Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичні та соціокультурні передумови виникнення прикладної етики

Зміст

етика моральнісний духовний настанова

1. У витоків етики як практичної філософії

2. Методологічні підстави прикладної орієнтації етики

3. Прикладна етика як нова стадія розвитку етики

4. Основні принципи етичної регуляції в сучасному суспільстві

Список використаної літератури

1. У витоків етики як практичної філософії

Розуміння всезагальності певних духовно-етичних настанов формується в давніх цивілізаціях як Сходу, так і Заходу. Постулювання наявності деяких загальних імперативів, що стосуються всіх людей, є характерним як для релігійної, так і для філософської думки. До них можна віднести уявлення про доброчинність, благо, правильність, гідність, справедливість, честь, мужність та ін. Обґрунтування їх здійснювалось у широкому діапазоні від посилань на божественну волю до природних законів.

Сучасний дослідник А Макінтайр акцентує увагу на тому, що практика тоді призводить до набуття внутрішніх благ, а не лише до зовнішніх, коли в ході такої діяльності формуються людські доброчинності (справедливість, хоробрість, чесність тощо). Він дає таке визначення доброчинності, яка є "... набутою людською якістю, володіння і вияви якої дозволяють досягнути тих благ, які є внутрішніми стосовно практики і відсутність яких ефективно перешкоджає досягненню будь-яких таких благ"*.

Таким чином, можна зробити висновок, що без формування ціннісного універсуму людини практична діяльність не є корисною для неї. Перехід мислення у більш масштабний вимір відбувається на основі ціннісних орієнтирів, які визначально постають над практикою як ідеал (добро, краса, істина).

Вторинною моральною рефлексією є процес індивідуальної і колективної оціночної діяльності на базі таких орієнтирів і його результати є моральним освоєнням дійсності та мораллю конкретного суспільства. разом з ціннісно-ідеальними орієнтирами моральної свідомості (героїзм, любов, свобода) існує ціннісне поняття "корисне", яке узагальнює позитивне значення будь-чого стосовно до інтересів людини.

Змістовний діапазон "корисного для людини" є надзвичайно широким, у нього входить і задоволення вищих потреб. На відміну від "вигоди" і "користі" у вузькому значенні цих слів, "корисним для людини" є задоволення інтересу, який не здійснюється за рахунок нехтування інтересами інших людей. У капіталістичному суспільстві корисне стає пріоритетною цінністю, ключовим принципом підприємницької свідомості, що обумовило його розробку і застосування в етичній теорії праксеологічної спрямованості. В ній переважає завдання досягнення практично-поведінкового результату суб'єктом моральної самореалізації.

Широка поширеність моральних норм, приписів, категорій та принципів, їх збіг по суті і розходження за зовнішньою формою сприймається як культурно-антропологічний факт.

Певна вразливість такої позиції полягає в ототожненні універсальності та загальної поширеності моральних норм. До невирішених проблем належить і те, що в сучасному світі співіснує величезна кількість цінностей, які важко узгодити між собою, що створює загрозу такій оптимальній концепції глобалізації, як сталий розвиток. Світова технологічна і соціальна політики не можуть не включатись до вирішення цього питання. Вагомі технологічні впливи пронизують всі частини такого унікального і складного феномена як людське життя.

У видатного філософа І. Канта моральнісний закон виступає як примус людської волі, як необхідність діяти усупереч багатоманітним впливам, які ця воля відчуває. Цей моральнісний закон набуває форми примусовогобоління - імперативу. Якщо уявити досконалу добру волю, або святу волю, то для неї моральнісний закон є єдиним принципом дії, а тому не виступав би як імператив.

Імперативи - це формули відношення об'єктивного моральнісного закону до недосконалої волі людини. Всі імперативи людської поведінки поділяються Кантом на два великі класи: одні з них наказують гіпотетично, інші - категорично. У першому випадку, наприклад, поради лікаря є гарними для людини, що бажає турбуватись про своє здоров'я. Категоричний імператив приписує вчинки, які є гарні самі по собі, без урахування наслідків, безвідносно до якоїсь іншої цілі. Тільки категоричний імператив можна назвати імперативом моральності. І навпаки, тільки імператив моральності може бути категоричним.

У працях Канта є три основні формулювання категоричного імперативу, хоч при цьому це один, єдиний, закон. Його різні втілення пов'язані з основними параметрами людських вчинків - змістом, ціллю і причинами. Кант показує, що за цими основними критеріями категоричний імператив є безумовним, загальнозначущий з точки зору змісту, бо не приписує жодних вчинків, а стосується лише максим волі. Категоричний імператив є абсолютним з позицій цілей, бо орієнтований на абсолютну ціль, мету саму по собі. Також він є безумовним з точки зору причини, бо його причиною є сама воля розумної істоти.

Різні формулювання категоричного імперативу являють собою різні способи демонстрації його універсальності і загальнообов'язковості.

Найбільш знаною є така формула категоричного імперативу: "вчиняй тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала всезагальним законом"*.

Другий варіант категорично імперативну перефразовано так: "Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився би до нього тільки як до засобу"*.

Третє уточнення передбачає, що воля кожної розумної істоти може бути моральнісно законодавчою. Ця формула категоричного імперативу називалась Кантом принципом автономії волі: "Принцип волі кожної людини як волі, що всіма своїми максимами установлює всезагальні закони"**.

Етика Канта веде нас не до міфологічного минулого, а в етичне майбутнє. Кант виключав два розповсюджених шляхи пошуку визначального закону для моральнісної сфери життя як у почуттєвій, фантазійній, мрійливій формі, так і в емпіричній. Кант вважав, що за межами морального закону у внутрішньому світі діючої практично особистості немає необхідності нічого шукати.

Моральний закон в нас, переконаний Кант, сам по собі є достатнім і навіть не дозволяє шукати нам визначальну основу поза ним. Надмірне теоретизування з цього приводу є, власне, маренням і ні до чого реального привести не може, бо будь-яке зображення моральності поза практичним розумом може виявитись тільки негативним. Там, де закінчується знання, починається віра морального розуму, який виходить із свободи і, відштовхуючись від неї, вимагає переконання в наявності Бога і безсмертя. Кант стверджував, що в понятті Бога не може бути дано нове і більш міцне обґрунтування свободи, ніж те, яке входить до свідомості у вигляді моральнісного закону.

При доведенні можливості вищого блага як кращого світу людей одночасно підтверджується дійсність вищого вихідного блага, а саме - існування Бога. Це припущення не є необхідним для моральності, але стає необхідним за допомогою неї. В ідеї безсмертя Кант вбачав можливості безкінечного розвитку моральнісного суб'єкта.

Кант - видатна особистість, бо органічно поєднав могутні моральнісні переконання з надзвичайно суворим логічним мисленням і волею, сповненою ентузіазму. Заслугою Канта можна вважати те, що він вивів мораль із розслабленого, рабського, стану, в який вона потрапила завдяки розрахунку тільки на щастя. Саме через так званий "формалізм" кантівська етика виявила свій плідний і дієвий характер, справляє свій надзвичайний культурний вплив і в наш час.

Важливою для всебічного розгляду критерію універсальності є критика Г.В.Ф. Гегелем його безумовності. При розгляді вихідної тези стосовно того, що людина по природі є доброю, Гегель уточнював: "Сказати, що людина по природі є доброю - отже, людина в собі є дух, розумність, створена за образом і подобою до Бога, - Бог є добро, а людина як дух є дзеркалом Бога, вона є добром у собі"*.

Однак у подальшому викладі Гегель чітко розрізняв потенціал людини як істоти духовної і в собі доброї та доброї людиною в дійсності. Як діяльний суб'єкт людина розкриває цю свою добру природу у вигляді "для-себе-буття" добра як свідомий і особистісно важливий вчинок.

Діалектичний аналіз співвідношення добра і зла у природі людини дозволяє розглядати цю роздвоєність не метафізично і без протиставлення, бо, на думку Гегеля: "... людина не повинна залишатись такою, якою вона є у своїй безпосередності, вона повинна вийти за її межі, - це і є поняття духу". Цей вихід за межі своєї природності, свого "в-собі-буття" і є те, що спочатку породжує роздвоєність, чим безпосередньо роздвоєність покладається. Без цього людина не є в дійсності доброю: "... говорячи про людину, забувають, що освіта і виховання людей відбувається за допомогою укладу життя, законів і т. д. Кажуть: адже люди не такі вже й злі, ти тільки поглянь навколо себе: проте це вже Моральнісно, морально освічені люди, вже реконструйовані, приведені до примирення".

2. Методологічні підстави прикладної орієнтації етики

У прикладній етиці найбільш методологічно плідним буде широке розуміння корисності як критерію універсальності принципів. Синкретичне розуміння корисного запліднювало витоки європейської інтелектуальної історії. У XIX-XX ст. воно збагаченоутилітариським розумінням (Д.С. Мілль, Є. Бентам) і своєрідною інтерпретацією у прагматизмі (Д. Дьюі, У. Джеймс). Спільним знаменником таких підходів є обов'язкове гіпотетичне переконання в безумовній прийнятності цінностей окремої людини для інших людей. У цьому контексті зростає роль раціональної складової вибору цінностей (осмислення, обґрунтування, обговорення), що в кінцевому результаті приводить до загальних принципів.

Недостатньо виправданим буде різке протиставлення етики І. Канта як найбільш впливової теорії Нового часу і утилітаризму. В полеміці з кантівською теорією формувались й інші філософські концепції некласичної філософії XX ст. Водночас, у сучасних підходах переважає думка про необхідність взаємодоповнення впливових форм етичної аргументації, а не їх взаємовиключення.

Виникнення утилітаризму (від лат. наШаз - користь) як напряму моральної філософії пов'язане з іменами І. Бентама та Дж.С. Мілля. Початок був покладений у трактаті І. Бентама "Вступ до принципів моральності і законодавства" (1780). Як етичний твір ця робота є першим і найбільш повним викладом концепції утилітаризму. Своїми попередниками І. Бентам вважав Ф. Хатчесона, К. Гельвеція, Д. Прістлі, Д. Г'юма та ін.

На думку І. Бентама, "принцип корисності" діє у чотирьох сферах: фізичній, політичній, моральній та релігійній. Він не передбачав, що всі люди за допомогою цього принципу будуть регулювати свою поведінку, тому що кожний максимізує своє щастя, а не "найбільше щастя найбільшої кількості людей", яке має характер обов'язку. Тому принцип був насамперед адресований законодавцям і політичним діячам, здатним вносити зміни в суспільство.

Стосовно особистої етики "в її нормативному варіанті", то вона повинна надавати інструкції індивіду як збільшити власне щастя, яке є елементом щастя всього суспільства. У цій праці була здійснена класифікація задоволень (14 видів) і страждань (12 видів), проаналізовані поняття "страждання", "мотив", "емоція", "жага", "прагнення", "доброчинність", "зло" та ін.

Утилітаризм був розвинутий і дістав назву з наукового доробку Дж.С. Мілля в праці "Утилітаризм" (1863). Дж.С. Мілль надавав важливого значення тому, що базові моральні судження, що стосуються кінцевих цілей і засад оцінки, не піддаються безпосередньому доведенню, але демонструються в тому числі і за допомогою підстав, які можуть впливати на людей. Він розглядає моральні почуття і правила як результат багатовікового морального досвіду людства.

Дж.С. Мілль наполегливо проводить розділення "корисного" від вигоди і почуттєвих задоволень. На його думку, задоволення є різними і якісно, і кількісно. Найбільш цінними будуть ті, яким віддає перевагу більша кількість людей, що з ними знайома і зазвичай, якщо є можливість, люди віддають перевагу вищим потребам, прагнуть вдовольнити почуття власної гідності.

Дж.С. Мілль визначав мораль як такі правила для керівництва людини в її вчинках, через здійснення яких створюється для всього людства існування найбільш вільне від страждань і найбільш багате насолодами. Утилітаризм, за Дж.С. Міллем, розвиває традиції епікурейства, стоїцизму і в особливості християнства, яке втілило дух утилітаризму через закладене в основу правило, заповіт любові та ідеал вселюдського єднання. Водночас важливими є зусилля з досягнення власного щастя кожною окремою людиною.

Поряд з головним принципом корисності співіснують вторинні принципи: "не зашкодь", "протидій нещастю", "враховуй інтереси ближніх". Становлення цього напряму відбувалось в гострій полеміці з апріоризмом та інтуїтивізмом, зокрема, з ідеями І. Канта.

Проте ця теорія не уникла і внутрішніх суперечностей. Насамперед це стосується дилеми віднаходження основоположень для оцінки вчинків.

Згідно з теорією класичного утилітаризму оцінка вчинку повинна основуватись на результатах дії, взятої автономно як окремого здійсненого акту. В інтерпретації Дж.С. Мілля до цього додається дотримання прав інших людей в якості одного з результатів дії. Одночасно права людини виступають певним стандартом, виконання якого є обов'язком кожної людини.

Таким чином, з'являється два типи основоположень оцінки: результат до якого привів вчинок, і стандарт, або правило, якому вчинок повинен відповідати. Ці напрацювання стали важливими елементами розвитку теорії прикладної етики.

Найбільшого розвитку прикладна етика досягла на основі англо-американської філософської традиції. На цьому шляху було кілька суттєвих етапів, що пов'язані з переосмисленням традиційної етики. Важливою віхою стало виникнення метаетики, яку ідейно започаткував визначний теоретик XX ст. - Дж.С. Мур, хоча сам він терміна "метаетика" не використовував. Основний задум цього напряму досліджень полягав у надбудові над класичною нормативною етикою формалізованої методології за прикладом інших наук, яка виключала б вихідні суб'єктивні ціннісні настанови. Прагнення засобами логічного аналізу суворо визначити поняття етики з часом потерпіли поразку, бо виявилось, що основні положення етики неможливо тлумачити нецін-нісно.

Основний етичний твір Дж.Є. Мура "Принципи етики" є орієнтованим не на обґрунтування ціннісних програм, а на аналіз традиційних етичних питань ("що є добро", "що є обов'язок" і т. ін.), з'ясування їх точного змісту, встановлення правил і норм етичних роздумів. Цей напрям орієнтований на ліквідацію елементарних логічних помилок при використанні основних етичних понять.

Дж. Є. Мур був переконаний в можливості побудови етики як строгої науки. Підзаголовок до "Принципів етики" він визначив таким чином: "Пролігомени до всякої наступної етики, що може претендувати на звання наукової". Загальною рисою етичних суджень Мур вважав те, що вони до поведінки людей прикладають визначення "хороше" предикат "добро", або його протилежність "погане" предикат "зло".

На думку Дж.Є. Мура, етика повинна досліджувати не тільки те, яким об'єктам зазвичай належить якість "хороший" ("добро"), але також і те, якою є сама ця якість. Ця якість не може бути просто визначена, бо "добро" є деяким унікальним предметом мислення, єдиним у своєму роді серед безмежної кількості інших предметів.

Прагнення етиків ототожнити "добро" з якимись іншими предметами Дж.Є. Мур називав "натуралістичною помилкою". "Добро" не може бути емпірично зафіксовано й описано, тому натуралістична етика, що ототожнює добро з тією чи іншою "природною якістю" - задоволенням, користю, біологічною еволюцією та ін., постійно припускається цієї помилки. Наприклад, можна стверджувати, що "задоволення є добро", однак зворотне твердження "добро (взагалі) є задоволення" буде логічною помилкою, подібною до тієї, як би із судження "лимон - жовтий" ми робили б висновок "жовте є лимон".

Дж.Є. Мур наділяв добро, крім "неприродності", властивістю "унікальності". Помилковими він вважав не тільки натуралістичні, а й метафізичні (супранатуралістичні) визначення. Також Мур постулює ще одну сутнісну властивість добра - "простоту", що означає неможливість розкладати його на частини. Цим він зарахував до помилкових ті дефініції, в яких добро визначається через опис складових його ознак. Врешті-решт виявляється, що будь-яке визначення добра є неправильним, так як це поняття не можна визначити в принципі. Дж.Є. Мур вважав, що лише завдяки інтуїції люди знають, що таке добро, але всяка спроба вербалізувати це знання з невідворотністю призводить до логічної помилки. Таким підходом Мур продовжив автономне розуміння етики, започатковане І. Кантом.

Дж.Є. Мур ввів поняття "органічне ціле" для визначення такого цілого, особливість якого полягає в володінні ним цінністю, що відрізняється від суми цінностей його частин. Він вважав, що моральні судження мають пізнавальний статус, залишаючись при цьому інтуїтивно ціннісними. У подальшому в метаетиці моральні міркування стали особливим предметом дослідження, хоч окремих аспектів цього виду міркувань торкались ще Аристотель, Д. Г'юм, Дж.С. Мілль.

Пошуки ідеальної моделі моральних міркувань, загальнозначущих правил, необхідних для досягнення доказових, обґрунтованих, моральних висновків співвідносились з реальною практикою моральних суджень як у буденній свідомості, так і в етичних концепціях. Нерідко аргументом на користь логічної специфіки моральних міркувань слугує посилання на широко відомий "принцип Г'юма", або "гільйотину Г'юма".

В основі етики Д. Г'юма лежить концепція незмінної природи, що складається зі звичок, які формують моральні оцінки, тісно пов'язані із задоволеннями. У пошуках мотиву, який би примусив людей слідувати вимогам "спільного блага", Д. Г'юм звертався до альтруїстичного почуття "симпатії", яке протиставляв індивідуалізму. У "Трактаті про людську природу" Г'юм зазначав, що автори всіх відомих йому етичних теорій у своїх розмірковуваннях постійно і непомітно для себе переходять від речень зі зв'язкою "є" до речень зі зв'язкою "належить". Завдяки такій позиції в метаетиці різко розводились судження факту і судження обов'язку (або дескриптивні і прескриптивні судження) за їх логічним статусом. Вважалось, що неможливо побудувати логічно правильний умовивід, якщо всі посилання дескриптивні, а висновок прескриптивний. Це означає, що моральні норми в принципі не виводяться зі знань про суще.

Полеміка з приводу можливості переходу від знання до цінності особливо загострилась у 20-ті роки XX ст. і досі триває у наукових колах. У 1930-1950-х роках переважала радикальна критика нормативної етики, їй було відмовлено у статусі теоретичної дисципліни. Водночас деякі представники метаетики вважали, що не можна зводити моральну філософію до аналізу мови моралі, уточнення її понять, головним завданням етики, на їх думку, має бути вирішення її "змістовних", ціннісних проблем.

Чисельні спроби ліквідувати дихотомію "фактів" і "цінностей", довести правомірність логічного переходу від суто пізнавальних суджень до нормативних не привели до особливо значимих результатів. У зв'язку з цим в 70-ті роки XX ст. відбулось певне відновлення нормативної етики в метаетичних дослідженнях. Такі риси є характерними для етичної теорії британського філософа Р. Гейра. Він віддавав належне настановам аналітичної лінгвістичної етики, аналізу мови моралі, значенню моральних термінів. Та, Р. Гейр не вважав, що необхідно ліквідувати традиційну моральну метафізику.

Оцінюючи етичні вчення, Р. Гейр доходить висновку про необхідність переформування всієї попередньої етичної проблематики в термінах філософії мови і представлення всіх філософських теорій як різних способів інтерпретації моральних слів і висловлювань, які, на його думку, дають помилкове витлумачення мови моралі. Наслідки таких помилок Гейр вбачає в релятивізмі і суб'єктивізмі. Для ліквідації таких наслідків він розробив концепцію прескриптивізму, яка є протилежністю дескриптивізму у всіх його різновидах і натуралістичному, і інтуїтивістському.

Обидва ці підходи залишаються фактично в межах тлумачення "моральних фактів". Р. Гейр піддає критиці гедонізм, який "моральну правильність" вчинку пов'язує з "максимізацією задоволення", еволюційну етику, яка шукає відповідності моральних максим в еволюційному процесі. В цих обґрунтуваннях Гейр вбачає лише мовні конвенції.

Однак аргументи інтуїтивістів теж не мають тієї фактологічної певності, що в кінцевому результаті призводить до різних моральних умовиводів. Ця ж розмитість і невизначеність характеризує також побудови емотивістів, які не в змозі пояснити ірраціональні почуттєві потяги людини. На противагу таким позиціям Р. Гейр стверджує, що мова моралі служить не для опису фактів, а для того, щоб приписувати або рекомендувати певні дії. Він вважає прескриптивність не психологічною, а логічною властивістю моральної мови, тому правила логіки, що вироблені розумом, є об'єктивно необхідними вимогами розуму. Свідченням того є факт наявності єдиної логічної форми належності, інваріантної для всіх культур, що робить можливим діалог між ними. При цьому залишається відкритим питання про змістовні критерії морально належного.

У пошуках такого критерію Р. Гейр здійснює адаптацію кантівського категоричного імперативу, вносячи ряд уточнень і доповнень. Найбільш значимою є концепція універсалізації моральних суджень. Дійсність моральної вимоги має бути не тільки в тому, що вона є загальнообов'язковою для всіх розумних істот, а в тому, що вона може бути прикладена до безмежної кількості конкретних ситуацій, подібних до тієї, для якої сформульована дана вимога.

Такий підхід дозволяє детально досліджувати наслідки прийняття різних, навіть альтернативних рішень і з урахуванням всього цього встановлювати параметри універсального морального закону. В кінцевому результаті Р. Гейр вважає за потрібне доповнити категоричний імператив І. Канта утилітаристським прорахуванням максимальної суми користі (або блага) для всіх, хто залучені до конкретної ситуації. Р. Гейр не визнає протиставлення кантіанства й утилітаризму і шукає нормативні рішення проблемних питань сучасної етики (злочинність, смертна кара, евтаназія, аборт тощо).

Для американського прагматизму найбільш впливовим представником філософської традиції став утилітаризм Дж.С. Мілля. Зокрема, У. Джеймс поділяв тезу етики Мілля про "корисність" безкорисних вчинків. Послідовники цього напряму називали філософський прагматизм "гуманістичною філософією людини", вони виступали проти тих, хто вважав "досвід" і "дух" несумісними.

У Джеймса "досвід" втрачає значення нижчого ступеня пізнання, прийнятого в раціоналістичній філософії, і стає синонімом "життя". Прагматизм прагнув повернути філософську думку в природну течію, в просте ставлення до вічних питань про сенс життя, моральнісну світобудову. У. Джеймс проповідував "принцип особистості", згідно з яким людина творить свій світ, свій шлях, свою істину, причому творить всіма рівнями свого "Я", у тому числі і підсвідомістю.

Головним поняттям, навколо якого вибудовувались інші філософські категорії, стала людська дія. Оскільки дія є основною формою життєдіяльності людини, а сама вона має свідомий і цілевідповідний характер, то постає нагальне питання про ті механізми свідомості, мисленнєві структури, які забезпечують продуктивну дію.

Другим класиком прагматизму заслужено вважають Д. Дьюі, основним методом якого став інструментальний підхід. Д. Дьюі віддавав перевагу вивченню не об'єктів, а "подій" і "явищ", "проблемних ситуацій". Зміст філософії, на його думку, необхідно розглядати як елемент соціальної і культурної ситуації. Через те, що етичні категорії трактуються переважно як готові, завершені, що не піддаються перевірці, то не може бути жодного стандарту для оцінки їх правомірності. На думку Дьюі, тільки посилання на ситуацію, в контексті якої категорії народжуються і функціонують, здатне забезпечити нам підстави для оцінки їх вартості і важливості.

В сучасній етиці існують певні шляхи виходу із тих невирішених проблем, які постали перед теоретичною етикою, нездатною виконати функцію розробки дієвих та універсальних принципів. Значні труднощі виникають і перед прикладною етикою, через її емпіричну орієнтованість і тенденцію до надмірної релятивізації.

У найновітніших варіантах концепції прикладного утилітаризму "максимізація чистої корисності" доповнюється формулюванням вимоги "завжди максимізувати загальний рівень задоволення бажань". Принцип максимізації розгалужується на два підходи. В першому передбачається максимізація стандартів корисності, що обумовлена внутрішньою корисністю аж до урахування ментального стану. В другому підході перевага віддається максимізації дій, однак вони можуть не збігатись з усталеними моральними принципами, не завжди в змозі забезпечити граничну і безперечну корисність.

Зіткнувшись з цими та іншими труднощами, P.M. Гейр та інші утилітаристи перейшли на дворівневу систему оцінювання моральних принципів, яка передбачає поєднання як інтуїтивного рівня (нормативний утилітаризм), так і критично-раціонального (прикладний утилітаризм). Гейр стверджував, що на критично-раціональному рівні людина застосовує критерії прикладного утилітаризму для вибору таких орієнтирів, які на інтуїтивному рівні вже керують її життям. Вибрані орієнтири і будуть тими принципами, прийняття яких широким загалом дозволить максимізувати корисність.

Теорія P.M. Гейра виключає далекосяжну апеляцію до наслідків дії на інтуїтивному рівні, що дозволяє гранично усунути розбіжності між думками окремої людини і загальними думками. В цьому контексті плідною також є концепція Р. Холмса, яка започатковує шляхи інтеграції теоретичної та прикладної етики. Він вважав за потрібне розробку особливої, контекстуаліської етики. Такі дослідження починаються з конкретних моральних проблем, для вирішення яких узагальнюється значна кількість емпіричних знань з цього питання. Пошуки відповідного цій проблемі теоретичного компонента не самоціль, бо такий аналіз виключає некритичне використання суто абстрактних принципів. Оптимальним співвідношенням практичного і теоретичного знання, на думку Р. Холмса,є їх взаємна підтримка, підсилення практичного і теоретичного.

Подальше уточнення своєрідності сучасної прикладної етики здійснено Р. Вернером, який вважав, що практичні етичні дослідження якості безпосереднього завдання має вирішення конкретних спірних з моральної точки зору ситуацій і невідкладних для сучасного світу моральних проблем. В цьому процесі теоретичні знання також використовуються, проте основне завдання не зводиться лише до розробки додатків до цієї теорії. В ході дослідження можуть підніматись важливі теоретичні і методологічні питання, але більше значення мають нормативні принципи. Під час такого процедурного вирішення моральної проблеми передбачаються її чітке означення, стимулювання моральної уяви, підсилення аналітично-критичних навичок, класифікація розходжень, створення спрямованості на прийняття рішень і зміну поведінки. До обов'язкових елементів прикладного підходу в етиці належать такі організаційні складові, як обов'язкове завершення суперечки, збереження особистісного простору, структурування дискусій тощо.

Концепція Р. Рорті ґрунтується на доведенні того, що від моменту, коли став критикуватись новоєвропейський раціоналізм і реалізм, етноцентризм є єдиною альтернативою згубному релятивізму. Критика Р. Вернером цієї позиції здійснюється на основі поняття "ключові моральні переконання", наявність і визнання яких є очевидним для членів морального співтовариства у сучасному світі. На думку Р. Вернера, такий підхід відкриває шлях до політично прогресивного прагматизму, який концентрується скоріше на історичному процесі, ніж на сучасному моменті історії.

Таким чином, крім відомої в минулому подальшої диференціації і спеціалізації в етичних дослідженнях, принципово нова тенденція етизації різних сфер життєдіяльності пов'язана з появою такої процедури морально-етичного мислення, що є органічним синтезом теорії і практики і дістала назву прикладна етика. Під цим розуміють не використання теоретичних знань у складних ситуаціях реального морального вибору, або опосередкований виховний вплив теорії моралі через інтеріоризацію її істин в систему особистісних ціннісних орієнтацій, а безпосереднє використання теорії в практиці.

Життєво-практичний потенціал прикладної етики є суттєво вищим порівняно з різновидами нормативної етики окремих професій або галузей життя, які орієнтовані на конкретизацію загальних принципів моралі в зв'язку з особливою суспільною значимістю тих чи інших форм діяльності, що об'єктивно вимагає підняття їх моральних стандартів над середньостатистичними.

Складні взаємовідносини нормативної етики і моралі, відсутність чіткої демаркаційної лінії між ними, завжди існуюча можливість суб'єктивного витлумачення їх настанов є вразливою стороною цих духовно-ідеальних утворень. Виокремлення теоретичних ідей і положень у повністю теоретичну етику так і залишилось бажаним проектом, який не завершився або через об'єктивну відсутність конкретно-наукового інструментарію для дослідження таких складних феноменів, якими є моральнісні вчинки, або через абсолютизацію конкретно-історичного відносного змісту моральних цінностей.

3. Прикладна етика як нова стадія розвитку етики

Прикладна етика свідчить про нову стадію розвитку етики і моралі, на якій здійснюється їх органічний синтез і внаслідок цього етика всю систему свого обґрунтування пов'язує з граничними можливостями людського життя, не виходячи за його межі. До того ж багато вимірів моральної практики не можуть обійтись без теоретичного осмислення, обґрунтування, моделювання та прогнозування. Ця тенденція є активно обговорюваною протягом останнього десятиріччя XX ст. Нерозривність обґрунтування морального вибору і прийняття політичних рішень продемонстрували трагічні події в Сполучених Штатах Америки 11 вересня 2001 р. і всі ті дискусії, які розгорнулись навколо них в світі. Тематичне поле дослідження прикладної етики пов'язано з її функціонуванням в конкретних формах людського буття - політиці, економіці, техніці, екології, вихованні, комунікації та ін.

Етика сучасного суспільства втрачає надмірну утаємниченість своїх принципів і не дотримується ілюзії завершеного духовного продукту. Саме такий новий аспект прикладної етики, який значною мірою пов'язаний з системною диференціацією суспільства і орієнтацією кожної системи на власні особливі нормативи, активізує розробку різних етик. Останні виконують функцію легітимації конкретних виявів людського буття.

При цьому формування, на перший погляд, начебто вузько спеціалізованої етики, призводить до значного синергетичного ефекту, до віддзеркалення у всьому соціальному просторі її моральної енергії, що є проявом природи моральності з її внутрішньою всезагальністю, органічно властивим їй універсалізмом.

Формування глобального світу виключає попередню культурну модель - зосередження духовно-етичної культури у вузьких елітарних колах і побуджує до свідомих процесів інституалізації етичних чинників життя. Цей шлях не може бути простим, але перспектива розширення впливу високої духовної культури, яка стає необхідною для життєво важливих сфер суспільного життя (політика, економіка), не може не викликати оптимізму.

У межах проекту Модерну завжди відводилось важливе місце базовим цивілізаційним принципам. У сучасному суспільстві всезагальні етичні принципи почали виконувати більш дієву практично-регулятивну функцію завдяки все більшому включенню в цей процес соціальних інститутів. Загальною стала думка, що в інформаційному суспільстві зростає роль етичної регуляції поведінки. В наш час на етичних принципах ґрунтуються конституції демократичних країн, вони є засадничою основою діяльності міжнародних організацій, створення документів, які покладаються в основу міжнародного співробітництва. До їх розробки долучається широке коло представників гуманітарних наук і практиків у сфері політики, бізнесу, духовної культури, громадських організацій і рухів.

Така найновітніша тенденція дозволяє суттєво модернізувати традиційну етичну проблематику в царині виховання в цілому і цілеспрямованій педагогічній діяльності зокрема.

Ідеали, цінності і норми виховної діяльності та їх реально працюючий в суспільстві зміст через призму сучасної духовної ситуації в країні, регіоні, університеті, школі дозволить створити ефективні навчальні програми у вигляді великої кількості завдань, проблем, дилем, з якими стикаються педагоги в професійній діяльності. Плідна спадкоємність ґрунтується на розумінні важливості збереження традиційних підходів, завдяки бережливому ставленню до традиції створюються перешкоди псевдо-новаціям.

Нормативна етика педагога була і залишиться важливою складовою широкого кола професійних етик. Водночас принципово новою може бути прикладна педагогічна етика, методологічною основою якої повинен стати синтез культурології, теоретичної етики, психології, соціальної психології та інших наук.

Предметним полем прикладної етики є якісно нове наукове завдання - інтелектуально осмислити соціальну реальність, в якій перестали домінувати традиційні механізми трансляції моральнісної культури. Це стосується навіть "природної моральності", яка завжди зберігалась на міцному фундаменті співробітництва і доводилась до звички, автоматичної дії, навички. В сучасному суспільстві існують властиві саме йому перешкоди і протиріччя в досягненні злагоди між людьми (як основні, базові, для даного суспільства, так і вторинні). Це стає джерелом постійних конфліктів. Особливо не плідною є та їх частина, що обумовлена віджитими, архаїчними забобонами та історичними хибами минулих часів.

Саме протидія застарілим оцінкам і відповідній поведінці, які породжують відсутність порозуміння і ворожість, викликала до життя потребу в прикладній етиці. Йдеться про нейтралізацію тих настанов, які мають об'єктивну тенденцію до зменшення. Проте повільні темпи їх зникнення вступають у суперечність з об'єднанням людства навколо процесу вільного продуктивного виробництва та надзвичайного соціокультурного динамізму, що пов'язані з творчою енергією людей.

Таке завдання породжує необхідність етичної експертизи великих соціальних проектів і моделювання можливих деструктивних загроз для моральнісного клімату у разі їх реалізації. Також є важливим прогностичне передбачення найбільш необхідних для певних соціальних груп ціннісних орієнтацій, що можуть органічно сприяти вирішенню завдань, які стоять перед ними. Такі організаційні зусилля додають ефективності вирішенню прагматичних цілей у просторі спільних справ, що сприяють руху до об'єднаного людства як єдиного цілого, підсилюють віру в людину, в найкраще в ній.

Процедури запровадження прикладної етики не передбачають простого вивчення абстрактного змісту базових принципів і категорій моралі. Вона пропонує через спільне (робота в групах, підрозділах, організаціях) осмислення конкретних складних типових ситуацій підвищувати розуміння наявності морально-етичного виміру в них та уміння давати більш правильні оцінки і відповідно діяти. Йдеться насамперед про прискорену нейтралізацію тих оціночних стереотипів і поведі-нкових стандартів, які з часом будуть все менш впливовими і широко представленими (наприклад, патерналізм, партикуляризм, дискримінація, нерівність). Прикладна етика може прискорити подолання, знецінення таких проявів, як помста, кругова порука, різновиди групового егоїзму.

У розвинених країнах основна стратегія економічного зростання пов'язана з підвищенням ролі розумової праці. Сьогодні такі робітники становлять близько двох п'ятих всієї робочої сили СІЛА і частка їх постійно збільшується. Працівники розумової праці повинні самостійно управляти собою, їм необхідна незалежність. Безперервна інноваційна діяльність стає невід'ємною частиною розумової праці. Вони повинні відповідати за запровадження нововведень, з одного боку, постійно мають вчитися, а з другого - учить інших.

Працівники розумової праці як основний капітал виробництва сам по собі є значною цінністю й усвідомлює це, а поширюючи таке ставлення на інших, стають більш сприйнятливими до визнання самоцінності кожної людини. Тим самим можна передбачати можливість кардинальних змін у сфері моральних цінностей.

Ідеальні моральні ідеали втрачають дієвість у разі відриву від інструментальних цілей. Прикладна етика може сприяти тому, щоб рішуче відбувався поворот у моральнісному житті до гнучких форм розвитку всього нового й обмеження особливо злоякісних форм роз'єднання людей.

Здобуття навичок, оволодіння знаннями, культурою - це свідчення моральнісного зростання. Етична складова стає органічною для сучасного науково обґрунтованого менеджменту на відміну від класичного ієрархічного менеджменту, орієнтованого на примус до праці і жорсткий зовнішній контроль.

На соціально-груповому рівні моральнісна культура є обов'язковою в організації командної роботи, у діяльності професійних груп, які ініціюють інституційну підтримку відкритим етичним кодексам і деклараціям, але основним надзавданням етичних тренінгів, етичного навчання, етичних вправ є вироблення навичок до моральнісної поведінки.

4. Основні принципи етичної регуляції в сучасному суспільстві

В останнє десятиліття формуються якісно нові теоретичні концепції, в яких узагальнюються закономірності морального життя різних соціумів, функціонування переважаючої культурно-історичної форми суспільної моралі. В деяких випадках це відбувається у вигляді доповнення до сталих теорій, а в деяких - у вигляді активного протистояння їм. Передусім це стосується проблематики морально-етичного регулювання як на індивідуальному рівні, так і в різних колективних утвореннях. На особливу увагу заслуговують нові дослідницькі підходи до теоретичного обґрунтування принципів соціальної моралі, які створюють фундамент етичної рефлексії в етико-прикладній сфері.

В європейському моральному мисленні ієрархічні взаємовідносини й органічний взаємозв'язок колективних та індивідуальних цілей втілився у концепти гідності, честі, обов'язку.

Провідна риса традиційної моралі полягає у тому, що чим старішою є форма життя, що прийшла з далекого минулого, тим більше шансів, що саме вона є правильною, і тому підлягає збереженню. Це цілюще джерело устоїв, які засновані на адаптаційних механізмах і репродуктивному відтворенні поведінкових моделей, завжди зберігається як незмінна складова соціалізації і функціонування в полі морально-етичного напруження. Проте опора тільки на традицію стає недостатньою при активізації тимчасових координат сьогодення і майбутнього у людини як суб'єкта історії, культури, що прагне до свободи, діяльнісної самореалізації, новацій, що і не змогло не позначитися на періодичному руйнуванні устоїв, аж до зростання аморалізму.

Кризові нормативно-ціннісні провали, коли збільшувався соціальний безлад, виникали в історії неодноразово. Коливання відбувалися і у бік відновлення порядку, зростання ролі об'єднуючих цінностей. Той факт, що різні спільності завжди знаходили ті або інші способи забезпечення порядку за допомогою моральних правил, уселяє оптимізм. Однак і у наш час навіть освічені і критично налаштовані люди віддають перевагу не теоретичному осмисленню питання, чому саме такими є устої, а їх більше цікавить, якими вони мають бути. Така позиція нехтування вивченням реального життя в етиці, що претендує на статус науки, обертається прихованими формами відносних моральних пріоритетів, які у вигляді абсолютних цінностей проникають в етичний дискурс.

Важливими етапами категоризації моральної свідомості, що впливають на науковий пошук, є виклики життя, які йдуть від досвіду в різних соціокультурних спільнотах. Найбільшою мірою узагальненню, систематизації й якісному осмисленню піддана спільнота як локальний безпосередньо діяльнісний організм і суспільство як опосередкована цілісність, що за своєю суттю постає у вигляді абстракції стосовно до індивіда.

Точкою відліку в ідеологічно незаангажованому підході до цих двох форм громадськості як такої стала праця Ф. Тьонніса "Спільнота і суспільство". При цьому він підкреслював, що його теорія торкається тільки громадських стосунків взаємоутвердження, які сприяють виникненню і розвитку різноманітних плідних зв'язків між людьми, через що етична складова явно присутня в них і істотно видозмінюється. Ф. Тьонніс вбачав свою мету в тому, щоб дати точніше і розгорнуте розуміння спільноти і суспільства. До спільноти такими визначеннями стали поняття крові і духу, спорідненості, сусідства і дружби, гідності і служіння; а для суспільства це - товар і вартість, гроші і ринок, капітал і робоча сила.

Тільки тоді, коли у спільноті взаємна підтримка і згода, вдячність і довіра відчутно перевищують конфлікти і сварки, виявляється особлива моральна істинність таких стосунків, які можуть витримувати випробування тривалим і тісним спільним життям. У цьому випадку таке життя стає по-справжньому спільним життям. Важливо й те, що всі форми традиційних спільностей також найтісніше пов'язані з різними видами життєзабезпечення, виробничої діяльності (сільське господарство, ремесло).

Відповідальність як особиста доброчесність на основі співпраці завжди міцніша і надійніша за відповідальність на основі тільки солідарності, яка виникає з різних джерел переважно духовного братерства. Інституціональна підтримка переважно тих форм самовизначення суб'єкта моральності, яка здійснюється через акцентування значущості "загального блага", або статичне консервативне розуміння "громадянського обов'язку" є консервацією общинності. Чим більше в громадському функціонуванні чинників об'єктивно сприяючих об'єднанню людей заради якоїсь загальної мети, тим більше логіка обов'язку запліднюється відповідальністю, актуальним стає ригоризм. Адже об'єктивна наявність єдності сприяє потенційному збільшенню сприйнятливості до небайдужої зацікавленості людей у спільності, взаєморозумінні, солідарності, але автоматично не призводить до нових нормативних практик з високим моральним рівнем.

На тлі послаблення традиційних зв'язків, формування нового способу соціального буття людей етично орієнтована воля діє в просторі новацій, що згущуються, спрямованих як на взаємну підтримку один одного, так і на взаємне руйнування. Традиційні спільності досить добре справлялися із спонтанною ненаситністю, яка мала тенденцію до зростання, і призводила до найбільш очевидного порушення міри у вигляді загальновідомих вад, що виникають завжди там, де є люди і повсюдно засуджуваних (хтивість, крадіжка, зрада і т. д.).

У комплексі органічних спільностей, які виникають на основі крові, місця і духу, в процесі модернізації найбільшої девальвації піддається така, яка в системній класифікації Ф. Тьонніса визначається як дружба, що за своєю природою істотно відрізняється від моральної енергії спорідненості і сусідства. Дружба є попередньою умовою і результатом об'єднуючої праці і загального способу мислення, цементуючим початком якого є художньо-релігійні чинники. Навіть у середньовічному місті духовні, релігійні узи створювали містичну спільність і внутрішньо мотивований характер, а тому вони більшою мірою залежать від власного вибору людини. Важливим для нашого аналізу є те, що подібна якість громадських стосунків з високою мірою автономності морального начала спілкування характерна для стосунків співпраці в міській культурі, передусім у ремісничо-кооперативному середовищі, а потім і в мануфактурному і серед купецтва.

Економічне життя в умовах формування капіталістичного способу виробництва характеризується подоланням і розмиванням усіх соціальних, територіальних і культурних обмежень, що і призводить зрештою до переважання громадських зв'язків нейтральних стосовно до традиційних цінностей. Потенціал розвитку цього типу господарювання пов'язаний з універсалізацією потреби у вільній діяльності, що одночасно покладає відповідальність за цілісність громадського організму, його стабільне функціонування як необхідну умову для виробничого процесу, що постійно розширюється. Колективна соціальна відповідальність складається в ході надання спільним потребам найбільш прийнятної й ефективної державно-правової форми.

Предметом небайдужості для буржуазії є справедливість у вигляді максимальної початкової рівності, необхідної для цього соціального класу, здатного до самоорганізації, міцних горизонтальних зв'язків.

Паралельне існування суспільності і громадськості приводить до того, що етична свідомість орієнтована на два елементи: як "природна моральність" і "мораль як ідеал", які досить складно сполучаються. Відповідь на необхідність їх об'єднання хоч би за формою відбувається в класичній культурі Модерну через категоризацію поняття "суспільний обов'язок". Те, що реальну моральність така мораль з її ригоризмом і універсалізмом не формує за допомогою тільки абстрактного мислення показав увесь подальший історичний досвід. Спроби впровадження морального добродіяння за допомогою ідеологічного впливу, передусім засобами світського раціонального світогляду виявились неефективними у зв'язку з чим у пропаганді стали використовувати механізм міфологічного, а також релігійного світоглядів.

Основні рушійні сили Модерну не відразу і не цілком виразно демонстрували свій зв'язок з універсальними морально-етичними принципами. Різні етапи процесу глобалізації, особливо останні 40-50 років, значно більше затребують морального обов'язку й етичної відповідальності, що позбавлені культурної і національно-особливої специфічності. Внаслідок того, що цей процес далекий від завершеності, уявляється за потрібне користуватися поняттям "етика соціального обов'язку і відповідальності", яке більшою мірою пов'язане з сьогоденням, ніж з бажаним майбутнім.

У той же час питома вага суспільного, загальнолюдського, змісту в такій етиці значно вищий, ніж в історичних формах гідності і честі, які можуть бути актуальними у наш час швидше з боку форми, ніж з боку змісту. До розвиненого індустріального суспільства етика не брала до уваги глобальні умови людського життя і віддалене майбутнє, а відповідальність не була нормою діяльності. Перетворення відповідальності на центр моралі в домінуючий моральний принцип відбувається в умовах високотехнологічного виробництва, увесь простір якої перестав бути нейтральною територією для етичної теорії.

Зростання соціального динамізму, виробничої могутності, збільшення свободи породжують реалістичний нормативно-ціннісний соціальний проект у вигляді "соціальної відповідальності", а у сфері діяльності бізнесу - "корпоративної соціальної відповідальності". Найбільш ранні теорії соціальної відповідальності підприємництва почали виникати ще на початку XX ст. У 1916 р. Дж. Кларк наголосив на важливості прозорості в роботі бізнесу і написав у "Журналі політичної економії" (The Journal of Political Economy), якщо людина відповідальна за відомі результати своїх дій, то обов'язки бізнесу також повинні включати відповідальність за відомі результати бізнес-угод та діяльності, незалежно від того, визнається це законом чи ні. На початку 1930-х років професор Теодор Крепе запропонував предмет "бізнес та соціальне благополуччя" в Стенфорді та використав термін "соціальний аудит" в перший раз у відношенні до компаній, які мають звітувати зі своїх соціальних зобов'язань. Пітер Друкеру 1942 р. в своїй другій книжці "Майбутнє індустріального людства"стверджував, що компанії мають соціальний вимір разом з економічними цілями і це стосується відповідальності та захисту свободи.

У 1975 р. Кіт Девіс запропонував концепцію корпоративної соціальної відповідальності, що містить п'ять ключових положень, які цілком зберігають актуальність не тільки для зарубіжних, а й для вітчизняних політиків та бізнесменів.

1. Соціальна відповідальність виникає з соціальної влади. Органи влади мають створювати умови та показувати приклади соціальної відповідальності.

2. Бізнес має діяти як двостороння відкрита система: з одного боку, враховувати вплив суспільства, ринкові сигнали, а з другого - бути відкритим у своїх операціях для громадськості.

3. Соціальні витрати, винагороди за діяльність, продукцію, послуги мають бути ретельно обчислені й розглянуті з огляду на правомірність їх віднесення до собівартості виготовлення того чи іншого продукту, надання послуг.

4. Соціальні витрати, що розподіляються за кожним продуктом, послугою, видом діяльності, в кінцевому підсумку оплачуються споживачем.

5. Ділові організації, як і громадяни, залучаються до відповідальності за розв'язання поточних соціальних проблем, які перебувають за межами звичайних сфер їхньої діяльності.

Збалансований погляд на КСВ проголосив Д. Вог у праці "Ринок для переваг: Потенціал та обмеження КСВ". Автор стверджував, що КСВ не є передумовою успіху бізнесу, а слугує виміром корпоративної стратегії: "Так само, як фірми, що витрачають більше грошей на маркетинг, не є обов'язково більш прибутковими, ніж ті, що витрачають менше, немає причин очікувати, що більш відповідальні компанії продемонструють кращу роботу, ніж менш відповідальні. Іншими словами, ризики, які пов'язані з КСВ, не відрізняються від тих, що пов'язані з будь-якою іншою стратегією; іноді інвестування в КСВ має сенс для бізнесу, інколи - ні". Д. Вог також підкреслив, що "дослідження світових топових брендів рідко посилаються на КСВ як на фактор успіху даного бренду. Компанії, що створюють найбільш бажаний перелік успішних організацій, потрапляють туди і через переваги в інших факторах - фінансовій вправності, задоволенню покупців, інноваціям тощо".

Однією з ранній теоретичних доробків, що стосувалась моделей соціальної відповідальності, стала праця 1975 року С.П. Сеті, який розвивав три пов'язані моделі класифікації корпоративної поведінки, яке він позначав як "корпоративне соціальне виконання". Три градації корпоративної поведінки ґрунтуються на:

соціальному зобов'язанні (відповідь на юридичні та ринкові обмеження);

соціальна відповідальність (адресована до соціальних норм, цінностей та очікувань від виконання роботи);

соціальний живий відгук (випереджуюча та профілактична адаптація до суспільних потреб).

Протилежні за характером висновки з того, що слід розуміти під концепцією соціальної відповідальності, породжені суперечками про мету організації. Існує підхід, згідно якого компанії, що мають соціальну відповідальність, відволікають свою увагу від основних економічних цілей.

У 1962 p. М. Фрідмен - видатний американський економіст, фундатор неокласичної доктрини монетаризму, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976), стверджував, що декілька трендів можуть серйозно зашкодити вихідним основам вільного суспільства, як-от, прийняття корпоративними посадовцями соціальної відповідальності замість заробляння більших грошей для своїх акціонерів.