Етичні проблеми управління та бізнесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

• 1. Інтенція людського як предмет і естетична притаманність мистецтва
• 2. Відображально-виражальна природа мистецтва
• 3. Художність змісту і форми
• 4. Стиль як естетико-мистецтвознавча категорія
• 5. Етичні проблеми управління та бізнесу
• Список використаної літератури

1. Інтенція людського як предмет і естетична притаманність мистецтва

У багатогранному процесі аналізу сутності мистецтва мова може йти у двох аспектах -- про мистецтво у його власному розумінні, а також про той теоретично-пізнавальний досвід, який супроводжував художню практику протягом багатьох віків. Звичайно, цим не вичерпуються способи пізнання й осмислення феномена мистецтва, осягнення його сили й утаємниченості. Ще міфологія з прадавніх часів як прообраз синтезу естетичного і загально-світоглядного намагалася визначити місце мистецтва в пантеоні найвищих символів і цінностей. Та й у творчості кожного справжнього художника виразно проглядаються зусилля передати в безпосередньо образній конкретності своє прагнення до, так би мовити, самопізнання мистецтва. Митець намагається осягнути своє ремесло або ж власне покликання в ньому, незмінно ставлячи питання сформульоване Л. Толстим у його відомому трактаті «Що є мистецтво?» Ці пошуки зливаються із загальнотеоретичними спеціальними дослідженнями і мають свою надзвичайну пізнавальну вартість як свідчення неповторної художньої особистості.

Специфічність мистецтва полягає в тому, що воно є духовно-практичним способом освоєння дійсності. Мистецтво здатне до цілісного, загального охоплення дійсності, до синтезування узагальненого людського досвіду, осягаючи світ у суперечливій єдності реального й ідеального, дійсного і можливого, скінченного і нескінченного.

Мистецтво освоює наявне та спрямоване на майбутнє. Особливо важлива сфера дії мистецтва - вираження повноти та різноманітності людських зв'язків із оточуючим світом, виявлення проявів гармонії та універсальності. При цьому мистецтво не просто утримує в пам'яті культури людський спосіб буття, а виявляє чутливість до принципово нового, ще не відображеного в інших сферах суспільної свідомості. Саме тому мистецтво здатне розкривати такі сторони взаємин людини і світу, які не виявляються іншими способами духовно-практичного освоєння дійсності.

Мистецтву властивий інтерес до проявів людської індивідуальності, до змін у сфері свідомості. Воно відповідає глибинній людській потребі розпізнавання мотивів діяльності та вчинків, виявлення істинно людського в людині. Мистецтво не тільки дає уявлення про світ, а й визначає спосіб бачення світу, певні світоглядні орієнтації. Воно сприяє моральному й естетичному вдосконаленню особи.

Усю теорію мистецтва в найзагальніших її рисах можна поділити на дві основні сфери - вивчення мистецтва як внутрішньої самодостатньої системи та дослідження входження мистецтва в зовнішній світ, тобто маються на увазі мікро- і макроструктури мистецтва.

Естетика входить до числа наук про мистецтво, вона так чи інакше пов'язана з ними, оскільки поза власне естетичним аналізом виконує інтегративну функцію накопичення синтетичного знання про мистецтво. Ця її філософсько-методологічна здатність бути своєрідною метатеорією мистецтва формувалась поступово. Процес не завершений і досі. При цьому підкреслимо, що філософська естетика як відкрита система не замінює собою теоретичні дисципліни мистецтвознавчого циклу, вона лише вбирає в себе їхні здобутки, асимілюючи в узагальненнях отримані знання на рівні філософсько-понятійних структур. Залежно від того, які ставляться завдання, естетика враховує кожен з методологічних підходів, забезпечуючи кожну з окремих дисциплін про мистецтво найзагальнішими теоретичними набутками.

Разом з тим естетика залишається цілісною філософською дисципліною і не виключає існування самовизначених галузей знань, до того ж не лише похідних від естетичних базисних вчень, а й споріднених з іншими науками.

Важливо відзначити, що поза знанням загальних законів мистецтва, його сутнісних основ, концептуальних змін, якими характеризується мистецтво у своєму історичному розвитку, неможливо дати пояснення частковостям, усій тій сумі правил і художніх засобів, які складалися ні своєрідну поетику, що відрізнялася своїми особливостями в кожному виді мистецтва.

Поняття поетика в перекладі з грецької означає «мистецтво поетичне».

У мистецтвознавстві функція естетики в найширшому контексті ділиться на частини. До першої належить, як уже відзначалося, здатність естетики бути метатеорією мистецтва, узагальненням і методологічним орієнтиром в поясненні найбільш глобальних проблем генезису і сутності мистецтва (окремий вид мистецтва, ідея чи проблема також розглядаються у більш загальному філософському контексті). Друга частина стосується саме тих питань теорії мистецтва, які характеризують його як естетичну цінність і довершеність. Власна естетична компетентність в розкритті сутності мистецтва має свій предмет, який, звичайно, не може бути обмеженим лише категорією прекрасного. Фактично в ньому -- ядро розуміння, чому естетика як філософська за своєю суттю теорія не є двома частинами залежного співвідношення, як це розуміли представники теорії «естетики і всезагального мистецтвознавства» М. Дессуар, Р. Гаман, І. Фолькельт та ін.

Слід почати з того, що мистецтво, як і будь-яка інша сфера, може становити об'єкт естетичного аналізу. Мистецтво акумулює в собі естетичні цінності й естетичний досвід суспільства за своїми висхідними основами -- воно гармонізує світ людини, одухотворяє його, пробуджує творчі сили.

Будь-яка з основних естетичних категорій (прекрасне, трагічне, піднесене, комічне, гармонія, потворне і низьке як антиподи естетичних цінностей) може включатися в загальну теорію мистецтвознавства. Вплив мистецтва на естетичний духовний стан особистості, естетичний смак, на розуміння «естетичної форми», «естетичної ідеї» (І. Кант) - усі ці питання органічно включаються в естетику як метатеорію мистецтва. Художнє і естетичне взаємозумовлені в своїй онтології духовно-практичними перетвореннями і реальними цінностями життя, що також є предметом аналізу естетики як науки.

2. Відображально-виражальна природа мистецтва

Однією з найважливіших властивостей у визначенні мистецтва є його відображувальна сутність. Мистецтво - реальний світ буття, частиною якого стає сама ж об'єктивована художня свідомість людства. В цій двозначності мистецтва криється чимало складнощів у виявленні його сутнісних основ. Відображення в широкому розумінні означає відношення художності до її первинних начал. Нагадаємо, що відображення властиве матерії в будь-якій її формі. У відображенні неодмінно, за відповідним законом, фіксується процес взаємодії відображуваного об'єкта і його «відбитка»; філософією відзначається також «вторинність» відбитка щодо предмета відображення, залежність його від самої природи відображальної системи.

Мистецтво - одна з універсальних форм відображення, вираження, оцінки чи пізнання явища, а не його власне буття. За усієї очевидності відтворювальних ознак мистецтва виникає цілий ряд теоретичних питань не лише суто естетичного, а й світоглядного, сутнісно-гносеологічного змісту, адже процес цей далекий від спрощеного копіювання і автоматизму.

Мистецтво, як символ ідеальної зверхності і свободи, надає бажаному обрис реальності і повторюваності. Це не просто гра в наслідування. Тут зібрано те, чого не може досягти жодна з ситуацій життєвих прообразів поведінки людини. У своєму пізнанні і відображенні мистецтво, за вдалим висловом дослідника Ю. Лотмана, «переносить людину в світ свободи і цим самим розкриває можливості її вчинків». Тут береться грань свободи у вчинку. В побудові пірамід, зображенні титанічної сили міфічних героїв, у величних соборах, у музиці повторення гармонії космосу, «істини матерії» (Шеллінг) відображено не стільки саму уяву чи навіть реальність, скільки сутність мистецтва як символу свободи і самотворення.

У мистецтві відображаються такі вселюдські цінності естетичного споглядання в його частковостях і всеєдиному цілому, як космос, абсолют і довершеність прекрасного, свободи. Зображення в мистецтві - це також історичне літописання у вчинках, подіях і характерах. Тут приховане від зовнішнього прочитання усе те, що можна було б назвати перетвореннями і символізацією пам'яті культури. Спроби відтворити стерильно чисті факти без їх психологічного, етнічного, культурно-історичного контексту залишаються недовговічними.

Водночас з відображенням, а отже, й пізнанням життєвих реальностей навіть у тому, що хвилює суспільство саме в даний історичний період, які ідеали воно сповідує, відбувається і самопізнання мистецтвом своїх можливостей, відкриття себе. Вся історія мистецтва - це історія його самовідкриттів, боротьби і утвердження в ньому нового, або ж повернення уже в іншому прочитанні до того, що стало класичним зразком.

Досвід мистецтва, який маємо на сьогодні, потребує уточнення уявлень про найголовніші його відображувальні принципи. Звичайно, остаточні висновки з цього приводу будуть зроблені в майбутньому. А що ж до існуючих концепцій в поглядах на мистецтво у його відношенні з проблемою відображувальності, то тут не може бути однозначної відповіді. В усякому разі навряд чи можна прийняти все беззастережно. Естетичні теорії в їхній філософській основі світоглядні, концептуальні. І все ж не можна обійти увагою погляду на цю проблему сучасного авторитетного дослідника в сфері герменевтики Г.-Г. Гадамера, одна із тез якого стверджує: «В кінцевому підсумку зовсім не має значення, працює художник або скульптор в предметній чи непредметній манері». В більш розгорнутому аспекті сутність його концепції торкається розуміння предмета відображення, мімезису. Важливо одне, вважає автор, чи зустрічає нас в них упорядковуюча духовна енергія, або ж вони просто нагадують нам про той чи інший зміст нашої культури, а то навіть про того чи іншого художника минулого. У цьому полягає справжня вимога до художньої вартості твору. «І якщо те, що зображено в творові, - читаємо в його праці з естетики, - чи те, в якості чого воно виступає, піднімається до нової оформленої визначеності, до нового крихітного космосу, до нової цільності схопленого, об'єднаного і упорядкованого в ньому буття, то це - мистецтво, незалежно від того, говорять в ньому зміст нашої культури, знайомі образи нашого оточення, чи в ньому не представлено нічого, крім нової німоти і разом з тим прадавньої близькості чистих піфагорійських начертальних і кольорових гармоній».

Антиентропійна, упорядковуюча і гармонізуюча сила мистецтва в історичному часі і космічному просторі не виключає звернення до категорії мімезису в її традиційному, водночас надзвичайно широкому сучасному прочитанні як синоніму перетворювально-гармонізуючої сутності відображення в мистецтві. «Так що при необхідності,-- вважає Г.-Г. Гадамер, - сформулювати універсальну естетичну категорію, яка б включала в себе розгорнуті вище категорії вираження, наслідування і знаку, я міг би опертися на стародавніше поняття мімезису, яке передбачає представлення лише порядку, і нічого іншого. Засвідчення порядку - ось, очевидно, те, що одвічно і завжди значиме; і кожний справжній твір мистецтва навіть в нашому світі, який все більше міняється в напрямі уніформності і серійності, свідчить про духовну упорядковуючу силу, яка становить дійсне начало нашого життя».

Відображаючи, наслідуючи і виражаючи своєю образною системою суще в ноосфері, мистецтво упорядковує духовну енергію людства, знаходячи паралелі із законами творення й гармонії в самій же природі. Якими б не були винайдені у мистецтві способи наслідування, вдавання, гри, утопій та ілюзій споглядання заради їх власної цінності - в кінцевому підсумку присутня олюдненість космосу, якою є рух, культура і життя. Зображення в мистецтві - настільки ж сучасна проблема, як і прадавня. Викликає захоплений подив феномен естетичної свідомості, відображений в пам'ятках Трипільської культури. Міфологічне світосприймання давніх землеробів, своєрідне розуміння будови Всесвіту, ідея безкінечності плину часу, руху Сонця та зображення Людини у навколишньому просторі зримо відкривається в мистецтві Трипілля.

3. Художність змісту і форми

Розгляд змісту і форми в мистецтві передбачає насамперед розщеплення цілого на складові, що є можливим лише на теоретичному рівні, до того ж не виключає певного редукціонізму і спрощення. Твір мистецтва - це загалом завершена і цілісна система. Коли ж виймається з неї якийсь елемент, то перед нами вже постає інша якість. Про це слід знати і пам'ятати хоча б для того, аби за основу принципу аналізу бралось розуміння цієї єдності: зміст то є форма, яка водночас є і змістом. Сам поділ має більш гносеологічний, аніж онтологічний сенс. За об'єктивну основу поділу цілого на єдності іншого рівня беруться два найважливіші критерії. Ними є форма і зміст. Саме зміст, ідеї, усю безкінечність закладеного в образі художнього мислення мистецтво повинно донести до того, хто його сприйматиме. Як відомо, твору ні про що не буває. В ньому є жива душа, тобто зміст, який випромінює духовну енергію, узагальнюючи поліфункціональність свого впливу. Форма ж конституює зміст, тримає його в собі.

За зміст у мистецтві традиційно прийнято вважати усі ті смислово-інформативні компоненти твору, які виражають собою ідею, проблематику, що відображається, ціннісні орієнтири, тематичні і сюжетні лінії, осмислення явищ дійсності в зображенні. Зміст мистецтва у найширшому розумінні - це вся надматеріальна, духовна інформація в її психологічному, моральному та естетичному сплаві, пропущена через людську свідомість і художньо-перетворювальні засоби. Отже, до змісту належить ідейно-емоційне, смислове, інформативно-ціннісне спрямування у відповідному впливі мистецтва; відбувається воно через розгортання у своїй живій реальності таких чинників, як тема, сюжет, думка в їх образно-чуттєвому явленні.

До форми належать зовнішньо і внутрішньо організовані, логічно пов'язані між собою структури. Зміст реалізує себе в конкретно-чуттєвому, знаково-предметному бутті, де знак репрезентує смислову значущість зображуваного, залишаючись при цьому явищем утвореної нової реальності, вираженням традиції побудови художніх систем, а також культурно-естетичного досвіду.

Зміст і форма взаємодіють між собою, виходять одне з одного. І в цій взаємодії - природа художності. Діалектична роздвоєність у змістові і формі та водночас нерозривність між ними - це загальна закономірність, відзначена передусім у філософії; специфічно проявляється вона й у мистецтві. Фактичне виділення цієї проблематики і започаткування її на загальнофілософському теоретичному рівні починалося з гегелівського вчення про перехід змісту у форму і навпаки. Зафіксовано було увагу і на самостійності цих категорій, що в подальшому набуло виняткового значення для методології естетичних досліджень. За словами Гегеля, «матерія повинна прийняти форму, а форма повинна матеріалізуватися, сповістити собі в матерії тотожність з собою, інакше кажучи, стійкість». Мистецтво володіє субстанцією форми; форма ж стає одухотвореним живим цілим -- саме в цьому складність як для самого мистецтва, так і для пізнання органічності «поетичної форми», тобто форми художньо довершеної.

У мистецтвознавчій і філософській літературі чітко простежується думка про те, що форма - то не є якась оболонка, одяг, зовнішній покрив, які можна зняти чи, навпаки, приєднати. Форма -- це обличчя, тіло, жива плоть змісту. Звертаючись до твору, ми безпосередньо сприймаємо ні що інше, як його мову і композицію, тобто матеріально виражене членування і взаєморозташування частин. Ця форма і несе в собі весь зміст, вона є об'єктивним його буттям. Отже, зробимо узагальнюючий висновок про те, що форма - це, по суті, зміст у тому його вигляді, як він проявляється зовні, об'єктивно. Форма внутрішньо з'єднує зміст, адже найелементарніша ідея будується за логікою мислення, в тому числі художнього мислення; вона ж демонструє себе з допомогою засобів (об'єкт) і чуттів сприймання (суб'єкт).

Форму творить митець. А це означає, що художник бере на себе величезну сміливість - дати життя, не позбавлене субстанційних ознак органічності та природних аналогій, естетичному феномену породженої реальності. Якщо форма, за Гегелем, повинна «сповістити собі в матерії тотожність з собою», тобто бути реально діючою системою, а не чимось випадковим і нестійким, позбавленим органічності усієї своєї будови, то у такому разі в справжньому творі мистецтва необхідно вбачати константу, яка виявляє здатність завдяки формі утримувати суспільно-наповнену змістом відповідність. У зв'язку з цим постає питання: яким чином досягається в мистецтві те, що позбавляє його зовнішньо привнесених властивостей, оживляє в ньому його власну сутність? Справжня оригінальність як художника, так і художнього твору, доводить Гегель, полягає в тому, що вони «одухотворені розумністю істинного в самому собі змісту».

Форма у мистецтві - не лише засіб з допомогою якого можна досягти перетворення реальної одиничності в художньо узагальнений символ мистецтва, відокремлений від первинної основи. Форма є також способом існування твору мистецтва. В ній утримується межа між рельєфністю структурності, матеріальності твору і того іншого, зовнішнього по відношенню до нього, простору. Поет поставив останню крапку, композитор записав останню ноту, художник додав потрібний тон і завершив твір. Міра і форма стають панівними. На них покладається подальша доля існування твору таким, яким він є. Форма історично рухається разом з життям твору мистецтва в динаміці системи культури, в той же час вона забезпечує статику його субстанційної самототожності. Можуть бути ремінісценції, трактування теми, наслідування твору мистецтва, можуть бути варіації теми, доповнення і зміни, як це нерідко буває в епосі і фольклорі. Та в кожному окремому випадку то вже буде інший твір, константність нової форми. Лише на тему Прометея - цього міфологічного сюжету протистояння світла тьмі і страхові - написано в різних жанрах десятки музичних творів. І кожен з них - це сама в собі суща константа форми і змісту.

Константа властива не тільки формі в її закристалізованості в органічність, вона притаманна також і ідеї твору, що стає символом нездоланності й абсолюту ідеального, як спокута і страждання в «Прометеї», «ідея Мадонни» в «Сікстинській мадонні» Рафаеля. На цей факт звернув увагу мистецтвознавець Я. Голосовкер, міркування якого викликають цікавість ще й тим, що він наділяє форму в мистецтві по відношенню до природи абсолютним статусом. За його словами, на відміну від «вічності» в природі, яка є процесом творення і зміни діяльності, «вічність» в культурі - то є увічнення чого-небудь у формі, образі, ідеї, тобто в постійності.

Зовнішня форма обмежує просторову невизначеність визначеністю об'ємних чи плоскісних обрисів. Форма обмежує часовий плин, забезпечує сталість елементів предмета; як сенс образу вона цілком основана на постійності. Заслуговує уваги і таке міркування: «Форма суть ідея чистої постійності, що, наприклад, так очевидна в геометрії. Але вона така ж і в музиці... В природі форма відносна і приблизна. Ідеальна куля лише в культурі, в ідеї, в математиці, в думці».

До змісту і форми належить конфлікт (від лат. konfiiktus - зіткнення) - одна із категорій поетики й естетики, що відображає протистояння і боротьбу, на яких будується розвиток сюжету і характерів у художньому творі. естетичний мистецтво стиль

Природа конфлікту досліджується переважно теорією драми, тобто сценічного мистецтва, однак протистояння сил і тенденцій становить загальну закономірність художніх зображень. Суперечності реального життя і конфлікт як естетична категорія, що реалізують себе в драматичній і трагічній чи навіть у комічній розв'язках, співвідносяться між собою як предмет (передумова) і художній зміст та форма в мистецтві. Уже сама тема й ідея відображають багаторівневість і багатосферність конфлікту. Вся стародавня міфологія й епос витворені на боротьбі сил добра і зла, в них тісно переплелися божественне і людське прагнення, істина і обман, Ерос і Танатос, радість і смуток, мудрість і безумство, почуття і обов'язок. В усіх цих випадках маємо не лише відчай і страждання, а й демонстративність людської волі та гідності. «Електра» Евріпіда, скульптурна група «Лаокоон» Агесандра, Полідора, Афенодора, шекспірівський Лір, «Святий Себастян» Тіціана, «Сід» Корнеля, «Великий Інквізитор» («Брати Карамазови») Ф. Достоєвського, «Герніка» П. Пікассо, «Касандра» Лесі Українки - усе це естетичні символи великих (вселенських) протиріч, за якими вбачаються стоїцизм, пророцтво, самовідречення, прозріння в істині, моральна сила і гідність.

4. Стиль як естетико-мистецтвознавча категорія

Стилю як категорії не лише естетико-мистецтвознавчих теорій, а й культурології належить особлива роль. Аналіз стилю є своєрідним продовженням теми, пов'язаної з художністю змісту й форми, оскільки за своїм онтологічним статусом саме стиль дає уявлення про зв'язок зовнішньо формальних структур з «духовною формою» (Гегель) внутрішнього змісту як окремого художнього твору, так і цілої доби. крім того, семантика стилю стосується не лише певних завершених форм мистецтва, а й динаміки зв'язку цих форм зі стилем життя і естетичного світосприймання.

Складність осмислення стилю полягає в його структурному універсалізмі й багаторівневості. Широке застосування поняття стилю виводить його за межі лише естетико-мистецтвознавчого змісту. В одному з спеціалізованих сучасних видань стиль як категорія гуманітарного знання визначається за такими параметрами: реальний феномен культури; умовний класифікаційний термін; метазмістовне «чисте» формотворення; виразник духовних смислів культури; спосіб раціонально регульованого структурування діяльності; іманентно душевна інтенція; спонтанна самоорганізація форми; анонімна нормативна влада всезагальності форми; утвердження індивідуальної унікальності; відхилення від стереотипу; естетичний ігровий феномен; спосіб вираження практичної позиції суб'єкта.

Слово «стиль» (лат. stilos) означає «паличка для письма». В давнину для писання на дерев'яних табличках (дошках), вкритих воском, застосовувалися спеціальні палички.

З мистецтвознавчого рівня теорію стилів Гегель підносить до філософсько-естетичних узагальнень, звільняючи їх від емпірично-чуттєвих обмежень. «Ми можемо поширити цей термін [«стиль»], -- зауважує Гегель, -- на визначення і закони художнього зображення, що випливають із природи того виду мистецтва, в якому предмет отримує своє втілення». У цьому розумінні Гегель розрізняє «в музиці церковний, оперний стиль, в живописі -- стиль історичних картин і стиль жанрових творів. Стиль означає тут такий спосіб художнього втілення, який на стільки ж підпорядкований умовам, продиктованим матеріалом, наскільки й відповідає вимогам певних видів мистецтва».

Поняття великий стиль, означає поділ усієї історії мистецтва на великі періоди й віхи, що ознаменували радикальні зміни та відкриття у напрямах і духовно-стильових самовираженнях епохи. Впродовж усієї історії утверджували себе нові художньо-естетичні принципи мистецтва, що знаходили своє стильове втілення. Відповідно до культурних цілісних епох і художніх напрямів окреслювалися стильові форми мистецтва Стародавнього Єгипту й Античності, Візантії. Формувалися стилі ренесансу, романський, готичний, стиль класицизму, бароко, рококо, у новітній час -- стиль модерну. Жодною мірою не можна назвати стиль лише зовнішньо конструктивною оболонкою. Він народжується з духу епохи з усіма її складовими -- синтетизмом зовнішніх і внутрішніх чинників.

Слід зазначити, що є не лише стиль, виражений у формі манери, індивідуального світосприймання, без чого не можна досягти високого художнього регістру в мистецтві, а й стиль реалізації свого покликання, що може перетворитися в надособистісну волю. Саме ці три чинники потрібно брати до уваги, коли розглядаємо художній стиль певної епохи -- відображення у стилі соціального й духовного напруження в її загальному просторі, внутрішні особистісні мотиви у стилі життя й світосприймання, а також волю до реалізації цих мотивів у художньо-естетичних формах.

У праці Вільгельма Дільтея (1833-- 1911) «Три епохи нової естетики і її сьогоднішнє завдання», в якій розглядаються виразність часу й особистісного відображення стилю у творах мистецтва, висловлено доволі переконливе міркування: «кілька звуків моцартівської мелодії відрізняються для знавця від будь-якої іншої музики. Фрагмент мармурової статуї найпрекраснішої грецької епохи може бути історично локалізованим археологом. Лінію, проведену рукою Рафаеля, знавець ніколи не сплутає з малюнком іншого художника. Таким чином, душевний учинок, з яким пов'язані чуттєві моменти, у генія в будь-якому повторюваному зв'язку мають одну й ту саму «основну рису». Так само і в художньому творі, -- наголошує Дільтей, -- єдині засоби цільної дії, проведення спільної внутрішньої лінії справляє вплив, починаючи від першого членування мас аж до найдрібнішого орнаменту. Ми називаємо це стилем».

Якщо ми вбачаємо у стилі естетико-мистецтвознавчу категорію, посилаючись на те, що вона може бути розглянута як метакатегорія, що може об'єднати різні рівні і структури проникнення в естетичну специфіку і сутність мистецтва, то передусім це стосується стилеутворення, де абсолют краси стилю адекватний художній довершеності твору.

Про стиль написано чимало теоретичних праць, у яких головною є думка про те, що його не можна ні вигадати, ні відтворити, так само як не можна вибрати як готову модель чи систему форм, придатну для перенесення в будь-які обставини. Так само наголошується на зміні стилів, переході їх один в один або навіть співіснуванні. Водночас, як зазначає В. Вейдле, «упродовж віків за окремим архітектором, музикантом завжди був стиль як форма душі, як прихована передумова кожного виду мистецтва, як надособова визначеність будь-якої творчості».

Не можна погодитися з твердженнями, що сучасна епоха втратила стильову визначеність, оскільки час «великих стилів» -- у далекому минулому. динамічність полістилів вказує на зміну способів стильового самовиявлення часу в мистецтві і художньому слові. ускладнилась структура стилю як найчутливішого духовного інструмента культури, де стилі минулих епох зі своїми культурними цінностями входять у сучасну епоху. у широкому розумінні, як і раніше, неможлива творчість митця без власних стильових рис, як і стилю без етнонаціонального духу. новітній час увібрав багатоликість художньо-стильових процесів минулих епох.

5. Етичні проблеми управління та бізнесу

Етика бізнесу є невід'ємною складовою економічної діяльності на мікро-, макро- та міжнаціональному рівнях, запорукою подальшого розвитку співробітництва між країнами.

Так, на думку деяких авторів, світ рухається до прийняття загальної, глобальної етики. Така тенденція обумовлена посиленням взаємозалежності людей, зміцненням контактів, прискоренням темпу спілкування і комунікації. До того ж новітні дослідження показали, що всі люди схожі в своєму внутрішньому, моральному та етичному вимірі. Ядром кожної особистості є набір базових цінностей (здоров'я, матеріальний добробут, відношення з близькими та друзями). Всі інші “нашарування” цінностей, обумовлені існуванням в даній цивілізації, соціокультурному середовищі, не є головними при визначенні перспектив становлення спільної основи міжнародної ділової культури.

Однак донедавна був досить широко поширений скептицизм щодо самої можливості існування етики в бізнесі. Багато людей розглядають саме поняття “етика бізнесу” як протиріччя в термінах, вважаючи, що фірми неморальні за своєю природою внаслідок того, що вони націлені перш за все на діставання прибутку і тому ігнорують будь-які наслідки своєї діяльності. Ця думка простежується в роботах класиків економічної теорії. Так, Мілтон Фрідман, посилаючись на Адама Сміта, додержувався позиції, згідно з якою існує одна і тільки одна соціальна відповідальність бізнесу - підвищувати свій прибуток настільки, наскільки дозволяють правила гри. А Шарль Бодлер взагалі вважав комерцію сатанинською справою, найпідлішою, найнижчою формою егоїзму.

Проте думка про первісно закладену аморальність етики бізнесу є, за відомим дослідником в цій області Р. Т. Де Джорджіям, міфом. На користь своєї точки зору він наводить такі аргументи. По-перше, якщо бізнес вважають аморальним і ніхто не вимагає від нього поведінки, заснованої на моральних принципах, то не було б ніякого переполоху в ЗМІ і бурхливої реакції громадськості на розкриття підкупу, факта про виробництво небезпечних для споживача виробів і т.ін. По-друге, рух “зелених” і консьюмеристів не мали б сенсу і бізнес не став би на них реагувати. Зв'язок бізнесу і моральності навіть ще глибший. Бізнес, як і більшість інших видів суспільної діяльності, з самого початку передбачає моральну основу і був би без неї неможливий (підприємці очікують від робітників чесності; сторони, що укладають контракт, розраховують на його виконання тощо).

Позицію Де Джорджа підтверджують і результати різних соціоопитувань, які мають на меті з'ясувати, що змушує людей займатися підприємницькою діяльністю, для чого їм це необхідно. Виявляється, що прибуток, який отримують респонденти, не є самоціллю, а лише засобом досягнення іншої цілі - будь то самореалізація, покращення матеріального становища або самовиживання.

Які ж фактори спричинили сьогодні посилення уваги до цієї проблеми? Це, перш за все, ріст рівня корпоративності та інформаційна революція. Перший фактор означає зростання бюрократичних структур, що призводить до беззастережного підпорядкування тому, хто стоїть вище на ієрархічних сходах, і придушення особистої ініціативи. Виникають проблеми, коли особи, відповідальні за прийняття рішень, погано вчиняють, хоча і задля корпорації. Щодо другого, інформаційного фактора, то він полягає у проблемі відповідальності сучасних професіоналів - головних ідеологів інформаційної ери - за формування та впровадження у життя етичних законів поведінки.

Схожі, але не тотожні поняття “ділова етика” і “ділова культура”. Останнє є ширшим і включає поряд з етичними якостями психологічні. Але хоча саме психологічне ядро виражає суть культури, на його основі не можна зробити висновок про моральні якості людини. Наприклад, чи можна судити про те, чи добре чи погано вчиняє людина, на основі того факта, що вона є цілеспрямованою, схильною до ризику, ініціативною, намагається стати хазяїном своєї долі тощо, тобто володіє психологічними якостями підприємця? Проте, на мій погляд, варто дослідити ділову культуру в цілому, що допоможе відтворити цілісну картину щодо витоків поведінки сучасної ділової людини. Отже, ділова культура в своїй основі має: відношення до людей, справи, суспільства та природи.

Розглянемо першу складову як найбільш важливу. Як писав видатний радянський психолог С. Рубінштейн, “відношення до іншої людини, до людей складає основну тканину людського життя… Серце людини все зіткане з його відношень до інших людей”. Як правило, всі люди поділяють оточуючих на “своїх” та “чужих”. Такий поділ дозволяє ставитися до “інших” як до засобу досягнення цілей, легалізує аморальне відношення до “чужих”, стає перешкодою на шляху затвердження норм цивілізованого бізнесу. З цього приводу М. Вебер, який досліджував історію підприємництва, зазначав: “Як війна та розбій, вільна торгівля, не зв'язана будь-якими нормами по відношенню до людей поза даного племені і роду, не зустрічала жодних перешкод. “Зовнішня” мораль дозволяла за межами колективу те, що засуджувалося у відношеннях між “братами”.

Як же ж подолати відчуження між людьми, побудувати новий тип відносин, за яких всі підприємці, незалежно від раси, віросповідання та типу культури, з “чужих” перетворилися б на “своїх”?

Що ж таке, власне, “етика бізнесу”? Як формулюється суть цього поняття? Одні стверджують, що це сукупність моральних норм, правил та уявлень, які регулюють ставлення, поведінку і взаємовідносини людей в процесі їх виробничої діяльності. На думку інших авторів (Герет Т.М., Клоноскі Р.Дж.), етика бізнесу розглядає насамперед взаємозв'язок цілей і засобів бізнесу та специфічно людських цілей.

Етика бізнесу не є простим набором певних моральних стандартів, а являє собою інструмент аналізу та вирішення проблем, що постають перед моральною людиною, що займається бізнесом.

Взагалі питання про стан етики бізнесу в країнах з перехідною економікою є дуже важливим. Про це наголошує ряд вчених, зокрема американець В. Вейгель. Він виділяє дві обставини:

- необхідність етичних відношень в децентралізованих структурах, відповідальних за прийняття рішень. З переходом до ринку в економіці країни відбувається еволюція децентралізованих структур. Децентралізація такого роду вимагає довіри і всезагальної поваги до чесності у вчинках. Хоча контракти із законодавчими обмеженнями є основою діяльності будь-якого підприємства, значна частина економічної діяльності підприємств виходить за межі їх контрактних обов'язків;

- необхідність вписати економіку перехідного періода та її інститути в історичні та культурні умови, що їм не відповідають, адже робота економічних інститутів та етичні цінності взаємопов'язані.

В ситуації, коли відбувається становлення найважливіших підсистем - соціально-економічної, політичної, соціокультурної, - етичні норми і принципи також знаходяться в процесі становлення і можуть розглядатися як перехідні. На сьогодні вони являють собою конгломерат стереотипів поведінки, що перейшли з епохи тоталітарної і авторитарної економіки, що були запозичені із західної ділової культури, і власних “правил гри”, які ще тільки формуються.

“Плачевний” стан етики бізнесу в Україні не в останню чергу є наслідком недостатньої уваги до етичних аспектів становлення підприємництва перш за все з боку держави, яка покликана створити цілісну і струнку систему законів і нормативних актів.

Цікава інтерпретація ще одного дослідника - М. Мацковського. На його думку, основна маса підприємців не бажає встановлювати собі етичні межі, оскільки сама держава поки що не створює умови, що робили б “моральний” бізнес вигіднішим за “неморальний”. Бізнес має бути моральним не тому, що в усьому необхідно додержуватися етичних норм. Просто моральний бізнес приносить більший прибуток.

Вже зовсім конкретну картину ціннісних орієнтацій сьогоднішніх бізнесменів вимальовує економіст А. Лівшиць, посилаючись на соціолога М. Урнова. Він наводить такі дані: більшість керівників нашого приватного сектора виступають за жорстку систему соціальних гарантій, коли вона поширюється не на всіх, а тільки на тих, хто не може працювати. 63% менеджерів приватного сектора беруть за основу економічну ефективність, вважаючи абсолютно зайвою турботу про справедливий розподіл багатства, 66% управлінців керуються виключно приватними інтересами, 55% вбачають у соціальній нерівності абсолютно нормальне явище. Тільки 9% стурбовані тим, як їх діяльність вплине на добробут суспільства, лише 2% виступають проти соціальної нерівності.

На заключення хочеться ще раз наголосити на важливості вивчення етики бізнесу для всіх країн і особливо для країн, які змінюють свої економічні системи. Адже поведінка в сфері бізнесу впливає не тільки на взаємовідносини між країнами, а й на добробут та рівень життя всіх нас. Бізнес часто виявляється першим контактом між країнами і в залежності від того, яким чином призводить до соціальних та економічних змін, він істотно впливає на рівень страху чи довіри між людьми в усьому світі.

Список використаної літератури

1. Вейдле В. Умирание искусства. Размышления о судьбе литературного и художественного творчества // Самосознание культуры и искусства XX века. -- М., 2000. -- С. 354.

2. Естетика: Підручник / Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк; За заг. ред. Л. Т. Левчук. -- 2-ге вид., допов. і переробл. -- К.: Вища шк., 2006. -- 431 с.

3. Етика. Навчальний посібник / За ред. В.О.Лозового. К., 2004. - 224 с.

4. Палеха Ю.І. Ділова етика: Навч. посібник. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2002. - 180 с.

5. Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. 1.

6. Лексикон нонклассики. Художественно-эстетическая культура XX века. -- М., 2003. -- С. 422.

7. Семенов А.К., Маслова Е.Л. Психология и этика менеджмента и бизнеса. - М., 1999.

Размещено на Allbest.ru