Етика та естетика

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН РОБОТИ

1. У чому полягає смисл етичних вчень мислителів античності?

2. Розкрийте зміст проблеми людини в рамках релігіозної концепції моралі

3. Розкрийте особливості внутрішнього виду морального конфлікту

4. Тотожні чи ні за своїм істотним значенням поняття “спілкування” та “діалог»?

5. З якими науками має тісний зв'язок екологічна етика? Обґрунтуйте вашу відповідь

6. У чому полягає культурно-світоглядний потенціал наукового знання?

7. Як пов'язане поняття міри з поняттям гармонії?

8. Що таке сентименталізм як художній напрям?

9. Що означають “відкритість” і “недомовленність” у мистецтві?

10. Вплив творчості Івана Франка на розвиток української естетичної думки

Література

1. У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ СМИСЛ ЕТИЧНИХ ВЧЕНЬ МИСЛИТЕЛІВ АНТИЧНОСТІ?

етичний мораль науковий сентименталізм

Етика античності була звернена до людини. «Людина є міра всіх речей» - ці слова Протагора дослідники по праву вважають девізом для всіх етичних творів даного періоду. Для етичних творів античних авторів характерно переважання натуралістичної орієнтації. Крім того, основною особливістю етичної позиції було розуміння моральності, добродіяння поведінки людини як розумності. Саме розум керує життям людини і суспільства в розумінні античної етики, він грає головну роль у виборі життєвого шляху. Крім розумності людської поведінки, однією з основних характеристик античного світогляду було прагненняня до гармонії людини з її внутрішнім та зовнішнім світом. Етичні погляди софістів, Сократа, Платона, Аристотеля пов'язані в античній філософії з переходом від ідеї домінування влади загального над людиною до ідеї єдності окремої людини і держави, яка передбачала обґрунтування самоцінності людини.

Основоположниками етичних навчань стали софісти. Це були вчителі філософії, які проголошували людину мірилом добра і зла. На думку софістів, немає в природі законів, що обмежують волю людини, всі моральні цінності виходять з інтересів її самої. Яскравим представником софістів став Протагор.

З критикою софістів виступив Сократ, котрий вважав, що моральні закони існують, і борг людини співвіднести з ними свою систему цінностей. Сократ вважав, що мораль безпосередньо пов'язана зі знанням, він став родоначальником етичного раціоналізму.

Платон заснував системне етичне вчення, спираючись на постулат, що душа людини перебуває до вселення в тіло в ідеальному світі з високими цінностями. Кожна людина народжується з душею, наділеною трьома властивостями - волею, почуттями і розумом, причому одна властивість завжди переважає. І якщо людина буде займатися справою, що співвідноситься з переважаючою властивістю душі, то вона буде щасливою, а суспільство в цілому ідеальним. За Платоном суспільству має бути властива також справедливість, коли його верстви не втручаються в життя один одного.

Вперше термін «етика» вводить Аристотель. На противагу Платону, він вважав, що морально-етичні якості людини формуються не в потойбічному світі, а під дією реального суспільного життя. Досягти щастя можна осягнувши основні принципи етики. В кожній людині є нерозумна і розумна складова, врівноважує їх розум, і його розвиток дає правильний напрям цим складовим. Етика за Арістотелем - це досвід суспільного життя.

Переломом етичних вчень, звернених до суспільного життя людини, стала поява праць давньогрецького матеріаліста Епікура. Він обґрунтував вчення, спрямоване на саму людину. Головним в житті він вважав досягнення щастя через тілесні задоволення, знання і мудрість. Все це, на думку Епікура, повинно бути в людині врівноваженим.

Майже одночасно з працями Епікура з'являється стоїцизм - вчення, розроблене Сенекою і Марком Аврелієм. Стоїки вважали, що людина не повинна відриватися від природи. Змінити закони природи вона не в силах, і щастя кожного залежить від внутрішнього ставлення до подій. Розвиваючи свій внутрішній світ, людина може прийти до гармонії з природою та щастя.

2. РОЗКРИЙТЕ ЗМІСТ ПРОБЛЕМИ ЛЮДИНИ В РАМКАХ РЕЛІГІОЗНОЇ КОНЦЕПЦІЇ МОРАЛІ

Бог створив світ і є його животворною сутністю. Весь світ розвивається з нього, і він же залишається його безпосереднім управителем. Бог -- не лише абсолютне творче начало. Він є одночасно вищою метою світу, його потаємним смислом. Все, що створює Бог, він створює для себе, і лише він один вміщує в собі причину, форму і мету своєї діяльності. Всі інші створіння позбавлені такої автономності, вони існують завдяки Богові і для Бога. І людина не становить винятку.

Оскільки світ створений Богом, скеровується ним і прямує до нього, то він за суттю своєю глибоко гармонійний, і ця добра основа буття виправдовує окремі прояви зла. Уявлення про Бога як про моральний синтез світу більше стимулює пасивне мирне ставлення до соціальної дійсності, ніж критичне.

Людина, як одне з творінь Бога, є водночас істотою привілейованою. Вона подібна до Бога. Це виявляється в тому, що людина створена вільною, і її вища мета -- служити Богові, постає для неї як те, що має бути. Якою мірою людина сама може обирати Бога, такою мірою вона уподібнюється Богові як абсолютній особі. Ця здатність добровільного дотримання заповідей Бога є лише можливістю, існує тільки в принципі. Вона характеризує сутність, призначення людини, а не даність.

Людина подібна до Бога, але не однакова з ним, оскільки вона є чуттєвою, земною, смертною істотою. Її емпіричне, природно-соціальне існування виступає як гріх. Людина, згідно з логікою християнства, призначена служити Богові, але вона сама захотіла стати як Бог, і в цій гордині, претензії -- корінь зла взагалі. Отже, людина у своєму реальному, емпіричному існуванні не така, якою вона має бути за своїм призначенням. Подолання цієї невідповідності, повернення до своєї нібито справжньої сутності й становить зміст моральних зусиль людини.

Людина не може власною активністю реалізувати своє сутнісне призначення, оскільки вона безнадійно гріховна.

Як соціально-природна істота людина відокремлена від Бога безоднею, яку вона не може подолати. Людина може врятуватися лише завдяки Богові. Виявом такого божественного втручання є, за твердженнями богословів, поява Ісуса Христа. Образ Христа -- свідчення єднання людини з Богом і водночас визнання того, що таке єднання можливе лише завдяки Богові. Це важливий момент, оскільки він свідчить, що релігійна мораль виходить за межі можливостей людини, виявляється цариною людської повинності.

Любов до ближнього є відображенням любові до Бога. В ближньому і через ближнього людина любить Бога. Звідси й вимога любити всіх. Якщо ж людина любить вибірково, одним сплачує добром, іншим -- злом, вона бере на себе прерогативу Бога.

Найвищим втіленням християнського морального ідеалу є постать Ісуса Христа. Саме він, син людський і Божий, покликаний здійснити чудо того царства, де не буде ні бідних, ні багатих, ні війн, ні смерті, ні необхідності працювати в поті чола, де буде одне лише вдоволення, радість, вічне блаженство.

Уособленням релігійного морального ідеалу в буденному земному житті виступає людина-праведник. Кожна релігія зображає її своєрідно. Православ'я, католицизм, іслам прославляють святих угодників, що набули досконалості у релігійному благочесті. Всі вони різні, але спільним для них є неприйняття мирського та культ власних страждань.

3. РОЗКРИЙТЕ ОСОБЛИВОСТІ ВНУТРІШНЬОГО ВИДУ МОРАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ

Моральний конфлікт є специфічною ситуацією вибору між рівними для даної людини, але взаємовиключними моральними цінностями. Моральний конфлікт -- це зіткнення моральних норм в індивідуальній та суспільній свідомості, що пов'язане з боротьбою мотивів та вимагає морального вибору.

Особливість морального конфлікту полягає в тому, що в ситуації, яка складається, вибір будь-якого вчинку як слідування тій чи іншій нормі моралі веде до порушення іншої норми. Складність полягає не в тому, що людина може не знати деяких норм моралі, через що не в змозі зробити вибір, а також не в тому, що вона не воліє виконувати вимоги моралі, а в необхідності розв'язувати зіткнення цих вимог.

Джерелом внутрішніх конфліктів є складність, різнохарактерність самих мотивів особистості, що знаходяться у підпорядкованості та супідрядності один до одного. Специфіка внутрішнього конфлікту полягає в тому, що для нього характерна боротьба цінностей, норм, мотивів, які особистість визнає правильними.

Форм виявлення моральних конфліктів існує безліч. Вони зумовлені особливостями діяльності людини, специфічними умовами, за яких здійснюється ця діяльність, соціально-психологічними характеристиками учасників конфлікту та іншими обставинами.

Розвиток конфлікту вимагає його вирішення. Засобом розв'язання конфлікту є «золоте правило» -- «з двох лих обрати менше». Менше зло не є добром, але воно являє собою компроміс у тих випадках, коли гармонія принципово неможлива для учасників конкретної ситуації.

Найважливіший та болісний вибір стоїть перед людиною, коли вона повинна обирати між добром і добром. Різні «види добра» можуть знаходитись на різних щаблях нашої ціннісної ієрархії, в такому разі вибір зробити легше: «нижчими» цінностями спокійно поступаються заради «вищих». Але вибір між цінностями «вищими» та рівними за значенням -- це завжди важкий внутрішній конфлікт. У такому випадку людина переживає внутрішню боротьбу, в ній відбувається важка аналітична робота, яка націлена на те, щоб передбачити наслідки свого вибору. Яку б цінність людина не поставила на перше місце у своєму виборі, вона завжди буде шкодувати про ту цінність, якою знехтувала.

У філософсько-етичній літературі неодноразово робилися спроби виробити рекомендації, які б сприяли подоланню та розв'язанню моральних конфліктів. Загальним принципом у вирішенні моральних конфліктів висувається положення про ієрархію моральних цінностей, систему переваг. Аксіомою у розв'язанні моральних конфліктів нерідко є положення про пріоритет суспільного інтересу перед приватним. На жаль, у реальній дійсності це сприймається та реалізується дуже спрощено: інтересами особи нехтують заради загальних інтересів. Підпорядкування особистого суспільному -- є крайній, хоча такий, який часто зустрічається, варіант вирішення проблемної ситуації.

Оптимальний вихід з конфліктної ситуації передбачає не тільки готовність особи пожертвувати власними інтересами, а й зусилля суспільства, спрямоване на задоволення інтересів особи. Правильний моральний вибір є можливим тільки за наявності такого зустрічного руху від людини до суспільства та від суспільства до людини.

4. ТОТОЖНІ ЧИ НІ ЗА СВОЇМ ІСТОТНИМ ЗНАЧЕННЯМ ПОНЯТТЯ “СПІЛКУВАННЯ” ТА “ДІАЛОГ”?

Поняття “діалог” і “спілкування” не є тотожними. Спілкування включає в себе діалог як форму спілкування, як і інші форми - розмову, бесіду, суперечку тощо. Діалог є більш вузьким поняттям, ніж спілкування. Діалог є найвищою формою міжсуб'єктних відносин, і для того, щоб діалог відбувся, необхідно досягти певного рівня спілкування. Отже, діалог не можна звести до спілкування, а необхідно аналізувати як особливе явище, якому притаманні специфічні характеристики.

Для того щоб зрозуміти відмінність цих двох понять, зясуємо, що ж являє собою сутнісний рівень діалогу? Виступаючи особливим видом спілкування, діалог в умовах збільшення обсягу, ускладнення структури, поглиблення змісту і розширення різноманітності форм зв'язків і типів відношень стає важливим, а часто й домінантним засобом, що забезпечує взаєморозуміння на різних рівнях спілкування різних суб'єктів.

В сучасній науковій літературі переважає тлумачення діалогу як: форми усної розмови; розмови між двома або декількома особистостями; або літературного твору, написаного у формі розмови. Подібні визначення не є достатніми, оскільки вони тільки певною мірою охоплюють різноманітні “діалогові форми спілкування”, які за своєю сутністю не є діалогом, а тільки набувають діалогічної форми.

Перш за все, діалог передбачає виникнення особливої діалогічної ситуації. Діалог є найвищою формою спілкування, а в спілкуванні особливим є те, що воно має суб'єкт-суб'єктний характер. Для справжнього діалогу потрібен “Інший”, в якому “Я” взмозі досягнути розуміння того, про що “Я” говорить. Важливим є розуміння діалогу як універсальної форми відношення “Я - Інший” як способу дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у світі. Таке визначення ми знаходимо у “Філософському енциклопедичному словнику” за 2002 рік під редакцією В.І. Шинкарука.

Діалог, безперечно, близький до спілкування і є, власне, його істотним різновидом. Проте зводити феномен спілкування лише до діалогу теж неправомірно: діа-лог - розподіл лотосів, смислів, розумових позицій, котрі цілком можуть співіснувати і взаємовідображуватися у свідомості одного й того ж суб'єкта (явище «внутрішнього діалогу», що супроводжує будь-який серйозний людський роздум). Тим часом потреба людини в спілкуванні - це насамперед потреба в живому цілісному контакті з іншим реально існуючим Я; сенс зустрічі двох Я, двох неповторних суб'єктивностей виходить далеко за межі діалогу як такого (що, звичайно, зовсім не применшує власне значення людської бесіди, дискусії, «інтелектуального бенкету», як іменували діалог іще здавна).

Не будь-який діалог являє собою власне спілкування. Спілкування може й не бути діалогом (зустріччю різних лотосів - смислів). Усім відомий, зокрема, феномен мовчазного «спілкування без слів», яке не є діалогом і при тому може бути як завгодно змістовним і морально насиченим саме по собі.

І в деяких інших відношеннях реальний обсяг поняття «спілкування» виявляється більшим, ніж його уявляли за традицією. Так, життєвий досвід переконує, що людина спілкується - саме спілкується! але не веде діалог - не тільки з подібними до себе людськими істотами, а й, скажімо, з представниками світу природи, що, зрештою, завойовують в її очах право на власну гідність, з релігійними святинями, пам'ятками історії й культури. Знаменно, що чим ширшими стають обрії такого спілкування, тим більшою виявляється і сфера морального осмислення й оцінки людської активності.

5. З ЯКИМИ НАУКАМИ МАЄ ТІСНИЙ ЗВ'ЯЗОК ЕКОЛОГІЧНА ЕТИКА? ОБГРУНТУЙТЕ ВАШУ ВІДПОВІДЬ

Екологічна етика - прикладна дисципліна, що є результатом міждисциплінарного синтезу і розташована на стику етики та екології.

Не викликає жодного сумніву зв'язок екологічної етики з екологією. Екологія вивчає взаємовідносини живих істот між собою та з неорганічною природою, що їх оточує, зв'язки в системах, яким підпорядковане існування організмів, структуру і функціонування цих систем. Екологічна етика ж акцентує на взаємовідносинах між людьми та природою, заснованих на визнанні морального статусу природи, високому оцінюванні її внутрішньої і нематеріальної цінностей, повазі прав природи й обмеженні прав людини. Дуже важливим питанням обох цих наук є охорона навколишнього середовища та безпечне співіснування людини та природи шляхом створення нових, екологічно безпечних технологій. Можливості зміни небезпечної ситуації, що склалался на даний момент і є загрозою екологічної катастрофи, повґязані нині, в першу чергу і найбільшою мірою, не з екологічними заборонами, не із законодавством як таким, а зі знанням реальної ситуації у сфері екології. Лише знання реальних наслідків господарювання людини у природі та його впливу на рослинний, тваринний світ, на здоровґя людських поколінь спроможне відіграти роль гальмівного чинника в самознищенні людством себе.

Очевидним є також і зв'язок етики з екологічною етикою. Мораль, яка є предметом науки етики, покликана регулювати поведінку людей майже у всіх сферах їх діяльності. А отже і людську поведінку стосовно природи. На людину -- на її розумну природу -- покладена нині моральна відповідальність за долю планети. Тому вона покликана приборкати "родовий егоїзм" і зумовлену ним стихію активності безвідносно до засобів. Екологічна етика в XXI ст. покликана виконати завдання переорієнтації людини на самоусвідомлення себе родовою істотою, а отже, творення гармонії відносин із природним та соціальним світом.

Надалі відмітимо, що екологічна етика також тісно пов'язана з філософією. Адже проблема етичного ставлення до природи, моральних проблем взаємовідносин людини і природи, етики відносин до тварин і інше простежуються ще у творах відомих мислителів, таких як Піфагор, Геракліт, Сенека, Августин Блаженний, І. Кант і багатьох інших та у релігійних концепціях, що спрямовані на вирішення глобальних проблем людства. Мислителі з часів біблейських пророків постійно вказували на те, що "спустошення землі не лише шкідливо, але й дурно". Філософія виступає певною методологічною основою екологічної етики.

Педагогіка, як відомо, досліджує принципи, форми і методи виховання. Однією з найважливіших форм виховного процесу є етичне виховання. Виховання ціннісно-світоглядного ставлення людини до природи, поваги та відношення до природи як до суб'єкта -важливі задачі етичної екології. Отже, між екологічною етикою і педагогікою є тісний зв'язок.

Зв'язок етики з психологією є також істотним і багатоманітним. Досить сказати, що моральність, яка є основою поважного ставлення людини до природи, можлива завдяки існуванню свідомості, вольової поведінки, чиї закономірності вивчаються психологією. А воля людини не відчужена від інших сторін свідомості, від розуму і почуттів. Усе це предмет психології.

Проблеми етичної екології органічно пов'язані з проблемами соціології. Досить лише згадати, що мораль як суспільне явище не може існувати поза суспільною системою. Об'єктом моральної оцінки і регулювання в екологічній етиці є ставлення людини до природи, що, по суті, є суспільним ставленням. Обґрунтовуючи обов'язки людини у ставленні до природи, екологічна етика розглядає їх як подовження соціальних обов'язків людини. Тільки принципово гуманістична орієнтація створює таку атмосферу, яка дозволяє долати екологічні труднощі на шляху поступального розвитку суспільства.

6. У ЧОМУ ПОЛЯГАЄ КУЛЬТУРНО-СВІТОГЛЯДНИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАУКОВОГО ЗНАННЯ?

Розуміння світу, світогляд людини - вагомий компонент людської культури. Кожній культурній людині необхідно хоча б у загальних рисах уявляти, як влаштований світ, в якому він живе, як «функціонують» у ньому закони природи. Розуміння людиною навколишньої дійсності, засноване на сприйнятті картини світу, дозволяє адекватно аналізувати інформацію і бути виваженими в прийнятті відповідальних рішень. Наукова картина світу також має певне підґрунтя: базується на синтезі наявних у певному історичному періоді наукових знань і частково передається кожній особистості.

Пізнання природи, суспільства і людини, раціонально-теоретичне розуміння світу, відкриття його законів і закономірностей, пояснення найрізноманітніших явищ і процесів, здійснення прогностичної діяльності, тобто виробництво нового наукового знання - головне призначення науки. Розробка наукового світогляду із наукової картини світу, дослідження раціоналістичних аспектів відносини людини до світу, обгрунтування наукового світорозуміння - дуже важливі задачі наукового знання.

Культурно-світоглядна функція - стародавня соціальна функція науки. Елементи наукового світогляду вперше формуються в античному суспільстві у зв'язку з критикою віджилих, міфологічних поглядів і становленням раціональних поглядів на світ. З появою досвідченого природознавства наука стає найважливішим компонентом світогляду і справляє на нього вплив, насамперед через наукову картину світу. Наукова картина світу ж (буття) не існує у чистому вигляді у свідомості нашого народу. Вона співвідноситься людиною з повсякденним, міфологічним, релігійним, філософським осмисленням світу, постійно переоцінюється.

У період середньовіччя теологія поступово завоювала становище верховної інстанції, покликаної обговорювати і вирішувати корінні світоглядні проблеми, такі, як питання побудови світу і місця людини у ньому, про сенси програми та вищі цінності життя тощо. У сфері ж науки, яка зароджувалась, залишалися проблеми більш приватного й «земного» порядку.

Коперніковським переворотом наука вперше оскаржила у теології її права монопольно визначати формування світогляду. Саме це стало першим актом у процесі проникнення наукового знання і набутті наукового мислення до структури діяльності й суспільства; саме тут виявилися перші реальні ознаки виходу науки в світоглядну проблематику, у світ міркувань і устремлінь людини. Адже щоб прийняти геліоцентричну систему Коперніка, потрібно було відмовитися від деяких догматів, що стверджувалися теологією, а також погодитися з уявленнями, які різко суперечили тогочасному світосприйманню.

Мало пройти багато часу, що ввібрав у собі такі драматичні епізоди, як спалення Дж.Бруно, зречення Г.Галилея, ідейні конфлікти через відкликання вченням Ч.Дарвіна про походження видів, щоб наука змогла стати вирішальної інстанцією у питаннях першорядною світоглядної значимості, що стосуються структури матерії та побудови Всесвіту, виникнення та сутність життя, походження людини і т.д. Ще більше часу знадобилося для того, щоб запропоновані наукою відповіді й інші питання стали елементами загальної освіти. Без цих наукових уявлень було неможливо перетворитися на складову частину культури суспільства.

У результаті здійснення культурно-світоглядної функції наукового уявлення перетворилися на частину культури суспільства. Саме ці подання (разом з філософією) складають раціонально-теоретичну основу сучасного світогляду.

7. ЯК ПОВ'ЯЗАНЕ ПОНЯТТЯ МІРИ З ПОНЯТТЯМ ГАРМОНІЇ?

Гармонія та міра - одні з багатьох естетичних категорій, за допомогою яких естетика описує свій предмет .

Естетичні категорії, такі як " прекрасне і потворне ", " піднесене й низьке ", " трагічне і комічне " та багато інших, займають особливе місце в даній науці, оскільки є духовними моделями естетичної практики суспільства, яка створює не тільки світ і багатство естетичних цінностей і потреб, а й систему понять і категорій, в яких закріплено досвід естетичного освоєння світу людиною.

Вже у стародавніх греків поняття міри тісно пов'язане з поняттям гармонії. У Гесіода поняття міри використовується як норма, що визначає порядок соціального життя: « Міри у всьому дотримуйся і справи свої вчасно роби». З ним перегукується Феогнід: «Занадто ні в чому не поспішай, адже в будь-якій справі найкращий укажчик людині - міра». Ці міркування мають більше морально - нормативний характер. І все ж поняття міри вказує на краще для людини, а отже і на шлях до досягнення успіху, гармонії. Грецької давності сягають також висловлювання й: «нічого занадто», «міра - найкраще», «використовуй міру». А слова Протагора «Людина є міра всіх речей» дослідники по праву вважають девізом для всіх етичних творів античного періоду.

Платон і Арістотель пов'язують поняття міри з людською психікою, зі здатністю людини до сприйняття різних відчуттів. Те, що вище або нижче певної міри, не відчувається як гармонійне. Тільки співмасштабне людині, посильне для неї та розмірне є гармонійним. Аристотель у трактаті «Про душу» ясно сформулював цю закономірність: “Кожне перевищення міри руйнує слух, - як надмірність високих, так і низьких тонів; також надмірності в смакових якостях руйнують смак, і занадто яскраве і темне в кольорах згубно діє на зір... адже відчуття це є відношення, надмірності ж заподіюють невдоволення або діють руйнівно.

Категорії гармонії і міри широко використовувалися і в Новий час. Певний підсумок розвитку розуміння гармонії та міри ми знаходимо у Гегеля. Гармонія виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в єдності та цілісності.

Таким чином, ми бачимо, що поняття гармонії та міри тісно пов'язані один з одним. Міра є сворідною ознакою гармонії, необхідною її умовою.

8. ЩО ТАКЕ СЕНТИМЕНТАЛІЗМ ЯК ХУДОЖНІЙ НАПРЯМ?

Сентименталізм (від фр. sentiment - почуття) - художній напрям, що висуває художню концепцію, головний герой якої - емоційно вразлива людина, що розчулюється від чеснот і жахається від зла. Ця течія в європейському мистецтві кінця XVIII - початку XIX століття виникла як реакція на раціоналістичне мистецтво класицизму.

Соціальні основи сентименталізму - піднесення третього стану, що шукає в мистецтві затвердження своїх ідеалів. Класичним твором, що дав назву цьому напрямку, є роман Л. Стерна «Сентиментальна подорож», хоча родоначальником сентименталізму вважають Дж. Томсона (поема «Пори року», 1730). На противагу класицизму, де державний початок, громадський обов'язок зводилися до культу та протиставлялися особистому розвитку, сентименталізм стверджує самоцінність особистості, світу її почуттів. Життя « ніжного серця, не зіпсованого цивілізацією» , спаплюжена честь і страждання чистої піднесеної істоти, жертви станових забобонів або людської зіпсованості, ідилічні картини природи - ось улюблені мотиви і теми сентименталістів.

Сентименталізм - це антираціоналістічний напрямок, який апелює до почуттів людей і в своїй художній концепції ідеалізує чесноти позитивних героїв і світлі сторони характерів персонажів, проводячи чіткі межі між добром та злом, позитивним і негативним у житті.

Сентименталізм (Ж.Ж. Руссо, Ж.Б. Мрій, Н.М. Карамзін) звернений до дійсності, але на відміну від реалізму в трактуванні світу він наївний і ідилічний. Вся складність життєвих процесів пояснюється духовними причинами.

Пріоритет почуттів, проповідь альтруїзму, моралі, моральних інстинктів і природних потягів людської натури, затвердження естетичного сприйняття природи, ідеалізація сільського життя і простоти - принципи руссоїзма, філософсько - естетичні засади сентименталізму.

Письменник - сентименталіст у своїх творах лише «споглядає» життя, розчулено описуючи добродіяння позитивних героїв і чітко проводячи межі між добром і злом.

Мистецтво сентименталізму є емоційно насиченим, слізливо чутливим .

Пізній сентименталізм підсміюється над своїм героєм, доходячи до різких викриттів його слабкостей (Жан Поль, Голдсміт) .

Ідилія (від грец. Idyll - мала форма, картина) і пастораль (від лат. pastoral - пастушачий) - жанри сентименталізму, в яких художня реальність пройнята спокоєм і благістю, добротою і світлом. Ідилія - жанр естетизуючий та умиротворюючий дійсність, такий, що відображає почуття розчулення чеснотами патріархального світу. Ідилія в сентименталістській літературі знайшла своє втілення в «Бідній Лізі» Карамзіна. Пастораль - жанр твору на теми з пастушого життя, що виник в давнину і увійшов до багатьох творів класичної та сучасної європейської літератури. У глибинній основі пасторалі лежить переконання, що минуле - «золотий вік», коли люди жили мирним пастушачим життям в повній злагоді з природою. Пастораль - ностальгія за минулим, станом любові та миру, яке нині втрачено. Пастораль - утопія, що звернена до минулого, що ідеалізує пастушаче життя та створює образ безтурботного, тихомирного існування .

9. ЩО ОЗНАЧАЮТЬ “ВІДКРИТІСТЬ” І “НЕДОМОВЛЕННІСТЬ” У МИСТЕЦТВІ?

Якщо в науковому логічному мисленні все чітко і однозначно, то образна думка - багатозначна. Художній образ так само глибокий, багатий і багатогранний за своїм значенням і змістом, як саме життя.

Термін «відкритість» у мистецтві стосується ситуації «споживання» твору мистецтва. Твір мистецтва - це створений автором об'єкт, який організовує потік поєднуваних вражень так, що кожний потенційний реципієнт по-своєму може зрозуміти той самий твір, первинну форму, яку задумав автор. Кожний реципієнт, сприймаючи твір, несе у собі певну конкретну ситуацію, почасти зумовлену сприйнятливість, певну культурну детермінанту, смаки, уподобання, власні упередження, так що розуміння первинної форми відбувається згідно з індивідуальною детермінованістю.

«Відкритий твір» - це феномен, який виникає в перехідні епохи на тлі перевороту філософсько-світоглядної та наукової парадигми і знаменує собою зміну в художньо-естетичній та комунікативній системі «автор-твір-читач», яка полягає в тому, що останній здобуває безмежну свободу інтерпретацій, котра виводить його на рівень співавторства. Сутність відкритості полягає в специфічній поетиці твору, загальним принципом та підґрунтям якої є невизначеність. “Відкритий» твір при кожному новому його сприйнятті ніколи не виявляється рівним самому собі, в ньому виявляються смутні або цілком певні відгомони деяких тенденцій сучасної науки.

Недомовленість в мистецтві є одним з аспектів багатозначності художнього образу. Так, наприклад, Е. Хемінгуей порівнював художній твір з айсбергом. Лише невелику частину його видно на поверхні, головне і суттєве заховано під водою. Саме це робить читача активним, а сам процес сприйняття твору перетворює на співтворчість.

Художник змушує читача, глядача, слухача додумувати, домальовувати. Однак це не домисел свавілля. Сприймає даний вихідний імпульс для роздумів, йому задається певний емоційний стан і програма переробки отриманої інформації, але за ним збережено і свобода волі, і простір для творчості і фантазії.

Недомовленість художнього образу, що стимулює думку читача, з особливою силою проявляється у принципі non finita (відсутність кінцівки, незакінченість твору). Як часто, особливо в мистецтві XX століття, твір обривається на півслові, не договорює нам про долі героїв, не розв'язує сюжетні лінії!

Е. Хемінгуей на прикладі своєї повісті «Старий і море» розкрив смислову нескінченність художнього твору: «Я спробував дати справжнього старого і цього хлопчика, справжнє море і справжню рибу, і справжніх акул. І, якщо це мені вдалося зробити досить добре і правдиво, вони можуть бути витлумачені по-різному». Образ відповідає складності, естетичному багатству та багатогранності життя.

Недомовленість стимулює думку сприяючого, дає простір для творчої фантазії. Подібне судження було висловлено Шеллінгом в курсі лекцій “Філософія мистецтва” (1802-1805), де вводиться поняття «нескінченність несвідомості». На його думку, художник вкладає у свій твір крім задуму «якусь нескінченність», недоступну ні для якого «кінцевого розуму». Будь-який твір мистецтва допускає нескінченну кількість тлумачень. Таким чином, повне буття художнього образу являє собою не тільки реалізацію художнього задуму в закінченому творі, але і його естетичне сприйняття, що представляє собою складний процес співучасті і співтворчості сприймаючого суб'єкта.

10. ВПЛИВ ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА НА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЕСТЕТИЧНОЇ ДУМКИ

Видатним українським теоретиком естетики був Іван Франко (1865-1916 рр.). Його естетична спадщина ще мало досліджена, проте вже зараз можна сказати, що вплив творчості Івана Франка на розвиток української естетичної думки був значним. Йому належить обґрунтування естетики як самостійної науки та методології мистецтвознавчих наук. Велику увагу в естетичній спадщині він приділяв питанням формування духовного світу особистості засобами художньо прекрасного, дослідженню цінності мистецтва як особливого типу духовного досвіду, своєрідності художньої мови мистецтва, суспільній функції мистецтва і под.

Інтерес критика викликають ідеї Г. Фехнера, В. Вундта та М. Дессуара стосовно "двох рівнів свідомості: "верхньої" та "нижньої" ", які можна порівняти з інтелектом та інстинктом (інтуїцією). Ці ідеї згодом знайдуть розвиток у дослідженнях К. Юнга в теорії "колективного безсвідомого". За І.Франком , лише той може бути художником, у якого розвинута інтуїція і він може осягнути духовну пам'ять свого часу.

І.Франко увів в науковий обіг термін "змисл". Дослідник зауважує: "Все, що ми знаємо, є продуктом наших змислів - тобто доходить із верхнього світу до наших мозгових центрів за посередництвом змислів. "Змисл" тут можна тулмачити і як естетичне почуття, і як художній образ, і як стимул творчості.

Важливо підкреслити, що Франка зацікавили не лише психофізичні процеси, які відіграють певну роль у формуванні почуття прекрасного, але й арсенал тих художніх, виражальних засобів, за допомогою яких викликаються "в нашій душі чуття естетичного уподобання".

Мистецтво виражає не лише красиве та позитивне, а й негативні сторони суспільного життя. Прекрасні твори мистецтва, в яких відбиті негативні сторони суспільного життя, формують розвинені естетичні смаки людини, її високий громадсько-естетичний ідеал. Його висновки, що критерії прекрасного художнього криються не в досконалій поетичній формі, а перш за все в ідейному змістові твору, вступають в протиріччя з іншими його думками. В багатьох своїх критичних працях він писав про те, що в цілковитій гармонії змісту і форми, яка дає змогу найкраще висловити творчі задуми митця, криється секрет його успіху.

Особливе місце і в спадщині І. Франка, і в українській естетичній думці належить праці "Із секретів поетичної творчості" (1898), у якому він досліджує основні категорії естетики, проблему відносності естетичних мірок. Критик полемізує з "ідеалістично-догматичною естетикою", зосередженою на пошуку мертвих дефініцій і канонів, на користь практично орієнтованої естетики, називаючи її "новою індуктивною естетикою". В праці "Із секретів поетичної творчості" поєднує етичні та естетичні аспекти буття. Логіку переходу від естетичної сфери в етичну уможливлює відпрацюванням категорії краси.

Предметом критики вченого є суб'єктивізм в естетиці й літературній критиці та об'єктивізм, схильний абсолютизувати фактологічну достовірність твору поза естетично-художніми його якостями. І. Франко заперечує однобічність філософсько-раціоналістичного підходу до витоків художньої творчості, і позицію, що абсолютизує феномен несвідомого в художній творчості.

Осмислюючи поняття "художня краса", він зосереджує увагу не на змісті зображеного, а на художній переконливості зображення, тобто на естетичній сутності художнього твору. І. Франко пише: "Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси".

І. Франко обґрунтовує цінність творчості геніїв національних літератур, котрі глибинно і безстрашно проаналізували людську душу та людські суспільні відносини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Борев Ю.Б. Эстетика: Учебник. -- М.: Высш. шк. , 2002. -- 511с.

2. Борейко В.Є., Подобайло А.В. Екологічна етика: Навчальний посібник. -К.: Фітосоціоцентр, 2004. -- 116 с.

3. Георг Гегель. Лекции по эстетике. Книга первая. - М., 1938. - 494 с.

4. Естетика: Навчальний посібник/ Газнюк Л.М., Могильова С.В., Мґяснікова Н.О., Салтан Н.М. - К.: "Кондор", 2011. - 124 c.

5. Естетика: Підручник/ Л.Т. Левчук, В.І. Панченко, О.І. Оніщенко, Д.Ю. Кучерюк. / За зад. ред. Л. Т. Левчук. - 3-тє вид., допов. і переробл. - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 520 с.

6. Етика: Навчальний посібник / В.О. Лозовий. М.І. Панов, О.А. Стасевська та ін. / За ред. проф. В.О. Лозового. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 224 с.

7. Етика та естетика: Навчальний посібник/ Петрушенко В.Л. Сурмай І.М., Карвацька Г.Ф., Мазур Л.І., Шадських Ю.Г. та ін. - Львів: Видавництво Національного університету "Львівська політехніка", 2008. - 180 c.

8. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів. - 3-є вид., перероб. і доп.. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

9. Мовчан В.С. Естетика: Навчальний посібник. - К.: Знання, 2011. - 527 с.

10. Орлова М., Ячин С. Диалог как коммуникативний режим // Человек. - 2001. - № 5. -С. 142-148.

11. Прикладна етика: Навчальний посібник/ Аболіна Т.Г., Нападиста В.Г., Рихліцька О.Д., Маслікова І.І., Шинкаренко О.В. та ін. - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 392 с.

12. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий. М-во освіти і науки України, Слов'янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

13. Тофтул М.Г. Етика: Навчальний посібник. - К.: Видавничий центр «Академія», 2005. -- 416 с.

Размещено на Allbest.ru