Феномен сорому: етико-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ТУРЧИН Марина Яремівна

УДК 17.024.1:17.034.1

ФЕНОМЕН СОРОМУ: ЕТИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність: 09.00.07 - етика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2010 Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника МОН України, м. Івано-Франківськ.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

Ларіонова Вікторія Костянтинівна,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника МОН України, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Братерська-Дронь Марина Тарасівна,

Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого Міністерства культури і туризму України, професор кафедри кінознавства;

кандидат філософських наук, доцент

Крилова Світлана Анатоліївна,

Академія муніципального управління МОН України, завідувач кафедри соціальних дисциплін.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філософських наук Т.В. Гардашук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Осмислення і дослідження феномена сорому набуває особливої актуальності в динамічних умовах життєдіяльності сучасного українського суспільства, що переживає кризу моральної культури та характеризується релятивацією цінностей. Зміст, сутність та форми вияву сорому є складною етичною проблемою, яка пов'язується з особливостями світосприйняття людини, станом її душі, мотивацією вчинків й самосвідомістю, а також із визначенням пріоритетів у системі суспільних орієнтацій.

Етико-філософське дослідження проблеми сприятиме осмисленню особливостей трансформації моральної свідомості особистості в умовах сьогодення, коли морально-психологічна ситуація визначається принципово новими факторами: розширенням глобального інформаційного простору, приматом новітніх технологій, зниженням критичності мислення у частини населення, що призводить до деформації системи цінностей та оцінок, розмитістю життєвих стандартів самовираження особистості, несхильністю до моральнісного очищення і духовного самовдосконалення. Це зумовлює філософсько-соціальну потребу в дослідженні феномена сорому як морально-регулятивного механізму суспільного та особистісного життя.

Важливість етико-філософського аналізу феномена сорому визначається ще й тим, що дослідження його функціональної сторони у системі моральної культури суспільства глибше розкриває особливості духовного буття людини, її моральнісні позиції. Вибір між добром і злом, увага до різних сфер життя особистості сприяють виробленню орієнтирів для осмислення сутності сучасної моральнісної культури суспільства, яка на рівні зовнішньої соціальної санкції констатує те, що сором набуває характеру морального почуття і легітимної ціннісної орієнтації, посідаючи вагоме місце у людському бутті. сором совість провина самооцінка

Існує низка фундаментальних праць, що досліджують феномен сорому в різних сферах гуманітарного знання. На сором, як невід'ємний атрибут людської совісті, звертали увагу видатні філософи, психологи, культурологи. Так, російський мислитель Вол.Соловйов стверджував, що самоочевидність переживання сорому є глибшою за самоочевидність картезіанського мислення: «Я соромлюся, отже, існую». Згідно Ф.Ніцше: «Сором, сором, сором - ось історія людини!» «Людина правильно бачить себе тільки в хвилини сорому», - цю думку висловив К.С.Льюіс. Найбільшими чеснотами особистості Г.Сковорода вважав здоров'я, соромливість і репутацію.

На рівні буденної свідомості поняття «сором» вживається для оцінки та пояснення певних важливих аспектів поведінки людини. Проте залишається нез'ясованою парадоксальність цього феномена: видима однаковість проявів сорому та багатоманіття причин його виникнення; гальмування почуттям сорому учинення не лише аморальних, але й гідних вчинків; переживання цього почуття тими, хто, здавалося б, уже перейшов усі межі дозволеного. І навіть феномен хворої совісті у порядних, високо моральних людей - «помилковий сором». Ці парадокси змушують говорити про загадковість феномена сорому й спонукають до його осмислення.

Етико-філософський аналіз проблеми сорому дає можливість обґрунтувати закономірності трансформації моральнісної свідомості особи від буденного до сутнісно людського її рівня.

Ступінь наукової розробки проблеми. Проблема сорому традиційно є об'єктом вивчення науками філософського, соціально-психологічного та історико-культурологічного характеру. Однак, практично відсутні праці сучасних дослідників, що присвячені аналізу сорому як етичної категорії, визначенню його місця у системі ціннісних орієнтацій людини. Разом з тим, існують окремі філософські розвідки, в яких простежуються спроби віднайти шляхи до розв'язання проблеми екзистенційної кризи особистості та визначення статусу феномена сорому, зокрема. Аналізуючи дослідження з даної проблематики, можна виділити наступні концептуальні підходи.

Філософсько-духовний спадок Платона (виховання у людини почуття сорому), Аристотеля (тісний взаємозв'язок проблеми сорому з питаннями суспільного життя людей), Демокріта (висока моральна цінність сорому), Епікура, Сенеки, Августина Блаженного (феномен сорому як оберіг чистоти помислів і дій), М.Монтеня, І.Канта (сором залежить від почуття честі і має божественне походження) і багатьох інших мислителів залишається непересічно актуальним саме у своїй етичній частині. Теоретична спадщина І.Канта складає важливу спрямовуючу вісь подальшого аналізу специфіки моральнісної культури насамперед через те, що в його працях уперше були виділені загальні характеристики моральності, розглянута її відмінність від звичаю, права, релігії. Значну роль у поглибленні етичної проблематики відіграє логіка і науково-понятійний апарат ряду праць Г.В.Ф.Гегеля (сором - гнів людини на саму себе). В першу чергу це стосується аргументації, пов'язаної з необхідністю розрізнення термінів «мораль» і «моральність».

В історії етичних учень найбільш фундаментальну розробку поняття «сором» знаходимо у російського філософа Вол.Соловйова, для якого він є природною основою моральності людини. Для категоріального оформлення сорому мислитель використовує не лише етичні, але метафізичні поняття: «матеріальне» і «духовне», «вище» і «нижче». У XX столітті визначається характер попередніх категоріальних опозицій (матеріальне/ідеальне, соціальне/біологічне, тілесне/духовне) в розумінні людини, з чого випливають запитання: якими філософськими поняттями можна описати роль і місце сорому в житті людини, які є онтологічні передумови моралі, побудовані на соромі?

Звернення дослідників до феномена сорому відбувається, як правило, з позицій теорій морального розвитку, виховання та морального самоконтролю (Р.Апресян, А.Гусейнов, Е.Золотухіна-Аболіна, А.Некрасов, В.Щур, С.Якобсон), що дозволяє внести в контекст дослідження реальні параметри особистісного буття при визначенні особливостей творчого потенціалу людини як суб'єкта моральнісної культури.

Розгляд етичних аспектів феномена сорому знайшов втілення у новітній українській філософській літературі. Ґрунтовний науковий аналіз моральнісного виміру сорому здійснив В.Малахов. Феномен сорому як незмінний компонент морально здорової особистості розглядають М.Братерська-Дронь, О.Кундеревич, В.Мовчан, Т.Чайка та ін.

В осмисленні проблеми моральної самосвідомості суттєве місце посідають дослідження фахівців з етики та історії моралі (Т.Аболіної, В.Єфіменка, А.Єрмоленка, В.Ларіонової, О.Левицької, С.Крилової, В.Сіверса, Н.Хамітова, О.Шинкаренко, В.Шинкарука та ін.).

На основі соціально-філософських, антропологічних теорій формується уявлення про сором як регулятивний механізм соціального контролю, що виник із появою суспільних норм, стандартів, ідеалів (Л.Газнюк, І.Кон, С.Кримський, Т.Стефаненко та ін.).

Психологи традиційно розуміли сором як емоцію, переживання, почуття, що характеризують прояви емоційної сфери психіки людини, внутрішнього процесу. Зокрема, в сучасній психології мають місце підходи, які утверджують емоції у якості синтезуючого чинника різних сторін психіки індивіда. Поняття сорому, на відміну від інших емоцій, тісно пов'язане з певними когнітивними процесами, в центрі яких міститься уявлення про сформоване «Я» людини.

Феномен сорому, його психологічний аспект глибоко вивчався у контексті розробки проблем психології емоцій і почуттів у працях Ф.Василюка, В.Вільнюса, К.Ізарда, І.Кона, В.Роменця, Ю.Сидоренко, Т.Титаренко, Г.Шингарова, П.Якобсона.

Варто зазначити, що проблема емоційного сприйняття й вияву сорому, ментальні основи екзистенції людини висвітлені у творах не лише філософів-теоретиків, але й працях українських та російських філософів-письменників: М.Бердяєва, Ф.Достоєвського, І.Мірчука, Л.Толстого, П.Флоренського, І.Франка.

Теорія психоаналізу пропонує своєрідне бачення проблеми сорому як вчення про витіснені потяги. У зв'язку з цим сформувалась думка про те, що почуття сорому є небезпечним для здоров'я людини. Воно може бути джерелом комплексів та психосоматичних розладів людини, і тому повинно бути подолане (З.Фрейд). Особистість не повинна таїти у собі боязкість, брехню, заздрість, бо всі вони є цілком природними і соромитись тут нічого. Звідси й висновок, що сором не тільки допомагає особистості зрозуміти себе, а й є шкідливим явищем для неї, бо обмежує її внутрішню свободу.

Американська дослідниця Р.Бенедикт й інші західні культурологи на основі узагальнення багатого історичного та етнографічного матеріалу пропонують варіант виокремлення двох типів культур: «культури сорому» і «культури вини». Сором визначено фундаментальним критерієм поведінки індивіда, орієнтацією на оцінки інших, а вина є орієнтацією поведінки людини на власну систему цінностей. У культурології існує й інший підхід, який віддає належне сорому як формі соціального контролю - як самоосуду (Ю.Лотман). Оскільки сором є одним із критеріїв поділу культур, постає необхідність пояснити, чому саме це почуття покладене культурологами в основу визначення типу культури.

Особливе значення для розуміння сутності культури, окремих її етапів і форм, логіки розвитку мають дослідження українських вчених О.Александрової, Є.Бистрицького, І.Бичка, М.Булатова, Б.Головка, В.Горського, В.Загороднюка, В.Іванова, А.Лоя, Б.Парахонського, М.Поповича, М.Тарасенка, В.Табачковського, О.Яценка.

Хоча «феномен сорому» досліджують представники різних наук (філософи, культурологи, психологи), етичні аспекти проблеми потребують глибшого етико-філософського аналізу, який залишається неповним як у вітчизняній, так і світовій науці.

Розгляд сорому у взаємозв'язку етичного, психологічного, культурологічного аспектів дає можливість виявити тенденції зміни норм, які регулюють стосунки індивідів, впливають на самооцінку, самообмеження і окреслення особистісних меж допустимого і недопустимого способу дій.

Актуальність проблеми, недостатній щодо суспільних запитів рівень розробленості складних питань ціннісної орієнтації людини у відношенні до проблеми сорому за умов сучасних суспільних процесів зумовили вибір теми дослідження, його мету і завдання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась у контексті інтегральної програми наукових досліджень кафедри філософії філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника: «Історичний розвиток філософії як чинник світового цивілізаційного процесу» (державний реєстраційний № 0106U003091).

Об'єкт дослідження - сором як феномен людського буття.

Предмет дослідження - теоретико-етичні засади та моральні підстави феномена сорому.

Мета і завдання дослідження полягає у комплексному етико-філософському аналізі різноманітних аспектів і форм прояву феномена сорому в людському бутті.

Відповідно до поставленої мети визначено конкретні дослідницькі завдання:

- проаналізувати становлення сорому як етико-філософської проблеми;

- виявити провідні методологічні підходи до визначення природи та сутності феномена сорому;

- дослідити взаємозв'язок сорому і совісті як основних контрольно-імперативних механізмів регулювання відносин, розглянути форми моральної самооцінки людини;

- співставити почуття сорому і провини та з'ясувати особливості їх прояву в сенсі внутрішніх, релевантних характеристик особистості;

- обґрунтувати діалогічний характер сорому, прояснити присутність Іншого у формуванні ситуації сорому;

- визначити соціально-моральнісну сутність сорому, основні рівні його ціннісного вияву;

- довести значення сорому і вини як чинників соціокультурної регуляції.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Методологічною основою дисертації є порівняльно-історичний метод дослідження, за допомогою якого здійснюється розгляд еволюції ідей та теорій з урахуванням конкретно-історичних умов їх становлення й розвитку. Принцип наукової об'єктивності й всебічності зумовив використання аналітичного методу дослідження, що передбачає вивчення джерел філософської, етичної, психологічної та культурологічної проблематики з цієї теми.

Специфіка предмета та об'єкта дослідження зумовила використання таких методів як дедукція, синтез, узагальнення, порівняння, за допомогою яких проведено співставлення різних етичних категорій та ідей. Важливими є загальнонаукові та філософські принципи системності, причинності, світоглядного плюралізму, що дозволяють уникнути однобічності, монологізму та спрощення і уможливлюють об'єктивний аналіз феномена сорому в етико-філософському контексті.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у системному аналізі феномена сорому як етико-філософської проблеми, що дозволило знайти нові підходи до осмислення даного явища як індивідуально-значущого і регулятивного механізму та соціокультурного феномена. Встановлено, що феномен сорому поєднує прояви суспільної та індивідуальної природи людини в конкретному культурно-історичному контексті як у формі безпосереднього втілення у природній моральності, так і у вигляді свідомої творчості, самоконтролю.

Основні ідеї та висновки, які становлять наукову новизну і виносяться на захист, полягають у наступному:

- з'ясовано, що в історії етичних учень феномен сорому досліджувався за такими основними напрямами: характеристика сорому як форми прояву совісті; визнання високої моральної цінності сорому як механізму моральної самосвідомості та самооцінки; осмислення регулятивної функції сорому; заперечення моральної значущості сорому та прагнення його подолати. Незважаючи на різноманітні тлумачення феномена сорому в історії філософії, інваріантом його визначення є реакція людини на невідповідність загальновизнаним нормам, втрату соціального престижу чи поваги оточуючих;

- виявлено, що сором - це складний феномен, що охоплює не тільки моральне почуття, а й моральну самооцінку та самоконтроль особистості, вираження її моральної самосвідомості. Сором визначає принципову відкритість особистісного буття людини до зовнішніх чинників, потребу в самовдосконаленні;

- визначено основні форми вияву феномена сорому. Початковим виявом сорому є ніяковіння, коли зміст ганебного виступає у недиференційованій формі. Соромливість - це прояв підвищеної моральної чуттєвості, емоційної збудливості як до позитивної, так і до негативної думки інших людей про суб'єкт соромливості. Сором'язливість - певна риса характеру, посилена чутливість до внутрішнього почуття сорому. Встановлено, що сором пов'язаний із заслуженим й незаслуженим осудом, може бути істинним та помилковим. Сором - усвідомлення публічного презирства, що може призвести до втрати особистістю власної гідності. Сорому протистоїть безсоромність - свідоме й демонстративне нехтування імперативними нормами поведінки;

- доведено, що феномен сорому має діалогічну природу. Сором неможливо зрозуміти поза контекстом взаємодії особистості та суспільства, поза діалогом «Я - Інший», тому присутність останнього є визначальною у ситуації сорому. Під поглядом Іншого людина стає сама собою. Інший репрезентує визначені, загальновідомі правила поведінки, виступає носієм суспільних норм;

- обґрунтовано, що вияв сорому можливий на двох рівнях: 1) коли сором розглядається як страх перед зовнішнім засудженням; 2) коли сором перед оточуючими людьми стає соромом перед самим собою. Сором на зазначених рівнях тісно пов'язаний з моральним почуттям обов'язку та відповідальності;

- підтверджено, що сором і вина є чинниками соціокультурної регуляції на підставі чого здійснюється поділ культур на «культури сорому» і «культури вини». Водночас обґрунтовано застереження, що даний поділ є достатньо умовним. Варто говорити про домінуючі тенденції, притаманні певному типу культури, переважання тих чи інших моральних норм, принципів та ціннісних орієнтацій;

- сформульовано положення про необхідність уточнення змісту поняття сором не лише як морально-етичної категорії, а й як загальнолюдської здатності поза межами етичного знання як невід'ємної складової всієї духовної культури.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Теоретичне значення дисертаційного дослідження постає у розробці нового підходу у розумінні й поясненні феномена сорому, дослідженні принципів його осмислення та історичної рефлексії. Дисертація уможливлює збагачення категоріального апарату сучасної етики, культурології, поглиблення їх гуманістичного потенціалу. Отримані результати сприяють новому розумінню не лише культурологічного змісту сорому, але й поглиблюють знання та уявлення про нові способи постановки і вирішення етичних проблем. Методологічне значення обумовлене також можливістю використання матеріалів і висновків дисертації у подальшому вивченні регулятивних механізмів суспільної моралі.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її ідеї можуть бути використані для розробки курсів з етики, історії культури, культурології, філософської антропології, релігієзнавства, філософії культури, історії філософії, соціальної психології, а також під час написання посібників, підручників та навчально-методичних матеріалів з даної тематики.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорені на теоретичних і методологічних семінарах кафедри філософії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, на міжнародних конференціях: Всеукраїнська науково-практична конференція «Аксіологічні аспекти трансформації сучасного українського суспільства» - Івано-Франківськ, 2007; Міжнародна конференція - ІІІ Таврійські Читання «Анахарсіс» - АР Крим, 2007; Міжнародна науково-теоретична конференція «Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності» - Житомир, 2007; Міжвузівська наукова конференція «Феномен Лесі Українки в історіософському, культурологічному, мистецтвознавчому й філософському аспектах» - Житомир, 2008; Міжнародна наукова конференція «Філософія гуманітарного знання: раціональність і духовність» - Чернівці, 2008; Міжнародна наукова конференція «Людина. Світ. Суспільство» - Київ, 2009; Міжнародна конференція - V Таврійські Читання «Анахарсіс» - АР Крим, 2009; Міжнародна наукова конференція «Філософія гуманітарного знання: після Вільгельма Дільтея» - Чернівці, 2009; Міжнародна наукова конференція «Інформаційно-освітні та виховні стратегії у сучасному суспільстві: національний і глобальний контекст» - Мінськ (Республіка Білорусія), 2009.

Публікації. Основні положення дисертації відображені у 10 (десяти) авторських публікаціях, 5 (п'ять) з яких - у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Мета і завдання дисертаційної роботи визначають її структуру. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що містять 10 підрозділів, висновків до розділів, загальних висновків та списку використаної літератури (203 позиції). Повний обсяг роботи становить 186 сторінок (172 сторінки - основна частина).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь її наукової розробки, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження. Охарактеризовано методологічні засади дослідження, сформульовано наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення. Наведено дані щодо апробації та кількості публікацій за темою дослідження.

У розділі 1. «Сором як сутнісне явище моралі», що містить три підрозділи, розглянуто основні світоглядні орієнтири і філософські ідеї, які визначають специфіку постановки та вирішення проблем, пов'язаних із феноменом сорому в історії філософії. Окреслено підходи до визначення сутнісного значення цього феномена. Обґрунтовано характер взаємозв'язку сорому і совісті.

У підрозділі 1.1. «Феномен сорому в історії етико-філософських учень» присвячений аналізу спектра питань, які пов'язані з феноменом сорому й передбачає ознайомлення як з філософськими практиками давньосхідних систем, так і з європейською етико-філософською традицією.

Сором є одним із найскладніших етичних феноменів, незмінним компонентом моральної природи особистості. З огляду на це можна сказати - у світі не існує людини, яка б, так чи інакше, не відчувала цього почуття у певний момент свого життя.

Досліджуючи історію розвитку уявлень про сором, варто відзначити, що погляди мислителів, філософів щодо цього феномена постійно змінювалися, відтак отримували різне тлумачення, зберігаючи при цьому загальну ознаку - емоційне несхвалення (санкція) при порушенні моральної норми (обов'язку) на поведінковому рівні. Надалі європейські мислителі або підтримують цю ідею, або полемізують з нею.

У історичному поступі розгляд поняття «сором» відбувається за такими основними напрямками: сором як наслідок порушення законів ритуалу (давньокитайська традиція); сором як один із проявів совісті (ранні стоїки: Зенон, Христип); усвідомлення високої моральної цінності сорому та розробка систем виховання на основі цього явища (Теофраст, Демокріт, Платон); заперечення сорому як такого чи, точніше, прагнення його нівелювати (Ф.Ніцше, З.Фрейд).

У підрозділі 1.2. «Методологічні підходи до розгляду природи сорому» розглянуто наявність декількох принципово різних методологічних підходів до вивчення природи сорому, які окреслили своєрідні лінії оцінки аналізу цього явища, розуміння його природи та сутності.

У філософії християнства сором розуміли двозначно: з одного боку, це почуття неповноцінності, недосконалості людини (сором - перше почуття, яке людина відчула, скуштувавши плоди із Дерева пізнання), а з іншого - особлива форма розкаяння у гріху (сором як сила, що очищує).

Почуття сорому, відкрившись у людській природі після падіння праотців, є однією із перших ознак, що відрізняє людину від тварини, яка не грішила, а відповідно й не знала сорому. Августин Аврелій вважав сором «наслідком переступлення заповіді, покаранням за гріх». Отже, згідно з християнським розумінням, сором - це велике благо, стримуюче начало, що дане грішному людству для спасіння.

Подібні думки ми зустрічаємо і в І.Канта, який стверджував, що сором залежить від почуття честі й має божественне походження.

Відзначається вагомий внесок у розвиток природи сорому Вол.Соловйова, який вважав його вродженою людською рисою, першою природною основою моралі. Первинні почуття, такі як сором, жалість і благоговіння перед вищим авторитетом - можуть бути гарантами особистої моральності людини. Російські філософи «срібного віку», зокрема Вол.Соловйов, Є.М.Трубецькой вважали совість проявом сорому у соціальній сфері. Совість - це соціальний сором. Наявність у особистості цих двох почуттів свідчить про присутність надматеріальної складової людської сутності.

Філософи-матеріалісти заперечували надприродне походження сорому та дали відповідь на це питання, виходячи з соціально-моральних причин. Демокріт ввів у етику поняття сорому як внутрішнього регулятора поведінки. Французькі матеріалісти XVIII століття не погоджувались із визнанням надприродного походження сорому і зазвичай вказували на природні, матеріальні причини (Ш.Л.Монтеск'є, Д.Діро). Ч.Дарвін вважав сором «вродженою схильністю» людини. Феномен сорому, згідно психологічних уявлень, має виключно соціальний характер (У.Джеймс, Т.Рібо і Ш.Летурно).

На наш погляд, процес формування звичаїв і традицій та реакція на них у вигляді почуття сорому є засадничими, відбуваються одночасно й взаємопов'язано. Узагальнюючи досвід попередніх поколінь, філософські науки визнають сором критерієм етичної зрілості особистості, одним із проявів її моральної самосвідомості.

У підрозділі 1.3. «Характер співвідношення совісті і сорому», на основі узагальнення та переосмислення багатьох підходів робиться висновок, що сором і совість є не лише формами морального самоконтролю, а й самостійними етичними явищами, що мають свої специфічні ознаки.

Звертається увага на співвідношення сорому і совісті в психологічному та історичному аспектах. Виокремлено об'єктивну (етичні норми і вимоги суспільства) та суб'єктивну (моральні якості індивіда) сторони цих феноменів, їх соціальні функції, а також спільні та відмінні риси. Сором і совість виникли у зв'язку з необхідністю вдосконалення регуляції взаємин між людьми і тільки за наявності у індивіда моральної свідомості на певному рівні особистісного розвитку. Ці почуття і моральні явища набувають соціального значення внаслідок потреби людини жити серед собі подібних.

У дисертації висловлюється думка, що сором і совість посідають різне місце у духовно-моральному світі особистості: якщо сором відноситься до категорії почуттів, то совість є сталим компонентом, що впливає на вчинки людини й особистісні переживання, які до них відносяться. Сором відрізняється від совісті за умовами виникнення, за внутрішньою сутністю, за специфічними рисами прояву у людини.

Підсумовується розділ висновком, що творення власної особистості згідно законів людяності та моральності передбачає наявність у особи сорому та совісті як форм моральної регуляції.

У розділі 2. «Сором як феномен моральної самосвідомості особистості» наголошується на тому, що на основі моральної самосвідомості формується певний узагальнений стандарт самооцінки, сукупність критеріїв власної життєвої реалізації особистості в процесі розвитку свідомості. Сором і совість як категорії моральної самосвідомості відображають унікальність розуміння людиною себе в сенсі суб'єкта моральності. Сором розглядається в системі етичних понять, здійснюється його етико-філософський аналіз.

У підрозділі 2.1. «Форми моральної самооцінки» визначено необхідність вираження моральної самооцінки особистості у системі етичних відносин, провідними формами якої є сором і совість. Їх об'єднує те, що вони є близькими формами моральної самооцінки та самоконтролю особистості, хоча й відображають різні рівні їх становлення і прояву.

Моральна самооцінка проявляє себе в процесі розвитку як в історії суспільства, так і в ході індивідуального становлення індивіда. Історично першою виникає колективна самооцінка, коли суб'єктом були рід і плем'я. На ранньому етапі сором є однією з основних форм її вираження, разом зі страхом суспільної ганьби, ніяковінням, збентеженням та ін. На більш високому рівні розвитку домінуюча роль у моральній самооцінці переходить до совісті, розкаяння та інших форм. Процес розвитку моральної самооцінки має загальні риси як в історичному, так і в індивідуальному розвитку людини.

Отже, сором не є вродженою якістю особистості, а виникає під впливом інших людей. Муки совісті у дитини виникають пізніше за почуття сорому в процесі соціалізації, на основі розвитку її самосвідомості та мислення. Повною мірою виникнення совісті пов'язане з формуванням світогляду та наявністю стійкої системи моральних переконань.

У підрозділі 2.2. «Сором як емоція, почуття, переживання» визначено основну особливість, котра складає відмінність між емоціями та почуттями. Сором як моральне почуття виконує роль однієї із сполучних ланок між знанням суспільних норм і вимог та реальним їх втіленням у життя. Важливо, що почуття сорому є силою, спрямованою від індивіда до соціуму.

Сором розглядається не лише як почуття, а й як переживання. У ньому беруть участь усі внутрішні аспекти буття індивіда - емоції, воля, несвідоме, свідомість тощо. Ситуація сорому є довготривалим переживанням. Людина, що соромиться може відчувати афекти сорому й після ліквідації його першопричини.

Переживання сорому робить совість не лише формою своєрідної моральної самокритики, а й проявом моральної відповідальності, що визначає вибір поведінки.

У підрозділі 2.3. «Взаємозв'язок сорому та провини» окреслено необхідність розгляду феноменів сорому і провини як важливих регуляторів моральної поведінки людини. Проте вони є різними почуттями: якщо сором формується у ранньому віці, з моменту усвідомлення дитиною того, що вона - окрема людина, яка потребує батьківської любові і може це втратити, то провина проявляється у більш пізньому віці, коли особистість усвідомлює власні соціальні обов'язки, а відтак заради любові близьких повинна стримувати свої егоїстичні потяги. Сором веде за собою втрату самоповаги, тоді як винуватець все ж може сподіватись на виправлення своєї помилки.

В етиці християнства формується метафізичне розуміння провини, за яким людина є винною внаслідок первородного гріха Адама і Єви та недосконалості людства. Але сором і провина мають важливе позитивне значення - сприяють розвитку почуття приналежності до соціуму, і водночас - автономії та самостійності. Визнається хибною думка, що сором і провина - це почуття слабких. Навпаки стверджується, що це характеристики морально здорових людей, якими має бути наділена кожна особистість. Якщо вони надмірні, то паралізують і пригнічують особистість, якщо збалансовані - стають внутрішніми орієнтирами у взаєминах з людьми.

На підставі аналізу робиться висновок про наявність раціональних аспектів сорому та провини. Окремо виділено тезу про те, що замість намагання нехтувати цими феноменами слід навчитись дослухатися до них, спрямовувати на конструктивні цілі і самовдосконалення.

У підрозділі 2.4. «Діалогічна природа сорому» зазначається, що почуття сорому має чітко визначену моральнісну діалогічну основу. Воно виникає у діалозі «Я - Ти», у взаємному визнанні двох сторін: того, хто соромить, і того, хто соромиться. Однак «Ти» не є обвинувачем у ситуації сорому (існує чимало ситуацій, коли соромлять, а індивід не соромиться чи, навпаки, соромиться наодинці). Сором - не тільки факт, породжений саморефлексією «Ти», але й акт, вчинок «Я».

На думку французького мислителя екзистенціаліста Ж.-П.Сартра, погляд Іншого для людини і спасенний, і згубний. З одного боку, він є необхідною умовою об'єктивності особистісного буття: адже сама людина зсередини ніколи не може пізнати й усвідомити себе такою, якою є, - а отже, і реалізувати, втілити себе відповідно до цього. З другого боку, об'єктивація, що її надає особистості погляд Іншого, є водночас і позбавленням індивідуальної свободи.

На основі узагальнення та переосмислення різноманітних підходів робиться висновок, що поряд з Вол.Соловйовим, Ж.-П.Сартр належить до мислителів, які найглибше проникли у сутність феномена сорому.

Сором може виникнути лише перед Іншим, коли ми бачимо себе очима Іншого. Важливим наслідком присутності Іншого у ситуації сорому є намагання приховати від нього свої слабкості. Такий діалог сприяє утвердженню у суспільстві толерантності, взаєморозуміння та терпимості, виваженості у стосунках між людьми.

У розділі акцентується увага на тому, що сором - це міст між суспільно санкціонованим поглядом, голосом розуму, й рухом почуттів, які уособлюють суто індивідуальний досвід спілкування. Він є не лише моральним почуттям, але й формою моральної самооцінки та самоконтролю особистості, вираження її моральної самосвідомості.

У розділі 3. «Соціально-моральнісна природа сорому» аналізується думка про те, що сором - це явище не лише індивідуального, але й суспільного характеру, що передбачає органічний зв'язок людини і соціуму, є початковою формою прояву моральної відповідальності особистості за свою поведінку в суспільстві. Вона пов'язана як із засуджуючою, негативною стороною моральної відповідальності, так і зі стимулюючою, позитивною стороною, що характеризується здійсненням морально позитивних вчинків.

У підрозділі 3.1. «Сором як моральна форма регуляції поведінки людини» сором розглядається як загальнолюдське явище, в якому виділено три основні сторони: соціально-моральнісну, що визначає зміст сорому; емоційно-психологічну та фізіологічну сторони, що виражають способи формування та вираження сорому на індивідуальному рівні. Провідну роль відіграє соціально-моральнісна сторона, оскільки почуття сорому нерозривно пов'язане з думкою суспільства.

Сором робить людину емоційно сприйнятливою до оцінок оточуючих. Він обмежує егоцентризм й егоїзм і, таким чином, підтримує прагнення до створення позитивних стосунків з іншими людьми, оптимізує діалог «Я - Інший».

Об'єктивна сторона змісту сорому виражена наявністю у суспільстві певних норм поведінки, незалежних від суб'єкта, але який повинен їх засвоїти і виконувати. Зміст ганебного визначено на основі суспільного буття людей, але він відображений в моральній свідомості кожної особи. Суб'єктивна сторона сорому визначається через ступінь та особливості сприйняття об'єктивної сторони суб'єктом, а також через особливості прояву почуття сорому у кожної людини.

Сором передусім є наслідком дії на особистість того об'єктивного світу, в якому вона живе. Він наділений не тільки оцінюючим, а й нормативним характером. Нормативність сорому полягає у наявності сталих суспільних норм (заборон) на певні дії, вчинки людини.

У підрозділі 3.2. «Форми і рівні вияву морального сорому» з точки зору сучасних дослідників, аксіологічна значимість сорому виявляється у якості морального чинника ціннісної поведінки людини, в основі якої знаходиться взаємодія людини і суспільства.

Існують різні видозміни сорому, починаючи від елементарної пристойності й закінчуючи ганьбою як вищим ступенем засудження за аморальні вчинки, за порушення суспільних норм і вимог. Основними формами прояву сорому є ніяковіння, соромливість, сором'язливість, статевий і нестатевий сором, істинний і помилковий, зовнішній і внутрішній, ганьба. Зміст форм сорому історично змінюється і багато в чому визначається звичаями, обрядами, традиціями, прийнятними нормами поведінки в конкретному суспільстві, а також зміною етичних правил у ставленні до суб'єктів моральнісних відносин.

Під зовнішнім соромом можна розуміти сором, який є результатом суперечності людини і соціального середовища. У цьому разі відбувається психологічне відокремлення особи від інших людей. На відміну від зовнішнього, внутрішній сором є результатом суперечності людини з собою, яка призводить до втрати та пошуку самототожності й уже на цій основі - до суперечності людини і суспільства. Відтак, внутрішній сором є передумовою дійсного розв'язання суперечності людини та суспільства.

З точки зору ступеня соціалізації особистості, ступеня освоєння індивідом соціальних цінностей виділяють різні рівні вияву сорому.

Перший рівень вияву сорому - коли сором зовні мало відрізняється від страху. Етимологічно слово “стид” пов'язане з відчуттям холоду, який сковує рухи і дії індивіда. Аналогічний вплив створює й страх, коли він досягає високого рівня і стає моторошним, жахливим. Сором у цьому випадку розглядається як страх перед зовнішнім засудженням, плітками тощо. У зв'язку з цим сором можна вважати своєрідним різновидом страху, який модифікований умовами спілкування. Страх і зазначений рівень сорому - доморальні форми регуляції поведінки індивіда.

Другий рівень - коли сором перед оточуючими людьми стає соромом перед самим собою. Зовнішня складність існування індивіда, характерна для попереднього рівня вияву сорому, перетворюється тут у складність внутрішньої сторони буття людини. Різноманітні види відносин зі світом тепер починають поєднуватись один з одним, пов'язуватися у внутрішньому часі-просторі індивіда, порівнюватися, підпорядковуватися.

Страх, сором, провина - свого роду «вертикалі» ціннісного ставлення людини до світу. На «горизонталі» фрустраційних переживань знаходиться страх, гнів, образа, сором. На протилежному боці від останнього розміщений сміх.

Відтак, сором є одним із етапів розвитку ціннісного ставлення людини до світу, здійснюється в різних способах людського буття у світі та кризових ситуаціях.

У підрозділі 3.3. «Сором і вина як регулятиви соціокультурного життя» здійснюється аналіз сорому та вини як полікультурних феноменів.

Сором і вина як основні механізми регулювання суспільного життя, вимагають обґрунтування, перш за все культурно-морального. Окреслено розмежування більшості відомих культур на два види: «культури сорому» (східні суспільства) і «культури вини» (західні цивілізації), хоча цей поділ є досить умовним. У традиційній японській культурі сором знаходиться на найвищому щаблі моральних чеснот та настанов, що також було характерно для давньогрецького соціуму часів Гомера. Зокрема Айдос - богиню сорому, - було введено до пантеону давньогрецьких богів, а соромом як моральною якістю мав бути наділений кожен громадянин полісу. Не варто недооцінювати різноманітні форми усвідомлення сорому й у європейському суспільстві пізніших часів.

Слід погодитись з думкою М.Поповича, що поділ людської моральності на культури «сорому» і «вини» є досить грубою абстракцією. Можна говорити про переважання у даній культурі тих чи інших норм і настанов, причому в одній культурі різні соціальні групи можуть також мати різні ціннісні орієнтації.

При всіх кардинальних змінах, що відбуваються у житті суспільства за умов стрімкої глобалізації, сором зберігає свою присутність як крихка, постійно оновлювана тяглість, яка трансформується відповідно до соціально-історичних та культурних обставин, зберігаючи інваріантне ядро морального регулятора. Поряд із цим, людину цілком можна назвати не лише Homo Sapiens, але й Homo Pudibuntus (людина, яка соромиться).

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації подано загальний підсумок роботи та окреслюються перспективи подальшого дослідження проблеми.

Здійснене дослідження дає підстави стверджувати, що сором є одним з найскладніших етичних феноменів, незмінним компонентом моральної природи особистості. Саме здатність відчувати сором передусім сприяє процесу пробудження і розвитку моральної свідомості людини.

Сором, відчуття жалю про здійснений вчинок здатні призводити до якісно нового стану душі, іншого рівня переживання, самоприйняття і самопочуття, що, в тім, зазвичай не усвідомлюється людиною.

Категорія сорому належить до оціночних понять («соромно!») і містить у собі певну систему оцінок: нормативних, етичних, етикетних, естетичних, навіть сміхових (гумористичних). Морально здорова особистість соромиться не лише власних вчинків, а й приймає на себе відповідальність за вчинки інших людей, суспільства, дії всього людства.

Формування феноменів «сором» і «совість» окреслюють собою два найважливіші етапи у становленні людини. Вони співіснують та взаємодіють, проте зберігають принципово-суттєві відмінності. Сором і совість займають різне місце у духовно-моральному світі особистості: якщо сором відноситься до категорії почуттів (емоційних станів), то совість є постійним компонентом, що впливає на вчинки людини і особистісні переживання, які до них відносяться.

Процес ґенези сорому і совісті пов'язаний із переходом від зовнішніх до внутрішніх джерел та факторів регуляції поведінки індивіда. Почуття сорому обов'язково виникає внаслідок наявності зовнішніх впливів на моральну свідомість особистості, а для совісті визначальними є переважно внутрішні фактори впливу. Отже, моральна самооцінка містить ряд форм, у тому числі сором і совість, які є способами моральної регуляції людської поведінки. Вони мають спільні і відмінні риси.

Сором і совість, з одного боку, відображають об'єктивні конкретно-історичні вимоги щодо змісту моральної самооцінки, а з іншого - виражають індивідуальні етичні переконання, пов'язані з потребами людини, які виявляють себе як мотиви її поведінки.

Спільність соціальних функцій сорому і совісті полягає у наступному: 1) здійснення моральної оцінки вчинків з погляду їх суспільної значущості, виконання суспільних вимог, 2) контроль вчинків особи, 3) застереження її від зла, від аморальної дії, 4) спонукання до добра.

Однак існування людини не обмежується особистісним, а за М.Бахтіним, завжди є існуванням через Іншого як посередника екзистенції, чуттєвого зв'язку зі світом. Отже, Інший, є не лише свідком, але й суддею, що впливає не лише на поведінку індивіда, але й на його сприйняття світу. Визначено, що почуття сорому має чітко визначену моральнісну діалогічну основу. Воно виникає у діалозі «Я - Ти», у взаємному визнанні двох сторін: того, хто соромить, й того, хто соромиться.

Сором як явище не лише особистісного, а й суспільного характеру, зазвичай є внутрішнім мірилом прийнятного і неприйнятного. Сором передбачає органічний зв'язок людини і соціуму. З одного боку, сором заклав основи формування самосвідомості, стимулював розвиток внутрішньої людини, індивіда, а з іншого - сприяв розвиткові члена соціуму, який дотримується визначених норм поведінки.

Об'єктивна сторона змісту сорому як морального явища виражена наявністю у суспільстві певних норм поведінки, незалежних від суб'єкта, але який повинен їх знати і виконувати. Зміст ганебного визначено на основі суспільного буття людей, але він відображений у моральній свідомості кожної особистості. Суб'єктивну сторону сорому визначають через ступінь та особливості сприйняття об'єктивної сторони суб'єктом, а також через особливості прояву почуття сорому у кожної людини.

Отже, розглядаючи форми вираження сорому в суспільстві (ніяковіння, соромливість, сором'язливість, сором пов'язаний із заслуженим і незаслуженим осудом, нестатевий і статевий сором, істинний і помилковий сором, безсоромність, ганьба), можна зробити висновок, що сором існує у різних іпостасях - від елементарної пристойності до ганьби як вищого ступеня засудження за аморальні вчинки, за порушення суспільних норм та вимог. Зміст прояву форм сорому історично змінюється й багато в чому визначається звичаями, обрядами, традиціями, прийнятними нормами поведінки в конкретному суспільстві.

Доведено, що сором є важливим регулятором забезпечення суспільної єдності та здатності до відновлення соціокультурного простору. Поряд з такими регуляторами культурного життя, як совість, вина, обов'язок тощо, сором зазвичай домінує як у корпоративних “культурах сорому», так і в індивідуалістичних «культурах вини».

Серед перспективних напрямів дослідження проблеми передусім виділяється можливість поглиблення саме етичного аспекту дослідження проблеми сорому у взаємодоповненні та взаємозв'язку з категоріями страху, гордості, сміху, образи тощо. Відзначається, що продуктивним є подальше дослідження зв'язку феноменів сорому та провини особистості.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Турчин М. Я. Почуття сорому у філософській концепції Володимира Соловйова: етичний аспект / М. Я. Турчин // Гілея (науковий вісник): зб. наук. праць / гол. ред. В. М. Вашкевич. - К., 2009. - Вип. 20. - С. 279-285.

2. Турчин М. Я. Моральнісна природа сорому і провини / М. Я. Турчин // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ, 2009. - Випуск XII. - С. 113-118.

3. Турчин М. Я. Методологічні підходи до визначення природи сорому / М. Я. Турчин // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: зб. наук. праць / відп. ред. М. М. Бровко, О. Г. Шутов. - К.: Видав. центр КНЛУ, 2008. - Вип. 21. - С. 196-202.

4. Турчин М. Я. Соціально-моральнісна природа сорому / М. Я. Турчин // Ученые записки Таврического национального университета имени В. И. Вернадского. Науч. журнал. Серия: «Философия. Социология». - Т. 21 (60). - №3. - Симферополь, 2008. - С. 132-136.

5. Турчин М. Я. Толерантність як етична доброчинність / М. Я. Турчин // Вісник Житомирського державного університету імені І. Франка. Наук. журнал. - Житомир: ЖДУ, 2008. - Вип. 38. - С. 21-25.

6. Турчин М. Я. Сором і вина як механізми соціокультурної регуляції / М. Я. Турчин // Інформаційно-освітні і виховні стратегії у сучасному суспільстві: національний і глобальний контекст. (Матеріали міжнародної наукової конференції, м. Мінськ, 11-13 листопада 2009 року). - Мінськ: Право і економіка, 2010. - С. 442-445.

7. Турчин М. Я. Роль моральних почуттів у свідомості людини / М. Я. Турчин // Філософія гуманітарного знання: після Вільгельма Дільтея. Матеріали Міжнародної наукової конференції 16-17 жовтня 2009 р. - Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2009. - С. 201-204.

8. Турчин М. Я. Моральнісно-діалогічна природа почуття сорому / М. Я. Турчин // Людина. Світ Суспільство. (до 175-річчя філософського факультету). Дні науки філософського факультету - 2009: Міжнародна наук. конф. (21-22 квітня 2009 року): матеріали доповідей та виступів. - К.: Видав.-поліграф. центр «Київський університет», 2009. - Ч.VI. - C. 131-133.

9. Турчин М. Я. Сором і провина у духовному світі особистості / М. Я. Турчин // Філософія гуманітарного знання: раціональність і духовність. Матеріали міжнародної наукової конференції 2-3 жовтня 2008 р. - Чернівці: Рута, 2008. - С. 283-286.

10. Турчин М. Я. Гідність як моральна цінність / М. Я. Турчин // Аксіологічні аспекти трансформації сучасного українського суспільства: матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф. (27-28 квітня 2007 року). - Івано-Франківськ, 2007. - С. 223-224.

АНОТАЦІЇ

Турчин М. Я. Феномен сорому: етико-філософський аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.07 - етика. - Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди Національної Академії Наук України. - Київ, 2010.

Дисертація присвячена етико-філософському аналізу феномена сорому в людському бутті. Значна увага приділена особливостям становлення сорому як етико-філософської проблеми, методологічним підходам до її розгляду. Досліджено характер співвідношення сорому та совісті як форм моральної самооцінки. Визначено потребу розкриття сорому як переживання. Окреслено тенденції взаємозв'язку сорому та провини, їх спільні й відмінні риси. З'ясовано соціально-моральнісну сутність сорому в якості форми регуляції людської поведінки. Досліджено діалогічну природу сорому, розкрито правомірність поділу на сором внутрішній і зовнішній. На підставі аналізу визначено основні рівні вияву сорому та форми його існування. Виділено механізми регулювання соціокультурного життя, які є основою поділу культур на два типи: «культури сорому» і «культури вини».

Ключові слова: феномен сорому, совість, моральна самосвідомість, моральна самооцінка, провина, мораль, моральність, людина, система цінностей.

Турчин М. Я. Феномен стыда: этико-философский анализ. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.07 - этика. - Институт философии им. Г.С.Сковороды Национальной Академии Наук Украины. - Киев, 2010.

Автор данной диссертации сконцентрировал свое внимание на феномене стыда в человеческом бытии. Используя значительный пласт философской, культурологической и психологической литературы, рассмотрев различные аспекты данной темы, автор пришел к выводу, что представления о стыде в современном философском дискурсе являются неполными, фрагментарными, не дающими целостной картины.

Исследование построено таким образом, что вначале автор рассматривает особенности становления и развития проблемы стыда в историко-этическом контексте, методологические подходи к осмыслению сущности данного феномена. В диссертации рассматривается соотношение стыда и совести в историческом и индивидуальном измерении как определяющих форм моральной самооценки. Важно заметить, что нельзя отождествлять совесть и моральную самооценку, так как моральная самооценка более сложное понятие и ее формирование начинается с формированием чувства стыда. Затем исследователь обращается к проблеме обоснования стыда как переживания, причем особого внимания заслуживает соотношение стыда и вины. Автор подробно останавливается на ряде вопросов, связанных с рассмотрением социально-нравственной сущности стыда, которая проявляется прежде всего в том, что феномен стыда возникает у человека при формировании его сознания и выражает начальную ступень его самосознания и самооценки как личности. Особое внимание уделено исследованию диалогической природы стыда, а также общим представлениям о формах этого феномена и основных уровнях его проявления. Помимо этого осуществляется анализ механизмов социокультурной регуляции, доказано, что стыд ярко доминирует как в корпоративистских «культурах стыда», так и в индивидуалистских «культурах вини».

Ключевые слова: феномен стыда, совесть, моральное самосознание, моральная самооценка, вина, мораль, нравственность, человек, система ценностей.

Turchyn M. Ya. Phenomenon of shame: ethical-philosophical analysis. - Manuscript.

Dissertation for obtaining the academic degree of candidate of philosophical sciences, speciality 09.00.07 - ethics. - The Institute of Philosophy named after H.S.Skovoroda of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2010.

Dissertation is devoted to research of the phenomenon of shame and its ethical-philosophical analysis. Considerable attention is spared to the stages of genesis and development of the problem of shame in the history of ethical studies, and to the methodological approach to discovering of this phenomenon. The character of correlation of shame and conscience as forms of moral self-appraisal are investigated. It is important to notice that it is impossible to equate a conscience and moral self-appraisal, because moral self-appraisal is more difficult concept and its forming begins with forming of the sense of shame. The shame as experiencing is in need of discovery. The tendencies of interconnection between shame and guilt are outlined, the general and excellent lines of them. Social-moral essence of shame is found out in quality of the form of adjusting of human behavior. The dialogic nature of shame is investigated. The legality of division into internal and external shame is disclosed. The basic levels of display of shame and form of its existence are determined. The mechanisms of adjusting of social cultural life, which are the base of the division of cultures to the two main kinds: «cultures of shame» and «cultures of guilt» are selected.

...