Трагічне та комічне як естетичні категорії. Поняття та структура моральної самосвідомості

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара

Центр заочної та вечірньої форм навчання

Кафедра політології

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ: «Етика та естетика»

на тему: «Трагічне та комічне як естетичні категорії». «Поняття та структура моральної самосвідомості»

Виконав: Студент групи СП-14-1з

Сосков Роман

Перевірив: к. філософських н., доцент

Макогонова В. В

Дніпропетровськ, 2015

Зміст

1. Трагічне та комічне як естетичні категорії

2. Поняття та структура моральної самосвідомості

2.1 Загальна характеристика і класифікація головних етичних категорій

2.2 Структура моральної свідомості

2.3 Інтерпретація добра і зла

2.4 Категорії моральної свідомості

2.5 Категорії моральної самосвідомості

1. Трагічне та комічне як естетичні категорії

Звернувшись до людини, до її моральних та соціальних проблем, мистецтво стимулювало виникнення особливого його виду - драми у двох різновидах: трагедії і комедії, з якими пов'язане становлення ще двох естетичних категорій - трагічного і комічного.

Аристотель, аналізуючи сутність поетичного пізнання людського світу, до якого відносить і драму, так визначає його значущість. Поезія, пише він у відомій праці "Поетичне мистецтво", філософічніша і серйозніша за історію, бо говорить більше про загальне, тоді як Історія - лише про одиничне. Саме ця властивість пов'язувала драму, наприклад, з тим, що вона не просто відтворює реальні події життя, історії чи людських вчинків, а й досліджує, шукає їхні причини. Розвиток драматичного пов'язаний з пізнанням закономірностей і рушійних сил людської поведінки. Найважливішим досягненням драматичного мистецтва є виявлення протиріччя як рушійної сили людської Історії.

Драматичне мистецтво зародилось у Давній Греції на ґрунті культових свят, пов'язаних зі смертю та воскресінням бога Діоніса. Скорбота з приводу смерті і радість у зв'язку з воскресінням, емоційне збудження та звільнення від емоційної напруги - такі основні передумови драматичної дії, що сформувалися ще в стародавніх містеріях. Отже, драма - це передусім дія. Дія героя, особистості, в якій обов'язково є конфлікт, тобто протирічна ситуація; дія завжди приходить до завершення, оскільки має якусь ціль, нехай навіть фіктивну чи уявну. З досягненням мети або відмовою від її здійснення закінчується І дія - такі загальні закони драматургії як для трагедії, так І для комедії.

Драматичне мистецтво виникло спочатку у формі трагедії, потім з'явилась і комедія. Нові часи дали нам ще один різновид - драму у вузькому значенні слова. Визначаючи різницю між цими видами драматичного мистецтва, Гегель наголошував на таких найбільш значущих її особливостях: в основі трагедії лежить конфлікт, що стосується субстанціональних сил людини і суспільства; узагальнено його можна визначити як конфлікт між свободою дії людини і об'єктивною необхідністю, яка протистоїть цій свободі. В комедії, навпаки, конфлікт пов'язаний з суб'єктивністю або зовнішнім випадком, які сприймаються помилково як суттєві. Драма у вузькому значенні слова е чимось середнім між трагедією І комедією, має безліч модифікацій.

Класичні форми трагічних конфліктів, втілені у творах мистецтва, свідчать про зростаюче розуміння людством протиріччя між свободою людської діяльності і вчинків та об'єктивною дійсністю, яка протистоїть волі людини. естетичний драматичний моральний самосвідомість

Історично першою формою трагічного конфлікту є конфлікт життя та смерті. Трагічність смерті могла усвідомлюватися лише на тлі вже усвідомлюваного безсмертя людського роду, яке стало можливим лише завдяки Історії, тобто трагічна самосвідомість була естетичною формою історичної свідомості.

Проте істинний трагізм виникає в ситуації, коли в центрі трагічної колізії - вільно діюча особистість. Гегель, у зв'язку з цим, роз'яснює різницю між нещастям і трагедією: прикрі неприємності можуть трапитися з людиною без усякого сприяння з її боку, без будь-якої провини, просто внаслідок збігу зовнішніх випадковостей, якихось обставин (хвороба, втрата багатства, смерть тощо). Справді, трагічне страждання накладається на індивідів тільки як наслідок їхніх особистих дій, спрямованих на відстоювання чогось усім своїм Існуванням; це такою ж мірою виправдано, як і сповнено провини .

Отже, лише особиста дія героя створює трагічну колізію - колізію свободи і необхідності. Розуміння меж свободи та необхідності визначається рівнем розвитку соціальної практики та історично конкретними формами соціальної активності особистості. Якщо звернутися до античної трагедії, то в ній необхідність сприймалась як рок, доля, тобто вона усвідомлювалась як неминучість настання певної події. Оскільки доля - це об'єктивна приреченість подій, то в основу колізії античної трагедії найчастіше закладалося незнання як причина негативного вчинку, а відповідно і трагічної провини героя.

Герой трагедії Софокла "Едіп-цар" потрапляє у трагічну колізію внаслідок особистої дії через своє незнання. На Фіви, де царює Едіп, Аполлон насилає чуму, щоб покарати вбивцю попереднього царя Лая. Едіп береться відшукати вбивцю, аби відвернути від міста кару. Він не знає, що старик, вбитий ним по дорозі у Фіви, і є цар Лай, його справжній батько (Едіп вважає своїм батьком Поліба, царя Коринфа).

Розгортання дії трагедії - це рух від незнання до знання, до формування трагічної вини. Водночас - це й очищення, тобто не відмова від скоєного (адже за вчинком - незнання), а прийняття того, що велить доля. Усвідомивши, що він сам винний у негараздах міста, Едіп приводить у дію вирок, прийнятий щодо вбивці ще на початку трагедії - виколює собі очі І подається у вигнання.

Якщо ж звернутися до пізнішої епохи, зокрема до творів Шекспіра, і порівняти сутність трагічної колізії царя Едіпа і короля Ліра, то без особливих труднощів удається виявити значно вищий рівень історичної свідомості, що й відбиває сутність діалектики свободи і необхідності в людській життєдіяльності.

Король Лір абсолютно вільний у своїх вчинках індивід-він господар держави. Його рішення розділити королівство нічим, крім особистої волі, не детерміноване. Трагедія короля Ліра - наслідок його особистої дії. У долі короля Ліра особливо відчутне усвідомлення того, що свобода дії людини має свої межі, вони зумовлені діяльністю інших людей, а отже, тим рухом подій, який складається об'єктивно з безлічі індивідуальних особистих дій І вчинків. Шекспір у своїх трагедіях вперше порушує питання про природне право людини свідомо і вільно приймати рішення - діяти або не діяти, виходячи із особистого інтересу.

Розвиток загального світогляду, вихід на Історичну арену широких соціальних верств, наростання особливих, кардинальних подій зробили зрозумілішими причини трагічних колізій, що їх Ф. Енгельс дуже чітко визначив як колізію між історично необхідною вимогою І практичною неможливістю її здійснення. Причому можливі два типи колізій: а) свідомість не може охопити історично необхідну вимогу внаслідок обтяженості старими історичними формами; б) окремі особи піднімаються до усвідомлення історичної істини, що неминуче веде їх до загибелі, бо доля всіх справжніх героїв може бути тільки трагічною. Саме такий підхід дає змогу розрізняти тісно пов'язані між собою історичну та особисту трагедії, тобто трагедію старого порядку, який вірить у свою правомірність і захищає її, та трагедію нового, на боці якого е історичне виправдання, тобто майбутнє, але немає ще реальної соціальної сили, здатної пересилити інерцію минулого. Навіть якщо герой, виступивши проти існуючого порядку, керується своїм власним інтересом, тобто до кінця не усвідомлює загального значення своєї діяльності, то і це вже дає підстави твердити про обумовленість колізії об'єктивним станом світу. Отже, об'єктивна сторона (умови) у поєднанні з енергією та активністю суб'єктивних поривань (наявні можливості) і є тим єдиним загальним процесом, який визначає динаміку історичного розвитку людства. Герой у цьому процесі відрізняється від рядових дійових осіб тим, що його діяльність освячена певною мірою всезагальним, субстанцій-ним значенням.

У XX ст. західна естетика змінила свої уявлення про трагічне порівняно з класичним його розумінням. Увага зосередилася здебільшого на внутрішньоособистих переживаннях. Історичні події, соціальний осередок хоч і сприймалися як необхідні, та все ж вважалися зовнішніми обставинами, які не обумовлюють суті трагічного конфлікту.

У класичних системах трагічне уявлялось якимось перехрестям найзагальніших протиріч між ідеальним і реальним, Індивідом і суспільством, старим і новим порядками, між прагненнями людини І "хитрістю" світового розуму тощо. Історія ніби наповнювала трагічне змістом. Творці ж нового мистецтва та автори сучасних естетичних теорій вказують на іншу причину глобальної важливості, яка обумовлює трагічність людського життя. Віднаходять вони її в якихось постійних, вічних умовах існування. При цьому зауважимо, що сучасне розуміння трагічного позначене крайнім песимізмом. Убогість індивідуального існування, поразки, що постійно переслідують людину, зовсім позбавлені виправдувального космічного і справедливого порядку, як це було в античності, або якоїсь історичної доцільності, що непідвладна розумінню окремої особи. То є спроби осягнути трагізм без його позитивного розв'язання або виправдання.

Відправним пунктом трансформації категорії трагічного для західної культури XX ст. можна вважати формування "трагічного почуття існування", яке стало домінуючим і протиставним усім іншим поглядам на життя. Мі-гель де Унамуно, написавши книгу "Трагічне відчуття життя у людей і народів" (1913 р.), ніби дав цим наймення сучасній Історичній добі. Це був час, коли відкидалися схеми, і сила розуму, перевага віддавалась переживанням, а не роздумам, інтуїції, а не інтелектові, підсвідомості, а не свідомості та її контролю. Книга "Трагічне відчуття життя..." Унамуно побудована за схемою заперечення загального й абстрактного, перекреслення тієї філософії, яка йде від однієї лише ясності розуму, нехтуючи людиною із плоті і крові.

Нові елементи, запропоновані "Трагічним відчуттям життя..." - це передусім звернення до почуттів, велич у нікчемності, нестерпність існування конкретної людини, звинувачення на адресу культури, позитивна оцінка безумства, святість ідіотів тощо. Саме вони, ці елементи, повинні були у нових умовах замінити зміст класичного розуміння трагічного. Відмінною рисою подібних спроб слід вважати індивідуалізацію трагічного, тобто визнання того, що єдина можливість пізнання трагічного - звернення до існування, до самої свідомості індивіда, обумовленої цим існуванням. Однак логічна еволюція "трагічного відчуття життя" та спроб його осмислення завершилася естетизацією абсурду (інакше й бути не могло), бо пов'язана з тотальним вилученням з мистецтва значного, піднесеного героя, який усім єством своїм пов'язаний з вузловим протиріччям епохи, є своєрідним обранцем, на долю якого випала висока місія.

Та ось на зміну трагічному героєві приходить супермен, герой детективу, авантюрист. Це не означає, що XX ст. не знає трагічних колізій, навпаки, загроза світової війни, екологічної катастрофи, перенаселення та чимало інших проблем, вирішення яких не терпить зволікання, вимагає від мистецтва бути на рівні свого покликання. Питання "бути чи не бути" звучить однаково як для окремої людини, так і для суспільства, для людства в цілому. Адресоване воно усім, незалежно від раси, віросповідання, соціального статусу людини. І зрозуміле всім. Отже, суть трагічного набуває дещо іншого відтінку, відбиваючи вічний потяг до подолання історичних меж людської свободи, боротьби за майбутнє, до утвердження ідеалів навіть ціною особистого життя.

Реальна історія здійснюється не тільки як трагедія, а й як комедія. З цього приводу К. Маркс писав, що історія діє ґрунтовно і проходить через численні фази, забираючи до могили застарілу форму життя. Останньою фазою всесвітньо-історичної форми є її комедія. Такий хід історії потрібен для того, щоб людство весело розлучилося зі своїм минулим .

Сміх, як відомо, звільняюче діє на людину, а почуття гумору вважається одним з найблагородніших людських почуттів. Звичайно, комічне і смішне - не одне й те саме, як І не все смішне - комічне. Останнє скоріш є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над повсякденними своїми інтересами. Комічне, як і трагічне, пов'язане зі свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними Інтересами. Гегель вважав, що загальним підґрунтям комедії є світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї як сутнісний зміст її знань і здійснень; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Протиріччя між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії.

Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині таким від народження, воно розвивається разом із розвитком особистості і стає показником динамічної пружності людського розуму й фантазії. За визначенням І. Канта, гумор у позитивному значенні є саме здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою, коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, але, звичайно ж, за певними принципами розуму.

Почуття гумору з необхідністю потрібне не тільки письменникові, художнику, а й читачеві, глядачу. Трапляються люди, які не відчувають комізму колізії, які зовсім нечуттєві до гумору. Цікаво, наприклад, як Гоголь, проаналізувавши першу виставу своєї комедії "Ревізор", визначив причину невдачі її постановників. Передусім, вважає Гоголь, невдало підібрано актора, який зробив Хлестакова звичайним брехуном, не зрозумівши справжньої природи комізму героя. Письменник упевнений, що більший успіх був би скоріше у випадку, якби на роль Хлестакова призначили найбезталаннішого актора, переконавши його в тому, що Хлестаков - людина спритна, розумна і навіть благородна. І це тому, підкреслює Гоголь, що Хлестаков зовсім не дурить - він не брехун за ремеслом, він сам забуває, що бреше, і навіть сам вірить в те, про що говорить .

Важко взагалі знайти в житті людини щось таке, над чим не сміються люди. Найбанальніші речі можуть викликати сміх, але так само сміються і над значними, глибокими явищами, якщо в них з'явиться якась несуттєва сторона, яка суперечить звичкам і повсякденному досвідові людей. Сміх тоді є лише виявленням самовдоволеного практичного розуму, знаком того, що ми досить розумні, аби розпізнати контраст і відчути себе вищими за комічного героя. Буває також сміх знущальний, дошкульний, сміх від відчаю тощо. Комічному ж, навпаки, властива безкінечна доброзичливість І впевненість у своєму безумовному піднесенні над власними протиріччями, а не сумне переживання. Зашкарублий розум не здатний до цього якраз у тому випадку, коли він найбільш смішний для інших.

Комічне найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначні і неважливі цілі здійснюються з виглядом великої серйозності та зі значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого не втрачає, оскільки вона бажала чогось насправді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є і ситуація, коли індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але абсолютно нездатний до цього. Комічні колізії створюються і за рахунок зовнішнього випадку, збігу протилежних інтересів і характерів. Щоправда, тут не повинно допускатися перемоги хибного протиріччя, безглуздості і дурниць.

Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного - це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини.

Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, сатира, сарказм, іронія. Усі вони є знаряддям подолання недоліків у людині та соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людей про себе, засобом ствердження торжества ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

Використані джерела

1. Естетика [Текст] / за заг. ред. Л. Т. Левчук. - К. : Вища шк., 2006.

2. http://uristinfo.net/uchebnye-materialy/279-estetika--za-red-lv-anuchinoyi-ov-umanets-/8774-kategoriyi-estetiki.html?start=5

3. http://studopedia.net/10_145098_tragichne-ta-komichne.html

4. http://osvita.ua/vnz/reports/culture/10997/

5. http://ru-shpora.ru/2009/06/kategorii-estetiki-tragicheskoe-i-komicheskoe

6. http://pidruchniki.com/1520082761113/etika_ta_estetika/kategoriyi_tragichne_komichne

2. Поняття та структура моральної самосвідомості

2.1 Загальна характеристика і класифікація головних етичних категорій

В основу етичних досліджень покладено вічні проблеми людського існування: добра і зла, обов'язку і відповідальності, щастя, совісті, сорому та ін. Саме вони є головними поняттями (категоріями) моральної свідомості.

Вони виражають особливість моральнісного життя суспільства, особистості і виступають критерієм оцінки самих різноманітних вчинків, оскільки синтезують знання про реальність моральнісного життя з одного боку і бажане й належне з іншого. В історії філософії першу систему категорій запропонував Аристотель. Категорії тлумачились ним, як форми і структури упорядкування буття і найзагальніші ідеї і структури мислення. Аристотель здійснив спробу класифікації категорій, зокрема етичних. Він розрізняє етичні категорії двох видів:

- діаноетичні ? чесноти, які людина творить усвідомлено, базуючись на розумі;

- душевного складу ? такі чесноти, коли людина керується не лише розумом, а певними чуттєвими спонуками.

Епоха середньовіччя здійснила свої підходи до класифікації етичних категорій, зокрема Іоан Ліствичник створює своєрідну систему етичних категорій, як певних сходинок морального вдосконалення людини. Це лествиця (драбина) духовного і морального піднесення людини, це шлях який піднімає людину до неба.

На найвищу сходинку цієї ціннісної ієрархії Іоан Ліствичник ставить категорію любові, яка набуває не психологічного (не чуттєвого), а онтологічного статусу. Адже сам Бог розглядається не як Той, що має любов, чи проявляється в любові, а Бог є любов. А звідси випливає розуміння людини як образу і подоби Божої, яка повинна прагнути саме до такої любові, відкритості до буття, до людей, до світу.

У філософії Нового часу, а отже і в етиці, велика роль належить розуму, керуючись яким людина діє як свідомий суб'єкт. І діючи згідно з законами розумного, людина виявляє себе як високоморальну істоту. Ці погляди найбільшою мірою проявилися в етиці Спінози та в Канта. Так Кант в "Критиці практичного розуму", виокремлює розум в статусі найвищого законодавця. Адже людина, за поглядами філософа, діє не згідно з зовнішніми чи внутрішніми настановами, а відповідно до повелінь самого розуму людини, імперативу, який виступає як все загальний моральний закон.

У Т.Гоббса головною етичною категорією виступає категорія "взаємної корисливості", адже морально-цінним вважається не те, що є цінним саме по собі, а те, що викликає повагу для інших. Тож орієнтація на практичність та діяльність приводить до утвердження корисності як домінуючої етичної категорії в XIX ст. у етиків-утилітаристів Бентама та Джемса Мілля. Корисність розглядається як основа розуміння будь-яких вчинків, з якої виводять всі моральні і законодавчі норми.

Проаналізувавши історико-філософські та сучасні етико-філософські підходи (В.Малахова, В.Мовчан, А.Гусейнова та ін.), щодо систематизації етичних категорій, запропонуємо наступну класифікацію етичних категорій:

Структурні етичні категорії ? фіксують головні компоненти моралі (норми, принципи, етична оцінка, цінності, моральний ідеал).

Сутнісні етичні категорії ? виражають головний зміст і специфіку моралі (категорії моральної свідомості, категорії моральної самосвідомості),

Етичні категорії охоплюють увесь спектр морального життя людства. В них відображена не лише потреба людства усвідомити буття в його ціннісних вимірах, але і наявні спонуки до морального самомовдосконалення.

2.2 Структура моральної свідомості

Теоретичний розгляд моральної свідомості передбачає її розкриття як сукупність певних норм, заборон та вимог, що регулюють людську діяльність і поведінку. Моральна свідомість має певну структуру (стійкий, усталений зв'язок елементів, що забезпечує цілісність і якісну визначеність):

- норми;

- принципи;

- моральні мотиви;

- цінності (ціннісні орієнтації);

- ідеали.

Норма ? (лат. керівне начало, правило, взірець) ? є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського співжиття і відносин та має обов'язковий характер. Це еталони, взірці загальноприйнятих дій і співвідношень. Норми моральної свідомості стосуються конкретних виявів чи сторін людської поведінки і тому:

- можуть виступати як позитивні вимоги, що зобов'язують до певних якостей ("поважай батьків", "будь чесним", "будь милосердним");

- певні заборони, що накладаються на людину ("не вбивай", "не нкради", "не кажи неправду").

Перші найфундаментальніші норми моралі досить часто входять у людську свідомість у вигляді релігійних заповідей. (Заповідь ? це така норма моральної свідомості, відносно якої існує переконання,

що вона походить від певного авторитету -- потойбічного (божественного).

Сутнісними рисами норм є:

1) імперативність (лат.

владний) -- тобто обов'язковість. І ця обов'язковість має не умовний характер, а категоричний. Людина повинна їх виконувати незалежно від будь-яких сторонніх міркувань. Обов'язковість закладено в моральній нормі.

2) здатність до універсалізації.

В різних регіонах світу, в різних народів чи в різних культурах існують найрізноманітніші моральні імперативи. І якби ми хотіли вилучити стовідсотково універсальні, наші здобутки були б дуже малі. Але кожна норма здатна до універсалізації ? неначе містить у собі відповідно універсалізуючий потенціал, тобто за певних обставин може набути універсального значення.

Мораль передусім формує абсолютні заборони, яких повинні дотримуватись люди, якщо хочуть бути моральними, і робить їх нормою поведінки. Поняття універсалізація ввів англійський етик Р. Гейєр, застосовуючи його до моральних норм. Кожна з моральних норм, якщо вона дійсно моральна, може бути узагальненою, універсалізованою таким чином, що стає правомірно для дії, хто б не був її суб'єктом. Тобто, якщо перед індивідом у конкретній ситуації ставиться певна вимога, то ця вимога є моральною, якщо вона може бути зверненою й до будь-якої іншої людини, що потрапила в аналогічну ситуацію.Чим більше та чи інша моральна культура здатна сприйняти загальнолюдське начало моральності і органічно втілити його в своїх неповторних формах, тим вищим є її моральний рівень.

Моральні принципи -- це такі форми моральної свідомості, в яких моральні вимоги виражаються найбільш узагальнено. На відміну від норм, принципам моралі не властива категорична обов'язковість і прищеплювати їх іншим можна лише силою власного прикладу, а не шляхом примусу.

Принцип демонструє свідоме відношенням індивід до тієї чи іншої вимоги.

Прикладом моральних принципів можуть бути: справедливість, працелюбність, патріотизм, гуманізм, чесність.

Моральні мотиви ? це необхідні для реалізації вимог моралі рент.мі рушійні сили, внутрішні, суб'єктивно значущі спонуки до дій (мотив, з лат. зрушую, штовхаю, привожу в дію). Мотив виражає зацікавленість суб'єкта в певній дії і відповіддю на питання, чому ній власне так вчинив.

Іноді зовні доброчесні вчинки спираються на суб'єктивні мотиви, які з мораллю нічого спільного не мають -- жадоба слави, влади, користолюбство.

Якщо дії або поведінка людини лише зовні відповідають вимогам моралі, а по суті ґрунтуються на поза моральній або аморальній системі мотивів такий тип поведінки називається легалізмом.

Мотив необхідно відрізняти від мотивування ? ретроспективного пояснення вчинку, яке дається виходячи з факту його здійснення і тому може розходитись із системою мотивів.

Цінності -- це суб'єктивна значущість певних явищ реальності, їхня значущість з точки зору людини, суспільства, їх потреб. Але прагнення сучасного життя підказує, що існують вищі духовні цінності, цінності високого мистецтва, культури. Саме ці цінності визначають сенс існування людини. Не просто задовольняють проблеми, а духовно творять людину, внутрішньо збагачують, насичують існування смислом.

Існує два типи цінностей:

а) цінності, сенс яких визначається наявними потребами та інтересами людини;

б) цінності, які надають смислу існуванню самої людини, творять і відроджують людину в певній принципово новій якості.

Вища з-поміж цих цінностей ? ідея Добра.

Ідеал ? образ бажаного, що переживається як належне.

Вищі цінності, звернені до індивіда своїм закликом, виступаючи як вищі цілі (вища мета) особистого розвитку, й набувають виразу морального ідеалу.

Самі по собі вищі цінності переживають як щось об'єктивне, що існує в світі культури повз нас. Ідеали ж стають наставничою зіркою на власному життєвому шляху. ( Так, любов як вища цінність приводить до переживань, деяких підвищених почуттів, це особ

ливий стан внутрішнього світу. Любов як ідеал -- це любов як мета, моральна праця над собою).

Класифікація основних етичних категорій

2.3 Інтерпретація добра і зла

Добро вища цінність моральної свідомості і осердя моральності. Добро ? це інтегрований зміст усієї сукупності моральних вимог, цілісний образ того, що моральність взагалі вимагає від людини.

В історії етики існують різноманітні підходи, щодо розуміння добра:

гедоністична теорія добра ? відповідно до яких вищим і єдиним добром вважається задоволення (Арістіп ? учень Сократа);

утилітаристична (мета -- користь, прагматизм) -- користь нерідко тлумачать як задоволення, або відсутність страждання (Бентам, Мілль, Чернишевський);

евдемоністична концепція ? сутністю добра і вищим принципом моральної поведінки проголошується щастя. Щастя не може досягнути, не подолати чуттєвого прагнення до насолод (Епікур).

еволюціоністська теорія (етика) ? (Спенсер), яка ототожнювала моральне добро з більш високим ступенем розвитку, який постававі в біологічному аспекті.

метафізичні теорії ? припущення про позаемпіричну, надчуттєву природу і зміст вищих моральних цінностей.

Протилежністю добру є зло, але не стільки антидобро, як антиблаго.

Зло ? це знищення, приниження. Воно деструктивне, веде до розпаду і відчуження людей один від одного і від джерел буття.Повінь чи землетрус, що викликають людські жертви, це зло, але до моралі воно жодного відношення не має. Моральне зло ? це зло, яке людина обирає. Коли негативні явища постають як наслідок свідомого волевиявлення суб'єкта.

Добро більш природне людині, воно пов'язане з позитивним розвитком буття, реалізацією його цілісного призначення і цілісного призначення людини як частки буття. Але людина іноді обирає зло.

Існують такі види морального зла:

ворожість ( як панування суб'єкта над людьми і навколишнім світом, таке їх використання, яке приводить до їх руйнації і загибелі). Це активне самоствердження за рахунок інших. Реалізується в таких почуттях: гнів, ненависть; таких особистих якостях: агресивність і жорстокість.

розпущеність (таке підпорядкування суб'єкта зовнішнім обставинам і своїм власним нахилам і пристрастям, котре приводить до перетворення самого себе на пасивний предмет дії стихійних сил, засіб задоволення примх, що зумовлює деградацію суб'єкта, руйнування душевних і фізичних якостей). Проявляється як легкодухість, боягузтво.

Моральне зло ? своєцентричне самоствердження суб'єкта всупереч інтересам інших суб'єктів, а також цілого, до якого він належить.

Вагомим питанням в історії світової етики є проблема субстанційності зла

тобто чи зло позначає якусь особливу самодостатню реальність, тобто субстанцію, що корелятивно співвідноситься з добром, і має власні витоки в бутті

чи зло є лише заперечення і руйнуванням добра.

Антисубстанційність концепції зла притаманні:

античності (Сократ, Платон, Аристотель). Зло є чимось нега- імвним, як порушення порядку, гармонії.

християнство (Аврелій Августин IV ? V ст.) Зло ? це небуття, порожнеча, пусте місце, відсугність Божого буття -- ніщо.

Ніцше (XIX ст.) ? намагався піднестися над добром і злом і вважав, що зло ? краща сила в людині й закликав охороняти зло.

Поетика зла найбільшого прояву зазнала в XX ст., в найбезду- чоипішому варіанті (тоталітарні режими, гітлерівський нацизм, са- і щ пінські секти). Це і замкнені таємні товариства, які викладають теорію зла. Люди можуть репрезентувати зло, не підозрюючи про це. Фашизм, більшовизм як репресії проти певних груп людей, у яких вбачали носіїв зла, ? євреїв, дворян і інтелігентів, священників. І все це чинилося заради перемоги добра, яке неможливо утвердити без деяких не зовсім гуманних засобів.

Добро і зло, як протилежності ? передбачають одне одного. Щоб усвідомити себе як моральну особистість у світі, вона має відчути ризик незабезпеченості добра, яке не може утвердитися без її вибору і її рішучого вчинку. Гегель у "Філософії права" обгрунтував необхідність зла, як принципу суб'єктивної індивідуальності, яку моральність має здолати, використовуючи всі можливості духовного розвитку.

Особистість, що формується, має пережити досвід зла, відчути страх, сором, щоб усвідомити внутрішні межі виборів і вчинків на майбутнє. Бажано, щоб цей досвід зла був лише минущим моментом духовно-морального розвитку і не накладав згубний відбиток на все подальше життя. Без можливості зла неможливий моральний вибір і гартування справжньої моральної доброти. Перед особистісхним вибором один із полюсів завжди буде злом і тому варто завжди правильно зробити свій вибір.

У Гегеля зло -- реальний двигун суспільного прогресу -- користолюбство, любов до влади та інші пристрасті людини рухають історичний поступ, спрямовуючи до свободи і добра. Це уявлення вело до існування нерозбірливості у виборі засобів для досягнення ідеальних цілей, до виправдання насильства і жорстокості.

У XX ст. набула поширення інша альтернативна парадигма в розумінні співвідношення добра і зла. А саме, в потребі актуального вибору між добром і злом на кожному етапі реалізації людських цілей і відповідальності за кожен акт вибору цілеспрямованої діяльності людини.

Добро повноцінне, коли роблячи його, особа забуває про мораль і переймається турботами, стражданнями і радощами своїх ближніх. Добро повноцінне, коли людиною, що його творить, рухає не абстрактна ідея добра, не гола свідомість обов'язку, а живі почуття любові, жалю, симпатії, безкорислива радість спілкування.

2.4 Категорії моральної свідомості

Для того, щоб простежити моральну свідомість в дії, які саме способи осмислення реальності, тобто форми ідеальної дії їй притаманні необхідно звернутися до категоріального устрою моральної свідомості.

В деяких категоріях більше акумулюється об'єктивний зміст, в інших виступає -- на передній план настроєність самого суб'єкта. Будь-які роздуми і суперечки про добро і зло передбачають добро саме по собі, яке намагаємося осягнути. Тобто існують категорії, які передбачають існування певної реальності, і прагнення до правильного її розуміння.

До категорій моральної свідомості відносять:

моральний обов'язок;

відповідальність;

справедливість;

щастя (різноманітні уявлення про щасливе життя свідчать як і про складність його об'єктивної сутності, так і різноманітність суб'єктивних уподобань, від яких воно залежить)

Деонтологія ? вчення про моральний обов'язок.

Обов'язок -- таке моральне усвідомлення належного, яке передбачає конкретну вимогу, звернену до суб'єкта відповідно до його становища і ситуації, в якій він перебував в даний момент, й здійснення належного постає перед особою як її нагальне практичне завдання.

Відповідальність ? це категорія, яка характеризує суб'єкта з точки зору виконання конкретного практичного завдання, виходячи з уявлення про належне. Категорія відповідальності тісно пов'язана з уявленням про свободу. Адже не маючи свободи, людська особистість не в змозі відповідати за свої вчинки, оскільки вони поставали б як вираз чужої полі, знаряддям якої є дана особа. Людина здатна осмислено, з врахуванням можливих наслідків обирати той або інший варіант поведінки, а тому і нести відповідальність за обрання і вчинення його. Свобода -- це існування в стані відповідальності за неповторний дарунок буття.

Ніцше відповідальність трактував як "волю до самокатування". Але, тенденція волюнтаризму приводить крок за кроком людство до страшної кризи, в результаті якої може загинути і сама людина. І знаки цієї кризи вже дають себе знати в світі.

Справедливість ? це категорія, яка фіксує той належний порядок людського співжиття, належний стан справ, який і має бути встановлений внаслідок відповідального виконання свого обов'язку.Справедливість передбачає не просто оцінку того чи іншого явища (добро чи зло), а співвідношення кількох моментів, між якими необхідно встановити етичну відповідність (зло -- покарано, гідному вчинку заслужена винагорода). Довго чільним принципом людської справедливості залишалося правило тальйону (лат. ? "помсти") "око за око, життя за життя".

2.5 Категорії моральної самосвідомості

Самосвідомість ? це свідомість, звернена на саму себе, це свідомість власної свідомості. Самосвідомість -- це не лише осмислення певних проблем та обставин життя з точки зору моральних цінностей, але це самооцінка людини, її спроба розібратися у справедливості і обґрунтованості моральних засад, якими вона керується.

Моральна самосвідомість ? це така специфічна форма моральної свідомості, предметом якої виступає вона сама, а також людина її носій.

Головними функціями самосвідомості є:

-осмислення, контролювання, санкціонування, критичний перегляд моральних настанов людської буттєвості.

Категорії, або форми, моральної самосвідомості:

честь і гідність;

совість;

сором;

розкаяння.

Честь ? як форма самосвідомості санкціонує певний моральний статус людського індивіда, певний стандарт його оцінки згідно з належністю до тієї чи іншої конкретної групи людей -- соціальної, професійної, національної, за тими чи іншими уподобаннями.Кодекс честі з розвитком історії змінюється.

Гідність -- утверджує принципову цінність індивіда як людини взагалі, як представника людства, саме цим і визначає моральний стандарт самооцінки.

Наскільки є людяними задуми і вчинки ? такою є проблема людської гідності у її внутрішньому аспекті.Поняття про людську гідність пов'язане з творенням, захисту і розвитком цих цінностей.

Людська гідність принижується, коли заважають особі в пошуках істини, в розумовому розвитку, осягненні правди, коли обманюють, зневажають, пригнічують, чинять глум і насильство.Честь висвітлює площину особливого в моралі, гідність ? площину універсального; честь вчить солідарності з ближнім, гідність ? відповідальності перед дальніми.

Совість ? центральний чинник моральної самосвідомості людини являє собою здатність людини критично оцінювати вчинки, думки, бажання усвідомлювати і переживати свою невідповідність належному.Совість незалежна від думки оточуючих, тоді як сором, ? (такий контрольний механізм самосвідомості, в якому відображається невідповідність деяким прийнятим нормам, і відчуття вини, але повністю орієнтований на думку суспільства, яке може виразити своє засудження з приводу порушення норм).

Аристотель вважав, що совість -- правдивий суд доброї людини. Совість болить, турбує, бентежить свого носія.

Каяття ? являє собою зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки і свідомості. Це виправлення духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи.

Розкаяння передбачає:

визнання суб'єктом певних дій або помислів як таких, відповідальність за які він несе;

відкрите засудження ним цих помислів або дій;

вияв готовності зазнати за ним справедливого покарання;

перебудова внутрішніх засад свого буття у світі позитивних духовних цінностей.

Отже, категорії моральної самосвідомості розкривають рівень опанування цінностями морального життя людства та творення власної особи згідно з міркою людяності. Кожна з цих категорій відображає унікальність розуміння людиною себе в сенсі суб'єкта моральності. Вони виступають досить вагомими регуляторами людської душі, стимулюючи її інші моральнісні почуття і мотиви, спрямовані на вищі позитивні етичні цінності і орієнтири.

Використанні джерела

1. Мовчан В.С.Історія і теорія етики: Курс лекцій:Навч. Посібник,- Дрогобич:Коло,2003.-с.11-41.

2. Гусейнов А.А.,Апресян Р.Г.Этика:Учебник.-:Гардарика,1998.-с,9-40.

3. Попов Л.А. Етика: Курс лекцій.-М.:ЦентрД998.-еЛ0-56.

4. Золотухина- Аболина Е.В.Этика: Учебник.-Ростов. 398с.

5. Лосев А.Ф. Этика как наука //Человек.-1995.-№2.-с.82-96.

6. Бердяев H.A. О назначении человека.-М.,1993.-е.20-37.

7. Зеленкова И.Л., Беляева Е.В.Этика:Учебное пособие и практикум.-Ми.:НТООО,"Тетра-Системс", 1997.-c.5-101.

8. Аристотель. Никомахова етика.-К.:"Аквшон-Плюс"? 2002.-е.- 189-239.

9. Сорокин П.А. Нормативна ли наука этика и может ли она ею быть?//Этическая мысль научно-публицистичное чтение М.- Издательство политической литературиД 990.-е.327-348.

10. Библер B.C. Нравственность. Культура. Современность. //Этическая мысль научно-публицистические чтения.-М.- Издательство политической литературиД 990.-с. 16-57.

Размещено на Allbest.ru

...