Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття принцип в етиці. АЛЬТРУЇЗМ-ЕГОЇЗМ. КОЛЕКТИВІЗМ-ІНДИВІДУАЛІЗМ

Зміст

1. Поняття "принцип" в етиці

2. Альтруїзм-егоїзм -- вихідні принципи родового життя

3. Колективізм-індивідуалізм -- принципи соціального буття

4. Моральний ідеал -- мета діяльності

Список використаної літератури

1. Поняття "принцип" в етиці

Принципи етики -- це система понять, що відображають вихідні, основоположні засади здійснення людської життєвості, шляхи і засоби творення людяності життя в єдності двох природ людини: тілесної і духовної, чуттєвої і раціональної. Вони розкривають закономірності творення стосунків у безпосередньому відношенні людини до природного та соціального світів. Обґєктивна результативність відношення відображається у рівні моральної досконалості життя та досконалості його субґєкта -- людини.

Принципи -- основоположні засади формування відношення людини до світу. Вони визначають рівень людяності життя. Оскільки принципи відображають сутнісну сторону відносин, вони є невідґємною складовою світоглядних переконань та онтологічною засадою моральності.

Багатство способів відношення людини до дійсності, детерміноване якостями обґєктивного світу та змістом і характером людських потреб, розкривається у системі принципів на трьох рівнях.. Єдністю їх створюється усе багатство морального життя людства.

Перший відображає потреби збереження та примноження родового життя, тобто роду людського. Як вид природного життя, людство взаємодіє з усіма іншими видами планетарного життя.

Другий відображає специфіку способу творення та утвердження людського життя, а саме: розумно визначену суспільну організацію стосунків. На рівні свідомого творення життєвості людство утверджує себе як особливий -- розумний вид життя.

Третій -- це рівень, на якому утверджується сутнісна визначеність людини як свідомого субґєкта життєвості.

Отже, моральні принципи відображають вихідні засади творення людського життя на основі свідомого, творчого ставлення людини до світу. Лише в такому випадку вони є методологічними принципами аналізу рівня моральності життя. Свою методологічну функцію вони відповідно виконують на трьох рівнях: на рівні людства як виду життя; на рівні конкретних історичних епох, конкретних суспільних систем з огляду відповідності їх поняттю людяності життя; зрештою, на рівні моральності людської особистості. Тому не можна погодитися з думкою, що "в класово протилежних системах моралі можуть бути окремі загальні моменти (наприклад, прості норми моральності), але немає і не може бути єдиних моральнісних принципів, адже в них фіксується сам тип відносин між особою і суспільством, взаємин між людьми" [11, с 191]. Принципи фіксують діалектику сталого та історично змінного у стосунках. Щоразу на кожному етапі історії наявна певна єдність протилежного у стосунках як відображення рівня суспільності життя. Це єдність егоїзму та альтруїзму; колективізму та індивідуалізму, свободи та необхідності. Інша справа, що на конкретних етапах історії домінує та чи інша тенденція стосунків. Варто Також зазначити, що риси всезагального виявляються не в продих нормах моральності. Навпаки, в звичаєвості (а саме вона є основою "простих норм") відображається своєрідність ментального життя, тобто особливе в ньому. Сутнісні ознаки специфічно людської життєвості виявляють те, в чому люди сутнісно єдині, а не те, в чому вони відмінні. Тобто, суттєве виявляє себе в кожну епоху і повторюється з необхідністю в житті кожного народу.

Принципи регулюють основні рівні організації життя: родове, видову його специфіку, індивідуальні вияви. Відповідно можна виділити три діалектичні пари принципів, кожна з яких співвідноситься з іншою як єдність протилежностей. А саме: на рівні родового життя -- це діалектична єдність альтруїзму та егоїзму. Видова специфіка, якою є розумно організоване суспільне життя, відображена в принципах колективізму та індивідуалізму.

На рівні конкретного субґєкта вихідним принципом ставлення до світу є діалектична єдність свободи і необхідності. Етичний аспект їх звґязку вибудовується у такий спосіб, що необхідність покладено не лише в обґєкті (принцип причинності), але і в субґєкті. Морально визначена діяльність, що набуває змісту необхідності в її субґєкті, є творчість. Людська дійсність -- олюднений природний світ, людські стосунки -- наслідок діяльності людини як субґєкта вибору. Необхідність для неї набула значення бажаного, внутрішньої потреби.

Особливе місце в системі етичних принципів посідає принцип відповідності мети і засобів. Цей принцип є "інструментом" моральної діяльності, методологічною засадою відношення до світу з огляду моральної визначеності засобів діяльності. Моральна мета завжди містить у собі певний момент ідеального. У звґязку з цим закономірно, що моральний ідеал у його сутнісній визначеності відкривається на ґрунті морально досконалих засобів його утвердження. Оскільки ідеал не є дещо незмінне, стале, моральні засоби його утвердження розкривають сутність ідеалу як висхідний рух шляхом досконалості. Як такий він є можливою реальністю у діяльності окремої особистості, у діяльності суспільних верств і, зрештою, людства як цілого.

Названий ряд принципів утворює собою систему. Вона розкриває, як свідчить сказане, закономірності творення та функціонування моралі на усіх рівнях людського життя: родового, суспільного, особистісного. Тим самим моральність відкривається як сутнісна ознака розумногожиття і одночасно як оргаґ нічна складова планетарного життя в єдності його творення та функціонування.

Принцип єдності мети і засобів є засадничою основою розумно виваженої діяльності. В ньому відсвічує людяність ставлення до світу. Мета відношення у її найсуттєвіших виявах розкривається не лише з огляду його практичної корисності, але і в аспекті творення образу та ідеї досконалості, тобто з огляду цінності духовного начала в стосунках.

Усередині кожної пари принципів є свої різновиди. Вони пояснюють собою основні та розгортають їх зміст. Так, різновидами альтруїзму є гуманізм і патріотизм. Гуманізм розкриває стосунки на рівні безпосередніх звґязків між людьми та утверджує людяність як сутнісну ознаку людського життя загалом. Патріотизм відображає ставлення до своєї землі та народу як до певного цілого, а отже, потребу їх захисту, збереження та утвердження всупереч будь-яким перешкодам. Такі ж різновиди наявні в системі інших пар принципів. Скажімо, принцип колективізму має свої історичні форми: первісний колективізм, патріархальний, соціалістичний.

У діалектиці свободи і необхідності стихійною формою вияву свободи є волюнтаризм. Заперечення свободи, утвердження ідеї жорсткого детермінізму в сфері моралі (наслідок втручання метафізичної волі) фіксується в понятті "фаталізм".

2. Альтруїзм-егоїзм -- вихідні принципи родового життя

Сучасна наукова антропологія все глибше проникає в таємницю антропогенезу, зокрема в еволюцію становлення людини Моральної. Виявляючи якісні відмінності людини від тварини, вона показує, що еволюція людини здійснювалася у напрямку зміни характеристик, що споріднювали її з тваринним світом. Процес становлення роду "людина" здійснювався у двох основних напрямках. Перший, той, що визначивстановлення розумного життя, повґязувався з відділенням від природи і закріпленням на генетичному рівні нових якостей, специфічних для антропогенезу. В. Ефроїмсон говорить, що поряд із боротьбою за існування, характерною для тваринного світу, еволюція людини характеризується "надзвичайно інтенсивним відбором за властивостями, які ми можемо назвати людськими" [6, с 126]. Поряд з ними зберігалися тенденції пристосування до природи шляхом відбору наявних у природі (вироблених нею впродовж мільйонів років еволюції) засобів, що забезпечують виживання. Зокрема, інстинкт взаємодопомоги усередині виду -- чинник, що визначив явище самоорганізаціїстосунків всередині пралюдських спільнот. І в цьому сенсі можна говорити, що природа була "першою вчителькою" людини. Наявність у природі внутрішніх механізмів самозбереження видів та окремих істот вперше в науці Нового часу визначив Ф. Бекон. У праці "Велике відродження наук" він пише: "Кожному предмету внутрішньо властиве прагнення до двох проявів природного блага: до того, що робить річ чимось цілим в самій собі, і того, що робить річ частиною якогось більшого цілого. І ця друга сторона природи блага важливіша за першу, адже вона прагне до збереження більш загальної форми. Ми називаємо перше індивідуальним, або особистим благом, друге -- суспільним благом" [2, с. 389]. Із двох інстинктів, -- першим з яких Бекон називає самозбереження і захист, а другим -- розмноження і поширення, -- більш плідним він уважав другий. Тобто, в природному світі постійно діють два інстинкти, які можна назвати "егоїзмом" та "альтруїзмом". Егоїзм (лат. ego -- я) -- це себелюбність, надання переваги особистим інтересам над загальними; альтруїзм (фр. altruisme від лат. alter -- інший) -- вияв безкорисливої турботи про благо інших і готовність жертвувати заради них особистими благами. Зрозуміло, що ці поняття в природному світі мають не етичний, а вітальний смисл.

Існує безліч фактів, що засвідчують взаємну підтримку істот всередині природних видів. Інстинкт підтримки особливо загострюється в несприятливих умовах, що загрожують існуванню цілої групи. Без сумніву, цей чинник діяв і в гілці гомінідів, що почали виокремлюватися з природи. Але в процесі еволюції він зазнавав якісної зміни щодо зростання чинника свідомого регулювання стосунків.

Важливе значення в еволюції виду "людина" мав відбір і закріплення індивідуальних та групових якостей, що сприяли збереженню життя дітей. Закріплення цього інстинкту стає необхідним у звґязку з еволюційними змінами всередині виду. Вертикальна хода, зміна конфігурації черепа зумовили більшу тривалість розвитку нервової системи потомства. Тривала безпомічність дитини гомінідів потребувала постійної опіки матері (У дикунів період, коли хлопчик вважається мисливцем, тобто здатний самостійно здобувати їжу, починається з 9 років.) Як вважають дослідники, розвиток антропогенезу повґязувався з культивуванням моральних якостей, що сприяли збереженню потомства та формували у нього здібності, необхідні для виживання. "Людство, що дожило до теперішнього часу, розвивається шляхом дуже інтенсивного відбору за властивостями, які можна назвати самопожертвою, совістю, людяністю, гуманністю, почуттям братства; без закріплення почуття справедливості, обовґязку, самопожертви безпомічне потомство наших предків не змогло б дожити до статевої зрілості" [6, с 126]. В еволюції людини інстинкт виживання та самозбереження виду набув якісно іншого характеру: він переходить на рівень свідомого творення стосунків, тобто підноситься до рівня моральності. Однак він не вкладається цілком у систему морального регулювання, тобто не є лише наслідком розумно виваженого вибору вчинку. Можна стверджувати, що принцип допомоги слабшому та захисту життя укорінений у родовій природі людини і виявляється на рівні інстинкту взаємодопомоги. Руссо в трактаті "Міркування про походження нерівності" слушно зауважує, що "співстраждання -- це природне почуття, яке, применшуючи в кожному індивіді дію себелюбності, сприяє взаємному збереженню усього роду" [16, с 416]. Цю здатність не можна пояснити лише впливом розсудку на людські дії. Справді, навіть в умовах наступу відчуження між людьми та зростання егоїзму, спричиненого конкурентною боротьбою, суперництвом за владу та багатство, все ж на рівні безпосередніх стосунків між людьми постійно наявний альтруїзм. Він виражений у співчутті та прагненні допомогти слабким, хворим, немічним, людям, що потрапили в біду тощо, тобто тим, хто не загрожує суперництвом. Так забезпечується "баланс" стосунків, причому в бік творення злагоди, без якої людство давно дійшло б до самознищення.

Зазначимо, що поняття "егоїзм" не має в природі негативного морального забарвлення, оскільки егоїзм повґязаний тут з інстинктом виживання і діє поряд з інстинктом взаємодопомоги. Інстинкт самозбереження істоти реалізує принцип еволюції, згідно з яким у природі виживають сильніші. У такий спосіб природа зберігає свої види. На рівні свідомості егоїзм виявляє себе як воля до життя. У наинесприятливіших умовах людина знаходить у собі сили для боротьби за життя. "Егоїзм" людства зумовив потребу якісної зміни умов життя: творення гарантованих засад виживання шляхом виробництва матеріальних благ. Свідомий процес творення гідних умов життя розкривається як явище альтруїзму. Альтруїстичне спрямування має також захист слабших за допомогою законів та авторитету громадської думки, що засуджує відверті утиски слабких сильними. Названі засади специфічно людської життєвості створюють матеріальні й духовні підстави для укорінення та саморозвитку виду "людина" у планетарному масштабі. Моральнісне ставлення людини до людини, особливо виражене в здатності практичного утвердження іншого шляхом допомоги і захисту в разі необхідності, зумовили розвиток поняття щодо цінності життя як такого.

Ідея самоцінності життя, що культивується етичною теорією та оперта на інстинкт збереження родового життя, усвідомлення спорідненості людей з усім іншим природним світом, служить джерелом оптимізму щодо перспектив збереження життя на планеті.

Природний відбір, що діяв у процесі становлення людини розумної, сформував надзвичайно сильні й постійні альтруїстичні людські емоції. Він же сприяв спадковому їх регулюванню, применшуючи егоїзм індивідуального виживання, що постійно зберігається в природі. Сказане свідчить, що альтруїзм у вигляді потреби захисту родового життя укорінений на всіх рівнях розвитку психічних структур людини. На рівні емоцій він проявляє себе як неусвідомлений, інстинктивний вияв не-байдужості до іншого життя, що опинилося під загрозою. На рівні почуття він розгортається як емоція, оформлена інтелектом і спрямована на іншого у вигляді співпереживання та потреби допомогти йому. Кожен інший -- це носій життя як у собі визначеного цілого. Захистити його -- означає захистити життя у властивій йому повноті.

На рівні моральної свідомості альтруїзм формується у послідовний принцип утвердження людяності стосунків шляхом активного і цілеспрямованого усунення джерел людських страждань. Культивуючи альтруїзм як принцип відношення людини до світу, людство створює обґєктивні підстави для саморозвитку виду "людина -- розумна".

Альтруїстично зорієнтована особистість здатна піднестися до героїзму. Герої часто гинуть, не залишаючи нащадків. Потреба утвердження роду (альтруїстичне начало) домінує тут над егоїстичним (індивідуальне виживання). Однак укорінення героїв у роді від цього не слабшає. Воно лише здійснюється в інший спосіб: не генетично, а духовно. Не випадково слово "герой" у перекладі з грецької означає "захисник роду". Героїзм є наслідком здатності до самоорганізації психічних структур особи на здійснення необхідного як особисто бажаного. Поняття необхідного в героїчному завжди зосереджене на альтруїстичних мотивах. Почуття і воля спрямовуються на вчинки, що покликані усунути джерело чужого страждання. Для героя чуже горе болить так сильно, а може навіть сильніше, ніж власне. Момент самозречення, що завжди наявний у героїчній дії, навіть якщо вона завершується щасливо і герой залишається жити, є виявом внутрішньої потреби утвердити родове життя в його самоцінності. Предметним утвердженням є захист життя конкретного представника чи групи представників роду, або усунення джерел зла, що несуть загрозу їх життю. Альтруїзм людства щодо героїв -- у памґяті нащадків про них, у шануванні та схилянні перед їхньою моральною величчю.

Отже, герой захищає не конкретний тип суспільності, а "тіло" її -- живих носіїв суспільності стосунків. Він завжди правий, адже його предмет -- людське життя, що є вищою цінністю. Можна констатувати, що егоїсти примножують рід, утверджуючись у ньому генетично. Альтруїсти гинуть, захищаючи його. Їх діяльність є прямим і моральнісно визначеним способом утвердження родового життя в його самоцінності. Моральнісна ідея завдяки носіям практики людяності утверджується в свідомості людства. "Егоїсти" підтримують і утверджують її необхідність. Вони культивують альтруїзм як умову самозбереження. Зрештою, в цій площині лежить творення культурою образу страдницького Бога християнства. Його добровільна жертва -- засіб врятування людства. Егоїзм людства живиться альтруїзмом Бога. На ґрунті релігії, зокрема християнства, альтруїзм утверджується як божественне -- духовне, творче начало. Егоїзм -- як людське -- тілесне, а отже, плинне, обмежене. Шлях до морального удосконалення покладений в применшенні егоїзму і сходженні до альтруїзму. Принцип егоїзму, що осмислюється сучасною етичною теорією як явище морально негативне, має двоїсту природу. На рівні вітального життя інстинкт збереження істоти забезпечує виживання природних видів, а отже, і феномена життя як такого. Сила інстинкту виживання визначила явище пристосування видів до несприятливих умов. Часто воно викликає подив і захоплення наявною в природі здатністю виживання та біологічного відтворення у вкрай несприятливих умовах. Досить назвати, скажімо, піщану пустелю Сахару чи пустелю Гобі, в яких наявні свої види живого.

Дослідники антропогенезу вважають, що в процесі розвитку гомінідів чинником прискорення розвитку виду homo sapiens (людина розумна) були несприятливі кліматичні умови. В тих регіонах планети, де умови виживання були складніші, активніше мобілізувалися фізичні сили, відточувалися психічні реакції та швидше удосконалювалися мисленнєві структури для творення належних умов виживання. Предметом критики є не "вітальний егоїзм" на рівні природного життя, а егоїзм як усвідомлена моральна позиція особи щодо інших людей та суспільства загалом. Бачення їх лише як засобу для досягнення вузькокорисливої мети небезпечне творенням стихії стосунків -- боротьби "всіх проти всіх". Правда, в етичній теорії Нового часу, поряд з утвердженням принципу альтруїзму, відчутна тенденція "виправдання" егоїзму. Вона може бути зрозуміла як вияв зростаючої моральної сили людства. Воно дає "санкцію" на індивідуальні прояви егоїзму, коригуючи їх можливу стихію законами та громадською думкою. Починаючи з доби Відродження, наголошується на ролі особистого інтересу як рушія людських вчинків. Так, Гоббс називає самозбереження першим з усіх благ, оскільки, як пише філософ, "природа влаштувала так, що всі хочуть собі добра" [7, с 241]. Філософське просвітництво XVIII ст. висунуло ідею "розумного егоїзму", що містив поняття розумної міри в досягненні особистого інтересу. Застосування принципу міри відкривало, на думку просвітителів, можливість гармонії стосунків. Особа реалізує особистий інтерес, але не коштом інших людей. Просвітителі сподівалися, людство спроможне досягти гармонії інтересів, регулюючи прояви егоїзму в межах розумного.

У "Філософії життя", зокрема в етиці Ф. Ніцпіе, утверджується думка про важливість звільнення творчої волі від ідолів роду. Порівнюючи ранні етапи історії і сучасне йому суспільство, Ніцше говорить, що раніше почуватися індивідом було карою, а не задоволенням. "Свобода думки вважалася суцільною незручністю. В той час, коли ми сприймаємо закон і порядок як примус і шкоду, раніше сприймали егоїзм як дещо пекельне, як дійсну біду" [14, с 588]. "Егоїзм" волі, що утверджується західною культурою, відображає зосередження уваги на діяльніснійприроді людини. Для утвердження особистісного Я потрібна здатність дистанціювання від нівелюючого впливу середовища. "Егоїзм" спільноти диктує усереднення індивідуального Я з метою отримати очікувану поведінку. Закріплюючи образ діяльнісної волі, етична теорія Заходу XVIII--XIX ст. виходить з того, що в діяльності розумна воля утверджує себе як моральна воля. Творення підстав для морального самоутвердження полягає в применшенні егоїзму.

Аналіз свідчить, що принцип егоїзму, точніше "розумного егоїзму", покладається в основу західної гілки гуманізму (лат. humanus -- людяний). Він утверджує доброчесність укорінення в життя, активне творення умов, сприятливих для гідного життя людини. Активно взаємодіючи з природою, в якій бачиться засіб для задоволення життєвих потреб, цивілізація Заходу, зрештою, засвідчила егоїзм людства,загрозливий для природного світу.

На інших -- альтруїстичних підставах -- ґрунтується принцип гуманізму в етичній теорії Словґянського Сходу. Так, російський філософський ідеалізм виступає непримиренним критиком егоїзму, що применшує людяність -- духовний звґязок між людьми -- і прирікає людину на обмежене, суто фізичне існування. Володимир Соловйов називає егоїзм згубним для особи, оскільки він зосереджує увагу на тваринному існуванні коштом духовного. Звґязок духовного і тілесного бачиться у такий спосіб, що духовне начало має домінувати над тілесним. Але аскеза тіла цінна лише тоді, коли вона зміцнює дух і спрямовує його у бік моральності. Для того, "щоб сильний дух мав моральнісний сенс, тобто був не злим, а добрим, потрібно, щоб влада над власною плоттю поєднувалася в ньому з позитивним, доброзичливим ставленням до інших істот" [18, с 153]. Як морально негативне явище, філософ наводить практику аскетизму західних отців церкви, що не супроводжувалася любовґю та доброзичливістю до людей. "Служителі середньовічної церкви, що катували і спалювали єретиків, євреїв, чаклунів і відьом, були переважно в аскетичному сенсі бездоганними, але однобічна сила духу, за відсутності жалості, робила їх справжнісінькими дияволами" [18, с 153].

Альтруїзм, на противагу егоїзму, характеризується глибоко вкоріненим у природі людини почуттям жалості до інших. Як слушно наголошує філософ, це почуття споріднене в людині з іншими живими істотами. Почуття жалю повґязує людину з усім живим у двоїстому сенсі. "По-перше, тому, що воно належить людині разом з усіма іншими живими істотами, а по-друге, тому, що всі живі істоти можуть і повинні стати предметами цього почуття для людини" [18, с 153]. Тобто, укорінені в її природі альтруїстичні почуття повинні стати також предметом осмислення і свідомого творення стосунків -- свідомим альтруїстичним ставленням до світу. Страждання за іншого -- альтруїстичне почуття, що протилежне егоїзму -- егоїстичному задоволенню життям. Щодо масштабів альтруїзму, то він не має зовнішніх меж прояву. Він здатний розгортатися у напрямку від сімґї до роду, племені, громадянської общини, цілого народу і поширюватися на усе людство, а також на все живе у всесвіті.

Важливим аспектом альтруїзму Володимир Соловйов називає моральнісне ставлення людини до себе, виражене в повазі до своєї людської природи. А отже, з поваги до себе людина не повинна піддаватися спокусам, які її не варті. Нарешті, "мисленнєвий зміст (ідея) жалю або співстраждання, взята у своїй всезагальності і незалежно від субґєктивних душевних станів» в яких вона проявляється (тобто взята логічно, а не психологічно), є правда і справедливість" [18, с 165]. В основу альтруїзму як моральнісного ставлення покладається визнання ³ іншою людиною права на існування і можливий добробут.

Отже, східна гілка гуманізму покладає в основу моральнісного ставлення до іншого (і до світу загалом) не розсудливість, а почуття. Тобто, бачить альтруїзм укоріненим на усіх рівнях людської природи: як на рівні емоційно-почуттєвому, так і рівні розсудковому, як явище свідомоготворення моральнісного ставлення до світу. Отже, альтруїзм та егоїзм -- принципи, що відображають вихідні засади родового життя людини. "Крайня межа" альтруїзму -- утвердження іншої людини аж до самопожертви собою заради її щастя і добробуту.

Однак самопожертва може переходити межі моральності й набувати згубного змісту як для жертовної особи, так і для предмета її почуття. Скажімо, сліпа любов батьків до дитини спонукає їх до відмови від найнеобхіднішого для себе в імґя того, щоб дитина ні в чому не відчувала себе ущемленою. Така любов -- не що інше, як плекання егоїзму дитини. Вона починає бачити в батьках, а згодом і в усіх інших людях, лише засіб для задоволення власних потреб. Батьки ж ставлять себе в становище жертв, зрікаючись утвердження власної особи. Отже, альтруїзм має моральнісно визначений зміст за умови утвердження, а не руйнування духовної цінності людини. Жертвування власним життям заради іншого життя в разі небезпеки для нього має виражений альтруїстичний зміст, оскільки, захищаючи конкретну людину, альтруїстично налаштована особистість утверджує життя як найвищу цінність. У самопожертві вона підноситься до вершинних проявів людяності й саме тому залишається жити в памґяті людства.

Крайня межа егоїзму -- використання інших у вузькокорисливих цілях, аж до їх морального топтання та фізичного знищення. Кара, що неминуче чекає на егоїста, -- духовне зубожіння і душевне виснаження. З потреби почуватися психічно комфортно він вдається до чуттєвих тілесних насолод. Часто їх наслідком є фізичне саморуйнування.

3. Колективізм-індивідуалізм -- принципи соціального буття

Колективізм та індивідуалізм -- це етичні принципи, що відображають соціальну сутність людини як її специфічну видову ознаку, а саме -- наявність розумних, свідомо організованих стосунків. Сенс їх у збереженні та удосконаленні суспільної організації життя, з одного боку, та удосконаленні людської особистості -- з іншого. Розвиток і збереження суспільності досягаються єдністю колективізму та індивідуалізму. Колективізм -- сутнісна ознака специфічно людської життєвості. Становлення людини повґязане з творенням відношення, де першим предметом є інша людина. Це стосунки, що їх Л. Фойєрбах визначив як відношення "я" і "ти". Становлення людини розумної відбувалося шляхом творення специфічних "знарядь" спілкування: міміки, жестів, мови. Вони стали засобом депривації, тобто позбавлення організму нормальних подразнень зі зовнішнього середовища або біологічно нормальних реакцій на них. Між природним світом і людиною постало опосередковуюче начало: органи другосигнального спілкування людей. У генезі -- це саме органи депривації [Див.: 15, с. 463]. Увесь процес відбувався у формах встановлення гармонії спілкування з метою порозуміння для психічно комфортного виживання. Колективізм виростав на ґрунті наявного в природі людини альтруїзму, але з самого початку супроводжувався свідомим процесом творення стосунків. Тварини, навіть у зграї, є перш за все індивідуальними організмами. Людина, навіть наодинці, є перш за все носієм другосигнальних впливів і тим самим соціального досвіду та соціальної історії [Див.: 15, с 410]. Суспільність є тому видовою ознакою людини, укорінена в її "другій" природі і постійно відтворює себе у спілкуванні, засвідчуючи органічність його людському суспільству.

Брак спілкування призводить до величезної психічної напруги, спричиняє розлад психіки, нервові стреси тощо. Те ж саме відбувається, коли спілкування не налаштоване на гармонію, а має відвертий чи прихований агресивний характер. Знаменно також і те, що люди часто воліють терпіти агресивність інших, аніж уникати спілкування взагалі.

Колективізм історично складається як породжений еволюцією антропогенезу. Він створює умови для прогресивного відбору шляхом взаємної допомоги і підтримки. Вона сприяла збереженню індивідів із різноманітними властивостями, як біологічно сильних, так і біологічно слабких. Колективізм та альтруїзм споріднені на тій підставі, що альтруїзм є особистісним виявом сутності колективізму. Здатність людини сприйняти своїм серцем інше "я", чужі індивідуальності, сприяти їх розвитку, страждати їх стражданнями -- вияв безкорисливої людинолюбності [Див.: 11, с. 100]. Колективізм-- історично найбільш рання форма творення стосунків та усвідомлення їх цінності. В міфології, що є історично першою формою світогляду, створюється і утверджується образ злагодженого життя людини зі світом та членів спільноти між собою як найвища цінність. Колективізм утверджується у його самоцінності шляхом спрямування діяльності окремої людини на спільний (суспільний) інтерес. Індивідуальна доброчесність (ідея її) оперта на уявлення про безсмертя душі: в роді залишаються доброчесні душі. Вони сприяють добробуту та успіхам спільноти, а отже, самі здобувають підстави для безсмертя.

Суспільне (колективне) життя -- носій "вічного" життя. Колективізм утверджує сутність людського життя -- його суспільність у прямих, невідчужених, безпосередніх формах. Процес має дворівневий характер. У прямих, безпосередніх формах колективізм утверджується діяльністю спілкування, в якій інша людина бачиться метою. Відомий французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері визначив цей феномен як "розкіш людського спілкування". Опосередковано він наявний у спільному творенні засобів виживання та взаємній допомозі та підтримці. В названому аспекті функціонування колективізм має сенс засобу людської життєвості. Усвідомлення його цінності відбувається шляхом творення ідей та образів-символів злагоди. Вони утверджують колективізм стосунків як найвищу цінність, надаючи йому досконалості попри обмеженість його історично-конкретних форм. На метафізичному рівні ідея колективізму утверджується як ідея злагоди, гармонійного звґязку людини і людства зі світом, тобто бачиться ідеалом стосунків.

В етико-психологічному плані колективізм стосунків надзвичайно важливий тим, що налаштовує психічні структури людини на гармонійну взаємодію із навколишнім середовищем. Вона, в свою чергу, спирається на практику взаємин, а отже, Дає відчуття стабільності життя, очікуваного перебігу подій. Суспільність бачиться гарантом виживання кожного з її членів, а отже, і гарантом вічності та незнищенності людського життя. Суспільність як така, що постійно відтворює себе в стосунках, є умовою самозбереження людства. Колективізм утверджується в його самоцінності, а творення стосунків колективізму шляхом усунення джерел виокремлення і протиставлення людини -- одним із засобів здобути безсмертя душі. Саме так бачиться християнський образ доброчесного життя: відмова від багатства заради врятування душі (зберігаюче, рятівне начало -- життя у злагоді зі світом). Порада Христа багатому юнаку роздати багатство і йти за ним для життя духовного лежить у названій площині (Див.: Єв. Марка 10, с 17--21).

Історично склалося і визначилося декілька типів колективізму: первісний, феодальний, соціалістичний. Це не означає, що в інші періоди історії колективізм стосунків відсутній. Колективізм -- іманентний вияв суспільності людського життя. Мова йде лише про домінуючі тенденції його вияву.

Названі історичні форми колективізму були провідними у відповідні історичні епохи, а саме: в первісному, феодальному та соціалістичному суспільствах. В епоху рабовласництва та у добу вільної конкуренції провідною є тенденція індивідуалізму. Колективізм відходить на другий план, зберігаючись у локальних людських спільнотах, але не втрачає свого значення формуючого начала суспільності. Інша справа, що кожна з історичних форм колективізму, виконуючи своє основне призначення, розкривається також історичною обмеженістю. Основною його вадою можна вважати те, що колективізм у його історичних формах тяжів до збереження суспільності коштом особистості. Так, у первісну епоху саме завдяки підпорядкуванню інстинктів системі регулятивів, що визначали межі дозволеного та забороненого, розвиток виду "людина" ставав можливим на ґрунті злагодженості стосунків. Увесь процес виглядав як явище міжіндивідуального та внутрішньо індивідуального регулювання поведінки, спрямування її на злагоду.

Патріархальний колективізм як тип соціальності доби феодалізму своїм корінням сягає родового ладу. Він складається у середовищі селянства, розгортаючись тут у порівняно розвинуті форми стосунків: регулювання спільного общинного землеволодіння, допомога в межах общини слабшим, зокрема хворим, немічним або потерпілим від стихійного лиха тощо. Словґянофільство та російський філософський ідеалізм XIX -- початку XX ст. при обґрунтуванні ідеї "всеєдності людства" спиралися на реальні підстави -- практику російського общинного колективізму. Зазначимо однак, що общинний колективізм обґєктивно спрямований на формування моральних якостей непротиставлення індивіда загалу. Неминучим її наслідком є усереднення людини.

Колективізм як явище суспільності і як тип соціальності складався обґєктивно і визначився своєю цінністю в соціогенезі. Його слід відрізняти від колективізму доби соціалізму в СРСР (20--80-ті роки XX ст.). Це умоглядна ідея творення вільного суспільства, заснованого на соціальній справедливості, рівності та соціальній захищеності членів суспільства. Ф. Хайєк у праці "Дорога до рабства" пропонує розрізняти ідеал соціалізму та методи, з допомогою яких прихильники доктрини соціалізму намагаються її досягнути [19, с 131]. Хайєк показує, що контроль у галузі економіки, зокрема планова економіка, обмежує свободу особистого вибору, а влада, що базується на плановій економіці, неминуче прямує до тоталітаризму. Носії тоталітарної ідеології апелюють до "людей маси", тобто людей невисокого рівня моральної свідомості [19, с 158].

Формою заперечення однобічності історичних типів колективізму є індивідуалізм. Індивідуалізм як принцип відношення до світу сучасна наука включає, поряд з колективізмом, до низки чинників, що активно впливали на творення фізичних та духовних умов виживання.

Характеризуючи схему універсального еволюціонізму, академік М. Моисеев говорить, що на певному етапі становлення суспільства рівновага первісних орд з природним середовищем зумовила потребу в новому рівні колективної памґяті. Тут недостатньо було принципу "роби, як я", властивого і стадним тваринам. Виникає необхідність зберігати умільців і знавців не менше, ніж самців з могутніми біцепсами. З цією метою виникають різні табу, що змінюють механізм природного відбору. Він поступається місцем відбору надорганічному.Укорінюються в житті ті племена, в яких вироблялися раціонально-моральні норми поведінки. Вчений називає період, коли розпочався названий процес, "мезолітичною революцією" [13, с 10]. Принцип індивідуалізму складався на ґрунті індивідуалізації досвіду ставлення людини до світу в діяльності опредметнення. Обґєктивною підставою індивідуалізації є виділення субґєкта із загалу на основі відмінного в уміннях, здібностях до формування предметності, а отже -- відмінного в духовному досвіді. Прискорення темпів суспільного розвитку повґязане з принципом індивідуалізації, природа якої має творчий характер. На ґрунті принципу індивідуалізації якісно змінюється зміст спілкування. Люди відтворюють у спілкуванні не те, в чому вони подібні, а те, в чому відмінні одне від одного. Названий тип спілкування -- це обмін специфічно людськими сутнісними силами.

Індивідуалізація базується на ідеї "абсолютної особистості". Це поняття є вихідним у змісті християнської релігійної свідомості. Воно зумовлює "західний принцип індивідуальності", -- як його визначає Геґель [5, с 1, 329]. Поняття індивідуалізації містить у собі утвердження особи в її діяльнісних здібностях. Воно відображає обґєктивний процес становлення особистості в діяльності творення нових життєвих умов: матеріальних та духовних. Початки індивідуалізації наявні в міфології. Герої міфів -- приборкувачі природних стихій, такі, скажімо, як Геракл, Тезей чи Орфей -- відображають різні види творчих умінь. Геракл завдяки фізичній силі упорядковує стихійні прояви могутності природи. Тезей перемагає Кентавра кмітливістю розуму. Орфей утверджується мистецьким талантом, завдяки якому схиляє на свій бік навіть бога підземного царства Аїда. Герої міфів уособлюють родові уміння спільноти і тому не протистоять іншим, а утверджують особисті якості як спільне досягнення. Індивідуалізація на підставі концентрації в особливому рис всезагального має виражене моральнісне спрямування. Саме виходячи з ідеї єдності особливого і загального в діяльності субґєкта, етична теорія утверджує цінність його особистості: його духовного досвіду і практичних умінь. Завдяки зростанню особистих умінь людство розширює межі досвіду і позбувається страху існування.

Із часу становлення особистості, що історично повґязаний з культурою Давньої Греції, досягнення в галузі науки, мистецтва, техніки є наслідком творчих зусиль "індивідуалізованого" людства, тобто особистостей, кожна з яких має здібності до того або іншого виду формування дійсності. Названі здібності моральні за своєю природою, оскільки відображають моральне ставлення до предмета формування, уміння укладати свої конкретні життєві потреби в естетично визначені форми: досконалої, красивої предметності. Моральність процесу індивідуалізації, вираженої в діяльності опредметнення, полягає і в тому* що вона є джерелом розширення меж свободи людства завдяки усуненню страху існування.

Етична теорія від часів Сократа, Платона та Арістотеля звертається до індивідуально визначеного субґєкта життєвості. Вона апелює до його свідомості з тим, щоб спонукати на примноження моральних чеснот для повноти особистого самоутвердження з привілею відчути себе людиною. Ідею людяності вона утверджує як самоцінну. Розумність людини вона вважає засобом морального поступу: людина покликана свідомо применшувати в собі тваринне єство, приборкувати природний егоїзм, щоб формувати хороші стосунки з собою та з іншими.

Акцент етичної теорії на егоїстичній природі людини, особливо характерний, починаючи з доби раціоналізму, не варто розуміти як приниження людини. Філософсько-етична теорія прагне відійти від тенденції ідеалізації людини. Натомість вона розкриває недосконалість її природи, спонукаючи на удосконалення себе для особистісного самоутвердження. Тобто, процес індивідуалізації відображає обґєктивну потребу самоутвердження людства як виду в багатстві та неповторності його творчих здібностей. Виходячи з цієї потреби, Гоббс говорить про важливість знати людську природу. Філософ пише: "Природа людини є сума її природних здібностей і сил, таких, як здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, таких, як почуття, розум тощо" [7, с. 510]. Відповідно дається розгорнутий аналіз багатства людських почуттів і пристрастей, таких, як прагнення до слави, смирення, сором, хоробрість, гнів, помста, надія, каяття, заздрість, любов, доброзичливість тощо. Описуючи їх, філософ говорить про складність удосконалення людських пристрастей. "Людське життя можна порівняти з бігом. Потрібно лише уявити, що єдина мета і єдина нагорода кожного з учасників цього змагання -- опинитися попереду своїх конкурентів" [7, с 553]. Наведена думка цінна тим, що показує межу переходу індивідуалізації в індивідуалізм: пристрасті спонукають людину до змагальності, часто за рахунок інших, викликаючи з глибин людської психіки зло, помсту, егоїзм та інші негативні якості. Тобто, егоїзм як свідомо обраний принцип самоутвердження за рахунок інших стає на заваді моральному самоутвердженню субґєкта, штовхаючи його на розпорошення сил і здібностей.

Згідно з Шопенгауером, егоїзм волі, що прагне самоздійсненНя, неминуче призводить до індивідуалізму: утвердження над будь-якими іншими засобами. "Головна і провідна пружина у людини, як і у тварини, є егоїзм, тобто потяг до буття і благополуччя. ...Все для мене і нічого для інших -- такий його девіз. Егоїзм колосальний -- він підноситься над світом. Адже якщо кожній окремій людині був би наданий вибір між її власним знищенням і загибеллю усього іншого світу, то немає потреби говорити, куди зазвичай схилявся б цей вибір" [20, с. 196].

Отже, якщо порівняти явище індивідуалізації і принцип індивідуалізму, то перше відображає обґєктивний процес становлення особистості. Індивідуалізація є відображенням морально визначеного змісту духовного досвіду субґєкта. В особливому відображається всезагальна цінність досвіду. Етична теорія спрямовує свій інтерес саме на носія індивідуально визначеного образу дійсності, закріплюючи набутий ним досвід бажаного в моральнісних взаємодіях. У моральному ідеалі наявні риси індивідуального досвіду особистості в його суттєвих проявах.

Індивідуалізм -- це принцип ставлення особи до себе та інших у формі самоутвердження через протиставлення себе іншим. Тобто, принцип індивідуалізму є виявом порушення міри морального відношення в бік абсолютизації субґєктом власного "я". Стосунки вільної конкуренції, що ставлять особу перед необхідністю вибору діяльності для укорінення в світі, де панує змагальність, неминуче підштовхують на ігнорування моральних засобів самоутвердження. Особа опиняється перед вибором: або діяти, реалізуючи свій інтерес, і не зважати на моральні вимоги та на інших людей, або ж уникати моральної відповідальності за вибір шляхом уникнення діяльності. Складність віднайдення міри моральності ставить перед питанням звґязку мети і засобів діяльності.

4. Моральний ідеал -- мета діяльності

етика колективізм індивідуалізм моральний

Проблема морального ідеалу наріжна в етиці. Для утвердження морально доброго важливо знати, у чому його сутність, в чому сенс добра в його максимі. Зрештою, в чому сенс життя і кінцева мета людства. Тобто ідеал опертий на ідею добра у всезагальності його змісту. Моральний ідеал є конкретизацією ідеї добра. Як уособлення всезагального він відображає діалектичну єдність реально наявного і перспективи стосунків. Ідеал виявляє себе у двох основних формах. По-перше, у вигляді логічно визначених всезагальних моральних ідей, що укладені в систему понять про добро і зло, честь, совість тощо. Як такі, вони відображають сутність моралі -- всезагальність принципу добра. По-друге, в чуттєво даних образах носіїв абсолютної Моральної доброчесності, що покликані виконувати функцію взірців доброчесності. Пояснюючи, чому необхідне уособлення моральної досконалості в конкретному, чуттєво даному образі, Геґель говорить: "Якщо сам бог має зґявлятися у належному втіленні, то цим втіленням може бути лише людська форма, оскільки крізь неї сяє духовне начало" [3, с. 234].

Персоніфікація досконалості в субґєкті дозволяє осягати її образ цілісно і переживати багатство її змісту та способів явлення.

В єдності ідеї добра та чуттєвого втілення морального ідеалу в образах його носіїв досягається стійке утримання сутності добра в духовному досвіді людства. Моральний ідеал живить почуття і надихає на морально добре завдяки органічній єдності особливого і всезагального у ньому. Він закріплює особливо бажане в стосунках. Образ моральної досконалості покликаний формувати ідеальні духовні потреби -- здатність жити ідеалом, переживати його буття, тобто підноситися над повсякденним до суттєвого в стосунках.

Витоки морального ідеалу покладені в архетипічному образі "батька", "захисника" і одночасно "першовзірця" -- уособлення життєвої сили роду. Ставлення до нього засноване на понятті "табу" (заборони), а тому поєднує бажання і страх. Носіями ідеалу стосунків виступають також грізні боги племінних релігій, що вимагають неухильного дотримання даних ними "вічних" законів. У такий спосіб обґєктивується і персоніфікується ідея свідомої організації життя в самоцінності останньої. Функцію ідеалу перебирає на себе влада, оперта на силу і примус. Але в такий спосіб заявляє про себе самоцінність розумної суспільної організації специфічно людських стосунків. На цій же підставі правителі прирівнюються до богів або бачаться земними богами. Вони"-- уособлення принципу порядку. Його забезпечує держава, реалізуючи потреби виживання спільноти та задовольняючи потребу кожного, зокрема, у самозбереженні. Платон у праці "Закони" визначає сенс влади (ідеальний її образ) як творення справедливих стосунків та відповідних їм законів. Він наголошує, що закони розумні тоді, коли відповідають розумним потребам людей. Це явище конкретизації соціального ідеалу в плані його морально визначеного спрямування -- на творення злагоди в конкретних спільнотах. їх інтерес та інтерес окремого індивіда збігається у найбільш суттєвому: в потребі збереження злагоджених стосунків як умови виживання. Конкретизація морального ідеалу, що відображає зростаюче самоусвідомлення людством своїх творчих можливостей, втілена в образах міфічних та епічних героїв. Ці герої -- носії родових моральних чеснот. Індивідуалізація образу героя здійснюється у двох напрямках, відображаючи суттєве в моральних потребах. По-перше, герой -- це упорядник природних стихій та носій творчих умінь роду. По-друге, вів захисник роду, борець за справедливість проти соціального зла та несправедливості. Кожен народ створює ідеальні образи героїв -- носіїв родових чеснот. Вони уособлюють бажане в діяльності, надаючи останній універсального ціннісного змісту. Це естетичний вияв морально доброго.

Ідеал конкретизується також у практиці подвижницького служіння ідеї, як це має місце в релігійній вірі. Ідеальні моральні взірці виконують функцію своєрідного гаранта виживання, що допомагає уникати мінливостей долі. Функцію "гарантів" виконують і боги світових релігій. На них покладається місія утверджувати упорядкований стан світу, причому не лише у вигляді ідеї, але й у формі досконалої моральної практики. Так, гуманістична тенденція культури прокладає собі шлях в образах богів світових релігій, що осягають істину добра і зла, перевіряючи їх дію на собі, проходячи через страждання, біль і смерть. "Релігійна свідомість у варіанті європейського духу набуває форми "нещасного бога", далекого від богів грецького Олімпу, адже лише своїм власним нещастям божество може спокутувати власну бездіяльність чи безсилля серед навколишнього зла" [10, с 356]. У свідомості людських спільнот стійко утримується уявлення про неодмінну справедливість долі. Вона має кожному віддати мірою за міру. В народному епосі ідея справедливості утверджується як світоглядна позиція. Згідно з нею, Попелюшка, що терпляче переносила свою тяжку долю, неодмінно має вийти заміж за принца.

Поряд з образами-першовзірцями, в культурі з часів античності складається поняття морального ідеалу, що стає предметом філософської рефлексії. Поширене за межі трансцендентного, поняття ідеалу починає осягати індивідуальне буття субґєкта. Апелюючи до свідомості субґєкта, філософи утверджують ідею розумного вибору моральної доброчесності як умову творчого самоутвердження згідно з ідеалом людяності. Тобто моральний ідеал бачиться реальним не лише в діяльності виняткової особистості, але і в діяльності кожного, хто усвідомлює себе субґєктом вільного вибору добра та послідовно Утверджує його як мету діяльності. Моральний обовґязок творчого самоутвердження на основі вільного вибору добра розглядається не лише як обовґязок, але й як привілей особистості.

В етиці Арістотеля проблема морального ідеалу ґрунтовно Розроблена саме у звґязку зі свободою вибору моральної доброчесності як способу життя. "Людське благо є діяльністю душі, узгодженої з доброчесністю", -- пише філософ [1, є. 64]. Вище благо, що збігається з вищою формою діяльності і найкращою доброчесністю, є щастя, блаженство. Практична та інтелектуальна діяльність, особливо остання -- розглядаються як основа доброчесності.

Пояснюючи підстави, на яких окрема особистість може підноситися до ідеалу, Володимир Соловйов говорить, що людині властиво хотіти бути кращою і вищою, ніж вона є насправді. Якщо вона справді хоче, то і може, а оскільки може, то і повинна, адже дійсністю людини є те, "що вона сама робить" [17, с 629]. Тобто ідеал знаходиться не десь у сфері суто умоглядній.

Реальністю ідеалу є особистість, що здатна свідомо вибирати моральне добро і послідовно втілювати його власним доброчесним життям, виходячи з розумного вибору добра. Шляхи духовного піднесення особи до рівня, на якому вона власним буттям уособлює ідеальне моральне начало, ґрунтовно просте-жені в етиці Канта. Бути носієм ідеї морально доброго та послідовно утверджувати його, це, згідно з Кантом, і означає бути справді людиною. Сенс щастя покладений не в зовнішніх речах, а в чистому сумлінні, що народжує самоповагу та відчуття причетності до чогось значно вищого, ніж одиничне і випадкове буття.

Отже, ідеал бачиться не лише перспективою творення стосунків, але і їх реальністю. Він відображає висхідний рух людства до розумного упорядкування життєвої енергетики та чуттєвої природи людини згідно зі законами людяності. Орієнтація на моральний ідеал задає спрямування на творення справжньої моральності стосунків, а отже, свідчить про прагнення особи і людства свідомо рухатися до самоудосконалення згідно з ідеєю та образом досконалості.

Список використаної літератури

1. Ботавина Р. Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. М.: “Финансы и статистика”, 2010. 208 с.

2. Гах Й. М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. К.: Центр навчальної літератури, 2012. 160 с.

3. Герасимчук А. А., Тимошенко О. І. Етика та етикет. К.: ЄУ. 2011. 350 с.

4. Герчикова И. Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. Пособие. М.: Консалтбанкир, 2012. 576 с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. К.: Наукова думка, 2011. 242 с.