Методологія юридичної деонтології

Суть правового статусу юриста становлять його права та обов'язки, визначені переліченими вище документами. Вони розкривають значення особи юриста в суспільстві, дають змогу зміцнити правові позиції, забезпечити відстоювання інтересів народу. Правовий статус - динамічний. Він постійно модифікується, вдосконалюється залежно від розвитку суспільства. Для професійної культури правовий статус є основою, він впливає на професійну дисципліну, поведінку юриста, правове почуття, службові відносини, організацію праці та ін.

Зовнішній вияв професійна культура юриста знаходить в його професійній правомірній діяльності, яка характеризується насамперед: професійною орієнтацією, професіоналізмом, продуктивністю (ефективністю) його діяльності та ін.

Професійна культура юриста формується поетапно. Якщо її основи закладаються під час навчання, отримання юридичної освіти, то інші складові професійної культури набуваються в процесі діяльності, коли відбувається подальше усвідомлення свого призначення, поглиблення пізнання специфіки юридичної діяльності.

Оскільки професійна культура юриста об'єднує всі види культури особи правника (є комплексом різних видів культур), то всі принципи і функції цих видів визначають професійну культуру. Але при цьому існують певні особливості, оскільки стрижнем є саме правова культура. Так, власні принципи професійної культури юриста мають загальний та спеціальний характер. До загальних принципів треба віднести: захист прав юриста; рівність всіх юристів перед Законом, підпорядкування всіх відомчих актів Законові; єдність прав та обов 'язків юриста; презумпція невинуватості юриста.

Принцип захисту прав юриста передбачений згаданими вище законами. Однак для його реалізації необхідні як мінімум дві умови: високі моральні якості юриста та довіра громадян до його службових дій. Нині реалізація наданих юристам прав часто викликає сумнів з боку держави та й громадян щодо їх правомірності (і це інколи виправдано). Дія цього принципу пов'язана як з добором кадрів, так і з соціально-побутовими умовами, фінансовим забезпеченням, виконанням державою своїх зобов'язань перед юристами.

Рівність усіх юристів перед законом забезпечується статтею 24 Конституції України. Незалежно від посади юрист зобов'язаний дотримуватися правових норм і нести відповідальність за їх порушення.

Такий принцип професійної культури, як підпорядкованість усіх відомчих актів Законові, полягає у недопущенні будь-якої регламентації службової діяльності. «Деталізація» відомчих актів негативно позначається на професійній культурі.

Принцип єдності прав та обов'язків гарантує дієвість правових норм, забезпечує виконавську дисципліну юристів. Акцент лише на права чи обов'язки погано впливає на юридичну діяльність. Звичайно, за наявності прав обов'язкове, а за наявності обов'язків - неухильне їх виконання. Отже, використання та виконання є основними засадами необхідної і достатньої умови професійної культури юриста.

У праві кожного демократичного суспільства принцип презумпції невинуватості особи посідає чільне місце.

На юристів як на окрему частину суспільства також поширюється цей загальноправовий принцип. Йдеться про недопущення поспішності у звільненні юристів з роботи у випадку порушення проти них кримінальної справи. Адже винуватість визначається тільки судом.

До спеціальних принципів професійної культури юриста належать: дозволяється те, що дозволяє закон; уміння користуватися владними повноваженнями; самосвідомість юриста; оптимальність й ефективність юридичної діяльності: диференційований підхід у правоохоронній роботі.

Принцип «дозволяється те, що дозволяє закон» може використовуватися лише службовими особами, в тому числі юристами. Тут немає місця альтернативі, плюралізму. Принцип розрахований на можливі прогалини в законі, появу нових прецедентів та ін. Він має на меті забезпечити правомірну поведінку юриста, застерегти його від порушення законності. Професійна мораль у цьому випадку допомагає юристові правильно реалізувати цей принцип. Однак юрист повинен бути впевнений, що при виконанні службових обов'язків його дії навіть після негативної реакції населення будуть оцінені адекватно, не ставитимуться під сумнів, не підлягатимуть ревізії з боку інших чинів та інстанцій і йому не загрожуватиме покарання.

Такий загальноправовий принцип, як «все, що не забороняється законом, дозволяється» не притаманний професійній культурі юриста.

Уміння користуватися владними повноваженнями властиве юристам, оскільки вони наділені значною владою. Реалізація цього принципу на практиці грунтується на високих моральних якостях представника державної влади. Багато-профільність юридичної діяльності вимагає оптимального вибору професійно-правових відносин з громадянами, які зумовлені нормами поведінки юристів, їхнім службовим етикетом, простими нормами моралі і відрізняють їх від діяльності членів інших професійних груп. Суть даного принципу професійної культури полягає у зіставленні законних прав юриста з його інтелектом, здібностями, внутрішньою культурою, фізіологічними можливостями особистості тощо. При такому порівнянні простежуються специфічні негативні якості: так зване захмеління від влади, зверхність, грубість.

Вони можуть виявлятися у застосуванні (правомірному чи ні) юридичних норм, при обмеженні прав та свобод, дієздатності громадян з метою демонстрування юристом свого правового становища у суспільстві. Здебільшого це викликає зворотну реакцію у населення - неповагу до представників влади, підсвідому готовність підкоритися тощо.

Розглядаючи наступний принцип - самосвідомість юриста, зазначимо, що не існує видів самосвідомості, а є лише відповідні почуття. Для юриста, його професійної культури надзвичайно важливі національні, моральні та правові почуття. Їх треба розглядати в цілому, оскільки власне вони формують самосвідомість, яка є якісною характеристикою свідомості, вона виступає і критерієм професійної культури.

Суть принципу оптимальності й ефективності юридичної діяльності полягає в тому, щоб забезпечити успішне виконання зовнішнього і внутрішнього імперативів службового обов'язку, виконати професійні дії якісно і з найменшою втратою засобів та сил. Основною вимогою реалізації цього принципу є глибоко продуманий вибір того комплексу шляхів, форм, методів та засобів юридичної роботи, який найбільше відповідає ситуації, що склалася.

Диференційований підхід у юридичній діяльності враховує як загальну мету, так і конкретні обставини кожного правопорушення. Цей принцип професійної культури полягає у роботі з кожним окремим суб'єктом правопорушення, в індивідуальних правовідносинах з ним. Організовуючи необхідні юридичні заходи, кожен юрист, який володіє високим рівнем професійної культури, проводить їх з урахуванням особливостей різних категорій людей, їхнього морально-психологічного стану, специфіки, характеру, способу життя. Так виробляється власний стиль юридичної діяльності.

Для професійної культури юриста характерний принцип гласності. Він передбачає такі напрями:

* участь широкого кола громадськості, органів влади у виробленні заходів по зміцненню правопорядку;

* реалізацію митної діяльності з участю громадян;

* інформування органів влади й управління, трудових колективів, громадських організацій, населення і засобів масової інформації про свою діяльність, як цього вимагають відповідні закони України.

Гласність у діяльності юристів визначає рівень їхньої професійної культури, застерігає від проявів професійної деформації. При цьому юристові важливо вміти зберігати державну і службову таємницю, а також конфіденційність службових відомостей.

Гуманізаг/ія юридичної роботи як принцип професійної культури полягає у переконанні громадян, які схильні до вчинення правопорушень, у невичерпних можливостях людини та її здатності свідомо підкорятися законові, у необхідності дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки, сформованих на основі загальнолюдських цінностей. Тут головне - переконання розумом, а не силою.

Для професійної культури юриста надзвичайно важливий принцип режиму законності, успадкований від соціалістичного права. Законність в юридичній діяльності визначається рівнем професійної культури кожного юриста, що характеризується ступенем використання і застосування норм закону, інших правових актів. Існує залежність між професійною культурою і службовою дисципліною, які слугують засобом зміцнення законності в діяльності юристів. Зневага до професійної культури призводить до морального зубожіння, що своєю чергою сприяє зниженню рівня правового почуття.

Специфічна суть юридичної професійної культури конкретизується у таких ознаках (функціях):

" формування почуття моральної та юридичної відповідальності;

" дотримання сформованого позитивного стереотипу поведінки;

* вироблення моральної обґрунтованості службових взаємовідносин;

" готовність бездоганно виконувати службовий обов'язок;

" вироблення культури професійних дій;

* погодження суспільних (надаючи їм перевагу) і особистих інтересів юриста;

* недопущення професійної деформації;

* застереження від виявів бюрократизму тощо. Функції моральної та юридичної відповідальності багатогранні.

Передусім, моральна відповідальність -- це вкорінений у загальнолюдських цінностях і забезпечуваний громадською думкою моральний обов'язок юриста, визнаний у випадку його неправомірної поведінки як такий, що позбавлений певних цінностей, які належали іншій особі.

Моральна відповідальність настає у випадку порушення юристом загальних і професійних моральних норм або у випадку його бездіяльності. Вона не має усталених меж, але є домінуючою у професійній культурі юриста. Закріплена законодавством юридична відповідальність юриста, який припустився професійної помилки, тягне за собою примусове позбавлення його певних цінностей. У цьому випадку професійна культура спричинена стати тим запобіжним заходом, який би не допустив покарання юриста за скоєний вчинок. Це дає змогу замість юридичне забороненої поведінки юриста сформувати його юридичне дозволену, правомірну поведінку.

Сформований позитивний стереотип поведінки юриста має соціальну цінність. Він полягає у свідомому дотриманні юристом моральних та правових вимог, що в підсумку формує у нього певний зразок поведінки, професійну звичку. Високий рівень засвоєння юристом загальнолюдських цінностей спонукає його до правомірних дій під час виконання службових обов'язків.

Культура службових правовідносин у сфері юридичної діяльності немислима без моральної обґрунтованості. Основу службових відносин становлять не лише право, а й мораль, традиції, звичаї, що склалися в юридичних органах. Дієвість цих категорій забезпечується відображенням їхніх вимог у різноманітних статутах, інструкціях, відомчих нормативних актах, які регулюють службові відносини. Морально продумані статутні вимоги слугують основою формування юридичної культури.

Уміння бездоганно виконувати свій службовий обов'язок дається юристові не відразу, воно виховується, формується шляхом розвитку професійної культури. Адже бездоганність у виконанні ґрунтується на свідомому засвоєнні правових норм, умінні застосовувати їх у конкретних ситуаціях, що можливо за умови високої культури професійних дій. Звичайно, кожен юрист намагається гідно виконати свій службовий обов'язок, але робить це по-різному, на власний розсуд. Якщо, наприклад, виконання обов'язку підпорядковане страхові перед покаранням, то, як правило, принижується роль культури дій. Тому критерієм професійної культури є виховання свідомого почуття відповідальності за доручену справу, бажання працювати сумлінно, без права на помилку.

Важливою ознакою професійної культури є вироблення такого стереотипу мислення, за якого суспільні інтереси ставляться вище, ніж особисті. Маємо на увазі внутрішні мотиви такого мислення, яке стає закономірністю або правилом. Формування цих мотивів, на інше переконання, розпочинається ще до обрання юридичної професії. На перешкоді такому мисленню стають егоїзм, корисливість та інші негативні моральні якості, які спонукають юриста у майбутньому дбати насамперед про власні інтереси. Звичайно, для запобігання таких тенденцій необхідні певні соціальні умови життя та праці юристів. Роль професійної культури при цьому полягає у виробленні відповідної позиції юриста, в умілому поєднанні особистих і суспільних інтересів у профілактиці зловживань службовим становищем чи порушенні закону, норм моралі тощо.

Чи не найважливішою рисою професійної культури є недопущення професійної деформації юриста, оскільки саме вона завдає великої шкоди юридичній діяльності, по суті, паралізує, виводить з ладу працівників правоохоронних та судових органів. Професійна деформація працівників правоохоронних та судових органів спричиняється їхнім тривалим контактуванням з правопорушниками і необхідністю реагувати на домагання настирливих громадян, а інколи і надмірним захопленням власними владними повноваженнями.

Щодо першого чинника, то він характеризуються звинувачувальним підходом до кожної людини з боку юриста, черствістю, байдужістю, жорстокістю, навіть брутальністю. Юристи з низькою загальною культурою виявляють недо-зволений тон, нетактовні розмови з правопорушниками, недовіру, підозру щодо громадянина, піддають сумніву кожне висловлювання тощо. Дії професіонала, який прагне отримати відповідну інформацію, повинні мати інший характер, визначалися обставинами, ситуацією. Професійна культура покликана нейтралізувати випадки деформації, сприяти виробленню шляхів подолання негативних явищ.

На жаль, і сьогодні в діяльності юридичних органів наявні значні елементи бюрократизму. Що стосується професійної культури (у сфері ведення документації), то треба розрізняти допустимі і необмежені вияви бюрократизму.

Так, культура професійних дій деколи вимагає певної формальності, елементів бюрократизму, що регламентується Законом і тільки ним. Наприклад, обов'язковими є протоколи; пояснення осіб, причетних до вчинення злочинів, висновки експертів, довідки, ухвали тощо. Однак відомчі нормативні документи (різноманітні вказівки інстанцій, телеграми, службові перевірки тощо) іноді занадто деталізовані, насичені уточненнями, доповненнями, містять зайву регламентацію юридичної діяльності. До цього призводить низький рівень нормотворчої та управлінської культури. Це значною мірою ускладнює роботу юриста. Шлях до виправлення становища полягає у підвищенні рівня професійної культури.

Отже, професійна культура юриста покликана визначати межі поширення моральних норм на службову діяльність; утверджувати загальнолюдські цінності, українські національні традиції та звичаї, теоретично обґрунтувати їхню необхідність, сутність та специфіку вияву на практиці, відображати норми службової поведінки працівників, піддавати її критично-ціннісному аналізові, сприяти доцільному вибору тих чи інших правил взаємовідносин та принципів професійної моралі.

Професійна культура юриста як різновид культури особи вбирає в себе внутрішні і зовнішні професійні аспекти практично усіх видів культур. Професійна майстерність юриста визначає його вміння застосовувати у процесі реалізації правових норм результати існуючих видів культур (субкультур), здійснювати правове виховання громадян.

Крім цього, юрист як професіонал повинен максимально використовувати у своїй діяльності духовні та моральні надбання людства.

Характерною особливістю професійної культури є ієрархія. Адже для кожної професії створюється власна ієрархія не культур (це неможливо), а видів культур (субкультур), де на першому місці перебуває духовна, в тому числі й відносна духовна субкультура. Така необхідність зумовлюється конкретною спеціалізацією, зокрема юриста професійною діяльністю, а також конкретними завданнями, що їх розв'язує юрист у конкретній життєвій ситуації. Тому на високий ступінь може бути поставлена навіть технічна, космічна, екологічна чи інші субкультури залежно від місця праці юриста та його функціональних обов'язків.

Розглянувши відому триєдину, антропологічну природу людини, як вплив різноманітних субкультур, тіло (дії), душа (почуття), дух (уявлення, ідеї), краще буде провести дослідження математичним методом, застосувавши таку формулу-схему:

Ю=Т+Д,+Д2<=Д

де Ю - особа юриста, Т - тіло, Ді - душа, Д^ - дух, Л - любов.

Величини Т, Др Д^, Л -векторні, спрямовані на регулювання дій юрист, тобто на його тіло (стрілки вказують напрям впливу). Думається, що любов є основою формування уявлень про право, де пріоритетним виступає природне право. Але якщо замість любові буде чинник протилежного змісту, то матимемо сформованого юриста з іншою власною поведінкою, іншими професійними діями, які відповідатимуть його душі. Це означає, що юрист повинен уміти відкрити лабораторію віри і любові. А у професійній культурі потрібно відвести достойне місце для впливу на дух юриста. Адже робити це можна словами, думками, особистим прикладом, мистецтвом, збуджуючи професійну свідомість і формуючи відповідне почуття.

Отже, професійна культура, хоча й об'єднує інші види культури (субкультури) особи юриста, проте вона сама є субкультурою стосовно професійної культури взагалі. Тобто професійна культура юриста - це лише один вид культури всіх можливих професій.

4.2 Поняття «правнича етика»

Предметом дослідження правничої етики є мораль - реальне явище, що виправдовує своє призначення тоді, коли чогось вимагає від людини, дає певний ідеальний взірець, у чомусь навіть перевершує реальний стан людської поведінки. Тобто мораль не пасивна, а існує як певні вимоги. Маємо на увазі органічну єдність загальнолюдських і національних морально-етичних цінностей.

Зазвичай мораль пов'язують з людиною. Історично моралі передують звичаї, однак між мораллю і звичаєм є істотна різниця. Відмінність моралі від звичаю у тому, що мораль вміщує наявність свободи вибору вчинку, варіантність поведінки, а звичай виявляє залежність, яка існує між теперішнім і минулим. Мораль вимагає від людини вчинку за міркою належного. Звичай характеризується локальністю, етнічною обмеженістю, а мораль є загальнолюдським явищем. Хоча з останнім твердженням не можна повністю погодитися. Справа у тому, що людська творчість завжди має національний відтінок, хоч у ній присутнє загальнолюдське. Іншими словами, мораль відзначається широкою локальністю, хоча при цьому і пов'язується із загальнолюдськими нормами.

З огляду на правничу етику найбільший інтерес становить професійна мораль юриста, основою якої є правова мораль. Право прийнято розглядати як знання, що забезпечує життєвий успіх у системі світогляду, створюючи тим самим формальне право як зовнішній (видимий) бік права, не пов'язаний з первісними джерелами. Існує три групи джерел правової моралі:

1) аксіологічного, ціннісного змісту (звичаї, міфи, релігія), які формують протомораль, а отже, протоправо чи пе-редправо, що поступово перетворювалось у природне право - у правову мораль;

2) гносеологічні пізнання (аналіз правових систем, правових феноменів: позитивне і живе право, антропологія);

3) праксіологія - практика (соціально-культурні і соціально-економічні процеси)[48, с. 27-28].

Юрист, використовуючи правову мораль, її джерела, здійснює правову діяльність, приймаючи правові рішення, активно включається у процес розробки нових правових завдань, дотримуючись певної мети та методики.

Негативний вплив на діяльність юриста може чинити абсолютизація раціонального підходу. Юрист, керуючись раціональною правовою дією, здатний грубо втручатися у закономірні, синергетичні процеси суспільного розвитку. Внаслідок цього професійна діяльність юриста набуває небажаного характеру, а дія виявляється у зворотному напрямі. Ось чому виникає потреба генерувати вчинки психологічно красиві, професійно гармонійні. Це означає, що юрист повинен постійно керуватись благородними почуттями.

Умови соціуму, безперечно, вимагають постійного вдосконалення професійно-правової культури юриста. Йдеться про удосконалення самої людської індивідуальності, професійну вихованість, глибоке пізнання самого себе, інтеграцію раціонального й почуттєвого, всього того, що важливе у правоохоронній діяльності, що досліджує наука етика, зокрема, правнича етика.

З точки зору герменевтики поняття «правнича етика» наближене до понять «юридична етика», «правова етика», «професійна етика юриста», «етика права». Однак між цими поняттями існують істотні відмінності.

Так, юридична етика загалом досліджує юридичний процес, який включає навіть ті моменти, коли відсутні дії юриста. Тобто на основі законів логіки, особливо юридичної логіки, можна вивести закономірності юридичної етики, дійти очікуваного результату. Іншими словами, юридична етика обґрунтовує існування й поза свідомістю, почуттями та професійною діяльністю юриста, хоча основою є ефективність реалізації юристом норм права.

Правова етика властива не лише спеціалістам у галузі права, а й тим особам, які перебувають у певних правових відносинах. Наприклад, громадянин України, перетинаючи кордон як турист, отже, і як суб'єкт права, певною мірою зазнає впливу правової етики. Цей вид етики не обов'язково професійний, юридичний, а передусім універсальний для всіх правослухняних громадян.

Професійна етика юриста найбільше наближена до його професійної культури. Проте поняття «професійна етика юриста» передбачає і дії правника, не пов'язані з правом, його професією чи виконанням службових обов'язків.

' Етика права виконує своєрідну функцію. Вона розглядає не право, й людину у праві, аналізує ціннісне ставлення людини до права. Це ставлення передбачає таку оцінку людиною правових реалій, яка завжди індивідуально вибрана і внутрішньо вільна, оцінку, яка має моральний характер і пов'язана з уявленням людини про свободу, справедливість, добро і зло, про обов'язок перед іншими і перед собою. Тобто етика права стосується не тільки особи юриста, а й будь-якої людини, на яку впливає етичний дух права, що певною мірою наближається до правової етики, юридичної етики правника.

Юридичну етику (і правову етику) можна ототожнювати з професійною етикою, яка є практичним виявом і втіленням етики права у юридичну діяльність. Причому, у суб'єкта правової етики домінує ціннісне ставлення до права. Функція суб'єкта правової етики у нормативній правовій творчості мінімальна і дуже опосередкована. А у суб'єкта юридичної етики навпаки, домінує знання нормативних документів, уміння їх практично застосовувати, тобто знання «букви закону». Виходячи з цього, зробимо спробу визначити предмет правничої етики. Зрозуміло, що основна увага тут приділятиметься особі юриста та етиці права.

Правнича етика розглядається як учення про морально-правові вимоги щодо діяльності юриста. Йдеться про вплив позитивного права, моральних норм, природного права на поведінку юриста, який формує етичний мотив його професійних вчинків.

Такий підхід до визначення правничої етики, доцільно зумовлений вимогами соціуму, загальнолюдськими моральними цінностями.

Доцільно розглянути правничу етику як етику людської гідності, як моральний світогляд, у якому існує тісний зв'язок між зовнішніми діями юриста та його свідомістю. Такий зв'язок називають соціальним натуралізмом, що полягає в узгодженні соціальних явищ із законами природи [79, с. 132]. Професійні дії юриста матимуть найвищу цінність тоді, коли вони будуть результатом, адекватним усвідомленню ним законів Всесвіту. В цьому випадку виявляється етична норма у юридичній діяльності. Вона отримує суспільне схвалення і сприймається громадянами як норма, встановлена позитивним правом. Етика є зовнішнім визначенням цінності або цінність є внутрішнє визначення етики.

Професійна діяльність значною мірою впливає на юридичну творчість. Професійні дії юриста, будучи залежними від такої творчості на внутрішньому рівні, самі стають творчістю, але вже похідною, вторинною. В цьому полягає глибинна суть правничої етики вищого ступеня. Адже творчість юриста -це майстерність, професіоналізм, який передусім одержує етичну оцінку. Тим самим особа створює для себе моральний самозахист, «імунітет» до зла в усіх його виявах, що стає основою формування духовного захисту. Іншими словами, професійна творчість юриста (як і кожної людини) має бути захищена суспільними законами і моральними нормами.

Зв'язок юридичних дій зі свідомістю правника можна розглядати і з позицій акмеології, яка визначає вершину, межу здатності юриста до осмислення сутності права та сили його дії. Характерним у цьому випадку є те, що творча можливість визначає потенційні професійні можливості юриста, які асоціюються з очікуваною етичною нормою. Правнича етика відображає індивідуальну об'єктивну оцінку юриста. Тобто акмелогічний підхід стає визначальним чинником взаємозв'язку свідомості і дії, створюючи реальне етичне підґрунтя. Адже вимагати від правника можна лише те, що він зможе виконати, не переступаючи межі досконалості та дозволеного. Це буде етичною вимогою.

Головною у взаємозв'язку свідомості і дії є внутрішня сутність правничої етики, яка виявляється в умінні юриста оцінити власні професійні вчинки. Невипадково етика є особливим видом пізнання. Етика визначає особливий загальнолюдський вимір пізнання і творчість. Дійсно пізнання - це дія «на себе», а творчість - «від себе». Точкою відліку (серединою) для юриста є професійна етика. Саме тут має яскраво виявлятися логічний зв'язок: юридична деонтологія - правнича етика - професійна культура як одиничне, особливе і загальне. Процес пізнання - це здебільшого деонтологічні дії, які ґрунтуються на використанні свідомості (одиничне), а процес творчості - це культурний процес. Загальнолюдський вимір цих процесів здійснює етика як критерій оцінки творчості юриста.

Особа як філософська категорія правничої етики має змогу оцінити право у загальнолюдському вимірі. Феномен правового суб'єкта поєднує носія законів і його діяльність. Адже з позиції позитивного права не завжди можна об'єктивно оцінити професійні дії юриста, оскільки воно не відображає внутрішнього пульсу життя людини. Тому правнича етика як професійна етика розумної волі, що має духовно-моральну основу, виступає справедливою характеристикою юриста. У ній ніби зашифрована вся таємниця професійної культури юриста, його професійна гармонія. «Розгадати» її можна лише завдяки духовно-етичній освіченості, яка доповнює етичний раціоналізм, етичний позитивізм. Вона дає змогу юристові усвідомити свою відповідальність перед соціумом, правомірність власних дій, не порушувати духовно-фахову гармонію. Етично освічений юрист розвиватиме індивідуальне етично-правове поле - джерело правничої етики. Хоча це поле створюється самим юристом, усе ж воно є живильним середовищем, оскільки в ньому панує не раціоналізм чи позитивізм (як разове явище), а етично-правовий дух. Ці міркування підводять нас до визначення поняття правничої етики.

Нині ще відсутня ця дефініція, але у сучасних юридичних джерелах є спроба визначити поняття професійної етики окремих юридичних спеціальностей. Проте це здебільшого раціональні, позитивістські міркування. Для розуміння правничої етики доцільно використати відому структуру: принципи, норми, діяльність, правосвідомість. Причому ці засади треба класифікувати на практичні (фактично діючі) і теоретичні, наукові, випереджувальні (можливо діючі). З огляду на це правничу етику можна розглядати у двох аспектах: як систему практичних принципів і як науку про випереджувальні принципи. Дотриманню практичних принципів дається відповідна акмеологічна оцінка, яка враховує індивідуальні можливості.

З точки зору першого аспекту правнича етика -- це акмеологічна оцінка впливу правосвідомості на дотримання встановленої системи принципів, вияву його свободи волевиявлення, дотримання духовно-моральних приписів та збереження професійної гармонії у сфері етики права.

Тобто правнича етика відображає синтез свідомості, волі та моралі права як їхню гармонію, не надаючи переваги жодному, а враховуючи лише природну (синергетичну) дію. При цьому професійне буття правника повинно при активному його бажанні самореалізуватися, знайти місце у соціумі, бути визнаним, погодженим із природними законами.

Звичайно, акмеологічна оцінка професійної діяльності юриста пов'язана з його можливостями (інтелектуальними і психологічними), природними здібностями. Тут не існує однотипного підходу, який здебільшого «пропонує» позитивне право. Крім обов'язкових позитивістських вимог, до особи юриста потрібно застосувати додаткові вимоги, які забезпечуються природним правом.

Суспільство в основному йде шляхом прогресу в галузі моралі, а звідси - і в галузі природно-правових світоглядів. Тому людські переконання чи свідомість людей є безпосереднім джерелом природного права. Іншими словами, правнича етика характеризує професійну діяльність через свідомість юриста, його правосвідомість, оскільки йдеться про врегулювання суспільних відносин, яке не можна здійснити одними лише нормами позитивного права.

Позитивне право є конкретно-історичною формою виразу природного права. І між позитивним та природним правом на деяких історичних етапах розвитку суспільства може існувати гармонія чи відповідність. Це можливо в тих ситуаціях, коли норма позитивного права більш чи менш адекватно виражає моральний закон людського розуму чи позитивне право. Природне право формує позитивне право і перебуває з ним певний час в гармонії чи відповідності, однак потім випереджає його у своєму розвитку і вступає у протиріччя з ним.

Синтез природного і позитивного права, моралі і права є складовим елементом правничої етики. Свідомість і воля юриста відображають його професійну культуру, уміння регулювати суспільні відносини. В цьому, як треба, полягає сутність професійної життєдіяльності правника. Життя - це сукупність норм поведінки, які визначають теоретичні питання розуму. Але сукупність норм і саме визначення ними теоретичних форм знання все ще залишаються етичними проблемами. Суть проблеми полягає у тому, що життя є зв'язком переживань, внутрішньо усвідомленою причинністю, реальною доцільністю, сукупністю норм практичного розуму, проте закони цього зв'язку невідомі. Тому правнича етика вчить мудрості професійного життя. Адже біологічне життя потребує певних регуляторів, якими є норми. Для юриста їх створює професійна етика, а правнича етика покликана трансформувати дозволи і заборони у внутрішню потребу юриста.

Звісно, норми правничої етики враховують синергетичні процеси, дають змогу юристові розібратися у процесах самоорганізації. Тобто необґрунтованість службових дій, поспішність прийняття правових рішень свідчать про нехтування процесами самоорганізації, яких позитивне право не враховує. Доповнюючи державні вимоги до особи юриста, правнича етика стає регулятором його професійної діяльності, культурним здобутком у галузі права.

Отже, правнича етика ґрунтується на єдності почуттєвого та раціонального (згадаймо «філософію серця» Г. Сковороди), а не лише на професійних знаннях і нормах.

4.3 Правнича етика як юридична наука

Як відомо, наука - це форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності; особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності, яка включає діячів науки з їхніми знаннями і здібностями і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства. Відтак, юридична наука (правознавство, юриспруденція) - це суспільна наука, яка вивчає право як особливу систему соціальних норм, правові форми організації і діяльності держави та політичної системи суспільства в цілому. Правознавство перед бачає вивчення загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених чи санкціонованих державою, тобто закріплений порядок суспільних відносин. Теоретичний підхід до вивчення й осмислення юридичних наук полягає у дослідженні системи основних ідей у тій чи іншій галузі права як форми наукового пізнання, що дає цілісне уявлення про закономірності та істотні зв'язки у формуванні, прийнятті та застосуванні права.

Однак юридична наука потребує певної конкретизації, яка допомагає розробляти правові поняття, конструкції, теоретичні положення тощо. Це змінює правову систему, підвищує правову культуру суспільства, удосконалює пра-вотворчу діяльність.

Сьогодні ми є свідками унікальної ситуації. Більшість конкретних наук, які вивчають «проблему людини», домоглись успіхів в окремих аспектах та питаннях. Завдяки науці більше знає про те, як відбуваються складні процеси в корі головного мозку людини; значно краще уявляє собі взаємодію людини і природи. Проте кожного з нас хвилює основне світоглядне питання,- заради чого живе людина?

Відомо, що етика не є у прямому смислі слова ні наукою, ні навіть галуззю теоретичного знання. Проте, наведений приклад зовсім не свідчить про те, що етика взагалі не пов'язана з наукою. Етика ґрунтується й тісно взаємодіє з конкретними суспільствознавчими і людинознавчими дисциплінами: історією, культурологією, етнографією, антропологією, лінгвістикою, релігієзнавством, не кажучи вже про те, що вона традиційно існує в рамках філософії. При цьому виникають своєрідні міждисциплінні зв'язки. Етика є однією з найважливіших наук про людину, її поведінку у суспільстві. Крім цього, вважаємо, що такою наукою є також правнича етика як окрема, самостійна галузь етичної науки. Більше того, етика не може бути поза філософією. Філософія збагачує етику методологічно. Вона визначає буття правничої етики, модифікує, пристосовує до ритму життєдіяльності. Тим самим правнича етика розвиває здатність юриста здійснювати своєрідний етичний аналіз своєї професійної діяльності, навчає його переглядати свої деонтологічні позиції.

Правнича етика розпочинається саме тоді, коли юрист відчуває потребу розібратися в сенсі професійного буття, в одвічних таємницях людських вчинків. Вона не тільки здійснює етичний аналіз власних дій, а й за допомогою науки визначає людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому Грунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Взагалі правнича етика здійснює науковий пошук смислу життя у правовому полі.

Правничу етику як науку зумовлює духовна специфіка світогляду. Духовний вимір професійної діяльності найбільш повно обґрунтовує поведінку юриста, допомагає знайти вихід із безвихідних, на перший погляд, ситуацій. Цей вимір вимагає від юриста знання природних (духовних) законів розвитку суспільства і вміння застосовувати їх у професійній діяльності, дотримуючись створених людством моральних чеснот. Загалом правничу етику треба розглядати як систему духовних принципів юриста у пізнанні правових явищ та прийнятті справедливих рішень.

Правнича етика як наука -- це вчення про систему морально-правових випереджувальних принципів професійної поведінки юриста, які відображають фактичні знання про людину, мораль, правові явища і суспільні закони з метою їх подальшого втілення у правову діяльність.

Юридична наука виробляє саме систему теоретичних принципів професійної поведінки як свою першооснову. Це своєрідна система загальних вимог до правника, верхні і нижні межі поведінки, на основі якої здійснюється акмеологічна оцінка його діяльності. Система принципів поведінки характеризує внутрішній стан юриста. Тому юридична наука вивчає процеси, які відбуваються у свідомості юриста, а також його почуття, переконання, теоретичні засади, які він використовує на практиці. Причому ці принципи юридична наука систематизує, групує, забезпечуючи певну послідовність.

Важливо, що теоретичні принципи поведінки мають випереджувальний характер, адже наука випереджує практику, задає їй тон. Тому правнича етика як наука визначає пріоритетні напрями розвитку суспільних відносин і обґрунтовує роль юриста у них. Це стає основою створення позитивних норм діяльності, правомірної поведінки правника, скорочення розриву між дослідженнями і результатами практичних дій. Крім цього, принципи поведінки юриста застерігають його від порушення норм професійної моралі та законності. Наукове обґрунтування дає змогу передбачити можливі варіанти правомірної чи неправомірної поведінки, визначити важливі аспекти правосвідомості юриста.

Безумовно, правнича етична наука немислима без фактичних знань про людину. Це вчення побудоване на здобутках філософської антропології. Але правнича етика використовує їх у юридичній діяльності. Зокрема, йдеться про те, що в центрі будь-яких подій перебуває людина, а в центрі будь-яких юридичних (правових) подій - юрист. Як вчинить юристу кожному конкретному випадку, яке прийме рішення - від цього залежить доля багатьох людей. У взаємодії з іншими науками, використовуючи їхні досягнення, правнича етика збагачує теоретичні знання юриста про сутність людини і її предметне ставлення до світу, усвідомлення свого місця в соціумі.

Правові явища вивчає в цілому юридична наука. Правнича етика досліджує професійні дії юриста, що пов'язана з цими явищами. Філософська категорія явища відображає зовнішні властивості, процеси, зв'язки предмета, які даються безпосередньо в формах живого споглядання.

Так, на основі знань про правові явища розробляються різноманітні кодекси професійної поведінки юриста, статути та пам'ятки. Більше того, поверхове знання юристом сутності правового явища нівелює професійні дії. А проведений етичний аналіз таких дій характеризується некомпетентністю, низьким професіоналізмом. Свідома оцінка правового явища дає змогу юристові самовизначитися, сформувати правовий світогляд, дати об'єктивну характеристику процесів, що відбуваються.

Правнича етика вивчає також суспільні та природні закони, які є предметом дослідження багатьох наук. Однак правнича етика досліджує особу юриста у сфері дії природних законів. Йдеться про розуміння цих законів і застосування їх у реалізації норм права. Звичайно, наукові результати можуть бути різні: це залежить від специфіки мислення юриста, його індивідуальних особливостей. Тому не дивно, що у правничій етиці існують різні точки зору і навіть протилежні наукові концепції. Чим більше виникає наукових дискусій щодо дії законів Всесвіту, тим більше пізнається світ. Важливо, щоб науково-дослідна діяльність була послідовною, ґрунтувалася на логіці та раніше досягнутих результатах. Поле діяльності у галузі правничої етики дуже широке. Тут потрібне знання різноманітних не тільки суспільних, а й природничих наук. І від якості їх засвоєння залежить кінцевий результат у питаннях дії природних законів.

Звичайно, наукові етично-правові принципи поведінки юриста потрібні не тільки йому особисто. Це справа державної ваги. Держава виражає певні правові інтереси, які забезпечують нормальну життєдіяльність громадян. Етична правова наука з огляду на державу слугує формуванню у юриста певних видів культури, серед яких наукова, державна та управлінська.

Відомо, що дослідження здійснюють як юристи-практики, так і юристи-теоретики. Зокрема, практичне пізнання юристом дійсності можна назвати народним пізнанням, яке грунтується на національній моралі, тривалому практичному досвіді.

Так чи інакше кожен юрист протягом усієї практичної діяльності робить для себе чимало відкриттів, вчиться на власних помилках. Ці відкриття є частинкою науки і при правильному доборі методів практичних досліджень завдяки їм можна досягти певних результатів. Однак ці результати матимуть цінність тоді, коли «пройдуть» етичну експертизу. Наприклад, кожна кримінальна, цивільна, адміністративна справа, яку веде юрист, є результатом його особистої праці, його творчості, його практичної науки. Це мимоволі спонукає юриста до оволодіння практичною та науковою культурою.

, У науковій культурі основну роль відіграє самопізнання, визначення юристом власних якостей та можливостей. Завдяки самопізнанню юрист може як розвивати, так і гальмувати свої дослідницькі дії. Це підносить його на новий щабель цивілізованості, розкриває природні та творчі здібності, нахили.

Державна культура юриста грунтується на принципах та функціях діяльності державного апарату, що відображені у Законі України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. Держава створює правоохоронні органи і наділяє їх спеціальними владними повноваженнями для реалізації державних завдань. З погляду культури державних дій юрист усвідомлює характер держави. При цьому силою державного примусу не завжди можна досягнути успіхів у правоохоронній діяльності. Адже в історії України вже був такий період, коли держава перетворила правоохоронні органи у каральні. Тоді державна культура юриста була штучною, вимушеною і навіть шкідливою для суспільства.

Правнича етика як наука визначає суть державної культури. яка полягає у державному мисленні юриста. Адже реалізація влади юристів здійснюється тільки через право, його духовні цінності, а не завдяки авторитарному методові.

На державну культуру юриста значний вплив мають різноманітні політичні партії та рухи. У зовнішній та внутрішній політиці можливі зміни, проте політико-правова доктрина залишається стабільною. Особливістю української політико-правової думки, під якою розуміється систематизоване вчення, яке синтезує теорії, концепції, принципи. ідеологію та ідеї щодо суті, характеру, форми розвитку держави, громадянського суспільства і права, є її національний зміст, зв'язок з історією українського народу. Специфічні особливості української політико-правової доктрини зумовлені менталітетом українців, характером їхньої індивідуальної та соціальної психології, геополітичним розташуванням на межі двох світів - Сходу і Заходу, народними традиціями і звичаями, написаними етичними правилами, толерантністю до людей інших культур, релігій, національностей. Трактування української політико-правової доктрини як системи політичних, етичних, правових поглядів, принципів теорій забезпечує інтегративний підхід [80, с. 21-22]. Така концепція відповідає, зазвичай, сучасній науці правничої етики.

У зв'язку з цим у державній службі існують щонайменше три проблеми: управління, влада та політика, їх успішно можна розв'язати через етичний контроль за політикою. Виходячи з цього, правнича етика визначає основні функції державної культури юриста на сучасному етапі, коли утверджуються саме національні правоохоронні органи. Це підтримання державного суверенітету та національного відродження українського народу, допомога у створенні національної держави, сприяння вступові України до Європейського Союзу, підтримання певного порядку у суспільстві.

Правнича етика як наука виробляє методи формування юриста -- носія державних ідей, активного учасника державно-національних процесів.

Розкриваючи науковий зміст управлінської культури юриста, зазначимо, що поняття «управління» ширше, ніж поняття «керівництво». Це пояснюється тим, що управління має зовнішній і внутрішній аспекти. Саме зовнішній аспект відображає в основному суть керівництва. А внутрішній аспект характеризується рівнем науки, духовності, моралі і реалізується передусім через управління особою і службовими справами, якими займається юрист.

Управління чинить свідомий впорядковуючий вплив на іншу особу для створення певної єдності в правоохоронній діяльності. Йдеться про такий етичний момент, як вимога., виконання своєї волі (не обов'язково щодо підлеглого, можна й до старших за посадою), використання також владних повноважень у процесі виконання функціональних обов'язків.

Щоб виконати функції управління, юрист повинен відчути свою здатність до вольової регуляції службової діяльності. Тому й існують такі поняття, як управлінська етика та ін. Управлінську культуру можна зрозуміти як єдність духовних, моральних, психологічних, практичних, матеріальних та інших надбань з професійними якостями юриста. Це мистецтво впливу на людей за допомогою переконання і особистого прикладу для необхідних дій у відповідному напрямі. Зрозуміло, що юрист повинен мати певні організаторські здібності, володіти високою правовою, державно-моральною та деонтологічною свідомістю.

На основі деонтологічної правосвідомості правнича етика виробляє своєрідні правила процесуальних відносин. Учасником процесуальних правовідносин, в руках яких зосереджені державно-владні повноваження, є не держава в цілому, а компетентний державний орган чи посадова особа. Такою посадовою особою є найчастіше юрист. Тому етично-правова наука спрямована на дослідження тих внутрішніх процесів у правосвідомості, які безпосередньо чи дотич-но впливають на хід юридичних процесів. У такий спосіб державна та управлінська культура чинить вплив на етичний бік процесуальних дій юриста.

Отже, правнича етика як наука має різнобічний спектр застосування здобутків у практичній діяльності юриста. Теоретичний метод отримує практичне застосування під дією етичного контролю з можливим проведенням етичного аналізу. З цією метою завданням науки правничої етики є формування морально-етичних норм та вимог для юридичної деонтології.

4.4 Норми юридичної деонтології, правничої етики та професійної культури

Професійна культура юриста Грунтується на морально-етичних та правових нормах, де існує єдність, відмінність, взаємодія, протидія. Звичайно, ці позиції актуальні у тому випадку, коли за основу норм права беруться норми природного права. Між нормами природного права і нормами моралі суттєвих відмінностей немає. Тут похибка виражає суб'єктивне розуміння природних норм і вироблення на цій основі власної норми, яка поступово сприймається суспільством. Є різниця між чинними природними законами людського суспільства і законами штучними -- юридичними та моральними, що мають конвенційний характер, хоча і неоднаковий у праві і моралі.

У співвідношенні з позитивним правом відображається неконтрольована творчість законодавця. Найнеобхіднішим є використання саме морально-етичних норм. Вони підносять рівень професійної культури юриста, створюючи тим самим нормативну етику, предметом якої є закономірності нормативної регуляції поведінки, проблеми кодифікації й систематизації норм та правил моралі і яка вивчає зміст понять добра і зла, обов'язку, совісті, відповідальності, честі й гідності тощо, визначає межу вчинків, мотиви поведінки людей. Ужитковою галуззю нормативної етики є нормативна правнича етика, яка досліджує закономірні дії правової моралі.

Професійну етику часто визначають як галузь етичної науки, що вивчає систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємовідносин людей у сфері певної професії; як специфічну дію загальноетичних і особливих норм професійної моралі, що мають аналітично-рекомендаційний характер, виникають і функціонують у певній професійній групі. Дія моральних норм у юридичній галузі - це один із предметів дослідження правничої етики. Безумовно, морально-етичні норми мають рекомендаційний зміст, але уміле їх використання формує рівень професійної культури юриста.

Найбільшу цінність мають морально-етичні норми у юридичному процесі. Юридично-процесуальні норми створює держава у вигляді правил поведінки учасників процесу, згідно з якими встановлюються їхні права, обов'язки, відповідальність, а також умови виникнення та реалізації правовідносин при провадженні юридичних справ. А правнича етика трансформує морально-етичні норми стосовно внутрішнього світогляду юриста. Йдеться про сприймання, рівень усвідомлення, творче використання державних морально-етичних норм правового характеру у юридичній діяльності. Якісне втілення таких у практику визначає їхню цінність.

Здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було обґрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук раціональних підстав, які б доводили їхню перевагу, вмотивованість і надійність. Протягом століть подібне обґрунтування вибудувалося, втім, усередині власне релігійних уявлень про людину та її обов'язки. Сучасна етика висуває аксіологічні, онтологічні та трансцедентальні обгрунтування моралі. Зокрема, в країнах, що постали на теренах колишнього Радянського Союзу, до суперечок навколо методологічних проблем сучасної філософії й людинознавства додається гостра криза основних життєвих орієнтацій, пов'язана із затяжним і болісним процесом зламу традиційних форм існування за відсутності ясної перспективи попереду. Люди нерідко впадають у відчай, даючи вихід лихим пристрастям, або байдужіють. На противагу такій дезорієнтованості й зневірі постає гостра потреба в оновленій надійній системі моральних та духовних орієнтирів, що відповідала б запитам часу й повноті нинішнього досвіду. Зробити свій внесок у задоволення цієї потреби сучасна етика може лише на основі теоретичного осягнення моралі як такої, її глибинних підвалин [96, с. ЗО].

Сучасний період державотворення в Україні характеризується моральним діалогом між існуючими моральними .нормами і національним правом, що формується. Але вчорашні норми, народжені на іншому грунті, в нових умовах, виявилися неспроможними. Також вони не можуть регулювати суспільні відносини, впливати на створення правових норм. У цьому випадку поява суверенної держави України -це юридичний факт. Деякі факти набувають нормативного значення або скасовують норми, тим самим відповідаючи на історико-психологічне запитання про те, в силу чого змінюється зміст даних норм; описують психологічні переживання і мотиви поведінки. Тобто сьогоднішній зв'язок демократії з правом демонструє фактичність моральної норми щодо здатності можливої ідеальної дії здійснити морально-нормативний підхід до аналізу юридичної діяльності. Якщо держава - це закон моральний і юридичний, а суддя держави - історія, можлива норма її оцінки, то дії юриста повинні ґрунтуватися на нормах загальнолюдської закономірності, не допускаючи запрограмованості раціональних дій. Справа в тому, що саме теорія нормативних фактів дає змогу значно розширити вчення про види позитивного права порівняно із загальноприйнятими поглядами.

З'явилась можливість реалізувати природне право, природні закономірності, які гарантують міцні моральні норми.

Утворені таким чином моральні норми одержать оцінку значно пізніше, але вони позитивно впливають на цивілізованість українського суспільства і, зокрема, юриста вже нині. Юрист має змогу творчо використовувати духовно-моральні державні стандарти, пристосовуватися до будь-якого правового явища чи суспільного середовища. Головне - це вивірена духовно-моральна політика держави, яка визначає основні напрями формування норм, надає суспільним фактам цивілізованої нормативності, спонукає юриста до нормативної самоорганізації.