Етичні погляди І. Канта

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Львівська політехніка» (Україна, Львів)

Етичні погляди І. Канта

Сінельнікова М.В.

кандидат філософських наук

доцент кафедри філософії

Дві речі наповнюють мою душу все новим та зростаючим захопленням і благоговінням, чим частіше і довше я про них розмірковую: зоряне небо наді мною та моральний закон в мені.

На шляху розвитку етики важко обійти увагою постать І. Канта, вплив якого на сучасну європейську культуру неможливо переоцінити, адже його поправу вважають другим, після Платона, генієм, який назавжди змінив хід філософської думки Європи, а згодом і всього світу. Як влучно зауважує відомий філософ сучасності Ю. Хабермас, ми всі «живемо не в епоху постмодерної думки, а в єдину велику епоху посткантіанського мислення. І навіть філософія М. Хайдеггера - не стала новим поворотним пунктом, який був би співмірний із впливом філософії Платона та І. Канта» [3, с. 54].

Тому не дивно, що вчення німецького класика, особливо його практична частина, виявила величезний вплив на наступні генерації філософів, до числа яких можна віднести Л. Вітгенштейна, Г. Гегеля, Ф. Гельдерліна, Е. Гуссерля, Е. Кассірера, Ф. Ніцше, Ч. Пірса, К. Попера, Ж.-П. Сартра, Й. Фіхте, М. Хайдеггера, Ф. Шеллінга, Шопенгауера, К. Ясперса. Проблеми етики І. Канта також вивчало багато дослідників, до яких належать праці Т. Адорно, В. Асмуса, В. Віндельбанда, А. Гусейнова, Кашина, М. Мінакова, І. Нарського, О. Скрипника, А. Щербини та ін.

Але всі ці дослідження є лише спробою дати нові засоби переосмислення етичної концепції німецького класика та показати нові підходи реконструкції її критичності. Тому метою даної статті є дослідження етики І. Канта, крізь призму його теорії автономної моралі, яка базується на «категоричному імперативові», що виступає безумовним обов'язком та своєрідним самопримусом людини, що в свою чергу постає певним виявом свободи волі особистості та еквівалентом її щастя.

І. Кант визначає філософію як науку, яка покликана відповісти на три основні світоглядні питання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «На що я можу сподіватися?». Відповідь на них гарантує їй високу місію законодавиці розуму, з якою може впоратися, на думку німецького класика, лише трансцендентальна філософія, що виступає складною системою принципів чистого розуму. А оскільки розум має практичне і теоретичне застосування, то і філософія ділиться німецьким мислителем на теоретичну та практичну частини.

Остання присвячується людській моральності, одним з істотних моментів якої виступає співвідношення свободи людини з моральним законом або «категоричним імперативом», як його іменує І. Кант. Поняття імперативності означає загальність і обов'язковість вимог моралі, оскільки «категоричний імператив це ідея волі кожної істоти як такої, що встановлює загальні закони» [5, с. 43]. Тобто, відповідно до позиції німецького філософа, моральною визнається тільки та поведінка, яка відповідає вимогам категоричного імперативу, що виголошує: «Чини так, щоби максима твоєї волі набула статусу всезагального закону» [5, с. 68]. Максима в свою чергу розцінюється І. Кантом як принцип, згідно з яким людина здійснює вчинок, інакше кажучи це певна суб'єктивна мотивація.

Тобто найважливішою характеристикою моральної дії німецький мислитель вважає її загальність, яка означає, що внутрішнє спонукання особистості трактується як закон, за яким повинні жити та діяти всі люди. Простіше кажучи, вибираючи для себе максими поведінки, людина може за допомогою їх перевірки на загальність, відрізнити правильні рішення від неправильних, тобто аморальних. Тим самим універсальне застосування закону стає у І. Канта нормативним критерієм для змісту моральних законів, основою, з якої можна вивести єдину всезагальну моральність.

Таким чином німецький класик підводить нас до поняття відповідальності. Адже в своїх конкретних моральних вчинках людина повинна підніматися над буденністю та розуміти, що кожен її вчинок, кожна її мотивація так чи інакше впливає на все людство. Тобто, здійснюючи якусь дію, особистість несе відповідальність не тільки за себе, але й за весь світ. Звідси філософ виводить абсолютний характер моралі, адже вся історія людства демонструє велике різноманіття норм поведінки, часто несумісних між собою: вчинки, що розглядаються як норма в одному суспільстві, в іншому піддаються санкціям. Тому моральне вчення І. Канта було спрямоване на виявлення позаісторичних та позачасових характеристик моралі та було адресоване всьому людству.

Німецький вчений пропонує ще одне формулювання свого категоричного імперативу: «Чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого, виключно як до мети і ніколи як до засобу» [5, с. 106]. Цим І. Кант закріплює всім відому істину про те, що існування людини, її честь та гідність виступають найвищою метою та найбільшою цінністю у світі. Він переконаний, що «тільки моральність і людство, оскільки воно єдине до неї здатне, володіють такою гідністю» [6, с. 277]. Тому мораль виступає основою людського життя, адже це те, що робить людину людиною.

В свою чергу моральність неможлива без вільного вибору, тобто без свободи, яка визначає природу людини і трактується І. Кантом не як сваволя, а як усвідомлення і виконання нею свого морального обов'язку. Навіть свій категоричний імператив філософ подає у формі безумовного повеління, який особистість повинна виконувати, але не тому, що її щось чи хтось до цього змушує, а з поваги до нього, яке фіксується у відомому кантівському гаслі: «Ти повинен, отже ти можеш» [7, с. 236]. Обґрунтовуючи цю вимогу німецький мислитель апелює до совісті людини, яка виступає найкращим суддею в питаннях моралі, вищою спроможністю знаходження моральної істини і вироблення правильного морального рішення.

У вченні німецького класика поняття совісті нерозривно пов'язане з дуалізмом його філософської системи, що виступає наслідком роздвоєння самої людини, яка одночасно належить до двох світів: детермінованості та свободи. Тому особистість завжди втягнута у конфронтацію між належним і дійсним, адже знати - це одне, а діяти - це зовсім інше. І коли людина сама накладає на себе закон, але при тому такий, що може водночас бути законом загальним, прийнятним для всіх, тільки тоді вона вільна. Це і є моральність, тотожна свободі. Тому людина і лише вона завжди виступає метою і ніколи засобом для досягнення будь-якої цілі з боку тої чи іншої волі.

Крім цього, саму мораль, як вважає І. Кант, не варто розглядати як засіб для досягнення чогось іншого. Адже тоді вона перетвориться на чисто технічне, прагматичне завдання, на питання про «розважливість», уміння та спроможність ефективно досягати поставлених цілей. Тому крім категоричного імперативу, І. Кант виділяє ще й гіпотетичний імператив, який передбачає прагматичну мету і винагороду за гідну моральну поведінку. Але філософ наголошує, що важливим є не зовнішнє співпадіння вчинку з вимогами морального обов'язку, а виконання цього обов'язку заради нього самого, без очікування винагороди, без розрахунку на користь.

Так ми впритул підходимо до деонтології І. Канта, яка відстоює логічний пріоритет та «первинність» обов'язку перед добром, яке є тим самим законом, слідуючи за яким воля діє у відповідності до власної сутності. Більше того, як стверджує В. Асмус, «І. Кант знімає з добра і зла онтологічні характеристики і одночасно звільняє саме буття від ознак моральності чи аморальності» [1, с. 86]. З цієї причини поняття добра і зла не передують моральному закону, не виступають його основою, а, навпаки, визначаються через цей закон і є похідними від нього.

Тому останньою інстанцією добра в етиці І. Канта виступає практичний розум, тобто сама моральність, адже лише вона може поєднуватися з морально-ціннісним, тобто, з добром. З огляду на це, добро і зло, як єдині об'єкти практичного розуму, на переконання класика, є добром і злом, як такими. Вони визначаються розумом і стосуються дій, а не внутрішнього стану чи відчуттів людини. Добром, на думку І. Канта, ми називаємо те, чого вимагає від нас обов'язок, а спроба визначити добро поза ним приводить до емпіричного уявлення про предмет задоволення.

А німецький філософ був переконаний, що «людина живе лише з почуття обов'язку, а не тому, що знаходить якесь задоволення в житті» [6, с. 238]. Тому не дивно, що виконання обов'язку у І. Канта стає своєрідним та, можливо, єдиним «аналогом щастя» для людини, яке полягає у здатності розумно вибирати моральне добро і діяти у відповідності з ним. Таким чином, добро у І. Канта не є «емпіричним» поняттям, оскільки не почуття чи душевні поривання, а лише розум може судити, що таке добро, а що таке зло.

Тим самим класик заперечує можливість виведення моральності з чуттєвого досвіду людини. Оскільки «все емпіричне не лише цілком непридатне для виявлення причин моральності, а навіть вищою мірою шкідливе для чистоти моральних норм» [див. 4, с. 266]. Тому, на переконання І. Канта, мораль нізвідки не виводиться і нічим не обґрунтовується, а просто постулюється, як дещо початково дане розумом, як деякий особливий вимір світу, який влаштований розумно, оскільки в ньому існує моральна очевидність.

В тому, що цей закон визначається вільним, розумним вибором індивіда і не передбачається жодними природними детермінантами, окрім людської свідомості, виявляється суб'єктивний і водночас автономний характер моралі. Адже ми підкоряємося законам, які не нав'язуються нам ззовні, а до яких ми самі приходимо, завдяки зусиллям власного розуму, всупереч тиску досвіду. Саме це І. Кант називає «автономною волею» і пояснює її наступним чином: «В особистості немає нічого піднесеного, оскільки вона підпорядковується моральному закону, але в ній є щось піднесене, оскільки вона сама встановлює цей закон і тільки тому йому підпорядковується» [6, с. 288].

Таким чином І. Кант, закріплюючи у своєму вченні автономність волі, підносить особистість на небачену досі моральну висоту. Адже ніхто і ніщо, крім її власного розуму, не може нав'язувати їй жодні вимоги. Так людина ставиться німецьким класиком навіть вище за Бога, оскільки припущення щодо його існування виводяться з наявності у людини апріорних моральних законів. Так само І. Кантом обґрунтовуються існування таких понять, як «свобода» та «безсмертя», які, як і Бог, виступають постулатами практичного розуму та обумовлюють моральність людських дій.

Очевидність морального закону є основою для впевненості практичного розуму в тому, що Бог, як запорука виконання цього закону, дійсно існує. Хоча Бог у німецького ідеаліста вже не є законодавцем ні моралі, ні її законів, він всеодно залишається основою морального порядку у світі та своєрідним «гарантом» його реальності. Більше того, оскільки Бог виступає важливою умовою моральної свідомості, тільки тому він і повинен існувати. А вірити в нього, на переконання І. Канта, означає не розмірковування про божественне буття, а просто бути добрим, тобто дотримуватися приписів морального закону.

Подібним чином філософ виводить і наступний свій постулат про безсмертя душі. Оскільки лише в перспективі трансцендентної нескінченності можна сподіватися на реалізацію категоричного імперативу і тільки повна його реалізація дає людині усвідомлення виконаного обов'язку, а з ним почуття власної гідності та щастя, тільки тому безсмертна душа повинна існувати. В свою чергу для безсмертя душі та свободи потрібні якісь онтологічні підстави чи хоча б психологічна впевненість у їх наявності, тому їх гарантом знову ж таки виступає Бог, існування якого для І. Канта є безсумнівним, як і існування моралі.

Так вчення про постулати практичного розуму утворюють фундамент оригінальної кантівської філософії релігії - «релігії в межах розуму» [8, с. 64]. Релігія в конструкції етичної автономії стає лише засобом для закріплення моральних істин, тобто, a priori релігія І. Канта містить в собі лише те, що Ґрунтується виключно на моральності. Він вважає, що релігія випливає з моралі, а не мораль є похідною від релігії. Таким чином, віра вже не виступає домінуючим мотивом морального вчинку, а постає його завершальним етапом. Оскільки при здійсненні моральної дії, вже після акту вибору, особистості хочеться сподіватися, що її зусилля матимуть гідне завершення як в історії її душі, так і в історії людства.

Тому віра постає єдиним мотивом для закріплення морального образу життя людини. Віра практичного розуму або «практична віра» - це переконання в необхідності моральних дій, виконання яких гарантоване можливим існуванням предметів віри - Бога і безсмертної душі. А от вірити чи ні - це рішення практичного розуму та власний вибір особистості, який передбачає певну свободу розуму в своїх судженнях.

Не дивно, що саме свобода виступає «нервом» практичної філософії І. Канта, «одним із наріжних каменів моралі і релігії, а також ключем для систематичної побудови чистої свідомості» [2, с. 38]. Сам німецький мислитель називає поняття свободи «ключем до пояснення автономії волі» [див. 1, с. 124], адже остання існує лише постільки, поскільки існує свобода волі, тобто, вони знаходяться в глибокому і нерозривному діалектичному зв'язку.

Свобода бачиться саме як здійснення морально цінного, згідно з принципом чистої волі, а не з якихось корисливих міркувань. Тому І. Кант застерігає: «Вчинок з почуття обов'язку має цілком усунути вплив схильності і разом з нею будь-який предмет волі» [6, с. 236]. Діалектика свободи і необхідності вибудовується у такий спосіб: обов'язок із необхідністю вимагає вчинку з поваги до закону, а свобода (або суб'єктивний принцип боління) є реальною лише за умови, що у її діяльності проявляє себе всезагальне, тобто моральний закон.

Однак те, що розумна воля сама підпорядковує себе власному закону - лише одна сторона свободи, другою ж її стороною виступає те, що сама воля покладає цей закон, а вже потім підпорядковується йому. Завдяки цьому вирішується проблема співвідношення свободи та необхідності, оскільки остання із зовнішньої переходить у внутрішню, стаючи своєрідним самопримусом, тобто єдино можливим варіантом свободи для людини. Так, як різко висловився А. Швейцер, «за гордим фасадом І. Кант зводить вбогий будинок-казарму» [див. 4, с. 192].

І справді розумна воля по-суті позбавляється будь-якої альтернативи, адже свобода передбачає можливість відхилення від закону, але якщо така можливість здійснюється, то людина тим самим стає невільною. Іншими словами, у І. Канта складається така ситуація, коли для розуму «все зрозуміло», істина вже дана йому у всій своїй повноті і немає жодних підстав для існування альтернатив у прийнятті того чи іншого рішення. Тому розумний закон не визначає волю людини повністю, а лише через вибір, виступаючи абсолютно необхідним для розуму людини (як чуттєво-розумної істоти) та постаючи у формі належного. Ця здатність вибору і виступає у І. Канта в якості «негативної» свободи.

Тому, незважаючи на весь позитив автономії на початку, який проявляється у прагненні І. Канта відстояти гідність людини та її право на свободу, в кінці набуває явно негативного забарвлення. Адже, як говорив сам німецький філософ, «благими наміри вимощена дорога в пекло» [5, с. 132]. Таким пеклом для людини стає кантівська автономна етика, яка, прагнучи звільнити особистість від будь-яких тенет, кидає її у найгірші - в тенета власного морального диктату, в якому підпорядкування закону, при чому своєму ж власному, виступає єдиним гідним мотивом та єдиною благородною метою.

Так в етиці І. Канта проступають саме ті риси автономної етики, які в подальшому призведуть до її занепаду, а повернення до теології стане одним з провідних «гасел» нової епохи, яку, вслід за М. Мінаковим, можна охарактеризувати, як «етичне вчення християнства, що розглядає моральність виключно як сферу взаємовідношення людини з Богом» [8, с. 107].

Як висновок, можна відзначити, що етика І. Канта виступає як оригінальна, термінологічно розроблена теорія, що має глибокі корені в західній філософській традиції. Центральна її проблема - це свобода, особливістю якої постає те, що людина виступає єдиним і одночасно загальним законодавцем моралі. Ця оригінальна ідея в повній мірі проявляє себе у відомому кантівському «категоричному імперативові», який визнається єдиним обов'язком особистості і закріплює автономний характер його етики. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі, тому вільний вибір є абсолютною нормою життя. Саме дотримання морального закону, який людина сама для себе обирає, робить її вільною та моральною, адже кожного разу вільна особа приймає відповідальне рішення на терезах якого знаходиться її власна доля та доля всього світу.

Загалом здійснене дослідження дає змогу розширити межі традиційного трактування етики І. Канта, а саме його неоднозначної ідеї «автономної» моралі та «категоричного імперативу», допомагаючи правильно визначити їх значення та місце в житті сучасної людини. Перспективою подальшого розвитку цього дослідження є виявлення нових аспектів цих ідей та виявлення усіх можливих варіантів їхнього впливу на людину.

Список використаних джерел

етичний кант категоричний імператив

1. Асмус В.Ф. Иммануил Кант/ В.Ф. Асмус. - М.: Наука, 1973. 536 с.

2. Баскин Ю. Кант / Ю. Баскин. - М.: Юрид. литература, 1984. - 88 с.

3. Вахтомин Н. Теория научного знания Иммануила Канта: Опыт современ. прочтения «Критики чистого разума» / Н. Вахтомин; [Отв. ред. М.Ф. Овсянников]. - М.: Наука, 1986. - 205 с.

4. Гулыга А. Кант / А. Гулыга. - М.: «Молодая гвардия», 1977. 304 с.

5. Кант И. Критика практического разума / И. Кант; [пер. Соколов Н.М.]. - М.: Эксмо-Пресс, 2015. -224 с.

6. Кант И. Лекции по этике / И. Кант; [общ. ред., сост. и вступ, сл. А.А. Гусейнов, пер. А.К. Судаков, пер. В.В. Крылова]. - М.: Республика, 2000. -431 с.- (Библиотека этической мысли).

7. Кант И. Метафизика нравов: [в 2 ч.] / И. Кант; [пер. с нем. С.Я. Шейнманн-Топштейн, вступ, сл. М. Филиппов]. - М.: Мир книги, 2007. - 399 с. - (Великие мыслители).

8. Мінаков М.А. Вчення Канта про віру розуму / М.А. Мінаков. К.: Центр практичної філософії, 2001. - 140 с.

Размещено на Allbest.ru