Размещено на http://www.allbest.ru/

Студент 2 курсу 1 групи

Горілий І.В.

Харків 2016

У перші десятиліття XIX - на початку XX ст. естетичні проблеми в основному розвиваються в межах риторики і поетики, літературознавства і фольклористики. Естетичні ідеї в XIX ст. розглядалися представниками класицизму, а потім і романтизму. В центрі їх уваги знаходилися такі проблеми як природа витонченого, походження і суть мистецтва, естетичний смак та ідеал, виховне значення мистецтва, і нарешті предмет естетики. Одним із них і був Микола Хвильовий як основоположник течії активного романтизму.

Для Хвильового характерні тяжіння до подолання фізичного часу й оцінка сьогоднішнього як безмежного або принаймні розтягнутого на невизначено довгий період. Звідси відсування старості на той же невизначено тривалий час, мотив “вічної молодості”, який зустрічаємо у “Вступній новелі”. Це спроба сакралізації теперішнього часу, який здається авторові (у тому числі й через свою незвичайність, “історичність”, “значущість”, “епохальність”) ледве не безкінечним.

Такий міфологізований час є характерною рисою модерністичної моделі світу, системоутворюючим її складником. “Вступна новела” демонструє цей типовий для Хвильового підхід до художньої інтерпретації дійсності, що зустрічається у більшості текстів письменника і є надзвичайно важливим для розуміння його філософсько-естетичних інтенцій.

Аналіз етичної концепції М.Хвильового та її порівняння з поглядами попередників - діячів українського відродження, дозволяє визначити родові риси філософії української національної ідеї як теоретичної свідомості українського відродження, а саме: роздвоєність усіх рівнів національної свідомості українства, починаючи від розірваного часопростору, роздвоєного усвідомлення власного ”Я” й до різноспрямованості дійових моделей та стереотипів. Йому властиве відстоювання всезагальної соціальної рівності як головної умови рівності національної, що зумовило невідповідність мети засобам її досягнення; дезорієнтованість українства на рівні дилем: “національне - інтернаціональне”, “Європа - Росія”; “аутсайдерство”, “комплекс молодшого брата”, що коріниться у ментальних шарах і колективному несвідомому недержавного народу. Підсумком еволюції філософії української національної ідеї можна вважати досягнення того рівня національної рефлексії, на якому М.Хвильовому вдалося визначити найболючіші проблеми українства та накреслити програму їх подолання.

Розглядаючи публіцистику, художню спадщину та життєву практику М.Хвильового як різні шари одного складного культурного феномену - “життєтворчості” митця, як репрезентанта українського модернізму, національної свідомості покоління “Розстріляного відродження”, в результаті якої можна стверджувати, що творча спадщина М.Хвильового містить усі структурно-семантичні рівні, що в сукупності складають зміст концепту “філософія національної ідеї”. У концепції “Азіатського ренесансу”, що склалася в публіцистиці (теоретичному шарі творчості) М.Хвильового можна виокремити чотири умовних смислових блоки: 1) історіософський, де автор розглядає Україну як суб'єкт всезагального (циклічного) історико-культурного процесу; 2) аксіологічний, в якому мислитель торкається проблем національного мікрокосму (ціннісних орієнтацій нової особистості в модерній українській культурі) та національного макрокосму (ціннісних пріоритетів всієї духовної культури української нації); 3) політичний, де М.Хвильовим пропонується програма державотворення; 4) футуристичний, в якому розгортається проект спільного національного майбутнього в новому історико-культурному циклі. Отже, у творах М.Хвильового представлена система поглядів на розвиток української культури в історичному часі та просторі, де автор визначає її місце серед інших національних культур, формулює “місію” нації та пропонує відповідну соціальну технологію для його розв'язання.

Визначальними елементами світогляду М.Хвильового є: історіософська концепція культурно-історичних типів; історико-культурний проект “азіатського ренесансу” в світовому культурно-мистецькому процесі, теорія “романтики вітаїзму” як пролетарського мистецтва першого періоду доби “азіатського ренесансу”. Перший елемент інтерпретує концепції теорії історичного коловороту М.Данилевського та О.Шпенглера й тлумачить суспільний поступ як поетапну зміну чотирьох історичних типів культур: патріархального, феодального, буржуазного і пролетарського. Пов'язуючи їх формування з утворюючими властиву їм суспільну форму виробництва суспільно-економічними укладами та проголошуючи провідним чинником зміни цих укладів перехід “творчої ініціативи всесвітнього універсального значення” від давніх культур Сходу до західноєвропейської цивілізації, М.Хвильовий узалежнює цю історіософську концепцію від гіпотези історичного розвитку світового мистецького процесу. Розрізняючи два визначальні вектори його еволюції: “античний” - з культом земної краси і “середньовічний” або християнський з дуалізмом матеріального та духовного первнів, - і, вважаючи актуалізацію другого вектора в феодальному та буржуазному типах характеристикою відповідних суспільно-економічних укладів, він наголошує на вичерпаності потенціалу третього типу й проголошує перехід до типу пролетарського. Аналіз цього переходу є в проекті “азіатського ренесансу”, що визнає реальність перспективи “духовного відродження” громадського та культурного життя народів Сходу в результат актуалізації ними “античного” вектору еволюції світового мистецького процесу, збагаченого здобутками розвитку людства.

Суттєва екзистенціальна проблема існування “Я” в усій творчості М.Хвильового є ядром його естетики та поетики i стає предметом розпочатого дослідження. філософія “Я” є ключовою категорією художньої концепції М.Хвильового. Увібравши філософські концепції західноєвропейської, pociйської, української філософії та естетики, синтетична “Я-концепція” мислителя стала інтегруючим ядром його новелістики, підвела підсумок життя до останньої крапки - кулі в скроню. Нею він розстріляв в багатьох серцях безвольну нерішучість i рабську покірність, яку розстрілював за життя словами.

Отже, на думку М.Хвильового, входження України в герменевтичне коло Західної Європи, творче поєднання внутрішнього потенціалу української культури із духовним потенціалом західноєвропейської, надасть їй тієї енергії розвитку, яка зможе забезпечити адекватне реагування на соціальні та історичні зміни, сприймати інновації, дозволить у перспективі сподіватися на самобутній внесок України до скарбниці світової культури. Культура епохи “романтики вітаїзму” постає для нього етапом на шляху до великого майбутнього України - “азіатського ренесансу” та ідеалу “громадської людини” з її соціальною етикою.

Размещено на Allbest.ru