Антитрагедійне в сучасному філософсько-естетичному дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антитрагедійне в сучасному філософсько-естетичному дискурсі

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність та доцільність дослідження. Сучасний світ із бурхливими перетвореннями в усіх сферах людського буття, а також глобальність вимірів цих змін потребують адекватного розуміння, принципово нових підходів і науково-методологічних вирішень у філософських науках. Естетика, залучаючи різногалузеві знання гуманітаристики, намагається осягнути зрушення та трансформації, що відбуваються в культуротворчому процесі на початку нового тисячоліття. Оновлення понятійного інструментарію і розширення предметного кола досліджень та їх проблематики привели до нового, некласичного етапу розвитку естетичної науки. Сенс змін знаходить відображення в ревізії та модернізації традиційних підвалин естетики, враховуючи нові світоглядні та естетико-художні засади сучасності. Некласична естетична наука і філософсько-естетичний дискурс трансформуються під впливом актуальних розвідок і нагальних потреб оновлення фундаментальних підвалин, понять і понятійного інструментарію гуманітарних наук.

Актуальним завданням сучасної естетики є ретельне розроблення категоріальної основи, спираючись як на сталі традиційні системи, так і на методологічний прийом перегляду класичних категоріальних співвідношень в площині нової чуттєвості та художньої практики. Це досить актуальний і продуктивний шлях подальшої дисциплінарної трансформації, без якого неможливо окреслювати проблемне коло і засадничі принципи будь-якого наукового знання. Сенс і зміст естетичних категорій не є стабільним і сталим, кожна культурно-історична доба доповнює та видозмінює його.

Антитрагедійне залучається в обіг понять некласичної естетики та поступово набуває категоріальних ознак. Така тенденція походить із трансформації змісту трагічного, у межах якого виникають нові модифікації. Уособлюючи одну із загальних характеристик європейської культурної парадигми, у ХХ сторіччі стають актуальними такі модифікації трагічного: екзистенційне трагічне, «парадоксальне» трагічне, «нормальність» трагізму, «забуття» або «смерть» трагедії, антитрагедійне. Нівелювання трагічного відбувається через врівноваженість людини із звичним світом, буденністю, повсякденням, в якому «навіть смерть здається хворобою, від якою одужують» (М. Пруст). Антитрагедійна людина відмовляється від глибин пошуку сенсів, звертаючись до «непроблемної» поверховості, а траєкторією її руху є поширення. Саме з втратою заглибленості зникає і трагічне. Постмодерністська світонастанова прагне утримати, пов'язати поверхні без заглиблення, уникаючи трагічного, що є репрезентацією антитрагедійної світонастанови. Такі процеси зумовлюють постійний пошук нових засад для розуміння та аналізу нової чуттєвості, що знаходить своє втілення й у художніх проявах антитрагедійного мистецтва.

Антитрагедійність як характеристика світовідчуття та антитрагедійне як естетична категорія ще не набули всебічного філософсько-естетичного обґрунтування і теоретичного узагальнення в сучасній українській і зарубіжній науковій літературі. Окремі положення про антитрагедійне мали різні витоки та змістовне наповнення, залежно від сфери гуманітарних пошуків, що залучала антитрагедійні ознаки до свого проблемного кола.

Під антитрагедійним розумівся стан, коли існування трагедії стає неможливим з причин нівелювання традиційних цінностей (Л. Вітгенштайн, М. Шелер, М. Мамардашвілі). Підкреслюється положення про «нормальність», буденність трагічного (А. Камю, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс, теоретики «театру абсурду»). Рефлексія щодо антитрагедійної світонастанови як захисного механізму людини присутня у контексті психологічних теорій (К. Хорні, І. Ялом).

Особливої актуальності набуває розуміння антитрагедійного в постмодерністському філософсько-естетичному дискурсі, який виводить антитрагедійність із заперечення серйозності, коли сучасне існування людини у світі перетворюється на пародію, самоіронію, гег, або пов'язує такий підхід із направленістю сучасної масової культури та мистецтва на розважальність, видовищність (Ж. Дельоз, Ж. Бодрійяр, Р. Рорті, М. Фуко).

Аналіз праць сучасних українських та російських авторів демонструє погляд на антитрагедійне як характерну ознаку постмодерністського дискурсу, коли констатується ідея «смерті трагедії», її неактуальність (І. Ібрагімова, Н. Маньковська, О. Шевченко).

Радянська естетика опрацьовувала антитрагедійність (атрагедійність) під кутом зору критики дегуманізованого буржуазного мистецтва (Ю. Борєв, М. Каган, Т. Любимова, Т. Савілова), також вживалося поняття «нетрагічного» для характеристики особливих рис мистецької практики Сходу (Т. Григор'єва, О. Завадська).

Г. Гегель розглядає процес занепаду трагедії як рух коливань в розвитку мистецтва від серйозно-трагедійного до буденно-комедійного та констатує, що сучасна йому романтична епоха відмовляється від драматичних жанрів; трагедія поступається місцем соціально-психологічному роману, який відтворює найбільш адекватно дух доби. Фундатор школи історичної поетики О. Веселовський пов'язує нівелювання трагедійного з десакралізацією слова і появою прозового мистецтва. Розглядаючи історію розвитку мистецтва як зміну актуальних та неактуальних його видів дослідники відзначають, що в певні культурно-історичні періоди трагедія і трагедійне в мистецтві поступаються місцем більш адекватним часу художнім формам, які можна знайти у сміховій культурі (М. Бахтін) або у занепаді класичного трагедійного мистецтва елліністичної доби (Я. Голосовкер).

Аналіз жанрово-стильової сфери музичного мистецтва сучасності дає можливість констатувати посттрагічність у характері музичної тканини, що пов'язано з поверненням до первинних синкретичних смислів музики, до розуміння музики як ритуального, містеріального цілого (М. Русяєва).

Загалом, в естетико-філософській літературі відсутнє обґрунтоване, цілісне поняття про антитрагедійне, яке виявляє яскраву рису еволюції трагічного в культурі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась в контексті інтегративної програми наукових досліджень філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єкт дослідження: антитрагедійний філософсько-естетичний дискурс.

Предмет дослідження: антитрагедійне як спосіб естетико-художнього відтворення специфічної світонастанови, що актуалізується в різні культурно-історичні періоди.

Мета дисертаційного дослідження: доведення методологічної значущості застосування в естетико-художньому дискурсі антитрагедійного на рівні категоріального узагальнення.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких взаємопов'язаних завдань:

узагальнити погляди на антитрагедійне у філософсько-естетичному та художньому дискурсі;

розглянути причини заміни трагедійної світонастанови на антитрагедійну в різні культурно-історичні періоди;

виявити характерні особливості антитрагедійного світовідчуття й антитрагедійного мистецтва, визначити можливі актуальні дефініції антитрагедійного як естетичного поняття;

проаналізувати механізм оновлення категоріального апарату естетики на прикладі категоріальної дихотомії «трагічне-комічне», долучаючи антитрагедійне як певний корелятивний елемент між ними;

спираючись на отримані результати, довести актуальність залучення поняття антитрагедійного в філософсько-естетичний обіг для аналізу художньо-мистецьких проявів, що виражають посттрагічне світовідчуття людини сучасності.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є загальнонаукові принципи систематизації та узагальнення досліджуваної проблеми. У роботі використовувались розробки українських і зарубіжних дослідників, в яких аналізуються загальнотеоретичні та методологічні проблеми походження і сутності естетичних категорій та їх осмислення в якості засобу естетичного аналізу мистецьких творів.

Найближчим до запропонованого дослідження, з точки зору постановки проблеми та спроб її розв'язання, є естетичне осмислення мистецтва в контексті культури, що спирається на методологію та понятійний апарат міждисциплінарної інтеграції філософських, естетичних, культурологічних, мистецтвознавчих, мовознавчих, психологічних концепцій.

За допомогою методів філософської компаративістики проаналізовані естетико-художні погляди Сходу (даосизм, буддизм) як альтернативні європейській традиції, принципово нетрагічні моделі людської світонастанови.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в узагальненні антитрагедійних рис естетико-художньогго дискурсу. Антитрагедійне набуває категоріальних ознак, виходячи за межі суто постмодерністської настанови пов'язувати антитрагедію виключно із постмодерною трансформацією традиційних засад доби Модерну. Антитрагедійне визначається як естетична категорія. Висувається схема корелятивного відношення антитрагедійного із прозовим, що дозволяє простежити у ракурсі великого культурного часу антитрагедійне як нівелювання поетичного у бік прозового. Актуалізація прозового «знімає» зверхнє ставлення класичної естетики до повсякдення (що досліджується на прикладі розвитку категоріального співвідношення «поетичне» - «прозаїчне» як постійного зіткнення між високим та низьким, та, опосередковано, між трагічним та комічним, а також між трагедійним та антитрагедійним). Сутність антитрагедійного виокремлюється у площину буденності як принципу світобачення і як художнього методу. Повсякденна перспектива змінює оптичний фокус у взаємодії між людиною та річчю. У цьому сенсі антитрагедійне характеризується через деієрархізацію людського та речового, коли висувається принцип рівності між світом людей та світом речей. Підсумовуючи висновки, що вказують на наукову новизну, висуваються на захист наступні положення:

антитрагедійне визначається як корелят між трагічним та комічним, їх «третій» стан;

у психологічному сенсі антитрагедійне характеризується як нездатність людини постійно перебувати у стані смислопошуків та граничних ситуацій, тому обґрунтовується положення про антитрагедійне як певний психологічний механізм захисту;

найбільш адаптованим ґрунтом для антитрагедійного виступає світ буденності (повсякдення);

обґрунтування сенсу буденності, що є сферою антитрагедійного, робиться через розгляд категоріального співвідношення «поетичне» - «прозове», в якому поетичне виступає ознакою трагедійного, а прозове - антитрагедійного;

антитрагедійне змінює сталу взаємодію між людиною та річчю, антитрагедійна людина займає «рівнозначне» місцеположення у площині речового світу.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у розширенні теоретичної площини естетики, художньої критики та мистецтвознавства щодо розуміння антитрагедійного мистецтва. Матеріали дисертації можуть становити певну теоретичну та методологічну базу для подальшого вивчення категоріального апарату некласичної естетики.

Практична значимість дослідження визначається тим, що його результати можуть бути використані в навчальному процесі, а саме в розробці нормативних тем курсу естетики. Висновки дисертаційного дослідження можуть мати значення для подальшого розвитку української художньої критики.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження становили зміст виступів автора на науково-практичних конференціях: науково-практична конференція «Дні науки філософського факультету» (17-18 квітня 2002); науково-практична конференція «Дні науки філософського факультету» (16-17 квітня 2003); «Українська суспільна думка в пошуках концептуального бачення світу» (24.07 - 5.08.2002, Крим).

Структура дисертації. Обрана тема, поставлена мета і завдання дослідження зумовили структуру дисертації, яка складається із вступу, трьох розділів (8 підрозділів), висновків та списку використаних джерел (164 найменування). Обсяг основного тексту дисертаційної роботи становить 160 сторінок.

Основний зміст роботи

антитрагедійний естетика мистецтво культурний

У вступі обґрунтована актуальність обраної теми дослідження, визначаються об'єкт, предмет, мета та завдання дослідження, вказуються теоретико-методологічні засади, розкривається наукова новизна, теоретична і практична значущість роботи, подаються форми апробації.

У першому розділі - «Феномен антитрагедійного в естетиці» - дається обґрунтування причин виникнення проявів антитрагедійної світоглядної настанови в різні культурно-історичні періоди а також підкреслюється, що саме у ХХ столітті антитрагедійне як особливе світовідчуття актуалізується у філософському дискурсі та художній практиці.

У підрозділі 1.1. - «Антитрагедійне світовідчуття та антитрагедійне як філософсько-естетичний феномен» - розглядаються витоки виникнення та актуалізації антитрагедійної настанови у філософському та естетичному дискурсі ХХ століття.

Зосереджуючись на тому факті, що на виникнення антитрагедійного дискурсу вплинули пошуки світоглядних інтенцій щодо «смерті трагедії», трагедійного світовідчуття, розглядаються засади антитрагедійного дискурсу в різних сферах гуманітарного знання.

Психологічні засади антитрагедійної світонастанови походять із принципу «втомленості від свідомості» (К. Юнг), «хвороби віку» (К. Хорні, Е. Фром), з'являється тенденція пошуку терапевтичних засобів психологічного захисту від пограничних та трагічних реалій існування у сучасному світі (І. Ялом).

Важливим фактором формування антитрагедійного філософського дискурсу є проблема занепаду ціннісних орієнтирів у плюралістичному вимірі культуротворення ХХ сторіччя, що пов'язано із відмовою від форм абсолютних світоглядних цінностей, секуляризацією європейської людини. Така світоглядна проекція приводить до констатації «неможливості» трагедії як такої (Л. Вітгенштейн, М. Мамардашвілі, М. Шелер).

У компаративістиці робиться наголос на тому, що східна світоглядна парадигма та мистецтво не дали світові трагічного типу світобачення та трагедійного мистецтва (Т. Григор'єва, А. Уотс).

Постмодерна світонастанова та постмодерністське мистецтво виокремлює антитрагедійність як характерну рису постмодерністського дискурсу, коли парадигмальна «смерть людини» має наслідком «смерть трагедії» (Ж. Бодрійяр), а феномен масової культури суспільства споживання уникає будь-якого серйозного занурення до смислопокладаючих глибин людського буття, що дозволяє «зняти» гостроту екзистенційних запитань, занурюючись у неконфліктний світ антитрагедії.

Підрозділ 1.2. - «Змістове співвідношення естетичних категорій «комічного» і «трагічного»: культурно-історичний контекст» - присвячений обґрунтуванню естетичного виміру антитрагедійного через методологію «уточнень» класичних естетичних категорій на різних етапах культуротворення, що підкреслює «родовий» зв'язок антитрагедійного із категоріями комічного та трагічного. Розглядається процес співвідношення в категоріальній діаді «комічне» - «трагічне», яка в різні історичні періоди змінювала типи взаємозв'язку.

В історії європейської культури актуалізуються періоди розквіту і занепаду трагедійного мистецтва, що приводить, відповідно, до зміни ролі комічного та комедії як жанру мистецтва. У процесі руйнації трагедійного мистецтва між трагічним та комічним з'являється місце для трагікомічного, комітрагічного, драматичного та антитрагедійного (елліністична естетика, естетика Ренесансу). Також механізм культурних коливань постійно розширює та урізноманітнює сферу комічного (від м'якого гумору, насмішкуватої іронії до гротеску та викривної сатири). Ця складна семантика комічного позначається на системі понять та категорій, виокремлюючи нові модифікації комічного (бурлеск, гег, гумор, іронія, жарт, каламбур, насміх, пародія, сарказм, сатира, шарж). У сталі культурні періоди залишається незмінним зв'язок між трагічним і комічним (висока класика Давньої Греції, французький театр доби Класицизму). У перехідні періоди, або в епохи стильових змін, відбувається процес урізноманітнення зв'язків між трагічним та комічним, що і позначається на виникненні певних модифікаційних утворень у межах трагічно-комічної категоріальної дихотомії.

Класична модель побудови естетичних категорій залишала за комічним другорядне місцеположення в побудові категоріальної ієрархії, цінність комічного постійно «виправдовувалась», робились титанічні зусилля «підтягнути» комічне до трагедійних висот (В. Шекспір, Д. Дідро).

У підрозділі 1.3. - «Некласична естетика: онтологізація комічного і трагічного типів світовідчуття» - розглядається процес формування некласичної естетики середини ХІХ - початку ХХ століття, що безпосередньо впливає на онтологізацію категорії трагічного (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) та розширення меж комічного через розуміння феномену сміху (З. Фрейд, А. Бергсон).

Зрушення, що відбуваються у некласичній естетиці протягом ХХ століття, впливають на відношення до комічного не як до «низького» мистецтва; комічно-сміхове набуває дещо генералізованого положення, на відміну від трагедійного, що розглядається через тенденцію зміни «актуальних» та «неактуальних» видів мистецтва. У філософських узагальненнях З. Фрейда, А. Бергсона, М. Бахтіна доводиться значення сміху як унікального механізму для збереження не тільки людської психіки та моралі, але й для інституту культури взагалі.

У проекції «великого культурного часу» (М. Бахтін) можна прослідкувати коливання домінуючої трагедійної або комедійної (у некласичній естетиці - сміхової) настанови, розглянути причини такого коливання і можливості естетичної теорії фіксувати та аналізувати їх під кутом зору актуальних та неактуальних видів мистецтва, що адекватно відображають «дух» доби. А також констатувати наявність антитрагедійного стану у світонастанові та мистецтві, коли відбувається відмова від трагедійності та цілюще «сміхове» очищення комічним є неможливим саме з причин втрати ціннісної визначеності ідеалу. Комічні та трагічні явища є фактично фрагментарними аспектами більш складного процесу, який складається із різних модифікацій поєднання комічного і трагічного залежно від ступеня їх віддаленості від ідеалу. Саме на межі цих проблемних кіл створюється можливість категоріального обґрунтування антитрагедійного як естетичного феномену.

Другий розділ - «Співвідношення категорій «поетичне» - «прозове» в контексті антиномії «трагічне» - «антитрагічне» - присвячений одному із можливих шляхів обгрунтування категорії антитрагедійного. Залучаючи категоріальну діаду «поетичне» - «прозове», доводиться, що однією із сутнісних ознак категорії антитрагедійного в естетиці є її направленість на прозове світовідчуття та прозове в мистецтві. Категорії «поетичне» та «прозове» характеризують не тільки мовленнєвий стан культури; це загальна характеристика типів художньої світонастанови, які є властивими для живопису, театру, кіно, музики, хореографії, архітектури та інших видів мистецтва. Філософсько-естетичні узагальнення порівнюються та поєднуються із дослідженнями в різних галузях гуманітарного знання - історичній поетиці, літературній критикці, що дозволяє розширити інструментарій некласичної естетики для визначення сутнісних ознак категорії антитрагедійного. У дисертаційному дослідженні розрізнюються поняття прозового та прозаїчного. Прозаїчне входить в естетичний інструментарій із лінгвістичних наук і стосується саме мовознавчих аспектів та характеристик мови, і в такому варіанті прозаїчне виникає і розглядається як протилежний стан щодо поетичного. Поняття прозового, на відміну від прозаїчного, виникає у філософському дискурсі ХХ століття в онтології М. Гайдеггера. Прозове слово (мистецтво) з'являється в момент, коли людина заохочується до виробництва; її шлях налаштовується на розкриття «потаємності». Вперше це положення речей, за Гайдеггером, виникає ще в елліністичну добу. Справжнє поетичне слово (мистецтво) зберігалось в ситуації, коли мистецтво дистанціювалося від художньої сфери. Буття твору мистецтва стало можливим завдяки обмеженню його «поетичності». Таким чином, прозове слово (мистецтво) стає визначальною характеристикою сучасного буття людини у світі.

Наступні положення дозволяють припустити, що саме у межах процесу нівелювання потаємного поетичного слова можна знайти витоки антитрагедійного мистецтва. Тому доцільним є дослідити співвідношення поетичного та прозового слова як типів мистецтва, що мали різний сенс та зміст в різні культурно-історичні періоди. Не відкидаючи положення про загальний рух мистецтва до нівелювання поетичного у бік прозового, методологічно доцільно розкрити цей процес через розвідку співвідношень у категоріальній дихотомії «поетичне» - «прозове». Треба наголосити, що ці категорії в даному контексті виходять за межі характеристики стану мови (поезія та проза). Особливу увагу філософсько-естетична рефлексія (як максимально узагальнена) приділяє саме механізмам переходу від одного способу художнього мислення до іншого, маючи на меті дослідити характерні механізми «пограничних» станів культурного розвитку від поетичного до прозового, від трагедійного до антитрагедійного.

У підрозділі 2.1. - «Класична модель взаємодії «поетичного» та «прозового» станів слова» - розглядається класична категоріальна діада «поетичне» - «прозове» під кутом зору їх взаємопереходу та взаємодії, що робить можливим дослідити механізм зміни поетичного стану слова на його протилежність - прозове, а також, використовуючи цей механізм, зробити імплікаційну проекцію поетичного на трагедійне, а прозового на антитрагедійне. Така імплікація є можливою завдяки філософським узагальненням М. Гайдеггера, який розглядає рух мистецтва від поетичності до прозового (непоетичного) мистецтва сучасної епохи.

Класична філософська традиція завжди ототожнювала «поетичне» з вищими проявами людського духу й мистецтва, іноді «поетичне» безпосередньо висувається синонімічною ознакою мистецтва взагалі (філософська думка Стародавньої Греції). «Прозове» застосовувалось як негативна опозиція до «поетичного», не маючи власних окремих ознак і характеристик. Такий підхід має причини, що пов'язані з проблемою вирішення питання про сутність мистецтва, його походження, співвідношення з іншими людськими цінностями.

Також висвітлюється визначальна для класичної естетичної парадигми риса - вживання поняття «поетичного» в безпосередній єдності із жанром трагедії. Саме таке сполучення «поетично-трагедійного» окреслило ще один характерний принцип класичної естетики - ототожнення комічного, як протилежності трагічного, з «непоетичним», низьким, прозаїчним, другорядним, розважальним.

Пов'язуючи поетично-прозову дихотомію із методологічним завданням ревізії категорії трагічного та її співвідношення з категоріальними модифікаціями комічного, розглядається момент перетинання трагічно-поетичного і прозово-буденного, між якими утворюється взаємодія та взаємозв'язок. Тобто у класичній традиції відбувається ототожнення поетичного з трагедією, а прозового з комедією. Але у випадку з комедійно-прозовим немає такого однозначного зв'язку, як у діаді «трагедійно-поетичного». Причиною такої невідповідності є особливість художньо-теоретичної настанов класичної естетики, за якою комізм, комедія завжди «підтягуються» до взірцевого трагедійно-поетичного мистецтва. Доводиться, що у зв'язку із широким розвитком прозаїчної літературної форми роману та повісті лише з середини ХІХ століття комедійно-прозове починає дорівнюватись (або «підноситись») за значенням до трагедійного мистецтва.

У підрозділі 2.2. - «Трансформація змісту «поетичного» - «прозового» в некласичній естетиці» - окреслюються причини особливої зацікавленості прозовим в естетиці. Цей процес стає можливим завдяки новим естетичним теоріям, в яких знайшли своє відображення загальні тенденції та специфічні особливості різних напрямів новітньої філософії - феноменології, психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики. Онтологічний поворот у філософії дозволив збагатити естетичну науку, виходячи «на маргіналії поетичної мови» (Г. Гадамер), розглядати різні модифікації слова - «промовляючого» слова, «мови буденності». Така позиція дає нове бачення для аналізу сутнісного змісту категорії прозового. У підрозділі доводиться, що прозове виокремлюється і набуває власних характеристик, безвідносно до поетичного. Тобто відбувається онтологізація прозового, як прозове характеризують певну світонастанову десакралізації слова та мистецтва. Саме ці характеристики вирізняють й антитрагедійну світонастанову та антитрагедійне мистецтво, яке у сучасності виокремлюється від трагедійного й актуалізується.

У підрозділі 2.3. - «Витоки прозаїки: реабілітація буденності в мистецтві» - досліджується проблема прозового в естетичній науці. Прозове як художній принцип активно входить у мистецьку практику останнього століття. Звідси зрозуміла тенденція естетичних досліджень теоретично обґрунтувати категорію прозового, вийти за межі літературознавчих засад, ввести в філософський дискурс, «знімаючи» її другорядне, підпорядковане значення щодо поетичного.

Перші теоретичні дослідження прозаїчного належать школі історичної поетики. Особливий внесок у розробку прозаїчного як естетичної категорії зробив М. Бахтін, який принципово переглядає уявлення про всі літературні жанри, як поетичні, так і прозаїчні, не намагаючись доповнити традиційну поетику «поетикою прози», що є характерним для класичної естетики. Вплив ідей Бахтіна дозволив «прозаїці» дисциплінарно оформитися, стати новою актуальною галуззю гуманітарних пошуків.

Всі ці теоретичні узагальнення підтверджують значимість категорії прозового, дозволяючи виокремити її сутнісні риси: направленість на буденність, на повсякденні «маленькі рішення» (М. Бахтін); зацікавленість «прозаїчно-близьким горизонтом» (Т. Манн) на відміну від далекосяжної віддаленості поетичної перспективи; рух від героя до людини. Особливого значення набуває моральнісна нейтральність прозового.

Всі ці сутнісні ознаки прозового дозволяють залучити їх для обґрунтування категорії антитрагедійного, яка безпосередньо співвідноситься із прозовою світонастановою та прозовим у мистецтві.

У третьому розділі - «Антитрагедійне в сучасній художній практиці» - розглянуті тенденції прояву антитрагедійного в мистецтві ХХ століття. Виокремлюються такі ознаки антитрагедії, як прозовість, зацікавленість буденністю, налаштованість на повсякденні речі, психотерапевтичне «зняття» або забуття пограничних станів смислопошуків людини. Перед людиною гостро постає проблема збереження людської цілісності, і одним із шляхів до виконання цього складного завдання є метод реабілітації буденності як сфери «звичного», «звичаєвого» життєвого світу, в якому трагічному немає простору для існування. Людина пережила такий вир катастроф, колапсів, трагедій, пізнавши «втомленість від свідомості» (К. Юнг), що здобула право «сховати» себе від цього всього у прозаїчно-буденній площині, притягуючи до неї, звісно, й мистецтво. У світі буденного, як зазначав М. Пруст, навіть смерть здається хворобою, від якої одужують. У третьому розділі доводиться, що буденна світонастанова стає визначальною рисою антитрагедійного мистецтва.

У підрозділі 3.1. - «Принцип нівелювання трагедійного в мистецтві ХХ століття» - аналізується антитрагедійно спрямоване мистецтво та антитрагедійне світовідчуття у художніх проявах, яких не знала ані трагедія, ані комедія, ані драма минулого. Категорія трагічного втрачає своє актуальне значення, і натомість висувається категорія антитрагедійного як одна з можливих стратегій узагальнення певного досвіду нівелювання трагедії та трагічного в сучасному світі.

Одними із перших, хто намагався послідовно відтворювати особливі риси світу без трагедії, традиційно вважаються представники французької школи «нового роману» (Н. Саррот, А. Роб-Грійє). Антитрагедійні ознаки можна відзначити у творчості письменника-проеміста Ф. Понжа.

Антитрагедійна відмова від психологічного занурення у внутрішній світ людини позначається на творчості таких майстрів сценічного мистецтва, як А. Арто (театр жорстокості), Б. Брехта (епічний театр), Лесь Курбас (театр впливу, театр видовища). Всі ці різноманітні сценічні експерименти можна поєднати у площині їх відчуження (більшою або меншою мірою) від традиційного театрального зображення людини, відмови від класичних канонів, що звертаються до наслідування людського характеру. Так, Курбас відмовляється від ідеї наслідування людської цілісності, намагається працювати з окремими рисами. Брехт винаходить принцип відчуження у сценічному мистецтві, що дозволяє йому у власний спосіб опрацьовувати буденність людського буття. Арто здійснює проект застосування людського тіла як такого, що протиставляється рефлексії з її обмеженістю дії. Можливості людської пластики, які базуються на емоціях, надають безпосередній вихід неприхованому єству людини, її природній стихійності. Всі ці талановиті постаті театрального процесу ХХ століття заклали неабияке підгрунтя під антитрагедійне мистецтво (антитрагедійний метод, антитрагедійний зміст). Головна риса, що притаманна всім цим митцям, - десакралізація людської природи, намагання «вписати» людину у світ речей без будь-якої унікалізації людського як такого.

У підрозділі 3.2. - «Антитрагедійне в сучасних кіноекспериментах» аналізуються антитрагедійні риси у кіномові останніх десятиріч. Візуалізація і динамізація художніх образів у синтетичному виді мистецтва - кіно - дозволяє у повному обсязі застосувати «площинну» перспективу антитрагедійності, яка відмовляється від «глибинного» занурення у сенс. У дослідженні доводиться, що найбільш характерним та автентичним ґрунтом для антитрагедійного стає кінематограф. Антитрагедія є провідним жанром таких видатних режисерів сучасності, як П. Грінуей, Е. Кустуріца, К. Тарантіно, Л. фон Трієр.

Особлива увага приділяється творчим експериментам режисерів російського (О. Сокуров) та українського (К. Муратова) кіно, які у своїх творах втілюють антитрагедійну світонастанову. Для сприйняття антитрагедійного О. Сокуров намагається в такий спосіб вибудувати кінопростір, аби дозволити глядачеві відмовитись від логічного конструювання і структурування світу, безпосередньо взаємодіючи, перебуваючи у ньому. Саме в цьому сенс буденності - в ній можна тільки перебувати, не помічаючи плинності руху та змін. Залишається тільки дотик, тілесність, світосприйняття через тактильність як єдиний достеменний тип світобачення та світовідчуття. Творчий метод Сокурова як раз і полягає у «входженні» в світ через тілесні відчуття цього світу.

Кіра Муратова відтворює прозово-антитрагедійне світовідчуття за власними художніми методами. Націленість на пошук адекватних форм для зображення світу та відчуттів «другорядних людей» дозволяє віднести талановитого кінорежисера до найбільш цікавих та неординарних майстрів сучасного кінопроцесу. Саме антитрагедійне світовідчуття і відповідна йому художня мова опрацьовують модель «маленьких», прозаїчних рішень «другорядних» людей, які не підпадають під загальні норми і принципи. Відбувається рух від героя до людини, перед якою не постає питання «бути чи не бути», їй властива природне налаштування на самозбереження. Але на відміну від методу Сокурова, в якому повсякдення носить тотальний характер, у Муратової буденність виникає внаслідок «автоматизації» ритуалу, доведення сакрального дійства до автоматизму, який і приводить до десакралізації, до відтворення сакрального у буденному звичайному світі.

У висновках дисертації сформульовані основні підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи. Антитрагедійне - естетична категорія, що характеризує буденну світонастанову і людину, яка позбавляється від напруги пограничного вибору та жаху перед особистісним визначенням. Антитрагедійне, на відміну від трагічного, налаштоване на прозовість, на нівелювання людської унікальності та консервування процесу смислопокладання.

Антитрагедійна світонастанова, так само, як і трагедійна, виникає в моменти руйнації традиційних сталих цінностей та ідеалів, але, на відміну від трагічного самовизначення, позбавляє людину моменту вибору, відкриває обрії буденно-прозаїчного буття, в якому уможливлюється пошук нових засад та усвідомлюється необхідність збереження унікальності власного життєвого світу безвідносно до ситуації.

Антитрагедійний вихід із кола доленосних питань та рішень, усвідомлення безсилля перед ними, позбавлення сталих засад власного існування надає людині право відмовитись від героїчного подолання та зануритися у світ прозаїчно-буденного непротиріччя, терапевтичного заспокоєння.

Втілюючись у мистецтві, антитрагедійне репрезентує позаієрархічний світ предметів-людей, мистецтво антитрагедії відмовляється від будь-яких тверджень про належне.

Категорії, що були утворені у межах категоріальної діади «трагічно-комічного», виникали внаслідок постійних змістових змін, які визначали новий сенс їх співвідношення. Такі «межові» естетичні поняття, як трагікомічне, комітрагічне, драматичне, мелодраматичне, вказують як на історичний розвиток класичної категоріальної діади «трагічне» - «комічне», так і на сталу тенденцію уточнення змісту трагічного.

Сучасна художня практика і, відповідно, естетична теорія, вимагає нових категоріальних утворень у межах «трагічно-комічного». Така тенденція позначається на своєрідній неактуальності трагедійного в постмодерністському мистецтві, коли нова чуттєвість втілюється у світі іронії, висміювання, гегу, пастішу. Відмова від класичної проекції на трагічне як високе та комічне як низьке робить зрозумілим завдання встановлення нових типів зв'язків у діаді «трагічне» - «комічне» у режимі неможливості трагедійного. Спроба залучити антитрагедійне до предметного кола сучасної естетики дає можливість запропонувати один з варіантів відповіді на складне запитання категоріальної побудови естетичної науки, враховуючи направленість сучасного художнього процесу та світоглядний запит людської екзистенції початку третього тисячоліття.

Саме напрямком руху від слова до тілесності позначається тенденція системоутворюючого центру культури сьогодення, коли зоровість превалює над словом-логосом і перестає уособлювати культурну домінанту. Особливе відношення зображення та слова, речі та тексту, девальвація словесних істин і звернення людини до оречевленого, а не до відчуженого життя все більше проникають в сучасну некласичну естетику. Якщо класична мистецька парадигма напрацьовувала принцип «відмови» від буденності, то тотальність повсякденного в сучасному людському існуванні, навпаки, «притягує» мистецький потенціал до сфери прозово-буденного. Всі події мають сприйматися рівними за інтенсивністю та значенням, без драматизації певних колізій, коли вибудовується ієрархічна структура подій та значень, визначаються кульмінаційні та другорядні моменти, незначні для людської екзистенції. Антитрагедійний час - неструктурований, він обов'язково має відбуватись тільки в режимі теперішнього. У дисертаційному дослідженні доводиться, що антитрагедійне мистецтво стає одним з векторів руху сучасних художніх процесів, які загалом, як ніколи раніше, вирізняються різноманітністю і плюралістичністю підходів, методів та завдань.

Основні положення дисертації представлено в публікаціях автора

1. Кривошея Т.О. «Велике переселення серйозності»: антитрагедійність сучасного художнього мислення // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Випуск VІІ: Зб. наук. праць: У 2-х частинах. Частина ІІ. - К.: ДАКККіМ, 2001. - С. 20-28.

2. Кривошея Т.О. Некласична трансформація естетичних категорій «поетичне/прозаїчне»: постановка проблеми // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Випуск VІІ: Зб. наук. праць: У 2-х частинах. Частина І. - К.: ДАКККіМ, 2001. - С. 68-76.

3. Кривошея Т.О. «Мономане» та «Мімезис» (протилежність принципів наслідування в художній традиції Сходу і Заходу) // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Вип. VІІ: Зб. Наук. праць: У 2-х частинах. Частина ІІ. - К.: ДАКККіМ, 2002. - С. 114-122.

4. Кривошея Т.О. Антитрагедійність як феномен сучасної масової культури // Духовність українства. - Житомир: Інститут підприємництва та сучасних технологій, 2002. - Вип.4. - С. 101-103.

5. Кривошея Т.О. Категоріальна дихотомія «поетичне-прозаїчне»: обгрунтування принципів «прозаїки» в некласичному естетичному дискурсі // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - К: ВПЦ «Київський університет», 2003. - Вип.56-57. - С. 30-31.

6. Кривошея Т.О. Проема: синтез «поетичного» і «прозаїчного» в творчості Френсіса Понжа // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. - Вип. 58. - С. 53.

Размещено на Allbest.ru