Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Мораль як форма суспільної і особистісної свідомості

Сутність і особливості моралі

Походження моралі

Основні етапи історичного розвитку моралі

Мораль епохи Відродження

Список літератури

Мораль як форма суспільної і особистісної свідомості

Усвідомивши свої потреби, запити й інтереси, намагаючись осмислено реалізовувати їх, людина вступала у сферу взаємодії з потребами, запитами, інтересами, вчинками щодо їх задоволення інших осіб. Це породжувало різноманітні конфлікти інтересів, що нерідко переростали у міжособистісні, міжгрупові та інші конфлікти, які за певних історичних умов регулювалися звичаями, традиціями, релігійними, правовими нормами та їх сукупністю. У процесі історичного розвитку людства сформувалася й мораль як суспільний і особистісний регулятивний феномен, що постав як система уявлень, норм, оцінок поведінки людей, спільнот.

Сутність і особливості моралі

У всі часи, як стверджує сучасний російський дослідник Олександр Титаренко, вчені по-різному тлумачили сутність моралі: як досвід житейської мудрості; як школу виховання людини, навчання її доброчесності; як виконання божественних заповітів, що забезпечують безсмертя особистості; як вищу насолоду, вдоволеність індивіда своєю поведінкою; як найкоротший шлях до щастя; як самоцінне служіння честі; як виконання незаперечного обов'язку; як інструмент збереження порядку в суспільстві; як забезпечення чесності у взаєминах людей; як вимогу суспільної користі; як викриття банальної, несправедливої дійсності, "суд над життям" і собою; як служіння ідеалу й утвердження справедливого життєвлаштування; як засіб взаєморозуміння і згуртування людей; як особистісне самовираження, вміння завжди бути собою, слухаючи голос совісті; як зовнішнє суспільне установлення, що накладає на людину необхідні обов'язки; як умовність, що сковує ініціативу і волю особистості; як особливий засіб пізнання; як інститут, який приборкує тваринні інстинкти людини; як заспокійливу ілюзію, що допомагає людині животіти; як визначення вищого сенсу людського життя тощо.

Мораль як одна із форм суспільної та особистісної свідомості є системою поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей. її основу становлять переконання, звичаї, традиції, громадська думка. Мораль спирається не на силу й авторитет установ, що змушували б дотримуватися конкретних норм, правил, приписів, а на свідомість -- як колективну, так й індивідуальну. Попри те, вона охоплює всі сфери суспільного буття: ті, що регулюються державою (політика, виробництво, соціальна сфера, сім'я тощо), і ті, які держава чи громадські організації не регулюють (дружба, любов, товаришування, побут).

Мораль (лат. moralis -- моральний, від mos (moris) -- звичай, воля, закон, властивість) -- система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості.

У широкому розумінні до моралі включають і моральність. Зважаючи на те, що правила, норми утворюють ідеальну (нематеріальну) модель належної поведінки людини, е всі підстави вважати мораль свідомістю, точніше однією з форм суспільної свідомості. Та оскільки моральні норми втілюються в життя, об'єктивуються, опредметнюються, матеріалізуються, то мораль визначають не тільки як ідеальний феномен, свідомість: мораль, у її широкому розумінні, охоплює й реальні стосунки людей, що відповідають або не відповідають (тобто є аморальними) нормам.

Формою суспільної свідомості мораль називають хоча б тому, що вона не вичерпується виявами моральної свідомості індивідів, не може бути до них зведеною. Водночас мораль -- одна з форм особистісної свідомості, про що свідчить, зокрема, роль совісті в ситуації вибору тощо.

За своєю суттю мораль постає як суперечливий, антиномічний (грец. anti -- проти і nomos -- закон) феномен. Це підтверджують такі аргументи:

-- моральні вимоги, цінності є об'єктивними, оскільки відповідають загальнозначущим критеріям і не можуть залежати від чиїхось уподобань, смаків, симпатій чи антипатій. В іншому разі не буде змоги відрізнити високоморальні вчинки від аморальних. Водночас вимоги є чиїмись вимогами, тобто виявом чиєїсь волі хоча б тому, що громадську думку виражають конкретні люди;

-- мораль є одночасно сферою об'єктивної необхідності, тобто примусу, і сферою свободи. Моральні вимоги виступають перед особистістю як необхідність. Проте безпосереднє підкорення цій необхідності не вважають моральним феноменом, оскільки мораль несумісна з примусом. А недотримання моральних вимог є проявом аморальності. Моральна поведінка передбачає наявність моральної мотивації, вибору, самопокладання волі й автономію духу.

Крім антиномічності, мораль характеризується імперативністю. Ідеться про те, що моральні правила формулюються в наказовому способі: "Будь таким!", "Роби те-то!", "Не роби того-тої" Вони не констатують існуюче, а вказують на те, що повинно бути і яким повинно бути. Ще однією характеристикою моралі є її гранична загальність на відміну від інших норм, які нерідко регламентують навіть деталі поведінки людини. Не менш важливі особливості моралі -- всепроникність, оскільки вона діє в усіх сферах людського життя, а також особистісний і разом з тим всезагальний її характер, гуманістичне спрямування тощо.

У процесі визначення сутності моралі доводиться з'ясовувати її видові ознаки, оскільки родові передбачаються розумінням природи моралі. Наприклад, етик, який перебуває на позиціях натуралізму, уже фактично визнав природний характер моралі, а відтак йому залишається з'ясувати її специфіку, місце і роль у системі інших природних виявів людського буття, зокрема, від чого залежать моральні вимоги: від потягу до насолод (гедонізм), від прагнення до щастя (евдемонізм) чи від інших потреб.

Концепція, згідно з якою мораль має соціально-історичну природу, уже фактично визнала її соціальним феноменом і їй залишається лише виявити специфіку моралі, місце і роль у системі інших соціальних аспектів, форм людського буття -- права, політики, мистецтва тощо.

Походження моралі

Зародження і розвиток моралі є тривалим, складним і суперечливим процесом. Якщо історія, етнографія, антропологія, досліджуючи його, послуговуються історичним методом, якому властиві емпірична конкретність, географічна, хронологічна й етнографічна визначеність, то етика намагається осягнути загальну логіку, закономірності виникнення моралі, з'ясувати, коли, як і для чого вона виникла.

Розв'язання цієї проблеми залежить від розуміння природи і сутності моралі. Пояснюючи процес її виникнення, кожна з точок зору виявила свої слабкі місця. Так, у марксистсько-ленінській концепції дискусійним є твердження, ніби виникнення моралі передує зародженню самосвідомості людини. Саме це стало однією з підстав недооцінювання, ігнорування особистісного начала в моралі. А історичний підхід часто використовувався для обґрунтування класової сутності моралі, що не узгоджується із загальновизнаним твердженням про її всезагальний характер. Визнання класової сутності моралі суперечить іншому положенню цієї концепції, згідно з яким мораль виникла ще в безкласовому суспільстві.

Загалом роль моралі недооцінювалась, оскільки її розглядали як елемент надбудови. Занижувалася цінність особистісного начала в моралі, яку трактували переважно як форму суспільної свідомості. Ставлячи понад усе роль колективу, марксистсько-ленінська концепція ігнорувала свободу особи, певною мірою обґрунтовувала й виправдовувала потворні явища морального життя. Наприклад, доноси у трудових колективах, школах, навчальних закладах, армії. Ця система розтлінно діяла на людей, нерідко підносячи моральні вади, навіть батькопродавство, до рангу морального ідеалу.

Серед різноманітних теорій походження моралі заслуговує на увагу твердження, що оскільки в первісному стаді моралі не існувало, то й стосунки стадних людей, як і поведінку тварин, не можна оцінювати моральними категоріями. Людоїдство (канібалізм), необмеженість статевих стосунків (проміскуїтет), статеві стосунки між кровними родичами (інцест), характерні для людей первісного стада, -- явища не аморальні, а позаморальні. Однак, характеризуючи їх, не можна не констатувати, що первісні люди нерідко поводилися гірше тварин. З'ясування причин цього важливе й тому, що і в сучасному суспільстві існують причини негуманної поведінки людей та обставини, які цьому сприяють. І далеко не всі вони відомі науці, досліджені нею.

Загальноприйнята думка, ніби людоїдство спричинили часті й тривалі голодування, непереконлива, бо в аналогічні ситуації часто потрапляли й тварини. Оскільки первісна людина відрізнялася від тварини зародками свідомості, то логічно припустити, що саме свідомість сприяла виникненню людоїдства та інших потворних явищ людського буття. Канібалізм пов'язаний із руйнацією могутніх природних інстинктів, "запрограмованих" природою засобів харчування. На такі вчинки людина могла піти лише свідомо, а її раціональне начало було орієнтоване насамперед на досягнення вузько-прагматичних цілей. Цю думку ілюструють багато відомих з етнографії фактів. Наприклад, поїдання людей у первісному суспільстві під час затяжного голоду мало свою мотивацію: спочатку з'їдали взятих у полон представників інших племен, потім -- одноплемінців, причому в такій послідовності: стариків, жінок, слабких чоловіків. Такою ж "раціональною" була відповідь вогнеземельців (тубільців острова Вогняна Земля) англійському природодосліднику Чарльзу-Роберту Дарвіну на його питання, чому під час зимових голодувань убивають і з'їдають спочатку літніх жінок, а потім мисливських собак: "Собачки ловлять видру, а вони -- ні".

Упродовж багатьох тисячоліть людство створює і розвиває противаги своєму вузькопрагматичному раціональному началу, яке іноді загрожує існуванню самої людини. Мораль і є однією з них.

Деякі дослідники не погоджуються із твердженням, що етика є вченням про мораль. Так, в одному з американських підручників з етики бізнесу йдеться: "Етика -- вчення не про мораль, хоч це слово і використовують для означення відповідності традиційним суспільним правилам чи існуючим моральним поглядам людей. Незважаючи на те що існуючі норми та погляди можуть містити цінні узагальнення, етика не приймає їх безумовно, а піддає критичному аналізу та перевіряє на відповідність ще фундаментальнішим нормам. Іншими словами, звичай, традиція і прийняті у суспільстві норми ввічливості не є основою етики, навіть якщо з них і можна отримати цінну інформацію щодо того, що думають люди ".

Цю точку зору спростовує хоча б те, що етика вивчає не тільки сучасну мораль, а й мораль минулого і майбутнього, а моральні норми є найфундаментальнішими, оскільки вони орієнтовані на найвищі, абсолютні вселюдські цінності -- на добро.

Аналіз духовного життя людей первісного суспільства, зокрема виокремлення перших зародків моралі, ускладнюється дефіцитом відповідного емпіричного матеріалу, а також тим, що свідомість людей тривалий час була синкретичною (нерозчленованою). Тому перші вияви моральних відносин і уявлень можуть бути відтворені переважно логічними засобами.

Особливо важливим при цьому е глибоке розуміння сутності, призначення людини. Залежно від досягнень науки, світогляду авторів сформувалися відповідні концепції походження моралі, серед яких виокремлюють релігійні й нерелігійні (натуралістичні, соціально-історичні).

Основні етапи історичного розвитку моралі

мораль суспільний відродження звичай

Невиправдане ототожнення і навіть зближення понять "мораль" і "етика" породжує ігнорування відмінностей між історичним процесом розвитку моралі та її осмисленням, між історією моралі та історією етики. Безперечно, зв'язок між ними існує, оскільки зміни у сфері моралі впливають на науку про мораль. Водночас сама етика також впливає на мораль.

Зв'язок етики й моралі не є прямим. Етика як відносно самостійне вчення розвивається за своїми внутрішніми, іманентними (внутрішньо притаманними їй) законами. Це виявляється, зокрема, в тому, що етичні концепції минулого впливають на погляди дослідника нерідко відчутніше, ніж сучасна йому мораль. Про відносну самостійність етики свідчить і те, що періодизація її історії не збігається з періодизацією розвитку моралі. Тому паралельний інформаційний аналіз історії моралі й історії етики не завжди виправдані. Це виявляється, зокрема, в тому, що певні способи обґрунтування природи моралі, тлумачення її сутності й завдань застосовували як у рабовласницькому суспільстві, так і в суспільствах інших соціально-економічних формацій.

Крім того, створюючи концепцію природи, сутності, походження та розвитку моралі, дослідник етики орієнтується на певну футурологічну модель розвитку суспільства, яка не завжди узгоджується з існуючою мораллю та законами її розвитку, хоч і не може їх ігнорувати.

За всієї недосконалості формаційного, запропонованого К. Марксом, принципу осмислення історії людства, зокрема і його морального поступу, він поки що є переконливішим, ніж інші. Згідно з ним основними етапами історичного розвитку моралі є мораль первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного, і так званого комуністичного суспільств. Очевидно, є підстави вести мову про мораль не комуністичного, а постіндустріального або інформаційного суспільства.

Вивчаючи головні етапи розвитку моралі, важливо розрізняти інформацію про мораль та етичні погляди відповідної епохи. Наприклад, твори Арістотеля більше свідчать про його етичні погляди, ідеальну в його розумінні теоретичну модель моралі, ніж про реальну тогочасну мораль, а тим більше моральність. Очевидно, детальнішу інформацію про мораль рабовласницького суспільства можна почерпнути в античних поемах "Іліада" та "Одіссея" Гомера, драмах Есхіла, Софокла і Ев-ріпіда, поезіях Гесіода й Аристофана. Проте й ці джерела не можна ототожнювати з історичними фактами. Значно достовірнішими є свідчення давньогрецьких і давньоримських істориків та етнографів (Геродота, Фукідіда, Плутарха Гай Юлія Цезаря, Тіта Лівія , Публія Корнелія Тацита, та ін.), на підставі яких можна дійти висновку про тогочасну мораль. Правда, і в їхніх спостереженнях і міркуваннях простежується тенденційність.

Мораль епохи Відродження

Епоха Відродження припадає на період кризи феодалізму і зародження капіталізму (в Італії XIV--XVI ст., в інших європейських країнах -- кінець XV--XVI ст.). Властивими для того часу були антифеодальні рухи, релігійні війни, збільшення кількості бюргерства, становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в яких виявлялася криза феодального ладу. Боротьба нового зі старим в економічній і соціально-політичній сферах позначилась і на духовному житті суспільства, зокрема і на моралі й теоретичному її осмисленні - етиці. У цей час заявили про себе політичні вчення, які обґрунтовували право буржуазії на владу, спростовували середньовічні політичні теорії, що виправдовували світську владу церкви, переконували в "божественній природі" держави. Розвиток капіталістичних відносин потребував сильної національної держави, здатної перебороти феодальний сепаратизм, економічну замкненість.

Духовне життя епохи Відродження в основі своїй було налаштованим на гуманістичні цінності. Крім того, воно перебувало і під певним впливом ідей епікурейської школи, згідно з якими високі моральні ідеали можуть розвиватися, реалізовуватися в житті й без впливу християнської моралі. Етика епікуреїзму з її налаштованістю на насолодження радощами життя була близькою до ідеалів гуманізму, всебічного розвитку особистості, культу земної краси, земного щастя. Такі цінності були близькими і для молодої буржуазії.

Попри витончену людяність, епоха Відродження не була позбавленою і потворних ознак. На хвилі заперечення середньовічного аскетизму часто антитезою йому використовувалися далекі від високої моралі зразки поведінки в побуті, особистому житті.

Про моральну деградацію як істотну особливість цієї епохи свідчать свавілля й розпуста, які досягли у багатьох країнах небувалих розмірів. Навіть священнослужителі були власниками м'ясних лавок, шинків, гральних і публічних будинків. Особливо деградувало життя в монастирях, які порівнювали то з розбійницькими вертепами, то з будинками розпусти. Нерідко за порушення моралі ченців виганяли з міст. Незаконних дітей мали духовні особи, папи, князі. Неаполітанський король Ферранте, намагаючись навіяти жах, садив своїх ворогів у клітки, відгодовував, а потім відрубував їм голови і наказував засолити їх тіла. Він отруював у венеціанських церквах чаші зі святою водою, намагаючись у такий спосіб відомстити венеціанській сеньйорії, нерідко за своїм столом вбивав людей, які йому довірились, насильно оволодівав жінками. Папа Олександр VI Борджіа торгував посадами, милостями й відпущенням гріхів. За свідченнями сучасників, він жив зі своєю дочкою Лукрецією, яка була коханкою і свого брата Цезаря. Розгул ницих пристрастей і злочинів торкнувся багатьох діячів Відродження, які вдавалися до підступу, обману, вбивства тощо. Часто траплялися випадки граничного морального виродження навіть серед інтелектуально обдарованих людей.

У політиці утвердилися принципи, які ігнорували моральні цінності -- макіавеллізм, обґрунтований італійським мислителем Нікколо Макіавеллі.

Однак усі ці потворні явища не применшують ролі епохи Відродження у моральному розвитку людства, оскільки саме в цей час розгорнулася широка полеміка про право людини на свободу як вирішальний вимір її існування, про її необхідність творити "свою міру" (італійський мислитель Джованні Пікоделла Мірандола); визріли наснажені гуманістичним потенціалом соціальні утопії, які проголошували свободу, братерство, рівність людей (італійський мислитель Томмазо Кампанелла); духовне життя, наука позбулися релігійних обмежень, почали розвиватися у просторі світського буття.

Суспільно-політичне тло епохи Відродження покликало до життя соціальну особу. Звільнившись від феодальних обмежень у всіх сферах життя, вона відчула незнані в собі творчі потенції, що знайшло свій вияв передусім у тогочасному мистецтві. То справді була епоха пробудження особи, яка зберегла, розвинула в собі набуту за середньовічних часів духовність. Духовне, моральне життя відбувалося під впливом ідей реформації (суспільно-політичний рух за реформування католицької церкви), великих наукових відкриттів, які по-новому виявляли можливості і здатності людини.

Список літератури

1. Антология мировой философии: В 4 т. -- М.: Мысль, 1970. -- Т. 2.

2. Бенеш О. Искусство Северного Возрождения. -- М.: Искусство, 1973.

3. Гращенков В. Книга О. Бенеша и проблемы Северного Возрождения // О. Бенеш. Искусство Северного Возрождения. -- М.: Искусство, 1973.

4. Енгельс Ф. Діалектика природи // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори: У 30 т. -- К.: Політвидав, 1965. -- Т. 20.

5. Кузнецов Б. Г. Идеи и образы Возрождения. -- М.: Наука, 1979.

6. Леонардо да Винчи. Избранные произведения. -- Мн.: Харвест; М.: ACT, 2000.

7. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. -- М.: Мысль, 1978.

8. Петрарка Ф. Книга о делах повседневных // Антология мировой философии. Возрождение. -- Мн.: Харвест; М.: ACT, 2001.

9. Пинский Л. Реализм эпохи Возрождения. -- М.: Худ. лит., 1961.

10. Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV век) / Под ред. Л. М. Брагиной. -- М.: МГУ, 1985.

Размещено на Allbest.ru