Історичні форми моральнісної культури європейської цивілізації

Античність вважається колискою європейської цивілізації, античний культурний спадок здійснював могутній вплив на усі наступні етапи розвитку культури, аж до сьогодення. Саме в умовах давньогрецької античності виникає етика як практична філософія. Це відбувається в умовах, коли уже сформувались певні норми, які незважаючи на свою не повну втіленість в життєдіяльності, виступають основою критичної оцінки общинно-організованих полісів. Але попередній історичний досвід ніколи повністю не зникає. Родосімейні взаємовідносини перестали бути основною організаційною структурою суспільства. Та вони існують в формі підпорядкованій ідеям громадянської доблесті і створюють прийнятність моральнісних практик варварських суспільств ще довгий час. Найбільш суттєвий і значний досвід є втіленим в героїчному епосі, який виступає непересічним почуттєвим фоном, що формує ціннісні засади життя. Філософсько-етична думка класичної епохи давньогрецької цивілізації, постійно змушена, напрацьовуючи нові засади для відповіді на питання: "Яка людина є втіленням доброчинності?", узгоджувати їх з актуальним, або по суті доморальним досвідом, або уже неморальнісним в нових умовах життя. Моральнісні цінності середніх слоїв міського населення тісно пов'язані з особливим образом життя ремісників, дрібних торговців, дрібних власників будинків і землі, представників вільних професій. Формування такого специфічного типу поведінки в європейському ареалі відбулось також в античному світі. Повчальна література закликала до помірності, обмеження матеріальних потреб, побутового аскетизму, законослухняності, високо поціновувалась людська праця, об'єктивно виражались типові для такого середовища ідеали та норми. Особливість моральності такої досить чисельної частини населення співіснує поряд з аристократичним стилем життя привілейованих прошарків населення, а також поряд з життям бідноти.

Нормативний зміст такого типу моральнісної свідомості досить виразно представлений працею Гесіода "Труди и дни", у "Золотих віршах" піфагорійців, поміркованій розсудливості у Аристотеля, творі Ксенофонта "Про господарство", трактаті Катона Старшого "Про землеробство" та ін. Розсудливість передбачає здійснення вчинків, що стосуються людських благ. Для цього потрібна здатність розбиратися в конкретній ситуації, уміння приймати поради, узагальнювати досвід, передбачати наслідки своїх вчинків. Уміння знаходити засоби, які відповідають цілі у поєднанні з доброчинністю стає справжньою благорозумністю. Цей специфічний етос в значній мірі пов'язаний з корпоративною регламентацією поведінки. В подальшому моральнісні настанови входили в устави об'єднань ремісників, цехів, гільдій, тощо, і їх порушення каралось виключенням із корпоративного об'єднання.

В ході динамічного формування давньогрецької полісної державності людина виходить за межі кровнородинних відносин і общинного масштабу життя. При цьому відкривається принципово новий соціальний простір, який є простором індивідуальної свободи і особистісної самодіяльності людини. Цей соціальний простір свободи створює можливість принципово нових форм спілкування. духовний етичний моральний

Ідеї загальнолюдської єдності вперше виразно проявили себе на духовному горизонті людства саме в "вісьовий час" (8 -6 ст. до н.є.). З усвідомленням спільної природи всіх людей пов'язана поява уявлень про універсальні, загальнозначимі цінності. Якісно новий статус особистості давав можливість подолання інерції "довісьового" традиціоналізму, недовіри до нововведень, що в свою чергу відкривало шлях розвитку критичного творчого мислення. Таке мислення виступало запорукою виникнення морального ідеалу, що суттєво відрізнявся від освячених традицією і звичаями норм. Утвердження нового, якісно більш високого статусу особистості мало неоднозначні наслідки: поряд з раціоналістичною критикою сущого стверджується і конкурує з нею такий принцип духовного життя як віра. Уявлення про те, що віра має для людини більше значення, ніж виконання традиційних обрядів, - також продукт "вісьового часу". Саме в цей час віра і розум стають двома протилежними і в той же час нерозривно пов'язаними полюсами духовного життя між якими існує постійна взаємодія. Ключовою для духовно-етичних цінностей, їх зростаючого регулятивного потенціалу стала ідея про неспівпадіння сущого і належного, уявлення про те, що світ перебуває у злі. Гостре переживання цього неспівпадіння викликало до життя прагнення привести оточуюче життя у відповідність з досконалістю Бога, з нормами, що Він їх дає людям аби якнайбільше наблизитися до Нього. Найчастіше це прагнення виступало у вигляді бажання врятувати недосконалий світ, що занурений у зло і пороки. Тому релігії, що виникають в цей час позиціонують себе як "релігії спасіння". Для них типовим є різке протиставлення сакрального і світського порядків буття, сферою абсолютних цінностей і конкретним повсякденним життям.

2. Духовно-етичні цінності релігії "спасіння"

Подальший розвиток ідеї вселюдської єдності пов'язаний зі становленням двох світових релігій, час виникнення яких знаходиться уже за межами власне "вісьового часу": християнства і ісламу. Основною ознакою світової релігії являються не стільки просторові і часові координати, скільки принципова установка на відмову від тих обмеженостей, що їх накладає приналежність до родової, етнічної, національної спільноти. Універсалізм ґрунтується, насамперед, на духовних силах особистості поза залежністю від її походження, конкретних поглядів, соціального стану, приналежності до конкретної культури. На основі світових релігій і філософських шкіл виникли великі цивілізації, або субекумени: західна, близькосхідна, арабо-мусульманська, індійська і китайська. Субекумена - це завершена спроба наднаціональної культури, що виробила самостійну філософію або світову релігію, що стала основою світоглядних орієнтацій в повсякденному житті. Кожна із субекумен внутрішньо орієнтована на перетворення в світову цивілізацію, по своїй ідеї, по своєму задуму всі вони універсальні. В історичному процесі стверджується не один тип універсалізму, а складне переплетіння і взаємодія якісно різних універсальностей. У свідомості пророків, мислителів і законодавців всіх субекумен жила ідея світової цивілізації, але фактично їх своєрідні культурні світи не виходили за межі локального регіону. Так було до тих пір, поки одна із субекумен - західна - не здійснила якісний стрибок у своєму розвитку, внаслідок чого вона досягнула такого динамізму, що змогла зробити об'єктом своєї діяльності всю планету, вперше встановила систему зв'язків, що охоплює всю Землю. В цьому розумінні західна цивілізація виявилась самою універсальною. Специфіка сучасного Заходу значною мірою визначається особливою інтенсивністю процесів, хоч набір основних ідей був присутній у всіх її центрах. Саме у Східному Середземномор'ї більш значним було ствердження особистісного начала, зміни більше захопили суспільно-політичну сферу. Два основні центри "Афіни" і "Ієрусалім" представляли дві складові духовного життя - розум і віру. Між античним еллінським раціоналізмом і релігією давньопалестинських пророків виникло певне поле взаємодії, яке призвело до синтезу їх у християнстві при збереженні кожного із цих джерел у їх самостійності. Для християнської традиції особливо характерним є акцентування на людській особистості, яка може вибудовувати особисті відносини з Богом. Дар свободної волі ґрунтувався на трьох основах: 1) прямої особистої причетності людини до Бога; 2) зв'язку людського існування з ідеальною будовою Буття, з Логосом; 3) певна автономія людини у політичних, економічних і сімейних справах, яка врегульована правом. Внаслідок цієї особливої активності людини в європейському західному ареалі з особливою силою проявлялось прагнення подолати розрив між "сущим" і "належним". Зростання розриву між духовним ідеалом і життям, належними соціальними доброчинностями і соціальною практикою створюють передумови для зростання такого важливого фактору суспільної інтеграції в елліністичній культурі, як духовні моральнісні цінності. Історично, з часом їх нормативно-регулятивний потенціал закріплюється в системі римського права, а духовно-орієнтаційні можливості найбільш масштабно були втілені в християнський релігії.

На сучасну ситуацію пошуку консенсусу між релігійними та світськими засадами моральнісної культури значний вплив мають досить полярні моральнісні системи Середньовіччя та Відродження.

Найбільш послідовно всі сторони життя підкорились релігійним засадам у феодальному суспільстві європейського середньовіччя. У феодальному суспільстві моральні цінності, суспільні ідеали, навіть безпосередньо пов'язані з питаннями влади, власності не мають самодостатньої цінності без включення в контекст релігійного смислу суспільних відносин. Самодостатнє прагнення до отримання прибутку, накопичення багатств були не властиві більшій частині цього суспільства: виключення складали церква, купці, частина дворянства в кінці цієї доби. В умовах раннього середньовіччя панівному класу багатство було необхідним, насамперед, для повноцінного виконання функцій, що передбачались суспільним статусом, а не як самоцільне джерело накопичення і збагачення. Послідовна релігійна доктрина виходить із понадприродної єдності віри і добрих справ в цілісному акті релігійного життя, яке є шляхом до доброчинності у спілкуванні з Богом. Саме такі якості демонструють "святі", житія яких сповнені прикладами досконалого богоспілкування. Для них є характерним те, що власна гідність і закон досконалості закорінені у волі Бога. Святість не є доброчинністю у вузькому розумінні, як одна із доброчинностей, або як підсумовуюча їх. Вона є цілісним визначенням всіх проявів людини. На відміну від античності в умовах класичного середньовіччя етичні цінності не являлись самостійною силою. Етична освіченість пов'язувалась переважно з етикою Аристотеля, ідеями та зразками поведінки стоїків. В реальному практичному житті нормативна регуляція здійснювалась в більшій мірі через місцеві форми звичаєвого права. В Середньовічних професійних об'єднаннях турбувались про порядок у взаємовідносинах, сприяли розвитку братства і солідарності, засуджували розпущеність, марнотратство, крадіжки, хуліганство, пияцтво, заохочувалась взаємодопомога і благодійництво. У членів таких корпоративних груп формувалась чесність, порядність, специфічні уявлення про честь і справедливість. В кінці середньовіччя ці впливові моральні цінності по традиції зберігались в середовищі міських жителів, хоча соціальна структура міст почала змінюватись.

Західнохристиянська і східнохристиянська традиції суттєво різнились в питанні стосовно визначення основної форми, в якій відбувається моральнісна реалізація людини. В західній Церкві моральність тісно пов'язана з церквою як соціальною організацією. Основний акцент надається поведінці християнина у відповідності з тими високими моральними нормами, що є характерними для Нового заповіту (євангеліє від Матвія, послання від Іакова, та ін.). Тому дуже важливим в очах християнина католика є баланс добрих справ і гріхів. При такому підході досить природнім є бажання людини мати механізм, що дозволяє бути менш гріховним в очах Бога. Середньовічний католицизм робив акцент на вченні про прощення, що втілилось в особливу практику покаяння, створення посібників для сповіді з деталізованою нормативною класифікацією провинностей і гріховних діянь. Ця більша орієнтованість на діяльність, вчинки в ситуаційно мінливому, плинному соціокультурному просторі приводила до адаптації першопочаткових заповідей Священного Писання. Для католицизму в більшій мірі було характерно інституційне оформлення благодійницької діяльності; для ченців різні форми соціальної активності розглядались як головний шлях до особистісної святості. Детальна розробка проблем соціальної етики була здійснена в схоластичних "Суммах" - творах енциклопедичного характеру.

3. Вектори моральнісного розвитку Відродження та Реформації

Фундаментальне значення культури Відродження для сучасної західної цивілізації полягає в тому, що доба Відродження породжує декілька векторів моральнісного розвитку Європейської культури:1). особистісне, творче, моральнісне самоствердження вузького кола інтелектуалів, пронизане пафосом громадянського служіння. 2). значний моральнісний потенціал демократично спрямованих соціально-політичних перетворень.3). якісні зміни стилю життя, новації в царині побутової моралі, вихованні, міжособистісному спілкуванні.

Це призвело до суттєвого збагачення змісту категорій гідності, справедливості, громадянського гуманізму, актуалізувало ряд доброчинностей, заклало засади внутрішньої свободи особистості, що опосередковано зміцнює моральні засади спілкування. Саме від цієї доби починається відлік світського морального світогляду, не підпорядкованого повністю релігійній вірі. Втрата цілісності життя проходила поступово і переваги перехідного типу культури, яким було Відродження давали значні можливості для збагачення традиційної культури. Значимість моральних відносин і нравів професійно-організованих дрібних власників суттєво зросла в контексті формування ранніх буржуазних відносин. Збільшення впливовості цієї моралі може бути засвідчено працею видатного гуманіста раннього Відродження, Л.Б. Альберті, який у відповідь на потреби флорентійського бюргерства XV ст., написав трактат "Про сім'ю". Вона була новаторською уже в тому, що людина високого суспільного статусу приділяє таку увагу господарчій, побутовій моралі. Проповідь працелюбства у Альберті відноситься не тільки до підлеглих людей, а й до хазяїна та хазяйки і всієї сім'ї панів. Велике значення надається ощадливості, осуджується пусте гаяння часу, позитивно оцінюється прагнення до збагачення. Поєднання бюргерської і дворянсько-лицарської моралі було ще незвичайним явищем на той час.

Моральнісна традиція домінування етики доброчинності, що іде від героїчного суспільства часів античності до середньовіччя ґрунтується на зверненні до тих історичних прикладів, які є ключовою частиною виховання в людях доброчинності. Тому вони залишаються непересічним традиційним духовно-культурним спадком, який треба зберігати і використовувати у виховному процесі та інституційних механізмах впливу на реальні нрави.

Середньовічний світ підходив до свого остаточного завершення у XV- XVI ст. Саме в цей час основні культуротворчі засади його життя вичерпали можливості впливу на внутрішній світ людей, що пройшли через значну духовно-культурну модернізацію. Ціннісно-нормативні ідеї та ідеали Відродження визначили соціокультурний простір життя як сферу свободної діяльно-творчої самореалізації людини. Християнські цінності залишались вагомим чинником функціонування соціальних інститутів і важливим впорядковуючим і орієнтуючим фактором внутрішнього життя. Водночас, метаморфози людської суб'єктивності, її розкріпачення випереджали суспільну трансформацію, що приводило до революційності, як загального знаменника моральнісної культури Реформації.

Основний напрям духовно-моральнісного очищення в умовах Реформації пов'язаний з поглибленням віри в спокутувальну жертву Христа на основі безпосереднього долучення до істини самим християнином за допомогою Святого письма, передусім Євангелій, без надмірного посередництва церкви у цій справі. На цій основі виникає протестантська церква, яка вважає, що спасіння людини залежить не лише від виконання "добрих справ", особливо у вигляді обрядів і жертв на користь церкви, а від глибини внутрішньої віри. Формування протестантських сект було пов'язано з відновленням тих норм моральності, що були характерними для ранньохристиянської общини.

Членами цих сект визнається можливість втілення християнських ідеалів не полишаючи світського життя, встановлюється єдиний високий стандарт моральнісних вимог. Всі сфери життя християнина визнаються значимими для спасіння, що стимулює активну розробку проблеми відносин людини і соціуму. Протестантське духівництво обирається мирянами, в протестантизмі немає чернецтва, богослужіння складається переважно з проповідей, спільних молитов і співання псалмів. Такі організаційні засади в поєднанні з активізацією внутрішньої духовної роботи приводять до суттєвого зростання продуктивного потенціалу моральної свідомості мирян, як бюргерів, так і народних низів суспільства.

Існує значна різниця в нормативно-регулятивному потенціалі протестантизму та більш ранніх історичних формах християнства, зокрема католицизму. Протестантська етика має істотні переваги в механізмах доведення до практичного виконання, до сущого своїх ідеалів належного. Вплив цього етапу розвитку моральності, його роль у формуванні сучасних універсальних цінностей західного світу є надзвичайно вагомою.

Попри всю складність і можливість неоднозначної оцінки багатьох подій і в ході Реформації, і після її завершення існують підстави для визнання величезного духовного зрушення, започаткованого М. Лютером. Воно прямо пов'язано з співвідношенням духовних потреб, інтуїцій, потягів з моральною доброчинністю людини. Зазвичай моральна доброякісність людини визнавалась достатньою підставою для спасіння душі. Але це було збідненням, спрощенням християнства як релігії особистості, що напружено та могутньо тягнеться до люблячого Бога, вищого абсолютного блага. Моральні правила і оцінки, слухняне виконання моральних вимог є перебуванням у нормативно-регулятивному вимірі соціального життя. Загроза ототожнення їх відносного змісту, надмірного наближення до юридично-правової форми розриває об'єктивно можливий і бажаний для внутрішнього життя людини синтез морального і духовного. В ситуації розпадання цих засад люди, що усвідомлюють себе морально здоровими, у духовному плані є безнадійно хворими і невиліковними. Правда християнської свідомості в спасінні через Бога, який є любов'ю. Тому етика любові є більш глобальною і універсальною ніж етика закону. Зведення потреби у доброчинності до страху перед покаранням є безсумнівним спрощенням вищих духовно-етичних вимірів людини. Живе релігійне начало людської душі не протистоїть моралі і релігії як таким, а лише відносним по змісту, застарілим у часі моральним нормам, або формалізованій релігії, нещирій релігійності без живої віри в пріоритет духовно-любовного прийняття світу. Буденний моралізм (практично-необхідний в певних ситуаціях) не є всією повнотою духовно-етичного життя людини. Це дуже часто забувалось і викривлялось в історичній християнській свідомості. Саме протистоянням такій практиці, таким приземленим світоглядним орієнтаціям, намаганням утверджувати християнство як релігію людяності М. Лютер заслужив шану нащадків. Моральнісні сили людини надзвичайно підсилюються, коли вона відчуває підтримку вищих своїх сил і того джерела, яке напоює їх. В цьому стані їй під силу героїчне, вона здатна на високу моральність, на подвиги. М. Лютер це одного разу висловив так: "інакше я не можу".

На відміну від позиції М. Лютера ранній кальвінізм розглядав норми християнської етики як головний засіб регуляції соціальної поведінки і був орієнтованій на їх обов'язкове виконання. В подальшому суворість раннього кальвінізму була пом'якшена. В пізньому кальвінізмі наперед визначеність стає основою теологічного вчення, що було не характерним для текстів Кальвіна. Водночас, ця ідея була суттєво моральнісно збагачена і розширена завдяки використанню ідеї вибраності, яка дозволяла всіх членів реформаторських общин ототожнювати з богообраним народом. Введення ідеї вибраності суттєвим чином змінює висновки із доктрини наперед визначеності та дозволяє відносити всіх віруючих до обраних. Самоототожнення з вибраними відновлює практичну значимість свободи і одночасно може призводити до подвійних моральних стандартів. Водночас, кальвінізм виховував дисциплінованих, працелюбних і відданих Богу віруючих.

Поряд з кальвінізмом історичними носіями аскетичного протестантизму, його професійної етики виступають: пієтизм, методизм, анабаптизм та інш. Жоден з цих напрямів не був ізольований від інших, не існувало чіткого відмежування і від неаскетичних реформаторських церков. Всі аскетично спрямовані рухи Англії, Нідерландів, а згодом і в США дістали спільну назву "пуританізм". Найширший смисл цього поняття охоплює спільні прояви високоморальної поведінки та етичні максими, незважаючи на різні догматичні принципи. Ця етика є тісно пов'язаною з всепідкоряючою ідеєю потойбічного блаженства, яка суттєво впливала на моральну практику. Вчення про обраність до спасіння призвело до незнаної раніше самотності окремої людини. Для людини доби Реформації досягнення вічного блаженства не могло бути здійсненим ні через церкву, ні через її таїнства. Така внутрішня ізольованість людини виступає причиною негативного ставлення пуританізму до будь-яких чуттєво-емоційних елементів культури. У народів з пуританським минулим ще й досі досить вагомо представлені і специфічний, суворий національний характер, і соціальні інститути, які є протилежністю чуттєвій, гедоністичній культурі. Такі установки впливали на зменшення значущості моральнісних взаємовідносин людей між собою. Так, в повчальній моралістичній літературі досить частою є тема, щодо неможливості покладатись на людську допомогу, на людську дружбу. В ній радять ставитись з глибокою недовірою до найближчого друга, нікому не довіряти чогось компрометуючого про себе, бо довіряти можна лише Богові. В місцях поширення кальвінізму було відмінено сповідання, що різко контрастувало з лютеранством. Тим самим була ліквідована можливість приглушувати почуття "вини" під час сповіді, в церкві, що мало цілком реальні наслідки у вигляді болісного страху смерті. На перший погляд не зовсім зрозуміло як тенденція до спілкування з Богом в атмосфері повної духовної самостійності може підвищувати зовнішню соціальну активність в сфері професійної діяльності. Але, якщо зважити на те, що світську професійну діяльність пов'язували з вибраністю до спасіння, то стає зрозумілим виникнення таких типів людей як "святі", мужні купці пуритани, для яких етика не існувала як відокремлена від безпосереднього життя кожного з них. Невтомна праця виступала найкращим засобом зняття надмірною страху смерті, бо є реальним свідченням того, що Бог діє в людях.

Віра мусить підтвердити себе в об'єктивних діях - лише тоді вона може стати надійною опорою для врівноваження внутрішнього життя. Бажання бути впевненим, що твоя поведінка продиктована волею Божою було дуже сильним і породжувало систематичний самоконтроль. Пуританська етика вимагала не окремих "добрих справ", а "святості", що стала системою. В ній виключалась можливість властивого католицизму питання між гріхом, розкаянням, покаянням, спокутою і новим гріхом. Практична етика кальвінізму створювала послідовну регуляцію усієї повсякденної життєвої поведінки. Наслідком такої методичності в етичній поведінці, стала глибока християнізація усього людського існування, висока жертовність заради ідеальних цілей. Ще ніколи до ідеї примноження слави Божої на землі не ставились так серйозно. На відміну від переміщення у середньовіччі аскези із мирського повсякденного життя до монастирів, ті натури, що ставали кращими представниками чернецтва тепер здійснювали аскетичні ідеали в межах своєї мирської професії і в ній же знаходили підтвердження своєї віри. Як відмічав М. Вебер, духовну аристократію ченців поза світом витіснила духовна аристократія святих у миру.

В цілому, найпослідовніше обґрунтування ідеї професійного покликання дає англійський пуританізм, що виріс на ґрунті кальвінізму. Пуританізм був носієм етосу раціонального буржуазного підприємництва і раціональної організації праці. Аскетично настроєні пуритани відчувають однакову відразу як до аристократичної недбалості знаті, так і до чванства вискочок. Борючись за продуктивність приватногосподарського багатства, аскеза виступала як проти недобросовісності, так і проти чисто інстинктивної жадоби, засуджуючи останню. Пуританізм сприяв становленню буржуазного, раціонального з економічного погляду способу життя, типу "економічної людини". Пуританський господарчий етос був буржуазним господарчим етосом. Буржуазний підприємець мав право дбати про свої ділові інтереси і навіть зобов'язаний був робити це. Більше того, Реформація підготувала в його розпорядження тверезих, добросовісних, надзвичайно працелюбних працівників, котрі дивились на роботу як на бажану Богові життєву мету. Протестантські секти і строго пуританські громади не знали жебракування у своєму середовищі. З часом коли буржуазне суспільство досягнуло своєї розвиненості, пуританська мораль почала вироджуватись в чисто зовнішньо репресивний і лицемірний варіант буржуазної благопристойності, без глибокої особистісної релігійної мотивації.

4. Ціннісний світ та універсалізація моральних норм буржуазної доби

В межах буржуазної доби паралельно зі збереженням і модернізацією християнської традиції все більшої впливовості набуває секулярна соціальна мораль, що виходить із таких історичних джерел як, зокрема, традиційні доброчинності міщанського етосу. Цей особливий ціннісний світ існував завжди, але зростання його впливовості, висування на чільне місце, відбулось в контексті становлення буржуазної моралі, якісно нової логіки моральної свідомості, яка і до сьогодні визначає специфіку західного світу.

Система цінностей, яка переважала серед міщан, мала великий вплив на класичну буржуазну моральність. Для політичної і економічної боротьби важливим був принциповий антиаристократизм та антиклерикалізм цієї моральності, сприяння нового ціннісного світу буржуазним перетворенням. З часом, роль міщанської моралі значно зменшилась. Вона виступала в ролі антиідеала в XIX ст. в контексті відновлення ідеалів дворянського аристократизму, зростання впливовості цінностей богеми, протистояння цієї моралі революційній моралі.

Сучасна міська культура включає в себе міщанську мораль як основу масової моральнісної свідомості. Вона потіснила традиційні доброчинності міщанської моралі, що історично склались: безкорисливу гостинність, християнське милосердя, національну терпимість, працелюбство, невибагливість. Проте в XVI-XVIII ст. класична буржуазна мораль і міщанська мораль відіграли прогресивну роль.

Масове розповсюдження буржуазної моралі, багато в чому якісно нової та історично перспективної відбувалось завдяки діяльності визначних моралістів цієї доби. Формування нового етичного стилю складалось, насамперед, під впливом Б. Франкліна, який був гарячим пропагандистом цього нормативного зразку.

Етична програма Б. Франкліна стала причетною до великих моральнісних перетворень свого століття. Вона є класичною моделлю буржуазної моралі що виникла на теренах США. Прагнення до вдосконалення себе самого і свого оточення стало однією з основних рис Б. Франкліна. Будь-яке теоретичне значення Франклін намагався використати практично. Серед моральнісних якостей, які Франклін вважав найважливішими для особистісного зразка людини, що оцінюється через призму власних заслуг, були земна спрямованість її прагнень, розсудливість, тверезість розуму. Це втілено в такі вислови його календаря: "на бога сподівайся, а сам не зівай", "береженого бог береже". На його думку, доброчинності треба вимірювати корисністю, він не схвалював надмірного аскетизму, висловлював аргументи проти самозречення. "Ділова людина" Франкліна прагне жити певним життям і частково долає пуританські традиції. Утилітаризм характерний для етики Франкліна, проявлявся і в його ставленні до релігії. У нього переважав погляд на моральність через призму політико-економічних оцінок.

Прагнення робити гроші залишилось однією з найважливіших цінностей американського середнього класу і в XX столітті, незважаючи на значні економічні, соціальні та культурні зміни. Лозунги збереження грошей уже вийшли за межі цілевідповідності на макроекономічному рівні; значного розповсюдження набула гедоністична і споживацька мораль. Водночас, бережливість по відношенню до грошей, у деяких своїх формах є безсумнівним конкретно-історичним надбанням капіталізму. Докапіталістичні форми ставлення до грошей продемонстрували "нові багаті люди" в пострадянських країнах. Під впливом їх потреб в Європі відновилась "мода" на демонстративне марнотратство, пусту розкіш, аморальні примхи і забаганки.

Для представників класичного європейського утилітаризму більш властивим є альтруїзм на фоні помірних особистих потреб. Так, І. Бентам жив досить аскетично, але не був скупим там, де цього вимагало благо суспільства. Як відомо, він допомагав матеріально іншим людям, на його кошти була побудована зразкова тюрма. Б. Франклін свої досить значні особисті кошти використав на суспільні потреби. Таких прикладів використання власних коштів на суспільні потреби можна навести багато. Із останніх - ставлення до грошей і використання їх главою Microsoft Б.Гейцом, однією з найбагатших людей планети, а також фінансистом та філантропом Дж. Соросом, яке відповідає в основних рисах франкліновському ідеалу. Водночас, старі форми бережливості не мають уже такого значення як в період накопичення капіталів. Сучасний середній американець вважає зразком людину, яка свій бюджет врівноважує не за рахунок бережливості, а за рахунок росту доходів. В цьому він бачить свідчення життєвої сили, енергії, активності.

Духовні процеси культури Відродження та Реформації знайшли своє продовження в ході активізації політичного життя, що надихалось національно-патріотичними ідеалами. Лише з добою Модерну в повній мірі можна пов'язувати зростаюче значення новаційної активності індивіда, системи моральних цінностей, що постійно оновлювались в бік все більш універсаліського змісту базових цінностей. Набував сили процес секуляризації культури, формувались якісно нові форми суспільного життя. Нові структури суспільства викристалізовувались довкола капіталістичного підприємства і бюрократичного державного апарату. Це приводило до руйнації традиційних життєвих форм, зміни ставлення до них. Відбувалась універсалізація норм діяльності і генералізація цінностей. Особистісна соціалізація пов'язана з орієнтацією на формування автономного внутрішнього світу, прискорюється процес індивідуалізації. З того часу і по сьогодні відбувається стрімка модернізація суспільства. В цій загальній картині західного Модерну виразно проявленій в останніх трьох століттях, результати культурного модерну були вражаючими. Відбувся розвиток досвідних наук, вільних мистецтв, виникла світська соціальна етика, побудована на принципах теорії моралі і права. В XVIII столітті епохальність культури Нового часу починає усвідомлюватись в повній мірі. В XX столітті широковживаною стає назва "Модерн", для позначення західної раціоналізації, що призвела до руйнації релігійної картини світу і виникнення світської культури. Новий світогляд знайшов найповніше втілення в новаціях Просвітництва. Цей новий, модерний світ відрізняється від старого (античності і середньовіччя) тим, що відкриває себе майбутньому. Епохальний новий початок повторюється і стверджується кожним моментом теперішнього, що народжує нове. Тому "Модерн" це не хронологічний рубіж, а динамічна потреба творчого самоствердження суб'єктивності, безперервне оновлення. Цей культурний світ не може орієнтуватись на моделі, скопійовані з інших епох, він мусить сам створити для себе нормативну базу. При цьому людина як суб'єкт творчості і свободи стає основною ланкою цієї форми життя. Гегель першим пов'язав основну ознаку Нового, Модерного часу з суб'єктивністю: "Загальним принципом нового світу є свобода суб'єктивності". Суб'єктивність - це: 1) індивідуалізм; 2) право на критику; 3) персональність дії, тощо. Ключовими історичними подіями у ствердженні цієї суб'єктивності стали Реформація, Просвітництво та Французька революція. Завдяки М.Лютеру релігійне вірування стає внутрішньо визначеним, людина покладалась на силу власного переконання. На противагу історично зумовленому праву виступає "Декларація прав людини", яка надає значущості принципу свободи волі. Моральність починає розглядатись з позицій сучасного стану людини, поняття моралі модерного часу виходить із визначення суб'єктної свободи особистості. Воля людини отримує автономію з позицій всезагального закону, у формулюванні якого приймає участь розум.

Наприкінці XVIII століття наука, етика, мистецтво стали диференційованими галузями діяльності, в яких питання істини, справедливості та смаку почали розроблялись автономно. Ці сфери знання стали відокремленими від сфери вірувань, правничо організованої соціальності, повсякденного спільного життя.

Нові типи універсалізму формуються в контексті цінностей цієї доби. Значний вплив на ціннісну переорієнтацію справила новоєвропейська наука. Пізнання світу, створеного Богом, завжди було важливим завданням християнина, а в умовах реформації набуло особливо важливого значення, стало релігійним обов'язком. Значні передумови створення новоєвропейської науки були закладені в умовах Відродження. Для даної епохи була типовою абсолютизація людської особистості, з усією її матеріальною тілесністю. При цьому зберігалось ставлення до пізнання як богонатхненної справи. Так, один із засновників науки Г.Галілей відмічав, що людський розум є рівним божественному, якщо не по охопленню матеріалу, то по глибині проникнення в предмет спостереження. В тій мірі, в якій люди науки залишались віруючими людьми координати універсалізму залишались непорушно пов'язаними з Абсолютом. По мірі зростання антропоцентричних тенденцій у сфері розуму формувалась його абсолютизація, а в царині віри зростало прагнення змінювати соціальний світ на основі уявлень конкретної релігійної традиції, що породжувало зростаючу релігійну нетерпимість. Така нетерпимість була характерна як для християнства, так і для ісламу, і іудаїзму. Кожна з цих релігій, а також гілки всередині кожної з них претендували на володіння абсолютною богооб'явленою істиною. Під цими знаменами історія релігій була досить кривавою. Приміром, мотиви утвердження високих християнських цінностей поєднувались у свідомості європейців з традиційними (а також досить універсальними) прагненнями до влади і багатства.

Релігійні війни, хрестові походи, діяльність інквізиції, руйнація пам'яток культури з часом починають засуджуватись. В умовах Просвітництва в якості однієї із основних цінностей розглядається віротерпимість (Локк, Вольтер), а з часом і терпимість взагалі. Терпимість якісно відрізняється від байдужості. Терпимість передбачає збереження своєї віри і переконань одночасно з визнанням віри і переконань інших. Це означає, що цінністю стає не лише єдність, а й багатоманітність людського світу. Універсальна значимість надається не лише тому, що робить людей схожими один на одного, а й тому, що розділяє, робить їх несхожими один на одного, неповторними. І це стосується не лише багатоманіття особистостей, людських позицій і поглядів в межах західного світу, а й якісно відмінних від європейського світу інших культурних світів. Визнання можливості співіснування в рамках одного суспільства різноманітних глибоких переконань релігійного, морального, а в подальшому і політичного характеру означало утвердження принципу плюралізму. Утвердження терпимості в якості цінності було нерозривно пов'язано з появою і розповсюдженням концепції прав людини. Ця концепція основана на універсалізмі нового типу, витоки якого відносяться до Ренесансу, а кінцеве оформлення - до Просвітництва. Згідно цього універсалізму, всі люди по самій своїй природі (а не в силу приналежності до Абсолюту) єдині, кожна людина незалежно від расової, національної, релігійної або класової приналежності визнається, насамперед, представником роду людського. Тому, всі люди від народження мають певний набір невід'ємних прав (на життя, на свободу, на прагнення до особистої самостійності, на самореалізацію у будь-якій сфері і т.д.). Ідея прав людини стала духовним фундаментом епохи Просвітництва, покладена в основу ідеології Північноамериканської війни за незалежність і Великої Французької революції. Повноцінний зміст ідея універсальної людської гідності набуває в контексті правових гарантій. Але не можна не враховувати, що уявлення про гуманізм як універсальний загальнолюдський принцип складався дуже поступово.

Таким чином, західний універсалізм XV-XIX ст. виявився багатоманітним. До релігійного християнського універсалізму додається наука, яка по визначенню К. Ясперса "універсальна по своєму духу", а також універсаліська ідея всезагальних прав людини. Результатом цього стало формування особливої системи цінностей, яка ствердилась спочатку в Європі, а в подальшому отримала всесвітнє розповсюдження. їх називають цінностями модернізації і під їх впливом соціальні процеси набувають планетарної розповсюдженості.

Найперша із цінностей модернізації - раціональність, зокрема, саме західний тип раціональності. За визначенням М. Вебера - це "формальна раціональність", що піддається кількісному обрахунку, що без остачі вичерпується кількісними характеристиками. На думку М. Вебера, рух у напрямку формальної раціональності - це рух самого історичного процесу, така раціональність - це доля Європи, а тепер і всього світу. Найбільш чисте втілення принципу раціональності, по Веберу, - це наука. Наука проникає у виробництво, а потім охоплює інші сфери - від управління до побуту. Соціальну дію, основану на переважанні формальної раціональності, Вебер називає "цілераціональною". Найбільш чистим зразком такої поведінки він вважає сучасне капіталістичне ринкове господарство. Універсалізм світового ринку - це універсалізм принципу формальної раціональності, який вкорінений не тільки в економіці і науці, але й в праві, етиці, обґрунтовуючи тим самим тезу про тотальну раціоналізацію сучасного суспільства.

Раціоналізація в духовній сфері призвела до корінної зміни світогляду, до "розчаклування" світу. По Веберу, шлях все більшої раціоналізації релігійної сфери - це шлях розвитку світових релігій. Він вважав, що "велике історико-релігійне розчаклування" світу, початок якого відноситься до часів давньоіудейських пророків і який в поєднанні з еллінським науковим мисленням знищив всі магічні засоби спасіння, об'явивши їх "невірою и кощунством", знайшов своє завершення в кальвінізмі.

Утвердження цінності раціонального підходу передбачає, що історія, традиції, місцеві поняття і інститути тієї чи іншої країни можуть враховуватись в тій мірі, в якій не вступають у протиріччя з задачами модернізації.

Якщо раціональність є вихідною, основоположною цінністю модернізації, то другою основоположною цінністю є розвиток. В умовах "незахідного" світу такий підхід означає, що для подолання відсталості, треба забезпечити швидкий економічний і соціальний розвиток. В цьому контексті статус самостійної цінності модернізації набували політична демократія та національна незалежність.

Всі цінності модернізації в межах західного світу взаємопов'язані в взаємообумовлені. Водночас, в ході їх практичної реалізації, взаємозв'язок може порушуватись і одні цінності можуть вступати з іншими в гострі протиріччя. Для незахідного світу всі ці цінності не мають абсолютного значення.

Західна цивілізація є цінною якраз не тим, що вона універсальна, а тим, що вона унікальна. Ця унікальність проявляється саме в балансі, що вибудовувався століттями, між аскезою роботи і гедонізмом відпочинку. Експортуючи гедонізм відпочинку, західна цивілізація порушує баланси інших цивілізацій, побудованих на своїх особливих цінностях, тим самим руйнуючи їх уклади і цінності. Відмінності у етичних і духовних цінностях є суттєвими, хоч і не абсолютними. Приміром, такі ключові для незахідних народів поняття, як колективізм, сім'я, соціальна безпека, співстраждання або займають зовсім інше ієрархічне місце в західній культурі, або мають радикально інший зміст.

Непересічне значення моральності Нового часу полягає в тому, що вона намагається поєднати індивідуальність у всьому багатстві її потреб з моральною всезагальністю, з суспільними обов'язками, з загальнообов'язковою соціально організованою силою етики.

В класичній європейській етиці переважало уявлення про мораль, як абсолютну крапку відліку, що задає основні координати людському вчинку - що є однією із вирішальних ознак, в силу якого вона може бути класичною. Відомі кантівські твердження моралі, що пов'язують її з доброю волею, безумовним обов'язком, категоричним імперативом, автономною волею, мають аналогічну природу і являють розгорнення цієї вихідної, основоположної ідеї про абсолютний моральний закон. Діяльність людей в тих життєво важливих аспектах, які визначаються рівнем розвитку науки і техніки, стає системно організованою, єдиною в масштабі всього людства. Але в тій частині, в якій діяльність людей залежить від ціннісного вибору, етико-культурної ідентичності, людство залишається різноманітним, розділеним, розколотим. В якості виходу із цього протиріччя пропонується декілька конкуруючих сценаріїв: один орієнтований на домінуючу цінність однієї - західноєвропейської - культури, другий пропонує рівноправний діалог всіх культур; третій орієнтований на творчий синтез та злиття культур в майбутньому, в результаті чого повинно народитись щось одне і цілком нове. Всі вони мають те загальне, що вони явно або неявно спираються на ідею абсолютної моралі.

Ідея абсолютної моралі пов'язана з особистим місцем і роллю моральних мотивів в поведінці. Моральні мотиви не знаходяться в одному місці з прагматичними мотивами (мотивами розсудливості), що виникають із природних потреб індивідуума, його соціального становища, життєвих обставин та інші. Вони знаходяться за ними, над ними, являються мотивами другого рівня, свого роду понадмотивами.

5. Криза суспільних нравів пізнього Модерну

У другій половині XIX ст. як в західноєвропейських країнах, так і в Росії відбувались значні зміни в сфері суспільних нравів та уявлень про моральний ідеал. Міська культура цього періоду значною мірою створювала підґрунтя для виникнення морального нігілізму і для розповсюдження досить репресивного і зовнішнього морального ригоризму. Значну роль в цих процесах почали відігравати міщанські прошарки населення. В 80-90 рр. XIX ст. міщанство було під впливом як консервативних, так і ліберальних революційних ідей. Серед представників інтелігенції того часу поряд з вихідцями з міщан, були вихідці із дворянського та купецького станів. Водночас, загальний настрій творчої європейської інтелігенції того часу, в цілому, був антибуржуазний, спрямований проти лицемірства, забобонів, віджитих звичаїв в моралі. Реальний кризовий стан морального ідеалу проявлявся у відсутності цінностей, які могли б об'єднувати суспільство. Тогочасні соціальні інститути забезпечують такий вплив на суспільну думку при якому моральні цінності в їх абстрактно-ідеальному варіанті визнаються переважною більшістю людей і не потребують додаткового обґрунтування. Проблема полягає в розповсюдженості переконання в неможливості практичного здійснення цих цінностей, а тому в суспільній моралі співіснують недієва мораль-максимум і реальна мораль-мінімум, яка в значній мірі є орієнтованою на зовнішню благопристойність, а не на щире моральне служіння. Атмосфера морального життя формується за таких обставин, коли норми не виконуються, ідеали не здійснюються. Це сприяє розповсюдженню, надмірного ригоризму, цинізму. Зростаюча аномія (безнормність) суспільства була реакцією на об'єктивні зміни в соціальній структурі, на соціальну мобільність. Гуманізм як суто духовний земний ідеал не міг в тих умовах (соціальні конфлікти, революції, класова боротьба, економічний монополізм та ін.) стати ідеєю, що об'єднала б Європу. Дегероїзація і дехристиянізація переважної більшості міського населення призводить до низької заземленості інтересів, прагнень, бажань.

В цей час, поряд з певними традиційними доброчинностями міщанина, мілкого буржуа (помірність, працелюбство, добросовісність), набувають широкого розповсюдження такі прояви як бездуховність, речовизм, прагнення до накопичення, заздрісність.

Пересічна людина стає негативним персонажем в очах представників творчої інтелігенції, богеми, які піддають обивателя нищівній критиці.

Відсутність власних духовних ідеалів буржуазна мораль компенсувала створенням великої кількості табу і штучних заборон, які вважались морально необхідною благопристойністю. Піддається осуду оголене людське тіло як в житті, так і мистецтві, підсилюється цензура за мовою, в педагогіці проголошується принцип строгого контролю за поведінкою і почуттями людини. Соціальний контроль за такою "мораллю" із зовнішнього переводиться у внутрішнє життя людини, породжує безліч страхів і комплексів. Офіційна ідеологія буржуазного суспільства в XIX ст. була войовничо антисексуальною, навіть художня література піддавалась жорстокій моральній цензурі. Із вимог благопристойності забороняються твори Ронсара, Лафонтена, Руссо, Вольтера, Беранже та ін. Заборони розповсюджувались навіть на Біблію. Відбувались два судові процеси над Г.Флобером з приводу непристойності його роману "Мадам Боварі". Також, було прийняте судове рішення з приводу "Квітів зла" Бодлера, а цензурна заборона була знята лише в 1949 р. В 1865 році російський журнал "Сучасний літопис" критикував еротизм доведений до цинічного виразу в драмах А.П. Островського.

В той же час, перемогла ціннісна орієнтація на пригнічення всякої емоційності, спонтанності, святкових та ігрових життєвих проявів. Ідеалізація інституту шлюбу поєднувалась з практичним крайнім антифемінізмом і лицемірною повагою до жінки. Радикально настроєна інтелігенція активно критикувала буржуазний шлюб, вимагала емансипації жінок, розвінчувала лицемірство буржуазної моралі.

В умовах постіндустріального суспільства всі попередні історичні форми універсальної моральності по мірі все більшого руху до загальнолюдського розуміння ціннісно-нормативних максим, набувають рис глобальної, планетарної етики, що створює можливість якісних змін в сфері моральнісної культури. Хоч цей процес є далеким від завершення, все ж інтенсивні розвідки такої перспективи, як в позитивному, так і в негативному ключі, уже здійснюються. Позитивною складовою цього процесу є виникнення прикладної етики, яка орієнтована на створення умов для більш інтенсивної гуманізації сфери реальних нравів. Сучасний процес глобалізації є по формі тією об'єктивно-життєвою основою, яка відповідає споконвічним прагненням до загальнолюдської єдності і універсальна мораль є в цьому розумінні випереджуючим час духовним творенням ідеалу, повне практичне втілення якого було не на часі, але створювало хоч в ідеальній формі норми, що були правдою людського життя, всупереч пануючій неправді. Це прагнення до глобальної етики в прихованій формі завжди було присутнім в традиційних релігіях і філософських вченнях і частково втілювалось в реальних моральнісних відносинах.

Список використаної літератури

Размещено на Allbest.ru