Етика як наука та навчальний предмет. Предмет і система естетики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етика як наука та навчальний предмет. Предмет і система естетики

План

етика філософський природа

Вступ

1. Етика як наука та навчальний предмет

2. Предмет естетики: роль, місце в системі філософських знань

1. Етика як наука та навчальний предмет

Етика -- наука про мораль: її природу, сутність, специфіку, роль і місце в розвитку людини. Вона вивчає особливу сферу людської діяльності, її закономірності та прояви в історичній практиці людей, у моральних поглядах, у структурі моральної свідомості.

Етика не створює моралі. Остання виникає й розвивається у співжитті людей як спосіб міжлюдських відносин. Особливість цих (моральних) відносин полягає в тому, що в них суспільна сутність людини виражена в потребі співпричетності з іншим, суспільством, реалізується безпосередньо у ставленні до іншого як до людини, визначає мету моральних відносин і відповідні їй засоби досягнення. Тому з часів Арістотеля моральні відносини виокремлюються в їхній своєрідності як міжлюдські, визначаються як відносини безпосередньо між людьми на відміну від виробничих, правових тощо, в яких відношення людини до іншої, суспільства опосередковане виробництвом продукту, законом і т. п.

Духовний характер моральної діяльності розкривається і в її продукті -- моральних цінностях, які не мають речового вираження й не піддаються моделюванню, змінам (подібно до правових законів) іззовні. Моральні цінності охоплюють внутрішній світ людини, виражений у суспільному житті, визначаються як неписані закони, виникають безпосередньо в моральній діяльності людей як її продукт -- справжня спільність -- людяність. Спадкоємно розвиваючись, моральні цінності становлять основу моральної діяльності в її загальнолюдському змісті.

Таким чином, у моральних цінностях виражена специфіка моральної діяльності, її смисл для людського розвитку, всеісторичний характер моралі. Все це свідчить, що мораль є родовою діяльністю людини, внутрішньо властивою процесові еволюційного розвитку людства. Сьогодні ця роль моралі дедалі більше осмислюється людьми й закріплюється в розумінні її доленосного значення. Водночас історично конкретні етапи розвитку моральної діяльності суттєво розрізняються між собою. В залежності від соціально-історичних умов змінюються й зміст моральної свідомості, функціонування вироблених людством моральних цінностей.

Пояснюючи ці особливості в розвитку моральності тим, що в ній реалізуються істинно суспільні відносини, а їхній розвиток не збігається з соціальним прогресом, учені вбачають у суперечливому характері розвитку моральності підстави для вивчення історично змінюваних етичних теорій, етики як науки в цілому.

Етика визначається як наука, в якій осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, формуються етичні доктрини, теорії, що пояснюють природу, функції моральності, закономірності її розвитку. Отже, етика звернена до складного світу людини, її родової суспільної сутності, котра реалізується в моральній діяльності живих, конкретних, цілісних індивідів.

При вивченні внутрішніх, глибинних процесів морального розвитку людини етика виступає в союзі з психологією, розкриваючи своєрідність моральних почуттів, моральної свідомості, механізм її виникнення та реалізації в життєдіяльності людей. Разом із тим буде помилкою гадати, що здобуті знання -- результат дзеркального відбиття безпристрасно спостережуваних процесів. Етичний аналіз є пізнанням «невловимого», що не піддається кількісному вимірові. Цей аналіз не виявляється безпосередньо в предметно (речево) відчутному продукті, є результатом духовного, морального відношення. Предмет, мотиви, способи здійснення й результат цього аналізу становлять галузь духовної діяльності людей. Етичні знання й процес осмислення моральності передбачають розуміння останньої. Досягти розуміння своєрідності моральності через узагальнення кількісних, зовнішніх, предметно виражених проявів не можна. Почуття любові, сорому, гідності, обов'язку відкриваються розумінню лише в контексті моральних відносин, що породили їх, і як переживання закріплені наукою в понятті «співпереживання».

Та чи інша наукова інтерпретація моралі значною мірою залежить від такого розуміння. За ставленням до нього ми визначаємо істинність або неістинність етичних знань, стверджуємо, що специфіка моральної діяльності визначає особливості етики як науки.

Розглядаючи моральність у її практичному значенні для людського способу ставлення до світу в цілому, виражену в моральному спілкуванні здатність людини співвідносити себе з іншими людьми, керуючись поняттями ганебного або гідного людини, ми покладаємо в основу аналізу уявлення про міру людяності, маючи на увазі міру суспільного розвитку людини. Прояви моральності в життєдіяльності конкретних індивідів визначаються як доброчесність, порядність, людяність. Тобто критерієм нашої оцінки є судження про природу людини та своєрідність її прояву в моральній діяльності.

Такі знання здобуваються з моральної діяльності та вироблюваних у ній цінностей. Наприклад, прагнення стати доброчесним, яке виникло в результаті умовиводів, недостатнє ні для його здійснення, ні для розуміння того, що і як слід досягти. Потяг стати доброчесним залишається потягом і спроможний служити лише сентенції про те, що добрими намірами вимощена дорога в пекло. Тільки реа-лізуючись у ставленні до іншого як до людини, здатність до такого акту є сутнісною силою людини, силою, завдяки якій можливість, виражена в прагненні, стає реальністю. В цьому можна переконатися й на такому прикладі. Всі прагнуть любові. Та головною умовою для здійснення прагнення є становлення певних моральних відносин. Побачити в іншому особистість, людину в її індивідуально-неповторному прояві і є способом формування сутнісної, творчої сили, що породжує почуття любові.

Ці міркування мають однобічний характер і не передбачають розкриття генезису любові. їхня мета полягає в тому, щоб підкреслити, що етичні знання здобуваються з живої тканини моральних відносин, залежать від розуміння, яке своїми коренями сягає основи внутрішнього світу людини, її почуттів і переживань і відкривається в моральній діяльності. При розв'язанні таких завдань учені здобувають знання про моральність. Отже, етика не просто відображає свій предмет, а через характер згадуваного розуміння є вираженням і продовженням моральної діяльності.

Кожен мусить розуміти моральність і осмислювати її, розкривати її загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст, прагнути до істини про моральність і розпізнавати її через умонастрої своєї епохи, спиратися на знання про природу, сутність людини та відтворювати історично-конкретні періоди розвитку й прояву моральності у внутрішньому світі індивіда через його ставлення до інших людей. Таким є складний об'єкт, що обертається то однією, то іншою гранню в процесі історичного розвитку моральності й розгортається в предмет вивчення етичної науки.

Слово «етика» виникає зі слова «ethos», яке виступає як термін, що спершу означав звичне місце існування (ethos людини, ethos звіра), котрий уточнювався з часом за смислом для позначення сталого характеру явищ. Стосовно людини смисл сталого характеру її існування -- ethos'a людини -- визначається через побут, звичаї, характер.

У такому ж значенні пізніше у римлян зі слова mos (mores), яке означало нрав, звичай, характер, утворюється термін moralitas -- мораль. Уживання цих термінів для відображення одного й того самого змісту в давні часи вказує, по-перше, на теищо нрави і звичаї, вироблені безпосередньо в практичному житті людей, виражали стійкий характер ethos'a людини, по-друге, що моральність як похідне від побуту словоутворення означає те ж саме, що й мораль. Не менш істотним є й те, що в нравах та звичаях охоплюються дві сторони взаємин між членами спільності: психологічна, внутрішня, звернена до характеру, й зовнішня, пластично виражена у звичаях.

У єдності цих двох сторін і закладені підвалини моральності: її суспільна сутність, що охоплює своїм перетворюючим змістом внутрішній світ людини, спільноти й становить стійкий характер ethos'a людини, зовнішнє пластичне вираження моральності у звичаях, котрі змінюються в різних умовах побуту.

Виділяючи в побуті та звичаях те, що закріплюється як належне людині, тобто певну специфіку, яка тлумачиться древніми як вічні закони богів, ми інтерпретуємо її як виражену в моральній формі зв'язку людей суспільну сутність людини. Моральність як неписані закони виступала єдиним регулятором життя спільності.

Позначена мовою сучасної науки в понятті «спільність» основа моральності за своєю суттю не заперечує давньочасне позначення її як сталого характеру ethos'a людини, а лише поглиблює. Нрави і звичаї відображали вироблені в процесі розвитку спільності форми суспільного зв'язку людей, виступали нормами людяності. Таким чином, нрави і звичаї містили в собі своєрідний зміст і в той же час його розуміння як належного членам спільності (гідного людини). В пам'ятках, що дійшли до нас, знаходимо підтвердження цього у виразі: «міра компетенції людини» й т. п. Зі сказаного випливає, що норми, котрі складали моральність у стародавні часи, існували в єдності вираженої в них своєрідності взаємозв'язку членів спільності й усвідомлення його в обгрунтуваннях притаманного людині, належного. Подібні підтвердження доносять до нас міфи, пам'ятки стародавньої культури. Вони показують, що єдині етимологічні корені термінів моральність і етика, котрі виникають зі слова ethos в одному й тому ж значенні, свідчать не тільки про синкретизм свідомості, її нерозчленованість на різні форми суспільної свідомості. Для розуміння феномена морального та особливостей його пізнання наукою етикою надзвичайно важливо наголосити на тому, що в тлумаченні древніми правів і звичаїв у контексті єдності змісту моральності та як його обгрунтування -- певного тлумачення моральності -- був схоплений її глибинний зв'язок з етикою, що найчіткіше проявилося на емпіричному рівні функціонування моральності.

На рівні морального контакту, початкового моменту морального спілкування виникаюча симпатія чи антипатія не просто переживається людиною, а усвідомлюється нею, пояснюється з урахуванням досвіду й наявних критеріїв. Напевне, в цьому й слід шукати пояснення того, що хоч поняття «етика» й «мораль» чимдалі більше розводяться в наступні періоди, все ж їхня відмінність розкривається щодо їхнього зв'язку.

Заслуговує на увагу й такий факт. Термін «етика» в значенні вчення про моральність вводиться Арістотелем, який у той же час неодноразово підкреслював залежність виховної дії етики на людину від моральності. Арістотель уводить етику в систему філософських наук як самостійну дисципліну, котра вивчає сферу міжлюдських відносин, діяльність індивіда як розумної й суспільної істоти, і міститься між психологією (наукою про душу) й політикою (наукою про державу).

Отже, моральність, виражена у звичаях і нравах і виникла здавна, не є тотожною етиці -- вченню про неї. Моральність виникла як особлива діяльність, міжлюдські відносини з життєвої практики людей, підвладна вихованню, специфіка якого вимагає впливу на людину через зміну умов життя, характеру діяльності та законів, що забезпечують суспільне виховання людей 3. У цих межах можна говорити й про виховне значення етичних знань. Ця думка Арістотеля багато важить для розуміння співвідношення етики й моральності. Виділившись із моральності як момент, присутній в- акті усвідомлення її людиною, етика перетворюється на вчення про сутність моральності, її призначення, а теоретичні концепції, що виражають її, з ряду причин розвиваються в бік їхньої нетотожності моральній свідомості людей.

Сучасний етап у розвитку етичної науки пов'язаний з питаннями, від характеру вирішення яких багато в чому залежить становище людини у світі. Й оскільки філософія не без підстав завжди пов'язувалася з людською мудрістю, а етика -- з мудрістю життя, їм по праву й належить осмислювати ступінь неблагополуччя в людському домі, піднестися до осягнення стану світу, шляхом аналізу того, що відбувається, знайти причини, котрі потрясають основи специфічно людського способу існування. В цьому зв'язку актуалізується моральна проблематика, що органічно вплітає щонайгостріші питання людства в життєву тканину індивідуального морального розвитку, загальне людства в те неповторне, творче, що переживається в почутті.

Сьогодні виникає сумнів щодо можливості наукового аналізу моралі, в тому числі й теоретичного пізнання і дефініцій. Серед прихильників ціннісної орієнтації в етиці посилюється тенденція відмови від колишніх претензій на науковість, від наукового аналізу моралі й здобутих таким чином знань, спостерігається цілковита переорієнтація на моральні цінності як умову адекватного відтворення своєрідної місії моралі.

Однією з найвищих і абсолютних моральних цінностей, котрі реалізуються в індивідуальному світі особистості, виступає любов, неповторну своєрідність якої не можна висловити інакше, ніж через відтворення її конкретної, неповторної своєрідності. Але саме таким чином відкривається розумінню те, як слід підходити до питання про наукове пізнання. Розкрити іншому суть свого почуття, домогтися розуміння ним цього почуття на рівні його переживання, пізнати його -- не те ж саме, що в гносеологічному розумінні означає його пізнання.

Ступінь сприйнятливості відтворюваного образу любові залежить не тільки від способу її відтворення, а й від адресата. Тут залежність його сприйняття розкривається не стосовно інтересу, освіченості, інформованості про любов і не від особистого досвіду цього адресата. Сам індивідуальний досвід, рівень розвитку почуттів свідчать про певну здатність загальнішого порядку, яка сягає своїми коренями в основи людини, її відносини зі світом. Саме в площині відносин індивідуально переживане почуття як таке або ж його недоступність для індивіда дістають пояснення і з боку його осягненості іншими. З'ясовується також, чому це можливе в такій формі, як співпереживання. Отже питання виходить за межі конкретного вияву почуття, потребує в своєму вирішенні визначення специфіки породжуючих його відносин.

Емпіричний аналіз породжує сентенцію, що у кожного своя любов, але він не може пояснити, в чому її суть і чому вона доступна не кожному. Ототожнення гуманізації етики з її «екзистенціалізацією» не наближує нас до вирішення вічного питання про рівність людства в його моральному, істинно людському змісті. Серед різних аспектів цього питання й той, якою стосується законна претензія: чому любов у таких нерівних частках дістається не тільки конкретним людям, а й епохам? Постулати типу «якою мірою міряєте...» не відповідають на питання «чому?»

В розвитку зарубіжних філософсько-етичних концепцій сьогодні посилюється тенденція до пошуку загальної основи моральних цінностей, джерела, що живить багатоманітність проявів людського універсуму. В працях Е. Фромма таким універсальним началом, яке розсуває межі людської спільності до планетарного буття, виступає любов. У осмисленні любові автор вбачає відповідь на всі проблеми людського існування. З цих позицій розуміється необхідність змін соціальної структури, розглядається механізм подолання відчуження. Зауважимо, що всі докази, так само як і визначення критерію істинності людських цінностей, пов'язані з аналізом людських відносин на рівні їхньої моральної форми -- «істинно людського спілкування».

В окремих дослідженнях триває розробка теоретико-методологічних аспектів позначених проблем і це становить поки що їхні відмітні концептуальні особливості. В розвитку цих досліджень проглядається їхня залежність від діяльнісного підходу до моралі. Відхід від категоріальної системи в її гносеологічному обгрунтуванні та звернення до моральних цінностей у пошуках способу адекватного відтворення в теорії специфіки моралі здійснюється в цих дослідженнях у контексті розробки в них же висунутого визначення моралі як способу освоєння людиною дійсності '.

Закладені таким чином основи нового напряму у вивченні моралі набули розвитку у розробці ряду таких глобальних проблем, як співвідношення добра і зла, проблема всеісторичного характеру моралі, моральних відносин, сенсуалізму в етиці й почуттів у моральності. В цьому, напевно, й полягає головний доказ на користь визнання за принципом діяльнісного підходу до моралі основоположного способу наукового визначення моральних цінностей.

З цього стає очевидним,що розуміння моралі і, відповідно, підхід до неї відкривають різні можливості для її вивчення етикою, а також різне тлумачення етики як науки. Сьогодні, коли значення моральності для нормального самопочуття людини виявляється у зв'язку з гострим дефіцитом таких істинно людських цінностей, як совість, сенс життя, почуття власної гідності, обов'язку та інших складових самодостатнього світу особистості, відкривається в їхньому значенні для розвитку людства в цілому, стає очевидним, що моральність не може бути зведена до виконання людиною правил поведінки. Тим більше, що самі .правила вказують на певні норми й вимагають серйознішого обгрунтування їхньої своєрідності, ніж те, котре виводиться з потреб, що виникають у суспільній практиці людей. Покладені на особистість таким чином обов'язки недосконалі тим, що обертають мораль на спосіб приборкання індивіда, передбачають цю необхідність як започатковану наперед, керуючись тим, що людський індивід явно антисуспільний. І лише діючи згідно з правилами, виробленими суспільством, індивід стає суспільною істотою.

Подолання таких уявлень про мораль, які спростовуються сьогодні самим життям, і стало відправною точкою в розвитку етики. Вивчення природи моральних норм, їх виникнення і смислу в житті людини, їхнього зв'язку з моральними цінностями -- ці та інші подібні питання, пов'язані з аналізом специфіки моральної свідомості, й зумовили розвиток другого напряму в сучасній етиці.

2. Предмет естетики: роль, місце в системі філософських знань

Естетика -- слово грецьке (aistheticos), що означає те, що має чуттєвість, сприйнятливість. Поняття осмислення ввійшло в науку в середині XVIII ст. Уперше застосовано німецьким філософом Анрі Баумгартеном для визначення нового розділу філософії. Естетика -- галузь знань, що вивчає емоційно-чуттєве сприйняття дійсності, діяльність, в основі якої лежить уявлення про красу та її результати, зокрема, мистецтво, вивчає найзагальніші закони розвитку мистецтва та різноманіття естетичного ставлення людини до світу (природи, суспільства, людини та її діяльності в усіх життєвих сферах: професійно-виробничій, науково-пізнавальній, суспільно-політичній, сімейно-побутовій, дозвіллі). Естетика, естетичне як головне її поняття, аналізує найзагальніші характеристики якості, притаманні різним естетичним об'єктам дійсності.

З естетичними властивостями явищ, процесів, предметів людина зустрічається повсякчасно. Це і архітектурні споруди, і технічні об'єкти, і ландшафтно-паркові зони, і інтер'єри приміщень, і вбрання індивіда, і твори мистецтва, що створені працею людини, і гуманні вчинки особи тощо. Філософ Александер Баумгартен назвав розділ «Теорія чуттєвого сприйняття» стисло «Естетика». Поступово поняття естетика твердо укоренилась у філософській термінології. Естетичне сприйняття не тільки з практично-утилітарних позицій, а й викликає естетичні почуття, переживання, насолоду, тобто естетичну взаємодію предметів, явищ дійсності. Естетична взаємодія з навколишнім світом визначає потребу та здатність особи захоплюватись незвичайністю та красою явища, процесу, предмета і засобами, методами, їх зміни, результатами творчості, відчувати естетичну насолоду від самого процесу діяльності. Естетика потрібна не тільки митцю, художній інтелігенції, як основи світогляду для творчої діяльності, необхідна будь-якому фахівцю. Вивчення естетики формує естетичну свідомість майбутнього спеціаліста та розвиває уявлення, фантазію, художньо-образне мислення, потребу сприймати красу і отримувати від неї насолоду, бажання опанувати, цінувати і розуміти мистецтво, красиво поводитися тощо.

Опанування естетикою, знанням дасть змогу оволодіти комплексом знань і вмінь. Зокрема: розуміти логіко -- філософську структуру естетичного знання як галузі знань загальногуманітарного циклу та естетичне значення суто професійних факторів; уміти пояснити явища естетичних цінностей та їх роль у людській діяльності; впевнено оперувати естетичними категоріями і поняттями на основі знання форм і типів культур, естетичної спадщини мислителів світу, сучасних естетичних уявлень; бути здатним у випадку професійної необхідності до компетентного діалогу з експертами -- мистецтвознавцями; засвоїти правила й оволодіти естетикою поведінки.

Естетику вже з XVIII ст. почали вважати наукою, що вивчає філософію прекрасного, або філософію мистецтва.

Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої реальності природи, суспільства, людини та її діяльності в усіх життєвих сферах. З естетичними властивостями явищ і предметів зустрічаємося, коли розглядаємо квітучі сади, архітектурні споруди сучасності чи сивої давнини, технічні об'єкти, що створені працею людини, коли пишаємося високогуманними вчинками людей, високохудожніми творами мистецтва.
Люди, чутливі до краси, мають естетичне чуття. Естетичні почуття, переживання, естетична насолода виступають як вияви естетичного ставлення до предметів або явищ дійсності. Різноманітне естетичне ставлення людини, соціальної спільності, суспільства до дійсності, узагальнюються поняттям естетичне. Природу естетичного вивчає наука естетика.

Дослідження естетичного припускає аналіз найзагальніших характеристик, які притаманні певним естетичним об'єктам дійсності (прекрасного, піднесеного, трагічного, комічного та ін.), крім того, природа породження таких явищ у свідомості людини (в естетичних сприйняттях, уявленнях, ідеалах, теоріях та поглядах), а також природа естетичних цінностей. Естетика досліджує загальні закономірності розвитку мистецтва, що проявляються у різних його видах, вивчає і власне процес художньої творчості, її суб'єкт і об'єкт та засоби художньої творчості, процес художнього сприймання мистецтва та ін., тому що мистецтво існує лише у соціально-комунікативній системі: художник -- мистецтво -- споглядач, або художня творчість -- мистецтво -- художнє сприйняття. Усі ці прояви втілюються у категорії художнє.

Поняття художнє стосується мистецтва: діяльності художника, сприйняття мистецтва, оцінки творів мистецтва та ін. Але насправді є такі естетичні явища, процеси, цінності, які не мають художньої ознаки, наприклад, естетичні явища у природі, естетичні риси в поведінці, побуті, в утилітарних формах людської діяльності. Художнє слід розглядати як «прикметник від іменника» мистецтво. Художня потреба -- це потреба у мистецтві, художня оцінка -- це оцінка мистецтва; художня творчість -- це створення мистецтва, художнє сприймання -- це сприйняття мистецтва тощо. Інакше кажучи, художнє виступає як вид естетичного, що є родовим поняттям; художня діяльність -- вид естетичної діяльності, художня творчість -- вид естетичної творчості.

Категорія естетичного характеризує всю широчінь та різноманітність сфери прекрасного і потворного, трагічного та комічного, низького і піднесеного та їх модифікації у природному і соціальному середовищі, у мистецтві та в утилітарних видах діяльності та взагалі в інших сферах буття. Не існує художніх явищ (музичне, літературне, образотворче та інше), які б не мали естетичної природи і не були б прекрасними або потворними, позитивно-естетичними або негативно-естетичними тощо, але є такі естетичні явища, які не мають художньої природи (краса флори й фауни, фізична зовнішність людини, неорганічні предмети та ін.). Естетика вивчає ціннісне ставлення людини до явищ буття, яке може бути: прекрасним, потворним, сатиричним, гумористичним, трагічним, комічним, піднесеним. Естетика досліджує закономірності естетичної діяльності суспільства, закономірності естетичного сприйняття людиною дійсності тощо. Аналіз естетичної діяльності дозволяє зрозуміти, як людина створює прекрасне у житті, як саме вона сприймає, усвідомлює його. Інакше кажучи, естетика розглядає суб'єкти творчості та сприйняття (художник, публіка, імпровізатор, виконавець, критик), об'єкти творчості, засоби, процеси і результати естетичної творчості й сприймання. Усе це і становить предмет естетики.

Естетика -- галузь філософських знань, народилася в надрах філософії, вийшла з неї і зберегла міцні зв'язки з нею. Якщо філософія розкриває найзагальніші закони природи, суспільного розвитку та мислення, то естетика вивчає найзагальніші закони розвитку мистецтва та різноманіття естетичного ставлення людини до світу. Ставши самостійною наукою (з другої половини XVIII ст.), естетика використовує основну методологію філософії, застосовує всі її категорії; запозичує поняття: буття, свідомість, діяльність, зміст, форму, суть та явище, причину і наслідок; використовує філософські закони та інше. Естетика поєднується з усіма гуманітарними науками, зокрема з етикою. Моральний аспект є складовою естетичних відносин. Взаємодія між людьми -- це основа кожного художнього твору (свої правила поведінки у героїв Уїльяма Шекспіра, Федора Достоєвського, Альбера Камю, Франка Кафки, Івана Франка, Олеся Гончара та ін). Естетика пов'язана також і з психологією. Естетичне сприйняття дійсності має чуттєво-емоційний характер, а емоції і почуття вивчаються психологією. Естетика тісно взаємодіє з історією, педагогікою, соціологією, логікою, культурологією, з економічними, природними та технічними науками, оскільки естетичне присутнє у різноманітній дійсності.

Отже, естетика -- теорія мистецтва, виступає методологією мистецтвознавчих наук: історії мистецтва, теорії мистецтва, художньої критики. На відміну від інших предметів, що їх створює людина, в яких краса може бути наявною, а може бути і відсутньою, у творах мистецтва має бути обов'язковою, бо твори мистецтва -- це завжди естетичні цінності. Якщо фільм або малюнок не приносять естетичної насолоди, то не вважаються художніми творіннями. Мистецтво як плід художньої творчості є предметом дослідження естетичної науки. Але естетика у такому випадку відразу зустрічається з тим, що кожним видом мистецтва -- літературою, музикою, театром та ін. -- займається спеціальна наука: літературознавство, музикознавство, театрознавство. Кожна мистецтвознавча наука досліджує той або інший вид мистецтва, характерні риси і якості. Але існують такі закони мистецтва, які є загальними для всіх видів мистецтва, об'єднують різні галузі художньої творчості. Ці закони і стають предметом пізнання науки естетики, виявляється специфічність законів, у різних видах мистецтва. Отже, естетика не просто наука про мистецтво, а наука, що досліджує загальні закони розвитку мистецтва, це наука про естетичне в дійсності, про суть і закони естетичної свідомості, пізнання і естетичну діяльність людини.

Размещено на Allbest.ru