Історія світової естетичної думки

Естетичні уявлення в первісному суспільстві. Античні ідеї естетичного. Особливості естетики в епоху Середньовіччя та Відродження (ренесансу). Естетичні ідеї XVII-XVIII ст. (під час бароко та класицизму). Естетика Просвітництва та її особливість.

Рубрика Этика и эстетика
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 19.03.2015
Размер файла 31,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія світової естетичної думки

Зміст

  • 1. Естетичні уявлення в первісному суспільстві
    • 2. Античні ідеї естетичного
  • 3. Середньовічна естетика
    • 4. Естетика епохи Відродження
    • 5. Естетичні ідеї XVII-XVIII ст. (бароко та класицизм)
    • 6. Естетика Просвітництва
  • Список використаної літератури

1. Естетичні уявлення в первісному суспільстві

Первісне суспільство охоплює значний період в історії людства, що датується зі 100 тис. років до н. е. по IV - IIІ ст. до н. е. Духовна діяльність ще не стала самостійною сферою відокремленою від виробництва. Естетичні погляди стають частиною світобачення. Первісні люди вбачали в космосі найвищу світоглядну цінність, розглядаючи себе, як частину навколишнього світу. Ранній етап суспільної свідомості носить міфологічний характер.

2. Античні ідеї естетичного

Антична естетика розвивалася в Давній Греції (з кінця VII ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.) та Давньому Римі (з II ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.). Мала своїми витоками міфологічні уявлення, що склались в первісному суспільстві. Міфологія - це відображення природи і всього світу такими, що заселені живими істотами з їх магічною, таємничою та фантастичною практикою. В поемах Гомера боги не лише набувають в міфології людиноподібний вигляд, їм притаманні риси, які співпадають з первісними уявленнями про прекрасне.

Найважливіше місце в естетиці античності належить поняттю гармонії - уявленню про єдність протилежностей, які складають єдине ціле. Найвищим втіленням цієї гармонії став космос. Філософська школа піфагорійців (VI ст. до н. е.) ототожнювала гармонію, красу та досконалість. Гармонію чисел вони шукали, зокрема в музичних звуках струн. Піфагорійці не тільки розробили вчення про математичні основи музичних інтервалів, але й намагалися застосувати музику для встановлення душевної гармонії людини. За уявленнями піфагорійців, душа людини являє собою гармонійно організовану числову структуру. Музика резонуючи з душею, долучає її до гармонії космосу, радує людину. Таким чином душа осягає закони космосу тому, що подібне пізнається подібним.

Естетичний ідеал: прекрасне для елліна - це передусім, завершене, оформлене, практичне, конкретне, симетричне. Зразком такого типу прекрасного - людське тіло, відтворене скульпторами класичної епохи.

Античні мислителі пишуть про триєдність істини, добра та краси, розглядаючи етичні та естетичні проблеми в нерозривному поєднанні.

Значну роль у розвитку естетичного знання відіграв видатний давньогрецький філософ Сократ (близько 469-399 рр. до н. д.). Поставивши в центр своєї філософії людину, на неї він спрямовує інтерес свого пізнання. Він наголошував на єдності естетичного та етичного, що було відображено в понятті калокагатія. Філософ розглядав прекрасне, як загальне поняття. Воно пов'язано з користю, доцільністю, а отже прекрасним є все те, що придатне за для досягнення певної мети. Відносність цього поняття визначається тими цілями, котрі ставить людина. Ідеал Сократа - мудрець, який силою власного розуму переборює всі страждання і навіть страх перед смертю.

Сократ відкрив дорогу для систематичної розробки естетики в ученнях Платона та Арістотеля.

На противагу своєму учителю, Платон (427-347 рр. до н. д.) виводить поняття краси не від суб'єкта, що її пізнає. Згідно з його ідеалістичними поглядами, реальним є світ ідей, а земний світ - це лише "тінь ідеального світу". Ідея прекрасного - це об'єктивна, безособова, реально існуюча ідея, яка породжує прекрасні речі. Краса осягається не почуттями, а розумом. Має надчуттєвий характер. Сприймає красу як двозначне поняття: з одного боку вона є джерелом чуттєвої насолоди, яке не потрібне, аз іншого - сприяє прагненню людини до духовної сфери. Ключові естетичні поняття філософ пов'язував з мистецтвом. Мистецтво, як "тіньтіней", вторинне відображення світу, позбавлене пізнавальної цінності, воно саме оманне та заважає пізнанню істини. Але, все ж таки він вважав його могутньою силою, яка може покращувати чи погіршувати людину. Потрібним є лише таке мистецтво, що є корисним для держави. Воно знаходиться під суворим контролем держави, створюється за суворими канонами та виховує громадян. Наприклад, корисним є складання та виконання гімну богам. Зразковою є культура Давнього Єгипту.

Основними роботами, в яких розглядається естетична проблематика вважають: "Гіппій Великий", "Бенкет", "Іон", "Держава", "Закони".

На противагу Платону, Арістотель (384-322 рр. до н. д.) вважав, що всі речі становлять в собі єдність матерії та форми (ідеї). Тому краса існує не в світі ідей, а є ознакою реальних предметів. "Основні форми прекрасного - це порядок (у просторі), співмірність і визначеність".

Філософ розглядав мистецтво як особливий, заснований на наслідуванні спосіб пізнання. Завдання мистецтва полягає в творчому відображенні дійсності, а не в механічному її відтворенні. На відміну від історика, пише Арістотель, поет говорить не про те, що сталося насправді, а про те, що може статися.

Показав зв'язок мистецтва з найвищими формами задоволення. Є задоволення "низькі", тілесні, такі, що властиві людям нижчих соціальних станів. їм проти поставляються "чисті", високі, елітарні - це задоволення від прекрасних речей, як наприклад живопис чи наука. Останні пов'язуються з естетичною насолодою. "Насолода ж надає досконалість і повноту діяльностям, - писав він, - а відповідно і самому життю, до якого всі прагнуть. Тому зрозуміло, що всі тягнуться до задоволення, для кожного воно робить життя повним". В своїх роботах "Поетика", "Риторика" Арістотель розглядає окремі жанри та види мистецтва. Всі види мистецтва різняться засобами імітації: звук - засіб для співу та музики; слова та розміри - для поезії. Види мистецтва поділяються на мистецтва руху (поезія, танок, музика) та мистецтва спокою (скульптура і живопис). Твір мистецтва облагороджує людей тим, що через очищення душі звільняє її від негативних пристрастей. Катарсис являє собою мету мистецтва. Виховний вплив мистецтва, Арістотель розумів не лише як наслідок змісту та спрямованості твору, а і як результат певної підготовки глядача та слухача, наявності культури естетичного сприйняття.

Поняття людської краси філософ пов'язував із її внутрішньою красою, такими поняттями як мужність, справедливість. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.

Елліністичний період розвитку античної естетики (III ст. до н. д. - III ст. н. д.) знайшов своє відображення у розвитку стоїцизму (Зенон, Цицерон, Сенека), епікуреїзмі (Епікур, Лукрецій), скептицизмі (Піррон, Секст Емпірик) та неоплатонізмі (Плотін, Прокл).

Основні ідеї неоплатонізму були сформульовані Плотіном та доповнені Проклом. Вони, подібно до Платона, визнавали чуттєвий світ проявом божественної еманації, відповідно краса матеріального світу є відображенням краси вищого порядку - надкраси божественного принципу. Витікаючи з божественного та пронизуючи духовно-матеріальне буття, краса свідчить про єдність універсуму. І чим більше душа звільняється від тілесного та "долучається до ідеї Бога", тим вона прекрасніша.

3. Середньовічна естетика

Доба Середньовіччя починається в Європі з кінця IV ст. і завершується приблизно в XIV ст. Середньовічна культура - це культура релігійного типу, якому притаманна різка перевага релігії над усіма іншими сферами культури. Насиченість усієї системи культури духом релігії та її принципами, знищення всього, що не відповідає нормам, канонам і догматам церкви стають типовими для Середньовіччя, втілюються у своєрідному світогляді.

Центральне місце у християнській моделі світу належало Богу, як вищому, всеохоплюючому началу. Бог є творцем світу з його упорядкуванням. Основним принципом цього упорядкування є ієрархія різних, рівнів світобудови. Вищий рівень - це світ вічного, незмінного і довершеного в своїй організації буття. Це світ божественного, або "інтелектуальне небо", де блаженні бачать лик Святої Трійці. Другий рівень - це "духовне небо", яке населяють духовні субстанції, тобто ангели. Потім іде світ земний - світтварний, недосконалий і мінливий, який підпорядкований занепаду і зникненню. Нижчий світ - це пекло, де хазяйнує диявол. Отже, основу християнської картини світу складає протистояння божественного і земного, "світу горнього" і "світу земного", духовного і матеріального, добра і зла.

Теоретичне обгрунтування християнського світобачення було здійснене середньовічною філософією. Філософію Середньовіччя часто йме ну вали "служницею теології (богослов'я)", оскільки розвиток її дуже тісно був пов'язаний з релігією християнства. Дійсно, філософія цього періоду теоретично обґрунтовувала догмати християнства; виробляла теоцентричну модель світу, де центром світобудови був Бог-творець; вивчала всі проблеми у зв'язку і крізь призму християнського розподілу світу на добро (небесне, божественне) і зло (земне, диявольське).

Традиції античної естетики після розпаду Римської імперії продовжували своє існування у Візантійській державі, але стався перенос акцентів від таких естетичних категорій як гармонія та міра до категорії піднесеного. Розвиток естетичної думки епохи Середньовіччя відбувався під впливом християнської доктрини, що обумовило її специфічність, підпорядкованість релігійним вимогам. Головне місце в естетичній системі займала божественна краса. А світ наповнений красою, оскільки він - творіння бога. Творчий процес був прирівняний до божественного акту, бо художник - це посередник між вищими силами та людьми. Завдання мистецтва полягало не в реалістичному відображенні світу, а в тому, щоб застосовуючи символи, алегорії та знаки, натякати на вічне

Характерною рисою християнського світогляду є його символізм. Тобто сприйняття і тлумачення кожного предмета або явища природного світу як певного знака - символу світу божественного, духовного. Архітектуру та скульптуру цього періоду називають "Біблією в камені" через те, що вони відображають прагнення людини до Бога. Значна висота готичних храмів, їх прагнення вгору та вертикалізм, символізують "порив та політ віруючої душі". За принципом символізму побудовані зображення святих на іконах. Великі очі - дзеркало душі - є символом пріоритетності духовного над земним.

В- історії естетичної думки можна виділити два хронологічні періоди: раннього та пізнього середньовіччя. Найвизначнішими представниками естетики середньовіччя виступають Аврелій Августин, Псевдо-Діонісій Ареопагіт та Фома Аквінський.

Теоцентричну філософію репрезентує християнський богослов Аврелій Августин (354-430 рр.). В центрі світотворення, за Августином знаходиться Бог - триєднання абсолютної істини , добра та краси. Бог створив світ за законами краси, тому він є прекрасним. Краса ієрархічна, виступає мірилом усіх речей. Вона втілюється в таких принципах як цілісність, єдність, порядок та форма. Значну увагу філософ приділяв питанню мистецтва, змістом якого виступає краса, насамперед духовна. Пріоритетним є мистецтво, що відтворює саме таку красу: поезія та музика. Всі мистецтва повинні долучати людину до краси та духовних цінностей. Це можливо шляхом прямого емоційно-естеяйчного впливу, чи за допомогою візуальних знаків-символів. Знак у Августина стає універсальною категорією. Знаками виступають різні міметичні зображення, мова, алегорії та ін. Саме знаки натякають на божественну сутність речей, ведуть до розуміння істини, навіть насолоду від сприйняття творів мистецтва; Августин розуміє як знак вищої духовної насолоди. Знаково-символічний характер мистецтва став однією з характерних рис естетичного мислення в Середні віки.

Основу середньовічної естетики становлять погляди Псевдо-Діонісій Ареопагіта (V чи поч. VI ст.) - анонімного автора "Арео-пагітиків". "Ареопагітикі" складаються з трактатів: "Про божественні імена", "Таємниче богослов'я", "Про небесну ієрархію", "Про церковну ієрархію". За ними саме за допомогою прекрасного відбувається залучення людини до Бога, як джерела краси. Передача вищого знання здійснюється через розуміння символів. Останніх вирізняють два типи - "подібні" та "неподібні" до архетипу. "Неподібні" вищі, бо через відсутність зв'язку з предметом легше направити уяву на дещо протилежне зображенню - на абсолютну духовність. Навіть потворні предмети та явища можуть бути символами духовного. Повне розуміння символів дає найвищу насолоду.

Систематизатором середньовічної філософії вважають Фому Аквінського (1225-1274 рр.). Він поєднав християнську філософію, що базувалась на ідеях Платона та неоплатоніків, з раціоналістичною філософією Аристотеля. В естетиці розробляв вчення про форму (ідею) та сутність (матерію), визначаючи прекрасне як сукупність суб'єктивних та об'єктивних характеристик предмета. Ними виступають об'єктивні (пропорційність, духовність, повнота, досконалість) та суб'єктивні (духовна насолода, яку відчуває людина споглядаючи об'єкт) характеристики. Краса оцінюється не як символ божественного, а як природна краса, від споглядання якої людина отримує задоволення. Наголошував на ідеалізаторській функції мистецтва, коли митець робить прекрасне з потворного.

4. Естетика епохи Відродження

Терміном Відродження (Ренесанс) називають період між середньовіччям та новим часом, хронологічні межі якого охоплюють XIV-XVI ст.

В епоху Відродження формується уявлення про людину, як "земного Бога", яка є справжнім творцем своєї сутності та всього, що створюють людські руки й інтелект. Ця ідея найбільш повно втілюється в постаті митця, який у своїй творчості об'єднує людське (тобто майстерність, виконання) і божественне (ідею, талант). Саме така людина стає справжньою універсально розвинутою особистістю. Саме митець, художник, об'єднуючи в своїй діяльності теорію і практику, створюючи реальні предмети з "нічого", з ідеї, задуму, уподібнюється Богу. Тому мистецтво займає таке важливе місце в культурі Відродження, а художник із ремісника, яким його вважали за середніх віків, перетворюється на митця, що користується суспільною повагою. первісний естетичний ренесанс просвітництво

В епоху Ренесансу формується сучасне уявлення про мистецтво, розвивається теорія мистецтва - естетика. В центрі мистецтва знаходяться людина і природа. Художники і скульптори шукають засобів прийомів відповідного відтворення життя у всій його різноманітності багатстві. Для нього митці звертаються до математики, анатомії, оптики. Спираючись на рівень знань свого часу, гуманісти створюють численні трактати про живопис, архітектуру, культуру взагалі. Особливістю естетики Відродження було те, що вона безпосередньо пов'язувалась із художньою практикою. Сутність мистецтва визначалась як "наслідування природі", тому саме живопис, як вид мистецтва, що максимально точно відтворює дійсність, розвивається найбільш інтенсивно. Естетика Відродження, виходячи з визначення сутності мистецтва, велику увагу приділяє зовнішній подібності. Світ, що оточує людину, прекрасний і гармонійний, а тому заслуговує відтворення у всій його повноті. Тому така велика увага приділяється технічним проблемам мистецтва: лінійній перспективі, світлотіні, тональному колориту, пропорціям.

Але хоча митці намагаються точно відтворити реальний світ, все ж таки вони не роблять простих натуралістичних копій природи. Наслідування природі - це не сліпе підкорення їй. Твір мистецтва повинен виявити всю красу, зібрати її воєдино. Тому в центрі уваги естетики Відродження знаходяться і проблема краси, героїчного, величного. Наслідуючи античність, гуманісти шукають об'єктивні основи краси. Краса не є чимось суто ідеальним, це не прояв божества, а якості речей, які сприймаються людськими почуттями.

Тобто, краса укорінена в природі самих речей (Альберті). Весь світ прекрасний, краса закладена в його законі. Отже, мистецтво повинно відкривати ці об'єктивні закони краси і керуватись ними.

Однією з центральних постатей епохи Відродження був італійський архітектор, теоретик мистецтва, літератор - Леон Батіета Альберті (1404-1472 рр.). Він розробив власне етичне вчення, в якому вирішував проблеми краси та художньої творчості. На Відміну від естетики Середньовіччя заперечував божественну природу краси, вважаючи її ознакою самого предмета. "Краса, - пише він, є певна згода і співзвуччя частин у тому, частинами чого воно є". Саме у гармонії, яка впорядковує ці частини, вбачав сутність прекрасного. Ця гармонія панує в усьому світі. Завданням мистецтва є відкрити об'єктивні основи краси та керуватися ними. Гармонія кожного мистецтва полягає у впорядкуванні певних, притаманних лише йому елементів, наприклад у музиці такими елементами є ритм, мелодія, композиція. У поясненні феномену творчості, зробив акцент на новаторство та вигадку художника - володаря безмежних творчих можливостей.

Митці та теоретики епохи Відродження приділяли значну увагу пропорціям, симетрії, перспективам. Формулюючи правило "Золотого перетину", намагались знайти ідеальну (абсолютну) геометричну основу мистецтва. Наприклад, італійський математик Л. Пачолі в роботі "Про божественну пропорцію" писав, що "правилу золотого перетину" підпорядковуються усі земні предмети, які претендують на звання красивих. А відомий німецький художник та мислитель Альбрехт Дюрер (1471-1528 рр.), абсолютизуючи роль пропорції вважав, що за її допомогою можна передавати не тільки різні типи людського тіла, а й різні темпераменти, вік та рухи людини.

З художньою практикою пов'язана естетика Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.). Його естетична концепція базувалась на ідеї про пріоритет досвіду (відчуттів) над мисленням людини. Найвищим з людських відчуттів, джерелом усіх наук та мистецтв є зір. Красу він вбачає в першу чергу в кольорі, формі, композиції, співвідношенні частин. Відповідно найвищім з усіх видів мистецтв, наукою є живопис.

Художник не лише Використовує Пропорції Для відображення реальних предметів та явищ, а й створює власні образи." Живописець не лише сперечається та змагається з природою... Жалюгідним є майстер, твір якого випереджає його судження; лише той майстер досягає досконалості, в творах якого домінує судження" - писав митець. Прекрасне в мистецтві, не визначається зовнішньою красивістю. Сутність прекрасного полягає в наявності протистоянні всієї гами естетичних цінностей - піднесеного та низького, прекрасного та потворного. Художник маніпулюючи ними, створює справжній витвір мистецтва.

5. Естетичні ідеї XVII-XVIII ст. (бароко та класицизм)

З XVIІ ст. беруть свій початок нові нормативно-естетичні системи, основи яких були закладені ще епохою Відродження - бароко та класицизм. Криза культури Відродження, наслідки Реформації та Контрреформації, криза феодалізму як суспільної системи призводять до нового розуміння світу як суперечливого, трагічного та динамічного явища. Однією з центральних ідей бароко є особливе розуміння краси як ідеального утворення, що вище за природу. Мистецтво повинне вдосконалювати природу і відбивати не потворність реального життя, а ушляхетнену і поліпшену дійсність. Із цим пов'язані такі особливості естетики бароко, як пишність, парадність, театральність, живописна ілюзорність, піднесеність та урочистість.

Інший напрямок нормативної естетики пов'язаний з іменем Рене Декарта (1596-1650 рр.), автором системи філософського раціоналізму. Він отримав назву класицизм. Основним естетичним принципом проголошується вірність природі, логічно організованій і творчо ушляхетненій розумом. На думку теоретиків класицизму, об'єктивно властива миру краса - симетрія, пропорція, міра, гармонія - повинна відтворюватися в мистецтві по античних зразках.

Основні ідеї естетики класицизму викладено в творі "Поетичне мистецтво", автором якого є поет-сатирик Ніколя Буало (1637-1711 рр.). Буало доводить виключну роль розуму в творчості та сприйманні мистецтва. Саме розум упорядковує матеріальний світ, і художник відображає лише духовні сутності, які лежать в основі природи. Ідеалом розуму та зразком мистецтва вважав твори римської античності. Мистецтво повинно проповідувати етичні цінності через зображення благородних почуттів та героїчних вчинків. Вірний раціоналістичним традиціям Буало намагався конкретизувати теорію жанрів, визначивши чітку межу між "високими" (ода, поема, трагедія) та "низькими" (епіграма, байки, комедія) мистецтвами.

6. Естетика Просвітництва

Продовжило започатковану на рубежі XVI - XVII ст. раціоналістичну течію в європейському культурному розвитку Просвітництво. Ця епоха панувала в Європі у XVIII - на поч. XIX ст. У центрі всіх філософських шкіл, систем, течій того часу знаходиться, як правило, активний діяльний суб'єкт, який здатен пізнавати і змінювати світ відповідно до свого розуму. А розум розглядається в раціоналістичних системах як джерело всієї суб'єктивної діяльності людини. Розум як сутнісна характеристика суб'єкта виступає і як передумова, і найбільш яскраве виявлення інших характеристик: свободи, самодіяльності, активності тощо. Людина як розумна істота, з точки зору раціоналізму, покликана стати володарем світу, щоб створити гармонійне суспільство, розкрити творчий потенціал людини. Велику увагу мислителі приділяли питанням про сутність та функції краси і мистецтва, естетичний смак.

У обгрунтуванні краси всі просвітителі підкреслювали, що її об'єктивні підстави відкриваються тільки активно прагнучій до неї людині, озброєній інтелектом і емоціями. Категорія гармонії стає в цей період характеристикою рівноваги раціонального та емоційного початку в людині, обгрунтуванням можливості зняття соціальних суперечностей, а не тільки символом згоди й впорядкованості в природі і в художніх творах. Нове розуміння придбало поняття естетичного смаку. За уявленнями просвітителів - це відчуття, яке пронизане думкою. В ньому тісно стикаються культура і природа, штучне і природне. Смак виступає своєрідним посередником між ними.

Класичним філософом епохи Просвітництва був Франсуа-Марі Аруе, який відомий в історії світової культури як Вольтер (1694-1778 рр.). Серед усіх інших видів діяльності він виділяв творчість, вбачаючи саме в ній силу, яка змінює світ. Підкреслював, що мистецтво є похідною людського розуму та волі. Те, що зображається повинне відповідати загальним законам розуму, але одночасно бути тільки подібністю правди, її видимістю. Визначав естетичний смак, як "чутливість до прекрасного та потворного в мистецтві". Гарний смак асоціювався з простотою та природністю, а поганий з надмірністю. Вважав Просвітництво шляхом формування суспільного смаку, надавав велике значення виховній функції мистецтва. Зокрема це виявилось в його розумінні сутності античної трагедії: трагічне видовище повинно викликати почуття жалю, примушувати відчувати страждання інших як власні.

Більш ґрунтовну розробку естетичних принципів французького Просвітництва ми бачимо в працях Дені Ділро (1713-1783 рр.). Дідро розумів художню творчість, як свідому діяльність, що спирається на загальні правила та закони мистецтва. Прекрасне повинно мати досконалу форму та зміст. Прекрасне повинно мати досконалу форму та зміст. Зовнішньо прекрасне проявляється у відносинах порядку, пропорційності, симетрії, гармонії між предметами. Змістовно прекрасним можна назвати лише те, що має в собі глибинну ідею, торкається розуму та серця людини. Тому Дідро велику увагу приділяє мистецтву, де головними є виховна та цінністно орієнтаційна функції.

На думку філософа, найбільш високої оцінки заслуговує демократичне мистецтво, яке звертається до моральності простих людей, тому що саме таке мистецтво найбільш адекватно репрезентує гуманістичні направленість.

Німецький філософ Олександр Готліб Баумгартен (1714-1762 рр.) виділив естетику як самостійну науку, окресливши коло її найважливіших питань. В його трактаті "Естетика", знаходимо такі слова: "Естетика (теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити аналогічно розуму) являє собою науку про чуттєве пізнання". Отже естетика є наука про чуттєве пізнання, що пізнає прекрасне, про закони створення на основі прекрасного, творів мистецтва та закони естетичного сприйняття. Естетичне сприйняття по Баумгартену виступає в ролі самодостатнього споглядання певного об'єкту, усвідомлення його сутності, через бачення прекрасного. Людина в такому стані здатна не лише відчути духовну насолоду, але й досягти єднання, духовної гармонії з вічністю.

Таким чином естетика та естетичне світосприйняття виступає однією з форм взаємин людини зі світом, усвідомлення нею (людиною) своєї споконвічної причетності до буття ідо вічності, власної ролі й місця в Універсумі.

Погляди Баумгартена мали значний вплив на естетичні системи представників німецької класичної філософії, зокрема І. Канта та Г. Гегеля.

Німецька класична естетика (кінець XVIII - початок XIX ст.) - винятково важливий етап у розвитку світової естетичної думки. В працях Канта, Шіллера, Гете, Гегеля, Шеллінга не тільки розвинуті положення естетики просвітителів, а й виявлено деякі її слабкі сторони, обґрунтовано нові методологічні принципи естетичних досліджень. їх головним внеском у розвиток естетики, було розуміння естетичної науки, як органічної та необхідної частини філософії та включення її у свої філософські системи.

Естетичні погляди Іммануїла Канта (1724-1804 рр.) викладено в його праці "Критика спроможності судження". Естетична система Е. Канта, сформована ним в 70-ті роки XVIII ст., розглядається ним як завершальна частина філософської системи. Естетика за Кантом - це одна з форм пізнання, що поєднує сферу пізнання ("чистого розуму") та духовну сферу ("практичного розуму"). В основі сфери пізнання лежить естетичне судження, яке, на думку Канта, є "судженням смаку", в той час як логічне судження має на меті пошук істини. Естетична спроможність судження виявляє суб'єктивну доцільність у мистецтві, котра проявляється у категоріях прекрасного і піднесеного.

Вперше в історії естетичної думки І. Кант довів, що сфера естетичного базується на людському досвіді, людському дусі, і полягає в безкорисній творчій діяльності. Творцем цього має виступати художній геній, який: "Є абсолютно оригінальнім, його творчість має бути зразковою, геній - це здатність створювати правила, геній є лише в мистецтві". Кант впевнений, що мистецтво, яке нічого не дає для ідеї - деградує.

Романтична форма мистецтва затвердила пріоритет духовного змісту надчуттєвою формою. Відповідно деградація форми призводить до самознищення мистецтва, бо воно, за своєю сутністю потребує набуття чуттєвої форми.

Георг Гегель фактично був останнім значним мислителем класичної філософської естетики. Після нього естетика стала однією з традиційних університетських дисциплін, яка не зазнала істотних змін і донині.

Культурне життя Західної Європи XIX ст. значною мірою було зумовлене ідеями й умовами Просвітництва. Але з часом стало явним, що людина та людська культура не вичерпуються тільки розумом, а прилучення людини до культурних цінностей не зумовлює безпосереднього прогресу в моральному та будь-якому іншому людському вимірі. На зміну впевненості людини в абсолютних істинах приходить цілком нове сприйняття світу - романтичне, потім реалістичне. Так виникає культура Романтизму, а потім відповідно і Реалізму. Романтизм - це ідейний і художній рух в європейській культурі, який охопив усі види мистецтва і науку в кінці XVIII - на початку XIX ст.

Відбивши розчарування в результатах Великої французької революції в ідеології Просвітництва, романтизм протиставив утилітаризму і нівелюванню особистості прагнення свободи, спрагу удосконалення й оновлення, пафос особистої і громадянської незалежності.

В творах романтиків з'являється ідея про елітарність культури, яка базується на протиставленні творця - "генія" та невиразного сірого натовпу. Митець не повинен наслідувати природу та творити за якимись канонами. Романтики розглядали мистецтво як сферу розкріпачення різноманітних здібностей особистості та її вільної самореалізації. Тому романтизм стимулює асоціативність художнього мислення, взаємопроникнення різних мистецтв та жанрів. Були висунуті нові ідеї і в галузі художньої критики. їх сутність полягала в переході від звичайного споглядання до діалогу з митцем.

Головним центром романтизму була Німеччина. З творів німецьких поетів і філософів черпали пізніше свої ідеї романтики інших західноєвропейських країн. Епоха романтизму змінила період Просвітництва, культура якого породила своєрідне явище, так званий перед романтизм, основними представниками якого були поети "веймаровського класицизму" Й.В. Гете, Ф. Шіллер, K.M. Віланд, а також відомі мислителі ГЕ. Лессінг, Й.Г. Гердер і Й.І. Вінкельман.

Яскравим представником німецької естетики був Йоган Фрідріх Шіллер (1759-1805 рр.), естетичні погляди якого найбільш повно представлені в творі "Листи про естетичне виховання". Цей твір побудований за принципом естетичного виховання особистості в поєднанні з еволюційним шляхом переходу до буржуазного суспільства.

Критикуючи "грубість" низів та "зманіжемість і спаплюженість" культурних прошарків, Шіллер вбачав вихід з цієї ситуації шляхом звернення до краси, яка, на його думку: "Повинна вивести людей на істинний шлях з цього подвійного хаосу".

В своїх подальших роздумах Шіллер приділяє значну увагу таким поняттям як "гра" та "естетична видимість". Гра є діяльність, в ході якої людина здатна найбільш гармонічно себе реалізувати. В ході гри виникає "естетична видимість", котра суттєво відрізняється як від реальності, так і від уяви, а також фантазії. Таким чином Шіллер став провісником нової ідейно-художньої течії - романтизму.

Надзвичайно важливу роль у розвитку естетики відіграв Георг Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.). У своїй чотирьохтомній роботі "Лекції з естетики", німецький філософ зблизив естетику з філософією мистецтва, яка в його вченні найбільш точно характеризує це поняття. Гегель, являючись творцем теорії діалектики на основі об'єктивного ідеалізму, вважав, що: "Вищий акт розуму, котрий охоплює всі ідеї, є акт естетичний, і шо істина та добро є родичами лише в красі". Краса, за Гегелем - це чуттєва форма ідеї. Таким чином в його поглядах естетика обмежувалася лише проблемою "прекрасного в мистецтві".

Заслугою ж Гегеля в розвитку естетики був аналіз розвитку мистецтва з точки зору специфіки форм художнього вираження. Саме Гегелю належить ідея аналізу історичного становлення мистецтва, в контексті концепції естетичного розвитку, його доленосного впливу на суспільство. На його думку мистецтво в своєму розвитку проходить три стадії: символічну, класичну та романтичну.

Символічна форма мистецтва (якій відповідає мистецтво Стародавнього, а частково і Середньовічного Сходу) передбачає нерозкритість ідейного змісту, котра є передумовою "ідеалу". Ця ідея не зовсім зрозуміла і не може знайти адекватного виразу. Як наслідок виникає символізм який створює "зовнішнє середовище" ідеї.

Класична форма мистецтва (якій відповідає античне мистецтво) являє собою гармонічну єдність форми і змісту. Ідея, що набула образу класичного мистецтва індивідуальних рис виступає в якості ідеалу.

Список використаної літератури

1. Ботавина Р. Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. - М.: “Финансы и статистика”, 2010. - 208 с.

2. Гах Й. М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 160 с.

3. Герасимчук А. А., Тимошенко О. І. Етика та етикет. - К.: ЄУ. - 2011. - 350 с.

4. Герчикова И. Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. -576 с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. - К.: Наукова думка, 2011. - 242 с.

6. Зусін В. Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. -2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 224 с.

7. Кубрак О. В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. - Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. - 288 с.

8. Малахов В. Г. Етика: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2010. - 304 с.

9. Мартыненко Н. М. Основы менеджмента: Учебник. - К.: Каравелла, 2013. - 496 с.

10. Палеха Ю. І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. - К.: ЄУФІМБ, 2012.- 250 с.

11. Палеха Ю. І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. - К.: Кондор, 2010. - 356 с.

12. Сердюк О. Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. - К.: Професіонал, 2014. - 432 с.

13. Статінова Н. П., Радченко С. Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. - К.: КНТЕУ, 2010. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Виникнення естетики як вчення. Історія естетики у власному значенні. Становлення естетики. Розвиток естетичного вчення. Роль мистецтва, його функції. Історичний процес становлення і розвитку естетичної думки. Художньо-практична орієнтація естетики.

    дипломная работа [35,8 K], добавлен 06.02.2009

  • Специфічні риси античної естетики та її вплив на розвиток світової естетичної думки. Життєвий шлях Піфагора, його роль у заснуванні наукової естетики. Мораль та релігійні уявлення, піфагорійське вчення про "гармонію сфер" як єдність протилежностей.

    реферат [22,7 K], добавлен 07.10.2010

  • Особливості естетики Середньовіччя. Естетична концепція Августина Блаженного. Символ, ідеал, канон в середньовічній естетиці. Мистецтво Середньовіччя, визначення краси Цицероном в середні віки. Символіка чисел як особливе місце середньовічної символіки.

    реферат [30,3 K], добавлен 20.10.2010

  • Ціннісне ставлення людини до дійсності як предмет естетики. Функції естетики в сучасному суспільстві. Структура естетичного знання. Естетичне та його основні форми. Виникнення, соціальна сутність і основні правила етикету. Специфіка естетичного виховання.

    реферат [39,7 K], добавлен 25.03.2011

  • Поняття, сутність та особливості естетики як науки, основні напрями її впливу на суспільну свідомість та мораль. Основоположні засади та керівні ідеї розвитку та функціонування духовного життя суспільства. Основні шляхи підвищення рівня естетичних знань.

    курсовая работа [67,4 K], добавлен 28.10.2014

  • Поняття, сутність та особливості естетики як науки. Становлення основних естетичних знань та приписів в українському суспільстві. Основні напрями впливу естетики на суспільну свідомість та мораль. Її взаємозв’язок з іншими науками філософського циклу.

    курсовая работа [74,9 K], добавлен 26.08.2014

  • Виникнення термінів "етос", "мораль", "моральність". Схожість та різниця між поняттями. Міфологія як джерело розвитку естетичної думки. Виникнення античної естетики. Вчення відомих філософів та мислителів: Піфагора, Демокрита, Сократа та Геракліта.

    контрольная работа [37,4 K], добавлен 09.01.2010

  • Художні школи мистецтва раннього Відродження, основної тенденції їх розвитку. Зміни становища мистецтва і художника в суспільстві, його соціальна емансипація, формування практики проведення художніх виставок. Суть кіно і телебачення як видів мистецтва.

    реферат [26,9 K], добавлен 07.10.2010

  • Естетика і мистецтвознавство – сукупність наук, які досліджують сутність мистецтва на соціально-естетичному рівні. Матеріалістичний погляд на природу естетичної діяльності. Основні факти, які характеризують мистецтво як основний вид естетичної діяльності.

    эссе [15,5 K], добавлен 09.11.2012

  • Естетика - наука про становлення чуттєвої культури людини. Становлення проблематики естетики як науки. Поняття, предмет та структура етики, її філософське значення. Відмінність між мораллю і моральністю. Основна мета й завдання етики у сучасних умовах.

    контрольная работа [26,2 K], добавлен 14.12.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.