности украинского этноса как носителя национальных художественно-эстетических традиций. Так понимание духовной сферы, представленное в рассматриваемых иконах, демонстрирует особенный тип народного эстетического сознания, для которого, как и для апокрифов, характерно развитое воображение в сочетании с натуралистической конкретностью. В иконописи XVI-XVIII веков нашла свое теологическое выражение новая украинская ментальность, которая пыталась разрушить бинаризм человеческого и божественного миров, показать земной мир как воплощение высшей благодати, мудрости и совершенства.

Значительное внимание уделяется исследованию эстетического аспекта взаимодействия вербального и визуального планов литургии. Автор диссертации утверждает, что интерпретация литургии как семиотического текста зависит не только от религиозного мифа, который реализуется в символическом ритуальном поведении, но и от историко-культурного контекста, особенностей менталитета этносов, которые накладывают свою печать на понимание литургии. Рассматривая иконостас как образное выражение литургической жизни церкви, диссертант приходит к выводу о том, что он был призван говорить не о противопоставлении земного и небесного миров, а о их единении. В таком аспекте он выражал смысл православной художественно-религиозной культуры. В работе рассматриваются знаковые аспекты взаимодействия иконописных и словесных текстов в литургии. Подчеркивается, что вербальным символам литургического текста (молитва, песнопения) отвечают визуальные (иконы, росписи храма). Их смысл - тождественный. Это ведет к полноте духовно-чувственного переживания литургического действия.

Ключевые слова: словесность, иконопись, совершенство, красота, канон, символизм, эстетическое сознание.

Kvasyuk, L. V. The Icon and Literature in the Culture of Ukraine in the 16^th-18^th century. - Manuscript.

The theses for the scientific degree of Candidate of Philosophy in specialty 09.00.08 - aesthetic. National University named after Taras Shevchenko, Kyiv. - 2000.

The dissertation is devoted to comprehension of correlation peculiarities of aesthetic conscience: verbal and visual, icon painting and literature in the culture of Ukraine in the 16^th-18^th centuries. On the examples of polemic literature the evolution of philosophy, art and aesthetic foundations of the Ukrainian icon painting is traced. The Ukrainian iconography canon of Baroque is considered as a mediator between a religious literature (canonical and apocryphal Gospels) and painting (icon). Much attention is paid to aesthetic aspects of cooperation of liturgys verbal and visual sides. The liturgys symbolism is investigated as a sacral-aesthetic phenomena. The author analyzes it's meaning and importance for the Ukrainian community of the 16^th-18^th centuries. Iconostasis is shown as figurative expression of liturgy as well as the whole Orthodox art and religion, which through the ties with Divine becomes not only aesthetically but theologically comprehensive. The issue of sacral word and sacral image interaction in liturgy is also examined.

Key words: the icon, the literature, perfection, beauty, canon, symbolism, aesthetic conscience.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

іконопис літургія словесність естетика

Актуальність теми дослідження. Звернення до вивчення двох планів естетичної свідомості - візуального та вербального, іконопису та словесності у культурі України XVI-XVIII століть - сьогодні, в епоху національно-культурного відродження, зумовлене актуальністю дослідження духовно-естетичних цінностей українського народу. Їх реконструкція представляється важливою в період руйнування ідеологічних стереотипів, перегляду духовних цінностей і пошуку нових ідеалів, адекватних нашому часу.

Актуальність теми і основний напрямок дисертаційного дослідження викликані кількома моментами:

- проблема естетичних особливостей співвіднесення двох планів релігійної творчості - сакрального мистецтва і словесності в культурі України XVI-XVIII століть не розроблялася в сучасній естетичній думці.

- у вітчизняних дослідженнях основна увага приділялася вивченню естетичних проблем українського образотворчого мистецтва в українській літературі XVI-XVIII століть. З ідеологічних причин, акцент на естетичних проблемах іконописного мистецтва в релігійній словесності не робився. Дослідження ж такого напрямку має свою специфіку, обумовлену проблемою внутрішньої єдності релігійної та естетичної природ ікони.

- у сучасній вітчизняній естетичній думці актуальною є проблема дослідження естетичної та релігійної природи української ікони, яка останніми роками повертається із запасників спецфондів, музеїв і потребує свого наукового вивчення.

Отже, актуальність дослідження проблеми іконопису і словесності в її естетичному аспекті в культурі України XVI-XVIII століть полягає у вивченні особливостей української ікони як духовно-естетичного феномена в контексті співвіднесення з релігійною словесністю.

Ступінь розробки проблеми. Початки дослідження проблеми іконопису і словесності в культурі України XVI-XVIII століть можна віднести до XIX століття, яке характеризувалося загальним посиленням інтересу до минулого українського народу, в тому числі і до мистецтва XVI-XVIII століть, що виявилося в створенні наукових товариств, роботі археологічних з'їздів. Зазначене питання порушив у 1895 році О. Кірпічніков у брошурі "Взаємодія іконопису і словесності народної і книжної". У ній автор вказав, не розкриваючи докладно, деякі аспекти аналізу проблеми: 1) Євангеліє й Переказ як два джерела іконопису; 2) взаємодія богослужіння та іконопису; 3) відображення апокрифів в іконописному мистецтві; 4) вплив церковних піснеспівів на іконопис; 5) іконопис як основа для народних пісень, народної поезії. Це була тільки постановка питань, які необхідно було розглядати, і проводилася вона в аспекті пошуку інформаційного паралелізму між релігійною словесністю і релігійним мистецтвом, без акцентування уваги на художніх аспектах взаємодії іконопису й словесності.

На початку XX століття важливий внесок у вивчення проблеми був зроблений блискучою плеядою релігійних православних філософів "срібного віку", які відкрили ікону як духовне явище. У баченні С.Булгакова, М.Лоського, Є.Трубецького, П.Флоренського ікона виступала не тільки комбінацією зовнішніх вражень, але й явленням в чуттєвому й посередництвом чуттєвого сутнісної дійсності - дечого безумовно гідного й вічного - первообразу.

У радянський період, виходячи з ідеологічної ситуації, фахівці писали про ікону як твір мистецький, оминаючи питання про джерела цього мистецтва, його сакральну природу. Показовим у цьому плані є філологічно-мистецтвознавчий підхід до питання взаємодії літератури і образотворчого мистецтва, який репрезентують дослідження в “Працях відділу староруської літератури” за 1966 і 1985 роки. Автори наукових розробок наголошували на питанні взаємодії світської літератури і образотворчого мистецтва, висловлювали думку про вплив світської літератури на іконопис. Але такий вплив є лише в елементах, у той час, як релігійна словесність визначає духовну суть ікони як сакрально-естетичного феномена. Тому предметом нашої уваги є релігійна словесність, релігійне мистецтво, естетичні аспекти їх співвіднесення в культурі України XVI-XVIII століть. Оскільки комплексне дослідження порушеної проблеми відсутнє, аналіз її наукового опрацювання проведемо, виходячи зі структури роботи.

Вивчення поставленого питання сьогодні неможливе без звернення до певних узагальнюючих видань з історії культури України Д.Антоновича, М.Грушевського, С.Єфремова, М.Крип'якевича, Є.Маланюка, І.Огієнка, М.Поповича, М.Семчишина, О.Субтельного, Д.Чижевського,.

Досліджуючи іконопис і словесність у культурі України XVI-XVIII століть, не можна перебільшити роль мистецтвознавчих робіт Д.Антоновича, С.Гординського, М.Драгана, П.Жолтовського, В.Свєнціцької, Ф.Шміта, Д.Щербаківського, В.Александровича, П.Білецького, Д.Крвавича, Г.Логвина, Л.Міляєвої, В.Овсійчука, В.Отковича, В.Пуцка, Д.Степовика, матеріалів "Історії українського мистецтва в 6-и томах", а саме тому другого, присвяченого українському мистецтву XIV - першої половини XVII століть та тому третього, який висвітлює розвиток українського мистецтва другої половини XVII - XVIII століть.

Варто віддати належне дослідженням естетичних принципів письменників-полемістів в аспекті колізії естетичного і етичного, які стали предметом уваги монографії І.Іваньо “Очерк развития эстетической мысли на Украине” та розробкам естетичних проблем образотворчого мистецтва в українській літературі XVI-XVIII століть, які подає П.Жолтовський у працях “Художнє життя в Україні XVI-XVIII століть”, “Український живопис XVII-XVIII століть”. Вказуючи на наукову цінність робіт І.Іваньо та П.Жолтовського, ми акцентуємо увагу на естетичних проблемах іконопису як сакрально-естетичного феномена, для якого характерна внутрішня єдність релігійного та естетичного як форм духовного, що підкреслювала патристична естетика.

Вивчаючи особливості українського іконографічного канону XVI-XVIII століть, ми зверталися до теоретичних досліджень проблем художнього і релігійного канону С.Булгакова, П.Флоренського, О.Ф.Лосєва, В.В.Бичкова.

Аналізу питання впливу апокрифів на іконопис присвячені праці Є.Барсова, а впливу Євангелія на іконографію - М.Покровського. Предметом їх рефлексії був російський та візантійський іконопис.

Реконструювати художньо-естетичне мислення в Україні XVI-XVIII століть допомагають праці фахівців у галузі вивчення філософської та естетичної думки: Г.Балковенко, Л.Довгої, В.Литвинова, А.Макарова, В.Нічик, І.Огородника, В.Овсійчука, І.Паславського, М.Русина, Я.Стратій, І.Сурмай, Д.Чижевського, Л.Ушкалова.

Осмисленню ролі ікони в релігійній культурі присвячені роботи сучасних богословів та науковців: І.Галича, В.Головей, Г.Круга, О.Мазурика, Л.Успенського, І.Язикової, В.Яреми. Розкриваючи роль ікони через призму взаємодії зі словом у системі літургії, ми зверталися до підручників з літургіки, тлумачень літургії Отцями Церкви, догматичних пояснень літургії О.Меня, А.Морєва, А.Георгієвського, Арсенія, прот. Шмемана, А.Муравйова, І.Дмитревського, С.Геруса, П.Лєбєдєва, прот. І.Воскресенського, свящ. В.Михайловського. Найбільш систематизований матеріал стосовно змісту літургії, значення її окремих частин подає “Нова скрижаль” Веніаміна. Були залучені й матеріали, які стосуються тлумачень окремих частин літургії: піснеспівів, молитов, читання Святого Письма.

Проблеми релігійної словесності, переважно візантійської та староруської, розробляли С.Аверинцев, В.Бичков, В.Зема, Д.Лихачов, С.Матхаузерова. До особливостей слова в релігійному культі звертається Т.Біленко в монографії “Феномен слова в християнському культі України” та Н.Мечковська в навчальному посібнику “Мова і релігія”. Про значення національної мови писав О.Потебня.

Значним теоретичним потенціалом щодо нашої роботи володіють дослідження В.Бичкова, присвячені історії візантійської естетики, художньо-естечній культурі Київської Русі та руській середньовічній естетиці IX-XVII століть. Автор досліджує трансформацію традиційних для візантійської естетики понять образу, символу, літургії на теренах культури Київської Русі.

Мистецтво як форму духовно-релігійного діалогу людини з Богом (на основі концепцій активності мистецтва, які сформувалися в епоху середньовіччя в лоні християнського віровчення) розглядає М.Бровко. Він стверджує, що Ренесанс змінює статус мистецтва в структурі християнської релігії в напрямку розвитку його в руслі пізнання людиною світу.

Різноманітний досвід осягнення проблеми “мистецтво і релігія” репрезентують доробки Д.Угриновича і Є.Яковлєва. Естетичні аспекти займають у них чільне місце.

Вивчення всього обсягу джерел та згаданої літератури дозволяє більш детально вирішувати дослідницьке завдання, яке претендує на поглиблення уявлень про сакрально-естетичну суть ікони в культурі України XVI-XVIII століть.

Об'єктом дослідження є іконопис та словесність у культурі України XVI-XVIII століть, перш за все: пам'ятки станкового й монументального іконопису XVI-XVIII століть, полемічна словесність XVI-XVIII століть, канонічні та апокрифічні Євангелія, богослужбові книги, богословські джерела.

Предметом дослідження є естетичні аспекти іконописного мистецтва та релігійної словесності в культурі України XVI-XVIII століть.

Основна мета дисертаційного дослідження полягає в аналізі двох планів естетичної свідомості - вербального та візуального (іконопису та словесності) в релігійній культурі України XVI-XVIII століть.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання конкретних завдань:

1. Розглянути естетичні проблеми іконописного мистецтва в українській полемічній словесності другої половини XVI-першої половини XVIII століття.

2. Показати особливості українського іконографічного канону стилю бароко в контексті проблеми відображення канонічних та апокрифічних Євангелій у пам'ятках іконопису.

3. З'ясувати символічну суть літургії як сакрально-естетичного феномена.

4. Розкрити роль іконостасу як образного вираження літургії.

5. Проаналізувати естетичні аспекти взаємодії слова й образу в системі літургійного дійства.

Методологічна і теоретична основа дослідження. У роботі автор, звертаючись до праць релігійних філософів, богословів, мистецтвознавців, літературознавців, які розглядали проблему ікони, прагнув переосмислити їх в аспекті естетичних основ цього виду сакрального мистецтва. У такому контексті до сфери естетичного були віднесені усі компоненти системи неутилітарних відносин людини з світом, в результаті яких вона отримує духовну насолоду. Суть цих взаємин зводиться чи до вираження деякого смислу в чуттєво-сприйнятих формах, чи до самодостатнього споглядання деякого духовного або матеріального об'єкта. Таке розуміння естетичного як духовно-чуттєвого пов'язане з специфікою досліджуваного об'єкта - іконописом і релігійною словесністю.

Джерельну базу дослідження становлять: пам'ятки станкового і монументального іконопису XVI-XVIII століть, українська полемічна словесність другої половини XVI-першої половини XVIII століття, канонічні та апокрифічні Євангелія, богослужбові книги, богословські джерела.

При вирішенні завдань роботи автор використовував як традиційні (проблемний, історико-хронологічний), так і специфічні, власне культурологічні методи: метод ведучих культурологічних парадигм, метод зіставлення досліджуваних пам'яток з ідентичними за змістом пам'ятками попередніх епох та інших національно-культурних традицій (зокрема, візантійської, російської). Необхідним виявилося і застосування герменевтичних та семіотичних методів.

Наукова новизна роботи полягає в осмисленні естетичних засад української ікони в контексті аналізу двох рівнів естетичної свідомості - вербального й візуального (словесності й іконопису) в культурі України XVI-XVIII століть. Такий підхід у дисертаційному дослідженні знайшов своє відбиття у певних положеннях, які визначають наукову новизну:

у сферах естетичної свідомості і мистецтва полемічна словесність другої половини XVI-першої половини XVIII століття пов'язувала збереження національних традицій, перш за все, із захистом іконошанування: в другій половині XVI-першій половині XVII століття в його візантійсько-староруському варіанті, а починаючи з другої половини XVII століття - і з врахуванням світоглядних змін, які відбулися під впливом Ренесансу.

особливості ікони, як репрезентації священних текстів, визначаються не тільки християнським віровченням, а й світоглядними засадами епохи, ментальними особливостями етносів як носіїв національних художньо-естетичних традицій. Так в бароковій іконі знайшла своє вираження нова українська ментальність, яка прагнула подолати бінаризм земного і небесного світів.

літургійне дійство XVII-XVIII століть можна розглядати як синтез мистецтв, орієнтованих на створення деякого особливого духовно-матеріального середовища, яке не протиставлялося світу вищої духовності, а створювало ефект єднання небесного і земного світів.

іконостас є образним вираженням літургії, а також усієї православної художньо-релігійної культури, не тільки богословськи, а й естетично всеохоплюючим.

взаємодія іконопису і словесності в літургії відбувається на основі літургійної символіки: так вербальним символам літургійного тексту (Святе Письмо, молитви, піснеспіви) відповідають невербальні символи (ікони, розписи церкви), які є тотожними і взаємно доповнюють, розкривають один одного. Це веде до повноти духовно-чуттєвого переживання літургійного дійства, до духовної насолоди (естетичного катарсису), який свідчить про бачення суб'єктом в естетичному об'єкті сутнісних основ буття, сокровенних істин духу, невловимих законів життя у всій його цілісності і глибинній гармонії, про здійснення духовного контакту з Універсумом, про відчуття причетності до істини. Це дає зв'язок з буттям, вписанність в Універсум.

Теоретичне і практичне значення дисертації пов'язане з осмисленням естетичних засад української ікони XVI-XVIII століть в аспекті взаємодії іконопису й словесності і може бути використано при розробці курсів з історії естетики, історії і теорії культури, історії філософії й історії релігії, релігієзнавства, філософії культури, семіотики, символіки християнської культури, літератури, мистецтвознавства.

Апробація дослідження. Основні положення і висновки роботи викладені у публікаціях дисертанта, у виступах і повідомленнях на наукових та науково-практичних конференціях: XXXIII студентській науковій конференції, присвяченій Я.А.Коменському (Луцьк, 1992); Всеукраїнській науковій конференції “Гуманізація національної освіти України: здобутки, проблеми, пошуки” (Луцьк, 1993); ІІ Всеукраїнській студентській науковій конференції “Духовність, екологія, бізнес” (Київ, 1995); Першій Всеукраїнській етнологічній конференції студентів та молодих вчених “Етнографічні дослідження населення України” (Одеса, лютий 1996); міжвузівській науково-практичній конференції “Національне виховання: формування світогляду і духовних цінностей у студентської молоді” (Рівне, 1996), ІХ науковій історико-краєзнавчій конференції “Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь” (Луцьк-Володимир-Волинський, 1998); Х науковій історико-краєзнавчій конференції “Острог на порозі 900-річчя” (Острог, 1999); VI міжнародній науковій конференції з волинського іконопису “Пам'ятки сакрального мистецтва Волині на межі тисячоліть: питання дослідження, збереження, реставрації” (1999); щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Острозької Академії (1996, 1998, 1999), щорічній міжнародній конференції “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України” (1998,1999), Днях науки НаУКМА (січень 2000). Матеріали дисертації були використані при розробці курсу “Символіка християнської культури”, який читався в Острозькій Академії (1999, 2000).

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження, логікою розгортання наукового матеріалу, методологією його структурування. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукового опрацювання теми, визначається об'єкт і предмет дослідження, його мета, завдання і методологічна основа, розкривається наукова новизна роботи, вказується її практичне й теоретичне значення, форми апробації.

У першому розділі “Естетичні проблеми іконописного мистецтва в полемічній словесності другої половини XVI-першої половини XVIII століття” дисертант зазначає, що постановка проблеми ікони в контексті такого культурно-богословського феномена, як полемічна література XVI-XVIII століть, свідчить, що йому відводили значну роль в “обороні віри і церкви руської”, тобто в боротьбі за збереження національної автентичності, особливо після Люблінської (1569) та Берестейської уній (1596). Захищаючи ікону як важливий чинник візантійського обряду, органічну частину національно-релігійної свідомості українців, православні полемісти другої половини XVI-першої половини XVIII століття у сферах естетичної свідомості і мистецтва проводили антиіконоборницьку аргументацію проти тих, хто заперечував ікони - протестантів і виступали проти прихильників нового напрямку в мистецтві і нових ідей, пов'язаних з післяренесансною католицькою культурою Західної Європи. Вони прагнули зберегти традиційні форми церковної культури, закладені в епоху Середньовіччя в духовному центрі східного християнства - Візантії і пов'язані з традиціями Київської Русі.

У полеміці з приводу сутності ікон полемісти, в дусі східних Отців Церкви, робили акцент на естетичних і сакральних функціях ікон. В іконі, нагадували вони древню патристичну ідею, ми шануємо не матерію, а того, хто на ній зображений, тобто первообраз, архетип. Автори полемічних трактатів акцентували увагу на залученні до духовної краси святих через посередництво їх зображень і в цьому вбачали найважливішу функцію ікон. На їх думку, зв'язок глядача з архетипом зображення посилюється благодаттю, якою ікона наповнюється при її написанні. Відстоюючи і прагнучи відродити традиційний середньовічний підхід до іконопису як справи священної, адже ікона - носій благодаті, вони добре розуміли несумісність з цією традицією нового, прозахідного живопису. Але, навіть не зважаючи на занепад середньовічних традицій у сакральному мистецтві, вони не мислили церкви без живопису, давали високу оцінку естетичній стороні культу. У традиційному, на основі візантійської естетики, захисті ікони виявилося нове художнє мислення, яким пронизана література другої половини XVII-першої половини XVIII століття. Вона репрезентує нове ставлення українських культурних діячів до естетичних принципів Ренесансу. Якщо раніше в основі розуміння краси лежало її сприйняття як категорії суто духовної, а суть іконописного образу зводилася до вираження цієї краси в канонічних образах, для яких було характерно нехтування плоттю, то тепер вже краса духовна не мислилася без зв'язку з красою земною, передусім - з красою людського тіла. Ця краса збуджувала в людях чуттєвість, але разом з тим і сприяла збагаченню їх духовного світу, була важливим аргументом на захист буття Бога. Єдиною гідною у світі ставала природна краса, створена самим Богом.

Поряд з ренесансними, в літературі другої половини XVII-першої половини XVIII століття важливе місце займають ідеї, пов'язані і з візантійською естетикою. Письменники згадують, що малярський образ є рівним наративному тексту, тобто заміняє неписьменним книги (Василь Великий) і йому властива комеморативна функція, бо "образ є нагадування" про події священної історії і веде людину до наслідування святого життя. Наголошувалося, що релігійні зображення виконують декоративну функцію - прикрашають храм і своєю специфічною красою та доступністю вигідно відрізняються від словесних образів, часто висуваючись на перший план. Підкреслювалося, що такі образи приносять духовну насолоду. Виділялися і релігійно-сакральні функції культових зображень: анагогічна (образ веде до первообразу) і гносеологічна (образ поєднує видиму і невидиму природу і дозволяє людині стати причетною до ноуменального рівня речей). Значна увага приділялася харизматичній, а відповідно і чудотворній функціям ікон. Стверджувалося, що благодать не в речовині, а в зоровому образі. У полемічних трактатах і ораторсько-проповідницькій прозі другої половини XVII-першої половини XVIII століття намічається ціла сюжетно-іконографічна програма для живописців - система "реальних" ідеальних образів і сюжетів, з орієнтацією на які необхідно було будувати своє життя.

Закінчуючи розділ, автор робить висновок, що у полемічній словесності другої половини XVI-першої половини XVIII cтоліття, яка розглядала проблему ікони, важливу роль відіграли ідеї, пов'язані з візантійською естетикою, згідно з положеннями якої іконописний образ осмислювався як такий, що має зв'язок з первообразами, божественним світом. На нашу думку, це свідчило про причини збереження ікони як ікони-образу і запобігало її перетворенню (під впливом західної ренесансної культури) в картину на релігійний сюжет. В захисті ікони відшуковуємо і витоки нового світовідчуття, з якого кристалізувалися нові форми художнього відтворення взаємин “людина-Бог”, які були пов'язані з еволюцією світоглядних засад епохи, слов'янськими архетипами й естетичними принципами Ренесансу.

У другому розділі “Особливості українського іконографічного канону стилю бароко в контексті відображення канонічних та апокрифічних Євангелій” здійснена спроба характеристики особливостей українського іконографічного канону другої половини XVII-XVIII cтоліть у контексті проблеми відображення канонічних та апокрифічних Євангелій у пам'ятках іконопису.

Український іконографічний канон стилю бароко розглядається як посередник між релігійною словесністю (канонічними та апокрифічними Євангеліями з їх розповідями про земне життя Ісуса Христа і Богородиці) та живописом (іконою). Стверджується, що він втілював як ряд істотних характеристик християнського світогляду, так і ментальні особливості українського етносу, виступав носієм його художньо-естетичних традицій.

Завданням українського іконописного мистецтва XVII-XVIII століть було осягнення божественного світу, який трактувався не як протилежний земному, а як наближений до нього. У цьому знайшла своє теологічне вираження нова українська ментальність, яка прагнула подолати бінаризм людського і небесного світів, показати земний простір як втілення вищої благодаті, мудрості й досконалості.

Розуміння духовної сфери, представлене в іконах святкового ряду іконостасу XVIII століття Покровської церкви села Лючин Острозького району, репрезентує особливий тип народної естетичної свідомості, для якого, як і для апокрифів, характерна розвинута уява в поєднанні з натуралістичною конкретністю, прагнення до межового вираження зображеного, ствердження його матеріального буття. Народна образність, майже осяжність, матеріальність - ось ті риси народної свідомості, які прийшли від східних слов'ян і впливали на церковну естетику, яка прагнула виразити нове - барокове світовідчуття, в основі якого лежала компромісна згода ренесансної духовної культури з системою середньовічних християнських цінностей.

Тому іконопис епохи бароко характеризують такими духовними та естетичними цінностями, як ясність і простота викладу з переконливим усвідомленням релігійних позицій іконопису, а також органічний зв'язок людини з природою, не позбавлений емоційності, більш глибоке проникнення в людську душу. Це було прагнення гармонійно розкрити духовний зміст образу, збагатити його естетичними ідеалами епохи, але в межах ікони, в межах її традиційної призначеності та пластичної ясності, звичної колористичної та образної тональності. Це досягалося через оновлення виражальних засобів, а також колористичні варіації, зокрема, силою естетичного вислову при хроматично-ахроматичному зіткненні у святкових сценах на тлі архітектури та умовного краєвиду, вживанням для експресивного піднесення одного кольору як найбільш цінного.

Автор іконостасу трактує традиційні євангельські та апокрифічні сюжети згідно з основними рисами стилю українського бароко: лики святих у нього зорієнтовані на українські обличчя, тривимірний простір сприймається як обов'язковий, найважливіші постаті тлумачаться з глибоким психологічним відчуттям. У святкових сценах іконописець тяжіє до драматичного напруження дії, бурхливого вияву емоцій, виразу крайнього здивування персонажів усім, що діється.

Звідси дисертант доходить до висновку, що в бароковій іконі світ величі і середовище святості постає в русі (адже надприродний світ не застиглий, не незмінний), масштабності (бо має вражати) і досконалій красі (яка трактується як відблиск краси і довершеності раю). При цьому акцент робився на красі не тільки духовній, а й земній, тілесній. Барокова ікона стала ідеалом зближення святого й земної людини; вона прагнула діяти на психіку людини, формувати її совість, духовність. У ній - поєднання східної одухотвореності і західної краси.

У третьому розділі “Літургія: естетичні аспекти взаємодії вербального та візуального планів розкривається символічна суть православної літургії як сакрально-естетичного феномена, показується іконостас як образне вираження літургії, аналізуються естетичні аспекти взаємодії слова й образу в системі літургійного дійства.

У першому параграфі “Символічна суть літургії як сакрально-естетичного феномена” автор дисертаційного дослідження зауважує, що, незважаючи на конфесійні відмінності, які виявилися в результаті Берестейської унії, православні й уніати сповідували східний, українсько-візантійський обряд, богослужіння якого було не тільки словесним, а й доповнювалося іконописними зображеннями. Тому і літургія, як високе видовище Таємної вечері Ісуса Христа, мовою особливих образів, символів як вербальних, так і візуальних, передавала Його життя від ясел Віфлеємських до Вознесіння на небо. Ці події не тільки згадувалися, а й здійснювалися, частково відтворювалися. Через них те, що відносилося до минулого, ставало фактом теперішнього. Події ж, що перебували під знаком “вічності”, продовжували існувати і знову здійснюватися. Цим вічним актом як результатом того, що одного разу вже була жертва, підтримувалася думка (одна з головних у християнській культурі) про спасіння людства. Так у літургійному ритуалі відтворювала себе людина і культура. Дисертант підкреслює, що це відтворення залежить не тільки від релігійного міфу, який реалізується в ритуальній поведінці, а від того, як переломлюються ідеї християнської релігії в історико-культурному контексті, в ментальному полі етносів. Врахування вказаних аспектів вважається важливим у розгляді літургії, в інтерпретації її як семіотичного тексту.

Досліджуючи літургію як сакрально-естетичний феномен, автор наукової роботи стверджує, що коли релігійне світовідчуття і обрядові дії переплітаються з психологією естетичного сприйняття світу, виникає єдність і гармонія естетичного та релігійно-психологічного станів. Вказується на те, що естетичне і релігійне відношення до світу мають між собою спільне як у внутрішній сфері, бо вони є різновидами духовного, так і в тій зовнішній реакції, яка їх характеризує, бо естетичне і релігійне відношення немислимі без глибокого емоційного переживання, без перетворення цієї емоції в конкретний чуттєвий образ. Це емоційно-образне відношення до світу знайшло своє вираження в обрядовій стороні християнства - в літургії.

Дисертант припускає, що в епоху бароко, яка характеризувалася зростанням народної релігійності й ролі головного відношення язичницького світоглядного відчуття людина-природа, дієвою силою якого була магія, відповідно зростала і віра в магічну силу християнського обряду. Українська душа здатна була переживати літургійне дійство емоційно, адже її релігійність базувалася на панівній ролі любові, високої моральності. Ця перевага чуттєвого, емоційного свідчить про основний елемент українського світогляду - глибоку релігійність.

Характерна особливість естетичних переживань віруючого бачиться у тому, що він знаходив в творах мистецтва і літургії перш за все їх містичний смисл, що загострювало морально-етичну орієнтацію у сфері естетичної свідомості, яка виражалася у спрямованості до внутрішньої краси, істинно-прекрасного, релігійно-морального за своєю суттю, досконалого. Але можливість досягнення досконалості український народ пов'язував не з потребою нехтування земними благами в ім'я небесного блаженства, оскільки для нього був чужий аскетизм, а з моральним самовдосконаленням, що веде до доброчинного життя і наповнює вищим змістом земне людське буття. Це було прагнення подолати бінаризм земного і небесного вимірів буття. Це прагнення ми зустрічаємо і в храмі, який, оскільки пов'язаний з божественним, ставав прекрасним. Протиставлення неба і землі, що досягалося у висококупольних храмах середньовіччя, тепер відходить. Епоха Відродження істотно змінила ставлення до земного й небесного, до святого й несвятого, до відношень між ними. Віруючі відкрили, що світ реалій непоганий, навіть прекрасний, він є творінням Божим, лише зіпсованим гріхом. Тому і храм тепер носив цю ідею прекрасного. Храм просто не міг бути не прекрасним, бо був пов'язаний з досконалим, а отже і прекрасним. Цю ідею втілювали й ікони, і декоративне оздоблення храму, які мали залучити людину до вищої краси, сприяли не протиставленню земного і небесного, а створювали ефект їх наближення.

Предметом аналізу другого параграфа є “Іконостас як образне вираження літургії”. У ньому говориться, що іконостас - це прикраса церкви, представлена погляду, почуттю, роздуму, він привертає до себе увагу і стає центром храмового ансамблю. Він має зв'язок з тим, що відбувається у храмі - тобто з літургійним життям церкви. Розвиваючись, іконостас перетворився на центральну зображувальну частину храму і головне середовище духовного буття ікони. Він покликаний був не розділяти людей і священиків, а зближувати їх.

Літургія відправляється у вівтарі перед іконостасом, де молитва (слово) і іконостас (образ) разом приймають повноту свого значення і викликають органічний синтез головних чуттів людини - зору і слуху, який веде до її душі і духу.

Сприйняття окремих ікон з іконостасу із зображенням найбільш близьких віруючим святих - Богоматері, Ісуса Христа - здійснювалося на віддаленій відстані, і ця просторова ситуація створювала умови для переходу від почуттів до душевного поклоніння. Споглядання іконостасу вимагало від людини всеохоплюючого його сприйняття на віддаленій відстані з певної точки зору. Під час літургії людський погляд піднімався від нижнього ряду до верхніх рядів і в цьому просторі віруючі залучалися до світу небесного.

Іконостас вселяв у людську душу абсолютну близькість до божественного космосу - духу, причому внутрішні розписи храму не зменшували сили цього сприйняття, а посилювали його, створюючи атмосферу об'ємного занурення в цей світ. В іконостасі розкривався позачасовий процес залучення до євхаристії - таїнства всіх поколінь. Іконостас показував те, що твориться у співпраці людини і Бога. Тут межа між вічним і часовим, яке мало поєднатися.

Іконостас, як і літургія, показує шляхи сходження людини до Бога: через прийняття євангельського благовістя (євангелісти на Царських воротах) - в літургії - читання Євангелії; поєднання волі людської з волею Божою через образ Ісуса Христа (ікона “Благовіщення”), і нарешті, через залучення до таїнства Євхаристії, про яке образно говорить “Таємна вечеря” з іконостасу. За Леонідом Успенським, якщо літургія здійснює і створює тіло Христове, то іконостас його показує, ставлячи перед очима віруючих образне вираження того, у що вони сходять як члени, показуючи тіло Святої Трійці, яка розміщувалася на вершині іконостасу. І, нарешті, ікона “Воскресіння” й ідея Воскресіння в літургії, зокрема, в останній її частині - як надія теперішнього і майбутнього віку. Так молитва і образ ведуть до повноти участі в літургії, тілесного причастя і спілкування в молитві через образ.

У третьому параграфі “Взаємодія слова і образу в системі літургійного дійства” досліджується естетичний аспект взаємодії сакрального слова і сакрального образу в літургії. Вказується, що слово особливо шанується в християнстві як релігії Писання. Ікона ж осмислюється як репрезентація слова, слова, яке дав Бог, яке, як і образ, є символом, знаком певного змісту.

Своєрідність слова, яке звучить на літургії, коріниться в двох його особливостях: по-перше, в універсальності слова як засобу спілкування і, по-друге, в тому, що слово - це засіб, а не тільки зміст, мета спілкування, семантична оболонка суспільної свідомості, а не так зміст свідомості, що особливо характерно для православної релігійної традиції. Ікона, як і літургійне слово, носить риси універсальності, що знайшли своє втілення в канонічності цього мистецтва. І в іконі, і в слові важливий не тільки зміст, а й те, що це ікона, слово, які мають зв'язок з первообразами. Але вже навіть людина XVI століття не задовольнялася цим: вона прагнула пізнати ікону як передачу подій Священної історії, вона більш інтелектуально сприймала зміст літургії, і для неї була важлива не тільки її форма, а й зміст.

Тому звичним явищем в XVII-XVIII століттях стає передача сакрального змісту засобами простої мови. Церковнослов'янська ж відігравала скоріше роль знаку, апеляції до історичного минулого. Священні тексти, які перекладалися на національну мову, можливо, частково втрачали свій сакральний потенціал, але не втрачали сили естетичного впливу, бо входячи в літургійну практику уніатської церкви, сприймалися як рідні, близькі, здатні пробуджувати і впливати на релігійні почуття. Не обов'язково засобами церковнослов'янської мови прагнути перетворювати природне, людське, випадкове на священне, з метою отримання віруючим духовного очищення - катарсису. Активну силу естетичного впливу має і національна мова, як і національна ікона. Ефект впливу богослужіння, під час якого людина зверталася до Бога на рідній мові, не зменшується, бо від цього саме спілкування з Ісусом Христом стає більш земним, теплішим, ближчим серцю людини (ікона як візуальний засіб теж досягала подібного впливу на людину через наближення божественних подій до земного життя).

Національна мова, вибудовуючи мовний світ народу, не лише опосередковує його сприймання, розуміння й мислення, але й певним чином структурує, видозмінює ці процеси. Мова не лише певним чином орієнтує і скеровує думку. Вона виражає певні вартості чи ідеали, етичні чи естетичні, чи у дуже специфічний спосіб, різний у різних мов перекодовує їх в інтеоріальний план нашої психіки, і в спосіб, притаманний саме цій, а не іншій мові - розкриває глибинний сенс цих цінностей, норм, ідеалів, сенс, засадничо не перекладений іншою мовою. Так національна мова і національна ікона збагачує релігію, а релігія - національну культуру, хоча свою картину світу людина може будувати і на основі церковнослов'янської мови. І в першому, і в другому випадку мова буде впливати силою свого духовного змісту, який несе літургія.

Аналізуючи словесні літургійні тексти, дисертант знаходить їх смислові паралелі в мистецтві храму, стверджує, що взаємодія слова і образу в літургії відбувається на основі літургійної символіки. Сакральним ядром цієї взаємодії є таїнство Причастя як мета богослужіння. Динамічною основою виступає молитва, яка структурно організує різні види мистецтва, а гносеологічно-семантичною основою - літургійний образ, який дає розуміння внутрішнього смислу богослужбового дійства, його елементів і семантичних зв'язків.

Вербальним (молитви, піснеспіви) символам літургійного тексту відповідають візуальні (ікони, розписи храму). Їх зміст тотожний і розкривається один через одного, взаємодоповнюється і взаємозбагачується. Уявлення про Бога, виражене в пластичній формі, стає більш правдоподібним, зігрітим емоціями. Це веде до повноти чуттєво-духовного сприйняття літургії і залучає людину до божественного світу, ставлячи її на шлях морального удосконалення й очищення. Цей стан близький до екстазу. Він - свідчення єдності і гармонії релігійного світовідчуття і обрядових дій.

До цієї гармонії, на думку автора роботи, веде віруючого і синтез молитовного звертання до Бога і візуального споглядання ікони. Так молитва починається із слів, а потім переходить в духовну молитву, в якій відбувається вихід на рівень надсвідомості і молитовного споглядання, коли в екстатичному стані розум виходить за межі себе самого. Подібні принципи можемо виділити при прочитанні ікони як сакрального тексту, яке починається із знайомства з сюжетом через алегоричний і моральний етап до анагогічного, тобто сходження до чистого споглядання, коли відбувається безпосереднє спілкування з первообразом. Так, на вершині молитовного стану, як і на вершині споглядання ікони, відбувається надчуттєве і надрозумне осягнення божества в ньому самому, повне злиття з ним, показником чого є неописувана духовна радість, яка охоплює людину - духовно-естетичний катарсис, почуття піднесеності.

У висновках підсумовуються основні ідеї і положення дисертації, пов'язані з осмисленням естетичних особливостей співвіднесення іконопису і словесності в культурі України XVI-XVIII століть:

1. Полемічна література другої половини XVI-першої половини XVIII століть захищала ікону в її традиційному, в дусі візантійсько-староруської естетики, варіанті. Слідування традиції характерно і для іконопису даного періоду, хоча в ньому вже починають проглядатися ренесансні ідеї. На ці світоглядні зміни реагує і полемічна література, яка, виходячи з неоплатонівських засад єдності Бога і природи, стверджує, що об'єктивна краса природи є явищем наскрізь духовним через причетність до Абсолютної краси. Як наслідок - виростає чуттєве захоплення природою і людиною, що знайшло своє відбиття і в літературі, і в іконописному мистецтві, хоча в полеміці ще й надалі фігурують ідеї, пов'язані з візантійською естетикою.

2. Український іконографічний канон стилю бароко виступав посередником між релігійною словесністю (канонічними та апокрифічними Євангеліями з їх розповідями про земне життя Ісуса Христа і Богородиці) та живописом (іконою). Він втілював в себе як ряд істотних характеристик християнського світогляду, так і ментальні особливості українського етносу, виступав носієм його художньо-естетичних традицій. У ньому знайшла своє теологічне вираження нова українська ментальність, яка прагнула подолати бінаризм земного і небесного світів, показати земний простір як втілення вищої благодаті, мудрості й досконалості.

3. Літургійне дійство розглядається в християнській традиції як високе видовище Таємної вечері Ісуса Христа, і мовою особливих образів і символів, як вербальних, так і візуальних, передає Його життя від ясел Віфлеємських до Вознесіння на небо, з метою загострення моральної орієнтації у сфері естетичної свідомості, яка виражається у спрямованості до внутрішньої, духовної краси - прекрасного, релігійно-морального за своєю суттю і намагання наповнити цим вищим змістом земне людське буття.

4. Іконостас, як і літургія, показує шляхи сходження людини до Бога: через прийняття євангельського благовістя (євангелісти на Царських воротах) - в літургії - читання Євангелії; поєднання волі людської з волею Божою через образ Ісуса Христа (ікона “Благовіщення”), через залучення до таїнства Євхаристії, про яке образно говорить “Таємна вечеря” з іконостасу. Іконостас показує, ставлячи перед очима віруючих образне вираження того, у що вони сходять як члени, показуючи тіло Святої Трійці, яка розміщується на вершині іконостасу. І, нарешті, ікона “Воскресіння” й ідея Воскресіння в літургії, зокрема, в останній її частині - як надія теперішнього і майбутнього віку. Так молитва і образ ведуть до повноти участі в літургії, тілесного причастя і спілкування в молитві через образ. Через свій зв'язок з божественним як досконалим іконостас стає не тільки богословські, але й естетично всеохоплюючим.

5. На основі літургійної символіки відбувається взаємодія іконопису і словесності в літургії: так вербальним символам літургійного тексту (Святе Письмо, молитви, піснеспіви) відповідають невербальні символи (ікони, розписи церкви), які є тотожними за змістом, взаємно доповнюють, розкривають один одного, завдяки чому досягається органічна повнота духовно-естетичного вираження.

Основний зміст дисертації представлено у публікаціях:

Квасюк Л.В. Теорія образу в працях християнських богословів // Наукові записки. Острог. Острозька Академія, 1997.- Т.1.Ч.1.- С. 79-80.

Квасюк Л.В. Значення ікони для сучасної культури // Наукові записки. Острог. Острозька Академія, 1998.- Т.1.Ч.2.- С. 177-179.

Квасюк Л.В. Питання іконошанування в полемічній літературі //Науковий вісник ВДУ. Філософські науки. - Луцьк, 1997.- №9.- С. 120-123.

Квасюк Л.В. Ікона в культурі ХХ століття (Значення ікони для сучасної культури) // Науковий вісник ВДУ. Мистецтвознавство. - Луцьк, 1997. - №11. - С. 23-26.

Квасюк Л.В. Канонічні та апокрифічні Євангелія в пам'ятках іконографії Острозького краєзнавчого музею // Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України. Наукові записки. - Острог: Острозька Академія, 1999.- С. 351-355.

Квасюк Л.В. Символіка східнохристиянського храму // Наукові записки. - Острог: Острозька Академія, 1999.- Т.2. Ч.1.- С. 351-355.

Квасюк Л.В. Іконостас як текст вівтаря і літургійне місце ікон //Науковий вісник ВДУ. Філософські науки. - Луцьк, 1999.- №11.- С. 133-136.

Квасюк Л.В. Богословські та естетичні аспекти дослідження ікони Волинської школи ікономалювання "Ісус з лозою виноградною"(XVIII століття) // Минуле і сучасне Волині:Олександр Цинкаловський і Волинь: Матеріали IХ наукової історико-краєзнавчої конференції 20-23 січня 1998 року.- Луцьк, 1998.- С.216-217.

Квасюк Л.В. Іконостас як образне вираження літургійного життя церкви // Пам'ятки сакрального мистецтва на Волині на межі тисячоліть: питання дослідження, збереження, реставрації. Матеріали VI міжнародної конференції по волинському іконопису. Луцьк, 1-3 грудня, 1999. - Луцьк: Надстир'я, 1999.- С. 30-32.