Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи функціонування фінансової системи

2. Організаційно - правові засади функціонування фінансової системи України

3. Аналіз стану фінансової системи України та напрямки її вдосконалення

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Фінансова система є найважливішою ознакою незалежності держави. Тому вивчення витоків становлення і розвитку національних фінансів є особливо актуальним у період трансформаційних процесів в економіці та суспільстві.

За умов побудови ринкової моделі економіки дуже важливе значення має глибоке усвідомлення економічної природи й суті фінансів та фінансової системи, їхньої об'єктивної необхідності, зв'язку з іншими економічними категоріями і ролі в економічній системі держави.

Тема курсової роботи "Управління фінансовою системою України" дуже актуальна, адже в системі державного управління важливе місце посідає фінансова система, яка є фундаментальною підвалиною цивілізації. Як і держава, ринок, гроші, власність, релігія вона - ефективне знаряддя здійснення державної політики, спрямованої на забезпечення життєдіяльності суспільства, і насамперед процесів розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту між різними верствами населення, окремими господарськими структурами й територіями; усунення вад ринкових механізмів щодо розміщення ресурсів і забезпечення суспільними благами; заохочення бізнесу, ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, антициклічне регулювання економіки; підтримання рівня зайнятості; стабілізації економічного стану в державі.

Основна мета даної курсової роботи полягає у виявленні особливостей становлення та функціонування фінансової системи України.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

- дослідити теоретичні основи фінансової системи;

- проаналізувати особливості розвитку та становлення фінансової системи України;

- рекомендувати проблеми у функціонування фінансової системи України та розглянути можливі шляхи їх подолання.

В якості об'єкта курсової роботи виступає фінансова система України.

Предметом курсової роботи є механізм управління структурними елементами фінансової системи України.

Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, визначаються мета, завдання, предмет та об'єкт дослідження. Основна частина присвячена дослідженню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дослідження.



1. Теоретичні основи функціонування фінансової системи

Фінансова система притаманна кожній державі і є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці і відповідною до задіяної моделі економіки та значною мірою визначається нею. Так, у держави тоталітарного типу фінансова система є спрощеною і дещо примітивною. Не всі її ланки достатньо розвинені. У державах із ринковою економікою фінансові системи досягають своєї завершеності, однак у розрізі деяких держав можуть суттєво відрізнятися. У державах із перехідною економікою фінансові системи характеризуються тим, що окремі їхні ланки перебувають на стадії формування. Це торкається насамперед фінансового ринку, державного боргу, страхових і резервних фонді тощо. Фінансові системи деяких держав можуть відрізнятися за своєю структурою, але у всіх у них є загальна ознака -- це різноманітні фонди фінансових ресурсів, які різняться за методами мобілізації та напрямками використання, однак тісно пов'язані між собою, мають прямий і зворотний вплив на соціальні процеси в державі, а також на формування і використання фондів фінансових ресурсів у розрізі окремих ланок. Типи фінансових систем наведені на рис. 1.1.

Рис. 1.1 Типи фінансових систем [1, c.63]



Фінансова система -- це сукупність різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки (господарських суб'єктів), окремих фінансових інститутів і населення (домогосподарств) для виконання покладених на них функцій, а також для задоволення економічних та соціальних потреб [2, c.47].

Фінансова система -- це також сукупність відособлених, але взаємопов'язаних сфер і ланок фінансових відносин, яким властиві централізовані та децентралізовані фонди грошових коштів, є відповідний апарат управління та нормативно-правове забезпечення [23, с.68].

Фінансову систему можна розглядати, з одного боку, як сукупність певних специфічних сфер фінансових відносин, з іншого - як сукупність різних фінансових органів та інститутів, що забезпечують функціонування, взаємодію цих сфер і процес управління ними.

За внутрішньою будовою фінансова система -- це сукупність відносин, які відображають специфічні форми та методи розподілу й перерозподілу ВВП [1, c.86].

За організаційною структурою фінансова система -- це сукупність фінансових органів та інститутів, які здійснюють управління грошовими потоками[1, c.88].

Фінансові системи мають певні характерні риси:

- кожна ланка фінансових систем має властиві їй методи мобілізації коштів для створення фондів фінансових ресурсів та свої напрямки й методи їхнього використання;

- кожна ланка фінансової системи є відносно самостійною, має власну специфічну сферу застосування;

- між ланками фінансової системи існують тісний взаємозв'язок і взаємна обумовленість, кожна ланка може успішно функціонувати лише при досконалості й ефективності системи в цілому;

- фінансова система держави досягає найбільшої ефективності лише тоді, коли відлагоджена та законодавчо закріплена діяльність кожної її ланки;

- залежно від факторів, що впливають на організацію фінансів, насамперед на формування й використання фондів фінансових ресурсів, кожна ланка фінансових систем може поділятися на менші підрозділи.

Поділ фінансової системи на окремі ланки -- явище об'єктивне, зумовлене потребами економічного розвитку. Структура фінансової системи -- динамічна і не може розглядатися в статичному вигляді, У процесі економічного розвитку вона може доповнюватися або деякі її ланки можуть відмирати.

Можна стверджувати, що кожна ланка фінансової системи с самостійним її елементом, проте ця самостійність відносна всередині єдиного цілісного.

Проте на сьогодні очевидно, що фінансова наука постійно поглиблює своє розуміння фінансової системи, її структури, функцій тощо. Якщо в середині XX століття більшість науковців поняття фінансової системи ототожнювали з поняттям державних фінансів, тобто різних видів бюджетів, то нині до складу фінансової системи стали включати фінанси підприємницьких структур, державний кредит, страхові й позабюджетні фонди.

Для теорії й практики правильне визначення фінансової системи загалом і окремих її ланок зокрема має важливе значення, оскільки сприяє побудові ефективної фінансової політики, націленої на економічне зростання та поліпшення добробуту населення [5, c.31].

У періодичній літературі фінансова система іноді ототожнюється з фінансовим апаратом. Фінансовий апарат -- це частина фінансової системи, її, так би мовити, інфраструктура, яка здійснює управління системою,

У літературних джерелах, насамперед у періодиці, трапляються сурогатні визначення на кшталт -- фінансово-кредитна система, валютно-фінансова, грошово-фінансова тощо. Усе це результат поверхового розуміння складних явищ і процесів економічного життя. В економіці кожної держави самостійно існують фінансова, кредитна, грошова або валютна системи [5, c.32].

Їхні функції різні, як різна також їхня структура і форми впливу на економічні й соціальні процеси. Водночас вони діють в одному економічному просторі, мають тісну взаємодію і взаємозалежність.

Фінансові системи держав можуть вирізнятися за структурою та функціями. Це зумовлено видами форм власності, політичними орієнтирами правлячих еліт, рівнем економічного розвитку держави тощо. Нині у світі нараховується понад 20 різних моделей фінансових систем окремих держав. За наявності певних відмінностей вони мають спільну основу в переліку окремих ланок.

Структура фінансової системи може бути розглянута на прикладі фінансової системи України, її можна представити за схемою (рис. 1.2).

Рис. 1.2 Структура фінансової системи України [6, c.96]

Чільне місце у фінансовій системі посідають фінанси не фінансового сектора економіки, тобто фінанси підприємницьких структур. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту -- основного джерела фінансових ресурсів ресурсів. До цієї ланки належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Фінанси виробничої сфери можуть поділятися, залежно від форми власності, як на державні, акціонерні, колективні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, так і, залежно від виду діяльності, на машинобудування, будівництво, транспорт, сільське господарство тощо.

До цієї ланки належать також фінанси так званої невиробничої сфери, яка поділяється на фінанси освіти, охорони здоров'я, культури, науки, оборони й інших підрозділів. Характерною особливістю створення та використання фондів та фінансових ресурсів у цьому разі є наявність, поряд із власними джерелами, бюджетного фінансування.

У нефінансовому секторі економіки провідне місце належить підприємствам державної форми власності. З розвитком ринкових реформ питома вага підприємств недержавної ферми власності зростатиме.

Державні фінанси можна визначити як сукупність фондів фінансових ресурсів загальнодержавного призначення. За своєю структурою це дуже складна та багатопланова ланка фінансової системи. Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте й майнове страхування. Провідне місце в державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об'єднують у зведеному бюджеті держави.

Зведений бюджет - це сукупність усіх бюджетів держави, що входять до бюджетної системи. Принципи побудови бюджетної системи регулюються бюджетним законодавством і насамперед від її адміністративно-територіального поділу. Взаємовідносини між різними складовими бюджетної системи визначаються рівнем розвитку демократичних засад у державі.

Зведений бюджет України включає державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим І місцеві бюджети. Державному бюджету належить центральне місце в системі державних фінансів. Він охоплює всі сфери економічної діяльності держави. За своєю сутністю бюджет характеризує фінансове становище держави. Проте бюджет -- дуже складна економічна категорія, до якої не можна підходити однозначно, як і використовувати його показники без детального аналізу структури бюджетної системи держави [10, c.19].

Централізовані та децентралізовані фонди України цільового призначення включають Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування. Фонд сприяння зайнятості, Фонд конверсії, Валютний фонд, позабюджетні, фонди місцевих органів самоврядування. Вони певною мірою доповнюють державний бюджет, проте специфіка їх полягає у тому, що ці фонди мають строго цільове призначення і на інші цілі не використовуються. По суті, перелічені фонди є новою складовою державних фінансів України, яка перебуває на стадії становлення.

Державний кредит є заборгованістю держави перед своїми громадянами і господарськими структурами, іноземними кредиторами, Його величина свідчить про раціональність і ефективність фінансової політики держави та регулюється законодавством. Значний борг дає підстави для висновку, що держава живе за рахунок майбутніх поколінь. Велика сума боргу негативно впливає на видаткову частину бюджету, оскільки вимагає витрат на обслуговування.

Страхові та резервні фонди відіграють специфічну роль у фінансовій системі. Вони є сукупністю фондів фінансових ресурсі, основне призначення яких -- покрити втрати, що виникли з непередбачених причин, або фінансового забезпечення заходів, які не були включені в плани фінансування, але є важливими для держави.

Страхові фонди створюються за рахунок страхових внесків юридичних та фізичних осіб і перебувають в розпорядженні страхових організацій і страхових компаній різних форм власної. Страхові фонди й резерви -- об'єктивне явище в економіці держави, що пов'язане з наявністю ризиків у господарській діяльності та суспільному житті.

Наявність страхових і резервних фондів фінансових ресурсів дає можливість локалізувати втрати економіки та окремих громадян пов'язані з фактами стихійного лиха і непередбачених обставин. Страхові фонди можуть використовуватися також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку. Резервні фонди як на рівні держави, так і на рівні господарських структур сприяють підвищенню ефективності господарської діяльності.

Фінансовий ринок -- ланка фінансової системи, яка створює і використовує фонди фінансових ресурсів у тих випадках, коли інші ланки фінансової системи не можуть діяти ефективно. Фінансовий ринок включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг.

Ринок грошей або валютний ринок -- це створення фондів фінансових ресурсів для здійснення зовнішньоторговельних операцій. Тут має місце обмін валюти однієї держави на валюту іншої. При девальвації національної грошової одиниці підприємницькі структури та населення, власники національної грошової маси несуть втрати пропорційно темпам знецінення національної грошової одиниці, а власники валюти іноземної держави одержують додатковий дохід. Втім, девальвація національної грошової одиниці має й деякі позитивні ознаки. Вона, зокрема, впливає на зменшення імпорту і, отже, розширює ринок збуту для власних товаровиробників.

Ринок кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Ринок кредитних ресурсів регулюється за допомогою облікової ставки національного банку.

Ринок цінних паперів -- це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності шляхом випуску й реалізації цінних паперів які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу. Усі операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку. Існує також позабіржова торгівля цінними паперами. Фонди фінансових ресурсів, мобілізовані на фондових біржах при продажу цінних паперів, суттєво впливають на рівень, фінансового забезпечення розвитку економіки, зміцнення фінансового становища держави [6, c.33].

Фінанси домогосподарств є засобом створення та використання фондів фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян. Джерелом створення вказаних фондів є заробітна плата й інші джерела доходів кожного громадянина чи його сім'ї. До доходів домогосподарств належать доходи від продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержані від здачі в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у цінні папери тощо.

До видатків домогосподарств належать витрати на придбання споживчих товарів, оплату наданих послуг і виконаних робіт, формування заощаджень, купівлю цінних паперів та інші витрати. Домогосподарства за своєю економічною суттю -- це господарські структури виняткового типу, діяльність яких ґрунтується на створенні й використанні фондів фінансових ресурсів Ця підсистема найбезпосередніше пов'язана з іншими підсистемами фінансової системи.

Фінанси домогосподарства виражаються у формі його індивідуального бюджету. Якщо доходи перевищують видатки, утворюється можливість заощадити, а отже, здійснювати інвестування, поповнювати страхові фонди і займатися підприємницькою діяльністю. Основні джерела і форми доходів домогосподарств подано у табл. 1.1.

Таблиця 1.1 [23, с.73]

Джерело доходів	Форма доходів
Позиція економічних ресурсів	Заробітна плата Рента Прибуток від підприємницької діяльності
Пропозиція грошей	Відсоток
Наявність особливого соціального статусу	Пенсія Стипендія Допомога Виплати
Випадкові, епізодичні обставини	Виграш Спадщина Знахідка

фінансовий бюджет фонд централізований

Так, домогосподарства одержують кошти з бюджету та від господарських структур у рахунок оплати праці та при одержанні безоплатних послуг від держави. Зі свого боку домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні й використанні страхових фондів, є суб'єктами фінансового ринку. Економічна суть і призначення кожної із підсистем найповніше розкривається в їхній взаємодії та методах впливу на інші системи економіки держави.

Отже, фінансова система -- це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян [22, c.61]. Для всіх типів фінансової системи характерна сукупність різноманітних особливих фондів грошових коштів, які відрізняються методами мобілізації та напрямками використання, проте тісно пов'язані між собою на засадах єдності політико-економічних відносин у суспільстві.

2. Організаційно - правові засади функціонування фінансової системи України

До найважливіших фінансових інститутів-регуляторів у будь-якій країні відносять центральні органи влади, що визначають бюджетне регулювання і монетарне регулювання. В Україні регулювання бюджетної сфери покладено на Міністерство фінансів України, а монетарне регулювання -- на Національний банк України.

Статус Міністерства фінансів України визначено в "Положенні про Міністерство фінансів України", яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2006 р. № 1837. В Положенні зазначаються особливості цього центрального органу виконавчої влади. Зокрема, визначено статус фінансового органу - Міністерство фінансів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової, митної політики, політики у сфері державного внутрішнього фінансового контролю, випуску та проведення лотерей, розроблення та виробництва голографічних захисних елементів, видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і каміння.

Відповідно до статусу цього органу сформулювано основні завдання Міністерства фінансів України. Серед головних і найзагальніших - забезпечення єдиної державної фінансової політики в сфері бюджету, податків, митного регулювання з метою концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України. В цьому контексті на Міністерство фінансів України покладено здійснення загального керівництва діяльністю Державної податкової адміністрації, Держмитслужби, Голови КРУ, Державного казначейства. Міністерство фінансів україни у межах своїх повноважень видає нормативно-правові акти, які підлягають державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством, а також організовує і контролює їх виконання. Рішення Міністерства фінансів України, прийняті у межах його повноважень, обов'язкові для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.

Міністерство фінансів України очолює міністр, який призначається на посаду і звільняється з посади у встановленному порядку Верховною Радою України за поданням прем'єр-міністра України. Міністр має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України. Для прикладу, на рис. 2.1 наведена структура Міністерства фінансів Україниі. Міністр безпосередньо працює з декількома підрозділами, зокрема - тими, які займаються кадровою роботою, інформаційно-аналітичним забезпеченням, патронатною службою тощо. Іншими підрозділами міністр керує через своїх заступників. Кожен із них має в безпосередньому підпорядкуванні ряд департаментів, будь-який департамент складається із окремих відділів.

В окремих випадках замість департаментів утворені управління. До департаментів, які, безпосередньо, пов'язані із формуванням проекту бюджету та контролю за його виконанням, відносяться департамент доходів, департамент державного бюджету, департамент місцевих бюджетів та інші.

Рис. 2.1. Структура Міністерства фінансів України [10, c.108]

Як було зазначено вище, монетарне регулювання економіки загалом та зокрема фінансової системи здійснює Національний банк України. Правовий статус, принципи організації і діяльності Національного банку України визначені Конституцією України та Законом України "Про Національний банк України". Національний банк України є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності, а також статутний капітал у розмірі 10 мільйонів гривень, який є державною власністю і служить для забезпечення зобов'язань Національного банку України.

Згідно зі статтею 99 Конституції України основною функцією центрального банку держави - Національного банку України (НБУ) - є забезпечення стабільності грошової одиниці - гривні. Для виконання своєї основної функції НБУ контролює діяльність і забезпечує стабільність функціонування банківської системи, для чого використовуються інструменти визначення та встановлення рівня облікової ставки, обов'язкового резервування та інші. Згідно із Законом України "Про Національний банк України '' НБУ є особливим центральним органом державного фінансового управління, емісійним центром, він здійснює в контексті своєї основної функції єдину державну фінансову політику в галузі організації грошового обігу, кредитування, організації міжбанківських розрахунків, визначення і підтримки курсу гривні щодо валют інших країн. Для цього Національний банк України має в своєму розпорядженні резервні фонди грошових знаків, дорогоцінні метали, він накопичує золотовалютні резерви і здійснює при необхідності операції з ними та банківськими металами. Національний банк України визначає вид національних грошових знаків, їх номінал, відмінні ознаки і систему захисту. НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов'язкового резервування коштів.

В контексті своєї основної функції НБУ виконує такі завдання:

1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України (гривні) та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування (передачі національної грошової одиниці банкам на визначених обліковою ставкою умовах);

4) встановлює для банків єдині правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7) визначає напрями розвитку електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

10) веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

11) здійснює сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

12) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування для формування адекватної валютної політики;

13) здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

14) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

15) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Національний банк України очолює Голова НБУ, який призначається на посаду і звільняється з посади в установленому порядку Верховною Радою України за поданням прем'єр-міністра України. Голова має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України. Голова НБУ безпосередньо працює з декількома підрозділами, зокрема - тими, які займаються кадровою роботою, патронатною, юридичною службою тощо. Іншими підрозділами Голова керує через своїх заступників. Кожен із них мас в безпосередньому підпорядкуванні ряд департаментів, будь-який департамент, в свою чергу, складається із окремих відділів. В окремих випадках замість департаментів утворені управління. До департаментів, які, безпосередньо, пов'язані із формуванням грошово-кредитної політики, відносяться департамент монетарної політики, департамент управління валютним резервом та здійснення операцій на відкритому ринку, департамент валютного регулювання, департамент готівково-грошового обігу, департамент банківського регулювання і нагляду.

Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю. По-перше, вона здійснює ревізії фінансових органів з питань складання і виконання бюджету. По-друге, вона є органом державного контролю за ефективним і цільовим використанням бюджетних асигнувань безпосередньо у розпорядників бюджетних коштів. По-третє, контрольно-ревізійна служба проводить ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій державного сектора. Контрольно-ревізійна служба має регіональну структуру, ідентичну системі Міністерства фінансів.

Державне казначейство створено з метою забезпечення повного і своєчасного виконання Державного бюджету. Оскільки об'єкти фінансування з центрального бюджету держави розташовані на всій території країни, то здійснювати їх обслуговування з єдиного центру украй складно. Казначейство має таку саму регіональну структуру, як і Міністерство фінансів. Розмежування повноважень між регіональними органами в частині фінансування видатків здійснюється за ознаками важливості того чи іншого об'єкта фінансування і місця його розташування.

Державна податкова адміністрація організовує справляння податків та контроль за дотриманням податкового законодавства. На неї покладені такі основні функції:

- розроблення проектів податкового законодавства;

- проведення масово-роз'яснювальної роботи серед платників податків;

- облік платників податків та надходжень їх до бюджету;

- контроль за правильністю обчислення податків та інших обов'язкових платежів і своєчасністю їх сплати;

- накладення штрафних санкцій та адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства;

- міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.

Регіональна структура податкової адміністрації аналогічна системі Міністерства фінансів. Вищою її ланкою є Головна державна податкова адміністрація. Вона розробляє проекти податкового законодавства і організовує податкову роботу та діяльність податкових органів у країні. Регіональними органами є податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі та податкові інспекції в районах і містах обласного підпорядкування. Податкові адміністрації в областях і містах з районним поділом виконують організаційні й консультаційні функції. Безпосередню податкову роботу ведуть податкові інспекції в районах і містах (без районного поділу). Вони здійснюють облік усіх платників, що перебувають на даній території і контролюють їх розрахунки з бюджетом.

Рахункова палата України створена з метою здійснення позавідомчого контролю за складанням і виконанням бюджету держави, аналізу бюджетної політики держави, контролю у сфері державного кредиту. Вона відіграє роль експертного органу, роблячи відповідні висновки і даючи рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління. Рахункова палата може проводити також ревізійну роботу в різних ланках фінансової системи. Однак, на відміну від контрольно-ревізійної служби, яка здійснює детальний контроль за повним дотриманням фінансового законодавства, Рахункова палата здійснює контроль з позицій макроекономічного фінансового регулювання і дійовості фінансової політики.

Аудиторська палата, хоча і не є фінансовим органом, організовує незалежний фінансовий контроль. Вона видає ліцензії юридичним і фізичним особам на право здійснення аудиторської діяльності й контролює дотримання вимог законодавства з аудиторського контролю.

Аудиторські фірми проводять перевірки фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання і дають свої висновки стосовно законності й правильності здійснення фінансових операцій, відповідності ведення бухгалтерського обліку встановленим вимогам, достовірності фінансової звітності. Аудиторський контроль має за мету надання консультативної допомоги, за його результатами не приймаються рішення про накладання штрафних санкцій і адміністративних стягнень. Разом з тим аудиторські фірми несуть відповідальність за правильність аудиторського висновку, оскільки після їх перевірок податкова і фінансова звітність перевіряється відповідними органами фінансового контролю.

Було визначено, що фінансова система -- це сукупність не тільки її відокремлених ланок, але і різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, окремих фінансових інститутів і населення для виконання покладених на них функцій, а також для задоволення економічних та соціальних потреб. Тому основні цільові державні фонди відіграють ключову роль у функціонуванні фінансової системи України.

Основним централізованим фондом фінансових ресурсів держави, як відомо, виступає бюджет. Кошти бюджету є знеособленими і забезпечують реалізацію її функцій. Однак, у держави можуть бути певні потреби, що мають особливе значення і тому повинні мати відповідне гарантоване фінансове забезпечення. З цією метою держава створює фонди цільового призначення.

За своєю економічною сутністю державні цільові фонди - це грошові відносини з приводу розподілу та перерозподілу вартості суспільного продукту та частини національного багатства, пов 'язаних з формуванням фінансових ресурсів в розпорядженні держави та використанням державних коштів для забезпечення розширеного відтворення, задоволення соціально-культурних потреб суспільства, матеріального стимулювання членів суспільства щодо пенсійного, соціального захисту населення, розвитку науково-технічного потенціалу держави [11, c.58].

Основне призначення державних цільових фондів полягає у:

- забезпеченні соціального захисту населення шляхом виплати субсидій, пенсій, фінансування соціальної інфраструктури;

- сприяння економічному піднесенню через фінансування, субсидування, кредитування вітчизняних підприємств;

- фінансування природоохоронних заходів;

- надання позик, кредитів.

Джерелами формування доходів державних цільових фондів є:

- бюджетне фінансування;

- обов'язкові відрахування юридичних та фізичних осіб;

- доходи від інвестування власних коштів;

- добровільні внески, спонсорська допомога;

- інші джерела.

Державні цільові фонди поділяють на цільові бюджетні фонди (фонди, що входять до складу державного бюджету) і державні позабюджетні фонди (фонди, що не входять до складу державного бюджету).

Під цільовими бюджетними фондами слід розуміти грошові фонди, що утворюються у складі бюджету держави за рахунок цільових джерел засобів і використовуються на фінансування певних державних чи місцевих витрат під контролем фіскальних органів держави. Наприклад, платежі до Фонду України соціального захисту інвалідів, збір за забруднення навколишнього природного середовища, цільові фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади.

Реформування системи фінансів України на початку 90-х років призвело до появи нової ланки загальнодержавної системи фінансів - позабюджетних фондів. Особливе значення серед них мають соціальні позабюджетні фонди (Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань).

Специфікою позабюджетних фондів є чітке закріплення дохідних джерел і, як правило, суворе цільове їх використання. Джерелами формування позабюджетних фондів є: спеціальні податки і збори, асигнування із державного і місцевих бюджетів, спеціальні позики, добровільні поступлення. Поступлення можуть формуватися також від капіталізації частини тимчасово вільних засобів позабюджетних фондів (як, наприклад, покупка цінних паперів, інвестування тощо).

В управлінні та контролі за коштами бюджетних та позабюджетних фондів є певні відмінності:

по-перше, використання коштів бюджетними фондами регламентується законодавством та органами влади, а використання коштів позабюджетних фондів -- законодавством та виконавчими дирекціями фондів, при цьому є реальна можливість використання коштів в оперативному режимі;

по-друге, контроль за діяльністю і використанням коштів бюджетних фондів здійснює Верховна Рада України, а позабюджетні фонди не підлягають контролю з боку законодавчих органів. Контроль здійснюється податковими інспекціями, фінансовими відділами і виконавчими дирекціями фондів.

Відповідно до ст. 58 Закону України "Про Державний бюджет України" кошти державних позабюджетних фондів, крім Пенсійного фонду України, обслуговуються органами Державного казначейства України. Здійснюється також переведення на обслуговування до органів Державного казначейства коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та повнофункціональне казначейське обслуговування митних органів за видатками.

Отже, фінансові органи та інститути доцільно згрупувати за однотипними ознаками в такі чотири блоки:

1. Органи у сфері бюджету держави:

1.1 Міністерство фінансів України (центральний апарат і територіальні управління) та його відокремлені підрозділи -- Державне казначейство і Державна контрольно-ревізійна служба;

1.2 Державна податкова служба;

2. Контрольно-регулюючі органи:

2.1 Рахункова палата Верховної Ради України;

2.2 Державна комісія з питань регулювання фінансових ризиків;

2.3 Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

2.4 Аудиторська палата із розгалуженою мережею аудиторських фірм.

3. Фінансові інститути фінансового ринку:

3.1 банківська система;

3.2 спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні установи;

3.3 міжбанківська валютна біржа;

3.4 фондові біржі із сформованим інститутом і фінансового посередництва.

4. Органи управління цільовими фондами:

4.1 Фонд загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;

4.2 Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

4.3 Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття;

4.4 Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

3. Аналіз стану фінансової системи України та напрямки її вдосконалення

Особливе значення в історії українських фінансів займає період 1917-1920 рр., коли під впливом революційних потрясінь було зроблено кілька спроб відродження української державності та її інститутів. У 2002 р. виповнилося 85 років з того часу, як Українською Центральною Радою було сформовано вищий виконавчий орган - Генеральний секретаріат. Після проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки Генеральний секретаріат став першим українським урядом XX ст. У його складі з червня 1917 р. діяло Генеральне секретарство фінансових справ. Історію цього фінансового відомства зберегли наші архіви.

В грудні цього ж року в м. Харкові був створений радянський уряд і Народне секретарство фінансів у його складі, яке в 1919 р. було перейменовано в Наркомат фінансів, а в 1946 р. - у Міністерство фінансів УРСР.

Обставини того часу не давали змоги займатися бюджетною роботою. Здійснювалися окремі розрахунки по доходах і видатках, але перший бюджет української незалежної держави було складено тільки за часів гетьмана П.Скоропадського.

Російська валюта на території України була в обігу до утворення в 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік і впровадження єдиної для всіх республік валюти - карбованця.

Перші фінансові декрети радянської доби декларували економічну і фінансову політику, яку здійснювали більшовики. Передусім це була націоналізація банків, залізниць, підприємств, запровадження контрибуції для заможних верств населення тощо.

Відповідно до умов договору Української соціалістичної радянської республіки (УСРР) з Російською соціалістичною федеративною радянською республікою (РСФРР) з 1919 р. проводиться єдина економічна політика. Військове командування, Вища рада народного господарства. керівництво транспортом, поштою і телеграфом, фінансами були об'єднані з аналогічними відомствами РСФРР.

Таким чином керівництво найважливішими галузями української республіки опинилося в руках об'єднаних російських міністерств. Фінансово-кредитну політику в Україні в 1919-1923 рр, здійснював Народний комісаріат фінансів РСФРР через свого уповноваженого в Україні. а з 1923 р, - через Народний комісаріат фінансів УРСР [12, c.66].

У перші роки радянської влади в Україні фінансово-кредитна система надавала підтримку націоналізованим підприємствам, які фінансувалися безпосередньо з державної казни. Фінансування проводилося через народний банк, який було створено після націоналізації радянською владою банківських установ.

Проте в умовах господарської розрухи, спричиненої громадянською війною та іноземною інтервенцією, фінансово-кредитні відносини значно звузились. Економічна політика того часу дістала назву "воєнний комунізм".

В 1921 р. в країні вводиться НЕП - нова економічна політика. В основу НЕПу було покладено відновлення товарно-грошових відносин, введення стійкої грошової одиниці, денаціоналізацію середніх та дрібних підприємств, господарський розрахунок на підприємствах, принцип матеріального заохочення. Проте контроль за такими "командними висотами" в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля залишився за урядом.

У 1925 р. - союзний радянський уряд проголосив курс на індустріалізацію народного господарства, тобто на перехід від відбудови господарства до реконструкції, а в 1927 р. - на колективізацію, наслідком якої стало централізоване вилучення державою сільськогосподарської сировини через колгоспи. Почали розроблятися п'ятирічні плани розвитку народного господарства, головною метою яких було здійснення його технічної реконструкції і "побудова матеріально-технічної бази соціалізму.

В січні 1930 р. керівники України спробували опротестувати в ЦК ВКП(б) рішення Вищої ради народного господарства (ВРНГ) про вилучення зі складу республіканської промисловості та передачу до союзних об'єднань Українського силікатного тресту і п'яти металообробних заводів, але безрезультатно. Таким чином створювалася командна економіка з найвищим ступенем централізації. Все це клало край тенденціям фінансової самостійності республіки і супроводжувалося різкою централізацією управління.

Навіть за новим бюджетним законодавством, ухваленим у 60-ті рр., в якому було розмежовано бюджетні права СРСР і союзних республік, бюджет Української РСР складався на ту частину доходів і видатків підприємств і організацій, які були підпорядковані українському уряду. Так, із одержуваних у 80-ті рр. на території України 15-16 млрд. крб. податку з обороту 30-40% передавалося союзному бюджету, а підприємства союзного підпорядкування, розташовані на території України, вносили до союзного бюджету 6-8 млрд. крб. платежів з прибутку.

Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. ухвалила історичний документ - Акт проголошення незалежності України. Повільно, суперечливо, з не передбачуваними негативними наслідками здійснювалася ринкова трансформація економіки країни. Відчувався брак теоретичних узагальнень щодо форм і шляхів переходу до ринкових відносин. У суспільстві, де панувала ідеологія й практика суспільної власності на засоби виробництва з монополізмом, структурними диспропорціями, неекономічними методами стимулювання трудових колективів, перейти відразу до ринкових відносин було вкрай важко.

Україна стала здійснювати витрати, яких не було до проголошення державної незалежності: на оборону, на формування й оновлення державних резервів, на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, на обслуговування зовнішнього боргу, на забезпечення зовнішньоекономічної діяльності тощо. Ці додаткові витрати становили 39-40% від загальної суми бюджетних видатків.

У 1996 р. було введено національну валюту - гривню.

Вперше за останнє десятиріччя, у 1999 р., з'явилися ознаки економічної стабілізації. Було зупинено падіння ВВП. На 4,3% зріс обсяг промислового виробництва. Більше 70% промислової продукції було вироблено на недержавних підприємствах. В сільських місцевостях також почало утверджуватися приватне підприємництво.

Намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України. Сформовано підвалини фінансової, платіжної, податкової, банківської системи.

Потреби стабілізації економічної ситуації поставили на порядок денний реформування бюджетної, податкової, грошово-кредитної політики. У 2001 р- було ухвалено Бюджетний кодекс, але він так і не вирішив всіх питань бюджетної політики, особливо в галузі міжбюджетних відносин. Податковий кодекс, прийнятий цього року створив безліч непорозумінь в сфері податкової політики нашої країни, спровокував масові страйки та демонстрації громадян, і який в повній мірі не зможе вирішити проблеми оподаткування України.

Реформування фінансів, являє собою досить складний, тривалий і суперечливий процес. У цілому в Україні закладені підвалини фінансової системи ринкового типу. Водночас накопичилось і багато проблем, що стосуються як фінансової системи у цілому, так і її окремих сегментів. Серед них виділяється п'ять ключових, що мають домінуючий характер.

Перша - відсутність системного підходу до реструктуризації фінансової системи. Реформи у сфері державних фінансів, насамперед, у бюджетній і податковій системах, на фінансовому ринку та в організації фінансів підприємств здійснювались і продовжують здійснюватись розрізнено, без загальної їх ідеології та обґрунтованої стратегії і тактики. Досить часто вони не тільки не враховують обопільних інтересів окремих суб'єктів, а й вступають у протиріччя між собою.

Друга проблема, яка безпосередньо виходить з першої, - надто повільний темп реформ. Як би не оцінювались реформи, абсолютно точно, вони здебільшого здійснюються із запізненням, а в багатьох випадках тоді, коли відтягувати їх було нікуди. Крім того, реформи виступають швидше засобом усунення і ліквідації наслідків певних проблем та диспропорцій. Вони не мають упереджуючого характеру, спрямованого на забезпечення макроекономічної стабільності.

Третя проблема - нечітка визначеність з конкретним напрямом реформ. У світі сформувались різноманітні типи економічної системи і моделі соціальної політики - від "шведського соціалізму" до німецької моделі "соціального ринкового господарства" . Базуючись на засадах ринкової економіки, вони мають досить суттєві відмінності. Відповідно, неможливо здійснювати цілеспрямовану і системну трансформацію фінансової системи, не маючи чітко визначеного орієнтира.

Четверта проблема лежить у площині управління реструктуризаційними процесами. Досі відсутня чітка стратегія і тактика реформ, яка б визначала їх напрями та складові, встановлювала послідовність, етапи і терміни, забезпечувала системність та цілеспрямованість.

П'ята проблема пов'язана з відсутністю належної ефективності функціонування фінансової системи. На проблему нестачі фінансових ресурсів накладається ще й недостатня ефективність використання як власних, так і запозичених коштів. Тому одним із головних завдань трансформації фінансової системи є підвищення її ефективності, яке має відчути кожний громадянин. Реформи тільки заради певних змін нікому не потрібні. Головним їх спрямуванням має стати зростання добробуту на засадах цілеспрямованої політики доходів і зайнятості.

Вирішення вказаних проблем можливе на основі всебічної, глибокої і докорінної реструктуризації фінансової системи України. Вона передбачає трансформацію структури і засад функціонування фінансової системи у цілому, структурне реформування окремих складових державних фінансів та сегментів фінансового ринку, зміцнення фінансового потенціалу підприємницьких структур та фінансових інституцій. Фінансова реструктуризація має базуватись на зміні пропорцій у ВВП, насамперед, в напрямку зростання питомої ваги оплати праці. На сучасному етапі трансформаційних процесів основним вектором фінансової політики має стати поглиблення і прискорення фінансових реформ.

Головною ланкою, підґрунтям функціонування фінансової системи України є фінанси підприємств. Ринкові перетворення в цій сфері були спрямовані на кардинальну реформу фінансового механізму підприємств, який сьогодні максимально наближений до умов ринкової економіки. Основою ринкових перетворень в економіці стала приватизація, що наближається до стадії завершення. Незважаючи на багато проблем і нереалізованих завдань вона вирішила ключову проблему роздержавлення власності. Проте про конкретного власника, котрий забезпечував би ефективну діяльність і мав надійну фінансову відповідальність, говорити ще зарано, оскільки поки що сформовано скоріше адміністративний капітал на основі відомчої приватизації.

Незважаючи на позитивну динаміку, проблем із фінансовим забезпеченням потреб економічного зростання ще досить багато, і вони потребують особливої уваги. Насамперед, вкрай неоптимальним є співвідношення між власними ресурсами та банківськими кредитами, які становлять лише близько 5-6 %, що аж ніяк не відповідає тій ролі, яку банки повинні відігравати в умовах ринкової економіки.

Негативним явищем у ресурсному забезпеченні фінансових потреб економіки є практично невідчутна роль амортизаційних відрахувань і прибутку. Зниження прибутковості в останні роки, хоча і обумовлене значною мірою обліковими чинниками (перехід до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та визначення прибутку як різниці між валовими доходами і валовими витратами), є вкрай негативним явищем. Адже прибуток, виступаючи головним мотивом підприємництва, є одночасно й основним індикатором економічної активності та ефективності.

У цілому ситуація з забезпеченням реального сектору економіки фінансовими ресурсами дуже напружена, що ставить під загрозу перспективи і подальших реформ, і стабілізації економічного зростання. Це одна з ключових проблем, яку необхідно вирішувати негайно. Одним із найважливіших напрямків у вирішенні даного завдання має стати всебічне сприяння розвитку національного капіталу (не тільки за приналежністю, а й за ідеологією - відображення інтересів та пріоритетів нації і країни) та створення сприятливого інвестиційного клімату.

Розглядаючи роль державних фінансів, як однієї з основних ланок фінансової системи, у трансформаційній економіці необхідно зазначити, що вони жодною мірою, і передусім за своїм функціональним призначенням, не відповідають тим завданням, які характерні для розвиненої ринкової системи. Така позиція визначається тим, що якщо у розвиненого ринкового механізму саморегулювання державні фінанси виступають орієнтиром для суб'єктів фінансової діяльності, то в умовах трансформаційної систем роль державних фінансів зводиться здебільшого до реалізації адміністративних функцій. Так, реалізуючі можливість адміністративного впливу фінансова система держави намагається коригувати діяльність окремих суб'єктів ринку. Використовуючи фіскально-бюджетні важелі, а також дію нинішні державних фінансових інститутів, держава здійснює прямий і коригуючий вплив на поведінку суб'єктів ринку. Тобто, трансформаційна економіка, у якій ринковий механізм саморегулювання ще не склався характеризується впливом держави, а не її участю у процесах ринкової конкуренції й ціноутворення.

Заслуговує уваги також вдосконалення такої складової фінансової системи України, як державний борг. Сьогодні необхідно визначити концептуально нові позиції до державного боргу України, стратегії управління ним і, що особливо важливо, ефективність використання залучених коштів. Для України, як держави із традиційною економікою, бажано оптимізувати співвідношення між внутрішнім та зовнішнім боргом у бік збільшення частки внутрішніх запозичень.

Практика України засвідчила, що найважливішим для державного кредитування є не залучення коштів, а насамперед, їхнє цільове використання, що в майбутньому забезпечує стабільність функціонування фондового ринку.

Важливою проблемою у забезпеченні ефективності використання позикових коштів є встановлення оптимальної структури за напрямами їх використання. Нині у структурі запозичення переважає забезпечення фінансування бюджетного дефіциту. Відповідно в бюджеті кошти, що залучаються державою, знеособлюються і практично не піддаються контролю.

Я вважаю, що використання залучених державних фінансових коштів для фінансування дефіциту державного бюджету можливе тільки в період економічного зростання, коли економіка потребує дорожчих грошових ресурсів. В період економічної стабільності залучені державою кошти мають використовуватися для розв'язання довгострокових стратегічних завдань, спрямованих на реструктуризацію економіки, окремих галузей і виробництв, при цьому таке фінансування повинне забезпечувати реалізацію стратегії інноваційного розвитку економіки України і виходу її продукції на конкурентних засадах на світовий ринок.

На моє переконання, фундаментальною основою для реструктуризації фінансової системи України та для вирішення всіх проблем щодо функціонування та ефективного управління її ланками повинні стати докорінні зміни законодавчої бази та управлінського апарату у фінансовій сфері. Існуюча законодавча база є фрагментарною і неповною, а діючі органи управління неефективно використовують свої повноваження. Можемо взяти для прикладу управлінський апарат фінансової системи США, де рішення у сфері державних фінансів у першу чергу приймаються законодавчою та виконавчою владою. Законодавча влада представлена Конгресом, який складається з двох палат: сенату та палати представників. Найзначнішими представниками законодавчої влади в управлінні державними фінансами є Головна контрольна служба (ГКС) та Бюджетна служба Конгресу (БСК). ГКС здійснює зовнішню ревізію урядових агентств; БСК -- експертний орган парламенту для аналізу проекту бюджету та законодавства стосовно бюджетної сфери з метою здійснення парламентом більш раціонального бюджетного вибору. Доцільно було б і в Україні створити аналоги таких двох державних органів для підвищення фінансового державного контролю та врегулюванню бюджетної політики [20, с.44].

...