Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Культуру цього періоду характеризують, вдаючись до понять «Відродження», «Реформація», «бароко» тощо. Це були складні часи в історії українського народу, пов'язані з боротьбою проти турецьких і татарських орд, Московщини і Речі Посполитої, постпротидією наступу на українські терени католицизму, що спричиняло політичну, релігійну розрізненість народу. За таких складних умов відбувався болісний процес формування самосвідомості, світогляду, моралі українського народу.

Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. визначну роль у духовному житті України відігравали національно-релігійні організації православного населення міст -- братства. У цей період намітився перехід від грекофільської орієнтації до ментальності Нового часу. Правда, на перших порах досить стійкою була традиційна орієнтація на Візантію.

Різноманітні проблеми людини, її розумового і моральних начал намагався осмислити Ісайя Копинський (?--1640), який вважав, що світ живої і неживої природи створений Богом для людини. Вінцем удосконалення людини, писав він у праці «Алфавіт духовний...», є пізнання Бога і єднання з ним. Проте «ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе». Захищаючи принцип самопізнання, І. Копинський зазначав: «День і ніч шукай Благодателя, та не знайдеш Його. Шукай Його в усьому світі, в усіх кінцях землі, шукай Його у славі, у багатстві, у красі плотській, у насолодах земних; шукай Його в усьому створеному, але ніде Його не знайдеш. Бо Він у тобі міститься, ти ж Його не пізнаєш; увесь у тобі є, ти ж Його не бачиш; усередині тебе Царство небесне, ти ж його в іншому шукаєш; усередині тебе найбільша насолода, ти ж про неї навіть не підозрюєш». У процесі самопізнання людина виявляє тілесну (зовнішню) і духовну (внутрішню) натури. Надаючи перевагу тільки зовнішній мудрості і зневажаючи духовну, людина уподібнюється «до того, хто бачить тільки на одне око». Обираючи життєвий шлях, вона повинна орієнтуватися не на мінливі чуттєві (тілесні) потреби, а на служіння вічному, внутрішньому, духовному началу. Такий шлях може привести до пізнання Бога, єднання з ним і здобуття блаженства на тому і на цьому світі.

Перебуваючи у смутку чи скорботі, людина прагне розважитися, земної насолоди, щоб мати спокій та втіху. Проте плотські насолоди не приносять утіхи, бо «якщо щось найбільше полюбиш, то потім настільки ж засмутишся; якщо надміру до насолоди плотської прикладеш своє серце, стільки ж потім скорботи й мук приймеш. Усяка плотська насолода є душевна тяжкість; духовна ж від Господа Божественна насолода, мир душі, простір совісті, свобода духа, радість, незасмученість і до всього любов не облудна». Якщо раптом трапиться погане, не варто перейматися великою скорботою, оскільки земне життя минуще. До того ж воно і не може бути добрим: «Якби тут було добре й досконале, то не стягував би Бог від нас кращих і смертю не припиняв би плотське життя наше».

На думку І. Копинського, визначальну роль у пізнанні істини й добра відіграє правий розум. «Нічого не можна зробити во благо, не маючи правого розуму.., початок усякому благу є правий розум і міркування, якщо хтось зробить що добре, то лише завдяки розуму... Отже, більше за інші чесноти буде віддана перевага розуму й поміркованості». Правому розуму він протиставляв безумство -- «початок і корінь усякому гріху безумство є й безсловесне себе непізнання». Від нього «зароджується зневіра, від зневіри ж преслушаніє, від преслушанія всякий гріх і злочин». Гріх -- дія плотської похоті. Вона і є нічим іншим, як безумством. А утримання від плотської похоті є і утриманням від зла.

Наголошуючи на необхідності самовдосконалення людини, І. Копинський писав: «Якщо не будеш примножувати даного тобі від Господа таланту, то будеш применшувати й погубляти; якщо не будеш досягати успіхів на горі чеснот, то будеш сходити вниз... Світ цей улаштований не на спокій і спочивання, а на працю й на подвиг, не на тишу й утіху, а на боротьбу й на рать». З цього погляду він намагався обґрунтувати теорію «розумного творення», що передбачає подолання людиною кількох етапів: моральне самовдосконалення; праця, яка стає потребою і породжує радість; зречення світу тілесних речей; очищення й просвітлення розуму; самозаглиблення; пізнання Бога та єднання з ним. Виняткового значення при цьому надавалося правому розуму людини.

І. Копинський захищав ідею рівності всіх людей, був прихильником національної і релігійної самостійності українського народу, вів антикатолицьку та антиуніатську діяльність. Його ідеї впродовж тривалого часу істотно впливали на філософську, зокрема й етичну, думку в Україні.

Багато непересічних думок щодо сутності людини, її місця у світі та шляхів самовдосконалення міститься у праці «Діоптра» Віталія (XVII ст.) з Дубна (ігумена монастиря в Дубні). Його етичні погляди близькі тим, яких дотримувався І. Копинський. Він теж понад усе цінував принцип самопізнання, надавав великого значення розуму, часто вживав поняття «безумство», висловлюючи, попри те, немало оригінальних думок.

В одній людині, писав Віталій, є «дві людини настільки з'єднаних, що одна з них без іншої бути не може, і водночас одна від одної настільки відмінна, що життя однієї є смертю іншої, настільки міцно між собою поєднані, бо, будучи двома, насправді ж є одним, і будучи одним, є в той же час двома. Заради чого Апостол дав їм різні імена, назвавши одну духом, іншу -- плоттю, одну -- душею, іншу -- тілом, одну -- законом розуму, іншу -- законом тілесних похотей, одну -- внутрішньою людиною, іншу -- зовнішньою». У людині слід цінувати передусім «внутрішню людину» -- дух, душу, розум, адже вона вічна, а тіло минуще («Якщо любиш плоть, то підкори її розуму й ні в чому не раболіпствуй»). Адже «духовне багатство зводить до небес, тимчасове -- до пекла». Любов до краси тілесної є забуттям розуму, оскільки краса і доброчесність рідко коли вживаються в людині. Тому вона повинна прикрашати душу, бо тільки така краса є вічною, «усяка ж інша краса марна, тлінна, найкоротша й швидкоплинна, безумна й швидкогинуча».

Джерелом добра є Бог, адже «добрі справи обов'язково повинні поставати від першої й найвищої доброти, оскільки всяке добро виникає з найвищого добра». самосвідомість український народ культура

Роздумуючи над тим, чому інших істот Бог нарік добрими, а про людину не сказав того, «хоча вона краща за всіх них», Віталій стверджував, що людина наділена можливістю вибору, свободою волі, тому оцінити її однозначно неможливо: «Тому що чекав, щоб людина, за власним своїм зволенням вирішуючи справи й внаслідок її власного вибору, була наречена чи доброю чи злою. Якщо людина любить добре, то вона добра, якщо ж зле, то вона зла. Бо одна людина має свободу на те чи інше. Хотів Бог бачити, до чого людина буде схильна, щоб потім так чи інакше її наректи; теж саме не залежить від самовладдя інших істот». Це означає, що наявність свободи волі дає людині змогу вільно вибирати між добром і злом, робить її суб'єктом моральних відносин.

Причиною страждань, неспокою є не зовнішній світ, а сама людина: «Якщо тобі прикре гоніння, не ремствуй на того, від кого страждаєш, а насамперед на самого себе... Увійди в самого себе й зовсім відхили страсті й бажання мирські, і ніколи не будеш мати причини на що-небудь бідкатися». Необхідно віддалятися від того в собі, що є «зовнішньою людиною»: «Віддалятися від самого себе й підкоряти свої пристрасті боротьбою зі своїми власними нахилами й приведенням зовнішньої людини до покірності й слухняності, щоб царювала вільно внутрішня людина, є перемога значно більша, ніж підкоряти царства мирські...» А для цього слід розвивати і виховувати розум шляхом самопізнання і гартувати волю.

Людина повинна підкорятися не почуттям, не пристрастям, а розуму. Однак думка може бути як джерелом доброчесності, так і гріха. Тому розум необхідно поєднати із совістю, «виховати»: «Коли розум поєднаний із совістю, тоді думки, почуття й бажання завжди в порядок приведені будуть». Розвиток, облагородження розуму пов'язані із самопізнанням: «Хоча б ти мав знання всіх наук досконале, яку користь тобі це принесе, коли ти самого себе не прагнеш пізнати... Увійди у внутрішність твого серця, бо чим більше ти пізнаєш самого себе, тим більш глибоко пізнаєш Бога».

Зло, за переконаннями Віталія, потрібно шукати не в зовнішньому світі, а в собі. Воно зберігається навіть за наявності чистого розуму, оскільки почуття і пристрасті чинять йому (розуму) перешкоди. Для того щоб не бути підвладним почуттям і пристрастям, необхідно гартувати волю, навчитися панувати над собою: «Міцність і воля доброчесної людини проявляються у перемозі над собою й у підкоренні своїх пристрастей». Така людина завжди чуттєвість підпорядковуватиме духу.

Засуджуючи захоплення земними благами, багатством, Віталій зазначав, що справжнім багатством є те, що збагачує душу доброчесностями. До «ознак справжньої шляхетності» він зараховував щедрість, визнання добродійності, людинолюбство, душевну мужність і великодушність, здатність терпіти страждання й заповнювати думки свої великими справами. У різних місцях «Діоптри» він веде мову і про такі чесноти:

-- віра («Віра є велика річ, але без діл мертва»);

-- працелюбство («Уникай передусім неробства й розкошування, яке є матір'ю всіх пороків»);

-- доброта (її Віталій протиставляв злостивості);

-- чиста совість («Шляхетна людина ні в чому не може відчувати такої радості, як у чистій совісті»);

-- правдивість («люби правду...»; «Правда є коренем миру й спокою, зі спокою народжується справжня радість»);

-- мудрість (вона є протилежністю пожадливості);

-- розсудливість (протиставляється безумству);

-- здатність терпіти (протиставляється малодушності);

-- лагідність (протиставляється гнівливості).

Доброчесність людини, за переконаннями Віталія, виявляється насамперед у здатності орієнтуватися у світі моральних цінностей, умінні відрізняти добро від зла.

Ведучи мову про моральні пороки, він звертав увагу на такі з них, як незнання себе («від незнання самого себе з'являється бажання керувати. Важко мати високе становище й не мати високих про себе думок»), самолюбство («Самолюбство керує грішником у всій його шкоді й злі»; «Самолюбство нас руйнує, воно є причиною чвар і збурювань у суспільствах людських, оскільки багато є таких, які люблять більше добро власне, ніж громадське»), пожадливість, хтивість, погордливість, пихатість, ненависливість, гнівливість, злостивість, мстивість тощо. Позбавитися їх можна завдяки моральному самовдосконаленню, яке передбачає самопізнання, виявлення і викорінення своїх пороків. Не можна допустити, щоб пороки панували над нами. «Святі, -- писав Віталій, -- маючи осяяння світла божественного, помічали в собі недосконалості найменші...» Для збереження доброчесності потрібен або справжній друг, який розкриє людині очі на її пороки і допоможе порадою, або жорстокий ворог, який змусить її не реагувати на зовнішній світ: «Тоді життя твоє буде доброчесним, коли сам у собі жити будеш».

Етичні погляди Віталія характеризують і такі думки: «Не можна зробити шкоду ближньому, не зробивши ураження собі»; «Якщо хочеш пізнати людину, подивися, з якими людьми вона дружить»; «...злі люди ремствують на них (на синів світла -- М. Т.) і сини темряви гонять їх, -- бо завжди ж премудрість невігласи ненавидять»; «Якщо тебе будуть належно хвалити за те добре, що маєш, не величся, бо недоліків маєш велику кількість... Якщо справедливо на тебе нарікають, то доклади всіх зусиль, щоб виправити себе»; «Те, що мудрий робить на початку, те безумний чинить у кінці»; «Хто багато має? Той, хто мало бажає»; «Бог приємність перемішав зі злигоднями й прикрощами, щоб, відчуваючи їх, ти полишив вади й пороки»; «Якщо життя доброчесних людей є мовчазним докором і викриттям розбещеності розпутних людей, -- то не дивно, що злі гонять добрих»; «...гордливість... усі доброчесності руйнує, оскверняє й до безсилля призводить»; «Багатство розважливим людям служить, а над безумними володарює»; «Очі, котрі є поводирями почуттів, одразу заражають серце, якщо їх не відвернути»; «Непізнання самої себе в людині є порок»; «Правило розуму говорить, що та людина не без пороку, котра втручається у справи, до яких не має відношення... Безумний той, хто, забувши самого себе, втручається у справи чужі»; «Спокуса робить доброчесну людину найміцнішою й стійкою в чеснотах, злу ж перемагає і звалює».

Досить специфічним феноменом, який сформувався і розвинувся в XV--XVII ст. на українських теренах, була козацька етика.

Особливості козацької етики

Феномен, який називають козацькою етикою, фактично є козацькою мораллю, оскільки саме вона формується стихійно й існує у неписаних нормах, правилах, приписах поведінки. Козацьке військо вийшло із суспільних низів, було народним військом, що зумовлювало особливості козацької моралі. Усвідомлюючи й високо цінуючи свої зв'язки з народом, козаки виробляли і відповідні уявлення про моральні чесноти, головними з яких вважали патріотизм, вірність своєму народу, сміливість, завзяття, стійкість, непоступливість. Для козака робити добро -- це зі зброєю в руках захищати рідну землю. Морального статусу набували майстерне володіння зброєю, верхова їзда, фізичний розвиток.

Над усе козаки цінували свободу, яку називали волею. На козацьку мораль позитивно впливав демократичний устрій на Січі, особливо в мирний час. Важливі справи вирішувала військова рада, в якій брало участь усе козацтво. Рада обирала старшин, судила за провини, укладала угоди з державами, затверджувала плани воєнних походів (в час війни старшини, гетьман мали необмежену владу над козаками, а після походу в усьому відповідали перед радою). Усі козаки на Січі вважалися рівними, їх рід, походження не бралися до уваги. Всі були товаришами, навіть знатні козаки. На раді старшина складала низький поклін черні на знак того, що вона вийшла з рядового козацтва і тільки завдяки перебуванню в його лавах набула відповідного статусу. Кожний козак завдяки своїм зусиллям і здібностям міг стати старшиною («Терпи, козаче, отаманом будеш»). Належність до Запорозького Війська вважалася за велику честь. Козаки титулувалися запорозькими лицарями і дуже дорожили цим.

Суворе козацьке життя не робило їх черствими у побуті. Запорожці славилися своєю гостинністю, почуттям гумору, веселістю. Вміли вони цінувати й чужий гумор та дотепність. Особливо любили вигадувати прізвища товаришам, враховуючи їх нерозважні вчинки, риси характеру (Палій, Черепаха, Гнида, Рябошапка, Нетудихата, Кривохижа, Панібудьласка тощо). Атмосфера гумору вносила у їх стосунки тепле, особистісне начало.

Козацька вольниця за відсутності держави і відповідних норм права постійно містила в собі загрозу анархії, оскільки норми моралі не здатні втримати людей від свавілля. Про це свідчить історія козаччини. Тому розквіт козацького війська пов'язують із діяльністю видатних гетьманів (Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький), які домагалися високої дисципліни в козацьких рядах, спрямовували їх сили на оборону рідної країни, що зміцнювало лицарський дух, патріотизм і свідомість козаків. Безперечно, висока організованість козацького війська була результатом запровадження певних норм життєдіяльності козацтва, які впливали не тільки на успіхи в боях, а й на мораль козаків. Обстоюючи ці норми, гетьмани орієнтувалися і на певні моральні цінності та принципи етики, що є свідченням обґрунтованості тверджень про існування козацької етики.

Значення етики

Буття людини як істоти, що уявляє, радіє, страждає, зокрема й під впливом моральних ситуацій, істотно відрізняється від буття, яким його знає розум, теоретичне мислення. Та якщо почуття людини є байдужими до теоретичної картини буття як системи абстракцій, то розум не може собі цього дозволити. Людина все виносить на суд розуму. Його суд над моральною свідомістю породжує моральні конфлікти, трапляються випадки, коли мораль «не спрацьовує». За таких обставин розум намагається з'ясувати причину неефективності моралі. Численні прояви недосконалості моралі й зумовили появу етики, яка виконує такі функції:

-- з'ясування необхідного і загального в нескінченній багатоманітності виявів моралі, визначення сутності моралі;

-- обґрунтування на основі знання сутності моралі ідеалів, орієнтуючись на які можна критично оцінити існуючу мораль і запропонувати нові досконаліші моральні орієнтири. Та оскільки ідеал може існувати лише у формі художнього образу, доречніше твердити про теоретичну модель зразкової моралі;

-- поступовий вплив на зміну способу життя, вироблення звичок, що сприяє моральному вдосконаленню людини. Безумовно, знання етики не впливає безпосередньо на мораль людини, проте воно включає силу розуму, волю у регулювання поведінки людини;

-- аналіз суміжних проблем, зокрема питання походження моралі, виникнення й розвитку етичної теорії, що є необхідною умовою з'ясування сутності та історичних перспектив моралі;

-- формулювання принципів етики -- її фундаментальних вихідних положень.

Однак значення етики для людства і знання етики для самовдосконалення моралі особистості не варто переоцінювати. Найдосконаліші знання моралі не можуть замінити людині мораль, бути мораллю, не мають безпосереднього впливу на неї. Мораль значно багатша від її теоретичної, абстрактної моделі, яку створює етика. Ця модель подає лише загальні й необхідні властивості, грані моралі. До того ж елементи моралі, які ще не знайшли мовного вираження, залишаються поза увагою етики. Враховуючи ці особливості, деякі автори прагнуть її удосконалити нетеоретичними засобами.

Размещено на Allbest.ru