Історія ідей походження моралі. Антропогенез і регулювання стосунків. Міфологічна свідомість і мораль. Моральні якості людини ранніх культур

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Історія ідей походження моралі

Питання походження моралі -- одне з основних не лише в етичній теорії, але й у філософії, культурології, антропології тощо. Це комплекс наук, що досліджують становлення Homo sapiens (людина розумна) як особливого феномена в еволюції планетарного і космічного життя загалом. Проблему становлення моралі необхідно аналізувати у двох аспектах. По-перше, у плані обґєктивності процесу набуття в антропогенезі здатності до морального регулювання життя, що вирізнило людину з тварного світу. По-друге, у плані усвідомлення в антропосоціонезі цінності моралі для виживання і розвитку людства та становлення його поваги до себе як носія моральної здатності.

Перше зумовлене необхідністю виживання і самозбереження. Друге є виявом свободи людського духу, що сформувався (оформився) моральнісним змістом стосунків і засвідчив про себе як найвища цінність.

Упродовж тривалої історії культури спроба пояснити витоки моралі залишається одною з актуальних. Початки її простежуються уже в міфології. Вони присутні в античній космології, згодом -- у християнській теології. З доби Відродження вони спираються на наукову антропологію, бурхливий розвиток якої, особливо в XIX--XX ст., дозволив розв'язати проблему генезису моралі на ґрунті наукової теорії антропо- та соціогенезу.

Античний космологізм пов'язує людські чесноти з існуванням душі, що вважається дарунком деміурга. Людина несе у собі часточки божественного начала -- духовності, виявом якої є моральність (добро), а також такі чесноти, як істина і краса. Можлива невідповідність дій душі і поняття доброго зумовлена тілесною природою людини. Тілесність спричиняє порушення ідеального образу доброчесності. Згодом християнська теологія взяла платонівську ідею гріховності тіла як причину моральної недосконалості людини. Однак релігійно-теологічна концепція не розглядає моральність як дарунок бога. Старозавітна і новозавітна Біблії бачать мораль як явище самостановлення, початки якого пов'язані з актом вигнання з раю за порушення божественної заборони. Життя в едемських садах -- позаморальне. Воно регламентується божественними веліннями. Вигнання з раю переводить його у якісно інший план: необхідності вибирати вчинки, тобто організувати стосунки, виходячи з власних інтересів та інтересів інших -- кровно споріднених інших. У процесі регулювання стосунків відповідно до інтересів роду відбувається, згідно зі Старим Завітом, становлення "богообраного" народу -- євреїв. Творець моралі -- народ, а Бог лише коригує вчинки людей і, зрештою, закріплює свої вимоги у заповідях, дарованих Мойсею. У християнстві прихід Христа пов'язаний не з актом творення моралі, а лише з "виправленням" її. Шлях "виправлення" -- власний приклад боголюдини. Це мораль ідеалу, в якій добро має вселюдський характер (спокута гріхів усіх людей) на відміну від добра у його локальних виявах: у доброчесній поведінці окремих людей.

Релігійно-міфологічна концепція моралі виходить із всезагальності, універсальності добра, що підносить її носія до безсмертя. Замість моралі страху вона утверджує ідею любові та добра. Однак те, що носієм ідеї досконалої моральності є Бог, а не людина, засвідчує невідповідність між моральним ідеалом та реальністю стосунків. До речі, боголюдина Христос шукає істини моралі, перебуваючи в образі Людини, і віднаходить їх стосовно людського життя у практиці стосунків. Тобто, мораль явлена як процес її становлення у діяльності та у рефлексії над стосунками.

Поряд із релігійно-міфологічними образами досконалої моральності, явленої у досконалих її суб'єктах (деміург, Бог), виникають уже в античний час спроби знайти природничонаукове пояснення ґенези моралі. Вони ведуть свій початок від Демокріта та Арістотеля. Космос у Демокріта -- не одушевлений і не управляється провидінням, але перебуває у процесі постійного становлення, формування. "Причому це утворення відбулося по природі, без будь-якого впливу ззовні, але внаслідок деякого випадкового збігу". Утворююче начало -- "атоми". їх "безконечна множина, пустота ж безмежна за величиною". І космічні тіла, і боги, згідно з Демокрітом, є наслідок "сплетення атомів". Щодо людини, то, поряд з ідеєю атомістичного її походження, Демокріт висуває надзвичайно цікаву і незвичну для його часу ідею самостановлення людини як духовної, мислячої, наділеної мовою творчої істоти. Витоки моралі Демокріт пояснює так: "Що ж стосується первонароджених людей, то... вони вели безладний і звіроподібний спосіб життя. Діючи кожний поодинці, вони виходили на пошуки їжі й добували собі найбільш придатну траву та дикоростучі плоди дерев. Оскільки на них нападали звірі, то вони почали навчатися взаємно допомагати одне одному задля користі, що приносили спільні дії. А збираючись разом внаслідок страху, вони мало-помалу почали розпізнавати знаки, що подавали одне одному". У подальшому аналізі, що спирається на дані археології, палеонтропології, історичної психології, ми покажемо, наскільки близько до істини підійшов Демокріт у своїх геніальних прозріннях щодо процесу самостановлення людства.

Аристотель вважав, що у Всесвіті панує доцільність, і що будь-який розвиток визначається метою, покладеною в основі речей та людського життя. Тобто, його етика телеологічна: вона виходить з принципу, що в людині, як і будь-якій речі, покладено внутрішнє прагнення до благої мети та до вищого блага як кінцевої мети. Абсолютне моральнісне начало він визнає як іманентне життєвості, а не трансцендентне (що має місце у Платона). Моральність бачиться продуктом людської, а не божественної волі. Замість волі богів -- безумовного моральнісного начала (сократівсько-платонівська традиція), -- Аристотель висуває ідею обґєктивної доброчесності, що як таку визнають і боги. Конкретизація думки щодо витоків моральності може бути здійснена на основі поняття "задатки". Аристотель пише: "Природна доброчесність співвідноситься з доброчесністю у власному сенсі слова. Дійсно, всім здається, що кожна риса нраву дана у певному сенсі від природи, адже і правосудними, і розсудливими, і мужніми тощо у певному сенсі ми буваємо прямо від народження". Правда, природні задатки самі собою ще не забезпечують моральності, оскільки остання має бути оперта на розум. Лише тоді склад душі, хоча він подібний до природної доброчесності, буде доброчесністю у власному сенсі слова, коли душа буде керуватися законами розумного. Підсумовуючи думку, Аристотель пише: "Отже, подібно до того як у частини душі, що виробляє думки, є два види доброчесності: винахідливість і розсудливість, так само і у моральнісної її частини також два види: одна доброчесність природна і інша, -- у власному сенсі слова, а з них та, що доброчесність у власному сенсі слова, виникає і розвивається з участю розсудливості". Тобто, Аристотель розрізняє практичну моральність (згодом Кант назве її гіпотетичним імперативом) та моральність, що оперта на розумно визначений принцип добра (згідно з Кантом, це -- "категоричний імператив").

З епохи Відродження починає складатися науковий підхід до питання витоків моралі. Він пояснює її джерела специфікою природи людини. Ф. Бекон виводить мораль із потреби регулювання стосунків. У XVIII ст. думка про "природні джерела моралі" стає провідною в науці (Гоббс, Кондорсе, Шефтсбері, Локк, Хатчесон, Юм та інші).

Важливе значення для обґрунтування ідей наукової антропології мали дані археології, палеоантропології, етнографії, а також геології, палеології, палеоботаніки та інших наук, що почали бурхливо розвиватися у XIX--XX ст. Вони дозволили дослідити найдавнішу історію людства і простежити еволюцію людини, що тривала близько 5 млн. років. Це період, коли відбулося відділення гілки гомінідів (найдавніших людей). Прямоходіння, розвиток мозку, характерні для культури гомінідів, заявляють про свою нову якість в "олдувайській культурі" близько 5 млн. років тому. У 70-х роках XX ст. у Східній Африці: У Танзанії (Олдувайська ущелина), в Ефіопії (долина ріки Омо), У Кенії (район Кооба -- Фора) в ґрунтових шарах, що нараховують близько 2 млн. років, були вперше знайдені численні рештки істот сімейства гомінідів. Там само (зокрема в Олдуваї) знайшли безліч знарядь праці тогочасної людини: грубі сокири, скребла, свердла, різці тощо. Істоти, що виготовляли їх, отримали назву "людина рукоуміла" ("Homo habilis"). He менш важливо й те, що вони жили спільнотами, а отже регулювали свої стосунки, зокрема практичну діяльність, що мала колективний характер. Вчені слушно вважають, що "творцями "олдувайської культури" були люди, оскільки тварини культури не створюють".

У подальшій еволюції людини відбувалося не лише прогресивне удосконалення мозку та інших частин тіла, але й удосконалення людського суспільного співробітництва. Тому в еволюції людини мала місце нерозривна дія двох чинників -- біологічного і соціального. Інстинкт виживання диктував необхідність стабільного об'єднання для добування та розподілу засобів існування. Подальша еволюція людини відбулася у період близько 1,8 млн. років. Вона пов'язана зі зміною будови тіла та загального вигляду людини. Вона отримала назву -- "людина прямоходяча"("Homo erectus"), а в період близько 40--30 тис. років тому склалася людина сучасного типу -- "людина розумна" ("Homo sapiens").

Сучасна історична етика, спираючись на дані історії наук про людину, обґрунтовує антропо- та соціологічні теорії походження моралі. Вони не суперечать одна одній, а, скоріше, акцентують увагу як на основному чиннику: чи то на трудовій діяльності, чи то на біологічній "незавершеності" людини. Але і одна, і друга утверджують суспільність людської життєвості як її специфічну, суто людську якість.

Суспільно-трудова теорія моральності була обґрунтована у праці К. Маркса та Ф. Енгельса "Німецька ідеологія"; в роботах Енгельса "Діалектика природи"; "Походження сім'ї, приватної власності і держави" та ін. "Виробництво життя -- як власного, з допомогою праці, так і чужого, шляхом народження, -- появляється відразу як двоїсте відношення: з одного боку, як природне, а з другого -- як суспільне відношення, суспільне в тому розумінні, що мається на увазі співробітництво багатьох індивідів, однаково за яких умов, у який спосіб і для якої мети", -- говориться у "Німецькій ідеології". Виробництво свідомості, мови, виробництво суспільної організації, першою формою якої є сім'я, -- усе це наслідки суспільного способу виробництва засобів виживання (їжа, одяг, житло тощо). Дані сучасної науки підтверджують, що історія людства є історією самостановлення виду Homo Sapiens.

Певною конкретизацією окремих моментів теорії соціогенезу є теорія "незавершеності", "недостатності" людини, висунута представником німецької філософської антропології Арнольдом Геленом (1904--1976). Основний його твір -- "Людина. її природа та становище у світі" (1940). Вихідна теза його праці -- домінуюче значення безсвідомої вітальної сфери у становленні людини, що є "біологічно незавершеною" істотою. Остання ідея запозичена Геленом від Ніцше, який розглядав людину як "тварину, що ще не визначилася".

Спираючись на ідеї основоположників філософської антропології Макса Шелера та Гельмута Плеснера, Гелен пояснює людину на основі її специфічної біопсихічної природи -- її вітальної спрямованості на діяльну активність. Названу принципову відмінність людини від тварини Гелен встановлює шляхом порівняльного аналізу її біологічної організації. Духовність як якісна характеристика людини пояснюється її вітальною природою, що реалізується шляхом тривалого перетворення та розвитку наявних уній біологічних передумов.

Вихідною тезою у концепції Гелена є поняття "біологічної недостатності", "незавершеності", "незакріпленості" людини у своїй тваринно-біологічній організації. Якщо тварина покладається на свої готові, дані їй від природи органи, то людина, внаслідок біологічної невизначеності, вже від природи змушена вести відмінний від тварин спосіб життя. "Людина, -- говорить Гелен, -- не живе. Вона веде своє життя". Відмінними якостями людини Гелен називає перш за все елементарні, але специфічно людські здібності сприймання та своєрідність сенсорно-моторних рухів, що забезпечують пластичність, властиву лише людині.

"Біологічна недостатність" визначає "відкритість" людини До світу. Якщо тварина жорстко пов'язана із середовищем, людина не має середовища, що жорстко детермінувало б її. Наділена пластичністю, вона здатна навчатися, а основне -- створювати нове середовище, придатне для її життя. Ідея біологічної "незавершеності", "недостатності" використана Геленом для обґрунтування тези про людину як діяльну істоту.

Чинник вітальної напередвизначеної винятковості людини У природі абсолютизується Геленом. Тому він не задіює в аналіз суттєві якості, що вирізняють її від тварини: вертикальна хода, відмінність будови скелета, а також такі здібності, як виготовлення знарядь праці, видобування вогню тощо. Тобто, ті якості, які відзначав як сутнісно людські, скажімо, Гердер у праці "Ідеї до філософії історії людства" (1791) та які використовує філософська антропологія, що має біля своїх витоків романтичну філософську традицію і "філософію життя" (Гердер, Ніцше, Клагес). Зазначимо, що філософська антропологія не суперечить теорії антропо- соціогенезу, а скоріше доповнює її.

Певний вплив на поглиблення теорії антропогенезу в плані пояснення витоків моралі мали ідеї "глибинної психології", розроблені в працях 3. Фройда, а також праці неофройдистів Е. Фромма та фундатора аналітичної психології К. Юнга. Важливе значення для обґрунтування ґенези моралі мали праці з філософії історії та культури Шпенглера, Тойнбі, Фрезера, Тайлора тощо.

2. Антропогенез і регулювання стосунків

Як свідчить сказане, в науці переважаючою є тенденція акценту на відмінному між людиною і твариною у способі життя, зумовленому її суспільною сутністю. Однак видається не до кінця використаним евристичний потенціал ідеї Дарвіна, висловленої у його праці "Походження людини і статевий відбір". Вчений розглядає людину як природну істоту і на цій підставі розкриває плідність принципу, що характерний для усього природного життя. А саме: боротьба в природі обмежується переважно боротьбою між різними видами, тоді як всередині кожного виду взаємна допомога є основним правилом. Вчений робить висновок про взаємодопомогу як переважаючий факт життя природи. Цей факт визначається як "інстинкт суспільності", зумовлений необхідністю виживання видів. Інша справа, що в еволюції людини він набув свідомого характеру. Потребує наукового аналізу процес самостановлення людства в напрямку свідомої організації стосунків та життєдіяльності загалом. На важливість обґрунтування цього аспекту проблеми звертає увагу П. Кропоткін у праці "Етика". Цікаві ідеї щодо інстинкту взаємодопомоги та його ролі у становленні моральності висловлює, спираючись на Дарвіна, В.П. Ефроїмсон у праці "Родовід альтруїзму".

В еволюції гомінідів "суспільний інстинкт" набував провідного значення з огляду корисності для збереження виду. Суспільний інстинкт -- умова виживання виду: виживають види, серед яких наявна взаємодопомога. Інстинкт виживання викликає потребу регулювання стосунків. Початки регуляції мають місце і в тваринному світі (скажімо, вовки полюють, збираючись у зграю). Однак у тваринному світі елементи організації мають епізодичний і нестійкий характер. Задоволенням конкретної біологічної потреби, скажімо в їжі, вичерпується потреба організації. У спільнотах гомінідів організація набула стабільного характеру і утримувалася завдяки регулюванню стосунків.

Першою, найбільш ранньою формою регулювання, була система заборон (табу). Система табуацій, що зберігається в культурі кожного народу, засвідчує свої глибинні витоки: її історія сягає десятків і сотень тисяч років.

Найдавнішими заборонами, що відіграли вирішальну роль в антропогенезі, були такі: заборона на статеві стосунки всередині роду (тобто між близькими родичами, що спричиняло інцест -- кровозмішування); заборона на вбивство всередині роду; регулювання споживання їжі. Загалом заборон існували сотні, скажімо, табу на вождів і правителів; табу на вбивць, табу на рештки їжі, табу на імена, табу на предмети (на залізо, гостру зброю) та інші. Дослідники виділяють 10 груп табу: 1) захист трудової діяльності; 2) захист вогню і житла; 3) збереження знарядь праці і зброї; 4) захист слабких -- жінок, дітей та старих; 5) охорона важливих осіб -- вождів і жерців; 6) захист від небезпек, пов'язаних із доторканням до трупа; 7) захист від небезпек, пов'язаних із деякими видами їжі; 8) обмеження щодо окремих видів їжі; 9) заборони і обмеження, пов'язані із шлюбно-статевими стосунками; 10) захист суспільної і особистої власності. Серед заборон особливе значення для становлення людини як суб'єкта Моральності мали три раніше наведені: табу на інцест; табу на вбивство родича; табу на їжу вождя. їх можна вважати і найбільш Ранніми. Вони засвідчують якісну відмінність людини від тварини: у тваринному світі немає заборон. Заборони регулюють стосунки у формі підпорядкування інстинктів вольовими зусиллями, переживання процесу їх подолання, а отже, трансформацію інстинктивних поривань у культуру відношення. Чому заборона інцесту була провідною у доланні тваринних інстинктів? Інстинкт розмноження -- один із могутніх біологічних інстинктів. У тваринному світі навіть мирні травоїдні тварини (скажімо, олені) б'ються між собою іноді аж до смерті, щоб здобути право біологічного відтворення (у природі це право здобувають сильніші). Заборони, що накладалися на статеві стосунки матері та сина, батька та дочки, рідних братів і сестер, переходили з біологічного інстинкту у моральну потребу захистити старих, малолітніх та слабших. Тобто, стосунки набували морального змісту. Оскільки усувалася основна причина суперництва (змагання за жінку), енергія сильної статі переходила в русло співробітництва: поєднання зусиль для добування засобів до існування. Це чинник, що спричиняв прискорення еволюції.

У культурі кожного народу (міфах, казках) зберігаються оповіді про явища інцесту, що мають застережний характер. Порушення його щоразу має трагічні наслідки не лише для безпосереднього винуватця, але і для всього роду. Згадаймо хоча б відомий грецький міф про Едипа, події якого відображені у трагедії Софокла "Едип-цар". Порушення табу розглядалося як наслідок втручання у долю людини року, злої волі якихось вищих сил. Люди боялися навіть припустити, що можна свідомо порушити табу.

Тема інцесту наявна в українському фольклорі, зокрема у баладах. Домінують три основні мотиви: 1) сватання сина до матері, брата до сестри; 2) вінчання брата з сестрою (але у фіналі частим є впізнання, і інцест запобігається); 3) брати-розбійники вбивають швагра і знеславлюють невпізнану сестру. Фройд у праці "Тотем і табу" показує складну систему регуляції статево-сімейних стосунків для уникання інцесту. Табу дотримуються безумовно. Ті, хто порушив їх, або самі помирають від жаху, або їх вбивають, або вони стають табу і караються вигнанням (чи не найтяжча кара). Однак самі собою заборони як такі, що утримуються страхом, ще не створюють моралі, хоч є ефективним регулятором стосунків у формі уникання дій, небезпечних для всієї спільноти. До того ж, енергія, спрямована на уникання небезпечних дій, може створювати величезну напругу, непередбачувану за наслідками (Фройд говорить про неврози як наслідок особливої напруги психіки, що стримує наступ витіснених у безсвідоме бажань).

Тотем викликає не лише страх. Він також є носієм спокусливих бажань, а отже, викликає і огиду, і молитовні почуття. Останній аспект тотему відігравав важливу роль у поглибленні нюансів відношення. Скажімо, табу на вождів, як пише Фрезер, містило у собі і схиляння, і страх. Вождя слід оберігати, але і боятися, адже його одежа вбиває тих, хто нею користується.

Але повернімося до табу інцесту та його ролі у становленні моральних почуттів. У міфах, казках описані ситуації, коли порушення інцесту дозволяється вождям. Це так званий "ритуалізований конфлікт". Фрезер наводить приклад порушення заборони інцесту у певні пори року. Діти, народжені від жінок у період травневих, Зелених (Трійця) та інших свят, коли дозволялися невпорядковані статеві стосунки, вважалися народженими від тих богів, чиїм це свято було. Такі порушення дозволялися у греків у період діонісій, у римлян -- у період сатурналій, під час карнавалів у добу середньовіччя, у ніч під Івана Купала у східних слов'ян тощо. Вони створювали певні психічні ніші для зняття напруги, що її викликали заборони. Саме у такий спосіб, тобто внаслідок порушення заборон, виникало відчуття моральної провини та каяття, народжене страхом стихійності стосунків та можливими наслідками останньої. Так відбувається процес усвідомлення цінності обмежень, покладених на "тваринну" природу людини; повага до суспільних засад стосунків і потреба морально виваженої особистої поведінки у формі внутрішнього не допуску аморальних дій, що вкидають людину у прірву тваринності. У добу середньовіччя приборкання тілесних потягів набуде значного поширення і визначиться як одна з вагомих моральних доброчесностей -- стане ознакою святості. Учинки, що закріплювали суспільно-цінні дії (ті, що утверджують рід людський у його людських якостях), культивуються, а їх носії вважаються особливими істотами -- напівбогами, героями. Отже, з повною підставою можна говорити, що людство формувало у собі риси моральної свідомості, рухаючись у межах між страхом і совістю, страхом і любов'ю та схилянням.

Страх -- двоїсте почуття: у ньому наявна налаштованість на злагоду із зовнішнім середовищем для уникнення осуду та покарання. З іншого боку, завдяки йому виробляється внутрішні регулятор діяльності, тобто звичка діяти у межах, окреслених вимогами найбільш доцільного у поведінці. Нарешті, потреба уникати вчинків, що можуть спричинити порушення заборон, призводять до рефлексії над власними та вчинками інших: чи то у вигляді негативної реакції щодо порушника вимоги, чи то як схиляння та шанування тих, хто уособлює ідею упорядкованості стосунків -- боги, першопредок, померлі родичі.

Наголосимо, що творення заборон та дотримання їх було ефективним чинником в еволюції антропогенезу. Досить сказати, що вони були основним регулятором стосунків. Епоха первісного суспільства не мала жодного з механізмів примусового регулювання життя, які були вироблені у подальшому, коли виникла держава як суспільна інституція (військо, суд, поліція, закони, право, адміністрація тощо). Упродовж сотень тисяч років первіснородові об'єднання переконувалися в ефективності заборон. Підпорядковуючи свої біологічні інстинкти спільним потребам, узгоджуючи їх з потребами інших, окремий індивід отримував можливість повніше задовольняти їх, але вже не тваринним, а людським способом. Останній означає органічне поєднання особистого інтересу з інтересами інших -- спільноти. Так формувалася суспільність відношення та свідомість як особлива якість людини, як новий чинник еволюції.

3. Міфологічна свідомість і мораль

Цінністю міфології для антропогенезу зумовлена її роль ужитті спільнот: засобу (і джерела) творення моральнісних взаємодій людини з навколишнім світом (в уяві). Усвідомлена людьми цінність організації стосунків для збереження роду визначила феномен, який можна характеризувати як всепроникне моральне начало. Міфологія стає зрозуміла повної0 мірою, якщо бачити в ній не лише намагання пояснити природний світ, уподібнюючи його життя людському, а саме тоді коли розглядати її як спосіб реалізації практичної потреби людини налагодити стосунки з навколишнім середовищем. Щодо ранньої міфології, то правомірно говорити про "сакралізацію та узаконення існуючих порядків, звичаїв і норм". Потреба виживання у природі зумовила формування ставлення до неї, аналогічне стосункам всередині людських спільнот. Так, у космогонічних міфах говориться про перетворення хаосу на космос як перехід від пітьми до світла, від води до суші, від безформного до оформленого. Цим процесам У природі відповідають стосунки у соціумі: передача навичок трудової діяльності, встановлення родового устрою, регулювання статевих стосунків тощо.

Цілісність досвіду відображається у тому, що кровно-родинні стосунки з меж соціуму переносяться на тваринний світ. Тотемні предки, духи, боги у міфології мають родинні зв'язки. Ініціатором творення стосунків виступає у міфології людина. Форми стосунків з природою у різні періоди антропогенезу різні. Скажімо, магічні ритуали, що оперті на міфологію і є способом "відродження" міфологічних подій, здійснюються початково у формі "приборкування" природних сил представниками роду, які вважаються носіями незвичних -- божественних сил (вожді, шамани). Обряд "упокорення" подібний до функції табу, що упокорює стихійну біологічну природу людини. Порівнюючи більш пізній етап історії та відношення до природи носіїв релігійної і міфологічної свідомості, Дж. Фрезер пише: "Релігія відображає визнання повної залежності людини від вищих сил, тоді як дикун самовпевнено вірить у можливість управління вищими силами".

Моральнісний зміст міфології знаходить відображення також у феномені одушевления природних сил. Е. Тайлор пише, зокрема щодо політеїстичних релігій: у них утверджується думка, що "все у природі оживлено духами і що всі вони підпорядковані одному загальному порядку". Метою "утримання" світового порядку можна пояснити явище відтворення міфологічних подій в оповідях про них та у ритуалах. Адже людина того часу вірить у магію слова: досить розповісти про минулі події, щоб знову відновити їх (відновлення розумілося у прямому сенсі як "задавання" явищу нового життя, оскільки ідеальне і матеріальне ототожнюються). Міфологічні вірування зберігаються і в таких цивілізованих народів, як давні греки. Так, в образі Зевса -- царя Олімпійських богів та напівбогів -- героїв, німф, духів, уособлені уявлення про причини буття загалом та його фізичні і моральні закони.

З потреби безпосереднього спілкування з предметами їм надаються у ранніх культурах імена власні, а разом з іменем предмет здобуває "душу" (за аналогією з людиною). Сказане дає підстави стверджувати, що весь процес має виражене моральнісне спрямування. Лише з плином історії не розчленована єдність (тотожність) образу та предмета втрачається, і міфічний образ сприймається не як реальне буття предмета, а як його символ.

Одушевления природних сил, характерне для міфології, засвідчує ще один важливий аспект творення моральнісних стосунків: згідно з місцем явищ в ієрархії життя (тобто з огляду на їх роль у людському житті). Щодо богів -- це є схиляння, шанування, страх і задобрювання (у формі жертвоприношень: розміром та якістю пожертви утверджувалося місце природного явища у житті спільноти). Богів та першопредків шанували і боялися. Ставлення до них поєднує страх і надію. Злих сил уникали шляхом магії слів та обрядів, у тому числі жертовних. Так, вважалося, що не догодити душі померлого, значить накликати біду. Цілісність образу світу складається і тримається у міфології саме на моральності зв'язків. Ініціює ці зв'язки людина, що починає усвідомлювати себе носієм та виразником ідеї їх моральнісного спрямування.

Моральні взаємодії, що склалися у ранніх суспільних об'єднаннях і визначилися своєю цінністю для збереження життя, закріплюються в міфології та релігії як воля богів. Усвідомлюються вони як такі, що започатковані героями та першопредками у давні часи. Якщо якийсь звичай не згадується у міфі, його сприймають як необов'язковий. Якщо ж потрібно виробити нові звичаї, їх пов'язують із міфом, і отже, починають розглядати як священний, як санкцію. Поряд із релігійно-міфологічним обґрунтуванням моральних вимог, складається посилання на традицію згідно з принципом: "так усі роблять", "так має бути" або "так не має бути". Разом з тим, у цей період моральні поняття ще не усталилися. Зародки моральних оцінок (добро -- зло) тісно пов'язані з суто практичними потребами.

4. Моральні якості людини ранніх культур

Вагомим досягненням культури первіснородового ладу є становлення людини, що є носієм суспільного досвіду як безумовного. Цінність досвіду абсолютизується. Його вважають дарунком богів. Як такий, він має підтримуватися і виконуватися неухильно. Втрата звичаїв, традицій рівнозначна втраті життя, адже ознакою дійсної наявності життя є його творення та збереження. Індивід ідентифікує себе зі спільнотою за ознакою долученості до досвіду стосунків. У первіснородовий період у межах роду виробляється закон "рівної відплати". Принцип "око за око, зуб за зуб", що відображений у Біблії, залишається правилом у всіх народів, що живуть у первіснородовому ладі. Щодо "своїх", виробляється обов'язок: ніколи не поводитися так, як не бажаєш, щоб поводилися з тобою. Згодом це правило стане основою науки про моральність -- етики.

Виробляються також інші принципи стосунків. Так, утверджуються як гідні наслідування сила, мужність, відвага, справедливість тощо. Причому вони залишаються не лише у сфері ідеалу, але відображають реальність стосунків між людьми. Дослідники історії ранніх культур відзначають такі риси людей родового ладу, як справедливість, взаємодопомога, захист родича у разі ворожого нападу, поважне ставлення до богів свого роду та старших уроді тощо. Названі правила вважаються безумовними, такими, про необхідність дотримання яких навіть немає потреби нагадувати. Правда, така поведінка поширюється лише на "своїх" і не проявляється стосовно представників інших племен та родів. Звідси -- відносність моральних уявлень. Так, поняття дикуна щодо справедливості, як пише Тайлор, досить відносні: "якщо у нього хто-небудь відніме дружину -- це недобре, але якщо він візьме будь-чию дружину, -- це добре".

З потреби плекати корисні для роду якості родова мораль виробила певні приписи бажаного у поведінці. Так, у моральних поняттях алеутів, евенків містяться поради щодо того, яка поведінка особливо гідна. Соромно не бути сильним; соромно боятися під час сильного вітру виходити у море; соромно під час спільного полювання не запропонувати товаришеві кращу частину здобичі тощо.

Говорячи про досягнення родового ладу у сфері моралі, не можна обійти питання про канібалізм. Часто факти людоїдства використовуються з метою довести обмеженість, примітивність, позаморальність стосунків родового ладу. Критика найчастіше зумовлена недостатністю знань про мотиви поведінки тогочасної людини. П. Лафарг наводить переконливі причини існування канібалізму: "Дикуни поїдають трупи рідних, щоб зберегти їх душі у межах сім'ї та племені". Називається й інша причина: дикуни іноді вбивали людину, що мала особливі якості, щоб собі здобути могутній дух. Вважається, що таїтяни вбили Кука саме з цієї причини. Вони вірили, що душа такої мудрої, доброчесної людини здатна зцілювати. Ця ж віра зберігається і в християнстві: Ісус приречений Богом на хресну смерть, щоб допомогти віруючим урятуватися від вічних мук. Дослідники, зокрема Фрезер, називають й інші причини канібалізму, але вони лежать у тій самій площині: це ритуальна мета. Скажімо, з ритуальною метою приносили у жертву богині родючості дівчат, кров'ю яких кропилося збіжжя, призначене для посіву; цією кров'ю також кропили себе землероби. Всюди тут ми знаходимо ритуальні причини, тобто вияв примітивності уявлень, але вони у жодному разі не свідчать про неупорядкованість стосунків. Навпаки, саме з намагання надати їм упорядкованості: отримати певну гарантію доброго врожаю, гарантію власної доброчесності люди вдавалися до дій, що мали наочно довести їх долученість до духовної доброчесності (тіло мужнього родича мало надати мужності усім, хто спожив його).

Правда, називають і ситуацію канібалізму позаритуального характеру: під час великого голоду, що загрожував вимиранням роду, вбивали старих для їжі. Але вони раділи, що цим принесуть користь роду. Такі випадки, однак, були епізодичними.

Отже, мораль в історичному розвитку людства склалася і визначилася як сутнісна ознака людини. Уже в період становлення міфологічної свідомості вона утверджується як вища цінність. Людиною є той, хто долучений до досвіду стосунків, що склалися у межах конкретних спільнот. До речі, часто сутички між родами та племенами виникали не з матеріально-економічних, а, так би мовити, з "ідеологічних" причин. Чужий досвід видавався дикунським, а носії його -- не зовсім людьми. Намагання "виправити" становище, тобто моральнісна спонука допомогти здобути іншим (іншій конкретній спільноті) свій досвід спричиняла конфлікти. При тому, що практично-духовне освоєння світу здійснювалося у первісному ладі вкрай обмежено, в уяві людина компенсувала цю обмеженість. Вона створювала образ широких моральнісних взаємодій з природним світом. Діяльність творення морально облаштованого світу була величезним джерелом оптимізму. Вона давала впевненість у своїх силах і наснагу жити. Справді, населивши в уяві увесь світ душами померлих родичів, людина почувалася у змозі знайти з ними спільну мову, здобути захист, пораду, сприяння у справах тощо. На ґрунті міфології мораль вперше визначилася такою своєю сутнісною ознакою, як всепроникність. Зрештою, у міфології знайшла відображення упорядкованість психічних структур людини, що як така підноситься до рівня богів. Герої пізньої міфології перебирають на себе місію бути упорядниками природних стихій. Досить згадати героїв грецької міфології: Геракла, Орфея, Тесея. Доброчесність іманентна герою. У його свідомості вона наявна у вигляді визначеного образу порядку. Він лише реалізує необхідне, не рефлексуючи над вчинками. Важливість своїх дій він бачить безумовною.

Список використаної літератури

моральний суспільний інцест безсмертя

1. Ботавина Р.Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. - М.: “Финансы и статистика”, 2010. - 208с.

2. Гах Й.М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 160с.

3. Герасимчук А.А., Тимошенко О.І. Етика та етикет. - К.: ЄУ. - 2011. - 350с.

4. Герчикова И.Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. - 576с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. - К.: Наукова думка, 2011. - 242с.

6. Зусін В.Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. -2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 224с.

7. Кубрак О.В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. - Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. - 288с.

8. Малахов В.Г. Етика: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2010. - 304с.

9. Мартыненко Н.М. Основы менеджмента: Учебник. - К.: Каравелла, 2013. - 496с.

10. Палеха Ю.І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. - К.: ЄУФІМБ, 2012.- 250с.

11. Палеха Ю.І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. - К.: Кондор, 2010. - 356с.

12. Сердюк О.Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. - К.: Професіонал, 2014. - 432с.

13. Статінова Н.П., Радченко С.Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. - К.: КНТЕУ, 2010. - 280с.

Размещено на Allbest.ru