Історія етики: основні тлумачення та концепції етичного

Основні космологічні концепції моральності у філософських міркуваннях стародавніх цивілізацій. Виділення етичної проблематики в особливий напрям життєдіяльності в епоху Нового часу. Розуміння етики в некласичній культурі в контексті постмодернізму.

Рубрика Этика и эстетика
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 19.03.2015
Размер файла 49,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Вироблення та функціонування моральних норм як таких, що регулюють людські взаємини на засадах, принципово відмінних від вроджених чи набутих інстинктів життя, сягають глибин історії. Проте більш-менш усвідомлене їх сприйняття фіксується в міфологіях та епосах різних народів. З появою філософії починається таке осмислення морально-етичних явищ, яке прагне до їх осмислення на основі розуміння та пояснення. Тому історія етичних вчень та поглядів виробила протягом тривалої історії свого існування досить численні та різноманітні підходи та тлумачення етичного. Хоча вони в переважній кількості належать минулому, їх засвоєння та розуміння необхідне тому, що ті аспекти людських взаємин, які в них зафіксовані, не зникли, а продовжують тою чи іншою мірою біти присутніми в наш час.

1. Особливості розуміння етики та моралі в традиційних суспільствах. Філософські концепції етики

В наш час в різних науках початкові етапи суспільної історії досить часто подають як традиційні суспільства, відносячи сюди такі способи суспільної життєдіяльності, що базувались переважно на прямому використанні природних багатств. Тому ми й звернемось перш за все до моральних уявлень традиційних суспільств.

Коли саме та як відбулось становлення моральних норм - на це питання відповісти складно так само, як і на питання про те, коли та як сформувалась людина. Проте можна беззастережно стверджувати, що будь-які етнічні спільноти, які можна сьогодні спостерігати та які характеризуються як примітивні, початкові для розвитку людини і суспільства, регулюють стосунки всередині своїх членів не на основі біологічно-екологічних механізмів виживання, а на основі таких норм та засад, які вже можна наближувати до морально-етичних. Так, наприклад, шлюбні стосунки, відношення між вожаками та рядовими членами спільності, між людьми різного віку вводились в рамки певних стандартів поведінки, інколи - дуже складних. Досить далеких часів сягають найдавніші прояви культових дій, що лежать в основі релігійних та міфологічних уявлень, а поруч із ними, можливо під їх впливом, але також і відносно самостійно розвиваються уявлення етичні та естетичні. З однієї сторони, певні властивості природи і самої людини, виділені з-поміж інших, надзвичайно максималізуються (зводяться у високий ступінь, гіпертрофуються) і через це постають предметами магічних культів, а, з іншої сторони, вони фіксуються за допомогою давнього живопису, петрогліфів (малюнків на камені), глиняних статуеток, різного роду знаків. Паралельно із цим спостерігається прояви принципово нових ставлень до людини: виникають спеціальні поховання людей, що несуть на собі очевидні ознаки супроводжувальних культових церемоній, згодом з'являються жертвопринесення. Спеціальні поховання свідчать про те, що люди вже не розглядають своїх сородичів як простих живих істот, тим більше не зводять їх лише до їх тілесних проявів, а вважають, що в людині присутня така частка, яка не може бути ототожнена із тілом. Жертвопринесення, як це не може видаватись дивним, свідчать також про надзвичайно високе цінування людини, оскільки богам (чи силам природи) дарувалось та присвячувалось щось дуже цінне, вагоме. Опосередковано це свідчить про неминучі зміни у людських взаєминах, щоправда характер таких змін нам не відомий.

Є підстави вважати, що морально-етичні норми з'являються та утверджуються спочатку як заборони, обмеження, що врешті виводили давню людину за коло біологічних циклів життя. Такого роду заборони носили назву "табу" - це полінезійське слово, яке не має прямого перекладу в європейських мовах, вперше було донесене цивілізованому світу капітаном Куком. Воно означало сувору заборону на певні дії, що пов'язані із проявами агресії, або сексуальності, або із нехтуванням соціальних статусів в межах племені. Те, що підлягало "табу", поставало водночас предметом глибокого страху та водночас священного поклоніння. Страх частково ініціювався глибокою вірою в те, що порушення "табу" приносить їх порушнику страшні страждання, хвороби і навіть смерть. Етнографи, культурологи та антропологи вважають "табу" найбільш ранньою відомою нам формою моральності, оскільки саме на його основі блокувались та не допускались певні прояви, що порушували баланс відносин в людському родовому співтоваристві. Характерними особливостями "табу" були: відсутність його нав'язування або підкріплення зовнішніми силами, наприклад, божеством; його повна ірраціональність та своєрідне внутрішнє його ініціювання, тобто навіть при відсутності покарання той, хто порушував "табу", страждав і мучився, так би мовити, сам собою.

Моральні норми, заборони та заохочення починають деталізуватись, підкріплюватись певними поясненнями та обґрунтуваннями вже в міфах та набувають суттєвого раціонального забарвлення в епічних переказах різних народів. По-перше, в міфологіях досить чітко звучить мотив зв'язку певних спрямувань людської поведінки із станом душі, а остання тлумачиться як найбільш суттєва та вирішальна складова людського єства. Саме душа потрапляє під суд і кару в потойбічному світі, але за ті діяння, що їх правили людина в цьому, земному житті. По-друге, тут фігурують вирішальні для етичної свідомості поняття добра і зла. По-третє, тут у різних варіантах фігурують уявлення про долю людини, її жорстоку та невідворотну дію, а разом із тим виникає уявлення про певну моральну міру та норму поведінки, порушення яких так чи інакше тягне за собою жорстоку дію закону долі. Так, наприклад, порушення норм у відношенні до священного, порушення міри у проявах навіть благих намірів, надмірне звеличення або збагачення, - все це "запускало" механізм покарання з боку долі. Цікаво відзначити, що в деяких міфологіях під дію законів долі потрапляли й боги та божества. Тобто це були закони, так би мовити, анонімні, об'єктивні, невблаганні, які просто виражали факт наявності саме такої, а ніякої іншої структури буття та життя. Безумовно, в цих особливостях ранньої моральної свідомості проблискують об'єктивні засади моральності, її реальну необхідність для людського суспільного життя.

В творах так званого героїчного епосу (як-от твори Гомера, ісландські саги, германський епос та ін.) морально-етичні уявлення набувають більшої стрункості, певних пояснень і навіть обґрунтувань, хоча в цілому епічні сюжети базувались на попередній міфології. В давніх потужних цивілізаціях, таких, наприклад, як Єгипет, Шумер, Давня Індія, Вавилон, Іудея, норми моральної поведінки оформлювались на основі релігійно-міфологічних вірувань. Всюди тут домінувала віра в безсмертя душі, а також у те, що її стани та доля можуть мати два варіанти кінцевих виявлень: душа може досягати блаженного стану, але може бути приреченою на вічні муки і навіть на повне знищення. Тому існували уявлення про те, яким чином зберігається в недоторканості всі данні про характер вчинків людини: в Індії тут вбачали дію закону карми (закон всезагальної причини, що не дозволяє нічому із вчиненого зникнути), а в Єгипті вірили в те, що характер людських вчинків та їх моральна визначеність закарбовувались у серці, яке після смерті людини зважували на терезах під час посмертного судилища. В цілому в духовних здобутках цих цивілізацій моральність постає вже усвідомленою та свідомо виділеною з-поміж інших сторін та складових людського життя. Тут фігурують поняття добра та зла, заохочення, винагороди й покарання, сумління, обов'язку, долі, блаженства, страждання та інші моральні поняття, що згодом перетворились на моральні категорії.

Проте концептуального осмислення, раціонального тлумачення та систематичного розмірковування явища морально-етичного плану здобули лише в межах давніх філософських шкіл та напрямів, які, як відомо, найбільше успішного розвитку здобули в давніх цивілізаціях Сходу (Індія та Китай) та в античному світі (Стародавня Греція, Стародавній Рим, елліністичний світ).

Найперші підходи до пояснення явищ морально-етичного плану були або сакральні (освячені божественним авторитетом), або натуралістичні (пов'язували мораль із природними властивостями людини чи космосу). Сакральні пояснення моралі (брахманізм в Індії, аполлонізм та орфізм у Греції, конфуціанство в Китаї, богообраність в Іудеї) базувались на причетності людської душі до божества або божественності (в конфуціанстві статусом божественного наділялось Небо); відповідно, джерелом основних моральних настанов поставала саме божественність. Оскільки божественне вважалось чистим, вільним від будь-яких помилок та відхилень від власної сутності, вважалось, що моральні норми також повинні орієнтуватись на чистоту помислів, на вчинки, шляхетність яких не викликає ніякого сумніву. При тому найбільш бажаним станом душі вважалось максимальне зближення з божеством, або навіть і злиття із ним (такою була мета людського життя в брахманізмі, так подавалось бажане для людини в орфізмі та аполлонізмі, в іудаїзмі). В межах сакральних концепцій та тлумачень моралі були вироблені своєрідні зведення або кодекси моральності, де фігурували основні моральні норми та заповіді. Так, конфуціанство визначало кілька доброчесностей, обов'язкових для будь-якої шляхетної людини; це були людинолюбство, справедливість, повага до старших, виконання ритуалів. В знаменитих книгах Мойсея (вчення Тори) фігурувало "Десять заповідей Господніх" ("Декалок" д-грецьк. мовою), які подавались виключно як божественні настанови людині. Орфізм культивував цілу низку культових дій та ритуалів, що були спрямовані перш за все на очищення душі, культ Аполлона також був орієнтований на дотримання чистоти та ясності людських намірів та задумів, на ретельне дотримання давніх традицій, на провідну роль колективного та раціонального начала в людському житті.

Неважко помітити спільну рису в усіх сакральних підходах до етичного: людина в них поставала перш за все та переважно не активним діячем власного життя, а виконавцем, слухняним прислужником відносно волі вищих сил. Проте, з іншої сторони, ці концепції протистояли необмеженому та зухвалому егоїзмові людей, який час від часу спостерігався (та й спостерігається в наш час) в різних етнічних культурах та регіонах. Наприклад, в Греції напередодні реформ Солона панувало соціальне безладдя, в якому необмежені майнові зазіхання людей приводили до повного нехтування будь-якою мораллю. Подібні періоди історії інколи називали Смутою чи Руїною в історії різних народів. Окрім того, сакральні концепції моралі так чи інакше націлювали людей на прагнення чогось вищого від себе самих, на певне подолання себе, на піднесення намірів та вчинків на рівень, вищій від людського життя. Щоправда, надмірне (фанатичне) служіння божественному інколи перетворює людей на свого роду слухняні "автомати", при тому релігійний фанатизм практично не можна ні похитнути, ні спростувати.

Натуралістичні пояснення моралі виходили із природних властивостей та інтересів людини або зводили людське життя та поведінку до проявів зальнокосмічних законів. Наприклад, філософська школа "Чарвака-локаята" в Стародавній Індії вважала, що такої сутності, що зветься душа і що нібито існує самостійно щодо людського тіла, насправді немає: людина являє собою поєднання так званих елементів або стихій світу - вогню, повітря, води та землі. Коли людина вмирає, її тіло просто розкладається на вихідні елементи, а тому слід дбати не про посмертне, а про земне життя, намагатись отримати від життя як можна більше задоволень будь-якого характеру. Щоправда, деякі представники цієї школи стверджували, що найвищим задоволенням життя є мистецтво уникати страждання, поширеними були погляди на право людини насичувати життя будь-чим приємним для неї. Біблія також доносить до нас відомості про певних людей у певні часи історії, що дотримувались поглядів, схожих на щойно окреслені. До натуралістичних тлумачень моралі можна віднести також давньогрецьку філософську школу кініків, які, наслідуючи певні погляди Сократа, намагались переконувати всіх у тому, що людині варто звертати увагу лише на найперші та прямі життєві потреби, оскільки як раз обтяження людини різними, не потрібними для збереження життя, а тому зайвими клопотами, робить людину залежною, обмеженою, невільною. Представники школи закликали людей бути вірними своєму природному стану. Оскільки до речей, зовсім не потрібних для свободи та збереження життя вони зараховували також і найвищі здобутки культури та творчого генію людини, в подальшій історії етики (завдяки опосередкуванню латинським написанням їхньої назви) вони отримали назву "циніків", а слово "цинізм" стало позначати презирливе, зневажливе ставлення до культурних та суспільних надбань та вимог людської моральності.

Досить поширеними у філософських міркуваннях стародавніх цивілізацій були космологічні концепції моральності, що тлумачили її як наслідок дії загальних космічних законів на людину, а також як ступінь усвідомлення такої дії. Сюди зараховують давньоіндійську філософську школу Санкхґя, китайську школу Даосизму, філософію Геракліта Ефеського та Емпедокла у Стародавній Греції. Всі ці напрями сповідували ідею існування єдиного космічного закону, що править всім та примушує людину до узгодження своїх дій із вимогами даного закону. Завданням людини поставала нагальна потреба у пізнанні вимог цього закону та їх ретельного дотримання.

Філософська школа пізньої античності (епохи еллінізму) під назвою стоїцизм розробила свій проміжний (або синтетичний) варіант етики: у вихідних засадах вони стверджували, що в світі панує всезагальний та невблаганний закон долі (фатуму, що постає єдиним космічним божеством), людина не може його ні змінити, ні відмінити, проте вона має моральну свободу волі (але не дії!), тобто вона сама визначає своє внутрішнє ставлення до того, що із нею відбувається. На думку стоїків, усвідомлення суворої та однозначної дій закону долі в людському житті повинно наставляти людину на прийняття такого стану речей (бо все одно змінити долю або подіяти на неї неможливо), але далі людина повинна переломити не долю, але саму себе тим, що вона, не піддаючись природним страхам чи розпачі, завжди повинна володіти собою, бути спокійною та розважливою, стійко приймаючи все, що приносить доля. Як бачимо, в думках стоїків поєднуються повеління, що надаються людині вищими від неї силами та сутностями, та певні можливості самої людини. Від такого розуміння моралі до нас дійшло два провідні терміни: фаталізм - віра у однозначне та повне визначення всіх аспектів людського житті, аж до найдрібніших, та стоїчність - вміння володіти собою у будь-яких обставинах життя.

Але свідоме розроблення морально-етичних ідей ми знаходимо лише у представників високої класики в розвитку античної філософії - у Сократа, Платона та Аристотеля. Сократа інколи називають найпершим видатним європейським моралістом. І дійсно, моральності людини, моральним засадам її життя Сократ надавав вирішального значення як у філософській теорії, так і в реальній практиці життя. За Сократом людина власне тим і відрізняється від тварин, що живе і діє свідомо, а, значить, на основі вибору засад власної поведінки. Поза таким вибором людське перетвориться в тваринне. Але для виправданого вибору людині необхідні знання, а оскільки від них залежить людська життєва доля, ці знання повинні бути справжніми, тобто надійними, стабільними, остаточними. Знати і діяти морально - це для Сократа було те ж саме. Тому й вважається, що Сократ заклав основи раціоналістичної або епістемологічної етики: бути доброчинною людиною - значить знати, мати істинні знання, а бути аморальною - значить помилятись, схилятись до невігластва. В цьому також вбачають і моральний радикалізм Сократа, оскільки для нього питання про причини та засади моральність вирішувалось однозначно та остаточно.

Платон, учень і вихованець Сократа, пішов далі свого наставника, оскільки, по-перше, почав розрізняти якісно відмінні знання (знання, гадку, мудрість), а, по-друге, він почав досить докладно аналізувати різновиди людських моральних доброчесностей, підводячи моральні засади не лише під вчинки людей, а під державні закони та рішення. Власне засновником етики як науки вважають вже учня Платона - Аристотеля, який вперше написав твори із використанням слова "етика" та провів розрізняння рівнів самої етичної свідомості. В своїх етичних розвідках Аристотель ще більше підсилив раціоналістичне розуміння моралі, оскільки поділив усі моральні доброчесності на два розряди. Перший він назвав етичними доброчесностями, які виникають та формуються в самій стихії життя та базуються на принципі "Роби так, як роблять усі", тобто, наприклад, відповідай добром на добро, помстою на помсту та ін. Але такі стихійно усталені норми поведінки, на думку Аристотеля, не дають надійних підстав для розмежування добро і зла. Тому існують вищі - діаноетичні доброчинності, що базуються на принципі "Роби так, як належить", тобто так, як того вимагають розумні осмислені засади поведінки. Слід відзначити й те, що всі три представники вершини давньогрецької філософії - Сократ, Платон та Аристотель - були прихильниками того, що мораль постає невід'ємною частиною державного життя, що саме потреби державного життя вимагають морально-етичного виховання. Таке бачення моралі називається "моральним етатизмом" (від. фр. слова, що означає державу).

Найбільше уваги питанням моралі приділялось у пізній античній філософії - так званій філософії еллінізму та римсько-олександрійській філософії. Численні напрями цієї філософії (епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, неоплатонізм) прямо ставили перед собою завдання відшукати виправдані засади людської індивідуальної поведінки. В результаті тут біли вироблені деякі принципово важливі позиції (або підходи) в трактуванні моральності. Так, епікуреїзм наполягав на тому, що в основі моральності повинен бути принцип задоволення ("гедоне"), а тому ця позиція в етиці отримала назву "гедонізму". Поряд із цим досить поширеною була позиція евдемонізму, що вважала метою моральної поведінки досягнення щастя, як, до речі, і навпаки, тобто вважалось, що саме дотримання норм моралі може подарувати людині справжнє щастя (стоїцизм). Продовжувала сповідуватись також позиція морального етатизму, яка стверджувала, що моральним слід вважати все, що слугує благу держави, або: державні настанови та вимоги і є засадами моралі; ця позиція була особливо поширеною в громадські думці та філософії Стародавнього Риму. Неоплатоніки пропагували виключно духовний характер моралі та зробили свій внесок у розвиток аскетичного її тлумачення: чим більше утискаються тілесні запити, тим більшої ваги та простору набувають духовні, а в духовних запитах найважливішим є прагнення єднання із божеством. Проте слід сказати, що всі ці позиції ґрунтувались на індивідуалізмі та навіть егоїзмі, оскільки в античній філософії була досить поширеною думка про те, що за природою людина є егоїстом, тобто дбає перш за все та переважно про своє окреме, особисте благо (Демокрит, Епікур, скептики)

В наступну історичну епоху - в Середні віки - спрямування всього духовного життя, громадської думки та філософії докорінно змінилось, оскільки основним життєвим та світоглядним орієнтиром для людей даної історичної епохи тепер була релігія - віддана та непохитна віра в Бога. Відповідно, джерелом моральності вважався Бог: Він створив людину, Він наділив її певними здатностями та властивостями, Він надав їй (у різні способи) найперші настанови на життя, які вміщені в текстах божественних заповідей (для християн - у Біблії). Але це зовсім не означало, що в цей час не виникало серйозних моральних проблем і що філософсько-релігійна думка не намагалась їх осмислити. До таких проблем належали: співвідношення божественного - повного та абсолютного - наперед визначення долі кожної людини та людської свободи волі, джерела зла в тому світі, що створений милістю виключно благого Бога, основ та ознак гріховності певних людей або їх вчинків та ін. В цілому при вирішенні цих проблем середньовічна філософська думка виробила свої позиції в розумінні моралі. Найпершим її постулатом було беззастережне прийняття тези про гріхопадіння людини та, відповідно, її неспроможності самій повернутись до чистого, непорочного стану. Із цієї концепції випливало визнання людини в самому її єстві зіпсованою та гріховною (першородний гріх), тобто зовсім не вільною від моральних вад. Оскільки лише за допомогою Бога людина могла сподіватись на повернення до втраченого Раю, то така моральна установка спиралась на віру у божественну благодать. З іншої сторони, із цього постулату також випливала певна моральна поміркованість та стриманість людини, оскільки у першородному гріху всі люди поставали рівними, значить не існувало підстав для різкого засудження будь-кого. Християнська моральна думка ввела в етичну практику такі поняття як гріх, відповідальність, гординя, любов, надія, смиренність.

В той же час для християнської моральності були характерні позиції ригоризму та пуританства. Обидва терміни виникли пізніше, не в середньовіччі, проте вони влучно характеризують особливості саме цієї етичної думки. Ригоризм означає суворість та характеризується вимогою завжди, за будь-яких обставин дотримуватись і літери, і духу певної моральної заповіді, тим більше, якщо це заповідь божественного походження. Пуританство походить від англійського слова "чистота" і також характеризується вимогами суворого дотримання загальних настанов християнської віри щодо максимального обмеження будь-яких потреб, сповідування скромності та аскетизму.

В епоху Відродження моральні засади християнства в цілому продовжували бути основними для європейців, проте тут відчутно почали культивуватись індивідуалізм, прагнення особистої духовної досконалості (ренесансний персоналізм) та досить активна реабілітація багатогранності людських потреб і запитів. Це проявилось, зокрема, в намаганні довести, що духовна чистота та користь не суперечать одна одній, що земні (в тому числі - тілесні) потреби людини є цілком законними і важливими навіть з огляду на посмертне, потойбічне життя. Але при тому досить активно продовжувала мати ходіння й думка про принципову моральну амбівалентність людини, оскільки, на думку мислителів Відродження, людина могла сягати Бога, а могла й бути нижчою від худоби. Проте все ж провідним мотивом ренесансної етики була думка про неодномірність людини, про неможливість і недоречність нехтувати земними, тілесними потребами та радощами людського життя.

Зробимо загальні висновки із розгляду питання. В ранньому історичному розвитку моральної свідомості та етики досить чітко проглядаються своєрідні альтернативи: мораль все більше набуває раціоналістичних пояснень, проте вона значною мірою спирається на певні первинні самовідчуття та переживання людини, що виявились у міфологічних та релігійних уявленнях; людина поставала водночас гріховною та величною, здатною і нездатною керувати собою в сфері вироблення і дотримання моральних норм. Врешті, можна стверджувати, що моральна свідомість прийшла до думки про необхідність поєднувати та узгоджувати між собою земні та трансцендентні, тілесні та духовні, індивідуальні та суспільні потреби і запити людини.

2. Виділення етичної проблематики в особливий напрям життєдіяльності в епоху Нового часу. Модерні концепції етики

Остаточне оформлення та утвердження етики в якості особливої філософської дисципліни, а сфери моралі - в якості особливої складової людського індивідуального та колективного життя, відбувається в епоху Нового часу (модернову епоху), тобто в період від XVII ст. до середини ХІХ ст. Це було зумовлене перш за все та переважно тим, що саме в цей час внаслідок збільшення можливостей досвіду, техніко-технологічної складової людської життєдіяльності відбулося вивільнення окремої людині із численних форм родової, родинної та соціально-державної залежності. Окремий індивід вперше в історії постав самодіяльною одиницею та відносно самостійним суб'єктом людської життєдіяльності. Саме тепер перед людиною відкрилась нічим не стримана можливість проявляти свободу вибору життєвого шляху та засад власної поведінки. Відбувається звільнення процесів соціальної життєдіяльності з-під домінуючих впливів релігії (так звана секуляризація суспільного життя), а тому починають відшукуватись принципово нові ціннісні орієнтири для та нормативні вимоги для людських взаємин. Тому першою особливістю розвитку етичної проблематики в епоху Нового часу постає свого роду автономізація сфери етики, тобто функціонування її в якості самостійної та самоцінної сфери. Проте ця автономізація відбувалась у дещо своєрідному варіанті: ціла низка мислителів епохи вважали, що питання етики стосуються виключно глибинних духовних питань людини, а тому віддавали цю сферу у відання релігії, тобто стверджували, що мораль - це справа релігії. Цим самим вони намагались виводити з-під опіки релігії науку, політику, мистецтво, юриспруденцію, сімейні стосунки, освіту. Християнська церква не погоджувалась із таким звуженням своєї ролі в суспільстві, проте не відкидала залежності питань життєвого вибору від набожності людини. Інший напрям етичних розвідок носив світський характер: тут намагались знайти засади, корені, причини моралі у соціальних умовах життя людини. Як правило, цей напрям спирався на кілька, як тоді здавалось, неспростовних постулатів: 1) на теорію природного права людини, яку інтенсивно проповідували Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо та ін.; згідно неї всі люди приходять у світ із рівними правами та життєвими претензіями і очікуваннями; 2) на те, що в природному стані та за самою своєю сутністю людина є егоїстом, тобто вона розуміє перш за все саму себе і дбає про саму себе. Відомий французький мислитель і просвітник Ф.Вольтер в цілій низці своїх творів доводив, що саме егоїзм людей приводить до того, що в суспільстві схрещується нескінченна кількість різноманітних індивідуальних прагнень, які врешті не дають належною мірою реалізуватись жодному чистому у своїх витоках життєвому наміру. Саме непереборний людський егоїзм приводить до соціального безладдя та насильства. Тому врешті у філософії Нового часу сформувалась етична концепція "розумного егоїзму", яка стверджувала, що життєві інтереси людей повинні привести їх до необхідності узгодження своїх егоїстичних прагнень, до певних поступок своїми інтересами заради спільних вигод.

Вагому місце в модернових етичних концепціях належало соціальним трактуванням сутності моралі. Їх автори доводили що людина є істотою суспільною, а тому і повинна узгоджувати свої дії із потребами і інтересами суспільного життя. В руслі таких поглядів виникла концепція альтруїзму (від слова - іншій): кожна людина повинна дбати не лише про себе, а й про інших, а тому врешті - про державу, яка одна лише може забезпечувати баланс людських інтересів. Т. Гоббс вважав державу найкращим витвором людської культури, а переваги держави - саме в її здатності спрямовувати егоїстичні інтереси в русло плекання загальних інтересів.

Релігійні концепції етики виходили із постулату безсмертя душі та посмертної винагороди, а тому шукали засади моральності в людських сподіваннях на майбутнє безсмертя. При тому в Новий час релігійні концепції етики досить тісно поєднувались із метафізичними та антропологічними міркуваннями, тобто із міркуваннями про сутність світу і буття та про природу людини, її місце в світі (Б. Спіноза).

Переломним моментом в розвитку етики вважаються погляди та ідеї І. Канта, який почав відстоювати принципово трансцендентальну природу моральних вимог. І. Кант вважав, що із фактичних випадків життя ніяк не можна вивести такі норми і закони, які визнавались би всіма безумовно необхідними та обов'язковими. Такими характеристиками можуть володіти лише положення, виведені на основі природи чистого розуму. Тому моральні норми є формою виразу розумової належності: це те, що належить робити, виходячи не із якихось окремих ситуацій життя, а із самої сутності людської розумності. Певною мірою це нагадує діаноетичні доброчесності Аристотеля. Саме такою - абсолютною вимогою розуму - постає знаменитий "категоричний імператив" І. Канта, який сформульований так: дій завжди так, щоби максима (граничний вираз сутності дії) твоєї поведінки могла бути зведеною у всезагальний закон поведінки. Трохи спрощуючи, можна сказати: те, що ти припускаєш можливим для себе, пошир на всіх інших, і тоді стане зрозумілим, наскільки виправданою є твоя поведінка.

Осмислення моральних норм у якості належного перетворює їх на різновид людських цінностей (ціннісна концепція моралі): адже в таких нормах, поданих у виразах "треба", "належить", "варто", "гідно", присутній момент не наявного, але лише бажаного, очікуваного. Підхоплені послідовниками І.Канта, такі тлумачення моральних норм постали в ХІХ - ХХ століттях майже загальноприйнятими. Досить часто сутність моралі і визначається через цінність або оцінювання. Наведемо два приклади: 1) "Мораль постає як такий практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла".

В подальшому етична проблематика була розвинута та деталізована в творах Г. Гегеля, який вважав, що мораль постає одним із невід'ємних аспектів в розвитку єдиної основи та субстанції світу - Абсолютної ідеї. Відповідно, провідні позиції в етиці належать сходинкам самовиявлення духу, проте об'єктивного духу, тобто такого, який постає в діях суспільної історії, бо лише в соціальних зв'язках та стосунках дух позбавляється жорсткої єдності із індивідом (за умов такої єдності діє суб'єктивний дух). Саме в процесі суспільної історії об'єктивний дух підноситься сходинками від права через мораль до моральності (нравственности). А остання діє в межах сім'ї, громадянського суспільства та держави: як сім'я моральність характеризується через "природний дух", як громадянське суспільство моральність в свої проявах постає внутрішньо суперечливою, як держава вона врешті набуває характеристик розумної волі. Найпершою умовою моральності Г. Гегель вважає свободу волі: воля як така або, як каже Г. Гегель, "в своїй істині", є добро, проте свобода волі передбачає її вихід за власні межі, а, отже, певні негативні дії або сваволю. Розумна воля постає як єдність свободи і необхідності добра. Отже, можна помітити, що гегелівська етична концепція передбачає: а) суспільно-історичний характер моралі; б) її суспільну природу; в) її органічну єдність із правом та політикою. Треба сказати, що всі ці риси успадкував від Г. Гегеля марксизм, дещо підсиливши та загостривши ці характеристики моралі, проте рішуче відкинувши гегелівський абсолютний дух та духовну природу моралі.

Л. Фейєрбах перевів міркування своїх попередників в русло розгляду питань, більш наближених до реальних та всебічних проявів людини. Так, він почав наполягати на тому, що сутність людини включає в себе принаймні три провідні складові: розумність, чуття та волю. Тільки за умов розгортання всіх цих складників людина може жити повноцінним життям. Проте всі ці складові повинні мати предмет свого спрямування та виявлення, а тому найпершою сферою моральних проявів людини є її відношення до природи, суспільства та іншої людини як до справжніх реалій життя. Звичайно, на першому плані тут перебувають людські стосунки, які Л. Фейєрбах називав "насолодою людського спілкування", проте лише за умови, що ці стосунки встановлюються за типом "Я - Ти", а не "Я - Воно", тобто коли вони не перетворюють іншу людину на річ. Своєрідним індикатором справжньої моральної зрілості людини філософ вважав відношення до жінок: якщо воно є рівним та повноцінним, це засвідчує моральну цілісність людських стосунків.

Отже, оглянувши провідні тлумачення моралі та моральності в Новий час, можна стверджувати, що на відміну від традиційних суспільств сфера етики в цю епоху постала відносно самостійною. Вона набула тут досить інтенсивних філософських опрацювань і в цілому постала більш реалістичною, ніж в попередніх традиційних суспільствах. В той же час можна відзначити неоднорідність тлумачень етики та моральності, їх поступову еволюцію в напрямі плюралізації, а також деталізації, в тому числі - в сфері вироблення нових етичних понять та засад моральності.

3. Розуміння етики в некласичній культурі. Етика в контексті постмодернізму

моральність етичний постмодернізм космологічний

В другій половині ХІХ ст.. відбувається досить активний перехід до некласичної філософії, яка відкидає, як романтичні, претензії філософської класики на остаточні вирішення проблем людського буття, а тому й до етики починає підходити зовсім із інших позицій. А саме: мораль та моральні норми тепер ставляться в залежність від емпіричних потреб життя, від певних, знову-таки емпірично фіксованих природних характеристик людини, від особливостей роботи людської свідомості.

Одна із перших етичних концепцій в цей час була створена А. Шопенгауером, який вважав сліпе вольове поривання до буття у будь-який спосіб та будь-якою ціною найпершою засадою будь-якого буття, в тому числі й людського. Це поривання є первинним і глибинним, його не можна підпорядкувати розуму або орозумнити. Тому реальна картина життя з моральної позиції є жахливою, оскільки боротьба численних воль приводить до сумних наслідків (звідси - етичний песимізм А. Шопенгауера). Єдину надіє, за А. Шопенгауером, можна покладати на людське співчуття, тобто здатність людини відчувати не лише свої біди й біль, а й інших людей. Такі мотиви в етиці можна вважати психологічними; пізніше вони увійшли в арсенал так званої "філософії життя" (В. Дільтей), проте самі засади етичної концепції А. Шопенгаера характеризують як ірраціоналізм та волюнтарим. В такому ж дусі тлумачив етику й датський філософ С. Кіркегор, який вважав, що людська сутність носить яскраво виражений індивідуалізований характер, що не підлягає ніякому абстрактно-розумовому пізнанню. Так само й загальні для всіх традиційні етичні норми не можуть виражати найважливіше - індивідуальне ядро людини. Тому С. Кіркегор вважав, що існує можливість "телеологічного відхилення етичного", тобто можливість виходу за межі людської моралі тоді, коли людина відчуває свій прямий зв'язок із Богом.

В ХІХ ст. в Англії сформувалась концепція етичного утилітаризму, що стверджувала: за умов недосконалості людини і суспільства моральні постулати повинні буки такими, щоби забезпечити щастя як можна більшої частини суспільства. Позитивістські течії прийшли до висновку про те, що моральні вимоги не підлягають логічній чи фактологічній перевірці, а тому вони носять умовний характер: приймаються лише ті норми, які визивають у людини позитивну емоційну реакцію (коли ми вважаємо, що це та оце є добре). Дана позиція отримала назву емотивізму. Критики цієї позиції справедливо зазначали, що емотивізм впадає у помилку "зачарованого кола", коли висновки міркування непомітно присутні в його початкових посиланнях. Адже для того, щоби щось викликало в нас позитивну емоційну реакцію, ми повинні вже мати уявлення про те, що ми вважаємо етичним, а що неетичним. Проте, як стверджують емотивісти, лише сама емоційна реакція може пояснити нам, що е саме таким.

У ХІХ ст. набули поширення і різного роду погляди та концепції так званої революційної моралі, згідно якої виправданими можна вважати будь-які дії, що ведуть до світлого майбутнього усього людства. Вважалось, що традиційні погляди на мораль є консервативними та покликаними оберігати спокій панівних класів (чи верств). Вважалось також, що пригнічені трудові верстви населення мають право знехтувати не лише звичайною мораллю, а й навіть божественними заповідями: вони не повинні вважати аморальним "грабування награбованого", класову помсту, фізичне знищення "соціальних паразитів". Таких поглядів дотримувались не лише терористичні об'єднання, а й певні досить авторитетні представники громадської думки, такі як Т. Шевченко, Ф. Энгельс, К. Маркс, Ш. Петафі, М. Бакунін, Я. Домбровський та ін.

З іншої сторони, у нашому культурному регіоні на хвилі піднесення літератури критичного реалізму досить помітного поширення набули численні моралізаторські ідеї та погляди, згідно яких моральність і тільки моральність є найпершою рисою людського співжиття та найпершою умовою його покращення. Різні письменники протиставляли рафінованому етикету панівних та освічених верств просту і мудру мораль трудівників, закликали наслідувати їм. Подібні мотиви простежуються в творах П. Мирного, М. Коцюбинського, І. Франка, Г. Успенського, Ф. Достоєвського та ін. Особливо загостреного виразу ці мотиви отримали в художніх та публіцистичних творах Л. Толстого, який наполегливо проводив думку про те, що лише щира та відкрита совість, покаяння, навіть самоприниження можуть привести до кінцевої мети людину і суспільство - до покращення їх морального стану. Л. Толстой пропагував і відому християнську моральну позицію "не протистояння злу насильством", оскільки був переконаний: відповідаючи насильством на зло, ми лише збільшуємо кількість зла в світі, та й взагалі діємо за принципами товарного обміну: якщо ви робите мені добро, то я вам - теж добро, якщо ж ви - зло, то й я відповідаю злом. Звичайно, що з боку революціонерів та реформаторів суспільства ці ідеї зустрічали опір та засудження. Але, як показали подальші події, більш привабливою була все ж позиція Л. Толстого.

Остаточне утвердження некласичної філософії і культури відбулось у ХХ ст., коли ті риси некласичності, що почали проявлятись у другій половині ХІХ ст. набули більш виразного характеру. У ХХ ст. етичні концепції створювались та розвивались в межах провідних філософсько-методологічних парадигм, серед яких провідні позиції належали таким: 1) парадигма феноменологічної філософії, що виходила із необхідності дістатись до первинних структур свідомості, через які людині надається будь-яка дійсність; 2) парадигма антропологічної філософії, що вважала феномен людського самоосмислення первинним та найважливішим для будь-якої філософії; 3) парадигма фрейдистської теорії, що розробляла спеціальні процедури для окреслення початкових форм виявлення в свідомості та діях людини несвідомих чинників; 4) парадигма аналітичної філософії, що подавала наукове знання та пізнання як єдино справжнє та намагалась аналізувати ті його елементи, що й надавали науці переваг; перш за все мову та логіку науки; 5) парадигма релігійної філософії, що шукала єдину засаду для всіх проявів та подій людського життя у зв'язках людини із Абсолютом (або трансцендентним); 6) парадигма філософської культурології, що на перший план в культурі виводила таке явище, як цінності. Наприкінці ХХ ст. та на початку ХХІ ст. досить авторитетними постали певні етичні позиції філософського постмодернізму.

Звернемося до найбільш показових етичних концепцій та підходів, що опрацьовувались в межах названих парадигм.

В межах феноменології етичні ідеї активно розроблялись М. Гартманом та в певний період діяльності М. Шелером. Обидва ці мислителі виходили із думки про те, що моральні цінності людьми не вигадуються, що вони закладені в самих буттєвих структурах людського становища в світі. Тобто, самий факт того, що ми є люди, тобто істоти, наділені розумом, здатні до пізнання, вже зумовлює дію таких реальних (буттєвих) механізмів, що змушують нас ставати у моральні взаємини між собою. Коли ми опиняємось в певній життєвій ситуації, то характер цієї ситуації довільно змінити не можна, в ній самій, в її змісті присутні певні ціннісні структури, які ми, звичайно, можемо виконати, а можемо і не виконати, проте в кожному разі нас очікує відповідний результат. Моральна свідомість базується саме на такому, не довільному та не вигаданому характері моральних норм, що виражають етичні цінності. А етика, як філософська наука, повинна демонструвати сутність та онтологічний характер моральних норм. Вона має спрямовуватись на ідеальне значення вихідних понять моралі, відшукуючи, умовно кажучи, інваріантні значення в численних реальних моральних переживаннях, а такі значення володіють внутрішньою очевидністю, яка вловлюється інтуїтивно. Виходить, що зміст вихідних моральних понять не залежить ні від ситуацій життя, ні від часу; тут, в просторі й часі, він лише різноманітно проявляється.

В антропологічній філософії ХХ ст. завдяки зусиллям того ж М. Шелера, якого справедливо вважають засновником філософської антропології, природа моральності визначається провідними суттєвими характеристиками людини. До таких антропологія відносила досить великий спектр явищ людського буття, проте на першому плані перебувала людська здатність розриву із будь-чим частковим, що пов'язує людину із умовами її існування, та виходу на діалог із найпершим буттям, врешті - діалог із Богом. Таке розуміння людини зумовлювало й визнання принципової єдності всіх людей, оскільки здатність перебувати у діалозі із абсолютним, всеохоплюючим началом сущого не може належати окремій людині, це є загальнолюдська якість. Відповідно, вихідною засадою людських взаємин повинна бути єдність, співпраця, солідарність. Лише у такому разі люди можуть виявити свою справжню природу. До цього додавались і міркування з приводу природної недостатності людини, тобто недостатності її генетичних програм для успішного виживання, що повинно надолужуватись культурою, яка, знову-таки, може творитись лише у співпраці та за умов обміну набутим.

До різновидів антропологічної філософії досить часто відносять дуже впливову філософську течію ХХ ст. під назвою екзистенціалізм ("філософія існування"). Представники цієї течії, частина з яких відомі як уславлені письменники (Ж.П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю), намагались доводити, що вирішальне значення та найперший інтерес для людини має її внутрішнє сприйняття явищ власного життя, її внутрішні життєві самовідчуття та переживання, бо все інше так чи інакше є другорядним та похідним від цього. Тому й етична проблематика постала в екзистенціалізмі через такі людські питання, як сенс життя, самореалізація, само ідентифікація. На першому плані в етичних міркуваннях екзистенціалістів опинились питання можливостей людини, що подавались через аналіз свободи: більшість екзистенціалістів стверджувала, що людина початково ні до чого не примушена та не призначена, тому вона здійснює вибір себе самої. В цьому виборі загальні моральні настанови, що функціонують в суспільстві, мають другорядне значення, бо найперша відповідальність людини є її відповідальністю за власну ідентичність. Звідси звучить теза про ситуативний характер морального вибору: слід виходити не із якихось непохитних приписів моралі, а із ситуації, в якій головне завдання - не зрадити собі, не перетворити свою унікальність та неповторність на посереднє існування.

Фрейдистська теорія несвідомого також не обминула етичних проблем. За З. Фрейдом людське суспільство не може існувати без певних норм, що носять характер заборон та вимагають від людини певних обмежень в проявах інстинктів виживання. В давні часи це були "табу", що базувались на містичному страху, але в історичному розвитку до них приєднались свідомо вироблені заборони, що вже мали певні пояснення. Моральні норми належать до свідомо створених заборон, що, утворивши певні культурні традиції, входять в структуру "Над-Я" і завдяки вихованню починають виконувати роль внутрішнього, а не зовнішнього контролю за діями людини. Проте далеко не кожна людина здатна стримати силу впливу несвідомих інстинктів, хоча існують легальні способи їх приборкання. До таких З. Фрейд відносить творчість у різних сферах культури, де, власно, й витрачається глибинна енергія несвідомих потягів; саме тут, в творчості, дозволяється переходити межі моральних норм.

В межах аналітичної філософії найбільш відомою та показовою є етична концепція Дж. Мура, яку часто називають "метаетикою" ("над-етикою"): справа в тому, що Мур вважав найпершим завданням теоретичної етики не аналіз людських вчинків з позиції їх моральних характеристик, а аналіз вихідних етичних понять, до яких він відносив добро і зло. Мораль встановлює норми поведінки, етика їх пояснює та обґрунтовує, а теорія етики ("метаетика") аналізує мову етики - аналізує значення понять. Значну частину своїх етичних праць Дж. Мур присвятив критиці поширених тлумачень етичного, серед яких він спеціально розглянув натуралізм, утилітаризм, метафізичну етику та гедонізм. Мур переконливо доводив, що всі ці теорії не уникають гріха натуралізму, але останній неспроможний дати справжнє пояснення моралі з однієї простої причини: він підміняє моральні поняття та якості певними речами або їх властивостями, стверджуючи, наприклад, що добро є або задоволення, або позитивний результат вчинків, або стан людських взаємин. Проте все це можна назвати добром лише тоді, коли ми знаємо, що є добро саме по собі, бо будь-які речі можуть лише перебувати у відношенні до добра, але не є добром. Більше того, вони ніколи не зможуть бути добром для всіх та за будь-яких обставин, але для етиці нам потрібно відрізняти добро від зла будь-коли. Таке поняття добра - добро будь-коли - Мур називав "внутрішнім (або універсальним) добром". Це поняття було для нього синонімом стратегічного добра, добра-мети на відміну від добра-засобу. Це справжнє та завжди ідентичне собі добро за Дж. Муром ми осягаємо інтуїтивно, оскільки воно не може бути поділене на частинки, тобто піддане аналітиці. Через такий хід думки концепцію Дж. Мура інколи також називають етичним інтуїтивізмом. Зазначимо, що в останньому пункті ми спостерігаємо спів падіння у підходах Дж. Мура із підходами феноменологічної філософії, хоча ці напрями інколи вважають віддаленими один від одного. Зараз аналітичну концепцію етики активно розвиває американський філософ О. Макінтайр.

Під впливом позитивізму та аналітичної філософії виникла прагматична концепція моралі, що підпорядковувала мораль питанням корисності, вигоди, результативності людської діяльності та людських взаємин. Не можна сказати, щоби мораль була зовсім відірвана від питання про успішність людської діяльності, проте досить часто моральні вимоги ідуть всупереч користі та результативності. Наприклад, навряд чи людську самопожертву хтось буде прямо пов'язувати із користю.

Релігійна філософія ХХ - поч. ХХІ ст. як і раніше постає достатньо сильно етично навантаженою, тобто етичній проблематиці тут приділяється серйозна увага. Вихідною тезою всієї релігійної філософії сучасності можна вважати її переконання в тому, що етична сторона людського життя постає найпершою і найважливішою для людини, оскільки від щирої відданості людини моральним заповідям і принципам залежить не лише людська доля, а й стан буття в цілому - як людського буття, так і буття вищого за статусом, тобто духовного, і так само буття космічного, всесвітнього. Це зумовлене перш за все тим, що моральні норми є настановами божества, а духовна природа останнього вимагає чистоти, відкритості, прозорості, позитивного спрямування будь-якої активності, а також єдності внутрішнього духовного стану та зовнішніх проявів активності. Матеріальне тут вважається початково темним, далеким від означених якостей божественного, а тому найтяжчою провиною постає підпорядкування души (і духовного) схильностям матеріального; якщо таке відбувається, душа втрачає чистоту, позитивність, а людина та все, що неї причетне, деформується і деградує. Отже, етика для релігійного світогляду та релігійної філософії майже ототожнюється із онтологією, тобто вона визначає спосіб та якість буття. В сучасних релігійних течіях досить часто наголос робиться на питанні про відношення людини до Бога та етичного. Наприклад, в неотомізмі (оновленій філософії св. Фоми Аквінського) ретельно досліджується як зміст та сенс найперших божественних заповідей, так і їх умови реалізації в людських вчинках. Стверджується, що людина не лише наставляється Богом, а й підтримується Їм у своїх моральних діях, корегується і т.ін. До справжнього боріння за щиру моральність закликає людину протестантська філософія, яка на відміну від неотомізму, лишає людині лише єдину форму зв'язку із Богом - неоглядну та віддану віру. Парадоксально звучить теза деяких протестантських філософів: формою присутності Бога в світі є його відсутність, що, за їх переконанням, породжує явище справжньої релігійності, спрямованої на пошуки сенсу буття. Ці пошуки і стають найпершим моральним діянням людини. Східні релігійні філософські течії наставляють людину на боріння за максимальне самозречення через служіння добру в усіх його проявах (індуїзм, джайнізм, йога). На шлях морального самовдосконалення наставляє людину вчення "живої етики", створене О. Реріх: людина є складним створінням, але її найпершим життєвим завданням є сходження від найнижчих складових своєї сутності (фізичного тіла) до найвищих (ментальне тіло).

В парадигмі філософської культурології (неокантіанство, М. Бахтін, С. Аверінцев, В. Біблер, М. Бубер та ін.) мораль та етика розглядаються як органічні складові культури, як її певне смислове зосередження. На думку культурологів, мораль - це сфера виборювання та створення справжньої території людськості, а тому сутність моралі виражається у типі відношення, яке здатна реально здійснювати людина у своєму ставленні до будь-чого, але перш за все - до іншої людини. Тут на перший план виходять як раз характеристики провідних типів людського відношення, де виділяються та аналізуються: 1) відношення "Я - Ти" як справді гідне людини; 2) відношення "Я - Воно" як спотворене, об'єктивоване відношення, що оречевлює іншу людину, подає її через відчуження; 3) відношення "Я - Інший" як проблематичне відношення, через наповнення якого конкретним змістом виявляється істинна моральність людини; 4) відношення "Ми - Вони", що постає соціально-психологічною характеристикою колективних взаємин. Досить часто морально-етичні якості розглядаються культурологами через людську здатність символізувати дійсність (неокантіанство, М. Іліаде); оскільки символізація постає формою внесення найвищих смислів у дійсність, саме морально-етичні дії роблять смисли реально присутніми в житті. Нарешті, слід відзначити, що в культурології поняттю цінностей надається вагомого значення як ядра культури, тому й етику часто подають як сферу практичного вироблення та реалізації найважливіших життєвих цінностей людського суспільства.

Говорячи про етичну проблематику ХХ ст., не можна обминути цілої низки чинників особливого звучання проблем етики та моралі саме в цей час. ХХ ст. справедливо вважають дуже розмаїтим, багатоплановим і суперечливим. Можна сказати, що випробовування, що випали в цей час на долю людини, постали в чомусь небувалими, повчальними, проте й трагічними: дві світові війни, ціла низка революцій, що супроводжувались громадянськими війнами або заходами масового насильства, дії тоталітарних режимів, концтабори, геноцид в тих чи інших регіонах, явища Голокосту, "етнічних чисток", утвердження масової культури, що пропагує своєрідний культ насолод, екологічна криза, ціла низка масштабних техногенних катастроф, поширення тероризму, виникнення нових захворювань людини, шалені масштаби поширення наркотичної залежності, комп'ютерного ескейпізму та ін., - все це є ознаками і "надбаннями" ХХ століття. Тому можна не дивуватися з приводу того, що, з однієї сторони, тут не могло не відбутися загострення інтересу до морально-етичних проблем, а, з іншої сторони, так само не могло не відбутися поширення морального релятивізму, цинізму, морального лицемірства та ін. Варто звернути увагу, наприклад, на те, що сьогодні є рідкісним виключенням ситуація, коли якійсь політичний діяч відверто проголошує свої цинічні або людиноненависницькі погляди; як правло, ситуація виглядає зовсім інакше: із високих трибун такі люди оперують гаслами свободи, демократії, щастя людини, а потім самі під такими красивими гаслами розгортають діяльність, що за суттю та змістом знищує ці гасла або постає із ними несумісною. Проте слід пам'ятати, що такого роду явища не проходять для людства безкарно. Якщо придивитись до ситуації, що підводила до другої світової війни, то можна було побачити щось подібне, бо в ті часи люди майже повністю були дезорієнтовані внаслідок морального цинізму політиків та вождів. Результат таких дій відомий. Коли афіняни стратили Сократа, перед тим стративши своїх найкращих морських стратегів, то внаслідок того, що як одна справа, так і інша супроводжувалась моральним лицемірством, Афінський союз держав почав стрімко втрачати свої позиції і врешті занепав. Можна згадати також і ганебний кінець Радянського союзу, який часто називають останньою світової імперією: тут також ступінь моральної розбещеності та загального лицемірства в 70-ті - 80-ті роки ХХ ст. набув надзвичайних масштабів. В цілому ситуація тут повинна бути осмислена так: оскільки мораль є виразом і проявом суто людського способу буття та людського типу взаємин, то масова деградація моралі означає втрату людськості у соціальних взаємодіях. Тоді такі взаємодії починають вибудовуватись на якихось інших засадах, що врешті приводить до зламу попереднього стану справ із середини суспільства.

...

Подобные документы

  • Визначення професійної етики аудиторів на основі фінансової звітності підприємства. Кодекс етики професійних бухгалтерів, його структура, зміст та правові наслідки порушення. Основні проблеми, пов’язані із практичним визначенням професійної етики.

    курсовая работа [696,1 K], добавлен 29.06.2011

  • Поняття категорії етики та їх історичний характер, різновиди та напрямки вивчення. Релятивізм та ригоризм в їх трактуванні добра та зла. Категорії етичного вибору, вчинку, моральної діяльності, а також ті, що передають етичні характеристики людини.

    контрольная работа [58,8 K], добавлен 19.03.2015

  • Основні напрямки етики Нового часу. Концепція створення моральності - теорія "розумного егоїзму". Соціально-договірна концепція моралі Гоббса. Етика особистості у Спінози. Раціональна сутність людини – основоположна теза головної праці Спінози "Етика".

    контрольная работа [30,7 K], добавлен 23.03.2008

  • Поняття етики як науки, її сутність і особливості, місце та значення в сучасному суспільстві. Історія становлення та розвитку вітчизняної етичної думки, її видатні представники. Сутність філософії діалогічного напрямку, вклад в її розвиток Ролана Барта.

    контрольная работа [36,2 K], добавлен 07.04.2009

  • Стратегічна мета. Завдання та пріоритети розробки та впровадження програми етики державного службовця. Засоби досягнення мети програми. Проект "Етичного кодексу". Комітет з етики. Етичний тренінг. Служба з питань урегулювань.

    реферат [12,2 K], добавлен 00.00.0000

  • Основні проблеми етики. Коротка характеристика головних ідей роботи Альберта Швейцера "Етика благовіння перед життям". Основні положення концепції німецького філософа. Етика Швейцера — етика дії, яку треба здійснювати конкретними вчинками тут і зараз.

    контрольная работа [20,4 K], добавлен 17.11.2010

  • Естетика - наука про становлення чуттєвої культури людини. Становлення проблематики естетики як науки. Поняття, предмет та структура етики, її філософське значення. Відмінність між мораллю і моральністю. Основна мета й завдання етики у сучасних умовах.

    контрольная работа [26,2 K], добавлен 14.12.2010

  • Правове забезпечення етики поведінки державних службовців. Правила поведінки державних службовців та Кодекс поведінки державних службовців. Найкращий кодекс — це лише відправний пункт постійної роботи з поліпшення етичного клімату.

    контрольная работа [20,9 K], добавлен 12.04.2007

  • Поняття та завдання професійної етики юриста. Моральне правило, норма поведінки. Поняття юриспруденції, юридична етика. Особливості професії юриста, їх моральне значення. Принципи професійної етики юриста. Зміст, значення судової етики, Обов'язок судді.

    реферат [29,2 K], добавлен 20.10.2010

  • Сутність етики, історія її розвитку як наукового напрямку, мораль як основний предмет її вивчення. Аспекти, які охоплює моральна сфера людського життя. Проблеми та теорії походження моралі, її специфіка та структура, соціальні функції, завдання.

    реферат [18,2 K], добавлен 18.09.2010

  • Складові адміністративної етики. Дотримання адміністративної етики. Особливості взаємостосунків представників держави і підприємництва. Інституційний тип взаємовідносин державних службовців і підприємців. Етичний кодекс. Принципи етики ділової людини.

    реферат [3,9 M], добавлен 18.09.2008

  • Історія виникнення професійної етики як системи моральних норм і принципів з врахуванням особливостей тієї чи іншої професійної діяльності людей. Професійна етика в суспільстві та її взаємозв'язок з іншими науками. Особливості етики різних професій.

    реферат [254,3 K], добавлен 19.03.2015

  • Опис історичного шляху становлення етики як навчальної дисципліни із часів Древнього Світу до наших днів; розвиток науки в роботах Платона, Канта, Спінози, Шопенгауера. Ознайомлення із предметом, задачами та основними поняттями вчення про мораль.

    шпаргалка [472,5 K], добавлен 19.06.2011

  • Специфіка взаємодії етики й естетики. Роль етики під час аналізу мистецтва як складової частини предмета естетики. Православний канон як культурний феномен. Канон як самостійна естетична категорія. Формальні ознаки канонізації в російській церкві.

    контрольная работа [15,8 K], добавлен 23.04.2010

  • Добро та зло як найважливіші категорії етики. Основні визначення категоричного імперативу. Підходи до витлумачення поняття "обов'язку". Основні види морального зла. Совість як внутрішній регулятор. Актуальність основних настанов категоричного імперативу.

    реферат [28,3 K], добавлен 28.03.2010

  • Дотримання етики конкурентної боротьби на прикладі українських суб’єктів господарювання. Антиконкурентні дії органів влади. Етичні методи боротьби з недобросовісною конкуренцією. Деякі принципи та правила етики, що відображені в законодавчих актах.

    реферат [22,3 K], добавлен 18.03.2011

  • Спілкування як процес взаємодії громадських суб'єктів. Сучасні погляди на місце етики в діловому спілкуванні. Категорії етики та моральні норми. Етичні принципи і характер ділового спілкування. Психічна структура особи і практика ділового спілкування.

    реферат [30,1 K], добавлен 13.09.2010

  • Поняття етичної культури юриста. Загальні вимоги, які ставляться до юриста. Кодекс професійної етики юриста. Професійний борг юриста. Професійно-особисті якості юриста. Професійна тайна юриста. Моральна відповідальність юриста.

    реферат [28,4 K], добавлен 25.09.2006

  • Визначення етики менеджменту та види етичних підходів. Аналіз правил і норм ділового співробітництва, партнерства, конкурентної боротьби. Дослідження механізму формування етичної поведінки, переваг та недоліків соціальної відповідальності, зобов’язань.

    курсовая работа [42,7 K], добавлен 29.04.2011

  • Сутність поняття "соціальна етика". Марксистська концепція природи структурного зла. Теоретичні джерела соціальної етики. Співвідношення індивідуальної й соціальної моралі. Механізми соціальної інтеграції колишніх епох. Справедливість як рівність.

    реферат [19,1 K], добавлен 02.03.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.