Абстракціонізм в контексті культуротворчих процесів ХХ століття (естетико-мистецтвознавчий аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Абстракціонізм в контексті культуротворчих процесів ХХ століття (естетико-мистецтвознавчий аналіз)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Завершення ХХ століття закономірно викликає бажання проаналізувати і оцінити зроблене у цей історичний період, підсумувати його надбання й прорахунки, виокремити найвиразніші прояви творчих пошуків, значення яких обумовлює подальший розвиток духовної культури людства. Непересічним явищем культури ХХ століття є, на наше глибоке переконання, абстракціонізм - мистецький напрямок, який не лише за часом співпадає із зазначеним періодом, а має самоцінне і самодостатнє значення в сучасній культурі і стає підгрунтям для наступних художніх експериментів.

Серед численних мистецьких напрямків ХХ століття абстракціонізм посідає особливе місце. Започаткований в теоретичному і мистецькому аспектах видатним діячем російської культури В. Кандинським, абстракціонізм досить швидко перетворився на інтернаціональне об'єднання європейських митців, в якому помітну роль відігравали українські живописці. З утвердженням незалежності України відкрилися широкі можливості для усунення «білих плям» у вивченні художнього процесу початку ХХ століття - періоду становлення й помітного розвитку нових тенденцій в українському мистецтві. У зв'язку з цим більш глибокого й предметного вивчення потребує як проблема традицій, адже абстракціонізм має виразні іконографічні витоки, так і новаторства, - тогочасна дійсність породила жанрове і стильове різнобарв'я, багатство образотворчих засобів.

Актуальність естетико-мистецтвознавчого аналізу абстракціонізму пов'язана із значною теоретичною спадщиною В. Кандинського та інших представників початкового етапу становлення і розвитку цього мистецтва, яке, з одного боку, відображало певні культурні тенденції кінця ХІХ - початку ХХ століття, а з другого - саме формувало тогочасний культурний простір. Абстракціоністи обґрунтували нове розуміння змісту, форми, образу твору, намагалися «вписати» в контекст історичної традиції - як її новий зріз - проблему кольору, самостійним об'єктом вивчення зробили актуальну й до сьогодні ідею синтезу мистецтв. Усе це робить доцільним естетико-мистецтвознавчий аналіз абстракціонізму як непересічного явища культури ХХ століття.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Різні аспекти історії та теорії абстракціонізму викликають постійний дослідницький інтерес, що знайшло своє відображення у значній кількості різноманітної літератури. Водночас аналіз абстракціонізму потребує уваги до фундаментальних, узагальнюючих досліджень в галузі культури. В поле цих досліджень входить широке коло питань, пов`язаних з процесом «культуротворення», адже кінець ХІХ - початок ХХ століття позначені широким теоретичним інтересом до проблем культури, зокрема, спробами обгрунтування нових моделей розвитку певних типів культури (Е. Дюркгейм), введення в контекст аналізу культури питань, пов`язаних із її морально-етичними аспектами, співвіднесення культури і творчості (Г.Зіммель), застосування нетрадиційного понятійного апарату в дослідженні проблем культури, таких як «індивідуальний мотив», «цінність», «розуміння», та визначення раціональності, як «протидії традиційному й харизматичному способам організації суспільних відносин» (М. Вебер). Значної ваги на межі ХІХ - ХХ століть набувають експерименти в різних видах мистецтва, становлення кіномистецтва, поступове утвердження нових мистецьких напрямків. Усе це вимагало грунтовного естетико-мистецтвознавчого аналізу. Дослідження цієї низки проблем проводиться в роботах Н. Апчинської, В. Арсланова, М. Богославського, М. Гаспарова, Г.Діля, Н. Левченко, В. Личковаха, Є. Нечипорук та ін.

Значний теоретичний потенціал щодо теми дисертації мають дослідження, пов'язані загальним поняттям «біографізм». Використовуючи можливості біографічного методу, який дедалі активніше входить у теоретичний простір української естетики, пояснюється специфіка творчого шляху В. Кандинського як засновника абстрактного мистецтва, причини його прискіпливого інтересу до певних періодів в історії світового і російського мистецтва, його тяжіння до художнього експериментування. Історія становлення і розвитку біографічного методу, який виокремлюється в 60-70-ті роки ХХ століття в роботах А.Вільсона, Ф. Гернека, П. Кендалла, отримує подальший розвиток у 80-90-ті роки (Е. Соловйов). Особливий відбиток в дисертації знайшла концепція О. Валевського, який аргументовано довів, що біографія - це специфічний тип знання, це засіб реконструкції творчої індивідуальності. Щодо особистості Кандинського, то саме його щоденники, нотатки, листи є важливим джерелом осягання мотивів як його творчої діяльності так і теоретичних принципів абстракціонізму в цілому. Відтворити особистість митця, його життєвий та творчий шлях допомагають роботи таких авторів, як О. Бобринська, М. Герман, В. Громанн, Ш. Етьєн, Д. Сарабьянов.

Порівняно мало уваги приділяється аналізу ролі примітивного мистецтва, фольклору та міфології в творчості Кандинського, а той факт, що він професійно займався етнографією, взагалі рідко згадується. З метою аргументування зв'язків між примітивним мистецтвом, фольклором, міфологією та творчістю Кандинського залучено автобіографічний матеріал, праці відомого представника «міфологічної» школи О. Афанасьєва, Н. Курчанової - дослідниці фольклорних мотивів в живописі Кандинського, - П. Вейс, яка обгрунтовує зв`язок художніх «імпровізацій» Кандинського з архаїчним шаманізмом, та роботи сучасних українських вчених, які досліджують специфіку фольклорного, міфо-поетичного світоставлення, зокрема, Я. Боровського, М. Брайчевського, Ю. Павленка.

Аналізуючи становлення абстракціонізму, наголошується на його іконографічних витоках. Звернення до іконографії обумовило опрацювання низки відповідних досліджень, репрезентованих іменами В. Бичкова, В. Боброва, Г. Вагнера, Д. Лихачова, Д. Степовика.

Важливе значення для розуміння й оцінки абстрактних творів має «кольорова культура» глядача, адже засновник цього напрямку - Кандинський є помітною ланкою у довгій історії дослідження кольору (Арістотель, Леонардо да Вінчі, Гете, Ш. Анрі, Ж. Сьора). Дисертант поділяє позицію таких фахівців із широкого кола проблем кольору, як В. Горпенко, В. Кучеренко, В. Петренко, І. Шевченко, і широко використовує їх роботи для обґрунтування тези про колір як «емоційний тонус» абстракціонізму.

На особливу увагу в теоретичній спадщині діячів абстрактного мистецтва заслуговує проблема синтезу мистецтв. Зазначимо, що естетика і мистецтвознавство другої половини ХХ століття дали низку самобутніх дослідників - Б. Галєєв, І. Герасімова, А. Дзюбенко, Т. Кохан, В.Міхальов, Є. Назайкинський, Ю. Пухначов, - в роботах яких поступово виявляються найбільш перспективні теоретичні зрізи проблеми синтезу мистецтв і накреслюються шляхи практичного використання синтезу в становленні нових мистецьких жанрів. Хоча сучасний досвід, на жаль, здебільшого експлуатує вже відомі речі: підсилення емоційного враження при поєднанні звуку і кольору (естрадні шоу) або при поєднанні елементів театральності та виразності слова (мюзикл).

Ідеї, які були висунуті абстракціоністами на початку становлення цього мистецтва, були з розумінням і зацікавленістю сприйняті українськими митцями на початку ХХ століття, а молоді митці незалежної України досить активно працюють як в межах традиційного абстракціонізму, так і намагаються його творчо модифікувати. Доцільність цих мистецьких спрямувань повинна бути об'єктом теоретичної уваги і небайдужого ставлення. В роботах українських естетиків і мистецтвознавців Д. Горбачова, Л. Ковальської, М. Мудрак, О. Петрової, Г. Скляренко, досліджується історія та тенденції розвитку сучасного українського мистецтва.

Розуміння естетико-мистецтвознавчих засад абстракціонізму, який сформувався у конкретний історичний період, вимагає аналізу того стану, передусім, художньої культури, який чи спонукав, чи гальмував теоретичні і мистецькі пошуки його засновників. Теоретико-методологічна позиція дисертанта значною мірою скорегована працями М. Бровка, Д. Кучерюка, С. Овчаренко, О. Оніщенко, В. Панченко, Ю. Петрова, Ю. Сабадаш, Є. Яковлєва, а також роботами тих дослідників, науковий інтерес яких пов'язаний з виявленням специфіки західноєвропейської, російської, української філософії, естетики та мистецтвознавства кінця ХІХ - першої половини ХХ століття: І. Бичко, Л. Левчук, В. Лях, М. Мамардашвілі, О. Осьмак, С. Павличко, В. Табачковський.

Процес створення абстрактних творів пов`язується теоретиками абстрактного мистецтва із здатністю митця до імпровізації, спонтанності творчих рішень, інтуїтивного опанування матеріалу. Аналіз психології «абстрактної» творчості, оцінка теоретичних позицій абстракціоністів щодо процесу творчості вимагає опрацювання робіт відомих російських та українських психологів, зокрема, Л. Виготського та В. Роменця.

Вивчення усього обсягу згаданої літератури дозволяє вийти на інший рівень розуміння абстрактного мистецтва, визначити роль і місце абстракціонізму в культурі ХХ століття.

Об'єктом дослідження є абстракціонізм в контексті культуротворчих процесів ХХ століття.

Предметом дослідження виступає абстрактне мистецтво.

Мета і завдання дисертації полягає у естетико-мистецтвознавчому аналізі абстракціонізму як важливого компоненту культури ХХ століття.

Реалізація поставленої мети визначила необхідність вирішення низки конкретних завдань:

- визначити місце і роль абстракціонізму в культуротворчих процесах ХХ століття;

- обґрунтувати іконографічні витоки абстракціонізму;

- виявити специфічні риси психології створення абстрактного твору;

- окреслити коло специфічних елементів абстрактного твору;

- розкрити природу синестезії і синтезу мистецтв;

- розглянути абстракціонізм в контексті українського мистецтва початку ХХ століття;

- проаналізувати на матеріалі «Книги СХЕМ» В. Ламаха досвід теоретичного обґрунтування абстракціонізму і специфіку його втілення в сучасному українському мистецтві.

Теоретичною і методологічною основою дослідження є загальні принципи наукового пізнання - об'єктивність, історизм та міжнауковий підхід, який дозволив естетико-мистецтвознавчий аналіз провести із широким залученням робіт із психології, значного масиву літератури з теорії культури і мистецтва, історії релігії, фольклористики. Автором широко використовується теоретичний потенціал біографічного методу - засобу реконструкції творчої індивідуальності.

Наукова новизна дисертації. Спираючись на можливості естетико-мистецтвознавчого аналізу, відтворена динаміка розвитку абстракціонізму від іконографічних витоків до його прояву в сучасному українському мистецтві і показано, що цей мистецький напрямок є важливим компонентом культури ХХ століття, художня цінність і самодостатність якого визначені специфікою «мови форм і фарб», ритму, пластики художнього твору, синестезією та синтезом мистецтв.

В процесі дослідження автор дійшов висновків, які мають наукову новизну та виносяться на захист:

- показано, що абстракціонізм, є реакцією на принципово нові культуротворчі процеси на межі ХІХ-ХХ століття, а саме: 1. оформлення низки нетрадиційних філософських ідей - неопозитивізму, психоаналізу, інтуїтивізму, антропософії; 2. Трансформація науково-технічних досягнень у сферу мистецтва, зокрема подальший розвиток фотографії і виникнення кінематографу; 3. розуміння авангардистами принципу канонічності, не як соборного, а індивідуального досвіду;

- визначено, що теорія абстракціонізму значною мірою є модифікацією принципів створення православної ікони - узагальненого, лаконічного образу, позбавленого випадкового, плинного, своєрідної візуальної розповіді, у світське, але «духовне» мистецтво XX століття;

- обґрунтовано, що психологічними засадами створення абстрактного твору для представників абстракціонізму виступили ідеї Г. Фехнера, В. Вундта, Т.Ліппса, які розглядали творчість як «психотехніку» - пізніше трансформовану ними у метод інтроспекції (самоспостереження) - із широким використанням творчих можливостей імпровізації та інтуїції;

- досліджено структуру «елементів абстрактного твору» (введену В. Кандинським) - форма, ритм, колір, пластика, - витоки яких сягають часів примітивного мистецтва, і показано, що опанування ними значно розширює художньо-виражальні можливості професійного мистецтва;

- обгрунтовано, що впровадження абстракціоністами поняття синтезу мистецтв, як інтегративності та синестезії, як міжчуттєвого зв`язку і візуалізації логічних абстракцій є підгрунтям для подальшої розробки низки важливих естетичних проблем, зокрема, естетичного почуття, видової специфіки мистецтв, естетичного виховання;

- показано, що абстракціонізм, маючи певні традиції в українському образотворчому мистецтві 20-х років, найбільш творчо виявив себе у другій половині ХХ століття, спираючись на міфо-поетичні, фольклористичні традиції української національної культури;

- інтерпретовано і введено в теоретичний ужиток роботи відомого українського живописця і теоретика абстракціонізму Валерія Ламаха (1925-1978 рр.) «Книги СХЕМ».

Практичне значення дослідження полягає в розширенні знань про динаміку культуротворчих процесів в ХХ столітті, про становлення «мистецького діалогу» між Росією, Україною та країнами західної Європи, передусім, Німеччиною і Францією. У дисертації відтворений - на прикладі абстракціонізму - процес пошуку нових форм виразності творів різних видів мистецтва та репрезентовані творчі особистості, з іменами яких асоціюються нові відкриття в розвитку сучасного мистецтва. Усе це робить доцільним використання матеріалу дисертації в курсах естетики, теорії мистецтва, історії та теорії культури, а також для більш чітких ціннісних орієнтацій вітчизняної художньої критики.

Матеріал дисертації може бути використаний у культурно-просвітницькій роботі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації знайшли відображення в авторських публікаціях (статті, тези), виступах, повідомленнях на Міжнародній науково-практичній конференції «Молодь в сучасному світі: морально-естетичні та культурологічні виміри» (Київ, 2001 р.), та методологічних семінарах філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Структура дисертації визначена логікою розвитку теми і містить вступ, три розділи (7 підрозділів), висновки та список використаної літератури.

Основний зміст роботи

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається ступінь її наукової розробленості, мета і завдання, теоретико-методологічні засади, формулюється її наукова новизна та положення, що виносяться на захист, теоретичне і практичне значення.

Перший розділ - «Витоки абстракціонізму: естетико-мистецтвознавчий аналіз» - складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 1.1. - «Становлення абстракціонізму» - розглядається той культурний простір, у межах якого виник і почав формуватися абстракціонізм, а також наголошується на важливості традиції вивчення еволюції художніх форм як процесу, який обумовлений системними зв`язками мистецтва з даним типом культури, своєрідністю історичної психології та свідомості. Показано, що впродовж першої половини ХХ століття існувало дві оцінки художніх процесів кінця ХІХ - початку ХХ століття: розгляд мистецтва зазначеного періоду як «зони заморожування», деструкції, кризи, що є наслідком вичерпаності змісту мистецтва (О. Шпенглер, М. Бердяєв, Т. Адорно); розгляд творчості В. Кандинського, К. Малевича, П.Пікассо в контексті «молодої за віком культури, яка здатна до енергійних пошуків, до народження «нової душі» (Х. Ортега-і-Гассет). Поділяючи другу точку зору, дисертант розглядає ті культуротворчі процеси, у межах яких склався і абстракціонізм, і «феномен Василя Кандинського», ім`я якого асоціюється не лише із творчими надбаннями майже в усіх видах мистецтва, а й з розгорнутим теоретичним обгрунтуванням у монографії «Про духовне в мистецтві» принципів абстрактного мистецтва.

Серед чинників, які сприяли формуванню «молодої за віком культури», - абстракціонізм лише один із її зрізів - у дисертації проаналізована найбільш виразна теоретична тенденція кінця ХІХ-початку ХХ століття, а саме: заперечення молодими митцями країн Європи, Росії, України мімезистичного мистецтва, яке, на їх думку, повністю вичерпало свій потенціал, а в межах методології натуралізму - навіть дискредитувало себе. Як наслідок такої позиції, частина митців не прийняла популярної у цей період естетики позитивізму (Кандинський найактивніше критикує її англійську модифікацію), а підтримує філософсько-естетичні ідеї А. Бергсона, зокрема, його концепцію «естетичної інтуїції»: поєднання естетичного пізнання і художньої творчості. Саме «естетична інтуїція» «осягає» внутрішній зміст предметів, а не наслідує їх зовнішню форму. Становлення абстрактного мистецтва наснажувалося, з одного боку, можливостями «югендстилю», а з другого - антропософією Р. Штайнера (свідоме культивування духовних цінностей, розвиток інтуїтивних здібностей як компонента образного мислення, утвердження теософії як посередника між естетикою, релігією, психологією та елементами науково-природничого знання, орієнтація на світоставлення «космістів»), ідеї якого мали численних прихильників серед російської інтелігенції.

Дисертант показує, що серед визнаних представників абстрактного мистецтва періоду його становлення - Ф. Марк, П. Мондріан, К. Малевич - Кандинський найпослідовніше тяжіє до традицій давньоруського мистецтва, до «духовного спілкування з іконою». Водночас, в дисертації розкривається помилковість ототожнення понять «духовне» і «релігійне», яка, в решті-решт деформувала значення «духовного» в абстрактному мистецтві і знищила можливість віднайдення гармонії між «духовним» релігійним і «духовним» світським мистецтвом. Обгрунтовується теза про те, що принципова відмінність художніх процесів ХХ століття полягає в тому, що різнорідні художні течії розвиваються не послідовно, а паралельно і при цьому сприймаються як рівнозначні: їх багатоголосся створює стереоскопічний, всеохоплюючий контекст культурного простору ХХ сторіччя.

У підрозділі 1.2. - «Біографізм як засіб інтерпретації творчої індивідуальності (В. Кандинський)» - показано, що біографія як реконструкція індивідуальності, є традицією передусім європейською і поєднує два суттєвих для європейської культури орієнтира: раціоналізм та індивідуалізм. Водночас сучасна теорія розрізняє біографію як опис і біографію як пояснення. Саме «біографія як пояснення» - це вимога вписати об `єкт в систему універсальних вимірів, спробувати виділити в ньому прояви всезагальних детермінант історичного, соціального та іншого роду - застосована дисертантом в процесі аналізу життя і творчості В. Кандинського. Визначено, що необхідним фактором біографічного пояснення є встановлення причинно-наслідкових зв'язків, які обумовлюють поведінку людини, де в якості причини можуть виступати соціальний та історичний контексти, певні життєві обставини, психологічна акцентуація персонажу. Дисертант підкреслює, що образ сучасного біографічного тексту принципово змінився. Якщо раніше за ним закріплювалася жорстко визначена функція письмової фіксації життєвого шляху, то тепер мова йде про цілісне реконструювання індивідуальності, що вимагає не тільки відповідного зображення індивідуального, але й розуміння та пояснення цього феномену. Трансформація вимог біографічного методу щодо життя і творчості В. Кандинського, що спирається на праці біографів митця - М. Германа, В. Громана, спогади дружини, листування з Г. Мюнтер та автобіографічні нариси «Сходинки» - показала існування різних засобів розповіді, дослідницьких практик та інтерпретацій, які вимагають співставлення, порівняння, залучення опосередкованих джерел. Спираючись на власні враження в процесі вивчення джерел щодо життя і творчості Кандинського, дисертант пропонує своє розуміння певних подій в житті митця, які безпосередньо вплинули на творчі пріоритети Кандинського. У цьому контексті особливого значення набуває 1920 рік, коли остаточно сформувалася «естетика невисловленого», живопис «мовчазного вираження». Біографічний метод дозволив майже по роках відтворити творчі трансформації в мистецтві Кандинського і, відповідно, прослідкувати процес становлення абстракціонізму.

У підрозділі 1.3. - «Теоретичні та мистецькі пошуки абстракціонізму в контексті міфологічно-фольклорної традиції» - відзначається, що в аналізі історії становлення і розвитку абстрактного мистецтва порівняно мало уваги приділяється тій ролі, яку відігравали фольклор і міфологія. Дисертант показує, який вплив мала на становлення абстракціонізму «міфологічна школа» і, зокрема, праці О. Афанасьєва (наголос на минулому, яке має єдину форму виразності - прамову, - розробка ідеї «передмовної свідомості», заснованої на візуальності, фольклорні метафори світла і темряви, символи звірів та інш.). У дисертації відтворений досвід етнографічного вивчення Кандинським мистецтва та побуту народів Комі (1889 рік) і обгрунтована ідея зв`язку творчості митця з архаїчним мистецтвом, із принципами піктографічної передачі інформації. Під впливом міфологічно-фольклорних традицій Кандинський в есе «Роздуми про абстрактне мистецтво» (Париж, 1931 р.) стверджує, що «геометричні сутності», «вільні форми» діють як предмети, продукуючи власні «внутрішні звуки і вібрації», що «абстрактні» форми є формами «природними». Особливим зрізом інтересу Кандинського була діяльність шаманів і властива їм практика застосування «штучних засобів» для появи певних естетичних переживань. Митець відстоює думку про спільність психофізичного й візіонерського досвіду людей різного походження, а абстракціонізм може виступати спадкоємцем різних періодів у розвої художньої культури.

У підрозділі 1.4. - «Іконографічні витоки абстракціонізму» - виокремлюючи проблему значення ікони в духовно-творчих пошуках авангардистів початку ХХ століття, дисертант розглядає її на двох рівнях: теоретичному (філософсько-богословське розуміння ікони і духовно-естетичні пошуки авангардистів) та практичному (художня мова ікони і деякі принципи художньої організації творів авангардистів). У дисертації виявлені відмінності між іконою і мистецтвом авангарду і зроблено висновок, що авангардисти не могли і не намагалися створити аналог середньовічної ікони, яка залишилася неповторним феноменом середньовічної культури. Водночас, проаналізувавши творчу спадщину В. Кандинського, К. Малевича, Н. Гончарової, М. Шагала дисертант доходить висновку, що авангард відродив характер ставлення до твору, його створення й сприймання, властиві середньовічним іконописцям. Це стосується, передусім, сутнісних проблем мистецтва. Ікона софійна, тобто представляє візуальні позачасові ідеї буття, і духовна - є могутнім провідником віруючого у духовний світ. Саме так інтерпретують власне мистецтво і найвідоміші представники російського авангарду.

Виокремивши проблему «ікона - мистецво авангарду» дисертант визначає ті відмінності, які між ними існують, а саме: авторство (анонімність ікони як «втілювача» духовної ідеї і мистецький твір як індивідуалізоване художнє вираження); відмова митців від принципу канонічності; сакральність ікони й відсутність вимог «дивотворного» характеру у творах мистецтва.

Значна увага приділена розгляду ролі й значення ікони в культуротворчих шуканнях митців початку ХХ століття, які відстоювали інші, ніж абстракціоністи, художні принципи: інтерес до візантійської іконографії Н. Гончарової та М. Ларіонова, символіко-містична спрямованість «іконних дошок» Л. Попової, «язичницькі ікони» М. Синякової та інш. Українські мистецтвознавці (Д. Горбачов, І. Горбачова, Л. Ковальська, О. Петрова) вважають, що ікона є спільним коренем власне українського мистецтва, «спектралізму» О. Богомазова, К. Малевича, В. Пальмова та «метафізичного» бойчукізму. Дисертант аналізує значення ікони у становленні певних мистецьких орієнтацій А. Матісса, М. Шагала і визначає зв`язок «зони перетину» між абстракціоністами й представниками інших мистецьких напрямків, які в тій чи іншій мірі і визначили, принаймі, живописну культуру ХХ століття, ту її спрямованість, яку Г. Аполлінер назвав «змішуванням століть».

Другий розділ - «Розробка нової «мови форм і фарб» (досвід Кандинського)» - складається із трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. - «Психологічний аспект творчості» - показано, що інтерес В. Кандинського до психології творчості був логічним і закономірним, зважаючи на його ставлення до теоретичних проблем створення та сприймання твору і враховуючи ситуацію початку ХХ століття, позначену виключною увагою до досліджень у сфері психології. Дисертант аргументує цю позицію, залучаючи стислий огляд найвідоміших тогочасних праць у галузі психології творчості (Г. Фехнер, В. Воррингер, В. Вундт, Т.Ліппс), під впливом яких формувалася концепція В. Кандинського.

Дисертант реконструює сфери наукової діяльності В. Кандинського в Росії - керівництво секцією монументального мистецтва в Інституті художньої культури, завідування фізико-психологічним відділенням в Академії мистецтв, віце-президентом якої він був певний час, - які дозволили Кандинському сформувати основні напрямки теоретичного пошуку: психологія духу, інтроспективна та експериментальна психологія. Крім цього, Кандинського цікавить ергономіка як підгрунтя технічної естетики й дизайну. Результати цих наукових експериментів повинні були полягати у розробці проблем естетичної оцінки ліній, простих та складних форм, ізольованих та комбінованих кольорів, фантазії, пам`яті, а також у вивченні симптоматики естетичного переживання. Увесь цей комплекс проблем повинен був допомогти осягнути як процес створення, так і процес сприйняття твору. Дисертант вважає, що специфіка наукових інтересів абстракціонізму, рівень та результати їх реалізації значно випереджають свій час, мають цінність й до сьогодні. Зокрема, як найпродуктивніші можна розглядати методи самоспостереження (інтроспекції).

У підрозділі 2.2. - «Колір як «емоційний тонус» абстракціонізму» - відтворено - на значному теоретичному й практичному матеріалі - еволюцію уявлень про колір, його вплив на психіку людини та необхідність виховання культури сприймання кольору. Дисертант показує, що практично всі представники абстрактного живопису відводили кольору важливе місце у теоретичних і художніх пошуках, розглядаючи його як «елементарну мову живопису», а Кандинський у своїх теоретичних працях намагався розробити методи формування художньої мови, наголошуючи на психологічному впливі кольору та форми.

Спираючись на сучасні дослідження в галузі психологічного впливу кольору (Р. Грегорі, І. Канаєв, М. Люшер, І. Шевченко), в дисертації обгрунтовується думка про те, що хоча колористичне бачення художників індивідуальне, це не свідчить про неможливість створення універсальної «мови кольорів», яку розробляв Кандинський та інші абстракціоністи. Психофізіологічні дослідження впливу кольору, форми на людину, які були ним проведені, а також результати наступних експериментів в цій сфері, дозволяють позитивно оцінити ідеї, які склалися у межах абстрактного мистецтва, й визнати їх перспективність.

У підрозділі 2.3. - «Поняття «синестезія» та ідея синтезу мистецтв: від В. Кандинського до сучасної мистецької практики» - показано, що поняття «синестезія» і «синтез мистецтв» слід розглядати, як це і пропонували теоретики абстрактного мистецтва, залучаючи поняття «інтегративність», адже синтез - це інтегративність мистецтв, а синестезія - міжчуттєвий зв`язок і візуалізація логічних абстракцій. Базуючись на досвіді В. Кандинського й О. Скрябіна, сучасні дослідники (Б. Галєєв, В.Міхальов, Б. Раушенбах) розглядають синестезію як концентровану і симулятивну актуалізацію в широкому спектрі своїх проявів, по-перше, як феномен «подвоєної сенсорності»; по-друге, як феномен емоцій, що виконують це метафоричне «подвоєння»; по-третє, мистецтво, як сферу соціальної практики, де культивується й функціонує синестезія.

Третій розділ - «Абстракціонізм в українському мистецтві ХХ століття» - присвячено аналізу різних періодів в українському мистецтві ХХ століття, які зазнали впливу як європейського абстракціонізму, так і запропонували власні моделі абстрактних творів (М. Бойчук, О. Богомазов, В.Єрмілов).

Звертається увага на термінологічні розбіжності в сучасному українському мистецтвознавстві щодо виокремлення абстрактного мистецтва в контексті 10-20-х та 50-60-х років ХХ століття («авангард», «модерн», «український авангард»,» нефігуративність», «чиста абстракція», «схема»), уніфікація яких дозволить чіткіше й аргументовніше визначити місце українського абстрактного мистецтва в контексті культуротворчих процесів ХХ століття. Дисертант аналізує творчість українських художників-абстракціоністів кінця 50-х початку 60-х років (Г. Гавриленко, В. Барський, В. Ламах та ін.). Спираючись на матеріали рукопису В. Ламаха «Книги СХЕМ», обгрунтовується теза про те, що абстрактне мистецтво в умовах жорстких ідеологічних вимог соціалістичного реалізму, сприймалося як своєрідний символ свободи, як свідчення того, що в українській художній культурі існували національні варіанти авангардних напрямків, а українські авангардисти здобули світове визнання, мали певний вплив на розвиток живопису, сценографії, скульптури в країнах Європи та Америки.

У «Висновках» дисертант викладає основні результати свого дослідження і констатує, що проведений у дисертації естетико-мистецтвознавчий аналіз абстракціонізму як самобутнього явища в культурі ХХ століття, дає вагомі підстави оцінювати його як творче явище, пов `язане із створенням принципово нового, і з точки зору завдань, які висувалися перед цим мистецьким напрямком, і з точки зору пошуку тих засобів виразності, які відкрили нові можливості перед живописом, скульптурою, музикою, поезією, театром ХХ століття. Абстракціонізм Кандинського та його послідовників став невід'ємною складовою частиною руху до експерименту як обов'язкового компоненту творчості, яким позначені творчі пошуки і фовістів, і кубістів, і футуристів - напрямів, які хронологічно найближче стоять до абстракціонізму. Водночас, позитивний аспект абстракціонізму пов'язаний з тим, що, принаймні у творчості Кандинського, експеримент існував не лише заради експерименту, а стимулював творче перенесення в мистецтво досягнень тогочасної психології щодо стимуляції зорових й слухових можливостей людини. Найплідніше це виявилося в розробках ролі й значення кольору, сили його впливу на естетичне переживання глядача, які складають вагому частину теоретичної спадщини абстракціонізму. Оцінюючи колір як «емоційний тонус» абстрактної картини, було суттєво поглиблено розуміння процесу взаємодії - на рівні «кольорового подразника» чи «змістовного кольору» - між «митцем - експериментатором» і глядачем, «відкритим» до експерименту, згодним і здатним разом із живописцем піднятися на інший, нетрадиційний рівень співпереживання мистецького твору. Теорія абстрактного мистецтва спонукає до подальшого розвитку таких важливих ознак творчого процесу як «емпатія» (співпереживання), «ідентифікація» та «відігравання ролі». Зазначені творчі стани митця й глядача завдяки експериментам абстракціоністів стимулювали сучасних естетиків, психологів, мистецтвознавців до розробки низки важливих проблем: колір і емоція, колір і характер, кольорові пріоритети інтровертованого та екстравертованого типів та ін.

Позитивної оцінки заслуговує виокремлення Кандинським серед низки популярних на початку ХХ століття теоретичних ідей проблеми синестезії та синтезу мистецтв. Це свідчить про досить високий рівень Кандинського-теоретика, який був здатний не помилитися у виборі певних культуротворчих орієнтирів. Зробити це, враховуючи теоретичний розвой перших десятиліть ХХ століття, могла лише людина професійно підготовлена, для якої дослідницька діяльність не була випадковістю. Зазначене підтверджується специфікою його розуміння традиційної православної ікони та іконографії як можливого джерела абстракціонізму. Важливим естетико-мистецтвознавчим аспектом цієї проблеми є розгляд у дисертації досвіду українських митців щодо використання іконографічних традицій в авангардних творах.

Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що специфіка розвитку абстракціонізму в українському мистецтві 10-20-х та 50-60-х років ХХ століття значною мірою визначалася національними традиціями, міфолого-фольклористичним світоставленням.

У дисертації послідовно розкривається думка провідних митців абстракціонізму, що без належного теоретичного забезпечення практика безпредметного мистецтва буде сприйматися суто як форма епатажу, як бажання спровокувати скандал. На жаль, не лише у період становлення абстракціонізму, але й впродовж усієї його історії відбувався розрив між теорією - найбільш цікавою й перспективною частиною спадщини Кандинського - і практикою, яка була, перевіркою теоретичних концепцій. Адже не слід забувати, що мистецтво абстракціонізму розглянутої в дисертаційному дослідженні доби - це лише початкові кроки на довгому і складному шляху безпредметного мистецтва, твори якого вимагають вдумливої, естетично й психологічно підготовленої аудиторії.

Основні положення дисертації представлено у публікаціях

Ємельянова Т.В. Абстракціонізм: проблема культурного простору // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Вип ІV-V: Збірник наукових праць: у 2-х частинах. Частина 1. - Київ, 2000. - С. 107-116. - 0,5 д.арк.

Ємельянова Т.В. Від синестезії до синтезу мистецтв: концепція «поліфонічного синтезу» та «внутрішнього контрапункту» В. Кандинського // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Вип VІ: Збірник наукових праць: у 2-х частинах. Частина 1. - Київ, 2001. - С. 122-132. - 0,5 д.арк.

Ємельянова Т.В.В. Кандинський в пошуках психофізичних елементів мистецтва. Психологічний аспект творчості // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: альманах. Збірник наукових праць. - Київ,:Знання, 2000. - С. 181-187. - 0,5 д.арк.

Ємельянова Т.В. Іконописні джерела В. Кандинського // Вісник Харківського Національного університету: Випуск 24. - Харків, 2001. - С. 152-157. - 0,5 д.арк.

Размещено на Allbest.ru