Размещено на http://www.allbest.ru/

Естетична свідомість

Зміст

1. Сутність та структура естетичної свідомості

2. Структура естетичної свідомості

3. Естетичне переживання

4. Головні тенденції сучасної художньо-естетичної свідомості

Список використаної літератури

1. Сутність та структура естетичної свідомості

Естетична свідомість - цілісне, емоційно забарвлене відображення дійсності в єдності ЇЇ сутнісних визначень та чуттєвої своєрідності.

Естетична свідомість може також визначатись як частина суспільної свідомості, одна з її форм, елемент структури. Естетична свідомість - це той духовний фундамент, який забезпечує гармонійну єдність та внутрішній взаємозв'язок різноманітних проявів духовного життя людини та суспільства в цілому. Духовно-практичне освоєння світу пов'язане саме з естетичною свідомістю. Об'єктом відображення естетичної свідомості є природна та соціальна дійсність, засвоєна соціально-культурним досвідом людства. Суб'єктом відображення є суспільство в цілому через конкретних індивідів, соціальні групи. Специфіку естетичної свідомості обумовлюють саме об'єкт та суб'єкт естетичної взаємодії, характер естетичної свідомості та відносин. Естетичне має дуальну природу: воно не є ані виключно об'єктивною дійсністю, ані тільки сутнісними силами людини, воно є ідеальним продуктом суб'єктно-об'єктних відносин. Саме тому індивідуальний характер буття естетичного не виключає його соціально детермінованого змісту. Індивідуальне естетичне може отримати загальнолюдську значимість через мовну, знакову, образну об'єктивацію у різноманітних видах мистецтва, дизайні.

Відображення оточуючого світу в естетичній свідомості супроводжується появою особливих складних переживань, що пов'язані з почуттями піднесеного (величного), прекрасного, трагічного та комічного. Естетичне як переживання, не завжди базується на інтелектуальному знанні. Причиною афективного у ньому може бути інтуїтивне, несвідоме, але завжди відносно чогось. Важливо зазначити, що в естетичному відношенні в однаковій мірі оцінюються та переживаються і позитивні і негативні аспекти оточуючого середовища. Але своєрідність естетичної свідомості полягає у тому, що вона несе в собі складність та виразність емоційних вражень і в той самий час проникає в глибокі сутнісні зв'язки та відношення [с. 1]. Естетична свідомість являє собою цілий комплекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей. Це особливе духовне утворення, шо характеризує естетичне відношення людини чи суспільства до дійсності. Формується естетична свідомість на основі практики. В умовах сучасного світу можна говорити про багатоманітність соціальних практик, що є основою формування даного феномену. Особливістю естетичної свідомості є те, що взаємодія людини з реальним світом сприймається, оцінюється та переживається індивідуально на основі існуючих ідеалів, смаків, потреб. Виділяють наступні рівні естетичної свідомості:

o масової повсякденної естетичної свідомості;

o спеціалізованої естетичної свідомості.

Масовий повсякденний естетичний рівень базується на узагальненому емпіричному досвіді: естетичні переживання, почуття і так далі. Носіями масової повсякденної естетичної свідомості є переважна більшість людей. Мистецтво починається з враження, воно викликає в людині емоції, афекти.

Спеціалізована естетична свідомість має два рівні: носіями першого є люди, які займаються художнім мистецтвом, другий рівень спеціалізованої естетичної свідомості репрезентують фахівці у сфері мистецтва та естетики. Це теоретичний рівень естетичної свідомості [4]. Теоретичний рівень спирається на загальнофілософські уявлення про світ, людину і її місце у всесвіті.

Відповідно до рівнів естетичної свідомості проявляються її особливості з позиції відображення дійсності. Виділяють чуттєво-емпіричний рівень відображення в естетичній свідомості, раціональний та теоретичний. На чуттєво-емпіричному рівні формується естетичне споглядання, естетичне сприйняття, естетична уява. На раціональному рівні естетичні судження, цінності, погляди, ідеали. Теоретичний рівень спирається безпосередньо на раціональну форму відображення дійсності та оперує категоріями естетики.

Важливо зазначити, що історичні форми поділу суспільної праці, перетворення трудової діяльності на часткову функцію суспільного права вплинули на сферу естетичної свідомості. Сфера естетичної свідомості роз'єдналась на два специфічні типи: споживчий і творчий. Кожен з цих типів має свою світоглядну орієнтацію та свою міру осягнення прекрасного.

Споживний тип естетичної свідомості має достатній художній смак та добре розуміє закони краси. Однак діяльність згідно із законами краси та створення художніх творів для цього типу естетичної свідомості є неможливими. Тому даний тип зосереджується на споживанні художніх творів та випрацьовує відповідний спосіб естетичного сприйняття.

Естетична свідомість творчого типу відрізняється здатністю розуміти красу та творити за законами краси, створюючи художні витвори.

Далі звернемося безпосередньо до питання структури естетичної свідомості.

2. Структура естетичної свідомості

o естетичне почуття;

o естетична потреба;

o естетичне переживання;

o естетичний ідеал;

o естетичні погляди та теорії;

o естетичний смак.

Розглянемо більш детально кожен зі структурних елементів.

Естетичне почуття є одним з найскладніших видів духовного переживання, найблагороднішим із почуттів людини. Естетичні почуття - це психічне утворення, сфера людської психіки - особлива форма відображення дійсності, в якій об'єктивно-суб'єктивні відносини сутнісно відрізняються від тих самих взаємодій у пізнавальному відображенні дійсності. Саме за допомогою естетичних почуттів людина контактує з художніми цінностями.

Естетичне почуття, як почуття духовне й ідеальне, з'являється за умов відносної свободи людини від практичних потреб. При цьому воно, як багатство людської чуттєвості і духовності, виникає і розвивається під впливом різноманітних форм практичної діяльності, в яких людина стверджує себе не тільки як істота, що потребує певних матеріальних умов для існування, а й як істота, що вільна і здатна творити поза такими потребами [2]. Із всіх живих істот тільки людина за допомогою зору вміє насолоджуватись красою предметів, тільки вона одна має музичний слух. При цьому активне сприймання довколишнього світу через форми людської чуттєвості є культурно-історичним продуктом. Естетичне почуття є тим духовним утворенням, яке визначає ступінь соціалізації індивіда, рівень піднесення його потреб до суто людських.

Психологи вказують на зв'язок естетичних почуттів з інтелектом. Естетичні почуття ґрунтуються на досвіді розуму та самі викликають роздуми. Саме тому естетичні почуття називають світоглядними. Естетичні почуття - це своєрідні переживання людини, що виникають при сприйнятті специфічних феноменів: краси природи, витворів мистецтва, краси людського тіла. Ці почуття стимулюють соціальну активність людини, здійснюють регулятивний вплив на її поведінку та на формування естетичного та морального ідеалів. Вони допомагають сприймати світ та мистецтво як близькі нам та стимулюють творчу активність, їх особливістю є складна взаємодія в них естетичних та етичних моментів психічного життя.

Складність соціальної, культурної, етнічної, демографічної структури суспільства детермінує різноманітні естетичні почуття людей. При цьому, якщо ми беремо рівень суспільства, то форми естетичного сприйняття, що панують у суспільстві, виступають по відношенню до окремого індивіда не у вигляді норм, які нав'язують певне ставлення людини до дійсності, - вони скоріше набувають значення моделей, на основі яких людина будує власну систему світосприйняття. Якість індивідуального естетичного почуття залежить від комплексу соціо-культурних факторів, що найбільше впливає на індивідуальний розвиток особи. Ступінь розвитку естетичного почуття є індивідуальним і залежить від зусиль самої особи, її здатності оволодіти багатством естетичної культури. Саме як сутнісна характеристика особи естетичне почуття накладає відбиток на будь-який прояв діяльності та духовного переживання людини. Воно збагачує, робить багатоманітними внутрішній світ людини та її духовні устремління.

Таким чином, естетичні почуття виникають в процесі естетичного опанування дійсності, вони сприяють формуванню визначених рис особистості, приймають активну участь в її соціально-естетичному вихованні, відіграють важливу роль у саморегуляції психічних функцій організму.

Особливий вплив на розвиток естетичного почуття здійснює мистецтво. Саме художньо-мистецькі надбання розвивають здібність чуттєво сприймати світ по-людські, тобто у формах культурно розвиненого споглядання. У цьому полягає спеціальна місія художника та його твору в розвитку всієї цивілізації. Але кожна людина є творцем свого власного життя, "художником", що малює свій життєвий шлях, який може викликати різноманітні естетичні почуття, і який створюється за допомогою певних почуттів.

Мистецтво розвиває вищі, найбільш рафіновані форми людського споглядання та спеціально культивує здібність інтелектуального уявлення, яка в нижчих формах свого розвитку виникає значно раніше і незалежно від мистецтва, але потім стає тим підґрунтям, на якому виникають особлива художня творчість, інтуїція, фантазія, творче уявлення.

Мистецтво є особливим досвідом світосприйняття, воно забезпечує збереження культури почуттів і сфери їхнього розвитку та збагачення.

Естетичні почуття є підвалинами естетичної свідомості, на яких можуть формуватися складніші елементи її структури, що забезпечують естетичний розвиток і вдосконалення особи та суспільства. Мається на увазі естетичний смак, естетичний ідеал, естетичні погляди і теорії. При наявності естетичного почуття виникає естетична потреба.

Естетичну потребу можна розглядати як взаємозв'язок людини із середовищем, що існує об'єктивно та в результаті якого виникає необхідність у виробництві, збереженні, засвоєнні та розповсюдженні естетичних емоцій, індивідуальних та соціальних почуттів, поглядів, знань, цінностей, ідеалів та їх об'єктивації у людській діяльності.

У структурі естетичної потреби можна виділити три взаємопов'язаних елемента: емоційний, раціональний, діяльнісний.

Поняття "естетична потреба" охоплює як потребу в сприйманні естетичних явищ світу, так і потребу в мистецтві та естетичній творчості. Естетична потреба є рушійною силою розвитку свідомості та практичної діяльності особистості і проявляється у намаганні перетворювати світ. Особливістю естетичної потреби є те, що вона може бути реалізована у всіх сферах діяльності людини: у відношенні до природи, у моральних відносинах, у труді, у приєднанні до мистецтва, у науковому пізнанні.

Естетична потреба проявляється як потреба у високому рівні впорядкованості, гармонізації всіх видів людської діяльності та організованості всіх її продуктів, намагання отримати духовні радощі.

Починаючи з античності, естетично-художнє розглядалось як невіддільне не тільки від космології, науки і ремесла, але й від тілесного, утилітарного. Наприклад, Сократ стверджував: "Все гарне і прекрасне по відношенню до того, що добре пристосоване..." Платон казав, що прекрасним є не те, що є приємним для зору і слуху, а те, від чого є практична користь. І. Кант першим протиставив ідею краси ідеї користі і доцільності, означив потребу в естетичному як незацікавлений інтерес. Це трактування естетичної потреби було розвинуте Ф. Шіллером. Він писав, що хоча розум і насаджує в людині основи суспільності, однак тільки одна краса може надати їй суспільні якості. Краса, за Шіллером, як своєрідна гра здібностей, що призводить до якогось "розширення", з одного боку, сприяє об'єднанню духовного з тілесним, сучасного з минулим і майбутнім, а з іншого - свідчить про наявність ідеалу за яким вимірюється дійсність і який виступає в ролі внутрішнього імпульсу до гри. Тільки в красі зникає матеріальний примус законів природи та духовний примус морального закону, і людина одержує свободу. Однак Ф. Шіллер пояснював естетичне тільки наявністю в людини "надлишкових сил" і вродженою її потребою у "веселій грі", в якій би вона звільнялась від реальності і матерії, тобто від усього предметного та утилітарного, а також споконвічною схильністю людей до прикрас та видимостей [3]. Таке замикання естетичного на гедоністичному і компенсаторному означає відхід від соціального життя в ілюзорне. Аналогічні ідеї були присутніми у А. Шопенгауера, Г. Спенсера й інших мислителів XIX століття, М. Гійо вважав, що краса базується на "забаві", отже треба її відділити від добра. На думку М. Гартмана естетичне є вільним від життєвих зв'язків, а прекрасне осягається тільки в стані екстазу і мрійливості. Таким чином, згідно з вищевказаними ідеями, краса є гра, в процесі якої людина одержує безкорисливе задоволення від вільного виявлення духовних і фізичних сил, тому потреба в естетичному зводиться до потреби у задоволенні. Але існує й інша точка зору (Г.В.Ф. Гегель), згідно з якою у задоволенні як такому багато випадкового і нестійкого, задовольняється тільки якась одна пристрасть, тому, задовольнивши її, людина не досягає гармонії та цілісності. Тому естетична потреба пов'язується з поняттям соціального процесу. Оскільки наявність потреби в естетичному детермінована певним суспільством як цілісною системою, становищем індивіда в суспільстві і умовами його буття, його вихованням, настроєм.

Таким чином, ми розглянули дві точки зору на природу естетичної потреби, які являють собою крайні позиції.

Сучасний рівень естетики дає підстави вважати естетичну потребу як специфічне духовне явище, що виникає і формується в людському суспільстві як життєстверджувальний і гармонізуючий, соціалізуючий та гуманізуючий порядок [3].

Потреба в естетичному - це специфічний вияв жадоби людини до цілісності і тотожності, єдності і завершеності індивідуального та родового. Естетичне виконує функцію гармонізації індивіда і відновлення його цілісності та функціональної життєздатності, загальної активізації і формування творчого потенціалу. Потреба в естетичному найбільш нагальна тоді, коли людина втрачає свою тотожність з дійсністю, вступає з нею в конфлікт і виражає свою незгоду з усім тим, що суперечить її ідеалам і прагненням, в момент занепаду, розчарування, втрати віри і стимулів до боротьби та творчості. Таким чином, потреба у предметі естетичного переживання виникає в людини у результаті нестачі життєвих проявів, неповноти існування індивіда в суспільстві і незадоволення таким станом справ.

3. Естетичне переживання

Хоча естетичний об'єкт сприймається за допомогою "ока" і "вуха", для того, щоб здійснився процес естетичного переживання, індивід має опосередкувати процес бачення й слухання специфічною установкою, обумовленою естетичною потребою, редукувати своє чуттєве ставлення до дійсності, відключитись від всього утилітарно-прагматичного і виключитися на цей час із активної участі в ланцюгу подій, що відбуваються, аби ввійти, в стан відносно спокійного споглядання або відносної пасивності. Тобто, мова йде про те, що в умовах швидкоплинного світу естетичне переживання потребує концентрації на прекрасному, що є в нашому житті, воно потребує духовної практики. Той, хто сприймає, повинен здійснити "затримку" на сприятливому, під час якої "приглушуються" відгуки попередніх негативних впливів й відбувається "самопосилення" і переживання певної якості. У процесі естетичного переживання виробляється особливе почуття активної симпатії, схильності, доброзичливості, що сприяє не тільки усуненню негативної ентропії, але й виробленню гуманності, здатності органічно входити у взаємини з іншими людьми, і в життя суспільства, що постійно змінюється за змістом і формою.

"Остороненість" і "вторинність" естетичного по відношенню до предметно-речового світу, глибока емоційність, здатність до активного "розширення" дозволяє йому "розтікатися" по всіх "вертикалях" і "горизонталях" психіки людини [3]. Естетичне переживання обумовлює динамізм духовних процесів індивіда, за допомогою випереджувальної емоції перебудовує певним чином систему його поведінки, надає певну позитивну спрямованість його прагненням, мотивам, діям. Не будучи ще діяльністю, естетичне сприяє її проходженню і здійсненню, виконуючи роль "випереджуючого відображення". Являючи собою величезну впливаючу, "підкріплюючу" і стимулюючу силу, яка здатна докорінним чином змінити стан і орієнтацію індивіда, естетичне "втягує" його брати участь "у чомусь", примушує бачити чимало такого, що могло б вислизнути при іншій ситуації. Надаючи всьому відображеному загальний емоційний знак і офарбовуючи все сприйняте у певний тон, естетичне здатне об'єднати в уявленні навіть дуже далекі одне від одного предмети і явища, звести різноманітні відчуття і думки, знищити крайності і активізувати духовний світ людини за рахунок актуалізації всього запасу вражень та знань, при водячи його в потрібний стан.

Завдяки особливому почуттю безкорисливості і остороненості від усього груборечового й утилітарного, в процесі естетичного переживання утворюється "зазор", "поле" для програвання почуттів, станів, настроїв, ситуацій, сюжетів, причому "правила гри" заздалегідь обумовлені внутрішньою потребою індивіда привести свій духовний світ у стан тотожності із зовнішніми умовами, що постійно змінюються, потребою спілкування і гуманізації навколишнього середовища.

Тепер розглянемо поняття "естетичний ідеал". Ідеал - взірець, норма, образ, що визначає спосіб і характер поведінки людини (спільноти), орієнтує на краще і стимулює до творчості. В ідеалі відображена і досягнута досконалість. Естетичний ідеал - головна естетична цінність, на яку орієнтуються всі, хто має відношення до естетично-художнього освоєння дійсності, взірець, за яким звіряється все освоєне і вироблене, норма, за якою визначається вплив його продуктів на життєдіяльність людини. Це вищій критерій естетичної оцінки, з позиції якого відбувається атестація історичної дійсності та людини. Це особливе духовне утворення, в якому ідеально співвідносяться цілісність, творчість, досконалість. Естетичний ідеал можна визначити і як духовну мету естетичної практики.

Своє самостійне значення поняття ідеалу вперше здобуло в естетиці класицизму, де воно тісно пов'язане з вченням про наслідування. Естетика класицизму модернізувала античне вчення про наслідування таким чином, що наслідування природи було доповнене наслідуванням ідеалу. Мистецтво повинно було не тільки відтворювати природу, а й покращувати, виправляти, ідеалізувати її. Відповідно до цієї концепції розширювались межі мистецтва. Адже при такій умові художник може створювати такі образи, які не мають реального прототипу в природі. Особливої актуальності набуло це в умовах орієнтації мистецтва Європи на античне як ідеал.

Так, наприклад, І. Кант вважав, що ідеал носить нормативний характер, стаючи нормою і зразком для наслідування. В естетиці Г.В.Ф. Гегеля поняття ідеал стає центральною естетичною категорією, за допомогою якої він визначає природу і зміст мистецтва як духовну діяльність людини. Для Гегеля мистецтво є однією з форм пізнання абсолютної ідеї. Специфіка мистецтва полягає в тому, шо воно дає нам чуттєво-споглядальне відтворення ідеї в образах.

Основне, на чому формується уявлення про естетичний ідеал, є позитивне і досконале, прекрасне, красиве, піднесене. Поза як естетичний ідеал є суспільним ідеалом, що охоплює всі сфери суспільного життя, то йото зміст розкривається також в трагічному, комічному, драматичному, сентиментальному, зворушливому, героїчному тощо і слугує головним критерієм для оцінки потворного і низького, що завжди має місце в суспільному житті і в поведінці людини. Як проекція на дійсність і інтегральна основа, засіб упорядкування і організації, установка на безкорисливе ставлення і задоволення, естетичний ідеал не дозволяє розпастися свідомості людини на фрагменти, на їх взаємо ізоляцію. Естетична реальність створюється за допомогою всього спектра характеристики людини і дійсності; на основі оцінювання тих чи інших процесів і явищ як прекрасних, красивих, величних, гармонійних тощо виявляються і антицінності: огидне, потворне, низьке.

У суспільстві естетичний ідеал виконує наступні функції:

o мобілізує енергію людської волі та почуттів, вказуючи напрям діяльності;

o створює можливість випередити дійсність, вказує тенденцію майбутнього; естетичний свідомість ідеал почуття

o відіграє роль норми, взірця, належного;

o послуговує об'єктивним критерієм оцінки феноменів, з якими стикається людина в оточуючому світі.

Естетичний ідеал грунтується на об'єктивних тенденціях соціального розвитку та відіграє об'єднуючу роль між минулим, теперішнім та майбутнім.

Естетичний ідеал історично міняв свій зміст. Наприклад, для античності естетичним ідеалом слугував образ довершеної, ідеальної людини, в якій гармонійно поєднувалися прекрасний внутрішній зміст та чудова зовнішність, гармонія душі і тіла. В епоху Середньовіччя естетичний ідеал загубив свій зв'язок з дійсністю. Панування релігійного світогляду привело до того, що земна чуттєва сторона життя людини постійно принижувалася та обезцінювалась. У цих умовах естетичним ідеалом виступала божественна сутність, Бог як носій чистої духовності. Він наділявся абсолютною довершеністю, тобто всеблагістю, всемогутністю і т. ін. Людина ж могла наблизитися до ідеалу лише тією мірою, наскільки вона могла відмовитися від мирських потреб та гріховних почуттів, прийти в своїй діяльності до святості. В історії розвитку людства естетичний ідеал часто був зверненим у минуле. Це відбувалося, коли певні суспільні групи, не знаходячи вирішення життєвих проблем, починали звеличувати минуле. Наприклад, античні письменники вбачали "золотий вік людства" в доісторичному стані.

Європейські просвітителі орієнтувалися в своїх уявах про суспільну досконалість на Римську республіку.

В естетиці існує система нормативів естетичного ідеалу. Це пов'язано з тим, що саме він визначає художній канон. Прийнято виділяти змістовні та формальні нормативи. Змістовними нормативами можуть бути: жанр, сцена, портрет, інтер'єр. Нормативи можуть стосуватися навіть дрібниць - вбрання, обличчя і т. ін. Формальні нормативи - це особливості, що є притаманними тільки для конкретного художника. Наприклад, у живописі це визначені графічні та кольорові композиції.

Важливо зазначити, що в естетичному ідеалі відображені не тільки естетичні проблеми, але і моральні, правові, політичні, філософські. Оскільки "спеціалізацію" ідеалів не слід розуміти як щось самодостатнє і вузьке. їх межі і функції дуже рухливі й відносні. Тому естетичний ідеал не може розходитися за своїм основним змістом з іншими суспільними ідеалами, разом з якими він цілісно відображає дійсність і слугує людству найвищою цінністю та нормою. І якщо в суспільстві з'являються результати естетично-художньої діяльності, які оцінюються як прекрасні або потворні, то це свідчить про складність і суперечливість суспільного життя, про неоднорідність суспільства, про розбіжність у розумінні цінностей і уявлень про ідеали.

Ідеал завжди має конкретно-історичний зміст. Кожне суспільство, кожна епоха, клас, етнос мають свої ідеали, в яких є як загальнолюдське, так і специфічне, що дає уявлення як про загальні тенденції суспільного життя і життєдіяльності людини, так і про окремі прояви, про носіїв ідеалів та їхніх поборників.

Процес формування прогресивного естетичного ідеалу є складним та довготривалим, у ньому органічно поєднані індивідуальний та суспільний досвіди, оскільки значний вплив створює все оточуюче середовище, мистецтво, процес виховання, а якщо до всього вище перерахованого ми додамо плинність сучасної реальності, постійні зміни, то отримаємо дуже динамічну картину.

Сформований естетичний ідеал є найбільш складним рівнем естетичної свідомості, високою мірою узагальнення і зберігає конкретно-чуттєвий характер та наочність. Сформований естетичний ідеал є критерієм естетичної оцінки для подальшого сприйняття життя. Різноманітні явища, вчинки, а також витвори мистецтва порівнюються з естетичним ідеалом. Він стає регулятором естетичної свідомості людини чи суспільства. Але необхідно зазначити, що ідеал змінюється під впливом змінного реального життя.

Мистецтво, фіксуючи протиріччя реального життя як протиріччя між ідеалом і дійсністю, намагається вирішити їх шляхом перетворення цього процесу на предмет особового, суб'єктивного переживання суспільно важливих проблем. Особливість цих переживань полягає в тому, що вони носять катарсичний характер і відбуваються у формі переживань прекрасного або потворного, піднесеного або низького, трагічного або комічного, тобто у розвинених формах естетичного переживання 12].

Далі звернемося до такої структурної одиниці естетичної свідомості, як естетичні погляди та теорії. Естетична свідомість на певному етапі свого розвитку вимагає наукового аналізу естетичної діяльності і мистецтва, що породжує сукупність естетичних поглядів та теорій. Можливість теоретичного дослідження здійснюється як через емпіричний підхід до об'єкта дослідження, створюючи мистецтвознавство і теорії мистецтва, так і через теоретичний підхід, що пов'язаний з дослідженням абстрактних ідей прекрасного, чуттєвого, художнього, на основі якого виникає філософія прекрасного, філософія мистецтва, а потім і естетика як окрема наукова дисципліна.

Традиційно вважають, що основи теорії мистецтва закладені Аристотелем в його творі "Поетика" та Горацієм в "Поетичному мистецтві". Появу філософії прекрасного пов'язують з іменем Платона, який вважав, що істинне - це не окремі добрі вчинки, правильні судження або чудові люди чи художні твори, а саме добро, істина і краса. Ці два підходи до вивчення естетичної сфери розвивались паралельно, але залишаються окремими науками.

Оскільки кожен твір мистецтва і мистецтво в цілому є унікальним, то для випрацювання певних поглядів, суджень стосовно нього, необхідні певні професійні знання, творчий потяг до об'єкта дослідження, осягнення окремих творів різних історичних епох та різних видів мистецтва.

Систематизована й сформульована сукупність точок зору створює в мистецтвознавстві загальні критерії і принципи, а в подальшому формальному узагальненні - теорії окремих мистецтв. Саме наявність цих узагальнених характеристик щодо окремих творів дає змогу систематизувати їх, віднести розглянуті твори до певного виду мистецтва.

Обізнаність у сфері історії мистецтва, поєднуючись із загальною духовною сприйнятливістю, формує звичайного любителя мистецтв, збагачує та поглиблює спецеаліста-професіонала, загальною справою яких є оцінка індивідуальних творів мистецтва [2].

Філософія прекрасного (естетика) як теоретична дисципліна розвивалась, опосередковуючи як абстрактні ідеї типу платон і вських, так і досвід емпіричних досліджень художніх та естетичних явищ. Естетична теорія, за Гегелем, повинна вирішити і теоретично довести, що за людськими судженнями про естетичне стоїть об'єктивне явище, яке породжує суб'єктивне судження, а не випадкове почуття. Тобто естетика має вирішити наступні питання: "Що таке мистецтво?", "За яких умов воно існує?", "В чому полягає його зміст?", "Що відрізняє його від інших видів людської діяльності?". Відповідно до рівня розвитку естетичних поглядів та естетичної теорії вони пройшли три послідовні фази розвитку: канонічну, нормативну та загальнотеоретичну.

На канонічному рівні теорія формувала загальні уявлення про мистецтво, проте критерії щодо художності формулювала в математичній системі пропорцій, або у формі наочного зразка, як це було у Стародавній Греції. Відомий грецький скульптор Поліклет створив статую "Канон". За повідомленням римського історика Плінія Старшого: "Зробив Поліклет також списоносця, змужнілого юнака. Статую художники звуть "Каноном" і одержують від неї, наче з якогось закону, основи свого мистецтва і Поліклета вважають єдиною людиною, котра із твору мистецтва зробила його теорію" [цит. по Левчук]. Існує безліч історичних типів канонів, та хоч мистецтво ще з часів Відродження пориває з канонами, все ж вони зберігають в історії мистецтва та й у навчанні йому певні функції - функції художнього досвіду.

Естетична теорія, як нормативна, не передбачає обов'язкового наслідування зразків, вона виробляє норми, що є загальними вимогами до мистецтва. Вони і забезпечують йому художність, тобто якість, що дає право відносити ті чи інші твори до мистецтва, а не до якоїсь іншої сфери діяльності. Зразком такої нормативної теорії є відомий твір теоретика французького класицизму, Ніколо Буало, "Поетичне мистецтво".

Проблематика загальнотеоретичного підходу охоплює весь естетичний досвід та його сутність і вимагає вироблення відповідного теоретичного апарату [2].

Виникнення загальної естетичної теорії створює інші форми та інший рівень взаємодії із світом мистецтва й естетичної діяльності взагалі. Вона відкрила можливості принципово змінити процес професійної підготовки художника, що створило умови для розвитку і прояву індивідуальних особливостей художників, і стало поштовхом до розмаїтості індивідуальних стилів та художніх методів у мистецтві. Оскільки художній метод формується через засвоєння загальних закономірностей художнього виробництва, які формуються в теорії і створюють у художника певне уявлення про мистецтво, його природу і суспільні функції.

В умовах розмаїтості мистецтва збільшується потреба в об'єктивних критеріях для оцінки художніх творів. У зв'язку з цим народжується художня критика, умовою існування якої є наявність сформульованих теорією загальнотеоретичних закономірностей щодо мистецтва, які дають змогу здійснювати оцінку художніх творів з позиції єдиних вимог.

Існує ще одна сфера естетичної культури, функціонування якої прямо і безпосередньо залежить від змісту і рівня розвитку естетичної теорії. Це система естетичного і художнього виховання.

Перше в історії людства вчення про гармонійну людину - давньогрецька калокагатія - безпосередньо пов'язане з античними уявленнями про красу. Відповідно до цього будувалися і теорії про ідеал людини, а також і певні вимоги перед суспільством, які мали задовольнити можливість реалізації такого ідеалу.

Таким чином, естетичні погляди й теорії формують художній метод і пов'язану з ним систему теоретичної художньої освіти, інститут художньої критики та систему естетичного виховання.

Естетичний смак - це вміння розуміти та оцінювати прекрасне та потворне, трагічне та комічне в житті і мистецтві. Іноді естетичний смак визначається як форма естетичної свідомості, яка поєднує в собі естетичне почуття та ідеал. Естетичний смак є здатністю особистості оцінювати достоїнства та недоліки естетично значимих явищ на основі її уявлень стосовно прекрасного, ідеалу та об'єктивувати ці уявлення у процесі конкретної діяльності (наприклад, при формуванні предметно-просторового середовища, при проведенні дозвілля, в стилі спілкування, в естетичній виразності зовнішнього вигляду). Естетичний смак проявляє себе в будь-якій творчій діяльності, у поведінці людей, у побуті.

Категорія естетичного смаку з'явилась в європейській науці у XVII столітті як результат розвитку нових течій мистецтва XV - початку XVII століття, що ламали старі канони і породжували потребу в універсальних критеріях їх оцінки. З іншого боку, розвиток індивідуальності, започаткований епохою Відродження, ставив питання про можливість суб'єктивної оцінки художнього твору, яка ґрунтується на почутті естетичного задоволення або смаку. Виникало питання можливості існування всезагальності смаку, у розв'язання якого великий внесок зробив І. Кант. Кант вважав, що суттєвим естетичним фактором смаку є почуття задоволення, яке супроводжує споглядання прекрасного [Левчук]. Саме почуття прекрасного лежить у підґрунті смаку, і від нього залежить судження останнього. Проте, якщо ці судження, незважаючи на їхнє індивідуальне джерело, містять у собі принципи всезагальності, що надає їм безмежну достовірність, то цей принцип всезагальності має бути притаманним самому естетичному почуттю.

Естетичний смак не є природженою властивістю людини, і Його не можна віднести до психофізіологічних реакцій. Це соціальна, духовна якість людини, що формується в процесі виховання та навчання людини.

Естетичний смак є однією з найважливіших характеристик особистого становлення, що відбиває рівень самовизначення кожної окремої людини. Естетичний смак не зводиться до здатності естетичної оцінки, а пов'язаний з присвоєнням або запереченням культурної естетичної цінності. Таким чином, естетичний смак є здатністю особистості до індивідуального відбору естетичних цінностей, а тим самим, здатністю до саморозвитку і самовиховання.

Цінність кожної особистості полягає в її неповторності. Значною мірою це досягається тим, що в процесі формування на особистість впливає неповторний комплекс культурних цінностей і духовних орієнтацій, тобто, створюється унікальність умов формування кожної людини. При цьому естетичний смак стає не тільки інструментом творення такої унікальності, а й засобом її об'єктивації, суспільного самоствердження [2].

Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність в особистому ставленні до світу культури і цінностей. Наявність естетичного смаку проявляється як відповідність внутрішнього і зовнішнього, гармонія духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості. Естетичний смак справді високого рівня - не стільки зовнішні прояви, скільки глибока гармонічна сполука духовного багатства особи з відповідністю її соціального прояву.

Естетичний смак має також і особливу модифікацію - художній смак. Розвивається він на основі естетичного і взаємно впливає на нього. Художній смак формується тільки через спілкування зі світом мистецтва і значною мірою визначається художньою освітою людини (знанням історії мистецтв, законів формотворення різних видів мистецтва, знайомством з літературно-художньою критикою).

Проаналізувавши сутність естетичного смаку, необхідно зауважити, що естетичний смак не залишається незмінним. Суспільні відносини та особливості мінливого світу людини впливають на розвиток або деградацію особистісного естетичного смаку.

Таким чином, ми розглянули та проаналізували основні структурні складники естетичної свідомості, які є взаємопов'язаним та являють собою складну систему.

4. Головні тенденції сучасної художньо-естетичної свідомості

В умовах сучасного світу естетизація настільки глибоко проникає в людське життя, що дійсність набуває рис, які раніше були характерні виключно для мистецтва. Під впливом процесів естетизації формується сучасна естетична свідомість, яка орієнтується на:

o особливе, індивідуальне та одиничне, виявляючи естетичну визначеність та слідуючи її логіці;

o плюралізм, відкритість, незавершеність процесів;

o увага до "іншого", до інакшого;

o чутливість до прихованого, периферійного, виключного; 9 комунікаційну коректність.

Одною з головних тенденцій художньо-естетичної свідомості є переоцінка цінностей. Кризово-перехідну ситуацію XX століття найбільш гостро відчула художньо-естетична свідомість. Саме в художній культурі переоцінка всіх цінностей, ініційована Ф. Ніцше, здійснюється найбільш радикально з самого початку XX століття та пройшла декілька типологічних стадій: авангард, модернізм, постмодернізм і паралельно з ними - консерватизм. Сьогодні ми стикаємося з ситуацією, коли мистецтва більш не є витонченими мистецтвами, тобто носіями естетичного. Уже в XIX столітті багато хто з матеріалістів, реалістів, позитивістів, борців за соціально-демократичні перетворення виступили проти пріоритету естетичної функції мистецтва, за те, щоб поставити його на службу утилітарним (соціальним, ідеологічним та іншим) цілям, за активну соціально-політичну ангажованість мистецтва. Пост-артисти на іншій основі довели на практиці вигнання естетичного з мистецтва до логічного кінця. Сьогодні в експозиціях сучасної арт-продукції ми спостерігаємо інсталяції з розірваних мішків та засмальцьованих тілогрійок, фотографії приємного лиця живої дівчини, яке обліплене цілим скупченням мух і таке інше, і це викликає в нас сумнів стосовно естетичної сутності мистецтва. Але все це має під собою підґрунтя. Якщо майстри-утилітаристи сучасного дизайну, художнього конструювання, архітектури, спираючись на досягнення техніки та технології, а також на принципи ясності, функціональності, раціональності, реалізують аполонівський (згідно з ніцшеанською дефініцією) принцип художньої творчості, то багато з напрямів неутилітарного мистецтва авангарду, модернізму, постмодернізму йдуть шляхом пробудження та актуалізації діонісійської стихії, що звільняється поступом техногенної цивілізації, яка привела людство до рубежу глобальної катастрофи. Як результат ми маємо безкраю стихію посткультури, в якій володарює річ, яка звільнилась з-під контролю утилітаризму, річ сама по собі зі своїми енергіями і тіло, що дає місце такому існуванню, сутність якого у тому, щоб не мати ніякої сутності. Все це створює відчуття принципово іншого етапу цивілізаційного процесу і активна праця на нього поєднується з повним збентеженням художньо-естетичної свідомості перед ним. Але такі характеристики як невизначеність, постійне змінювання, ризик тепер стають визначальними для соціальної реальності, а разом з тим для суспільної свідомості і, разом з тим, для естетичної свідомості.

Відмовившись від традиційних загальнолюдських цінностей, чи не визнаючи їх, стверджуючи принципову аксіологічну релятивність, пост-культура на рівні ratio ініціює нову поліканальну багаторівневу естетику, яка виключає зі сфери мистецтва його фундаментальний традиційний принцип відображення.

Тепер на зміну мимесису, ідеалізації символізації в класичному розумінні, вираженню в актуальному мистецтві прийшло конструювання на основі колажу-монтажу.

Значиме місце у пост-культурі займають фотографія, відеоінсталяції, а також комп'ютерні об'єкти та спеціальні віртуальні реальності. Симулякри та симуляції всіх видів замінили образ та символ традиційних мистецтв, і саме в цьому документальне фото (візуальний відбиток миттєвості плинної дійсності товарного світу), кіно- чи відеоролик мають великий потенціал. Не сутності, а маргінальні видимості надихають сьогодні митця.

Наступною основною тенденцією є особливий естетичний телео-логізм художньої культури. Поруч з активним доведенням до логічного завершення та руйнацією класичної естетичної свідомості, класичних мистецтв та форм і способів традиційного художнього вираження, напрацьовував інструментарій, система заходів та формотворча база для принципово нових типів і способів буття художньої культури майбутнього з іншою у порівнянні класичною естетикою - постнекласичною.

Сьогодні є очевидними три основні напрямки плину художньо-естетичної пост-культури, і вони передбачають вихід мистецтва за межі традиційного мистецтва в більш широкий простір життєвої реальності сучасної людини. Це:

1. Організація естетизованого середовища життя сучасної людини;

2. Організація масових видовищ, шоу, до яких активно залучаються і реципієнти;

3. Організація віртуальної реальності в кіберпросторі електронних сітей - неутилітарні оенсорно-інтелектуальні ігри, можливо це і стане предтечею художньо-естетичного досвіду людини майбутнього, організованого на основі синтезу всіх напрацювань класичних та авангардно-модерністських мистецтв на рівні нової електронної реальності із залученням в процес творчості гри-сприйняття конкретного реципієнта. Саме тут, теоретично будь-яка людина може знайти художньо-ігровий простір, що відповідає її індивідуальним потребам, схильностям, духовно-інтелектуальному рівню.

Окрім цих очевидних на сьогодні напрямів руху художньої свідомості, орієнтованих на широку демократичну громадськість, пануючу в сучасному світі, вимальовується ще одна сутнісна тенденція (яку тонко та глибоко розкрив у своєму романі "Гра в бісер" Г. Гессе): сучасні інтелектуали та художники постмодерністської орієнтації вільно чи невільно підготовлюють сьогодні простір, фундаменти, методики для створення елітарної країни споглядачів принципово нового рівня сстетизованої культури. При цьому вірогідно, що гра третього тисячоліття буде формуватися у віртуальній реальності.

З того моменту як вся культура була осмислена структуралістами в якості великого гіпертексту, розробка та обробка правил гри, створення ігрових ситуацій та подібних компонентів ігрової естетики іде в повній мірі у колах постмодерністських філософів, філологів, музикознавців, істориків мистецтва та подібних до них споглядачів гри.

Таким чином, в межах естетичної свідомості присутні принципово нові тенденції, що впливають на всі її складові та сутність в цілому.

Список використаної літератури

1. Ботавина Р. Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. М.: “Финансы и статистика”, 2010. 208 с.

2. Гах Й. М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. К.: Центр навчальної літератури, 2012. 160 с.

3. Герасимчук А. А., Тимошенко О. І. Етика та етикет. К.: ЄУ. 2011. 350 с.

4. Герчикова И. Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. 576 с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. К.: Наукова думка, 2011. 242 с.

6. Зусін В. Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. 2-е вид., перероб. і доп. К.: Центр навчальної літератури, 2012. 224 с.

7. Кубрак О. В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. 288 с.

8. Малахов В. Г. Етика: Курс лекцій. К.: Либідь, 2010. 304 с.

9. Мартыненко Н. М. Основы менеджмента: Учебник. К.: Каравелла, 2013. 496 с.

10. Палеха Ю. І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. К.: ЄУФІМБ, 2012. 250 с.

11. Палеха Ю. І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. К.: Кондор, 2010. 356 с.

12. Сердюк О. Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. К.: Професіонал, 2014. 432 с.

13. Статінова Н. П., Радченко С. Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. К.: КНТЕУ, 2010. 280 с.

Размещено на Allbest.ru