Проблема естетичного переживання в некласичній естетиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема естетичного переживання в некласичній естетиці

На відміну від класичної естетики, теоретики художнього авангарду відкрили в естетичному переживанні самодостатній, автономний феномен. Традиційні мотиви «мімезису» і «катарсису» в розумінні естетичного переживання змінилися мотивами його «ізоляції», самоцінності. Разом з тим посилилась увага до його феноменологічних, інтертекстуальних, евокативних можливостей. У переживанні відшукується духовно-чуттєві механізми конструювання образності, теургічного будування художніх текстів, інставрації сенсів.

Отже, спектр тлумачень природи і можливостей естетичного переживання лишається граничне широким - від психофізіологічного до релігійного, від семіотичного до феноменологічного та синергетичного. Естетичний плюралізм авангардизму відображує, по-перше, множинність художніх позицій і текстів авангарду, а по-друге, його генетичні зв'язки з посткласичною естетикою другої половини XIX століття (від утилітаризму і прагматизму до ірраціоналізму та містицизму). Багато хто з післягегелівських естетиків - С.Кіркегор, Ф. Ніцше, А. Бергсон, Дж. Дьюі - стали провісниками художніх пошуків, обґрунтовуючих їх теоретичних програм і маніфестів.

Розглянемо деякі посткласичні та «некласичні» позиції в розумінні естетичного переживання як важливого елементу вираження й конституювання нової чуттєвості. Разом з диференціацією пізнавальних настанов і парадигм спробуймо узагальнити різні підходи в єдиній методології - методології «ізоляціонізму» (Р.Гаман, К.Белл, Х.Ортега-і-Гассет, Т.Еліот та інші). В ній естетичне переживання розбирається поза своїх численних зв'язків, чи то на щаблі соціального, чи то духовно-морального буття людини. Більшість концепцій так чи інакше об'єднується інтересом до чуттєвої «чистоти» переживання, до його аналізу як суто психічного, емотивного явища.

Посткласична і модерністська естетика нерідко зводить переживання вищого, соціокультурного ґатунку до нижчих, психофізіологічних через усунення з них рефлективного, соціально- духовного начала. В естетичній чуттєвості вона бачить відсутність «стабільних соціальних інстинктів» (Харіх), «почуття задоволення, що не має функцій» (Гелен). Російський естетик кінця XIX століття В.Велямович, захищаючи утилітаристську концепцію прекрасного як корисного, стверджує, майже в дусі майбутнього фрейдизму, що естетичне почуття складається із «сукупності багатьох ідеальних статевих насолод» [11]. Психофізіологічні погляди на естетичне переживання відтоді закріплюється в теорії «афектів» (К.Ланге), «фізіології насолод» (Монтегацца) тощо.

Для цих та інших некласичних концепцій естетичного переживання є характерним стале ігнорування його соціальної, смисложиттєвої, духовної цінності. Це призводить до соціокультурної ізоляції переживання, до універсалізації його біологічних, еротичних, гедоністичних факторів. Згідно з так званим «законом ізоляції переживання», естетичне чуття тяжіє до себе, і сутність його полягає в моменті ізоляції від життєвих умов і відносин, у звільненні від позаестетичних факторів. У такий спосіб утверджується естетська апологія «чистого» мистецтва, а тенденційне мистецтво класифікується як мистецтво «художньої реклами» (Р.Гаман).

Екзистенційні концепції наголошують на індивідуально- особистісному моменті естетичного переживання. Воно зводиться або до однієї з форм девіантного стану психіки (Мейлер), або до несправжньої «реалізації свободи» (Ж.-П. Сартр). Водночас для екзистенціального вчення про «безпосередню чуттєвість» також є характерним ізоляціоністське розуміння переживання як у перцептивному, так і в продуктивному плані. Естетичне переживання в екзистенціалізмі веде до ескапічної активності, втечі від соціальної цензури до персоналістичного світовідношення. Диктат соціуму змінюється на «диктатуру чуттів».

Близько стоїть до цієї концепції і американський естетик В.Воррінгер. Глибоку, приховану сутність естетичного переживання він бачить у «потребі в самовідчуженні» [14]. Це пов'язано із намаганням позбавитись від «випадковості людського буття», що є можливим на шляху споглядання необхідності за допомогою абстрагування. Якщо життя відчувається як «порушення естетичної насолоди», то відчуднення від життя, чи то самовідчуження й буде естетичним переживанням. У модерному мистецтві воно має тенденцію до абстрагування як однієї з форм насолоди. Самовідчуднення розуміється Воррінгером як «себевтілення» - занурення у зовнішню форму, в естетичний об'єкт, у художній текст.

Відрив сфери естетичних переживань від соціальних відносин і творчого самовираження особи є властивим і концепції «емоціоналізму», яку репрезентують К.Лаурица і С.Хоанкаваара (Фінляндія). В ній переживання трактується лише як емоційне «динамічне поле», котре ґрунтується на безпосередньому чуттєвому враженні без усіляких зв'язків із соціальним досвідом людини. І справді, чистий емотивізм сприйняття виправдовує себе у сфері абстрактного мистецтва і супрематизму, де полишаються осмислені сенсожиттєві цінності. переживання некласична естетика

Натомість естетика неотомізму доводить функції естетичного переживання до забезпечення літургійного спілкування з Богом. Досягається воно через переживання релігійної музики, піснеспівів, містерій, храмову дію, а також через особисту «емпатію» з глибоко віруючими письменниками і художниками. На цьому грунті деякі дослідники зближують мистецтво авангарду і релігійну свідомість взагалі [110]. Але у більшості випадків в естетиці авангарду відбувається редукція соціокультурної дієвості естетичного переживання. Багатьом естетикам модернізму воно уявляється як «збудження з відпочинком» (Паффер), «безтурботний спокій» (Мюнстерберг), «занурення у насолоду споглядання» (Ортега-і-Гассет).

Немов той Орфей, я граю мелодію смерті на струнах життя й до всієї краси землі, до очей твоїх, владних над небом, лиш темно промовити вмію.

Інгеборг Бахман

Чому ізоляціоністська тенденція в авангардизмі має перевагу? Як на мене, це є теоретичною реакцією на практичне безсилля «чистого» мистецтва, нездатного здійснити трансформуючий вплив на людське буття в соціумі. Але, як не дивно, передусім на це страждають і заангажовані, «аффірмативні» твори. Навіть разом із всією духовністю технологічного суспільства вони не можуть перебороти чуттєвого відчуження людини, зробити її почуття більш людяними. Мистецтво стало безсилим.

Це помітили ще на зламі ХІХ-ХХ століть. «Думки, образи, картини, шляхетні промови, піднесені принципи - але не живі люди - зачіпають чуттєвий бік нашої природи... але завжди даремно, без наслідків. Ми «плачемо над бідною Офелією», співчуваємо датському принцеві, британському королю, людству, народу, Європі, Америці, дикунам, майбутнім генераціям, Гектору і Андромасі, - всім, опріч безпосередньо близьких нам людей... Одне слово, сурогат чуттів, фальсифікація альтруїзму майже цілком витиснули з нас справжні почуття, дієвий альтруїзм» [109]. Виходить імпотенція мистецтва замість пафосу естетичного почуття, соціальної активності естетичного переживання.

А інакше поки що бути й не може. В умовах тотального відчуження дегуманізація й деестетизація людської чуттєвості є цілковито закономірними. Адже чуття володіння, як основа відчуження, та естетичне переживання, як чуття повноти життя, альтернативно протистоять одне одному. «Скупий не може співати про втрачені гроші».

В умовах споживацької цивілізації естетичні переживання, як і інші види чуттєвих відношень, теж можуть стати збездушеними, бездієвими, замкненими на себе. Вони досить часто втрачають свою культуростворюючу функцію, яка полягає в одухотворенні чуттєвості, у прилученні людини до суспільних цінностей, ідеалів і дій. Естетичні переживання набувають відтак «ізоляціоністський», умовний, ситуаційний характер. Зміст їх все більш втрачає смисложиттєву цінність, а форма перетворюється в евокативну реакцію на знаки-символи замість щирого співчуття, співпереживання, спів-діяння у людських ділах. Разом з «девальвацією» естетичного переживання втрачається і соціокультурний сенс буття, гуманітарне наповнення повсякденних дій і вчинків. «Ми не можемо не бачити трагічного занепаду нашого справжнього способу життя, - відзначав Г.Рід. - Ми впрост не маємо нормального естетичного досвіду. Він є цілковито витиснутим рутиною машинної цивілізації» [30].

Сучасна західна естетика із болем констатує не тільки загальний занепад людської чуттєвості, але й появу девіацій у сфері естетичній. Недовіра до класичного мистецтва і традиційним формам краси пов'язується з втратою адекватних підходів до сприйняття, переживання й оцінки. У сучасного споживаючого індивіда, у людини-Протея вони вже не можуть викресати ту божественну іскру піднесеного почуття, як у минулі часи. За думкою М.Гартмана, при цьому відбувається «підтасовка» під естетичний предмет чогось іншого. У гартманівській «Естетиці» розробляється детальна системологія таких «підмін», естетичних сурогатів [17]. Наводимо повністю можливі псевдоестетичні підходи, тобто перетворені форми естетичної свідомості (класифікація наша):

1. «Захоплення одним предметом, або коли нема захоплення, то все ж є інтерес до нього». Цей підхід виявляється у жаданні розваг або відверненні від буднів. Класифікація: гедонізм, компенсаторство.

2. «Схильність до поверхового, дешевого ефекту», коли досягається «відносно заяложений і банальний вплив на чуття, розраховані на розчуленість і сентиментальність». У цьому підході здійснюється лише насолода буянням власної фантазії. Класифікація: кіч, ілюзіонізм.

3. «Внутрішня концентрація або самонасолода почуттям власного задоволення замість насолоди предметом». Це так зване «автоестетичне відношення». Класифікація: нарцисизм, «ячництво».

4. «Світоглядно визначений підхід, для котрого є важливою лише досить примітивно створена їм картина світу». (У Гартмана наводиться приклад популярно-метафізичної картини світу в романтизмі, заснованої на звеличуванні людського «я»). Класифікація: просвітницький ідеологізм, міфологізм, утопізм.

5. Спроба примусити мистецтво слугувати якійсь практичній меті, -політичній, релігійній, або навіть матеріальній. Цей підхід призводить, за Гартманом, до неправдивого розуміння мистецтва та естетичних цінностей. Класифікація: праксеологізм, прагматизм, афірматизм.

Зрозуміло, що 4-й і 5-й пункти гартманівської класифікації псевдоестетичних підходів пов'язані з «деідеологічною» спрямованістю естетичного дослідження німецького естетика- феноменолога. Вони принципово занижують світоглядні, соціальні чинники естетичної чуттєвості. А перші три типи квазіестетичного відношення дійсно мають місце, наприклад, у «масовій» культурі, коли естетичне переживання зводиться до вульгарної самонасолоди, до куцого нарцисизму, до фізіологічного гедонізму.

Повернемось одначе до поставленого раніше питання. Як все ж таки є можливим досягнення адекватних форм естетичного переживання, які ведуть до формування дійсно «нової чуттєвості», до подолання людського відчуження і девіацій?

Теоретики авангардизму вбачають шлях чуттєвої емансипації людини в мистецтві через прорив у глибинні шари переживання, часто зовсім не зачеплені сучасною цивілізацією. Вони шукають в ньому особливі, «одвічні» властивості, які під впливом епатуючих творів можуть бути порозбуджені та видобуті з-під пізніших культурних нашарувань. Повернення доцивілізаційних атавізмів, протоестетичних образних форм вважається гарантом «чистоти» художніх текстів, їх безпосереднього, пралогічного характеру. Таке занурення в архетипи підсвідомого знаходимо в наївізмі, неосюрреалізмі, натуралістично-магічній фігуративності. Тяжінням до одвічного, «пташиного» сприйняття є, наприклад, сучасний український вірш про вишиванку у стилі неоміфологічного примітивізму:

Вишиваний рушник: птахи на правічному дереві. Дивлюся на них, спокійних птахів,

Оглядаюся довкола пташиними очима, Я птах.

Олесь Ільченко

Естетичне переживання в естетиці авангарду пов'язується з внутрішніми трансгресіями світосприйняття. Нагадаємо, що трансгресія є неможливою без сміливого прориву кордонів діяльності й сприйняття через творчість, нерутинні дії взагалі. Так, теоретик італійського футуризму Ф. Маринетті обгрунтував у своєму маніфесті такі нові методи творчості, як «слова на свободі», «бездротове уявлення», «семафоричне використання прийменника», «дієслово у невизначеному способі». Що стосується останнього, то, за думкою Маринетті, «лише у невизначеному способі дієслово може передати чуття цілісності життя та еластичність розуміючої його інтуїції» [68].

Не випадково природу і механізми художньої трансгресії вивчають також за девіантними моделями життєдіяльності, свідомості й поведінки людей (шизоаналіз). Зокрема, дослідників цікавлять світоглядні переживання у представників кримінального світу, у психічно хворих, серед офір масового психозу, соціального фанатизму й істерії. І навпаки, естетичні методи дослідження трансгресій в авангарді застосовуються при вивченні творчості тих, хто страждає на психічні розлади (шизофренія, паранойя і т.д.).

Психіатрія та естетотерапія надають багатий матеріал для розуміння хворобливих трансгресій як підсвідомих «позамежевих» дій, що досягаються або у психопатологічних, або в евристичних, художньотворчих станах. Цей матеріал сприймається як доказ атавістичної, пралогічної природи художніх текстів, які мають архетипне походження й існують як деякий «пташиний» архі-текст. Він актуалізується у понадчуттєвій, «присмерковій» свідомості митця, у межовій ситуації творчості. У світовій естетиці добре відомі концепції митця як «невротика» і «психотика», які репрезентують, відповідно, З.Фрейд і Г.Рід. А Ч.Ломброзо пов'язував геніальність із безумством.

Ці уявлення теоретики авангардизму намагаються перенести і на розуміння переживання, що виникає у сприйнятті мистецтва. Воно (переживання) наділяється особливими психічними і герменевтичними якостями. Так, підсвідоме відтворення соціального і художнього досвіду в акті апперцепції робить естетичне переживання здатним миттєво, інтуїтивно, через сполох «озорені ія» осягнути сенс художнього тексту. Завдячуючи подоланню авангардом буденності та рутини, глядач підіймається до прихованого від профануючого погляду, «сакрального» смислу артефактів. Досвідчений глядач активно конструює те, що є невидним банальному сприйняттю, надає естетичної цінності різним текстам культури, аж до так званих «об'єктів» та «інсталяцій». Естетичне переживання вносить смислозначущі цінності у відчужений та байдужий світ, перетворює його у світ культури. У такий спосіб проривається вузький горизонт безпосереднього прозаїчного існування й сприйняття, вульгарність перцептивних стереотипів.

З цієї точки зору у своїй «Психології уяви» Ж.-П. Сартр розбирає естетичне переживання як дещо сноподібне, схоже на сновидіння. І якщо естетичне споглядання - це немов «викликаний сон», то зворотний перехід до дійсності настає в «аутентичному пробудженні». Сноподібна природа естетичного переживання перетворює будь-який об'єкт у щось нереальне, а твір художнього авангарду - в ірреальність.

На мою думку, звідси й випливає особлива, ірреальна та іноестетична суть художніх текстів авангарду. Адже їхнє існування залежить від сприйняття, уяви, фантазії, «нової чуттєвості». Як привиди, фантоми чи галюцинації, вони оживають лише в переживанні, яке є адекватним тексту, корелює з віртуальністю образу-симулякру. Ситуаційність сприйняття робить переживання іноестетичним, тобто не таким, як у царині довершеної реальності та реалістичного мистецтва. Воно трансгресує у віртуальний світ, стає умовним і симуляційним.

В естетиці авангардизму через це підвищується естето- і образотворча роль уявлення, котре, подібно до парамнезії, здійснює вторгнення у трансчасові та ірреальні структури. Через сартрівську неантизацію переживання стає способом освоєння недійсного, уявного предмета, художнього тексту як евокативної мета-реальності. Уява і переживання феноменологічно конституюють її образні якості, іноестетичні виміри. Авангардистська образність, отже, створюється, за Сартром, уявленням, а переживання переводить його ірреальні структури у психологічний план світовідношення. Естетичне переживання як «сон наяву» досягається за допомогою ширяння фантазії, відриву чуттєвості від повсякденних реалій, зануренням в ірреальні шари художніх текстів.

Трансгресивну сутність естетичного переживання відзначає і сучасний американський естетик Е.Дж.Колмен, чиї погляди викладемо у заключення. Як редактор великої збірки статей про різновиди естетичного переживання, він підкреслює здатність останнього долати практичність, приземленість і хаотичність людського існування. Різноманітні підходи до переживання в естетиці авангарду, за думкою Колмена, так чи інакше виокремлюють його транс-практичні, транс-мирські і транс-хаотичні якості [152]. Всі вони наближені до нової чуттєвості, забезпечуючи відрив естетичних чуттів від прагматичних, «земних» (профанних) і неупорядкованих феноменів буденного буття.

1. Транс-практична якість естетичного переживання виявляється в аппреціації - інтегральному духовному стані, в якому зливаються докупи сприйняття, смак, оцінка, досвід, що не мають безпосереднього зв'язку з практичною життєдіяльністю людини. В авангарді апрактичність сягає найвищих щаблів, ігноруючи навіть предметність зображення, «коли в коробку золоту поняття часу замикаю» (Р.Бабовал).

2. Транс-мирська якість призводить до сигніфікації - появі знаково-символічного поля, відірваного від речевої предметності і маючого евокативний характер. Художні тексти авангарду - це своєрідний «політ над гніздом зозулі», це підйом у Гімалаї духу, до «Шамбали», якнайвище над буденними, мирськими турботами. Саме тут осягається «мить, що ковдрою зірок враз цілу вічність заспокоїть» (В.Бурбела).

3. І, врешті, транс-хаотична якість естетичного переживання виявляється в його структурній організації, що має багатошаровий характер і упорядковує не тільки інтенціональний процес сприйняття, але й феноменологічні властивості культурної предметності. «Гра в Хаос» в авангарді досягається за рахунок подолання хаотичних елементів тексту і сприйняття, створення інораціональної та іноестетичної мета-реальності, „хаосмосу». Парадоксально, але ж факт! Тільки в авангарді може існувати «гаряча надія померти і бути живим» (Іван Козаченко).

Всі відзначені якості естетичного переживання безперечно впливають на трансформацію людської чуттєвості, поглиблюючи її духовні, евокативні, гармонізуючі структури і шари. Через авангардизм у мистецтві стимулюється «нова чуттєвість», закликана подолати соціальні девіації та естетичне відчуження людини. Авангард і нова чуттєвість намагається все людське буття зробити «художнім текстом», внести до нього живі біографічні сенси та ігрові форми. Життя завдяки мистецтву стає «автобіографією», твором на персоналістичні, «солов'їні» теми.

Є слова - співучі синиці,

І навіть - слова-солов»і.

їх частіш вимовляти годиться,

Друзі мої.

Ганна Черінь

Размещено на Allbest.ru