Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні етапи історичного розвитку моралі

Зміст

Вступ

1. Мораль первісного суспільства

2. Мораль рабовласницького суспільства

3. Мораль феодального суспільства

4. Мораль епохи Відродження

5. Мораль буржуазного суспільства

6. Комуністична мораль

Список використаної літератури

Вступ

Невиправдане ототожнення і навіть зближення понять "мораль" і "етика" породжує ігнорування відмінностей між історичним процесом розвитку моралі та її осмисленням, між історією моралі та історією етики. Безперечно, зв'язок між ними існує, оскільки зміни у сфері моралі впливають на науку про мораль. Водночас сама етика також впливає на мораль.

Зв'язок етики й моралі не є прямим. Етика як відносно самостійне вчення розвивається за своїми внутрішніми, іманентними (внутрішньо притаманними їй) законами. Це виявляється, зокрема, в тому, що етичні концепції минулого впливають на погляди дослідника нерідко відчутніше, ніж сучасна йому мораль. Про відносну самостійність етики свідчить і те, що періодизація її історії не збігається з періодизацією розвитку моралі. Тому паралельний інформаційний аналіз історії моралі й історії етики не завжди виправдані. Це виявляється, зокрема, в тому, що певні способи обґрунтування природи моралі, тлумачення її сутності й завдань (гедонізм, евдемонізм) застосовували як у рабовласницькому суспільстві, так і в суспільствах інших соціально-економічних формацій.

Крім того, створюючи концепцію природи, сутності, походження та розвитку моралі, дослідник етики орієнтується на певну футурологічну модель розвитку суспільства, яка не завжди узгоджується з існуючою мораллю та законами її розвитку, хоч і не може їх ігнорувати.

За всієї недосконалості формаційного (запропонованого К. Марксом) принципу осмислення історії людства, зокрема і його морального поступу, він поки що є переконливішим, ніж інші. Згідно з ним основними етапами історичного розвитку моралі є мораль первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного, і так званого комуністичного суспільств. Очевидно, є підстави вести мову про мораль не комуністичного, а постіндустріального (інформаційного) суспільства. Вивчаючи головні етапи розвитку моралі, важливо розрізняти інформацію про мораль та етичні погляди відповідної епохи. Наприклад, твори Аристотеля більше свідчать про його етичні погляди, ідеальну в його розумінні теоретичну модель моралі, ніж про реальну тогочасну мораль, а тим більше моральність. Очевидно, детальнішу інформацію про мораль рабовласницького суспільства можна почерпнути в античних поемах "Іліада" та "Одіссея" Гомера, драмах Есхіла, Софокла і Евріпіда, поезіях Гесіода й Аристофана. Проте й ці джерела не можна ототожнювати з історичними фактами. Значно достовірнішими є свідчення давньогрецьких і давньоримських істориків та етнографів (Геродота (між 490 і 480 -- прибл. 425 до н. е.), Фукідіда (прибл. 460-- 400 до н. е.), Плутарха (прибл. 45 -- прибл. 127); Гай Юлія Цезаря (102/100--44 до н. е.), Тіта Лівія (59-- 17 до н. е.), Публія Корнелія Тацита (58--120) та ін.), на підставі яких можна дійти висновку про тогочасну мораль. Правда, і в їхніх спостереженнях і міркуваннях простежується тенденційність.

1. Мораль первісного суспільства

Мораль має не лише історію, а й передісторію (доморальні засоби регулювання відносин між людьми), яку часто розглядають як особливу форму існування моралі.

Прийнято вважати, що мораль виникла в родовому суспільстві епохи матріархату. Материнський родовий лад припав на період розквіту первісного суспільства. Саме тоді люди приручили тварин (собаку, коня, рогату худобу, деяких птахів), навчилися землеробства і гончарного мистецтва, почали оволодівати виробництвом міді, олова, бронзи. Були створені відомі наскельні зображення, які розцінюють і як вражаючі успіхи образотворчого мистецтва, і як прояви магічних дій тощо.

Соціальну регуляцію в родовому суспільстві здійснювали синкретичні (такі, що поєднують у собі різнорідні елементи) звичаї, норми, приписи, тому мораль необхідно розглядати як аспект чи функцію цієї цілісної регулятивної системи.

Організаційним і нормативним принципом родового суспільства були кровнородинні відносини. Структура цього суспільства загалом збігалася із системою спорідненості. Наприклад, кожне плем'я корінних мешканців Австралії (в яких до XIX ст. зберігався первіснообщинний лад) поділялося на статевовікові групи: групу дорослих чоловіків, групу дорослих жінок і групу дітей та підлітків. Нечисленна верства стариків, які належали до групи дорослих чоловіків, керувала життям роду (племені). Цей поділ істотно впливав на стосунки між членами роду. Тому при аналізі відносин між людьми в родовому суспільстві велике значення мають поняття "матріархат", "патріархат", "кровна помста", "тальйон" , "сорорат", "левірат", "кувада" тощо.

Про характер стосунків у родовому суспільстві свідчать і мовні факти. Так, у мові тасманійців (мешканців о. Тасманія, розташованого біля південно-східних берегів Австралії) не було слів "дядько", "дід", але були слова "тітка", "баба", що свідчить про стосунки між дітьми і батьками, між різними поколіннями.

Побутує думка, що зародження моральності передує виникненню моралі як ідеального (нематеріального) феномену. При цьому йдеться про відсутність у первісної людини нескутої волі, вибору, самосвідомості, а також про відсутність суперечності між сущим і належним. Насправді, така суперечність завжди існує, але долають її різними засобами. Наприклад, у родовому суспільстві це вдавалося робити завдяки діяльності інституцій родів і племен (ради родів, збори племен, ради старійшин та ін.).

Визнання того, що мораль існувала ще до появи самосвідомості людини, передбачає визнання (а для цього є певні підстави) існування самосвідомості роду. Сучасна соціологія та антропологія культури часто послуговуються поняттями "колективна совість", "колективні уявлення", "колективне несвідоме". На думку К.-Г. Юнга, архаїчна психіка є колективною психікою, надособистісною душею. Про існування самосвідомості роду свідчать поняття "свої" і "чужі" тощо.

Елементи моралі як ідеального феномену в умовах первіснообщинного ладу містять первісні вірування: антропоморфізм (грец. anthrфpos -- людина і raorphл -- форма) -- наділення людськими якостями явищ природи, предметів, тварин; анімізм (лат. anima -- душа, дух) -- віра в існування духів, одухотвореність предметів, у наявність душі у людей, рослин, тварин; тотемізм (англ. totemism) -- віра у спорідненість груп людей (роду, племені) з конкретними видами тварин, рослин, явищами природи; фетишизм (португ. fetiso -- амулет) -- віра в існування надприродних властивостей матеріальних об'єктів; різні види магії (грец. mageia -- ворожба) -- сукупність уявлень та обрядів, заснованих на вірі у можливість впливу на навколишній світ через надприродне (фетишів, духів) завдяки чаклунським дійствам; система заборон і обмежень (табу), міфологія, ритуали, обряди тощо. їх аналіз свідчить, що деякі моральні відносини склалися ще за матріархату. Йдеться про усвідомлення необхідності працювати, захищати свій рід, родичів, про покірність і скромність, взаємні привітання родичів і співплемінників; обряди, ініціації (посвячення) -- передання племінних норм життя поколінню, що досягло повноліття; табуації (заборони), метою яких був захист життєво важливих звичаїв і правил; жіночу ініціативу при встановленні шлюбного союзу; неприйняття кровноспоріднених шлюбів; кровну помсту та ін.

У патріархальному суспільстві виникли і нові норми, зорієнтовані на зміцнення ролі й авторитету чоловіка як глави патріархальної сім'ї. З цим пов'язані вимоги щодо вірності дружини, звичай левірату. Більш категоричним було ставлення до неправди; зросла роль примусу і суворих покарань за порушення норми. На патріархальну епоху припадає зародження самосвідомості людини, що, очевидно, спричинило необхідність жорсткої регламентації поведінки і покарань.

Умови тогочасного буття поступово відкривали простір і водночас спонукали до морального вибору. Важливу роль у цьому процесі відіграли норми поведінки, табу та приписи, які можна було тлумачити по-різному. Це, зокрема, стосується й міфу (грец. -- розповідь, переказ) -- наївно-символічного уявлення людей про світ. Міфології кожного народу властивий моральний аспект. Проте її не можна розглядати як зібрання моральних норм. Хоч багато міфів містять оцінки суспільно-значущих фактів, це, однак, не дає підстав стверджувати про наявність у них чітко сформульованих моральних норм.

Отже, сукупність фактів буття людини у родовому суспільстві переконує, що мораль виникла саме на цьому етапі розвитку цивілізації.

2. Мораль рабовласницького суспільства

У рабовласницькому суспільстві, яке прийшло на зміну первіснообщинному, стосунки між людьми, зокрема й моральні, зазнали істотних змін. Рабство було формою соціального зв'язку, за якого гніт і панування стали відкритими, нещадними, жорстокими. Як вирішальний чинник прагматично ефективних відносин між різними соціальними верствами суспільства виникла держава. Завдяки їй можна було утримувати величезну армію рабів. Діяв і недержавний примус, до якого вдавалися рабовласники.

Аналізуючи мораль рабовласницького суспільства, основну увагу традиційно звертають на стосунки між рабовласниками й рабами, експлуататорами й експлуатованими, недооцінюючи стосунки вільних громадян -- ланку суспільства, в якій відбувався моральний прогрес (для історії науки про мораль проблема прогресу моралі є однією з основних).

Становище рабів було цілком безправним. Рабовласники ставилися до них як до речей, "знаряддя, що говорить". Рабів можна було продати, розлучити з рідними, змусити до будь-якої роботи, жорстоко покарати, навіть вбити (у Спарті періодично вибірково їх знищували). Вважалось, "хай раби ненавидять рабовласників, лише б вони їх боялись" (висловлювання приписують римському імператорові Калігулі (12--41)). Рабів тримали в постійному страсі, систематично принижували, щоб зламати їх волю, віру в себе. Рабовласник із кожного з них намагався зробити покірну, тупу істоту, все життя якої зводилося б до роботи, споживання їжі та сну. Відповідно вияв рабом власної гідності розцінювався як неповага до господаря, виклик йому, а тому жорстоко карався. Раба можна було не соромитись. Римські мотрони (поважні заміжні жінки), наприклад, в період занепаду давньоримської цивілізації спокійно роздягалися перед рабами і навіть дозволяли собі при них любовні втіхи.

Проте лише примусовими методами втримати рабів у покорі було неможливо. Оскільки на них покладалися численні функції, виникало безліч ситуацій, в яких поведінка рабів не могла бути однозначно регламентованою, а служителі держави і господарі не могли простежити кожен їхній крок. Назріла потреба перетворити деякі вимоги до раба на його самовимогу, моральні норми. З цією метою вигідні для рабовласників норми поведінки рабів підносились до рангу належних, усезагальних і об'єктивних, які нібито не залежать від свідомості та волі людей. Звичаї, традиції, зародки моралі первіснообщинного суспільства або відкидалися й замінювалися іншими, або пристосовувалися до умов рабовласницького ладу. Рабу часто нав'язували думку, ніби господар і його сім'я є природними його повелителями, покликаними замінити йому рід і втрачену батьківщину. У Римській імперії серед рабів насаджували особливий культ "генія" господаря. Все це свідчило про спроби рабовласників вплинути на мораль рабів. Проте формування моралі в рабовласницькому суспільстві не було свідомим, цілеспрямованим ідеологічним процесом, здійснюваним рабовласниками, як це стверджували представники марксистсько-ленінської етики.

Ставлення рабів до своїх господарів було суперечливим. У ньому поєднувалися покірність, намагання догоджати господарю, плазування перед ним і глибоко приховані неприязнь, злість, що виявлялись у псуванні знарядь праці, інвентарю, іншого майна господаря, коли випадала нагода зробити це безкарно, у стихійних бунтах і повстаннях. Безперечно, у ставленні рабів до своїх господарів домінувала ненависть.

Історичні джерела зберегли порівняно мало відомостей про стосунки між рабами і їх мораль. Роз'єднаність, різномовність, етнічна строкатість рабів заважали виробленню ними єдиної моралі, яка відображала б їхні інтереси. Ці стосунки не були високоморальними. Лише повстання згуртовували рабів, сприяли формуванню деяких високих моральних почуттів і якостей (відмова від покірливості, приниження, пробудження почуття власної гідності, мужність і сила духу). За таких обставин і серед рабів заявляли про себе видатні особистості (Спартак, Епіктет). У ставленні до поневолювачів жорстокість повсталих рабів не мала меж.

Оскільки рабовласницький лад забезпечував суспільний порядок, який створював простір для розвитку духовної культури, зокрема й моральної, вільних громадян, то наука про мораль, її історію досліджує насамперед взаємини між ними. Особливо гармонійними були стосунки вільних громадян у демократичних містах-державах (полісах), передусім в Афінах. їх громадяни могли вільно висловлювати свої погляди, мали високе почуття власної гідності. Про моральні якості громадян Греції свідчать поеми Гомера "Іліада" й "Одіссея". "Гомерові герої, -- йдеться у передмові до "Одіссеї", переклад українською мовою якої здійснив Борис Тен, -- ідеал для звичайних людей. Мудрість Одіссея, його дипломатичний талант... поєднуються у нього з мужністю, великою фізичною силою, спритністю, вправністю в бою, надзвичайною силою волі, стійкістю та витриманістю.., Одіссей -- патріот... Не померкне ніколи зворушлива постать Пенелопи -- один з найчудовіших образів жінки в усій світовій літературі. Це образ вірної, незрадливої дружини, мудрої господині, доброї матері й наставниці єдиного улюбленого сина".

Про рівень моралі вільних громадян рабовласницького суспільства, зокрема давньогрецького, свідчать моральні якості, які високо цінувалися (чесноти): мужність, помірність, щедрість, розкішність, великодушність, помірне честолюбство, лагідність, правдивість, товариськість, люб'язність, справедливість, а також ті, що засуджувалися (моральні вади): боягузливість, гранична безпристрасність, скупість, дріб'язковість, легкодухість, відсутність честолюбства, покірливість, грубість, несправедливість. У деяких містах-полісах необхідність реалізувати особою певні свої здібності підносилась до рангу моральних вимог (наприклад, фізичне самовдосконалення у Спарті). Водночас давні греки дещо недооцінювали працелюбство. Наприклад, Арістотель, описуючи чесноти, притаманні вільній людині, не знайшов серед них місця ні працелюбству, ні похідним від нього якостям, оскільки воно вважалось доброчесністю черні. Але ж військова діяльність, управління державою, філософська та художня творчість, ремесло -- теж праця. Очевидно, у рабовласницькому суспільстві в непошані була груба фізична робота, а будь-яка творча праця називалась мистецтвом. Правда, деякі вільні громадяни (іноді досить родовиті й багаті) теж працювали фізично. Так, дружина Алкіноя, правителя феаків, Арета "пряжу сукає пурпурно" разом з рабинями; богоподібна красуня Навсікая пере білизну; виконує фізичну роботу і Пенелопа, дружина Одіссея, а сам Одіссей -- на всі руки майстер ("Одіссея").

Стосунки в рабовласницькому суспільстві були значно складнішими, багатоманітнішими, ніж їх можна уявити, послуговуючись вульгарними соціологічними схемами. Мовляв, в "Одіссеї" Гомера раб завжди брехливий, хитрий, користолюбний, злий, тобто є уособленням усіх негативних моральних якостей. Проте поема не підтверджує цієї тези. Гомер наділив високими моральними якостями свинопаса Евмея; підібрав теплі слова для створення образу рабині Евріклеї; зобразив більшість слуг Одіссея вірними йому й Пенелопі, порядними у складних життєвих ситуаціях. Позитивні моральні якості має також пастух-слуга царя Лая (батька Одіссея) у творі Софокла.

На перший погляд, розклад первіснообщинного ладу супроводжувався занепадом моралі. Такі міркування висловлював не один автор, починаючи з давньогрецького поета Гесіода. Мораль (точніше моральність, характер реальних стосунків між людьми) первіснообщинного суспільства більшість із них вважала ідеальною, а тогочасне суспільство -- золотою добою в історії людства, яка безповоротно минула. Елементи ностальгії за "первісним комунізмом" час від часу простежуються і нині.

Такими були реалії морального буття класичного періоду рабовласницького суспільства, передусім у демократичних державах Греції. Згодом, в період його кризи, сталася моральна деградація, що проявлялась у неробстві, паразитичному існуванні, розпусті.

При аналізі моралі рабовласницького суспільства традиційно основну увагу звертають на мораль античності (давньогрецького і давньоримського суспільств). Причиною цього є європоцентризм (переоцінка досягнень культури Європи і недооцінка чи й ігнорування здобутків неєвропейських країн) або недостатня обізнаність зі специфікою моралі країн Азії та Африки. Правда, для цих держав були характерні деспотизм, безправ'я, свавілля, гранична жорстокість, різні надмірності, казкова розкіш і багатство правителів. Це свідчить про разючу відмінність моралі деспотичних рабовласницьких держав Сходу від моралі античних рабовласницьких держав. Істотними були відмінності й між мораллю Греції і Риму.

Мораль Давньої Греції Мораль різних грецьких міст-держав мала разючі відмінності, що було зумовлено специфікою їх політичних устроїв і правових систем. Тому в моралі демократичних Афін і моралі типової олігархічної держави Спарти могло бути мало спільного. Наприклад, реформи афінського архонта (вища посадова особа у давньогрецьких містах-державах) Солона (між 640 і 635 -- прибл. 559 до н. е.) суттєво гуманізували мораль Афін. Відміна поземельної заборгованості, заборона боргового рабства, запровадження земельного максимуму прискорювали ліквідацію пережитків первіснообщинного ладу (режим Спарти, навпаки, сприяв їх консервації). Скасування в Афінах боргового рабства розширювало сферу дії моралі. Таку роль відіграло й розширення політичних прав громадян, утвердження принципу індивідуальної свободи, згідно з яким соціально-політичні права проголошувалися невідчужуваними. Це сприяло розвитку самосвідомості громадян Афін, їх здатності до свідомого морального вибору. За правління

Солона було створено кодекс громадянської моралі, основу якого становив принцип мудрості -- "Нічого надто, нічого надміру". Велике історико-пізнавальне значення мають висловлювання Солона, які містять стандарти поведінки громадянина Афін: "Прекрасним і добрим вір більше, ніж тим, хто поклявся", "Не кажи неправди", "Піклуйся про важливе", "Заводити друзів не поспішай, а завівши -- не залишай", "Перш ніж повелівати, навчися коритися", "Розум -- твій поводир", "З недобрими не спілкуйся", "Богам -- пошана, батькам -- честь".

У Давній Спарті існувала різка поляризація громадян. Один соціальний полюс утворювали багатії (аристократи), другий -- велика кількість бідняків і жебраків. Вільних громадян у Спарті було не більше третини населення. Вони також жили працею рабів. Щоб уникнути громадянської війни, легендарний спартанський законодавець Лікург (IX--VIII ст. до н. е.) реформував спартанське суспільство, запровадивши закони, які були названі "Заходами проти розкоші". Законодавство Лікурга, на відміну від законів Солона, перешкоджало розвитку грошового обігу і торгівлі (заборонявся обіг золотих і срібних монет), виключало гедоністичні потреби. Це сприяло стабілізації суспільства, але відчутно гальмувало економічний і державотворчий процес у Спарті, яка намагалася зберегти елементи родового укладу, здійснювала політику ізоляціонізму. Вона так і не стала сучасною для тієї пори державою. Відіграло роль у цьому процесі й штучне стримування зростання кількості вільного населення.

Порядок у Спарті підтримували жорстокістю і насиллям. Для цього здійснювали військову підготовку всього вільного чоловічого населення. Свідченням неабиякої жорстокості звичаїв Спарти є знищення слабких, хворобливих новонароджених, включення до обряду молодих воїнів полювання на ілотів (полонених, рабів), яке нічим не відрізнялося від полювання на звірів.

Спартанці за законом були відсторонені від праці. Презирство до неї у них виховували з дитинства. їм не можна було вчитися ремеслу, щоб не втратити військових навичок і гарту.

У Спарті високо цінувалися патріотизм, хоробрість, готовність до самопожертви, витривалість. Проте ці моральні якості не можна розглядати поза контекстом реального буття спартанців. Спартанська громадянська община, до складу якої входило до ста сімей і яка відігравала визначальну роль у житті Спарти, культивувала військову дисципліну і героїчну (військову) мораль. Ніхто з вільних спартанців, за свідченнями Плутарха, не мав права жити так, як хотів. Усе це підтверджує низький рівень самосвідомості спартанців, відсутність морального вибору, що змушує сумніватися у легендарності спартанської моралі. Факти свідчать про її подібність до родової, патріархальної моралі. Однак є аргументи на користь високого соціального статусу жінки у Спарті. Мораль Давнього Риму Давньоримська мораль була типовою для рабовласницького суспільства, в якому високими моральними чеснотами наділялися лише вільні громадяни, а раби перебували поза сферою моралі. Однак у Давньому Римі частіше, ніж у Давній Греції, лунали голоси на захист гідності людини незалежно від її соціального статусу. Раб, за словами Л.-А. Сенеки, є рівним іншим людям, у його душі теж є начала гордості, честі, мужності, великодушності.

Ставлення до фізичної праці, було негативним, правда, не повсюдно, адже найулюбленішим заняттям римлян було рільництво, а диктатора Цинцинната (V ст. до н. е.) римляни високо шанували за те, що він власними руками обробляв свою землю. За переказами, його просто від плуга запросили народні збори на найвищу державну посаду.

Основною клітиною давньоримського суспільства була родина. До неї належали батько, його дружина, діти і навіть дорослі сини зі своїми дружинами й дітьми. Поки батько жив, навіть дорослі сини цілком залежали від нього. Батько був володарем і суддею родини, міг продати синів у неволю і навіть убити. Він розпоряджався всім майном родини, зокрема й тим, що діти придбали своєю працею. Від імені родини батько відправляв молитви й релігійні обряди. Родина була фундаментом, який утримував суспільну організацію Давнього Риму. Невипадково, здійснюючи реформи, імператор Гай Юлій Цезар Октавіан Август (64--14 до н. е.) намагався відродити давне родинне життя в Римі. У своїх едиктах (указах) він виступив проти подружньої зради і розпусти, видав закон, згідно з яким громадяни віком від 25 до 60 років мали обов'язково вступати в подружні зв'язки, карав бездітних, винагороджував батьків великих родин.

Жінка в римській родині була не невільницею, а господинею. Вона самостійно керувала своїми справами, посідала значно почесніше місце, ніж у Давній Греції, країнах Давнього Сходу. Наприклад, після того як син останнього короля Римської держави Тарквінія Гордого зневажив жінку високого роду і вона наклала на себе руки, піднялося повстання, на хвилі якого диктатора вигнали з міста, а Римська держава стала республікою. Певний час мораль у Давньому Римі мала становий характер. Однак після тривалої боротьби між патриціями і плебеями тут було утверджено громадянську рівність, згідно з якою походження не відігравало великої ролі. Попри те, будучи рівними перед законом, римляни належали до різних класів відповідно до майнового багатства, насамперед землі та капіталу. Регламентованими були їх поведінка і навіть одяг. Найвищою соціальною верствою вважалася шляхта (нобілес). Другою могутньою верствою був рицарський стан (вершники). Вони відбували військову службу в кінноті, маючи власних або наданих державою коней. Звичаї та моральні норми селян і пролетаріату суттєво відрізнялися від неписаних норм поведінки нобілів і рицарів.

Мораль Давнього Риму зазнала істотного впливу з боку знаменитого римського права. Адже ефективність та розвиток моралі залежать від здатності держави забезпечити повноцінне функціонування норм права (законів держави). Влада давньоримської держави однією з перших дійшла висновку про необхідність рахуватися з культурою інших народів, навіть завойованих.

Визнаючи себе учнями античної Греції у сфері науки й філософії, римляни були дуже високої думки про свій спосіб життя, звичаї, державу.

Етика як вияв рефлексії індивіда у рабовласницькому суспільстві

Логічним наслідком виокремлення моралі як відносно самостійного феномену є рефлексія людини -- як моральної істоти, -- за допомогою якої осягається природа, сутність, структура і функції моралі.

Рефлексія (лат. -- вигин, відображення) -- осмислення людиною власних дій та їх закономірностей, самопізнання, що розкриває духовний світ людини; у психології -- самоаналіз, роздуми людини (часом надмірні) про власний душевний стан.

Виявом рефлексії є етика. Свідомість може зробити себе предметом теоретичного аналізу тільки за умови, що вона опредметнена в реальних формах, тобто винесена назовні і може відноситися до себе опосередковано. Таким опредметненим виявом моральної свідомості є реальні моральні стосунки людей (моральність), які стали об'єктом уваги теоретичного мислення. Сталося це в рабовласницькому суспільстві і було спричинене численними суперечностями, що існували в ньому.

Проблеми моралі відображалися в міфах первісного суспільства, в художній літературі, перших філософських працях. Проте наука про мораль особливо активно розвивалася наприкінці IV ст. до н. е., коли античне суспільство було вражене глибокою і затяжною кризою. Саме тоді етичні проблеми стали домінувати у філософських працях мислителів. Криза міст-полісів викликала наприкінці IV -- у III ст. до н. е. глибокі зміни в інтелектуальному житті давньогрецького суспільства. Тогочасні філософи дійшли висновку, що суперечності суспільного життя неможливо подолати засобами політичної боротьби, а особистість не може протистояти загальній необхідності світового порядку, який включає в себе і необхідність усіх людських дій. Філософія була змушена обґрунтувати принципи особистої поведінки у межах існуючої держави, що безмірно переважає своєю могутністю силу окремих осіб. У зв'язку з цим на перше місце серед питань філософії виходять питання етики.

Виникнення етики було зумовлене більше внутрішніми особистісними потребами вільних греків, ніж необхідністю ідеологічного впливу на рабів. Бо навіть для виправдання перед своєю совістю рабовласник повинен був переконати себе, що рабство справді є природним, вічним і необхідним для розвитку суспільства. Виконуючи це соціальне замовлення (та інші), античні мислителі створили відповідні етичні концепції. Криза рабовласницького суспільства зрештою навела багатьох античних мислителів на думку, що раб є такою самою людиною, як і всі інші. Про це переконливо писав Л.-А. Сенека.

Стоїки (представники течії в античній філософії, які виступали за подолання пристрастей, понад усе цінували силу духу, стійкість), маючи на увазі вільних громадян, стверджували, що всі люди рівні перед моральним законом. Ці думки стосувалися, хоч і в іншому аспекті, й рабів.

Загалом сформульований в античні часи висновок про всезагальність моралі, незалежність моральної значущості людини від її соціального статусу був значним кроком у процесі історичного становлення моралі, а відтак і етики.

мораль етика феодальний комуністичний

3. Мораль феодального суспільства

Згідно з концепцією історичного прогресу, яку після К. Маркса було надмірно догматизовано, феодалізм є класово-антагоністичною суспільно-економічною формацією, яка утвердилася внаслідок розкладу рабовласницького, а в багатьох країнах первіснообщинного ладу. Правда, наприкінці життя Маркс частіше вдавався до тріадного поділу, виокремлюючи в історії людства первісне (докласове), антагоністичне (класове), комуністичне (безкласове) суспільства. Рабовласництво і феодалізм у цій класифікації не фігурували.

Феодалізм характеризують такі ознаки:

1. Переважання натурального господарства, для якого характерне просте відтворення, орієнтація на самозадоволення основних потреб. Ця форма економічного життя органічно пов'язувала індивіда з відповідною групою людей, крім того, вона обумовлювала відносну невіддаленість його від природного середовища.

Товарне виробництво, що існувало при феодалізмі, не визначало системи панівних суспільних виробничих відносин.

2. Особиста й економічна підневільність селян феодалам. Маючи власні господарства, селяни були позбавлені права вільно володіти і розпоряджатися своїми наділами, сплачували феодалові ренту. Позаекономічний примус виражався у різних формах залежності селян від феодалів, у тому числі й підсудності їм. На відміну від раба і колона (у романських країнах -- наймит, здольщик, напівкріпосний орендар) феодально залежний селянин, маючи у своєму розпорядженні знаряддя праці і домашнє господарство, частково був зацікавлений в інтенсифікації виробництва. З цим рахувався феодал, визнаючи селянина юридичною особою.

3. Специфічна структура феодальної земельної власності, що виражалась у поєднанні прав на землю з політичною владою. Феодальна власність була умовною: феодал володів землею на правах феодала. Тобто ця земля була дарована йому сеньйором (великим феодалом-землевласником, який мав усю повноту влади на певній території) з умовою виконання певних обов'язків (військової служби, допомоги в управлінні маєтками сеньйора). Часто сеньйор був чиїмось васалом -- особою, залежною від іншого сеньйора.

4. Існування між сеньйором і васалом відносин взаємності, згідно з якими невиконання васальних обов'язків позбавляло васала права на феод (землю, посаду тощо, надані сеньйором у спадкове володіння), відмова сеньйора від опіки над своїм підданим звільняла васала від необхідності служити і коритися йому. Феодальні суспільні відносини пронизували всезагальні зв'язки залежності між людьми, що виражалось у взаємному обмеженні прав і нерозривному поєднанні прав з обов'язками. Відповідно трактувалася при феодалізмі і проблема свободи людини. Свобідним вважався не той, хто ні від кого не залежав, а той, хто за своєю волею обрав собі пана і вступив із ним у феодальний договір.

5. Політичне панування ієрархічно організованого військового стану. Суб'єкти цієї ієрархії були пов'язані відносинами особистої служби і покровительства.

6. Об'єднувальна роль релігії. Філософія, право, мораль, освіта, мистецтво, література певною мірою були пронизані релігійним світоглядом. Політичний партикуляризм (роз'єднаність суспільного, насамперед економічного, життя) надолужувався універсалізмом релігії і вселенським характером церкви. Окреслені вище ознаки більшою мірою стосуються європейського феодального суспільства, ніж інших, наприклад азійського. Тому ознайомлення з історією моралі неєвропейських країн передбачає врахування специфіки їх економічного життя, соціального розшарування (наприклад, кастового в Індії), історичних традицій, особливостей панівної релігії (індуїзм, буддизм, іслам тощо). Якщо, наприклад, у Західній Європі під впливом християнства розрізняли "божественне право" і "людське право", то в країнах, де панівною релігією був іслам, право розглядали як частину релігії. Якщо європейські бюргери (мешканці середньовічних міст) спромоглися вибороти самоуправління, що сприяло розвитку капіталізму, то міські жителі азійських держав і думати про це не сміли.

Феодальне суспільство становило своєрідну піраміду відносин особистої залежності, що було строго зафіксовано в ієрархічній системі станово-класових і професійно-корпоративних статусів. Поряд з вертикальними відносинами панування і підлеглості (їх було кілька рівнів) соціальні зв'язки виражались і в горизонтальних відносинах корпоративного типу -- сільські громади і міські комуни, союзи міст, курії (об'єднання за становим майновим принципом) васалів, соціально-юридичні стани, чернечі і рицарські ордени, цехи ремісників, релігійні і купецькі гільдії (об'єднання). Навіть злодії і жебраки створювали своєрідні "професійні" групи (до речі, теж за ієрархічною схемою).

Із членами своєї корпорації індивід перебував у системі не тільки вертикальних, а й горизонтальних зв'язків, що сприяло формуванню в нього почуття рівності, необхідності взаємної поваги прав. Стосунки взаємовиручки в громадах, станово-корпоративних групах підтримувалися відповідними моральними кодексами, які регламентували права та обов'язки індивіда. У тогочасному суспільстві окремий індивід міг почуватися затишно, лише маючи заступництво -- особисте чи корпоративно-групове. Якщо він не мав від народження покровителів, то змушений був їх знайти. Тому належність до певного стану була невід'ємною індивідуальною властивістю. Моральний престиж залежав від соціального статусу людини, виявляючись як володіння природними моральними якостями, даними їй від роду. Згідно з такою структурою суспільства феодальне уявлення про справедливість передбачало неоднакове вшанування і різний ступінь моральної відповідальності "по достоїнству", тобто залежно від стану, родовитості тощо. Таке розуміння справедливості проповідував ще Платон.

Оскільки економічні відносини між окремими регіонами тогочасної країни були ще надто слабкими, визначальну роль у збереженні її єдності й стабільності відігравала феодальна держава як форма військово-політичної організації панівних класів. Проте для збереження сталості суспільства тільки зовнішнього примусу (військового, економічного тощо) було недостатньо. Існувала об'єктивна потреба в таких нормах поведінки і діяльності, які, будучи визнаними кожною людиною, могли забезпечити упорядкованість життя тогочасного суспільства. Наслідком цієї об'єктивної історичної потреби були численні моральні кодекси різних соціальних спільнот феодального суспільства. Істотну роль у цьому процесі відігравала релігія.

Тривалий час у вітчизняній науці домінувало твердження, що мораль феодального, як і будь-якого іншого суспільства, була одним із компонентів надбудови, ідеології панівного класу. Проте таке розуміння моралі є спрощеним і однобічним. У моральних кодексах різних корпоративних груп простежуються і воля цих груп, їх потреби й інтереси, хоча вони узгоджені з тогочасними юридичними нормами та деякими іншими аспектами феодальної ідеології.

Оскільки моральні кодекси груп були чітко сформульовані, а то й закріплені в письмовій формі, що часто позбавляло індивіда права вибору, це наводить на думку про те, чи можна вважати такі норми і правила поведінки моральними. Адже де немає вибору, там немає місця для моралі як феномену. Проте можна вважати, що автори положень морального кодексу здійснювали моральний вибір від свого імені й від імені інших членів соціальної групи, враховуючи їхні інтереси. Діючи згідно з цим кодексом, індивід ставав своєрідним суб'єктом морального вибору, делегувавши перед тим представників своєї соціальної групи здійснювати моральний вибір у формі відповідного кодексу. За такої ситуації суб'єкт морального відношення є знеособленим. Ще виразніше виявлялася знеособленість моралі в первісному суспільстві, коли "Я" не існувало, а було лише "Ми", а "свої", "наші" ототожнювалися з "позитивним", "добром".

Індивід у феодальному суспільстві не відзначався самостійністю, завжди був "колективізованим", його спосіб мислення, дій і спосіб життя строго і детально були регламентовані станово-корпоративним статусом, соціальною належністю. Особистий вибір, індивідуальна мотивація, самостійна моральна позиція зводилися до усвідомлення свого статусу, місця в суспільній ієрархії, а вже потім діяли деталізовані кодекси, що детермінували поведінку людини.

Істотною особливістю феодальної моралі був механізм реалізації моральних вимог, втілених у моральних кодексах різних соціальних груп.

За таких умов усе суспільство уподібнювалося великій сім'ї, тобто взаємини між людьми, соціальними групами прирівнювались до стосунків батьків і дітей: селяни -- "діти" свого пана (феодала), пан -- "дитина" свого сеньйора і т. д. Завершував цю піраміду стосунків князь (король, цар) -- "батько" всіх своїх підданих. Селяни повинні були шанувати свого пана як рідного батька, а той мав бути здатним і готовим розсудити і захистити своїх "дітей" ("пан приїде, пан розсудить").

Ці соціальні групи були закритими, ревно оберігали норми внутрішнього співжиття і вимог до індивідів, які належали до них. Тому специфічні для них моральні норми цементували властиві для кожної групи звичаї і традиції, які сукупно витворювали традиційну середньовічну мораль. Стратифікаційна міграція (міграція між соціальними верствами, групами) у феодальному суспільстві була незначною, а закритість, самозамкнутість соціальних груп обмежували розум людини, робили з нього покірне знаряддя забобонів, традиційних правил, позбавляли його соціальної ініціативи. Особливо це стосувалося азійського феодалізму.

Крім станової корпоративності, засилля традиціоналізму, характерною особливістю моралі феодального суспільства був патерналізм.

Патерналізм (лат. Paternus -- батьківський) -- система моральних норм, яка передбачає покровительство, опікунство старшого над молодшим, сильнішого над слабшим, багатшого над біднішим і відповідні очікування щодо поведінки людей різних соціальних станів.

Патерналізм був своєрідним трафаретом моральної (і не лише моральної) оцінки, всезагальним мірилом поведінки людей у типових ситуаціях і взаєминах. Цей трафарет був внутрішньо ієрархічним, оскільки передбачав нерівність вимог, прав і обов'язків "батьків" і "дітей". Існував він як загальний моральний код, який забезпечував порозуміння різних соціальних груп у соціально-моральних претензіях, нормативну їх взаємодію у масштабах суспільства. Ця схема давала змогу інтерпретувати вимоги феодальної моралі загальнодоступною мовою. Так, у феодальному Китаї правила поведінки були сформульовані за схемою "батьки -- діти": батько (волелюбний) -- син (шанобливий); цар (справедливий) -- піддані (вірні); старший брат (ставиться до молодшого, як до сина) -- молодший брат (ставиться до старшого брата, як до батька); чоловік (ставиться до дружини, як до слабкої особистості) -- дружина (покірна і вірна).

Патерналістська мораль передбачає обопільні, але далеко не рівні права і обов'язки представників різних соціальних, корпоративних груп. Тлумачення цих прав і обов'язків залежало від соціальної позиції, майнового стану, індивідуальних, групових інтересів суб'єктів моральної взаємодії, що часто породжувало моральний антагонізм, соціальні бунти і повстання.

Аналіз моралі феодального суспільства здебільшого зосереджується на проблемах відносин феодалів і селян (кріпаків). Часто об'єктом цього аналізу є рицарство зі своїми правилами корпоративних відносин, чеснотами. Однак нерідко поза його межами опиняються взаємини між членами сільської громади. Специфічні моральні уявлення, якими керувалися селяни, вибудовувалися на ідеї вільності, обов'язкові жити по правді, що зобов'язувало дотримуватися звичаїв, бути справедливим, добрим, терпеливим, покірним, готовим прийти на допомогу, дати мудру пораду. Моральні цінності створювалися й зберігались і в сільських громадах. Залежність селян від панів, передусім кріпосницька, безперечно, роз'їдала їх свідомість, почуття власної гідності, породжувала конформізм, надмірну улесливість, утаємниченість, притлумлювала у людині все людське.

Панівною у феодальному суспільстві була дворянська мораль. На той час дворянство виконувало важливу державну функцію: його представники охороняли кордони держави, за честь вважали служити у війську. Дворяни виробили благородні манери поведінки. Культивована ними хода, осанка, одяг, ввічлива і вишукана мова, вправність у танцях, витончені, делікатні манери, чистота й охайність суттєво збагатили вселюдську культуру. Навички зовнішньої культури поведінки облагороджували внутрішній духовний світ дворянства. Найважливішою духовною цінністю дворяни вважали честь. Однак принцип честі був похідним від принципу належності людини до певної соціальної групи. Це означало, що кожна соціальна верства, корпорація мала свої уявлення про честь.

Дворянська мораль ставила честь вище багатства -- матеріальних цінностей. Багатство, звичайно, вона вважала істотним засобом у боротьбі за престиж, однак не розглядала його як самоціль. Для моральної свідомості феодальної епохи багатство було знаком станово-ієрархічного престижу. Цим зумовлене надання особливого значення релігійно-становій символіці: формі одягу, оздобленню будинків, прикрасам, зброї, посуду, ритуалам, обрядам. Відсутність станових чеснот у людини, котра належала до дворянства, засуджувалася. Найбільшими моральними вадами вважались відсутність вірності (а отже, й честі), зрадливість, боягузтво.

Загалом дворянство, передусім його еліта, досягло в багатьох країнах Європи високого рівня моральної, і не тільки моральної, культури. Проте історії відомі і факти, що свідчать про неймовірно низьку культуру, жорстокість дворян, чванство, пихатість, презирливе ставлення до нижчих за соціальним статусом людей, розпусту, марнотратство тощо.

Якщо економічна роздрібненість феодального суспільства компенсувалась політичними, силовими методами, то моральна роз'єднаність (наявність різноманітних корпоративних моральних кодексів) переборювалась завдяки релігії. В Європі цю роль відігравало християнство. Селян воно переконувало, що існуючі соціальні відносини дані Богом, виправдовувало нерівність, вимагало дотримання "свого місця" в суспільній ієрархії, закликало до терпіння і покірності, аскетизму, проповідувало непротивлення злу, всепрощення. Феодалів воно прагнуло втримати від крайнього свавілля і жорстокості. За економічного і політичного всесилля феодалів уберегти селян від свавілля могла тільки релігійна мораль, адже, визнаючи однакову гріховність усіх людей, релігія тим самим проголосила рівність їх перед Богом. Вона давала людям уявлення про добро і зло, справедливість, про необхідність внутрішнього каяття і очищення для самовдосконалення, сприяла духовному життю людини, формуванню в неї моральної рефлексії, здатності до самоконтролю, до дій не тільки за звичаєм, а й за совістю. Якщо рабовласник, не задумуючись, міг позбавити життя свого раба, то феодал так учинити із залежним від нього селянином уже не міг, оскільки вірив, що селянин теж має безсмертну душу, а вбивство у контексті релігійної моралі є великим гріхом, бо всі люди, незалежно від їх соціального, майнового стану, є дітьми Отця небесного.

Отже, християнство сформувало в епоху середньовіччя особу, здатну до вибору між добром і злом. Однак вона ще не була особою соціальною, оскільки жила у становому суспільстві.

4. Мораль епохи Відродження

Епоха Відродження припадає на період кризи феодалізму і зародження капіталізму (в Італії XIV--XVI ст., в інших європейських країнах -- кінець XV--XVI ст.). Властивими для того часу були антифеодальні рухи, релігійні війни, збільшення кількості бюргерства (вільних жителів міст), становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в яких виявлялася криза феодального ладу. Боротьба нового зі старим в економічній і соціально-політичній сферах позначилась і на духовному житті суспільства, зокрема і на моралі й теоретичному її осмисленні (етиці). У цей час заявили про себе політичні вчення, які обґрунтовували право буржуазії на владу, спростовували середньовічні політичні теорії, що виправдовували світську владу церкви, переконували в "божественній природі" держави. Розвиток капіталістичних відносин потребував сильної національної держави, здатної перебороти феодальний сепаратизм, економічну замкненість.

Духовне життя епохи Відродження в основі своїй було налаштованим на гуманістичні цінності. Крім того, воно перебувало і під певним впливом ідей епікурейської школи, згідно з якими високі моральні ідеали можуть розвиватися, реалізовуватися в житті й без впливу християнської моралі. Етика епікуреїзму з її налаштованістю на насолодження радощами життя була близькою до ідеалів гуманізму, всебічного розвитку особистості, культу земної краси, земного щастя. Такі цінності були близькими і для молодої буржуазії.

Попри витончену людяність, епоха Відродження не була позбавленою і потворних ознак. На хвилі заперечення середньовічного аскетизму часто антитезою йому використовувалися далекі від високої моралі зразки поведінки в побуті, особистому житті.

Про моральну деградацію як істотну особливість цієї епохи свідчать свавілля й розпуста, які досягли у багатьох країнах небувалих розмірів. Навіть священнослужителі були власниками м'ясних лавок, шинків, гральних і публічних будинків. Особливо деградувало життя в монастирях, які порівнювали то з розбійницькими вертепами, то з будинками розпусти. Нерідко за порушення моралі ченців виганяли з міст. Незаконних дітей мали духовні особи, папи, князі. Неаполітанський король Ферранте (1458--1494), намагаючись навіяти жах, садив своїх ворогів у клітки, відгодовував, а потім відрубував їм голови і наказував засолити їх тіла. Він отруював у венеціанських церквах чаші зі святою водою, намагаючись у такий спосіб відомстити венеціанській сеньйорії, нерідко за своїм столом вбивав людей, які йому довірились, насильно оволодівав жінками. Папа Олександр VI Борджіа (1492--1503) торгував посадами, милостями й відпущенням гріхів. За свідченнями сучасників, він жив зі своєю дочкою Лукрецією, яка була коханкою і свого брата Цезаря. Розгул ницих пристрастей і злочинів торкнувся багатьох діячів Відродження, які вдавалися до підступу, обману, вбивства тощо. Часто траплялися випадки граничного морального виродження навіть серед інтелектуально обдарованих людей.

У політиці утвердилися принципи, які ігнорували моральні цінності -- макіавеллізм, обґрунтований італійським мислителем Нікколо Макіавеллі (1469-- 1527).

Однак усі ці потворні явища не применшують ролі епохи Відродження у моральному розвитку людства, оскільки саме в цей час розгорнулася широка полеміка про право людини на свободу як вирішальний вимір її існування, про її необхідність творити "свою міру" (італійський мислитель Джованні Пікоделла Мірандола (1463--1494)); визріли наснажені гуманістичним потенціалом соціальні утопії, які проголошували свободу, братерство, рівність людей (італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568--1639)); духовне життя, наука позбулися релігійних обмежень, почали розвиватися у просторі світського буття.

Суспільно-політичне тло епохи Відродження покликало до життя соціальну особу. Звільнившись від феодальних обмежень у всіх сферах життя, вона відчула незнані в собі творчі потенції, що знайшло свій вияв передусім у тогочасному мистецтві. То справді була епоха пробудження особи, яка зберегла, розвинула в собі набуту за середньовічних часів духовність. Духовне, моральне життя відбувалося під впливом ідей реформації (суспільно-політичний рух за реформування католицької церкви), великих наукових відкриттів, які по-новому виявляли можливості і здатності людини.

5. Мораль буржуазного суспільства

Виникнення буржуазії відбулось у надрах феодального суспільства у зв'язку з розвитком товарного господарства. Клас буржуазії (міської) формувався, виростаючи з купців, лихварів, багатих майстрів. У результаті насильницького позбавлення дрібного виробника засобів виробництва й утворення великої капіталістичної власності відбулося так зване первісне нагромадження капіталу (в сучасній Україні подібне нагромадження відбувається дещо по-іншому, але не менш аморальними засобами). Одночасно в результаті масового розорення дрібних ремісників (в Україні -- державного сектору) і насильницького позбавлення селян землі з'явилась дешева робоча сила -- безробітні.

На перших порах буржуазія, маючи значні кошти і відіграючи істотну роль у житті суспільства, залишалась політично безправною. У процесі економічного розвитку суспільства на зміну простій капіталістичній кооперації приходить мануфактура, яка ґрунтувалась на поділі праці. Кінець мануфактурної стадії розвитку капіталізму збігається з періодом революцій, внаслідок яких буржуазія прийшла до влади.

Прогресивність переходу від феодалізму до капіталізму була очевидною, однак це аж ніяк не позбавляло буржуазну мораль і багатьох потворних ознак.

Питання про сутність і специфіку буржуазної моралі в сучасній етиці, як правило, обходять. Марксистська концепція сутності буржуазної моралі загалом відкинута, а інші, "буржуазні" і "ревізіоністські", ще не настільки осмислені, щоб потрапити до навчальних посібників. У цій ситуації залишається один вихід: дати короткий виклад марксистського розуміння цієї проблеми і піддати його продуктивній критиці, тобто виявити в ньому як "раціональні зерна", так і недоліки.

Згідно з марксистською концепцією феодальна форма соціального зв'язку, побудована на особистій залежності нерівних за станово-статусною ознакою індивідів, замінюється відносинами речової залежності між людьми, формально рівними між собою і підпорядкованими у своїй життєдіяльності процесу відтворення і росту капіталу. Замість старих основних класів -- феодалів і кріпаків -- на авансцену суспільного життя виступають нові -- буржуазія і пролетаріат, боротьба між якими нібито визначає з цього моменту розвиток світової історії. Формується світовий ринок, руйнуються старі патріархальні зв'язки, товарно-грошові відносини проникають в усі сфери діяльності, народжуючи нові зразки для наслідування, моральні еталони поведінки. Заміна феодальних виробничих відносин капіталістичними веде до перебудови всієї системи моральних цінностей, які панували в суспільстві до появи особистості з якісно іншою структурою моральної свідомості.

З'являється новий історичний тип особистості, який по-іншому діє й оцінює світ і себе. Виникає новий ідеал людини, що характеризується специфічним "набором" чеснот, котрі йому приписуються. Загальною характеристикою і корінним змістом буржуазної моралі виступає індивідуалізм. Буржуазний індивідуалізм розглядається марксизмом як конкретно-історичний феномен. При зародженні капіталізму він відігравав прогресивну роль (зокрема, й у сфері моралі). Пройшовши через горнило первісного нагромадження капіталу, індивідуалізм перемагає під лозунгами буржуазних революцій -- свободи, рівності, братерства. Проте своє повне втілення він знаходить у суспільстві вільної конкуренції, яка відкрила перед людьми широке поле соціальної діяльності.

Нове розуміння призначення людини, її моральної гідності виглядало як відкриття "людини взагалі", яка раніше була станово залежною. Це відкриття супроводжувалося переконанням, що нічим не обмежений саморозвиток людини приведе до моральної досконалості і щастя. Це була надихаюча, хоч і наївна, згідно з марксистською концепцією, ідея довір'я до вільного розвитку людини, якого можна досягти на ґрунті приватновласницьких відносин, і єдино можливим способом для цього оголошувалась конкуренція.