Давньогрецька та давньоримська етика

Етика Демокрита - частина натурфілософського вчення про космічну цілісність світу. Специфіка етичного скептицизму у софістів. Основні погляди Платона на суперечності між тілесними та духовними потребами. Ключові різновиди мужності згідно Аристотеля.

Рубрика Этика и эстетика
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 25.03.2015
Размер файла 18,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Становлення етичних ідей у Давній Греції

Початки філософської рефлексії над проблемами моралі чітко простежуються в Давній Греції епохи Гомера та Гесіода. Відлік часу у 200 років, що відділяє двох поетів, розкриває суттєву зміну уявлень про цінності життя. В епосі Гомера (XI--IX ст. до н. є.) основна увага зосереджена на уславленні таких доброчесностей, як фізична сила, мужність, військова доблесть. У поемах Гесіода (VIII--VII ст. до н. є.) утверджуються сумлінна праця, помірність у задоволеннях, простота в побуті. Основний принцип поведінки, що утверджується Гесіодом та його сучасниками, -- "дотримуватися міри в усьому".

До осмислення моральних проблем спонукав стиль життя давніх греків. Перевага ідеї агону (змагальності) на усіх рівнях життя ставила особу перед необхідністю вибирати вчинки та нести відповідальність за їх наслідки. Це змагання у здобутті слави на полі бою чи в Олімпійських іграх; у державному управлінні чи у художньо-мистецькій творчості (змагання ліричних поетів, драматургів тощо). На засадах змагальності будувалися політичні стосунки міст-держав та різних політичних партій у межах міст-держав. Особливої актуальності набули питання про справедливість, моральну доброчесність, міру вчинків тощо. З потреби їх розв'язання складається давньогрецька етика.

Діоген Лаертський говорить про десять шкіл з етики у Давній Греції: академічна (засновник Платон), кіренська (Арістіп Кіренський), елідська (Федон Елідський), мегарська (Евклід Мегарський), кінічна (Антісфен Афінський), еретрейська (Менедем Еретрейський); діалектична (Клітомах Карфагенський), перипатетична (Арістотель Стагірійський), стоїчна (Зенон Кітійський), епікурейська (Епікур).

Розмаїття ідей, що проголошували тогочасні філософи, видно уже з назви творів. Так, у працях Геракліта (VI--V ст. до н. е.), при тому, що тут переважає натурфілософська проблематика велика увага зосереджена на питаннях етики. Серед його праць називають трактати: "Про справедливість" (3 книги), "Про помірність", "Про благочестя" (5 книг), "Про щастя", "Про владу", "Про любов, або Кліній", "Закони і те, що до них належить" та інші. Понад 10 трактатів з етики нараховує творча спадщина Демокрита, зокрема: "Про душевний стан мудреця", "Про гідність мужа, або Про добродійність", "Про душевний добробут". Велика увага приділяється етичній проблематиці в працях Платона та Аристотеля -- двох найвизначніших філософів класичного періоду грецької античності. В спадщині Платона близько 17 трактатів з етики; у Аристотеля -- 25.

Виділяють 3 основні етичні проблеми, навколо розв'язання яких зосереджується думка філософів. По-перше, це питання сутності етичних понять "добро", "справедливість", "чесність", "мужність", "правдивість" тощо (гносеологічний аспект моралі) та умов, що визначають її дійсність між людьми (феноменологія моралі). По-друге, це питання онтології моралі, а саме: чи моральні закони мають загальнообов'язковий характер, чи вони відносні; чи дані вони від природи, чи створені самими людьми. По-третє, це питання аксіології моралі, тобто питання про те, чи мають моральні вимоги ціннісний зміст, чи пов'язані вони з досягненням мети життя, почуттями задоволення життям тощо.

Зазначимо, що в розв'язанні моральної проблематики давні греки спиралися на реальний ґрунт людських стосунків і зосереджували увагу на самоздійсненні людини у цьому, а не потойбічному світі. Сам феномен моральності бачиться привілеєм людей, оскільки боги -- вічно юні, безсмертні, а отже не переобтяжені необхідністю вибирати вчинки та нести за них моральну відповідальність.

Етичні погляди Геракліта органічно поєднані з його натурфілософськими ідеями. Філософ говорить про мудрість як основу доброчесності, оскільки вона спонукає слідувати законам природи (законам розумного), а не релігійним чи законодавчим приписам. Моральне самовдосконалення розглядається як умова доброчесності, оскільки оперте на розумний вибір учинків. Геракліт виходить з діалектичного трактування сутності моралі, розуміючи відносність та взаємозалежність моральних понять. Він доводить, що від людини залежать її моральні чесноти. "Всім людям дано пізнавати самих себе і бути цнотливими". Сенс цнотливості філософ бачить в самообмеженні. Однак у самообмеженні він бачить і ваду, адже "цнотливість (самообмеження) -- найвища доброчесність, а мудрість у тому, щоб говорити істину і діяти згідно з природою усвідомлено". Тобто він віддає перевагу не униканню дій, а діяльності.

Систематизацію ідей своїх попередників здійснив Демокрит (бл. 460--370 pp. до н. е.). Він не обмежується приписами моральної поведінки, а розглядає етику як специфічний вид знання. Він вписує її в космологічну теорію, вибудовуючи цілісне знання як учення про світ, про буття, про пізнання, переживання (психологія) та діяння (етика). Говорячи про взаємозв'язок природного світу і людини, Демокрит розкриває сутнісну єдність природного (макрокосм) і людського (мікрокосм, малий світ) начал. "І (в людині) одні (частини), як розум, лише управляють, другі ж, як серце, і підпорядковуються, і управляють, ... треті ж лише підпорядковуються, як бажання". Злагоджена взаємодія людини зі світом визначається якостями останнього: його гармонійністю. Природа діє на відчуття людини, налаштовуючи її на приємний чи неприємний стан. Стан відчуттів має, на думку Демокрита, етичне забарвлення. Те, що викликає приємні відчуття, є критерієм добра, а те, що неприємні, -- зла. Природним видається прагнення людини до самозбереження та задоволення. Останнє -- сходинка до щастя. Однак не усяке задоволення торує шлях до щастя, а лише те, що задовольняє природні потреби і задовольняє їх не надмірно, а в межах необхідного. Надмірність розбещує людину, робить рабом пристрастей. Поняття "міра" є одним із вихідних в етиці Демокрита. "Якщо перейдеш міру, то найбільш приємне стане найнеприємнішим". Поняття задоволення філософ пов'язує не лише і не стільки з чуттєвими тілесними задоволеннями, скільки з духовно-інтелектуальними. Саме на цьому шляху людина пізнає справжнє щастя, що дається спокійним сумлінням, радісним станом душі. Спонукаючи людину до морального самовдосконалення як способу досягнення щастя, Демокрит говорить про спрямовуючу силу розуму: "Нестерпне страждання душі, враженої скорботою, виганяй розумом". Розум дає змогу пізнати закони і природи, і людської поведінки.

Як свідчить сказане, в філософії Демокрита етика виступає частиною натурфілософського вчення про космічну цілісність світу.

2. Етика Сократа

Переорієнтація філософії на гуманістичну проблематику відбувається в другий період історії давньогрецької філософії. В. Татаркевич визначає його як період просвітництва й античних систем (V--IV ст. до н. е.). Започатковують цю тенденцію софісти, що висувають проблеми моралі в центр духовних пошуків. Власне з них починається гносеологія моралі. На відміну від Демокрита, що пояснював моральність із позицій сенсуалізму, софісти утверджували раціоналістичний підхід до моралі. Людину вони розглядали як свідомий суб'єкт морального вибору. Відтак піддавали критиці застарілі норми і звичаї, що гальмують свободу вибору. До того ж вони відкрили відносність моральних уявлень, оскільки у мандрах Грецією та країнами Сходу переконалися Біснуванні розмаїття моральних правил та законів різних держав. Ідея відносності моральних уявлень живилася також історією та тогочасною дійсністю. Софісти бачили відмінне у моральних уявленнях попередніх часів порівняно з існуючими. Часта зміна законодавчих положень, свідками яких вони були, порушення прийнятих норм поведінки визначили релятивізм їхніх висновків щодо моралі. Тобто, моральні поняття змінні, оскільки їх зміст зумовлюється практичними потребами людей, які керуються у вчинках принципом корисності. Добро визначається як те, що люди вважають корисним; зло -- те, що шкідливе. Отже, моральні норми оперті, на їх думку, не на якісь об'єктивні закони життя, як вважав, скажімо, Демокрит, а базуються лише на уявленнях та висловлюваннях людей. Оскільки у кожної людини свої уявлення про щастя та свій досвід шляхів його досягнення, то мораль -- сфера, щодо якої годі говорити про істину.

Саме своїм нігілізмом щодо моралі софісти стимулювали подальшу розробку моральної проблематики. На ґрунті критики етичного скептицизму софістів складалася етика Сократа (469--399 pp. до н. е.). Він перший зробив етичну проблематику предметом наукового дослідження. Аналізуючи вчинки людей, філософ доходить висновку, що існують деякі всезагальні закони морального відношення. Люди налаштовані на добро в стосунках. Зло ж виникає як наслідок незнання шляхів до добра. За вихідний у творенні шляху до добра Сократ бере принцип: "Пізнай самого себе". Цей афоризм був накреслений на фронтоні Дельфійського храму, і автором його вважався один із "семи мудреців" Хілон. Послідовно застосовуючи його, Сократ, по-перше, доходить висновку, що треба визначити вихідні моральні поняття та їх зміст, оскільки неясність моральних уявлень є можливою причиною аморальних учинків. По-друге, взявши за мету дати точне визначення понять, Сократ розробляє метод пізнання сутності моральних понять. Це метод діалогу, бесіди, в якій через вияв суперечностей у думках, через зіткнення їх досягається прояснення істини. В пізнавальному процесі думка проходить через сумнів щодо достовірності наявного знання. Наступний етап -- етап іронії, що супроводжує процес руйнування усталених уявлень про явища. Подальший етап пов'язаний із доланням суперечностей і віднайденням однозначної відповіді на поставлене питання. Наступний крок до істини базується на віднайденні відповідних етичних фактів, зіставленні, порівнянні їх для отримання загального висновку. Нарешті, останній етап полягав у методі творення дефініцій, тобто віднайденні потрібного поняття. За таким принципом Сократ досліджував основні моральні доброчесності, доходячи висновку, що кожна з них має чіткий зміст. Це поняття: мудрість, помірність, справедливість тощо. Одною з основних доброчесностей філософ вважає знання того, як приборкувати власні пристрасті та зрозуміти, що таке добро і що корисне для людини.

Спрямовуючи людей на рефлексію над власними вчинками, Сократ прагне навчити їх, як бути щасливими. Для цього важливо не уникати насолод життя, але і не бути їх рабом. Свобода волі стає одним із основних понять в етиці Сократа.

3. Етичні ідеї у філософії Платона

Учень Сократа Платон (428/7--348/7 pp. до н. е.) у перший період своєї творчості (90-ті роки IV ст. до н. є.) основну увагу приділяє моральній проблематиці, розробляючи її цілком у дусі Сократа. Він аналізує окремі моральні поняття, прагнучи віднайти їх родову сутність ("Апологія Сократа", "Крітон", "Протагор" та інші). В подальшому, в "перехідний" (80-ті роки) та "зрілий" (70--60-ті роки) період творчості Платон досліджує моральні проблеми, спираючись на розроблене ним поняття душі. Згідно з Платоном, індивідуальна душа -- не що інше, як образ і породження "світової душі". Так, відповідаючи на питання, чи є душа у людському тілі і звідки вона, устами Сократа Платон говорить у діалозі "Філеб": "Звідки ж воно взяло б її, якби тіло Всесвіту не було одушевлене, містячи у собі те ж саме, що міститься у нашому тілі, але при тому ще у всіх відношеннях більш прекрасне". Душа наділена трьома здібностями: ідеально-розумною, доцільно-вольовою та інстинктивно-афективною. Провідне значення має перша. Названі здібності душі утворюють такі етичні доброчесності, як мудрість, мужність і просвітлення афектів. Єдністю цих доброчесностей утворюється найголовніша -- справедливість. Чотири названі доброчесності зумовлюють такі якості душі: здоров'я, краса і благовидність. Доброчесності душі бачаться Платону станом її ідеального буття ("ідея"). У реальних її виявах філософ відзначає суперечливість, відхід від добра.

У діалозі "Тімей" говориться про складність людської душі, що має "двоїсту" природу. Адже "божественні істоти", яким деміург доручив творення смертних, "наслідуючи його, прийняли з його рук безсмертне начало душі і заклали у смертне тіло... але, крім того, вони приладнали до нього ще один, смертний вид душі, вклавши в нього небезпечні і залежні від необхідності стани: для початку -- задоволення, цю найсильнішу приманку зла, потім страждання, що відлякує нас від блага".

Суперечності між потребами тіла та потребами душі дають підставу філософу говорити про тіло як в'язницю душі.

Шлях до очищення душі Платон бачить у звільненні від тіла. "Очищення -- чи не в тому воно полягає, щоб якомога ретельніше вивільняти душу від тіла, призвичаювати її збиратися з усіх її частин, зосереджуватися самій по собі і жити, наскільки можливо, -- і зараз, і в майбутньому -- наодинці з собою, звільнившись від тіла, як від кайданів". Отже, для досягнення основного принципу етики -- мудрої рівноваги усіх людських здібностей та потреб -- необхідне належне виховання. Воно має поєднувати упорядкованість тілесних потреб, гармонійність душевних станів на основі розумно вибраного способу життя. "Ми повинні привчати душу якомога скоріше звертатися до зцілення і надолужувати втрачене і хворе, тамуючи лікуванням скорботний плач. А те начало, що веде нас до пам'яті про страждання, до нарікань і ніколи цим не вгамовується, ми будемо вважати нерозумним, бездіяльним, подібним до боягузтва".

Тобто, етична доброчесність полягає в активному "зціленні" душі, в діяльності з її удосконалення. Подібно до того, як людина упорядковує у собі духовне та тілесне начала, у "Державі" Платона на всіх рівнях життя панує порядок. Основа соціально-етичного вчення Платона -- ідея держави, що утверджує і сповідує принцип всезагальних підпорядкувань. Кожна суспільна верства чітко знає свої доброчесності й культивує їх належною поведінкою та вихованням і самовихованням. В ім'я суспільного цілого філософ вважає за можливе заперечувати особисте. В його державі немає місця будь-якій індивідуалізації у стосунках, у вихованні тощо. Вони мають суто державницький характер, аж до того, що діти відбираються у батьків на виховання державою. Не існує й інституту сім'ї, оскільки діти і дружини спільні. Антидемократизм, антигуманізм платонівської теорії держави не пом'якшується і тим, що в ній відсутня приватна власність. Зрозуміти ці погляди на суспільство та державу можна хіба що з огляду на суспільну ситуацію, яка була в тогочасній Греції. Загальний розбрат, боротьба різних політичних партій та прошарків за панування спричинили економічне зубожіння та, зрештою, втрату політичної незалежності держави. Трактати "Філеб", "Федр", "Банкет" свідчать, що філософ бачить й інші шляхи самоздійснення людини на моральних засадах. Це, зокрема, шлях поєднання розуму і чуттєвого задоволення; розуму і любові. Думки про повноту життя, в якій людина отримує відчуття блаженства завдяки мудрому, упорядкованому задоволенню усіх природних людських здібностей, містять діалоги "Теетет".

Етичні ідеї Платона суттєво впливали в подальшому на християнську етику. Неоплатонізм запозичив ідеї про приналежність людини до двох світів, про тіло як в'язницю душі, про безсмертя душі.

4. Етика Аристотеля

Ґрунтовна розробка етичної проблематики здійснена в працях Аристотеля (384--322 pp. до н. е.). У трактатах "Нікомахова етика", "Евдемова етика", а також "Політика" філософ тлумачить витоки моральних уявлень, слушно вважаючи, що вони зумовлюються життям людей. "Очевидно, не безпідставно благо і щастя уявляють собі, виходячи з власного способу життя". Аристотель виділяє три основні способи життя, характеризуючи властиві кожному чесноти. Це, передовсім, життя більшості, що під благом та щастям розуміє задоволення. Тому для них бажаним є життя, сповнене насолод. Філософ називає таке життя низьким, тварним.

Інший спосіб -- державницький, що характеризується прагненням особи до поваги, отже тут розуміння блага збігається з інтересом держави. Однак, як слушно зауважує Аристотель, повага є дещо зовнішнє, тоді як під благом ми розуміємо внутрішнє, те, що невід'ємне від людини. Найдосконалішим бачиться третій -- споглядальний спосіб життя. Характеризуючи його, Аристотель пише: "Споглядальна діяльність... є вищою, так як і розум -- вище в нас, а з предметів пізнання вище те, з чим має справу розум".

Визначивши відмінне в розумінні блага, Аристотель доходить висновку, що воно не є універсальним поняттям. Аналізуючи позицію платоніків щодо існування ідеї блага, Аристотель заперечує її: "Благо як дещо загальне, об'єднане одною ідеєю, не існує". Це зовсім не означає, що він стоїть на позиції релятивізму щодо моральних цінностей. У його етиці виявлено багатство змісту моральних понять. Стосовно поняття "благо" він говорить, що тут наявне те ж багатство значень, що і в понятті "буття". "У категорії суті благо визначається, наприклад, як бог і розум, у категорії якості, наприклад, як доброчесність, у категорії кількості -- як міра". Благом філософ називає те, що служить йому і є його джерелом. "Якщо для усього, що робиться, є певна ціль, саме вона і буде благом, здійснюваним у вчинку, а якщо таких цілей декілька, то відповідно і благ декілька". Як свідчить сказане, основна мета моральності -- у практичній її цінності для творення злагодженого, доброчесного життя. Розглядаючи людину як суспільну істоту, філософ зосереджує увагу на аналізі основних етичних доброчесностей, дотримання яких бачиться як шлях досягнення основної мети життя -- щастя. У процесі аналізу конкретних видів доброчесностей Аристотель виділяє два основні їх типи: діаноетичні (доброчесності розуму) та етичні (доброчесності волі та характеру). До перших належать: мудрість, знання, поміркованість. До етичних -- мужність, помірність, гідність, щедрість, щирість, справедливість тощо. Аристотель називає п'ять різновидів мужності, серед них найцінніша громадянська. Загальним же принципом визначення сутності доброчесностей є поняття "міра" як правильне співвідношення між двома крайнощами. Так, мужність -- середина між боягузтвом і безрозсудною хоробрістю; щедрість -- між скупістю і марнотратством.

Важливість етичної теорії Аристотеля для становлення етики як науки пов'язана з утвердженням провідного значення в моральності. Цінною є її виховна спрямованість. Моральне виховання розглядається як процес, що поєднує пізнання суті доброчесностей, з одного боку, та вправи в доброчесності -- з іншого, адже, як наголошує філософ, "при певній діяльності виникають певні моральні устої".

Спонука на моральне удосконалення оперта на вчення про душу. Згідно з Аристотелем, душа складається з двох частин, які всередині ще поділяються, так що загалом їх чотири. Основним є поділ за ознакою наявності розумної і моральної (чуттєвої) частини. Розумна, в свою чергу, поділяється на теоретико-пізнавальну, якій властиве споглядання незмінних принципів буття, та розсудливу. Остання осмислює конкретні обставини та здійснює правильний вибір способу дій. Щодо моральної частини душі, то вона поділяється на доброчесність природну та "у власному смислі слова, а з них та, що доброчесність у власному смислі, виникає [і розвивається] за участю розсудливості". Повага до розуму та впевненість у сумлінні людини як суб'єкта морального вибору звучать у словах філософа: "Дійсно, доброчесність, так само як і порок, залежить від нас. Отже, якщо від нас залежить здійснювати вчинок, коли він прекрасний, то від нас же -- не здіснювати його, коли він ганебний". Отже, від нас залежить, бути нам добрими чи поганими. Суспільне життя, на думку філософа, базується на взаємному інтересі людей, що підтримується державою. Мета останньої бачиться у щасті її громадян, що утворюють певне суспільне ціле.

Список використаної літератури

етичний натурфілософський скептицизм платон

1. Ботавина Р.Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. - М.: “Финансы и статистика”, 2010. - 208с.

2. Гах Й.М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 160с.

3. Герасимчук А.А., Тимошенко О.І. Етика та етикет. - К.: ЄУ. - 2011. - 350с.

4. Герчикова И.Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. - 576с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. - К.: Наукова думка, 2011. - 242с.

6. Зусін В.Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. -2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 224с.

7. Кубрак О.В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. - Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. - 288с.

8. Малахов В.Г. Етика: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2010. - 304с.

9. Мартыненко Н.М. Основы менеджмента: Учебник. - К.: Каравелла, 2013. - 496с.

10. Палеха Ю.І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. - К.: ЄУФІМБ, 2012.- 250с.

11. Палеха Ю.І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. - К.: Кондор, 2010. - 356с.

12. Сердюк О.Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. - К.: Професіонал, 2014. - 432с.

13. Статінова Н.П., Радченко С.Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. - К.: КНТЕУ, 2010. - 280с.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Основні проблеми етики. Коротка характеристика головних ідей роботи Альберта Швейцера "Етика благовіння перед життям". Основні положення концепції німецького філософа. Етика Швейцера — етика дії, яку треба здійснювати конкретними вчинками тут і зараз.

    контрольная работа [20,4 K], добавлен 17.11.2010

  • Основні напрямки етики Нового часу. Концепція створення моральності - теорія "розумного егоїзму". Соціально-договірна концепція моралі Гоббса. Етика особистості у Спінози. Раціональна сутність людини – основоположна теза головної праці Спінози "Етика".

    контрольная работа [30,7 K], добавлен 23.03.2008

  • Опис історичного шляху становлення етики як навчальної дисципліни із часів Древнього Світу до наших днів; розвиток науки в роботах Платона, Канта, Спінози, Шопенгауера. Ознайомлення із предметом, задачами та основними поняттями вчення про мораль.

    шпаргалка [472,5 K], добавлен 19.06.2011

  • Етика міжнародних ділових зустрічей. Візитні картки - засіб ділового спілкування. Домовленість про ділову зустріч. Офіційна мова. Етика ділових подарунків. Міжнародні культурні традиції та зовнішній вигляд менеджерів. Одяг для чоловіків. Одяг для жінок.

    реферат [42,7 K], добавлен 21.07.2008

  • Особистість Фрідріха Ніцше, етапи його життя, суть вчення про надлюдину, зв'язок з описовою психологією. Теорія Раскольнікова у творі Ф.М. Достоєвського "Злочин і покарання". Позитивна цінність для нашого часу морального філософського дослідження Ніцше.

    реферат [33,9 K], добавлен 17.11.2009

  • Спілкування як процес взаємодії громадських суб'єктів. Сучасні погляди на місце етики в діловому спілкуванні. Категорії етики та моральні норми. Етичні принципи і характер ділового спілкування. Психічна структура особи і практика ділового спілкування.

    реферат [30,1 K], добавлен 13.09.2010

  • Етика і мораль як реальні сфери людської життєдіяльності. Естетика (чуттєвий, здатний відчувати) - наука про загальні закони художнього освоєння та пізнання дійсності, закони розвитку мистецтва, його роль в житті суспільства. Взаємодія етики та естетики.

    реферат [28,6 K], добавлен 18.10.2009

  • Основні моральні засади міжлюдських відносин. Розвиток та сучасний стан етичних теорій. Види етичних норм: універсальні, групові та особистісні. Співвідношення матеріальних і духовних факторів у визначенні мети та засобів у підприємницькій діяльності.

    реферат [558,2 K], добавлен 19.03.2015

  • Історія виникнення професійної етики як системи моральних норм і принципів з врахуванням особливостей тієї чи іншої професійної діяльності людей. Професійна етика в суспільстві та її взаємозв'язок з іншими науками. Особливості етики різних професій.

    реферат [254,3 K], добавлен 19.03.2015

  • Виникнення термінів "етос", "мораль", "моральність". Схожість та різниця між поняттями. Міфологія як джерело розвитку естетичної думки. Виникнення античної естетики. Вчення відомих філософів та мислителів: Піфагора, Демокрита, Сократа та Геракліта.

    контрольная работа [37,4 K], добавлен 09.01.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.