Деонтологія як вчення про проблеми моралі та моральності

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Деонтологія як вчення про проблеми моралі та моральності

етика деонтологія інклюзивний освіта

Етичні взаємостосунки між людьми є основою розвитку демократичного суспільства. Етика - філософська наука, що вивчає закономірності виникнення, розвитку і функціонування моралі, її специфіку та роль у суспільстві. Предметом дослідження етики є мораль - одна із форм суспільної свідомості як система принципів, норм, оцінок, правил, вимог, що виступають духовно-культурними механізмами регуляції поведінки людей.

Професійна етика - сукупність принципів, норм і правил, які є регуляторами поведінки представників окремих професій на основі загальнолюдських моральних цінностей з урахуванням особливостей професійної діяльності [52]. На початку XIX століття в суспільстві виникає особливий інтерес до професійних етичних норм, з'являється система наукових знань про обов'язок і норми належної професійної поведінки під назвою «деонтологія».

Деонтологія (від грецького «деонтос» - обов'язок і «логос» - вчення) - розділ етики, що розглядає проблеми обов'язку, сферу належного (того, що повинно бути), усі форми моральних вимог та їхнє співвідношення [13, с. 86].

Деонтологія має декілька тлумачень. З одного боку, це - етична наука, яка вивчає проблеми обов'язку людини; з іншого - вчення про моральні, професійні та юридичні обов'язки, ті правила поведінки фахівців стосовно людини, яка знаходиться у сфері виробничих і соціальних стосунків.

Вперше термін «деонтологія» введено англійським філософом І. Бентамом, який використав його для позначення вчення про мораль. У творі «Деонтологія, або Наука про мораль» (1834) він проголошує керівним етичним принципом поведінки принцип корисності. Етичний ідеал, за Бентамом, - «найбільше щастя найбільшої кількості людей»; критерій моралі - «досягнення користі, вигоди, задоволення, добра та щастя»; кожна людина прагне збільшити задоволення, що отримується від життя та, відповідно, зменшити страждання [37].

2. Методична етика та деонтологія

Термін «деонтологія» усталено вживався для позначення моральних норм професійної поведінки медичних працівників. Ще Гіппократ у ІІІ ст. до н.е. у своїй знаменитій «Клятві» першим сформулював обов'язки лікаря перед пацієнтом і систематизував правила медичної етики, які мають актуальність і до сьогодні. Зокрема, принцип «при лікуванні не завдавай шкоди», що може бути завдана з боку лікаря через його бездіяльність, недбалість, некваліфіковані дії чи злі наміри. Згодом принципи деонтології знайшли своє відображення у багатьох сферах професійної діяльності людини: юридичній, управлінській, журналістській та, безумовно, у педагогічній.

У педагогіці термін «деонтологія» запровадив К. Левітан у 1994 році. На його думку, педагогічна деонтологія має розробляти правила і норми поведінки вчителя у сфері його професійної діяльності [49].

Загальновідомо, що в процесі розвитку суспільства для збереження цілісності певних соціальних груп виникла об'єктивна необхідність у регулюванні стосунків між людьми, узгодженні їх дій, вчинків.Вступаючи у зв'язки з людьми в різних сферах життєдіяльності, людина керується певними принципами, нормами, оцінками. Як інструмент, що регулює відносини людини з суспільством і її поведінку, виступає мораль. Спираючись навизначення, задекларованеу «Філософському словнику» за редакцією 16І.Фролова, виокремлюємо: «мораль - це ціннісно-імперативна форма регуляції суспільних відносин і поведінки людини на основі глибоко особистої, суб'єктивної, безкорисливої мотивації, що ґрунтується на повазі до моральних цінностей і обов'язку». Паралельно з мораллю існує й інша форма регулювання поведінки людини і суспільних відносин - право.Однак, незважаючи на те, що і мораль, і право є «сукупністю відносно стійких вимог, норм, приписів і правил, що виражають суспільну волю, в якій закладені уявлення про справедливе, притаманне порядку речей», вони мають низку переконливих відмінностей у способах формування та механізмах реалізації. Так, «право встановлюється, санкціонується і забезпечується державою», правові норми закріплюються в суворо визначених документальних формах. Мораль, на відміну від права, «виникає стихійно в процесі суспільного життя», вимоги та цінності моралі підтримуються насамперед силою громадської думки, а також особистою переконаністю людини. Вони ніде формально не зафіксовані, а існують у суспільній свідомості, хоч іноді з метою пропаганди та активного впровадження їх записують у відносно схематичному вигляді в різні «кодекси». Крім того, моральні вимоги не можуть бути здійснені силою примусу, тому щов основі їх обов'язковості лежить не страх покарання, а вільне, добровільне прийняття. Саме в характері мотивації виявляється головна відмінність моралі від права. Отже, як переконуємося, право виступає зовнішнім регулятором поведінки людини, а мораль є його внутрішнім саморегулятором,тобто мораль, на відміну від права, є «складним системним різноманітним структурованим явищем, що складається з кількох елементів». Дослідники (Г. Кузьменко, І. Фролов та ін.) виокремлюють у моралі два відносно самостійні структурні елементи: свідомість і моральну поведінку. Згідно з їхньою теорією, свідомість ідеальна, а моральна поведінка є предметною дією. За «Філософським словником», свідомість - це «суб'єктивний образ об'єктивного світу», і, залежно від носія, вона поділяється на індивідуальну й суспільну. Індивідуальна свідомість - це свідомість конкретної людини. Вона поєднує в собі декілька основних компонентів: раціональний, емоційний і вольовий. Раціональний компонент містить поняття і уявлення про цінності, цілі, ідеали, обов'язок, справедливість тощо. За його допомогою формується стратегія поведінки людини.

Однак перенесення навичок у конкретні вчинкивона здійснює завдяки переживанням і прагненняму процесі організації та здійсненні певного виду діяльності, спілкуванні з її учасниками, пізнанні себе, опануванні різними ролями у цій галузі діяльності. Саме поєднання раціонального та емоційного компонентів здатне сформувати переконання. Можна навести безліч прикладів зі шкільного життя, що підтверджують взаємозалежність раціонального та емоційного компонентів свідомості. Спроектуємо низку ситуацій:-приниження учня, порушення його душевного спокою (емоційний компонент свідомості) уповільнює процес пізнання, відбиває бажання вчитися (раціональний компонент свідомості); навпаки, ситуація психологічного комфорту (емоційний компонент свідомості) дозволяє максимально використовувати інтелектуальний потенціал учня (раціональний компонент свідомості); низький рівень емпатії у педагога, відсутність внутрішньої віри та почуття професійного обов'язку, постійне використання штампів у своїх діях (емоційний компонент свідомості) веде за собою невміння критично оцінити будь-яку педагогічну ситуацію і зрозуміти її значущість (раціональний компонент свідомості); - навпаки, високий рівень емпатії педагога, наявність внутрішньої віри, почуття професійного обов'язку, індивідуальний підхід до кожного учня (емоційний компонент свідомості) сприяє розумінню внутрішнього стану учня, створює умови для розвитку його природних задатків (раціональний компонент свідомості).

Реалізація емоційного й раціонального компонентів свідомості в конкретних вчинках залежить від вольового компонента індивідуальної свідомості, що виражається у свідомій активній самодетермінації та регулюванні людиною своєї цілеспрямованої діяльності всупереч зовнішнім і внутрішнім обставинам. Взаємодія всіх трьох компонентів у контексті індивідуальної свідомості забезпечує здійснення діяльності, а також формування стійкогоставлення до певноїгалузі діяльності, до тієї ролі, яку кожен буде виконувати, до себе як фахівця і до учасників цієї діяльності. Про досягнення такого результату можна буде сказати тоді, коли поведінка людини стане органічною для себе самої та якій не потрібна буде людина, що постійно контролюєїї дії. У структурі свідомості така форма діяльності й відносин забезпечується самосвідомістю. Самосвідомість - це рівень свідомості, на якому здійснюється усвідомлення, оцінка людиною свого знання, почуттів, потреб, мотивів поведінки та діяльності.

На основі самосвідомості формується самоконтроль, самоорганізація, самооцінка, самовираження особистості. Зауважимо, що самосвідомість й індивідуальна свідомість не є одне й тесаме. Індивідуальна свідомість - це «результат інтеріоризації, який уже склався в тому чи тому соціальному середовищі уявлень, норм, ідеалів. Ці уявлення, норми та ідеали формуються й розвиваються в суспільній свідомості». Носієм суспільної свідомості є конкретне співтовариство. Суспільна свідомість містить у собі характерні особливості індивідуальної свідомості. Проте їх не можна звести до простої кількості, тому що не всі вияви індивідуального життя людини стають надбанням суспільної свідомості, і навпаки - в індивідуальній свідомості не може закріплюватися весь складний світ уявлень і цінностей. Але прагнути до найменшої розбіжності двох форм свідомості необхідно, адже їх сукупність визначає моральну поведінку людини, що відповідно складається з вчинків, які визначаємо як «мотивованій абсолютно свідомі соціально значущі дії».Нерідко дослідники оперують термінами «мораль» і «етика» як синонімічними, підміняючи одне поняття іншим. Як переконуємося, така заміна неправомірна, адже етика - це передусім учення про мораль. Тобто «етика як теорія моралі встановлює логічний зв'язок між моральними оцінками, виявляє закони, відповідно до яких виробляються судження, покликані керувати вчинками людей». Необхідність у теорії моралі виникла у зв'язку з тим, що, залишаючись умежах власної моральної свідомості, неможливо було відповісти на запитання, звідки виникли уявлення про обов'язок, честь, гідність, як з'являються моральні принципи та ідеали, чим визначаються різні, часом нерідко навіть суперечливі моральні позиції людей тощо.

Щоб відповісти на ці запитання, необхідно було теоретично осмислити знання про мораль, що, власне,й досліджує етика. Отже, мораль є предметом вивчення етики, яка не створює норми, принципи й правила поведінки людини, а вивчає, теоретично узагальнює, систематизує і прагне обґрунтувати єдині моральні норми, цінності та ідеали, з'ясовує зміст професійного обов'язку. Способи усвідомлення цих моральних норм і цінностей, специфіка реалізації професійного обов'язку в певних видах взаємин людини - це одне з найважливіших завдань деонтології. При цьому слід зазначити, що моральні норми, принципи, цінності в кожній сфері життєдіяльності людини мають свої відмінності. Спираючись на це положення, доцільним було б виокремити в загальній стратегії моралі її модифікаційні форми, іменовані професійною мораллю. Норми професійної моралі досліджує професійна етика, що розвивається на основі узагальненої практики поведінки представників тієї чи тієї професії. Наприклад, говоримо про етику інженера, художника, програміста. Однак до деяких видів професійної діяльності суспільство висуває підвищені моральні вимоги. На думку вченого А. Коблікова, необхідність підвищених моральних вимог, авідтак і особливої професійної моралі, як показує історичний досвід, виявляється насамперед у лікарській, юридичній, педагогічній, науковій, журналістській та художній діяльності, тобто в тих сферах, що безпосередньо пов'язані з вихованням і задоволенням потреб особистості. Дійсно, професії, що відносяться до системи «людина-людина», впливають на внутрішній світ людини, формують її особистісні якості, створюють умови для розвитку природних задатків. Тому зазначимо, що укожної спеціальності є притаманна тільки їй професійна мораль, свій деонтологічнийпотенціал. Наприклад, вчителевіпритаманна педагогічна мораль, що з'явилася в результаті об'єктивної необхідності приведення вчинків учителя у відповідність із характером педагогічної діяльностій акумулює в собі сукупність моральних норм, цінностей, ідеалів, що визначають ставлення педагога до свого професійного обов'язку. Отже, формуванням цих моральних норм, цінностей, а також вимог, притаманних педагогічній діяльності, займається педагогічна етика, а їх усвідомленням і реалізацією на практиці - педагогічна деонтологія.

Викладене вище зобразимо у вигляді схеми (рис. 1). Рис. 1. Виникнення педагогічної деонтології. Отже, подальша проекція аналізованого явища не лише на професійну мораль і професійну етику, а й на власне педагогічну мораль і етику, зумовила виокремлення поняття педагогічна деонтологія, яку почали цілком слушно тлумачити як науку про комплекс етичних, правових принципів і правил педагога, спрямованих на чесне, сумлінне виконання ним свого професійного обов'язку. Зазначене дозволяє стверджувати, що педагогічна деонтологія як один із складників етики вивчає особливості формування та механізми функціонування принципів і норм педагогічної моралі, виконує функцію регулятора практичних дій учителя в його професійній діяльності.

3. Деонтологія в освіті

Педагогічна деонтологія - наука про професійну поведінку педагогічного працівника, про його обов'язок. Змістом педагогічної деонтології є система морально-етичних норм і принципів, необхідних учителеві для виконання своїх професійних обов'язків [48, с. 7].

Специфіка педагогічної деонтології особливо переконливо виявляється у вимогах щодо ставлення педагога до своєї праці, а саме:

вчитель повинен любити свою професію, постійно цікавитись її досягненнями і проблемами;

завжди пам'ятати про специфіку своєї професії і враховувати її у своїй діяльності;

усвідомлювати відповідальність за результати своєї діяльності;

уміти виявляти гнучкість свого ставлення до учнів, бути толерантним

Предметом педагогічної деонтології є дослідження процесу опануваннята втілення керівництва у практичній діяльності педагогом системи моральних норм, що в сукупності визначає його професійну поведінку. При цьому слід зауважити, що поведінка педагога визначається не тільки знанням соціальних норм (норм моралі, норм-звичаїв, норм права тощо), але і його ставленням до тих соціальних і передусім професійних цінностей (правових, етичних, естетичних тощо), які захищаються цими нормами. Функції педагогічної деонтології. Педагогічна деонтологія, як і будь-яка наука, виконує певні функції, а саме: науково-теоретичну, що забезпечує сутність професійного обв'язку педагога, його деонтологічної готовності, виховання деонтологічних якостей тощо; аксіологічну функцію, що передбачає вивчення і формування ціннісних орієнтацій педагогів у контексті стійких норм моральної свідомості та поведінки; конструктивно-технічну, що забезпечує розробку механізму реалізації виконання професійного обов'язку педагогами, створення сприятливого морально-психологічного клімату в ході взаємодії вчителя з усіма учасниками педагогічного процесу, методів і форм роботи зі сприяння гармонійному розвитку вихованця.

прогностичну, що формує перспективи розвитку педагогічної деонтології, її окремих напрямів (деонтологічна готовність педагога до роботи з дітьми девіантної поведінки, деонтологічна готовність педагога до формування активної особистісної позиції в учнів загальноосвітніх шкіл тощо). Привертає увагу поява і розвиток нових напрямів (деонтологічна готовність вихователя дошкільного навчального закладу, теорія виховання як галузь педагогічної деонтології тощо). Ми розглядаємо принципи педагогічної деонтології як вихідні незаперечні вимоги, що висуваються до професійної діяльності педагога і виконують функцію соціальних орієнтирів його поведінки в різних системах взаємин. Одними з основних є показники, що спираються на постулати біоетики, прийняті на IV Всесвітньому конгресі в м. Токіо, а саме: необхідно визнати автономію особистості (personal autonomy), тобто право кожної людини розв'язувати самостійно всі проблеми, що стосуються й її самої, її психіки, емоційного стану тощо; необхідно дотримуватися справедливості у всьому; необхідно дотримуватися принципу «Не завдай шкоди, а роби добро!», що означає, з етичного погляду,формування культури правильного впливу на людину.

Крім цього, нами визначено такі принципи педагогічної деонтології:

1. Принцип сприяння гармонійному розвитку вихованця відповідно до його природи, що передбачає постійне підвищення педагогом рівня своєї кваліфікації, вивчення ним психології кожного учня з метою стимулювання у дитини інтересу до навчання, активізації його пізнавальної діяльності, реалізацію ідей розвивального навчання.

2. Принцип справедливості, згідно з яким педагог повинен оцінювати себе і всіх учасників навчально-виховного процесу за реальними заслугами і пропорційно витраченими зусиллями.

3. Принцип сприятливого впливу на учня, що постулює ідею не завдаватишкоди його фізичному і психічному здоров'ю. Цей принцип передбачає шанобливе ставлення педагога до кожного учня, колеги з урахуванням їхіндивідуальних особливостей, уміння поставити себе на місце партнера у спілкуванній подивитися на ситуацію з позиції іншого, а також уміння створювати перешкодидля психосоматичних захворювань своїх вихованців, сприяти збереженню, загартовуванню, зміцненню здоров'я, засвоєнню і впровадженню в практику валеологічної грамотності, формуванню особистісних якостей відповідно до деонтологічних вимог.

4. Гуманне ставлення до дітей. Цей принцип моделює усвідомлення повноти величі дитини, її здатність зрозуміти і перетворити на благо все багатство і розмаїття довкілля, з яким дитина пов'язана нерозривно, оскільки є «ядром», центром світу, творцем власного буття.

5. Надання педагогічних послуг дітям незалежно від расової, політичної та регіональної приналежності.

6. Повага до честі й гідності людини /дитини/. Передбачає глибоку повагу до дитини з боку педагога. Лише у справжньому громадянському демократичному суспільстві, де панують свобода та взаємоповага, моральними якостями кожного педагога є честь і гідність, які той повинен транслювати наособистістькожного учня.

7. Демократичний стиль спілкування з дітьми. Передбачає зорієнтованість учителя на розвиток активності учнів, залучення кожного до розв'язання спільних завдань.

В основі керівництва - опора на ініціативу дітей. Безперечно, демократичний стиль є найсприятливішим способом організації взаємодії педагога і школярів. Педагогічна деонтологія вчить ставитися до учня чи колеги не як до об'єкта своїх спостережень і педагогічних дій, а як до особистості зі своїм духовним світом, власними бажаннями, сподіваннями, надіями, острахами. Ігнорування або пряме порушення деонтологічних принципів не лише знижує ефективність педагогічних зусиль, а й може завдати невиправданої шкоди психічному, моральному або фізичному здоров'ю дитини. Принцип «не зашкодь» у педагогіці має не менш глибокий зміст, ніж у медицині. Слово, дія педагога виконують не лише освітню, виховну, інформаційну, а й фізіологічну функції. Саме тому педагог повинен навчатися володіти педагогічною технікою, не завдаючи шкоди здоров'ю дитини.

4. Деонтологія інклюзивної освіти

Сучасний освітній простір, обумовлений реформуванням системи освіти на всіх її ланках вимагає перегляд вимог до фахової підготовки спеціалістів. Особливої уваги набуває проблема підготовка педагогічних кадрів до інклюзивної освіти, які в майбутньому зможуть створити рівні умови при отриманні освітніх послуг всіх дітей без винятку, незалежно від їх рівня фізичного, психічного, розумового розвитку.

Деонтологія інклюзивної освіти оперує цілим рядом категорій. Насамперед, це професійний педагогічний обов'язок. У цьому понятті концентруються уявлення про сукупність принципів і моральних розпоряджень, що ставляться суспільством до особи вчителя, а також виконання ним професійних обов'язків.

Зауважимо, що деонтологія (від грецького «деонтос»- обов'язок і «логос»- вчення) - це: а) етична наука, яка вивчає проблеми обов'язку людини, б) вчення про моральні, професійні та юридичні обов'язки й правила поведінки спеціалістів,ставлення до людини, яка перебуває у сфері виробничих і соціальних стосунків цих спеціалістів. Поняття «деонтологія» застосовується до будь-якої сфери професійної діяльності людини: медичної, юридичної, інженерної, управлінської і, звичайно, педагогічної. Деонтологія науково обґрунтовує необхідність свідомого підпорядкування власних інтересів потребам суспільства в гармонійному поєднанні особистого і суспільного, визначає форми професійної моралі, виконання громадянського обов'язку в конкретній суспільній галузі життєдіяльності.

Педагогічна деонтологія - наука про професійну поведінку педагогічного працівника, про його обов'язок. Змістом педагогічної деонтології є система морально-етичних норм і принципів, необхідних педагогові для виконання своїх професійних обов'язків. Ключовими етичними категоріями педагогічної деонтології є: обов'язок, відповідальність, справедливість, честь і гідність, гуманність, демократичність, повага, співчуття. Поняття деонтології в словниках має розмаїтий спектр тлумачень: у словнику А.Д. Міхельсона «Пояснення 25000 іноземних слів, що увійшли до вживання в російську мову з позначенням їх коренів» деонтологія (грец. від deon, ontos - необхідна, logos -«слово») - це мораль, наука моральності»; у «Словнику іншомовних слів» заред. Н. Комлева деонтологія ([гр. deon (deontos) - належне + logos - вчення] - 1) вчення про обов'язок, що становить розділ етики; 2) сукупність етичних норм і принципів поведінки медичного працівника при виконанні своїх професійних обов'язків (за їх ставленням до пацієнтів і до колег-лікарів);- в «Українському педагогічному словнику» за ред. С. Гончаренка деонтологія (від грец. deov - належне і logos - вчення) - розділ етики, що розглядає проблеми обов'язку, сферу належного (того, що повинно бути), всі форми моральних вимог та їх співвідношення;

Слід зазначити при цьому, що термін «деонтологія» вперше було введено І.Бентамом, який вжив його для позначення теорії моральності. Джеремі (Єремія) Бентам (Jeremy Bentham) (1748-1832) - англійський філософ, юрист, один із засновників Лондонського університету. Організатор і економіст, унауці він відомий тим, що розробив одиніз вузьких напрямів у теорії утилітаризму (utilitas - корисний), стверджуючи, що кожна дія людини має оцінюватися з позиції тієї користі, яку вона приносить людям.

Однак предмет деонтології як учення про моральний обов'язок виявився «малооб'ємним», а поняття «деонтологія» стало в етиці не затребуваним. Не випадково воно майже зникло зі словника фахівців з етики. Проте ідея особливої науки під назвою «деонтологія» не зникла, продовжуючи «таємне» життя. «Інкубаційний період» тривав довгі десятиліття, і врешті-решт «деонтологія» сформувалася як важливий розділ низки наук, що апелюють дорізних сфер соціальної практики: від медицини до спорту.

Уявлення про «деонтологію» як особливу наукову дисципліну в межах системи знань у конкретній сфері соціальної практики (медицини, судочинства, охорони порядку тощо, згодом і журналістики), де розглядається проблема обов'язку в цій сфері практики і в зв'язку з цим система норм найрізноманітнішого порядку і характеру, дотримання яких забезпечує оптимальний перебіг його виконання, «тліло» і ніяк не згасало (а часом і «розгоралося») зовсім не випадково.

Як відомо, будь-якій науці притаманний процес диференціації, що відтак вимагає уточнення її предметної сфери, що актуалізується передусім усередині будь-якої галузі наукового пізнання: медицини, педагогіки, психології, соціології тощо. Цей процес притаманний і деонтології, де, залежно від змісту професійного обов'язку людей різних спеціальностей, можна виокремити такі галузі:

- педагогічна деонтологія - наука про поведінку педагога відповідно до професійного обов'язку;

- медична деонтологія, що комплексно досліджує сукупність принципів поведінки, професійних прийомів спілкування лікаря зі здоровою або хворою людиною, що звернулася до нього;

- психологічна деонтологія, що вивчає етичні аспекти взаємодії «той,хто допомагає - той, хто приймає допомогу» та психологічні особистісні механізми, що забезпечують моральну надійність фахівців, формують професійні компетенції;

- соціальна деонтологія, що вивчає професійно-етичні норми і принципи поведінки й діяльності соціального працівника;

- юридична деонтологія, що є галуззю юридичної науки й узагальнює систему знань про кодекс професійної поведінки юриста.

- журналістська деонтологія, як «система вимог, норм, принципів належної професійної поведінки журналіста; звід правових та етичних норм відповідальної поведінки працівників ЗМІ; «сукупність» тих, хто обслуговує журналістський обов'язок і регламентує норми його виконання незалежно від їх усвідомлення як певної системи категоричних імперативів журналістської поведінки, заданих природою ЗМІ, що діють у тій чи тій ситуації». Отже, педагогічна деонтологія - наука про поведінку спеціалістів у системі «людина-людина» та співвідношенні з їх професійним обов'язком.

5. Основні завдання деонтології інклюзивної освіти

Відповідно, деонтологія інклюзивної освіти - розділ педагогічної деонтології про моральні вимоги, норми, принципи і правила поведінки, що визначають особливості взаємодії суб'єктів інклюзивної освіти.

Завдання деонтології інклюзивної освіти полягають не тільки в розкритті значення професійного обов'язку педагога, відповідальності за результати професійної діяльності, визначенні системи норм і вимог, що ставляться до вчителів у процесі взаємодії з учнями з ООП, їхніми батьками, іншими педагогічними працівниками, а й у виявленні умов їх реалізації у практичній діяльності. Деонтологія інклюзивної освіти роз'яснює значення тих чи інших дій, вчинків, мотивів, характерних особистісних якостей педагогічних працівників, сприяє формуванню необхідних моральних рис, запобігає їх деформації унаслідок тривалого виконання професійних обов'язків. Крім того, у завдання деонтології інклюзивної освіти входить вивчення способів усунень несприятливих факторів, конфліктних ситуацій, що виникають у процесі професійної діяльності, запобігання формального застосування знань вчителями, виховання деонтологічних якостей особистості, а також підвищення престижу педагогічної професії.

Деонтологія інклюзивної освіти вчить ставитися до учня з ООП не просто як до учасника освітнього процесу, а як до особистості зі своїм духовним світом, своїми бажаннями, сподіваннями, надіями, острахами.

Для ефективної організації інклюзивної освіти вчитель повинен скласти повне уявлення не лише про ООП, але й про особливості особистості учня. Педагогічні заходи повинні будуватися залежно від характеру учня з ООП, рівня його виховання, ступеня тяжкості обмеження функціонування. Для кожного учня потрібен індивідуальний підхід і особистісно зорієнтовані завдання. В. Сухомлинський підкреслював, що без глибокого знання душі дитини, особливостей мислення та сприймання навколишнього світу неможливе навчання, немає педагогічної культури. Тільки тому педагогу, який розуміє дитячу душу, учні відкриють себе: «... без знання дитини - її розумового розвитку, мислення, інтересів, захоплень, здібностей, нахилів - немає виховання» [139, с. 343].

Основними принципами взаємодії вчителя з учнями з ООП мають бути такі принципи:

Гуманність і повага до учня - загальна позитивна внутрішня установка вчителя на сприйняття дитини, прагнення розуміти її потреби, інтереси, постійне сприяння розвитку як того, що становить основу її загальнолюдської сутності, так і того, що визначає її своєрідність, неповторність, тобто того, завдяки чому дитина стає індивідуальністю [4, с. 3].

Милосердя - один з істотних проявів гуманності, де поєднались два аспекти: духовно-емоційний (переживання чужого болю, як свого) і конкретно-практичний (порив до реальної допомоги).

Емпатія - це вміння осягати душевний стан, переживання дитини, розуміти її емоційну мову, реагувати на її психологічний стан. Також це інтуїтивне розуміння психологічного настрою, вміння зрозуміти дитину, зрозуміти її приховані мотиви, душевне сум'яття, ототожнення своїх почуттів з емоціями дитини, а також усвідомлення її винятковості, індивідуальності.

Толерантність включає терпимість, стійкість до стресу, невизначеності, конфліктів, поведінкових відхилень, агресивної поведінки, до порушення норм і меж. Педагогу у професійній діяльності часто доводиться проявляти толерантне, спокійне ставлення до нетипової поведінки дитини з ООП, нечіткого мовлення, а часом і його відсутністю.

Педагогічна справедливість - неупереджене, об'єктивне ставлення педагога до учнів з ООП, яке ґрунтується на любові та повазі до них, абстраговане від особистісних симпатій або антипатій.

Педагогічний оптимізм щодо дітей з ООП передбачає впевненість у прогресі в розвитку дитини, вірі в її можливості. Водночас не варто ставити завищених вимог до дитини, очікувати від неї більш високих результатів, які дитина не здатна досягти. Адже інклюзивна освіта - це не усунення недоліків в учнів з ООП, а зміцнення всього позитивного, що є у них. Тому вся педагогічна діяльність повинна бути спрямована на розкриття сильних сторін учня та його можливостей. Деонтологія інклюзивної освіти вимагає, щоб педагог підтримував моральний стан дитини, звертав увагу навіть на незначні позитивні зрушення у навчанні.

6. Х-ка принципів деонтології інклюзивної освіти

Принципи деонтології інклюзивної освіти - це вихідні незаперечні вимоги, що висуваються до професійної діяльності педагога і виконують функцію соціальних орієнтирів його поведінки в різних системах взаємостосунків: з учнями з ООП, їхніми батьками, колегами по роботі, суспільством.

До зазначених принципів належать:

повага до дитини з ООП - ставлення до дитини як до особистості, визнання за нею права на помилку, сприймання її такою, якою вона є, повага до її гідності, віра в її можливості;

розуміння дитини з ООП - орієнтування у її слабких і сильних сторонах, відчуття її стану, настрою, прогнозування майбутньої поведінки;

допомога і підтримка дитини з ООП - сприяння соціалізації дитини в шкільному колективі, спираючись на її сильні сторони, створення атмосфери безпеки і довіри, сприяння рівноправним партнерським стосункам;

постійне удосконалення і розширення професійних знань. Говорячи про необхідність постійної роботи над собою, К. Ушинський переконливо стверджував, що справжній учитель - це той, хто постійно сам вчиться, займається самоосвітою, знайомиться із найновішою педагогічною літературою, підвищує й удосконалює свою кваліфікацію;

уміння вирішувати складні ситуації, з'ясовувати причинно-наслідкові зв'язки. Щоб прийняти правильне рішення, вирішити ситуацію, допомогти дитині, педагогу треба відчути, вивчити, дослідити, встановити причини, мотивацію дій, вчинків, поведінки дітей з ООП;

вимогливість учителя до себе, що дає змогу проаналізувати свої дії, поведінку, усвідомлювати переваги, недоліки. Об'єктивна оцінка своєї особистості сприяє професійному зростанню, самовдосконаленню;

підтримка морального стану учня з ООП, підкреслення позитивного значення навіть найменшого прогресу в навчанні;

тактовність, у тому числі вміння дотримуватися конфіденційності інформації та особистих таємниць учня.

Порушення деонтологічних принципів не тільки знижує ефективність педагогічних зусиль, а й може завдати шкоди психічному, фізичному здоров'ю дитини з ООП.

Вчитель несе відповідальність за обрані цілі, завдання, зміст, методи навчання дитини з ООП, оскільки дитина з ООП найбільше залежить від педагогічної допомоги, ніж її однолітки, які не мають ООП.

Важливу увагу вчитель має приділяти роботі з батьками дітей з ООП. Педагог повинен відводити достатньо часу на пояснення батькам особливостей навчання дитини з ООП. Під час розмови необхідно говорити зрозуміло, доступно, уникати специфічної термінології. Варто підкреслювати позитивні якості, сильні сторони дитини з ООП. Вчитель повинен давати батькам можливість висловити свою думку, уважно слухати їх. При розмові з батьками потрібно уникати елементів зайвого оптимізму та залякування. Вчитель повинен враховувати стилі сімейного виховання, які негативно впливають на особистісний розвиток дітей з метою подальшого їх корегування, а саме:

гіпопротекція - це брак опіки і контролю за поведінкою або ж повна бездоглядність дітей;

домінуюча гіперпротекція - це загострена увага і турбота батьків про дитину, що поєднуються з дріб'язковим контролем, надмірною кількістю обмежень і заборон та посилює несамостійність дитини, її нерішучість, безініціативність, невміння захищати себе;

потураюча гіперпротекція - це потурання всім бажанням дитини, що призводить до формування у неї неадекватно високого рівня домагань;

емоційне неприйняття - це ігнорування потреб дитини, а іноді навіть жорстоке поводження з нею;

виховання в умовах підвищеної моральної відповідальності - це коли перед дитиною ставляться вимоги, що не відповідають її віку та реальним можливостям [131].

Отже, деонтологія інклюзивної освіти розглядається як сукупність вимог до професійної поведінки вчителя. Цей термін визначає характер взаємостосунків вчителя з іншими учасниками освітнього процесу та його морально-гуманістичні якості. До складових деонтології входять такі поняття: гуманність, милосердя, толерантність, професійний педагогічний обов'язок, педагогічна справедливість, педагогічний оптимізм, самоконтроль педагогічної діяльності тощо. Кожна із складових має свою сутнісну характеристику та є частиною міцного етичного фундаменту педагога. Від дотримання вчителем деонтологічних принципів у взаємостосунках з дітьми з ООП залежить їх подальший успішний психофізичний розвиток.

7. Вимоги до моральності, пролфесійного обов'язку та професійної поведінки вчителя в інклюзивному класі

Аналіз європейського профілю вчителя інклюзивного класу дає змогу сформулювати класифікацію професійних компетентностей вчителів, яку представлено в табл. 1. До основних компонентів професійної компетентності вчителя інклюзивного класу варто віднести мотиваційно-ціннісний, когнітивний, організаційно- діяльнісний, рефлексивний компоненти.

Структура професійної компетентності вчителя інклюзивного класу

Водночас учителю в умовах інклюзивної освіти мають бути притаманні і деякі суб'єктивні риси, що в поєднанні з об'єктивними знаннями й уміннями є необхідними для його продуктивної роботи. До таких рис належать: педагогічна чуйність, що полягає у здатності за найменш значними виявами помічати зміни в психічній діяльності, поведінці, загальному стані дитини й адекватно на них реагувати; терпіння і наполегливість у досягненні поставленої мети; твердість і послідовність, організованість, педагогічна тактовність.

Інклюзивна освіта аж ніяк не обмежується одним лише шанобливим ставленням до дитини з ООП. Вчитель, який працює в умовах інклюзивної освіти, повинен мати високий рівень самоконтролю педагогічної діяльності. Йому необхідно сформувати вміння, що дають змогу справлятися з негативними емоціями, навички релаксації, вміння володіти собою, здатність адаптуватися у складних, несподіваних ситуаціях. Самоконтрольучителя, йоговрівноваженість, емоційнастійкістьдаютьзмогупопередити конфліктні ситуації у стосунках між дітьми та педагогом. Велику роль у цьому відіграє витримка вчителя, його доброзичливість, здатність підтримувати діяльність дитини.

Деонтологія інклюзивної освіти оперує цілим рядом категорій. Насамперед, це професійний педагогічний обов'язок. У цьому понятті концентруються уявлення про сукупність принципів і моральних розпоряджень, що ставляться суспільством до особи вчителя, а також виконання ним професійних обов'язків.

Размещено на Allbest.ru