Свобода як християнська вартість у творчості Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свобода як християнська вартість у творчості Тараса Шевченка

Глибоке осягнення Т.Шевченком поняття свободи могло сформуватися на основі найавторитетніших джерел. Одним із них було для поета Святе Письмо, і лише при осягненні цього факту можна з'ясувати істинне розуміння митцем ідеї свободи.

Свобода - не тільки філософська категорія, а й перш за все релігійно-філософська, де вона виражається у морально-етичній категорії "свобода волі" людини. Розуміння свободи в середньовіччі виражається в тому, що проблема свободи актуалізується і обговорюється впродовж багатьох століть і людину вперше як таку (Августин, Фома Аквінський та ін.) проголошують вільною істотою, носієм свободи волі. Свободу визначають як вибір між добром і злом, її вважають дарованою людині Богом.

Середнім вікам належить і перша спроба побудови онтології свободи - вчення про рівні буття Фоми Аквінського. Розвиток людської свободи, на його думку, залежить від рятівної допомоги Бога, що надається у формі морального закону й благодаті, а спрямованість волі визначається всім тим, що відповідає людській природі. Свобода для філософа не є непорушною даністю. Це програма розвитку. Людина досягає свободи в міру того, як вона здійснює акти вільного вибору, сприймаючи цінності, що їх вона сама навчається розпізнавати.

За доби Відродження, коли людину з її нескінченним пізнанням і творчістю було проголошено подібною до Бога, "гідність людини досягається через свободу волі" [9, 20], яку Господь подарував людям. Від Бога походить напередвизначення усього в світі - необхідність, а також свобода волі людини. Звідси виникає проблема суміщення цих двох понять, які за античності вважали несумісними. Стає очевидним те, що "передбачення не є причина, яка неухильно зумовлює появу чого-небудь в майбутньому, відтак не перешкоджає існуванню волі" [9, 20]. Свобода волі існує, оскільки Бог наділив людину розумом і здатністю розрізняти добро і зло. Наявність свободи волі визначає сенс у винагородах добрих, покаранні злих як наслідку вільного вибору, залежного від власної волі.

Взагалі з Богом пов'язують два різновиди необхідності: напередвизначення всього, що буде в майбутньому і передбачення цього майбутнього. Наявність першого виду необхідності, на думку Боеція і Л. Валли, "не перешкоджає існуванню свободи волі: знання Бога настільки абсолютне, що може заздалегідь охопити ті події, що залежать від волі людей" [9, 21]. Отже, напередвстановлення (провіденціалізм) проголошується необхідністю, і згідно з цим свобода загалом є відхилення від неї, а отже, і від Бога. Це відхилення не є абсолютним: коли людина схиляється до добра, свобода є співмірною з необхідністю, а коли - до зла, то протистоїть Богові й необхідності. Завдяки актові творення людини за образом і подобою Бога, людина вперше розглядається як особистість, а її діяльність - як така, що засновується на свободі волі. Питання про свободу волі тісно пов'язане з питанням про Вище благо, яким є Бог, і про зло, що тлумачиться як нестача блага. Сенс свободи волі пов'язувався не з підпорядкуванням необхідності, а з визначенням вчинків сумлінням і вільним вибором людини. Ідея свободи волі є характерною рисою християнської віри. Воля стає основою всього буття. В основі християнського розуміння свободи волі лежить переконання в тому, що вищою функцією душі є не свідомість чи розум, а воля. В Августина воля є властивістю свободи, розум пізнає, але обирає все-таки воля. Воля ж лише тоді є по- справжньому вільною, коли вона не чинить зла, навпаки, коли є орієнтованою на благо. За Августином, воля - здатність душі, що сама себе визначає, любов, природа, що є "духом життя".

У Книзі книг сказано: "Образ же і подоба Божа найперше засвідчується у свободі волі людини" [14, 79]; "Душа людини має свободу волі" [14, 81], суть якої як біблійного поняття полягає ще й у тому, що після падіння перших людей у раю "необхідно було, щоб людина сама зі своєї волі захотіла повернутися до Бога, та не з примусу чи з необхідності, бо в такому випадку люди не могли б стати достойними дітьми Божими" [13, 80], тому потрібно було "відтворити впале людство співстражданням, любов'ю, щоб не порушити вільну волю людини" [14, 80]. Тобто, свобода волі дана людині Богом: "Воля, яку я відчуваю в собі, - стверджує Р. Декарт, - настільки велика, що я не знаю нічого, з чим її можна порівняти. Саме воля наближує людину до Бога. Свобода волі є виявленням у людині божественного начала" [5, 247].

Значну увагу вивченню етичних проблем, серед яких і проблема свободи у творчості Т. Шевченка, приділив В. Пахаренко. У своїй праці "Начерк Шевченкової етики" він зазначає: "Творення світу у Біблії показане як акт цілковитої свободи Бога, покликаної єдино Його божественною, творчою природою - з примітивного формувати досконаліше, з мертвого - живе. Уже звідси можна вивести: Господь є Абсолютна Свобода, породжена Абсолютною Любов'ю" [12, 43]. Людину Господь створив в останній день творення світу, за Своїм образом, і призначив панувати над усією землею. Тому покликанням людини, оскільки вона створена за подобою Божою, є упорядковувати, удосконалювати та змінювати світ на краще. Тобто творення світу, як вважає В. Пахаренко, ще не закінчилося, воно триває і досі, бо Господь наділив людину можливістю також творити цей світ, доповнювати його і заповнювати добром та любов'ю. А здійснювати це своє призначення людина може тільки вільно, бо основа, центр її єства - це Любов і Свобода, адже вона істота богоподібна. Крізь всю творчість Т. Шевченка проходить ідея про те, що людина - істота особлива, виняткова, і життя своє має базувати на любові та свободі, бо це в її суті, це дане їй Богом. І ніяким чином не повинна одна людина поневолювати іншу, ні фізично, ні морально, ні духовно, бо це повністю суперечить Господній волі й покликанню людини в цьому світі. І єдине, до чого це може призвести - до тотального зла.

Взагалі, розглядаючи питання віри Т. Шевченка, зіштовхуємося з великою кількістю суперечливих поглядів. Шевченко-атеїст, Шевченко- православний, Шевченко-католик, Шевченко-протестант - це далеко не весь список поглядів на особливість Шевченкової віри. Але сьогодні вже ніхто не може заперечити той факт, що для поета безмежна віра в Бога була основою не тільки життя, а й усієї творчості. Як зазначає В. Яременко у своїй розвідці "І світ ясний, невечірній тихо засіяє...": "Неупереджені дослідники ніколи не сумнівалися, що Тарас Шевченко був християнином, глибоко віруючою людиною" [17, 24]. І все ж релігійність поета, на думку авторитетних науковців, є однією з найбільш загадкових сторін постаті Т. Шевченка та чи не найдискусійнішою проблемою в шевченкознавстві.

Н. Петренко у статті "Релігійні мотиви у творчості Т. Г. Шевченка" пише, що "Шевченко занадто складний, щоб осягнути його в такій багатовимірності, як віра. В одному впевнюємося: мислення він мав незалежне, пророче, біблійне" [3, І85]. Дослідниця вважає, що поет завдячує Біблії особливим баченням світу й добра в ньому. Б. Завадка у розвідці "Серце чистеє подай: Проблеми релігії у творчості Тараса Шевченка" підкреслює те, що "ідеєю абсолютного верховенства Бога і рятівної життєствердної сили віри наскрізь просочена вся творчість Т. Шевченка від перших до останніх творів" [7, 12]. Дослідник задумується над тим, що Т. Шевченко викликає подив і захоплення своєю непохитною впевненістю у визволенні людини від зла. В. Барка в свою чергу зазначає, що поезія Т. Шевченка "містить духовну силу і скарб мистецький, як дар Божий; через поетичне натхнення і здатність прозрівати, зроджені передусім від живого небесного світла Біблії, від пророцтв і псалмів, як і від євангельських книг" [1,5]. Сьогодні ці погляди шевченкознавців вже ні в кого не викликають сумнівів, але так і залишається відкритою та дискусійною інтерпретація богохульних рядків у творчості поета. Пояснення слід шукати в розумінні Т. Шевченком проблеми добра і зла, проблеми допущення Богом існування зла (теодицеї).

Господь створив людину вільною і за жодної умови не забирає у неї свободи, бо тоді б людина втратила навіть потенційну змогу бути співтворцем світу, а перетворилася б на пасивну істоту, що підкоряється необхідності (саме таку перспективу для людства як порятунок від мук свободи пропонує Великий Інквізитор з відомої притчі Ф. Достоєвського). Поважаючи свободу людини, Господь не перешкоджає їй чинити зло, тим самим порушуючи Його волю. Хоча, як і будь-який люблячий батько, тяжко страждає, бачачи гріхи і муки нерозумних дітей своїх, "через те французький містик Леон Блуа й назвав Бога самотнім і незбагненним страждальцем" [12, 129]. Але можливість обирати, чинити зло чи ні, є необхідною умовою свободи людини, за парадоксальною діалектикою М. Бердяєва, "свобода зла є добро, і без свободи зла не було б свободи добра, тобто не було б добра. Можливість зла є умовою добра" [2, 78].

Починаючи з ранніх творів Т. Шевченко всі свої духовні зусилля покладає на те, щоб осягнути і відкрити читачам причини та прояви людського зла, трагізм існування людини. Людство з часів вигнання перших людей із Раю не змінюється на краще, а все далі й більше втрачає моральні цінності й духовні орієнтири, все більше потопає в гріху, тому у світі панує зло, а біда, лихо, нещастя завжди супроводжують людей: "А зле безталання /Зострінеться всюди, / І на шляху, і без шляху, / Усюди, де люди" [14, 258].

В. Пахаренко зауважує, що з найсуттєвішого погляду в творчості Т. Шевченка розрізняються всього тільки два типи людей - за "Молитвою" - "доброзиждущі" (свідомо чи несвідомо рухаються до Бога) та "злоначинающі" (ідуть у протилежний бік). Дослідник наголошує на тому, що "це вище за суспільні класи, стани, національності, віросповідання, світогляди. У цьому зміст людини" [12, 133], адже з усієї творчості Т. Шевченка стає очевидним переконання поета, що вибір людиною добра чи зла є проблемою духовною, цей вибір визначається передовсім індивідуальною моральністю, а потім уже всіма іншими чинниками - політичними, історичними, соціальними і т. д. Згадаємо хоча б "Москалеву криницю" (перша редакція), де люди із заздрощів спалили хату сироти Максима, який важкою працею та щирою вдачею надбав собі господарство та створив родину. Автор поеми дивується такому страшному вчинку і каже про тих, хто вчинив добрій та безневинній людині таке страшне зло: "Нехай би вже були непевні /Які вельможі просвіщенні: / То і не жаль було б; чи так? / А то сірісінький сіряк/ Отак лютує" [16, 64]. Отже, справа не в високому чи низькому становищі людини, соціальному чи матеріальному, справа в її внутрішній суті. Кожна людина сама для себе обирає, чинити добро чи зло, гріх. Прикро вражаючою є реакція селян на жахливе лихо Максима: "До стебла все погоріло, /1 діти згоріли, /А сусіди, і багаті/1 вбогі, раділи" [16, 64].

Т. Шевченко виділяє такі вияви людського зла та головні причини світового зла, як гординя, заздрість, безбожність, мстивість, рабська покора. Найбільші з них - як і за Біблією - гординя та заздрість, з яких випливає безбожний раціоцентризм, який набував все більшого поширення у часи Т. Шевченка:

Такі, бачте, люди:

Оскільки Т. Шевченко був переконаний, що Бога можна відчути і пізнати лише серцем, то раціоцетризм для нього був ознакою егоїзму:

Якби ви вчились так, як треба,

На противагу цьому, для Т. Шевченка існує інша наука - вчення любові й мудрості Ісуса Христа. Якби вона переважала в людських душах, не було б стільки горя та зла у світі. Тому поет мріяв і молив Господа про те, щоб у світ прийшов "апостол правди і науки" ("І день іде, і ніч іде..."). Лише у чотирьох рядках цього вірша розкрито суть Шевченкової просвітницької концепції. Людей мають навчати апостоли, навчати Господньої правди і науки, слова їхні мають "будити в людині божественну, духовну первину ("образ Божий")" [13, 142]. Бо тільки така наука може зберегти людство від зла та від духовної смерті. Найстрашнішим для Т. Шевченка є те, що зло, яке панує навкруги, навіть праведну, "чисту серцем" людину провокує на гріх помсти. І зло породжує ще більше зло, замикається в коло, з якого немає виходу, так, як ми спостерігаємо це в поемах "Гайдамаки", "Титарівна", "Варнак".

Ще одним страшним для Т. Шевченка гріхом, протилежним до гріха помсти, є рабська покора, яка теж є своєрідною реакцією на пануюче навкруги зло. Коли шлях до вільного, щасливого життя людині закритий, вона зазвичай обирає долю або мстивого бунтаря, або покірного раба, але навіть бунтарський шлях Шевченко не вважає таким ганебним, як рабський. Найгірше для поета - це бездіяльність та марнування найціннішого дару людини - її життя. Саме тому у вірші "Минають дні, минають ночі..." Т. Шевченко просить у Бога дати йому якщо не доброї, то хоч злої долі, бо найстрашніше для нього "спати ходячому, / Серцем замирати /1 гнилою колодою / По світу валятись" [15, 367]: у такому життєвому виборі Т. Шевченко вбачає непростимий гріх. Адже така людина, зневірившись, "відмовляється від дарованої Господом повноти життя, свободи, саморозвитку, щастя, зрештою - від самої себе" [12, 148]. І якщо вже долею не судилося "серцем жити / І людей любити", тоді для поета вже краще "проклинать / І світ запалити" [15, 367]. Для Т. Шевченка рабська покора є жалюгідною і неприйнятною, для нього це фактично означає смерть ще за життя людини.

Найбільшим втіленням суспільного зла, за Т. Шевченком, є тоталітарна влада, бо духовному (Божому) началу в людині суперечить взагалі будь-яка земна влада. Людина створена вільною і повинна коритися лише Господу. Тоталітарна держава несе в собі суцільне зло, найбільшим виявом якого є моральне розтління людей, перетворення їх на "убогих серцем", яке й призводить до рабської покори, а з часом і до духовної смерті людини. Таку ж саму роль, що і тоталітарна держава, в часи Т. Шевченка взяла на себе й офіційна церква. Зрозуміло, що тогочасна російська православна церква як ідеологічний інститут царизму не могла не викликати внутрішній протест у поета, перш за все тому, що вона пригнічувала моральний потенціал особистості, призводила до неприпустимого для християнства духовного поневолення людини людиною і цілеспрямовано збивала людину з праведного шляху та штовхала на шлях беззаконня. Для Т. Шевченка віра взагалі була явищем дуже особистим, саме тому він "симпатизував демократичним формам організації релігійних громад часів первісного християнства і критично ставився до консервативних залишків найбільш архаїчних організаційних принципів традиційного православ'я і католицизму" [4, 9]. Згадаємо, що праведною людиною, однією з найближчих до Бога, за переконанням Т. Шевченка, в "Кобзарі" є Іван Гус. Але не випадково саме його називають єретиком.

У своїй творчості Т. Шевченко ставить найгостріше, найважливіше для людства запитання: як подолати зло? У поета немає сумнівів у можливості подолання людського зла. Адже саме людині обирати, якою дорогою піти, добра чи зла, тому те зло, яке вона починає, вона може й зупинити. Але разом з тим поет усвідомлює страшну істину: людина, а тим більше народ, не може обмежитися тільки духовною боротьбою зі злом, яке переповнює цей світ. Він все своє життя з глибокою вірою сподівається на милість Божу, але не може не противитися злу, навіть якщо це суперечить Божим Заповідям, поет не може бути пасивним споглядачем тотального зла, яке панує навколо. Т. Шевченко цілком свідомо обирає цей шлях, і як людина насправді віруюча, добре усвідомлює наслідки свого вибору.

Б. Завадка, дослідник релігійних мотивів у творчості поета, вважає, що Т. Шевченко "свою ідеологію дієвого патріотизму, ідеологію боротьби за визволення нації, за щастя людини висновував зі Святого Письма, зокрема з книги Псалмів" [7, 69]. У творчій спадщині Т. Шевченка наявні 10 переспівів Давидових псалмів, й усі вони мають спільне ідейне спрямування. Людей, які постраждали за волю України ("І мертвим і живим..."), декабристів (Щоденник), Івана Гонту ("Гайдамаки"), Яна Гуса ("Єретик") - Т. Шевченко називає "мучениками", і їхній подвиг заради свободи свого народу підноситься поетом до рівня чину святих, "при цьому власний канон святості Шевченко узгоджує з євангельськими принципами" [8, 30], а "Ісаія. Глава 35 (Подражаніє) " є чи не єдиною поезією у творчості Т. Шевченка, яка "повністю присвячена темі щастя народу, що дочекався волі" [6, 28].

Католицький священнослужитель кардинал Мерсіє зазначав, що: "Справедливість і милосердя забороняють кривдити інші народи й допускати проти них безправства, але ця сама справедливість і це саме милосердя наказують живучим і грядучим поколінням боронити свій народ перед кривдниками й порушеннями справедливого права. Коли годі приневолити справника кривди іншими засобами, щоб привернув правопорядок, тоді слід змусити його до цього війною.

Воїн, що вмирає, щоб рятувати своїх братів, щоб охоронити домашні вогнища й вівтарі свого краю, виконує найвищу форму милосердя" [11,3]. Коли Т. Шевченко у своїй поезії закликає до збройної боротьби за волю, то він усвідомлює гріховність пропонованого ним шляху.

Для нього це щось дуже болісне й вимушене безвихіддю, необхідністю зупинити зло справедливим покаранням. Але навіть караючи мучителів чи зупиняючи ворогів, неодмінно треба простити їх, як прощають справжні християни у поемі "Неофіти":

... Припливуть І прилетять зо всього світа Святиє мученики. Діти Святої волі. Круг одра,

Круг смертного твого предстануть В кайданах. І... тебе простять [16, 249].

Для Т. Шевченка шлях поєднання, на перший погляд, непоєднуваного - покарання ворогів та мучителів та водночас їх прощення - це морально дуже важкий вибір, але єдина можливість вижити у цьому жорстокому та несправедливому світі й залишитися людиною.

Але з часом, у своїх духовних роздумах та пошуках Т. Шевченко доходить до усвідомлення того, що зло не може бути подоланим ще одним злом, а тільки добром. І нехай цей шлях дуже довгий і стражденний, але єдино правильний і єдино можливий для спасіння. Цю думку поет втілює у триптиху з глибоким та оригінальним задумом, перший вірш якого називається "Молитва", другий - "Царів, кровавих шинкарів...", третій - "Злоначинающих спини...". Триптих був написаний у травні 1860-го року в Петербурзі, й об'єднує в собі три вірші-варіації на ту саму тему. Фактично, це три дуже схожих між собою, але в суті своїй різні молитви, які є результатом духовних пошуків поета, три своєрідних сходинки удосконалення Шевченкового сприйняття світу. У цьому творі поет створює три моделі боротьби зі злом, але в кожному разі визначальним є те, що це молитва, а отже, щире прохання віруючої людини до Господа та усвідомлення того, що тільки Він може змінити і врятувати світ. Це молитва за все людство: за творців зла, за творців добра та за чистих серцем. Але головна суть "Молитви" відкривається тільки у третьому варіанті, в якому Т. Шевченко відкидає прохання будь-якої помсти чи покари, і остаточно стає на шлях прощення та милосердя. "Шевченко навмисне залишив усі три варіанти. Щоб читач міг до дещиці відкрити, простежити й осягнути його шлях до Христової істини і піти цим шляхом" [12, 203].

Євангелія у перекладі з грецької означає радісну вість, яку приніс людству Спаситель, відкривши Благодать. Ісус Христос власним прикладом показав нам, якою має бути досконала людина за Божим задумом. Відкрив, що тільки така людина може бути насправді щасливою. І що щастя і досконалості можна досягти тільки ставши вільним, бо бути вільним - це "діяти за спонукою свого власного єства (природи), а не яких би там не було зовнішніх впливів" [12, 45].

Тому насамперед Христос стає для Т. Шевченка безсумнівним орієнтиром у світі духовному, на непростому шляху до Бога.

Найстрашнішим для Т. Шевченка видавалось безневинне людське страждання, однак, завдяки вірі в Ісуса Христа, поет доходить висновку, що і безневинне страждання може бути очисним, може перемінити, підштовхнути навіть дуже грішну душу до покаяння, смирення, спокути ("Варнак", "Москалева криниця", "Відьма"). Т. Шевченко у своєму житті сам не раз безневинно страждав. Десятирічне заслання стало для поета особливо жорстоким випробуванням, і могло супроводжуватися зневірою, наріканнями та озлобленістю, але він гідно його витримав, не зламався, не зневірився, а, навпаки, став ще морально сильнішим, духовно зміцнився. А достойно витримав Т. Шевченко ці поневіряння завдяки своїй глибокій вірі: "Милосердний Бог - моя нетлінна надія", - записав поет 14 липня 1857 року у своєму Щоденнику.

В основі Шевченкового світогляду - абсолютне, безумовне визнання людської особистості та її свободи. Разом зі свободою людина отримала можливість робити вибір і самій нести за нього відповідальність. Таким чином, людина має можливість впливати на свою долю, чи навіть більше того - стати творцем своєї долі. Господь сотворив вільні людські особистості, свобода яких для своєї повноти повинна містити можливість морального зла, яке, в свою чергу, породжує зло фізичне. Людина отримала як найвищий Божий дар здатність вільно вибирати між добром і злом.

Коли Т. Шевченко в поемі "Гайдамаки" говорить про те, що: "І дурень, і мудрий нічого не знає...", а потім у багатьох творах повторює і розвиває цю думку, це не означає, як вважає Є. Нахлік, його особисту "безпорадність у філософському осмисленні закономірностей, парадоксів і доцільностей історичного розвитку" [10, 304], а навпаки, засвідчує його усвідомлення недосконалості людської природи, а відтак і необхідності для людини найщирішої, "живої" віри. Бог для Т. Шевченка - це все, і його надія тільки на Бога, а віра - це світло, а без світла праведної віри дороги не знайти, без нього окрема людина, і нація, і людство в цілому приречені на загибель, тому Т. Шевченко й закликає в поемі "Неофіти": "Молітесь Богові одному, / Молітесь правді на землі, / А більше на землі нікому /Не поклонітесь. Все брехня -/Попи й царі..."[16, 251].

Отже, своєю творчістю Т. Шевченко являє нам ідею свободи, основа якої міститься у Святому Письмі. Як і в Біблії, у творчості Т. Шевченка природою, суттю людини є любов і свобода, адже людина є істотою богоподібною. Тому крізь всю творчість поета проходить усвідомлення того, що людина - істота особлива, виняткова, і життя своє має базувати на любові та свободі, бо це в її суті, це дане їй Богом. І ніяким чином не повинна одна людина поневолювати іншу, ні фізично, ні морально, ні духовно, бо це повністю суперечить Господній волі й покликанню людини в цьому світі. І єдине, до чого це може призвести - до тотального зла.

Т. Шевченка дуже пригнічував той факт, що російська православна церква, яка діяла на той час в Російській імперії, служила тільки інтересам тоталітарної держави, ганебно використовувала і перекручувала Боже слово, і вела людей не до спасіння, а від спасіння, перетворюючи їх на безвольних рабів влади, що призвело до повної нівеляції духовних цінностей. Тому Т. Шевченко у багатьох своїх творах намагався показати не сфальшоване інтересами влади істинне ядро християнської віри, тому ще з більшою одержимістю, ніж тоталітарну державу, у значно ширшому колі творів таврував російську православну церкву.

Т. Шевченко не просто задумується над проблемами свободи та добра і зла, він постійно шукає шляхів до свободи людини та подолання зла у світі, його аналіз цих проблем дуже глибокий, концептуальний, що й забезпечило вічну актуальність його слова.

Література

свобода шевченко гріховність

1. Барка В. "Кобзар" і Біблія / Барка В. // Слово і час. - 1993. - № 7. - С. 5-7.

2. Бердяев Н. А. О назначении человека / Бердяев Н. А. - М.: Республика, 1993. - 383 с.

3. Вічний як народ: Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка / [автори- упоряд.: О. І. Руденко, Н. Б. Петренко; голов. ред. М. Тимошик]. - К.: Либідь, 1998. - 272 с.

4. Войтюк А. "Володар у царстві духа": [Суп. і реліг. погляди Т. Шевченка] / Войтюк А. Корифеї рідного слова. - Дрогобич, 1991. - С. 4-19.

5. Декарт Р. Избранные произведения / Рене Декарт; [ред. В. В. Соколов]. - М.: Политиздат, 1950. - 711 с.

6. Дмитренко Г. Біблійні мотиви і пророцтво майбутнього у творчості Тараса Шевченка / Г. Дмитренко, Ю. Дмитренко // Дивослово - 2004. - № 1. - С. 26-29.

7. Завадка Б. Серце чистеє подай: Проблеми релігії у творчості Тараса Шевченка / Богдан Завадка; [наук. ред. В. Горинь / Ін-т українознав. НАН України]. - Львів: УПІ ім. І. Федорова "Фенікс Лтд"; мП "РАС", 1993. - 159 с.

8. Ісіченко І. Християнська агіографія у творах Тараса Шевченка / І. Ісіченко, О. Яковина // Слово і Час. - 2003. - № 3. - С. 29-35.

9. Людина в цивілізації ХХІ століття: Проблема свободи / [В. Г. Табачковський, М. О. Булатов, Т. В. Лютий, Г. І. Шалашенко, Є. І. Андрос, А. М. Дондюк, Г. П. Ковадло, Н. В. Хамітов, О. А. Ярош, В. П. Загороднюк]. - К. : Наук. думка, 2005. - 272 с.

10. Нахлік Є. К. Доля - Los - Судьба: Шевченко і польські та російські романтики / Нахлік Є. / НАН України. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. - Львів, 2003. - 568 с. - (серія "Літературознавчі студії").

11. Осташевський Й. Націоналізм католиків / Осташевський Й. // Мета. - 1937. - №15. - С. 3-7.

12. Пахаренко В. І. Начерк Шевченкової етики / Пахаренко В. І. - Черкаси : Брама-Україна, 2007. - 208 с.

13. Сверстюк Є. Феномен Шевченка // Блудні сини України / Євген Сверстюк. - К.: Т-во "Знання", 1993. - С. 180 - 188.

14 Серафим Слобідський. Закон Божий / Серафим Слобідський ; [3-е вид.]. - К.: УПЦ КП, 2003. - 654 с.

15. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : у 12- ти т. / [редкол. : М. Г. Жулинський (голова) та ін.]. - К.: Наук. думка, 2001. - Т. 1 : Поезія 1837 - 1847 / [перед. слово І. М. Дзюби, М. Г. Жулинського]. - 2001. - 784 с.

16. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: у 12-ти т. / [редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.]. - К.: Наук. думка, 2001. - Т. 2 : Поезія 1847 - 1861. - 2001. - 784 с.

17. Яременко В. І. "І світ ясний, невечірній тихо засіяє..." / Яременко В. І. // Слово і Час. - 2003. - №3. - С. 24 - 29.

Размещено на Allbest.ru