Естетичні погляди Івана Нечуя-Левицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Естетичні погляди Івана Нечуя-Левицького

Йолкіна Лариса Віссаріонівна кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри української літератури, Український державний університет імені Михайла Драгоманова, м. Київ

Анотація

Стаття присвячена висвітленню особливостей націєцентричних поглядів Івана Нечуя-Левицького, реалізованих у художній творчості та літературно-критичних працях. Здійснене дослідження дає змогу розширити уявлення про національний дискурс доробку митця. Аналіз таких праць, як «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)» та «Загальний огляд найновішої русько-української літератури», допомогли розкрити естетичні смаки письменника, його погляди на особливості моделювання національного реалістичного полотна в українській прозі.

У дослідженні з'ясовано, що Іван Нечуй-Левицький уважав непридатною для українського читача система цінностей та естетичних ідеалів, сформованих у літературі Московії. Виявлено, що письменник визнавав українську літературу як самодостатню й цілком самобутню в порівнянні з писаннями великоросів. Національний фактор, який реалізується через етнографічні елементи, мову, світогляд, спосіб самореалізації, міфологію і фольклор, для митця постає як джерело формування національного реалістичного письма. У статті розкрито погляди митця на важливість української мови та відтворення національного характеру як важливих факторів відображення українського життя.

Уживання національної мови розглядається як обов'язкова складова ідентифікації національної літератури. Виокремлено розуміння митцем художньої правди, що сприяє формуванню реципієнта як особистості, яка осмислює реалії життя і формує свій погляд на світ і його будову. Важливим є розуміння того, що Іван Нечуй-Левицький, розглядаючи національну естетику, особливу роль приділяє українській міфології як джерелу, у якому відтворюється національна залюбленість у красу й неповторність світу, досконалість природи. Таке сприйняття світової гармонії українцями письменник реалізує в низці епічних творів, моделюючи національні типи, психологічні портрети українців.

У статті висвітлено індивідуальні авторські погляди на використання національного потенціалу українців задля творення української літератури як складової національної культури.

Ключові слова: націєцентризм, національна література, український національний характер, естетичний ідеал, психологічний тип, літературно- критичні праці, проза.

Abstract

Yolkina Larysa Vissarionivna Ph.D. in Philological, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Ukrainian Literature, Ukrainian State University of Mykhailo Drahomanov, Kyiv,

IVAN NECHUY-LEVYTSKY AESTHETIC VIEWS

The article is devoted to highlighting the features of Ivan Nechuy-Levytskyi's nation centric views, implemented in his artistic work and literary and critical works. The conducted research makes it possible to expand the idea of the national discourse of the artist's work. Analysis of such works as “The Uselessness of russian Literature for Ukraine and for Slavs (Contemporary Literary Direction)” and “General overview of the latest russian-Ukrainian literature” helped to reveal the aesthetic tastes of the writer, his views on the peculiarities of modeling the national realistic canvas in Ukrainian prose.

The research revealed that Ivan Nechuy-Levytskyi considered the system of values and aesthetic ideals formed in the literature of Moscovy to be unsuitable for the Ukrainian reader. It was revealed that the writer recognized Ukrainian literature as independent and completely original in comparison with the writings of the russia. The national factor, which is realized through ethnographic elements, language, worldview, way of self-realization, mythology and folklore, appears to the artist as a source of formation of national realistic writing. The article reveals the artist's views on the importance of the Ukrainian language and the reproduction of the national character as important factors in the reflection of Ukrainian life.

The use of the national language is considered as a mandatory component of the identification of national literature. The artist's understanding of artistic truth is singled out, which contributes to the formation of the recipient as an individual who makes sense of the realities of life and forms his view of the world and its structure. It is important to understand that Ivan Nechuy-Levytsky, considering national aesthetics, assigns a special role to Ukrainian mythology as a source that reproduces the national love for the beauty and uniqueness of the world, the perfection of nature. The writer realizes this perception of world harmony by Ukrainians in a number of epic works, modeling national types and psychological portraits of Ukrainians.

The article highlights the author's individual views on the use of the national potential of Ukrainians for the creation of Ukrainian literature as a component of national culture.

Keywords: national centrism, national literature, Ukrainian national character, aesthetic ideal, psychological type, literary and critical works, prose.

Постановка проблеми

Художня література як складова національної культури є важливим фактором формування ідентичності як особистості, так і цілої нації. Українське письменство в цьому процесі відіграє неабияку роль. У цьому контексті важливою є постать Івана Нечуя- Левицького, який питанню української самості приділив значну увагу як у літературно-критичних працях, епістолярії, так і в художній творчості.

Для розвитку сучасного літературознавства, для правильної оцінки значимості постаті письменника в національній культурі є важливим зрозуміти й оцінити основні потуги митця в осягненні проблеми національної самоідентифікації через розуміння націєцентричності художніх явищ. Значний масив творів письменника засвідчує таку спрямованість його естетичних поглядів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Естетичні погляди Івана Нечуя-Левицького вже неодноразово потрапляли під увагу сучасних літературознавців і були певним чином окреслені в їхніх працях. Зокрема цьому питанню в останні десятиліття приділили свою увагу в дисертаційних дослідженнях І. Абрамова [1], А. Амбіцька [2], Я. Муравецька [8]. Досліджуючи публіцистичні та літературно-критичні статті ці науковиці звернули увагу на акцентуванні митцем проблеми національної специфіки українських текстів красного письменства. Під час аналізу літературної творчості митця дослідниці виявляли основні риси українців, які особливим чином окреслював письменник. У дисертаціях розглядалися як художні твори, у яких розкрилася естетика прозаїка, так і публіцистичні, літературно-критичні праці та епістолярій. Невід'ємною складовою цих досліджень є співвіднесення теоретичних і практичних елементів аналізованих текстівю.

Водночас, цілісне й системне окреслення націєцентричності естетичних поглядів Івана Нечуя-Левицького не здійснювалося.

Мета статті - системне розкриття націєцентричності естетичних поглядів Івана Нечуя-Левицького шляхом аналізу його літературно- критичних, публіцистичних статей, епістолярію та художньої прози.

Виклад основного матеріалу

Націєцентризм у літературі є базовим фактором існування національної культури. Творчість письменників, естетичні погляди яких розвиваються саме на такій основі, становлять ядро української культури та сприяють формуванню нації. Не є винятком і доробок Івана Нечуя-Левицького, який не лише в межах красного письменства, в й у літературно-критичній царині розкрив естетичні цінності нашого народу.

Митець прагнув систематизувати своє бачення особливостей розвитку українського письменства на противагу іншим літературам. Національна самість лягає в основу його теоретичних і публіцистичних суджень та є домінантою в літературній творчості.

Важливу роль у розкритті націєцентричного спрямування естетичних поглядів Івана Нечуя-Левицького відіграє його праця «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)» (1878, 1884), яка висвітлює проблему в трьох площинах: українськість, національна мова, народність реалістичного письма.

Свій екскурс літературними шляхами України митець розпочинає з візантійсько-болгарського періоду, рухаючись до ХІХ століття, коли українське письменство здійснює свій абсолютно самостійний оригінальний рух у напрямі створення національного тексту. З дослідницькою прискіпливістю він аналізує кожну складову художньої творчості письменників доби, до якої належить і сам, та їхніх попередників.

Звертаючись до початків нашої літератури Івана Нечуй-Левицький зазначав, що «найдавніший період літератури на Україні був візантійсько-болгарський. Давній Київ був тодішнім літературним центром. Християнство поперед усього перейшло з Греції в Київ, а з християнством перейшло з Греції та з Болгарії і візантійсько-болгарське письменство. Болгарська книжність розвилася поперед усього на Україні: там появились твори київських митрополитів: Іларіона, Леонтія, Іоанна II, проповіді св. Феодосія Печерського, Кирила Туровського, літопись св. Нестора, поученіє Володимира Мономаха, “Руська Правда”, “Слово о полку Ігореві” і т. д. З Києва болгарська книжність пішла на далекий північний край [...], пішла сама, без присилування. Літературне діло в ті давні добрі часи робилось само по собі, без офіціяльного присилування, йшло куди хотіло і куди могло» [12, с. 28]. Наголошуючи

на тому, що саме Київ став центром розвитку національної культури, в основі якої формувалася українська література на базі візантійсько- болгарського письма, митець окреслює логіку безперервного становлення нашої національної літератури від самих її початків до своєї сучасності. Звісно, із позиції ХХІ століття ми можемо критикувати якісь його судження, але не заперечимо саму логічність поступу, розкритого Іваном Нечуєм-Левицьким.

Важливим є бачення шляху входження України в європейський літературний (культурний) простір. Дослідник зазначає, що від XIV століття в Україні (зокрема в Острозі, у Києві, у Вільні та у Львові) з'являються польські школи. У цей час Україна одходить до Польщі, «а через Польщу, через польські школи, туди зайшла з Європи європейська просвіта під образом схоластики й клясицизму, та просвіта, що тоді панувала по всій Європі» [12, с. 32].

Пропаганда католицизму та польськості змусила українців закладати національні навчальні заклади із науковою системою, «котра панувала в польських школах» [12, с. 32]. Це мало сприяти національному розвитку нашого народу в оточенні чужих культур та під їхнім тиском.

Період, коли українське письменство повністю й безапеляційно відсепарувалося від інших літератур розпочинається від середини XVIII століття. Саме цей час і розглядається як закріплення націєцентричності в українській літературі. Частина представників красного письменства йшла цим шляхом цілком усвідомлено й відкрито, частина робила це інтуїтивно.

Спочатку (окремим абзацом) Іван Нечуй-Левицький розкриває сумну картину, що наштовхує на думку про занепад національної культури на наших споконвічних землях: «В той час Україна, щодо просвіти, була забута руськими царями. Давня Київська академія зоставалась з своїм схоластично-клясичним духом. Сковорода писав свої твори в клясично-аскетичнім моральнім тоні, а Галичина одійшла в 1772 році під австрійську державу і додержала те клясично-церковне прямування аж до 30-х років теперішнього віку, коли Іосиф Левицький та Лісенецький в 1838 році писали вірші зовсім в тоні києво- могилянськім. На Україні просвіта падала і ні один петербурзький цар не квапився її піддержати вищими та середніми школами» [12, с. 40]. Але буквально наступний абзац малює нам іншу картину - можливість власного національного розквіту, національного уґрунтування мистецтва та культури загалом. Малюнки цих змін, акценти, які розставляє письменник свідчать про націєцентричний стрижень його естетичних поглядів.

Зважаючи на три площини, згадані вище, що містяться в статті, розглянемо перший фактор - національний. Слід зауважити, що ця складова фігурує в писаннях митця нерозривно з поняттям «реалізм». У дисертаційному дослідженні «Візуальні форми зображення в реалістичній прозі (на матеріалі творчості Івана Нечуя-Левицького)» Я. Муравецька зазначає: «Однією з центральних ідей письменника стає національна специфіка реалізму в Україні» [8, с. 38]. І далі додає таке: «Ймовірно, одним із джерел натхнення для І. Нечуя-Левицького стала стаття М. Костомарова “Дві руські народності” (1862), у якій протиставлено український тип, що ґрунтується на свободі особистості, та російський тип з відмінними цінностями» [8, с. 38-39]. З одного боку, бачимо, що письменник формує власне бачення формування й функціонування національної літератури в Україні, а з іншого - розуміємо, що він спирається, що є цілком логічним, на позиції в цій царині своїх соплемінників-однодумців.

Іван Нечуй-Левицький прагне аргументовано довести самість української літератури, її глибокий національний характер, окреслюючи постаті, що сприяють формуванню національних текстів, які задовольняють потреби українців у процесі націєтворення. Особливе місце в цьому процесі він відводить Кобзареві, який вигідно виділяється з-поміж сонму майстрів пера своїм націєцентричним стрижнем, національно зорієнтованим способом мислення: «Українська література йде сією стежкою з самого початку XIX віку, стала на сю дорогу ще тоді, як в великоруській літературі не було й мови про національність та народність. Котляревський, Квітка, Артемовський писали чистим народним язиком, брали сюжети з народного бита ще до того часу, як один українець Гоголь тільки що закладав своїми творами реально- національну й народну літературу в Великоросії, а другий український геній Шевченко вже виявив в своїх творах національно-народне прямування в таких рельєфних фарбах, яких ми не бачимо в великоруській літературі і навіть в європейських літературах» [12, с. 40]. Тож тут ідеться не лише про окремішність українського письменства, а й про те, що в площині творення національної літератури, яка є основою національної культури, у межах якої формується нація, українське письменство веде першість. Зрозуміло, що ця першість народжується з природної потреби відмежуватися від тих, хто постійно прагне поглинути українство, аби вкрасти не лише право на життя нації, право на існування української державності, а й привласнити історію та культурні здобутки наших пращурів. З такої позиції, національна література стає своєрідною зброєю в боротьбі за національну ідентичність І творчість Тараса Шевченка опинилася на передовій цього змагу.

Важливо зауважити, що впродовж розгортання думки про специфіку розвитку національної літератури автор постійно повертає до важливості мови, акцентуючи функціонування на нашій території як офіційної (зокрема й церковнослов'янської), так і народної, яка тривалий час функціонує поза літературними текстами (але розвивається у фольклорі).

У дослідженнях Івана Нечуя-Левицького йдеться про те, що від найдавніших часів в художньому просторі «літературний язик був не народний, а чужий, болгарський, він був разом з тим і церковним язиком» [12, с. 40]. Саме втягування національної мови в літературний текст і пояснює розмежування літератур у народів, які до того послуговувалися однією офіційною мовою під час формування літературних творів. «Дух її (літератури - Л. Й.) був і там і тут ненародний, ненаціональний і нереальний, і на півночі і на полудні гриміли однакові оди, панегірики, риторичні вірші та клясичні драми. І по язикові обидві літератури недалеко розходились між собою» [12, с. 60]. І це розходження необхідно було посилювати, залучаючи народну мову в літературний обіг.

Не зважаючи на те, що панівна в Україні влада в навчальних закладах запроваджувала чужу (московитську) мову («Стару київську академію переробили в 1825 році, вивели виклади на латинській мові, і замість українського язика, як було б дуже натурально й розумно, завели виклади на великоруському язиці. Так само російський уряд реформував і духовні семінарії, завівши на місце латинських великоруські виклади. В 1806 році Каразин виклопотав право на закладини в Харкові університету, так само великоруського. З великоруськими школами потяглася на Україну і великоруська література всякої масти» []), українська народна мова продовжувала проникати в художню літературу, формуючи національну духовність, яка проростала з глибин, де панувала генетично закорінена самобутність, - з глибин народних. Зрозуміло, що в цьому процесі брали участь такі творці національної літератури, як Котляревський. князь Цертелев, Максимович, Лукашевич, Квітка- Основ'яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка, Куліш, Костомаров, Шевченко, Шашкевич. Ці прізвища Нечуй-Левицький згадує не лише для констатації факту існування красного письменства в Україні, а й для засвідчення того, що саме написання художніх творів національною мовою дає змогу формувати національну культуру, яка духовно й інтелектуально збагачує не лише панівну верхівку, а й увесь народ, для якого твори красного письменства стають доступними, зрозумілими. У такий спосіб поступово розкриваються націєцентричні поривання митця, який прагне літературну творчість розглядати як чинник формування національної ідентичності українців.

Упродовж усього ХІХ століття українська культура перебувала під чужинецьким тиском, національна мова зазнавала гонінь, але рідне письменство докладало всіх зусиль, аби дати змогу розвиватися нашій літературі. І в плані формування народних текстів, як зазначалося вище, наше письменство мало значні переваги. Нечуй-Левицький зазначав, що «як тільки українські писальники почали писати українським мужичим язиком, те нове прямування, так сказати, само далося в руки: мужичим язиком можна було писати поперед усього про народ, бо пани вже говорили великоруським язиком, а за сим сама по собі пішла ідея про національність та реальність в літературі» [12, с. 67]. Московитам у майбутньому те, що насправді вивищувало нашу літературу і нашу мову, буде вигідно висувати як факт пониження, аби змусити частину українства відмовитися від національної мови як від «мужичої», тим самим відмовившись від свого коріння. Але творчість національної літературної еліти дала змогу розвинутись українському духу й укріпити нашу культуру. Саме на такому ході розвитку красного письменства наполягав Нечуй-Левицький: «Сам Котляревський, задумавши написати українським язиком щось з клясичного мира, як тільки почав писати українські вірші, то під його пером і вийшов Еней - український парубок, а Дідона - дівчина, і вийшла перелицьована “Енеїда” на українські норови» [12, с. 64].

Цілком слушним є судження, «що стаття письменника “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)” спрямована значною мірою на захист української мови та національності, отже, ключовими її питаннями є ствердження існування України як окремої країни та виділення відмінностей між російським та українським народом, що було зумовлено історичними реаліями XIX століття» [8, с. 52]. У такий спосіб дослідниця поціновує внесок Івана Нечуя-Левицького в розвій української нації.

Я. Муравецька у своєму дослідженні зазначає, «що трактат складалася з двох частин, опублікованих у різний період (1878 та 1884 роки відповідно). У першій частині окреслено концепцію “реальної, національної та народної” літератури, у другій - пояснено, чому саме твори Великоросії непридатні для українського читача» [8, с. 38]. Акцентування такого змісту Нечуєвих писань засвідчує беззаперечність його прямувань до формування виключно національної літератури, яка сприяє формуванню національної ідентичності українства.

Важко заперечити думці, висловленій у дисертації, що «принцип реалізму автор трактує як вимогу правдивого, естетичного відображення українського життя і поєднує його з дидактично-ідейною складовою; принцип національності він виводить із вживання української мови та відтворення національного характеру; принцип народності пов'язує з народною мовою, епічними та ліричними формами народної поезії (фольклором)» [8, с. 39]. Науковиця, досліджуючи реалістичні первні естетичних шукань автора, не могла обійти націєцентричність цих шукань, оскільки це позбавило б статтю митця глибокого сенсу, що ліг в основу її написання. Тому далі науковиця й продовжує так: «Питання про реалізм І. Нечуй-Левицький пов'язує з національними типами свідомості. Варто додати, що естетичність письменник також трактує в руслі національної естетики, як рису, властиву українцям» [8, с. 43]. Отже, ця логіка суджень умотивована й спрямована на націєцентричність мислення митці, хоча цей термін і не озвучується.

Формуючи уяву про національну літературу ХІХ століття, митець не міг оминути й тип українця, що формується в таких писаннях. Судження щодо цього подибуємо в багатьох статтях автора, зокрема й у працях «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)» та «Світогляд українського народу», де наголошується на тому, що українцям притаманний глибокий естетизм, який бере свій початок ще в міфології та у фольклорі: «Українська народна муза ніколи не підбирає епітетів та синонімів неґраціозних, навіть в річах простих, буденних, не тільки в делікатних» [13, с. 80]. Але тут постає питання про окремі неестетичні постаті баби Параски та баби Палажки, згадуваних у низці творів митця, а також портрету отця Артемія з «Поміж ворогами», де акцентовані неестетичні жести. І тут слід зауважити, що ми не повинні відкидати питання реалістичного письма, яке відстоював митець, і розуміти, що саме потворне має змогу відтінити глибоку красу й досконалість та дати змогу нації розвиватися: «Ціла нація в такій літературі може примітити свої достоїнства і свою недостачу, свій добрий бік і свої хибности; знайти похвалу собі чи ганьбу» [12, с. 85]. Стосовно цього в листі до М. Коцюбинського сам І. Нечуй-Левицький зазначив: «Нашим письменникам треба дбати про свій край, обписувати усі верстви, усе життя, усіх людей, які тільки є на території українського плем'я» [10, с. 400]. Таким бачив митець національне реалістичне письмо.

Важко заперечити в цьому руслі розвитку думки про естетичні позиції письменника та стиль їх реалізації О. Білецькому, який логічно висновуючи специфіку творчого доробку митця, наголошував на тому, що, «І. Нечуй-Левицький і за цими намірами, і за обсягом творчості наближається до Бальзака - творця “Людської комедії” та Е. Золя в “Ругон-Маккарах”» [4, с. 304].

Водночас слід зауважити, що Іван Нечуй-Левицький цілковито розумів, що література на широких теренах України є різною, як різними є і типи українців: «Український народ розкинувся на дуже широкому просторі од Кавказу й Волги до Карпат і за Карпати; тим-то і соціальне його становище неоднакове» [13, с. 164]. Зрозуміло, що не лише в плані соціальному, а й на побутовому рівні ми можемо побачити розбіжності. Але ментальна складова національних характерів, розуміння національної спорідненості сприяють об'єднанню митців на шляху розуміння цілісності національних інтересів, спільності історичного розвитку та глибокої потреби формування цілісної національної культури.

Ще одна особливість українського суспільства окремо розглядається в працях митця - панство, що заглиблюється в художні писання московитів, оскільки послуговується їхньою мовою: «Для української аристокрації великоруська література підставляє типи своєї, по більшій частці столичної аристокрації. Українське панство не впізнає себе в тих типах і не покращає й не погіршає од того» [12, с. 95]. Отже, тут ідеться про національну самоідентифікацію, яка здійснюється й завдяки диференціації під час ознайомлення з чужими текстами. Поза всім, у своїх працях письменник стверджує необхідність культивування свого мислення, демонстрації національного способу життя, змалювання специфіки своєї природи, традицій, побуту тощо.

Іван Нечуй-Левицький у кожному з розділів статті «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)» робить специфічні акценти, то окреслюючи національну спрямованість творців українського словесного мистецтва, то спираючись на реалістичний стиль. І саме в частинах, присвячених реалізму він піше про змалювання національного побуту й світобачення. Щодо цього у своїй статті «Поетика прози І. Нечуя-Левицького: у пошуку естетичних конституентів» М. Бондар пише так: «Варто підкреслити, що міркування про “українську жизнь” подано не в уступах, присвячених “народності” чи “національності”, а в уступі про “реалізм” - настільки тісно пов'язував Нечуй базову засаду своєї естетики й поетики із тим об'єктом, який вважав неусувним чи й єдино вартісним для всієї національної літератури і - для себе самого» [5, с. 109]. У цьому руслі аналізуючи проголошені позиції митця Н. Крутікова зазначає: «Вимоги правдивого відтворення життя поєднуються в статті з проповіддю цілковитої довільності художника в процесі творчої праці та із замкненням української літератури в певні етнографічно-географічні рамки» [7, с. 40]. Чи таке обмеження заважає розвою національної літератури? У своїх писання Іван Нечуй-Левицький відповідає на це питання цілком однозначно: українська література розвивається своїм робом, цілком пов'язана з європейською літературою, але має свої особливі завдання відповідно до вимог часу та історичної ситуації.

Уся спрямованість статті зводиться митцем до його розуміння українськості, її самобутності й неповторності та до важливості сприйняття творчості національних письменників як такої, яка розкриває перед нами національні типи, формуючи літературу зрозумілу і корисну українцям як мовно, так і ментально.

Виступаючи проти чужого в національній літературі, письменник закликає колег по цеху задовольняти потреби власного читача, який не потребує літератури чужої, і більше того, буде подивований чужим побутом: «Доволі буде сказати, нехай який-небудь великоруський белетрист підсуне нашому селянинові книжку, де буде описано, як великоруські жінки та дівки молотять, рубають дрова, орють та сіють. Це буде така чудасія для української молодиці, що вона тільки очі витріщить або буде сміятись» [12, с. 115]. Це не означає, що у творах наших митців не повинно бути згадок про чужинців, про їхній спосіб життя, специфіку хазяйнування чи особливості мислення. Але це має в текстах з'являтися цілком природно й відповідати реаліям українського життя та світового буття.

Без ідентифікації і диференціації неможливим є національне самоусвідомлення, розуміння своєї окремішності, бачення своїх особливих рис. Такий підхід можемо спостерігати в художньому доробку самого письменника, зокрема образи представників іншої національності, світогляд яких не подібний до українського змальовано в повісті «Причепа» й у романі «Над Чорним морем». М. Тарнавський, аналізуючи творчість Івана Нечуя-Левицького, з цього приводу зазначив, що писання митця утверджують існування української нації (і це є важливим елементом націєцентричності його мислення) та демонструє українські типи на власній території, яка також вирізняється своєю особливістю й неповторністю [16, с. 217].

Цікавим є те, що в пізнішій своїй праці «Українська декадентщина» (1911), де митець критикує, як це зрозуміло із самої назви, декадентство, ідеться про недохопи в художньому відтворенні життя, зокрема те, що декаденти «дають своїм героям ймення не сучасних для їх людей, а беруть ймення з інших національностей, або дають ймення вигадані, щоб виходило так, ніби дія діється десь за далекими межами місця й часу, щоб вимкнути дійові особи з сьогочасних обставин та умовин» [15, с. 195-196]. Він відкидає «картини природи обписані так, неначе вони обмальовують тільки силуети, начерки, тіні або якісь міражі, а не живу натуру, живе живоття, яке воно є» [15, с. 195], бо «чудернацькі їх типи виступають часом не як живі люди, а як привиди або тіні» [15, с. 195]. У цій же статті Іван Нечуй- Левицький, у позитивному руслі згадуючи твір Олександра Олеся «Над Дніпром», пише про використання автором образу русалки та персоніфікованого образу Дніпра так: «Але треба думати, що в міфології усякові міфічні особи, утворені народом, - це не зовсім мертві особи, бо народ втілив у них свої живі уявління й ідеї про живу природу, про її живі сили» [15, с. 220]. Власне, ця ж позиція відображена й у праці «Світогляд українського народу», де присутність української міфології в національній літературі розглядається як можливість розкриття світобачення українців, окремішності нашої нації. Сам письменник у казці «Запорожці» спирається на міф про Запорізьку Січ, яка зникла під водою. Твір цілком відповідає Нечуєвим естетичним прямуванням та поглядам на стиль письма.

Що ж до використання фольклору, то Іван Нечуй-Левицький вважав, що в ньому є український код, який лежить в основі національного світогляду: «В прозаїчній мові і в народних усних поетичних творах є свої ідіоми, свої епічні та ліричні форми, і в кожної національності свої окромні, часом зовсім непохожі на інші» [12, с. 78]. А це означає, що використання усної народної творчості в літературі є дуже важливим. Аналізуючи цей матеріал, Я. Муравецька дійшла висновку, що «І. Нечуй-Левицький складає свою творчу програму як реалістичний твір, який має відтворювати народ України на мовному, етнографічному (застосування фольклору), народному (змалювання різних верств суспільства, території) та психічному (відтворення національного характеру) рівнях. Завдяки фольклору письменник намагається вивести певний код нації, її світогляд, а не здійснити поворот до романтизму» [8, с. 51]. Ці висновки потверджуються й у творчому доробку митця, де панує національний колорит, національна мова і національний світогляд.

Ці висновки стосуються не лише творів, у яких висвітлено життя селян, а й у текстах, де розкривається специфіка формування національної інтелігенції. Автор доводить, що однакова освіта може репрезентувати різні типи міської аристократії, різні типи, що творять українську спільноту (повість «Хмари»).

Досить цікаво простежити, як змінюється поведінка українців, коли вони вдаються до дій неприродних, чужих для них. Таку ситуацію змальовує письменник у своїй повісті «Микола Джеря»: «Бурлаки попились зовсім і затягли московської пісні високими дикими голосами, як вищать москалі. Їхні голоси рвались, наче гнила нитка; вони їх неначе ковтали і душились ними і знов викидали з рота. Здавалось, що вони не співали, а скиглили, мов тічка вовків» [9, с. 284]. Образи моментально набувають карикатурної форми, викликають відразу й протиставляються звичній українській любові до гармонії і краси. Звісно, ставлення до пиятики однозначно негативне, але в різних текстах вона акцентується по-різному (пригадаймо тут образ Омелька з повісті «Кайдашева сім'я»).

За твердженням Івана Нечуя-Левицького, наші письменники повинні у своїх творах відображати саме українські національні типи, розкривати їхнє життя та побут у реалістичному стилі, аби кожен читач міг побачити своє відображення в тексті, оцінити позитивні й негативні риси та побачити шлях до самовдосконалення, до позитивних змін, які покращать якість національного життя. Порівняння з гіршими традиціями чужого буття також має свій позитивний ефект. Водночас, зображення інакшості сприяє, як зазначалося вище, диференціації, а отже, і визнанню самості кожної нації.

Висновки

Отже, цілком обґрунтовано можна стверджувати, що в низці публіцистичних і літературно-критичних праць, у листуванні та в літературній творчості Іван Нечуй-Левицькій демонструє націєцентрич- ний характер свого світогляду, розкриваючи бачення історії формування й розвитку української літератури та особливостей творчих прямувань українських майстрів слова. Основною базисною складовою національних писань митець вбачає українську мову, носіями якої є народ. Наступною складовою є національний характер, що має відображуватись у писаннях з максимальною точністю. Так само важливим є і національне середовище, природа, побут тощо. Народність, яку автор пов'язує з особливостями національного життя, значною мірою виростає із зацікавлення реалістичним способом відтворення дійсності в художньому полотні. Не відмовляється митець і від українських міфології та фольклору, убачаючи в останньому носія коду національного світогляду. Шкідливим вважає митець звернення до московитських традицій, які для нашого народу є чужими і шкідливими. Перевагу письменник надає писанням, які формують український національний характер.

Окреслена в статті тема досить широка й складна, тож потребує подальшого аналізу, у якому світоглядні засади, що містяться в публіцистичних і літературно-критичних працях, у листуванні та в літературній творчості митця, будуть виокремлені, деталізовані та глибоко вивчені. Запропонований у цій статті матеріал становить лише один з чергових кроків на шляху пізнання націєцентризму естетичних бачень Івана Нечуя-Левицького.

Література

1. Абрамова І. Художнє трактування етнопсихологічних типів українця у прозі І.С. Нечуя-Левицького 60-80-х років XIX століття: дис. ... канд. філол. наук: 10.01.01 / Запорізький держ. ун-т. Запоріжжя, 2002. 193 с.

2. Амбіцька А. Повісті й романи І.С. Нечуя-Левицького: архетипний аналіз: дис. ... канд. філол. наук: 10.01.01 /Кіровогр. держ. пед. ун-тім. Володимира Винниченка. Кіровоград, 2011. 195 с.

3. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / пер. з англ. В. Морозов. Київ : Критика, 2011. 272 с.

4. Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй). Від давнина до сучасності: збірник праць з питань української літератури . Зібрання праць у 2-х томах. Т. І. Київ : Держлітвидав, 1960. С. 283-336.

5. Бондар М. Поетика прози І. Нечуя-Левицького: у пошуку естетичних конституентів. Іван Нечуи-Левіщькіпі: постать та творчість: збірник праць Всеукраїнської наукової конференції. Черкаси.: вид. Ю. Чабаненко. 2008. С. 105-123.

6. Вільна Я. Концепція розвитку української літератури І. НечуяЛевицького: теоретичний і художній аспект. С. 187-196. URL: http://philology.knu.ua/files/library/ lit_st/42-1/24.pdf (дата звернення: 05.08.2018). Назва з екрану.

7. Крутікова Н. Творчість І. С. Нечуя-Левицького. Київ, 1961. 247 с.

8. Муравецька Я. Візуальні форми зображення в реалістичній прозі (на матеріалі творчості Івана Нечуя-Левицького): дис. ... канд. філол. наук: 10.01.06 / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, Київ, 2019. 209 с.

9. Нечуй-Левицький І. Микола Джеря. Зібрання творів у 10-ти томах. Т. 3. Київ : Наук, думка, 1965. С. 34-143.

10. Нечуй-Левицький І. Лист до Михайла Коцюбинського від 20 січня 1903 р. Зібрання творів у 10-ти томах. Т. 10. Київ : Наук, думка, 1966. С. 399-402.

11. Нечуй-Левицький І. Загальний огляд найновішої руськоукраїнської літератури. Зібрання творів у 10-ти томах. Т. 10. Київ : Наук, думка, 1968. С. 161-168.

12. Нечуй-Левицький І. Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування). Українство на літературних позвах зМосковгциною. Львів: Каменяр, 1988р. 255 с.

13. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Вибрані твори. Київ : Книга, 2012. 350 с.

14. Нечуй-Левицький І. Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка. Зібрання творів у 10-ти томах. Т. 10. Київ : Наук, думка, 1968. С. 169-170.

15. Нечуй-Левицький І. Українська декадентщина. Зібрання творів у 10-ти томах. т. 10. Київ : Наук, думка, 1968. С. 187-223.

16. Тарнавський М. Нечуваний Нечуй. Реалізм в українській літературі. Київ : Laurus, 2018. 287с.

References

1. Abramova, I. (2002). Hudozhne traktuvannja etnopsihologichnih tipiv ukrai'ncja u prozi I.S. Nechuja-Levic'kogo 60-80-h rokiv НІН stolittja [Artistic interpretation of ethnopsychological types of Ukrainian in the prose of I.S. Nechuya-Levytskyi of the 60s- 80s of the 19th century]. Candidate's thesis. Zaporizhzhja: Zaporiz'kij derzh. un-t. Zaporizhzhja [in Ukrainian],

2. Ambic'ka, А. (2011). Povisti j romani I.S. Nechuja-Levic'kogo: arhetipnij analiz [Stories and novels by I.S. Nechuy-Levytskyi: archetypal analysis]. Candidate's thesis. Kirovograd: Kirovogr. derzh. ped. un-t im. Volodimira Vinnichenka. Kirovograd [in Ukrainian],

3. Anderson, B. (2011). Ujavleni spil'noti. Mirkuvatmja shhodo pohodzhennja j poshirennja nacionaliznm [Imagined communities. Considerations regarding the origin and spread of nationalism]. Kiiv : Kritika [in Ukrainian],

4. Bilec'kij, O. (1960). Ivan Semenovich Levic'kij (Nechnj). Viddavnini do suchasnosti [Ivan Semenovych Levytskyi (Nechny). From ancient times to modern times], Kiiv : Derzhlitvidav [in Ukrainian],

5. Bondar, M. (2008). Poetika prozi I. Nechuja-Levic'kogo: u poshuku estetichnih konstituentiv [Poetics of I. Nechui-Levytskyi's prose: in search of aesthetic constituents]. Proceedings from Vseukrams'ka nankova konferentsiia «Ivan Nechnj-Levic'kij: postat' ta Ivor chi st'» - The All-Ukrainian scientific conference «Ivan Nechuy-Levytskyi: figure and creativity». (pp. 105-123). Cherkasi.: vid. Ju. Chabanenko [in Ukrainian],

6. Vil'na, Ja. Koncepcija rozvitku ukrains'koi literaturi I. NechujaLevic'kogo: teoretichnij і hudozhnij aspekt [The concept of the development of Ukrainian literature by I. NechuyaLevytskyi: theoretical and artistic aspect], philology.knu.ua Retrieved from http://philology.knu.ua/files/library/lit_st/42-l/24.pdf [in Ukrainian],

7. Krutikova, N. (1961). Tvorchist' I. S. Nechuja-Levic'kogo [Creativity of I. S. Nechui-Levytskyi], Kiiv . [in Ukrainian],

8. Muravec'ka, Ja. (2019). Vizual'ni formi zobrazhennja v realistichnij prozi (na materiali tvorchosti Ivana Nechuja-Levic'kogo) [Visual forms of images in realistic prose (based on the work of Ivan Nechuy-Levytskyi)]. Candidate's thesis. Kiiv: Institut literaturi im. T. G. Shevchenka, Kiiv [in Ukrainian],

9. Nechuj-Levic'kij, I. (1965). Mikola Dzherja. Zibrannja tvoriv и 10-ti tomah [I. Mykola Jerya. Collection of works in 10 volumes], Kiiv : Nauk. Dumka [in Ukrainian],

10. Nechuj-Levic'kij, I. (1966). List do Mihajla Kocjubins'kogo vid 20 sichnja 1903 r. Zibrannja tvoriv и 10-ti tomah [Letter to Mykhailo Kotsyubynskyi dated January 20, 1903. Collection of works in 10 volumes]. Kiiv : Nauk. Dumka [in Ukrainian],

11. Nechuj-Levic'kij, I. (1968). Zagal'nij ogljad najnovishot rus'koukrams'kot literaturi. Zibrannja tvoriv u 10-ti tomah [General overview of the latest Russian-Ukrainian literature. Collection of works in 10 volumes]. Kiiv : Nauk. Dumka [in Ukrainian],

12. Nechuj-Levic'kij, I. (1988). Nepotribnist' velikorus'kot literaturi dlja Ukrami і dlja slov'janshhini (S'ogochasne literatiirne prjamuvannja). IIkratnstvo na literaturnih pozvah z Moskovshhinoju [The uselessness of Great Russian literature for Ukraine and for the Slavs (Contemporary Literary Direction). Ukrainianism at literary contests with the Moscow region], L'viv: Kamenjar [in Ukrainian],

13. Nechuj-Levic'kij, I. (2012). Svitogljad ukrams'kogo narodti. Vibrani Fori [Worldview of the Ukrainian people. Selected works], Kiiv : Kniga [in Ukrainian],

14. Nechuj-Levic'kij, I. (1968). Sorok p'jati rokovini smerti Tarasa Shevchenka. Zibrannja tvoriv и 10-ti tomah [Forty-fifth anniversary of the death of Taras Shevchenko. Collection of works in 10 volumes]. Kiiv : Nauk. Dumka [in Ukrainian],

15. Nechuj-Levic'kij, I. (1968). Ukratns'ka dekadentshhina. Zibrannja tvoriv и 10-ti tomah [Ukrainian decadence. Collection of works in 10 volumes]. Kiiv : Nauk. Dumka [in Ukrainian],

16. Tamavs'kij, M. (2018). Nechuvanij Nechuj. Realizm v ukrams'kij literaturi /Nechuvany Nechuy. Realism in Ukrainian literature]. Kiiv : Laurus [in Ukrainian],

Размещено на Allbest.ru