Поняття, характеристика дипломатії та дипломачтиного корпусу

У сучасній міжнародній практиці дуже часто застосовується метод призначення одного посла за сумісництвом в іншій або навіть кількох державах. Посольство і посол знаходяться в одній державі, а в країні, де він акредитований лише за сумісництвом, може відкритися невелике диппредставництво, очолюване тимчасовим повіреним у справах, почесне консульство або, найчастіше, посол періодично здійснює поїздки в цю країну, бере участь у різних заходах (як правило, у відзначенні національних свят), зустрічається з офіційними особами.

Вручення послом вірчих грамот главі держави є кульмінаційним протокольним заходом початку його дипломатичної місії і завжди проходить в урочистій обстановці. У більшості країн церемоніал вручення відбувається таким чином: у визначений день директор (заступник) Департаменту державного протоколу прибуває до посольства (або резиденції) на спеціальному автомобілі, де його приймає посол разом із співробітниками посольства, які супроводжуватимуть посла. Директор запрошує посла до автомобіля, яким вони вирушають до резиденції глави держави.

У багатьох країнах церемоніал відбувається за участі почесної варти. У такому випадку по прибутті посла до резиденції (палацу) глави держави оркестр виконує гімн держави, яку представляє посол, а почесна варта віддає честь, після чого посол входить до резиденції, де його вітає високий представник Канцелярії Президента.

До урочистої зали (в Україні - Біла Зала Маріїнського палацу) входить президент разом з представниками своєї канцелярії та МЗС. Посол вітає главу держави поклоном, а директор протоколу представляє посла президентові. Глава диппредставництва вручає президенту свої вірчі грамоти і відкличні грамоти та виголошує (у разі протоколу) свою промову. Якщо ж промова не виголошується, то посол після вручення грамот висловлює кілька приємних фраз на адресу країни перебування і передає главі держави привітання від свого президента.

Після цього глава держави відрекомендовує послові осіб, які його супроводжують, а посол - членів дипперсоналу посольства, які належать до його супроводу. На завершення церемоніалу президент дає послу так звану приватну аудієнцію (бесіда з послом), здебільшого віч-на-віч. Цю розмову веде найчастіше глава держави, він же й подає знак, що аудієнція завершується. Відбувається фотографування посла з главою держави та з супроводжуючими особами з посольства. На цьому церемонія вручення вірчих грамот, яка триває від 15 до ЗО хвилин, закінчується, і посол у супроводі директора департаменту повертається до резиденції.

Після вручення вірчих грамот у деяких країнах передбачається покладення вінків до найбільш шанованого пам'ятника в столиці, наприклад, до Могили невідомого солдата. У кожній країні, а особливо у державах з монаршою формою правління, церемоніал вручення вірчих грамот має свої особливості й відбувається пишніше. В Англії, скажімо, за послом прибуває спеціальна парадна карета, посол і особи, які його супроводжують, повинні бути у фраках. У більшості країн парадною формою одягу є темний візитний костюм, дипломатична уніформа (там, де вона є) або національний одяг, що характерно для послів азійських і африканських держав та Скандинавії (Норвегія).

З моменту вручення вірчих грамот вважається, що посол офіційно приступив до виконання своїх службових обов'язків у країні перебування. Міжнародною дипломатичною практикою передбачено, що відразу після вручення вірчих грамот (практично у той же день) посол надсилає главам диппредставництв, з країнами яких його держава підтримує дипломатичні відносини, які акредитовані в цій країні, особисті ноти, в яких повідомляє про вручення вірчих грамот. Потім посол складає візити офіційним особам, політичним і громадським діячам країни перебування, главам дипломатичних представництв, з якими його держава підтримує дипломатичні стосунки. Список офіційних осіб, яких бажано відвідати з візитом, як правило, рекомендується Департаментом державного протоколу, але може бути доповнений самим послом з метою розширення його особистих контактів, якщо це не суперечить протоколу.

Згідно з міжнародною протокольною практикою, глави дипломатичних представництв, яких відвідав з візитом новоприбулий посол, повинні складати візити-відповіді, але цього правила нині майже не дотримуються. Більше того, посли деяких країн, особливо тих, які належать до грандів світової політики, не вважають за потрібне складати візити своїм колегам, обмежуючись лише прийомом з нагоди свого приїзду або не роблячи навіть й цього. Загалом, прийом з нагоди початку своєї дипломатичної місії посли влаштовують після вручення вірчих грамот або поєднують його з якоюсь близькою датою (наприклад, річницею встановлення дипломатичних відносин тощо).

З метою знайомства складають візити своїм колегам дипломати інших рангів та дружини глав дипломатичних місій. Правила складання візитів дружин глав диппредставництв у різних країнах різні, слід відзначити, що ця практика поступово відмирає - вони зустрічаються, як правило, на спільних заходах та прийомах.

Членам дипломатичного персоналу посольства не потрібно отримувати агреман, їхнє призначення відбувається за спрощеною схемою. Про прибуття чи відбуття членів дипперсоналу посольства прийнято повідомляти МЗС країни перебування вербальною нотою (деякі диппредставництва повідомляють про це всі посольства в країні перебування). Окрім цього, вони повинні насамперед отримати в'їзні візи до країни свого призначення, а сторона, яка приймає, таким чином отримує інформацію про них і може висловити своє ставлення до цього призначення шляхом видачі візи чи відмови у ній, що в дипломатичній практиці не таке вже й рідкісне явище. Якщо ж існує безвізовий режим поїздок, то акредитуюча країна знаходить іншу форму інформування країни майбутнього перебування дипломата.

Якщо перед приїздом нового глави диппредставництва його попередник повинен залишити країну, й абсолютно не допускається їхнє одночасне перебування на території держави, що приймає, то дипломати, як правило, прибувають до від'їзду осіб, яких вони заміняють, щоб глибше і конкретніше ознайомитися з колом своїх обов'язків, налагодити контакти, обмінятися думками про особливості майбутньої роботи. Але й це правило не є обов'язковим. При від'їзді дипломатів у посольстві може влаштовуватися невеличкий прийом, на який здебільшого запрошують тих осіб, з якими новоприбулому дипломатові доведеться співпрацювати і підтримувати контакти.

3. Дипломатичне старшинство -- основа дипломатичного протоколу. Класи і ранги дипломатичних працівників

Проблема визначення старшинства глав дипломатичних представництв і дипломатів завжди була однією з найважливіших та найскладніших у дипломатичному протоколі й часто ставала причиною виникнення конфліктів і ускладнення відносин між державами. Першу спробу кодифікувати дипломатичні норми щодо важливості держав було зроблено 1504 року главою римо-католицької церкви, який претендував на верховенство серед католицьких держав, а тому склав так званий список монархів для вирішення суперечок про першість, які постійно виникали. Розстановка держав у списку відображала, на думку його укладачів, відносну економічну та військову силу, а також "древність держав". Але оскільки "сила держав" не була величиною постійною, а "древність" не підкріплювалася реальною силою, то подібні кодифікаційні списки не були довговічними і на них швидко переставали звертати увагу, а проблема старшинства залишалася [1, с. 26-27].

Початок вирішення проблеми старшинства був покладений на Віденському конгресі, відповідно до регламенту якого лише посол - "alter ego" ("друге я" володаря, який його посилав) - міг вести переговори з першою особою держави. Право призначати послів мали тільки Австрія, Великобританія, Пруссія, Росія та Франція.

Згідно з Віденським регламентом представників європейських держав, який 1818 року був доповнений Аахенським протоколом, були встановлені дипломатичні класи, що відповідали дипломатичним рангам:

- клас послів (ватиканські легати і нунції);

- клас посланників, повноважних міністрів (ватиканський інтернунцій);

- клас міністрів-резидентів;

- клас повірених у справах.

Ця регламентація, хоча й не була досконалою, проіснувала до 1961 року, коли була прийнята Віденська конвенція про дипломатичні зносини, яка стала новим кроком у класифікації дипломатів, з урахуванням тих величезних змін, що відбулися у світі впродовж майже 150 років.

Стаття 14 Віденської конвенції фіксує три класи глав дипломатичних представництв: клас послів і нунціїв, клас посланників та інтернунціїв (акредитуються при главах держав) і клас повірених у справах (акредитуються при міністрах закордонних справ). Як бачимо, випав з переліку клас міністрів-резидентів як такий, що пережив себе і на практиці не застосовується. Країни-учасниці Конвенції одностайно погодилися, що "інакше, як у стосунку старшинства та етикету не повинно проводитися ніякої різниці між главами представництв унаслідок їхньої належності до того чи іншого класу". У межах кожного рангу старшинство визначається за часом, який минув з моменту вступу на посаду відповідного глави дипломатичного представництва або з урахуванням дати вручення вірчих грамот главі держави, або з часу повідомлення ним Міністерства закордонних справ про своє прибуття чи передачі МЗС копій своїх вірчих грамот, залежно від того, яка практика існує в тій чи іншій країні. У більшості країн моментом вступу на посаду вважається дата вручення вірчих грамот, але деякі, наприклад, Великобританія, визнають дату вручення копії вірчих грамот [22, с. 46-47].

У деяких державах, здебільшого католицьких, серед усіх глав диппредставництв одного і того ж рангу перевага надається представникові Святого Престолу. На зібраннях, під час яких присутні всі глави диппредставництв, постійний повірений у справах (en titre) йде по рангу з главами дипломатичних місій, які перебувають в рангу посла, а третіми за старшинством визнають тимчасових повірених у справах (ad interim), причому стосовно кожного з них враховується дата прийняття повноважень. У випадку присутності також інших членів диппредставництва (дружини дипломатів включно), вони займають місце, що відповідає ступеневі старшинства, який визнається за главою дипломатичного представництва або повіреним у справах.

Іншим працівникам дипломатичної служби присвоюються дипломатичні ранги, які відповідають їхньому становищу в системі відомств закордонних справ. Дипломатичний ранг є нормою, що визнається в усьому світі, орієнтиром для влади, яка приймає цього іноземного дипломата. Ранг визначає становище дипломата в дипломатичному корпусі, можливості та рівень його контактів з владою країни перебування і, врешті-решт, його місце на ієрархічній дипломатичній драбині.

Присвоєння дипломатичного рангу покликане стимулювати професійний ріст працівника, розвивати його професійні якості. Отже, індивідуальний дипломатичний ранг - це ознака досвіду дипломата, його здібностей, рівня набутих знань. Окрім всього, особи, які мають дипломатичні ранги і працюють у системі МЗС, отримують додаткові грошові нарахування до встановлених посадових ставок відповідно до рангу. Як виняток, дипломатичний ранг може присвоюватися особам, які не працюють безпосередньо в системі відомства закордонних справ, але мають відношення (наприклад, в Апараті Верховної Ради України, Секретаріаті Президента, Секретаріаті Кабінету Міністрів) або заслуги в галузі зовнішньої політики і дипломати.

Дипломатія незалежної Української держави отримала у спадок від розваленого СРСР штатні розписи МЗС та дипломатичні ранги. До речі, більшовики, які прийшли до влади в Росії після жовтневого перевороту, вірні своїм руйнівним гаслам "мы все разрушим до основания", ліквідували дипломатичні ранги, а керівників своїх дипломатичних місій іменували "полномочными представителями" (полпредами), що не вкладалося в жодні рамки дипломатичного протоколу й етикету. Але необхідність контактів зі світом змусила більшовицьку владу наблизити свою дипломатичну службу до загальноприйнятої міжнародної системи і відповідно впорядкувати її. А тому Указом від 9 травня 1941 року були введені класи посла, посланника і повіреного у справах, а Указом від 18 травня 1943 року - дипломатичні ранги, які в Росії та інших пострадянських країнах існують практично донині [6, с. 52-53; 11, с. 34]. Дипломатичні ранги присвоюються персонально і пожиттєво.

У сучасних дипломатичних представництвах і місіях дипломатичні посади згідно з рангами йдуть у такій послідовності: посол, радник-посланник, радник, перший секретар, другий секретар, третій секретар, аташе. 18 листопада 2002 року прийнято Закон України "Про дипломатичні ранги України", згідно з яким встановлюються такі дипломатичні ранги: Надзвичайний і Повноважний Посол, Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, радник першого класу, радник другого класу, перший секретар першого класу, перший секретар другого класу, другий секретар першого класу, другий секретар другого класу, третій секретар, аташе - всього 11 рангів. Дуже важливо підкреслити положення Закону про те, що "дипломатичні ранги від Надзвичайного і Повноважного Посла до аташе прирівнюються до рангів державних службовців відповідно з першого до одинадцятого рангу". Дипломатичні ранги посла і посланника присвоюються Указом Президента України, інші - наказом міністра закордонних справ [4].

У ході багатовікової історії формування дипломатії, боротьби держав за зміцнення свого міжнародного престижу відбувалися зміни як трактувань дипломатичних рангів, так і їхнього значення. Наприклад, сучасне повне найменування посла - "надзвичайний і повноважний"- виникло не відразу, а в досить гострій боротьбі постійно акредитованих повноважних послів за своє протокольне старшинство з надзвичайними послами, які перебували в країні тимчасово із спеціальними дорученнями (скажімо, на коронацію, якісь ваяеливі переговори) і на цій підставі претендували на особливі почесті та перші місця, порівняно з послом, який перебував у країні постійно. Щоб це зрівноважити, у другій половині XVII ст. у вірчих грамотах постійних (повноважних) послів почали додавати слово "надзвичайний", зрівнюючи їх таким чином у протокольному плані з послами надзвичайними. Так виникла повна сучасна назва рангу посла. Змінам піддавалися і назви інших дипломатичних рангів. В українській історії, особливо козацької доби, були вживані назви "великий посол" або комісар, посол, посланець, нижчі дипломатичні ранги - писарі, товмачі (тлумачі), гінці.

Варто зупинитися на роз'ясненні дипломатичного рангу і посади "аташе". Згідно з Віденською конвенцією, це - найнижчий дипломатичний ранг або перший ранг молодого дипломата в його дипломатичній кар'єрі. Аташе - це молодший дипломат, ранг якого здебільшого співпадає з посадою. Але розширення діапазону міждержавних відносин та їхньої активізації в XX ст. зумовили появу аташе з особливими, специфічними функціями. У складі посольств діють аташе з питань оборони, військові, військово-морські та військово-повітряні аташе, які є представниками військових відомств своєї країни в країні перебування й одночасно радниками посла з військових питань.

Крім цього, в посольствах можуть бути аташе з питань культури, науки і техніки, сільського господарства, фінансів тощо. Деякі країни призначають навіть аташе з питань релігії. Спеціальні аташе - це висококваліфіковані працівники, які займаються налагодженням і розвитком міждержавних відносин у конкретних галузях. Спеціальні аташе здебільшого мають ранг радника або першого секретаря.

У посольствах можуть призначатися аташе з питань преси (прес-аташе), з числа дипломатів (практично від аташе - до радника), які займаються питаннями преси та інформації.

Усі категорії аташе є дипломатичними співробітниками посольства і входять до складу дипломатичного корпусу, користуються разом з членами родини всіма дипломатичними привілеями.

4. Характеристика дипломатичного корпусу. Обов'язки та функції дуаєна

Уперше в історії термін "дипломатичний корпус" було вжито у Відні 1754 року, і мав він радше іронічний характер. Лише на початку XIX ст. термін увійшов у вжиток як окреслення всієї спільноти дипломатичного персоналу, акредитованого в країні перебування.

Поняття "дипломатичний корпус" можна трактувати двояко: дипкорпус у вузькому сенсі цього слова - це сукупність незалежних один від одного глав дипломатичних представництв, спільними для яких є країна перебування та характер діяльності; дипкорпус у широкому розумінні слова - це сукупність усіх дипломатичних працівників, яких країна перебування визнає в якості дипломатичного персоналу, а також членів їхніх родин (дружин, чоловіків, неповнолітніх синів та незаміжніх дочок). До дипкорпусу також належать торгпреди (керівники торгово-економічних місій) та їх заступники - спеціальні аташе і члени їхніх сімей.

Дипломатичний статус співробітника посольства та членів його родини визначається, насамперед, його урядом через видачу йому дипломатичного паспорта. Трапляються випадки (щоправда, дуже рідко), коли відомство країни перебування відмовляє у визнанні дипломатичного статусу того чи іншого дипломатичного співробітника, якщо його посада не відповідає загальноприйнятій номенклатурі дипломатичних працівників.

Відомство закордонних справ систематично видає (як правило, щорічно) довідник "Дипломатичний корпус" [3]. Управління державного протоколу МЗС України разом з Генеральною дирекцією із обслуговування іноземних представництв (ГДІП) щорічно випускають довідник "Дипломатичний корпус", де в алфавітному порядку подаються країни, які мають свої дипломатичні представництва в Києві, прізвища дипломатичних працівників (з урахуванням їхнього старшинства у складі диппредставництва) та членів їхніх родин, номери службових і домашніх телефонів, а також країни, посли яких акредитовані в Україні за сумісництвом [3]. У довіднику подано список іноземних послів і порядок старшинства, тобто з часу вручення вірчих грамот, перелік національних свят країн, з якими держава має дипломатичні відносини. У кожній країні це видання надзвичайно корисне в роботі як іноземних представництв, так і державних установ країни перебування.

Дипломатичний корпус не є інституцією, яка організована на якійсь нормі міжнародного права, він не є також політичним об'єднанням чи організацією зі статусом юридичної особи, не має права втручатися у внутрішні справи країни перебування. Спеціалісти в галузі дипломатичного права дають такі визначення поняття "дипломатичний корпус": "Дипломатичний корпус не є ні юридичною, ні політичною особою. Це лише об'єднання цілком незалежних одна від одної осіб" (П. Прадьє-Фодере "Курс дипломатичного права"; Париж, 1881); "Дипломатичний корпус не може називатися об'єднанням, яке має юридичні права" (Р. Жене "Дипломатичні переговори і дипломатичне право"; Париж, 1931). Дипломатичний корпус "не є ні юридичною особою, ані політичною установою" (Р. Феррейра де Мелью "Трактат про дипломатичне право"; Мадрид, 1953) [11, с. 96].

Сьогодні (на відміну від деяких спроб минулих століть) ніхто відкрито не претендує на колективні виступи перед урядом країни перебування з питань, що могли б вважатися спробою втручання у внутрішні справи держави. У дипломатичній практиці мають місце колективні виступи дипломатичного корпусу з церемоніальних (протокольних) питань, скажімо, привітання глави держави у зв'язку з обранням його на цей пост. Дипломатичний корпус через свого дуайєна інколи може доводити до відома уряду країни - як правило, через міністра закордонних справ - своє негативне ставлення, коли зневажають імунітети та привілеї дипломатичного корпусу, наприклад, шляхом публікацій у мас-медіа некоректних публікацій стосовно акредитованих у країні іноземних дипломатів. У багатьох країнах, в тому числі і в Україні, відбуваються зустрічі вищого керівництва держави з дипломатичним корпусом (скажімо, з нагоди національного свята, Нового року), на яких, як правило, виступає глава держави або уряду, де члени дипкорпусу мають нагоду поспілкуватися з ними. У багатьох країнах існують неформальні об'єднання дипломатичного корпусу, так звані дипломатичні асоціації, які допомагають йому в оперативнішому вирішенні окремих протокольних питань, сприяють обміну інформацією з тих чи інших аспектів со- ціально-економічного чи суспільно-політичного курсів у цій країні, допомагають здійснювати контакти з офіційними колами країни і між диппредставництвами.

На чолі дипломатичного корпусу стоїть дуайєн (старшина), якого ніхто не призначає і не обирає, ним автоматично стає той, хто найдовше перебуває в країні, абсолютно немає значення, велику чи малу країну він представляє.

У деяких, здебільшого католицьких країнах, особливо в Латинській Америці, в Республіці Польща, дуайєном, зазвичай, є папський нунцій (незалежно від часу вручення ним вірчих грамот), а віце-дуайєном - найстарший посол.

Дуайєн - посада почесна і винятково репрезентаційна, тому жодних прав стосовно інших членів дипломатичного корпусу він не має. Вказівки, які він може давати, не є обов'язковими, і кожний диппредставник ставиться до них, виходячи із власних міркувань чи інструкцій, отриманих від свого уряду.

Дуайєн виконує деякі протокольні та організаційні функції. З метою вироблення якоїсь загальної позиції в дипкор- пусі він може час від часу організовувати консультаційні наради з главами диппредставництв, які мають неофіційний характер і проводяться, як правило, під час сніданків чи обідів. Дуайєн організовує прийоми здебільшого у зв'язку з від'їздом глави диппредставництва та вручення йому пам'ятного подарунка. Ці заходи проводяться за кошти внесків диппредставництв.

Від імені дипломатичного корпусу дуайєн виступає на урочистих церемоніях в країні перебування, висловлює поздоровлення чи співчуття офіційним особам, але при цьому він повинен мати повноваження дипкорпусу або, принаймні, бути впевненим, що його підтримають.

При необхідності дуайєн може виступати на захист привілеїв дипломатичного корпусу протокольного (церемоніального) характеру (старшинства членів дипкорпусу щодо представників місцевої влади, участі та місця дипкорпусу в церемоніях тощо).

Тут названі, так би мовити, основні типові функції дуайєна, в які можуть вноситися корективи залежно від особливостей кожної країни.

Звичайно, становище дуайєна дипкорпусу дозволяє йому займати в країні перебування особливе, почесніше становище, ніж звичайному главі диппредставництва, він може більше перебувати на очах як урядових, ділових кіл, так і громадськості, преси, що, безумовно, позитивно впливає на його авторитет. Дуайєн краще обізнаний із звичаями, традиціями, протоколом країни перебування, а тому може давати корисні поради новоприбулим послам, які, як правило, саме його першого відвідують з візитом у дипломатичному корпусі. У часи радянської дипломатії, щоб зайняти пост дуайєна у країні, яка викликала особливе зацікавлення, докладалося чимало зусиль, зрештою, як і за становище дуайєна в Москві, де, наприклад, дуайєном упродовж 18 років був посол Швеції Р. Сульман, понад 10 років - посол Канади Форд і посол АРЄМ. Галет.

Список використаної літератури

1. Ботавина Р.Н. Этика деловых отношений: Учебное пособие для студентов обучающихся по экономическим специальностям. - М.: “Финансы и статистика”, 2010. - 208 с.

2. Гах Й.М. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 160 с.

3. Герасимчук А.А., Тимошенко О.І. Етика та етикет. - К.: ЄУ. - 2011. - 350 с.

4. Герчикова И.Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики: Учебн. пособие - М.: Консалтбанкир, 2012. -576 с.

5. Дерлоу Дес. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. - К.: Наукова думка, 2011. - 242 с.

6. Зусін В.Я. Етика та етикет ділового спілкування: Навч. посібник. -2-е вид., перероб. і доп. - К.: Центр навчальної літератури, 2012. - 224 с.

7. Кубрак О.В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. - Суми: ВДТ “Університетська книга”, 2010. - 288 с.

8. Малахов В.Г. Етика: Курс лекцій. - К.: Либідь, 2010. - 304 с.

9. Мартыненко Н.М. Основы менеджмента: Учебник. - К.: Каравелла, 2013. - 496 с.

10. Палеха Ю.І. Ділова етика: Навчально-методичний посібник. - К.: ЄУФІМБ, 2012.- 250 с.

11. Палеха Ю.І. Етика ділових відносин: Навч. Посібник. - К.: Кондор, 2010. - 356 с.

12. Сердюк О.Д. Теорія та практика менеджменту: Навч. посібник. - К.: Професіонал, 2014. - 432 с.

13. Статінова Н.П., Радченко С.Г. Етика бізнесу: Навч. посібник. - К.: КНТЕУ, 2010. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru