Етика державного службовця

2. Державний службовець має дбати про позитивний імідж та авторитет органів державної влади і державної служби загалом, дорожити своїм ім'ям та статусом.

Державні службовці здійснюють свою професійну діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави, перебувають на службі у держави і тому мають дбати про авторитет державних органів, у яких вони працюють. Відповідно до статті 5 Закону України «Про державну службу» державний службовець не повинен допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

3. Державні службовці, з урахуванням конституційних прав, можуть брати участь у політичній чи іншій громадській діяльності лише поза межами їхніх службових обов'язків і в позаробочий час щоб не підривати віру громадськості в неупереджене виконання ними своїх функцій. Власні політичні погляди вони не можуть використовувати при виконанні своїх посадових обов'язків.

Стаття 36 Конституції України гарантує всім громадянам України, в тому числі і державним службовцям, свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів [21, ст. 18] .Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Разом з тим державна служба має проводити державну політику, виконувати свої функції незалежно від виборчих кампаній та політичної боротьби в суспільстві. Саме тому, відповідно до статті 37 Конституції України, не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій у державних органах. Державні службовці можуть брати участь у політичній чи іншій громадській діяльності лише поза межами своїх посадових обов'язків і у позаробочий час. При виконанні службових обов'язків вони мають бути політично неупередженими, дотримуватись принципу рівності перед законом усіх громадян, незалежно від їх політичних переконань.

4. Державний службовець, як й інші громадяни, має право на приватне життя і повинен поважати приватне життя інших державних службовців, зберігати конфіденційність інформації з цих питань, якщо інше не встановлено законами України.

Відповідно до статті 32 Конституції України [21] ніхто (в тому числі державний службовець) не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу (в тому числі державного службовця) без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Державний службовець як працівник державного органу має суворо дотримуватися цього конституційного положення по відношенню до кожного громадянина.

Третій блок характеризує загальні обов'язки державного службовця і включає такі твердження:

1. Державний службовець при виконанні службових обов'язків повинен діяти на підставі, в обсязі та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України, а також укладеними і в установленому порядку ратифікованими міжнародними договорами України, на засадах чесності, справедливості, відповідальності, відкритості й прозорості.

2. Акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийняті у межах їх повноважень, що не суперечать закону, є на відповідній території також обов'язковими для виконання державними службовцями будь-якого органу державної влади.

Відповідно до статті Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а отже - і державні службовці, зобов'язані діяти тільки на підставі, в обсязі та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України, а також чинними міжнародними угодами, які в установленому порядку ратифіковані і, таким чином, є частиною національного законодавства України. Кожен державний службовець відповідно до статті 17 Закону України «Про державну службу» [1] приймає Присягу, урочисто обіцяючи, зокрема, «суворо дотримуватися Конституції та законів України». Повноваження, функції, права та обов'язки державних службовців підпорядковані служінню людині, суспільству і державі. З цією метою діяльність державних органів та державних службовців має бути якомога повніше врегульована і регламентована, щоб запобігти можливості з будь-яких причин завдати шкоди особі, суспільству чи державі.

Державні службовці на відповідній території повинні дотримуватися також рішень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийнятих у межах їх повноважень, які не суперечать законам України, оскільки, відповідно до Конституції України, вони є обов'язковими для виконання на від-повідній території.

3. Державний службовець повинен сумлінно виконувати свої службові обов'язки, виявляти ініціативу і творчість, постійно вдосконалювати організацію своєї роботи.

Така норма передбачена статтею 10 Закону України «Про державну службу» [1]. Приймаючи Присягу (стаття 17 Закону), державний службовець урочисто присягає «сумлінно виконувати свої обов'язки».

Конкретні службові обов'язки державних службовців визначаються на основі типових професійно-кваліфікаційних характеристик у посадових положеннях та інструкціях, які затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

4. Державний службовець має виконувати свої посадові обов'язки чесно, неупереджено, не надавати будь-яких переваг та не виявляти прихильність до окремих фізичних і юридичних осіб, політичних партій, рішуче виступати проти антидержавних проявів і сил, які загрожують порядку в суспільстві або безпеці громадян.

Під час виконання своїх посадових обов'язків державним службовцям слід уникати дій, які можуть викликати у громадян уявлення щодо їх необ'єктивності чи упередженості. Навіть якщо державний службовець діє в межах закону, він має дотримуватися норм поведінки, які б виключали підозру в нечесності, наданні окремим фізичним чи юридичним особам пільг та переваг, не передбачених законодавством. Захист життя людини є конституційним принципом [21частина Друга статті 27], Тому державні службовці не мають права приховувати від громадян факти та обставини, що становлять загрозу для життя, здоров'я і безпеки людей.

У разі отримання інформації щодо антидержавних проявів, які загрожують порядку в суспільстві або безпеці громадян, державний службовець повинен вжити заходів сам або повідомити про це правоохоронні органи.

5. Державний службовець повинен шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби.

Зазначена норма передбачена статтею 5 Закону України «Про державну службу». Це випливає із закріпленого статтею 28 Конституції України права кожної людини на повагу її гідності та визначених Законом обов'язків державного службовця, основним серед яких є додержання Конституції України.

Оскільки державний службовець має виконувати свої обов'язки відповідно до конституційних принципів, він повинен насамперед турбуватися про захист прав і свобод людини й громадянина, з повагою ставитись до них при виконанні своїх службових обов'язків.

6. Державний службовець має з належною повагою ставитись до прав, обов'язків та законних інтересів громадян, їх об'єднань, а також юридичних осіб. Не повинен проявляти свавілля або байдужості до їхніх правомірних дій та вимог, допускати прояви бюрократизму, відомчості та місництва, нестриманості у висловлюваннях або іншим чином поводитися у спосіб, що дискредитує орган державної влади або ганьбить репутацію державного службовця.

Репутація державного службовця - це загальновизнані в суспільстві уявлення та оцінка поведінки державного службовця як представника держави та носія державно-влздних повноважень. Текст Присяги, яку відповідно до Закону приймає кожний громадянин при зарахуванні на державну службу, передбачає зобов'язання «з гідністю нести високе звання державного службовця».

При виконанні службових обов'язків державний службовець повинен пам'ятати, що від його поведінки залежить уявлення людей про державну службу та її авторитет. Тому він не повинен допускати свавілля або байдужості до правомірних вимог громадян, їх об'єднань, юридичних осіб, проявляти бюрократизм, відом-чість, місництво.

7. Державний службовець має виявляти толерантність і повагу до різних релігійних організацій, шанування та дотримання народних звичаїв і національних традицій, установленого протоколу у відносинах з представниками міжнародних організацій, іноземних установ та іноземців.

Така поведінка державного службовця обумовлена конституційними положеннями про те, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання: свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (стаття 35 Конституції України).

Не може бути обмежень для громадян за ознаками релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами, а також несуть такі самі обов'язки, що й громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (стаття 26 Конституції України).

8. При виконанні своїх повноважень державний службовець має дотримуватися умов раціонального, ефективного, економного використання доручених йому матеріальних та фінансових ресурсів, які йому доручені.

При виконанні своїх повноважень державний службовець несе відповідальність за те, щоб матеріальні та фінансові ресурси, які йому доручені, використовувались ефективно та економно. Вони не повинні використовуватися з приватною метою, якщо на це не був наданий законний дозвіл.

З державними службовцями, діяльність яких пов'язана з матеріальними цінностями, укладаються договори про повну чи часткову матеріальну відповідальність (стаття 135 Кодексу законів про працю України).

9. Державний службовець повинен постійно поліпшувати стан відповідності своїх умінь, знань і навичок функціям та завданням посади, яку він займає, підвищувати свій професійний, інтелектуальний та культурний рівні за освітньо-професійними програмами та шляхом самоосвіти.

Обов'язок державного службовця підвищувати свою кваліфікацію закладений у статті 10 Закону України «Про державну службу». Постійне підвищення свого професійного рівня є однією з умов для просування по службі відповідно до статей 27 та 29 Закону. Державні службовці підвищують свою кваліфікацію постійно, у тому числі через навчання у відповідних навчальних закладах, як правило, не рідше одного разу на п'ять років.

Всебічний розгляд професійного рівня є однією з умов атестації державних сл^бовців. Відповідно до Порядку проведення атестації державних службовців органів виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 1996 р. № 950, атестаційна комісія у разі недостатнього рівня освіти службовця може прийняти рішення: відповідає займаній посаді за умови здобуття відповідної освіти, проходження перепідготовки, підвищення кваліфікації, набуття навичок роботи на комп'ютері тощо.

Вітчизняний підхід до морально-правового регулювання поведінки державних службовців є, на нашу думку, необхідним і цілком обґрунтованим, проте недостатнім. Правове регулювання об'єктивно неспроможне нейтралізувати наявний у практиці державного управління суб'єктивізм, особливо при прийнятті рішень. Не вирішує воно також і проблеми домінування особистих контактів і відносин над відносинами суто діловими. Тим більше, що за суттю і метою професійна діяльність державного службовця є творчою, а сам процес праці носить колективний характер і потребує відкритості та високої міри узгодженості дій і солідарної поведінки. За таких обставин єдиним мірилом чесності при виконанні службових обов'язків та справедливості при прийнятті рішень є совість. Тому виникає потреба включення в дію внутрішніх, особистісних, а отже - визначальних чинників поведінки державного службовця.

Усвідомлення важливості зв'язку етики і державної служби в зарубіжних країнах призвело до того, що в багатьох з них прийнято спеціальні нормативні акти з питань етики державних службовців.

Зокрема, у СІЛА стандарти етичної поведінки урядових службовців були встановлені у Виконавчому наказі президента Джонсона № 11 222 від 8 травня 1965 р. Положення наказу Джонсона були враховані при підготовці Закону «Про реформу державної служби» (1978 р.), куди окремим розділом увійшов Кодекс етики урядової служби. У Канаді питання етики державних службовців підпадають під дію «Свободи принципів, які регулюють поведінку державних службовців», в Угорщині - «Загальних етичних норм поведінки державних службовців», у Великобританії значна частина етичних питань державних службовців регулюється Адміністративним кодексом.

Які ж якості повинен мати державний службовець? У зарубіжних країнах серед особистісних якостей найчастіше згадуються: людяність, доброзичливість; природність, невимушеність; безпосередність, довіра до інших; симпатія; дружні почуття, привітність; інтерес, щира увага; емпатія (намагання зрозуміти іншого, вміння відчувати його ситуацію); приємна зовнішність; рішучість (впевненість); ввічливість (увага, люб'язність); тактовність (чуйність, бережне ставлення); ґречність (пристойність); адаптованість (гнучкість); дисциплінованість; толерантність.

Аналіз етичних кодексів свідчить, що вони можуть бути деталізованими, з докладним викладенням норм і правил, заборон і дозволів, із складними механізмами примусу. А можуть бути стислими, без розгорнутих норм, категоричних заборон і детальних стандартів. У результаті найчастіше розробляється проміжний варіант.

Поведінські кодекси мають такі реалістичні цілі:

1) стимулювання високих стандартів поведінки;

2) посилення довіри до державних службовців з боку громадян;

3) допомога у прийнятті управлінських рішень.

Третій меті надається перевага, що зумовлює вибір різних моделей кодексів. В одній моделі наголос робиться на правових механізмах покарання у випадках зловживання владою і на гасо-бах захисту. В іншій головне - характеристика стандартів і процедур, які допомагають управлінцям приймати рішення відповід зд до реальної ситуації. Можлива комбінована поведінська модел Кодекси орієнтуються на досягнення лише практично мінімуму цілей. Було б нереалістично очікувати від етичних кодексів того, що вони зупинять корупцію і взагалі допоможуть запобігти конфлікту особистого і державного інтересу. Методична реалізація кодексів дасть змогу запобігти лише деяким порушенням і виявити осіб, які їх скоїли, вирішити лише деякі проблеми.

Щоб кодекс був реалістичним він повинен містити п'ять елементів, зокрема [26]:

- мету;

- перелік позитивних цінностей, на які потрібно орієнтуватися;

- понятійні стандарти того що «можна» і чого «не можна»;

- реальні санкції;

- систему процедурних гарантій.

Проте навіть найкращий кодекс - це лише відправний пункт постійної роботи з поліпшення етичного клімату у відомствах і установах.

Висновки

Етика державного службовця - це система норм поведінки, порядок дій і правил, взаємин і принципів у державно-службових відносинах, що є сукупністю найбільш придатних, глибоко усвідомлених і конкретизованих норм загальнолюдської моралі, властивих даному суспільству.

Етика державно-службових відносин у широкому значенні є практично-виховною і регульованою чинністю.

Відтак проблема професійної етики державного службовця пов'язана з тим, що його діяльність повинна відповідати не тільки Конституції України, чинному законодавству, а й моральним принципам і нормам.

При цьому етичний кодекс, яким державні службовці мають керуватися, не просто спирається на загальноприйняту мораль, але й конкретизує її вимоги відповідно специфіки службової діяльності, неординарних обов'язків і повноважень, що покладаються на них.

У цьому й полягає сутність етики державного службовця.

Професійна етика інтегрує дві складові: етику діяльності професійної групи та індивідуальну етику окремого працівника. Обгрунтовано, що етика державних службовців характеризує “тип моральних відносин”, який дана професійна група утверджує в суспільних відносинах. Основною детермінантою її змісту є філософське тлумачення соціальної природи державної служби, яке визначає її культурно-гуманістичне призначення - місію в суспільстві. Складовими елементами етики державних службовців виступають місія державної служби, кодекс етичних інституційних засад та індивідуальних правил професійної поведінки, сукупність інструментів, які забезпечують дієвість кодексу (інституційні правила, процедури морального дискурсу, оцінювання рішень та їх реалізації) і морально-професійних рис характеру державного службовця, які необхідні для реалізації морально-професійного обов'язку. Такі якості характеру зумовлюють стійкі прояви моральної свідомості у поведінці, відносинах і вчинках працівника. Вони поєднують у собі соціально-типові ознаки та індивідуальні особливості.

Суспільне призначення й особливості професійної діяльності державних службовців зумовлюють рівневу парадигму етики державних службовців. Її зміст розкривається через функції: пізнавально-оцінну, регулятивну, узгоджувально-інтеграційну, контрольну, запобіжно-профілактичну, соціалізації, розв'язання конфліктів.

Поняття “формування етики державного службовця” характеризує процес інтерналізації моральною свідомістю суспільних і специфічно професійних цінностей, правил, форм професійної поведінки, які реалізуються і збагачуються в практичній діяльності, розвиваючи необхідні якості характеру.

На основі підходу до етики як до цілісного духовно-практичного феномена конкретизовано категорійно-понятійний апарат сфери професійної етики державних службовців. Уточнено сутність і зміст понять “професійна етика”, “етика державної служби”, “етика державних службовців”, “етична поведінка державного службовця”, “формування етики державних службовців”.

2. Культура мовлення як складова загальної культури державних службовців

2.1 Мовні засоби конструювання іміджу державного службовця

Мовну політику країни завжди розробляє і впроваджує в життя еліта. “ успіх відродження національних мов і культур, що переживають тривалий період пригнічення, - пише відомий мовознавець Л.Т.Масенко, - залежить від поєднання двох чинників: колективної волі до незалежності і свідомих зусиль національної еліти, яка впроваджує в державі мовну політику протекціонізму своїй культурі ”.

Суспільство в усіх державних і недержавних формах свого існування живе й функціонує в двоєдиному світі. Цей світ, що являє собою матеріальну, предметну дійсність, і світ ідеальних сутностей: понять, ідей, концепцій, теорій, вірувань, міфів тощо. Ідеальна сфера, яка на орієнтацію людей у реальності, їхню поведінку та життєдіяльність упливає іноді суттєвіше, ніж матеріальна, твориться за допомогою мови й існує в основному в мовній формі. З цієї причини мовою, її природою та функціональними можливостями люди почали цікавитися, як усвідомили себе людьми. Немає філософії, релігії, філософської концепції, соціальної доктрини де б тією чи іншою мірою не розглядались питання мови. Не може уникнути цього й державна політика.

Для утвердження державності української мови і розширення сфери її функціонування як основного засобу спілкування у суспільному житті країни потрібно задіяти комплекс чинників. Серед яких основними є два, а саме: процес реального перетворення освітньо-наукової системи в національно орієнтовану, українську, та процес формування та становлення українського державного апарату, всіх його гілок (законодавчої, правової, дипломатичної, адміністративно-управлінської).

Знати державну мову і користуватися нею на робочому місці - це не вибір, а обов'язок громадянина.

Сама мовна система через властиве їй специфічне відображення соціальної дійсності створює базу для вибору, який може здійснювати окрема людина, що користується мовою, але водночас накладає на цей вибір певні обмеження. У науці широко відома парадоксальна на перший погляд думка Вільгельма фон Гумбольдта: не люди оволодівають мовою, а мова оволодіває людьми. Наша соціальна дійсність в істотній мірі структурується й визначається мовою. І тому мовні засоби залишаються однією з найважливіших складових конструювання іміджу. В тому числі й іміджу державного службовця. Використання керівником мови визначає і передає його уявлення про тих, до кого він звертається його ставлення до них. Крім того, саме завдяки використовуванню мови керівник створює і демонструє свій власний образ. Через використовування мовних засобів керівник виражає своє ставлення до того, що він говорить, виражає свої почуття у зв'язку з цим, а це, у свою чергу, відбиваючись, багато чого говорить про нього самого. Мовні засоби також можуть впливати на емоційну атмосферу у суспільстві, яка створюється учасниками акту комунікацій, або може визначати відсутність такої атмосфери.

Для конструювання іміджу керівника можуть використовуватись різноманітні мовні механізми. Наприклад можна поставити факт у систему, яка вже сама своєю силою зможе провести даний факт через існуючі бар'єри: неувагу, недовіру тощо. Для того щоб поставити факт у систему, можна використати наступні операції, наприклад:

1) символізація (цієї колії вистачило б, щоб викласти шлях до місяця й назад);

2) поєднання (така академія є тільки у нас і в Парижі);

3) індивідуалізація (ніде у світі...);

4) персоналізація (сьогодні ми розповімо, як Вам краще вберегтися від грипу).

Є, проте одне суто українське мовне явище, експлуатація якого й потребує певної обережності й певних коректив. Йдеться про використання у мовленні суржику. Як відомо, ”суржик виникає не задля власне “розуміння”, а для певних соціальних потреб, передусім відокремлення від села з його “неотесаною” мовою (українською, діалектом) і перехід у нормальне” (міське) суспільство з ”нормальною” (російською) мовою - ситуація, характерна для радянських часів, але актуальна й тепер”. За даними загальноукраїнських опитувань приблизно третина мешканців України є україномовна, третина - російськомовна, а ще третина користується ситуативно, в тому числі і в сім'ї, обома мовами. Протистояти подальшій “суржикізації” і пов'язаному з нею соціальному приниженню державної мови мають передусім державні службовці.

На жаль сьогодні ще не утвердилась думка про те, що державний службовець має користуватись виключно українською мовою, можна, мовляв, прекрасно робити свою справу, користуючись іншою мовою. На перший погляд, це так. Але якщо врахувати, що мова відображує мислення і свідомість, у тому числі і національну свідомість людини, то говорити про те, що державний службовець, який не володіє державною мовою, може брати позитивну й продуктивну участь у побудові національної держави, не було б справедливо. Мова дає змогу сприйняти й зрозуміти менталітет її носіїв, а значить, свідомо сприймати або не сприймати національні проблеми, сприяти або не сприяти їх вирішенню, позитивно або негативно впливати на ситуацію. Це не означає, що використання інших мов потрібно заборонити, навпаки, знання кількох мов збагачує людину, розширює кругозір, вчить спілкуватися різними засобами. Але державний службовець на своєму робочому місці є втіленням держави, її уособленням для тих, хто звертається до відповідних інстанцій, тому повинен виявляти державне мислення досконалим володінням державною мовою. Ось чому необхідно приділяти увагу систематичній роботі з підвищення рівня володіння українською мовою всіма категоріями державних службовців.

Рівень володіння культурою мовлення об'єктивно висвітлює рівень загальної культури компетенції посадової особи і може стати одним з критеріїв оцінки відповідності людини посаді, яку вона обіймає.

Необхідно розширити вплив української літературної мови шляхом адміністративного впровадження її у державні структури, в систему освіти, регульованої державної політики сприяння україномовній культурі. Адже “відсутність державної мовно-культурної політики, зміцнюючи позиції російської мови, не тільки не знімає, а навпаки загострює напруженість конфлікту на мовному ґрунті”. Варто згадати, що національно-визвольні рухи здебільшого починаються із боротьби за мовні права. Після розвалу останньої світової імперії, тобто СРСР, остаточно наступила ера національних держав. Творінням цієї ери є і самостійна Україна. Її майбутнє значною мірою залежатиме від того, яка мовна політика вестиметься в нашій країні.

Наріжним каменем цієї політики має бути державність мови корінного населення, охоплення нею всіх без винятку суспільно важливих комунікаційних сфер, поряд із забезпеченням вільного функціонування мов національних меншин.

У телевізійних та радіопрограмах, на сторінках газет, агітаційних листівок часто трапляються відхилення від літературної мови (неправильні граматичні форми, суржикові слова діалектизми, жаргонізми тощо).

Український мовленевий етикет є своєрідним і має визначальні етнопсихологічні особливості етикетних висловів українського народу: доброта, сердечність, простота, щирість, ніжність, почуття власної гідності, доброзичливість.

Сучасні молоді спеціалісти так уявляють портрет успішноі ділової людини: модний діловий костюм, завжди свіжа сорочка, ретельно підібрана краватка, начищене взуття, акуратна зачіска, привітна посмішка. Швидко розуміє сутність справи, до колег звертається на ім'я та по батькові, візитка виконана відповідно до правил ділової етики. Досконало володіє унормованою літературною мовою.

Для підтримання іміджу серйозної ділової людини слід керуватися наступними правилами.

Не бути безапеляційним, категоричним, нетактовним, конфліктним. Бути відкритим для критики.

Не слід відповідати на на нетактовні випади.

Суворість і надмірна вимогливість сприймається як бездушність, тому слід вводити в речення слова "Прошу...", "Будь ласка...", "Постарайтеся...", щоб спрацьовував "ефект проекції": приємному співрозмовникові ми приписуємо тількі гідність, а неприємному - тільки ґандж.

Далі спрацьовує "ефект протидії"": на підсвідомому рівні чиниться опір сильному тискові. Про високий імідж річ не буде йти, якщо непродумані мовні засоби перетворяться на конфліктогени [32, с. 102]..

Наказовий тон, погрози, безпредметна критика, сарказм, фрази: " Невже ви не розумієте?", " Ви розумна людина, а дієте як...", "Як можна цього не знати?", " Якщо ви тут найрозумніший, то...", похвальба, безапеляційність, категоричність( "...і закінчимо цю розмову!"), нав'язування своїх порад, перебивання співрозмовника, повчальний тон, ситуативна агресивність, прояв егоїзму, будь-які порушення службової етики спеціалістом зводять нанівець його імідж. Управління людьми починається з іміджу керівника будь-якого рівня, в тому числі інженера.

Зустрічаючись з колегами, з керівником, ми вітаємося: вранці - “Добрий ранок”; “Доброго ранку” вже стало традиційним; удень - “Добрий день”; “Доброго дня”; “Добридень”; увечері - “Добрий вечір”; “Доброго вечора”; “Добривечір”. У всіх словосполученнях присутній корінь добр-. Уживаючи форму називного відмінка, ми констатуємо факт щодо ранку, дня чи вечора. Використовуючи форму родового відмінка, ми бажаємо один одному доброго ранку, дня чи вечора.

Вітання доповнюється звертанням, яке може містити ім'я або ім'я, по батькові. Разом із власними іменами використовуються загальні слова:

· іменники пане, пані, панове; добродію, добродійко, добродії; громадо, спільното, товариство; рідше громадянине, громадянко, громадяни; товаришу, товариші;

· прикметники шановний, вельмишановний, високоповажний.

Коли ми звертаємося до вищих посадових осіб, потрібно використовувати такі мовні формули:

· до Президента - Ваша Високодостойносте Пане Президенте;

· до міністрів і послів - Високодостойний пане Міністре; Високодостойний пане Амбасадоре або Високодостойний пане Посол.

Хоча, на нашу думку, доцільніше використовувати такі засоби мовленнєвого етикету у звертаннях:

· до Президента - Ваша Високоповажносте Пане Президенте;

· до міністрів і послів - Високоповажний пане Міністре; Високоповажний пане Амбасадоре або Високоповажний пане Посол.

Кожна розмова має свій зачин : “Як справи?”, “ Як здоров'я?” - особливий тип мовлення, де простий обмін звичайними фразами наштовхує співрозмовників вести ділову чи товариську розмову, психологічно підводить їх до суті справи.

Ділові засідання є складовою державної служби. У процесі підготовки до ділових засідань треба пам'ятати про вплив вербальних і невербальних засобів спілкування на слухачів. Тому доречним буде підбір слів, словосполучень, фраз, які найкращим чином допоможуть досягти мети ділового засідання.

Ділові засідання завжди починаються з вітання й звертання до аудиторії. Можна звернутися, використавши фрази: “Доброго ранку, шановне товариство”; “Добрий день, шановні колеги” тощо.

У кінці засідання можливі запитання, тому потрібно врахувати це і заздалегідь підготувати відповіді.

Іноді в усному діловому мовленні доречним може бути використання цитат, фразеологізмів (берегти, як зіницю ока; бити байдики; брати близько до серця; гав ловити; ні те ні се), крилатих фраз (А хура й досі там (Л.Глібов); У ріднім краю навіть дим солодкий та коханий (Леся Українка), афоризмів.

У мові є багато формул етикету, ще більше буває ситуацій, коли їх треба використати, тому не можна їх усі передбачити. Знання основних засобів мовленнєвого етикету, внутрішній такт, загальна культура допоможуть державному службовцю підібрати найефективніший і найдоречніший спосіб висловлення ставлення до особи, до дій, до вчинків.

Ділове спілкування має особливий порядок привітань, рекомендацій, знайомств залежно від ситуації.

При зустрічі першими вітають молодші старших, чоловіки першими вітаються з жінками. Виняток із цього правила: той, хто увійшов до помешкання - жінка чи чоловік, вітається першим із присутніми. Той, хто виходить, першим прощається з тими, хто залишається.

Під час переговорів слід обов'язково привітатися з кожним із присутніх, а на прийомі цього робити не варто.

Чоловік завжди встає, коли вітається (за винятком дуже старих чи хворих). Жінка, вітаючись із чоловіком, не встає, вітаючись із жінкою - встає.

Згідно з етикетом за однакового службового рангу першою вітається більш вихована людина. Раніше існувало правило, що першою при вітанні подає руку жінка, якщо вона вітається з чоловіком. Тепер це правило не діє жорстко.

Якщо знайомлять чоловіка й жінку, то першим називають чоловіка, потім - жінку. Лише коли жінку знайомлять з вельми старим чоловіком, то першою називають жінку. Під час знайомства називають спочатку ім'я, по батькові, прізвище, а потім - посаду [32, с. 136].

Державні службовці нерідко спілкуються по телефону: або самі телефонують, або відповідають на телефонні дзвінки. Телефонна розмова відрізняється від власне розмови тим, що співрозмовники не бачать один одного (за винятком відеотелефонів). Важливим є доцільне використання вербальних засобів спілкування, темпу мовлення, тембру голосу, інтонації [31, с. 66-70] . Під час телефонної розмови реалізуються всі три підпроцеси ділов ого спілкування:

* сприйняття й оцінка співрозмовниками один одного;

* обмін інформацією, причому будь-яка телефонна розмова має бути максимально насиченою інформацією;

* організація взаємодії.

Телефону розмову повинна мати позитивний емоційний тон, слова слід вимовляти звичайним рівним голосом. Надто гучна мова часто звучить нерозбірливо. Дати, цифри, прізвища, назви міст, назви подій (засідань, конференцій, зустрічей) потрібно чітко вимовляти.

Телефонна розмова має форму діалогу, а тому, якщо співрозмовник дуже довго щось роз'яснює, не потрібно мовчати, а варто коректно попросити вибачення і включитися до розмови.

Якщо сталося роз'єднання з технічних причин, відновлює зв'язок той, хто телефонував. Закінчує телефонну розмову той, хто її почав. Іноді співрозмовники-чоловіки віддають у цьому перевагу жінці.

Встановлено таку раціональну структуру телефонної розмови[31, с. 66-70]:

* взаємне представлення 20 + - 5 с;

* введення партнера в проблему 40 + - 5 с;

* обговорення ситуації 100 + - 15 с;

* заключне слово 20 + - 5 с.

Телефонну трубку (слухавку) знімають між першим і четвертим сигналом. Якщо в цей час відбувається ділова розмова, треба вибачитись і віддати перевагу телефону.

Відмова в розмові - дуже небажана річ, вона може викликати негативні емоції у співрозмовника, котрий телефонував, тому рекомендується вибачитися, використовуючи слова вибачте, пробачте, перепрошую, даруйте, прошу вибачення, прошу пробачення, і толерантно призначити час для наступної телефонної розмови, наприклад: “Пробачте, але я не маю змоги з вами зараз спілкуватися, зателефонуйте, будь ласка, о п'ятнадцятій”[31, с. 66-70] .

Система ”вихідних розмов” потребує продуманості, тобто попередньої підготовки. Для збираються і записуються необхідні дані, визначається, в якому порядку потрібно розмовляти з абонентом.

Найбільш прийнятними для блоку “вихідних” розмов по телефону є такі періоди робочого дня: 8.00 - 9.30; 13.30 - 14.30 та після 16.30.

У деяких випадках використовують автовідповідач, але потрібно мати на увазі, що він негативно діє на співрозмовника. Ситуацію можна виправити, зателефонувавши абонентові після прослуховування записів.

Щоб зосередити увагу співрозмовника на повідомленні, радять під час телефонної розмови застосовувати такі засоби:

* використовувати час від часу несподівану та невідому для нього інформацію;

* провокувати заперечення слухача на зміст повідомлення;

* дещо перебільшувати значимість проблем;

* апелювати до авторитетів;

* прогнозувати можливі наслідки, щоб підкреслити необхідність привернення уваги до питання, яке розглядається;

* іноді доцільно вносити елементи гумору до повідомлень, використовувати несподівані образні формулювання.

Основним принципом ділової етики є намагання партнерів досягти у взаємодії взаємовигідної нічийної. Для цього треба навчитися створювати сприятливу атмосферу спілкування, формулювати свої інтереси до партнера та визначати його потреби, вміння розглядати проблему через призму його інтересів. Такий стан називається станом емпатії, який досягається тільки за умови позитивного ставлення до партнера [31, с. 28].

Знання окремих законів психології сприяє розумінню нюансів, що виникають при спілкуванні. Слід пам'ятати, що природою в людину закладені деякі особливості поведінки, які вона не здатна змінити. У партнера не завжди є бажання спілкуватися з причин як усвідомлених, так і підсвідомих. З цим треба змиритись і знайти способи пристосування до тих чи інших характеристик психіки партнера.

Для ділового спілкування важливо визначати психологічний тип партнера і відповідно до цього будувати свою поведінку в діловому спілкуванні. Класифікація людей за різними ознаками психіки досить складна, а тому треба постійно накопичувати знання в цій галузі та практично тренуватись [31, с. 28].

Поради щодо вдалого об'єднання різних типів людей у групи для взаємодії та спілкування дає така наука, як соціоніка. Знання проблем сумісності дозволяє зрозуміти глибинні причини виникнення незгод і конфліктів та створити максимально безконфліктні робочі групи на ділових переговорах.

2.2 Зміст мовної культури державних службовців

Сьогодні гостро стоїть проблема “ екології мови ”, проблема “ культурного фону ”, який формується мовою культурологічних видань, радіо і телебачення. Тому досконале володіння українською мовою державними службовцями, які постійно користуються засобами масової інформації для передачі своїх думок, є умовою підвищення загальної культури українського народу.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства, коли змінюються пріоритети у професіоналізації державної служби, підвищуються вимоги до комунікативної діяльності державних службовців, питання техніки ведення діалогу, високого рівня дискурсивних навичок, підвищення рівня культури мовлення залишаються в центрі уваги фахівців.

Не можна говорити про культуру мови й мовлення, не торкнувшись питання культури взагалі. Культура є історично визначеним рівнем розвитку суспільства й людини, що виявляється в типах та формах організації життя й діяльності людей, а також у тих матеріальних і духовних цінностях, які створюють люди. Це - соціально-прогресивна творча діяльність людства в усіх сферах буття й свідомості. Культура характеризує матеріальний та духовний рівень розвитку певних історичних епох, суспільно-економічних формацій, певних суспільств, народностей, націй, а також специфічних сфер діяльності або життя.

Культура є специфічною характеристикою суспільства і визначає рівень історичного розвитку людства, який зумовлює ставлення людини до природи й суспільства. Тобто вона є відбиттям специфічно людської єдності з природою та суспільством, характеристикою розвитку сил і здібностей особистості. Культура містить у собі не тільки предметні результати діяльності людей, але й суб'єктивні людські сили й здібності, що реалізуються в процесі діяльності, а саме: знання та вміння, професійні навички, рівень інтелектуального, естетичного та морального розвитку, світогляд, засоби та форми взаємного спілкування в межах колективу й суспільства. Культура - “ це все, що виробляється, соціально засвоюється й розподіляться членами суспільства ” [48, с. 39].

Загальноприйнятим є розподіл культури залежно від виду виробництва - матеріального та духовного. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності та її результати: речі повсякденного користування, житло тощо. Духовна культура охоплює сферу свідомості, духовного виробництва: пізнання, мораль, виховання та просвітництво, включаючи право, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію. Існує також і політична культура, яка являє собою цілі, засоби, результати діяльності суспільства, класу, групи, індивіда, що характеризують міру соціального розвитку особистості як суб'єкта перетворення суспільних відносин. Культура управління є складовою політичної культури, яка є відображенням якості функціонування політичної системи з усіма її інститутами та установами, якісним рівнем політичних процесів і суб'єктів політичної діяльності.

Вітчизняні фахівці розглядають культуру управління як сукупність матеріальних і духовних досягнень у здійсненні процесу управління, тобто прийнятті та реалізації управлінського рішення. Оскільки саме людина відіграє головну роль у здійсненні процесів управління, дуже важливим є поняття “культура людини”, яке у сфері управління включає такі складові, як психологічна культура, загальна, професійна, службова, правова, культура ділового спілкування [44, с. 243-244]. Психологічна культура передбачає вміння впливати на людину. Професійна культура перш за все включає такі риси, як глибокі знання в певній галузі, розуміння сутності процесів, що притаманні галузі, передбачення наслідків і “результатів своєї діяльності, її прогнозування, здатність відтворювати й висловлювати загальнонаціональні інтереси, бачити перспективи їх розвитку” [46, с. 14].

Професійна культура державного службовця становить комплекс професійних якостей (знань, орієнтацій, самосвідомості, вмінь, діяльності, моральності, відповідальності, компетентності, мови, статусу, іміджу, традицій), без яких неможливо не тільки ефективно управляти, контролювати, оцінювати, але й посісти гідне місце в ієрархічній піраміді державної влади. Виконання службових обов'язків та якість функціонування тих систем, підсистем та структурних підрозділів, на які здійснює вплив керівник певного рівня, є показниками службової культури. Знання нормативно-правової бази в певній галузі та вміння їх використовувати у практичній діяльності є характеристикою правової культури. Культура ділового спілкування - це майстерне володіння словом, вербальними і невербальними засобами передачі інформації, дотримання вимог етики тощо. Оскільки в останні роки зростає інтенсивність ораторської комунікації, слід зауважити на необхідності подальшого розвитку “риторичної культури особистості з ефективним мисленням, якісним мовленням, оптимальним спілкуванням” [47, с. 17].

Адже від якісного або неякісного мовлення залежить врешті-решт доля окремих людей і суспільства в цілому. Опанування знань стилістичних багатств української мови насамперед державними службовцями, які використовують слово як “знаряддя праці, носій інформації, професійну вербальну зброю та засіб духовного впливу” [45, с. 10] сприяє піднесенню культури й духовності нації взагалі. Поняття “адміністративна культура” сучасними дослідниками розглядається як система адміністративно-культурних вимог до діяльності керівника та адміністративно-ціннісна модель організації [46, с. 12].

Категорія “культура мовлення” тісно пов'язана із закономірностями й особливостями розвитку та функціонування мови, а також із різноманітною мовленнєвою діяльністю. Мовна система надає можливості знаходити нову мовленнєву форму для вираження певного змісту в кожній реальній ситуації мовленнєвого спілкування. Культура мовлення виробляє навички регулювання добору й використання мовних засобів у процесі мовленнєвого спілкування, допомагає сформувати свідоме відношення до їх використання в мовленнєвій практиці.

Мовлення - це зовнішній прояв мови, послідовність одиниць мови, яка є організованою та структурованою за її законами і відповідно до потреб інформації, що її треба виразити. На відміну від мови, мовлення можна оцінити як добре або погане, експресивне або невиразне тощо.

Мовлення завжди є індивідуальним, оскільки кожна людина використовує і застосовує мовні засоби по-своєму, в той час як мова є спільною для всіх, хто нею послуговується. Для того, щоб виробити вміння та навички спілкування, необхідним є систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні. Мовленнєва діяльність репрезентується у спілкуванні.

Мовлення є ознакою культурного рівня особистості і всього суспільства взагалі. Адже в мовленнєвих, мовних формах відбивалися грані культури людини. Мовні конструкції, що складалися протягом віків, формують думку та впорядковують її. Те, що складає внутрішній світ людини, частково або повністю реалізується в мовленні: це інтелект, світ емоцій, інтуїція та уявлення, світ аксіологічних орієнтацій, моралі, самоаналізу, самооцінки, віра - усе це багатство й різноманітність пов'язані із зовнішнім та внутрішнім мовленням, його культурою [47, с. 64].

Але наявності належних мовних засобів не достатньо для доречності мовлення, яка є складовою культури мовлення, оскільки треба враховувати такі характеристики, як ситуація, склад слухачів, комунікативні та естетичні завдання. Тобто, слід враховувати важливість відбору стилю, форми спілкування (монолог, діалог, полілог), інтонації, тону спілкування.

Тільки за умов добору відповідних певній ситуації засобів та інтонації мовний контакт буде результативним.

Ужиті слова повинні своїм змістом відповідати предметно-речовій дійсності і мають є бути використані з тим лексичним значенням, яке закріплене в літературній мові. Наприклад, іменник пара служить для називання двох предметів або двох осіб. З нормативним значенням він сполучається з іменниками, що називають однакові предмети, які разом становлять одне ціле: пара черевиків; з іменниками, що вживаються лише в множині і позначають предмет, складений з двох однакових частин: пара ножиць; з іменниками, що називають двох людей, зв'язаних чимось між собою: молода пара. У фразі “...давайте я хоч би пару слів скажу...” іменник пара вжито зі значенням непевної кількості, з семантикою прислівників декілька, кілька.

На жаль, в усному мовленні державних службовців непоодинокими є випадки використання слова місто замість місце і навпаки, стосуватися замість відноситися, відношення замість ставлення, стосовно замість відносно, другий замість інший, рахувати замість вважати.

Дбаючи про мовну культуру держави, державні службовців мають бути взірцем правильного мовлення. Професійна діяльність держслужбовців здійснюється через спілкування та пов'язана із сферою обслуговування. Тому рівень мовної культури є важливим аспектом формування іміджу державного службовця й установи, в якій він працює. Отже, підвищення мовної культури - нагальна необхідність професійної діяльності державних службовців, а розвиток і вдосконалення мовної культури є актуальним завданням сьогодення.

Особливо підвищився інтерес до мовної культури у роки незалежності України. З утвердженням української мови як державної на території України розширилося коло її використання. Це спричинило появу чималої кількості помилок і знизило рівень мовної культури. Серед сучасних дослідників, праці яких спрямовані на підвищення культури спілкування і мовної культури, виділяються: Б.Антоненко-Давидович, В.Берков, Г.Волкотруб, О.Горбул, О.Кубрак, О.Сербенська, Ф.Хміль, Т.Чмут, С.Шевчук та ін.

Дослідження Т.Чмут присвячено моральним і психологічним засадам культури ділового спілкування. Автором розкрито поняття етики, моралі, моральної та психологічної культури ділового спілкування. Проаналізовано етико-психологічні проблеми ділового спілкування в нашому суспільстві з урахуванням науково-практичних висновків як вітчизняних, так і зарубіжних етиків та психологів, зокрема представників гуманістичної етики й гуманістичної психології. Висвітлено шляхи підвищення моральної та психологічної культури спілкування [56]. У праці “Ділова українська мова” О.Горбул розкриваються основні вимоги до ділових паперів, наводяться найважливіші ознаки офіційно-ділового стилю української мови, надаються зразки листів, найпоширеніших документів, правила їх оформлення [54].

З'ясовано сутність, типи і види ділового спілкування, його значення у професійній діяльності менеджера, розкрито особливості ділового спілкування керівника з підлеглими, під час проведення нарад у колективі, ділових переговорів, у забезпеченні роботи корпоративних органів управління. Проаналізовано вербальний і невербальний аспекти ділового спілкування, що дало змогу адекватно оцінити психічні якості, налаштованість, емоційні реакції партнерів і відповідно скоригувати власну поведінку. З урахуванням сучасних комунікативних стратегій суб'єктів ринку висвітлено можливості паблік рилейшнз у формуванні позитивного іміджу організації в соціальному середовищі [71].

Праця О.Кубрак знайомить із особливостями поведінки, мовлення тощо, притаманними різним народам світу [59]. Заслуговує на увагу дослідження з мовленнєвого етикету [52], де встановлено основні правила спілкування. Стосовно нашого дослідження цікавими є правила для мовця і правила для слухача.

Правила для мовця

1. Неухильно й послідовно виказувати доброзичливе ставлення до співбесідника. Не дозволяти собі негативних оцінок співбесідника та образливих слів на його адресу.

2. Виявляти ввічливість, ураховувати вік, стать, статус, реноме, авторитет співбесідника.

3. Не надуживати категоричністю тону.

4. Не нав'язувати співбесіднику своїх поглядів, не вип'ячувати своє “я”.

5. Не зловживати терпінням слухача, пам'ятати, що концентрація його уваги обмежена.

6. Звільнятися від словарного баласту: паразитичних вигуків (ну, от; до речі).

7. Уважно прислухатися до свого мовлення, критично аналізувати себе і реакцію слухача.

8. Не забувати, що в усному спілкуванні, крім тону мовлення, значний вплив на слухача справляють жести, пози, міміка, покликані підготувати контакти уважності та порозуміння.

Правила для слухача

1. Слуханню відвідувача слід надавати перевагу над іншими видами службової діяльності.

2. Слухати уважно і терпляче.

3. Ввічливість не допускає перебивати співрозмовника.

4. Бажано підкреслювати свою зацікавленість повідомленнями співбесідника стверджувальними словами (так, добре, вірно, згоден тощо).

5. Не гребувати й мімікою, що має бути прикрашена доброзичливою (але не угодовською) усмішкою та жестами, скупими і нерізкими [52, с. 31-35].

Серед наукових розробок існують ті, що присвячені недоречному вживанню окремих професійних термінів. В.Пащенко на основі аналізу державних документів, розробок наукової, культурної, освітньої сфер виявляє недоречне вживання жаргонних формулювань. На думку автора, вилучення жаргону з державного мовлення має стати складовою прогресивного оновлення та утвердження професіоналізму в усіх сферах життя України [61].

Розроблено типологію мовних помилок, що зустрічаються у мовленні державних службовців, розкрито їх джерела, обґрунтовано шляхи й засоби попередження та виправлення [57].

Отже, у дослідженнях попередників розглянуті моральні, етичні, психологічні проблеми спілкування, особливості офіційно-ділового стилю, основні вимоги до оформлення ділових паперів та типові недоліки мовлення.

З появою галузі науки “Державне управління” з'явилися наукові розробки з ділової української мови, культури мовлення державних службовців. Дані проблеми досліджують такі відомі науковці, як: Г.Гамова, Л.Лисиченко, І.Плотницька, П.Редін, С.Хаджирадєва, О.Козієвська та ін. Зокрема, І.Плотницькою встановлені основні вимоги до мовлення державного службовця, вказані комунікативні ознаки, що характеризують культуру українського мовлення.

Визначені основні аспекти володіння мовою:

?засвоїти норми нової редакції “ Українського правопису ” і керуватися ними у мовленні;

?дотримуватися норм літературної мови (правильно вимовляти українські звуки в потоці мовлення, вживати слова в потрібному значенні; уникати слів-паразитів, русизмів, жаргонізмів, слів іншомовного походження тощо);

активно підбирати необхідне слово із синонімічного ряду (якщо виникають сумніви, значення слів-синонімів можна з'ясувати за словниками);

- розмежовувати пароніми;

- правильно користуватися графічними скороченнями, абревіатурами та складноскороченими словами;

- володіти синтаксичною структурою мови;

- уміти чітко висловити свою думку [62, с. 11, 12].

С.Хаджирадєва визначила такі критерії оцінки показника “мовна/мовленнєва компетенція та компетентність особистості”: досконале володіння нормами мови та технікою мовлення, а також уміння правильно використовувати вербальні та невербальні знакові системи у процесі комунікації. У контексті вивчення складових мовної особистості державних службовців аналіз показника “ мовна/мовленнєва компетенція та компетентність особистості ” свідчить, що мовна/мовленнєва компетенція характеризує такий лінгвопсихологічний рівень, як знання та розуміння, а мовна/мовленнєва компетентність - застосування, тобто комунікативний аспект [70].

...