Освоєння інвестицій здійснюється двома шляхами: через фінансування інвестицій або через придбання капітальних активів. І в тому, і в іншому випадку інвестиційний процес проходить стадію капіталізації, у будівельне виробництво залучаються фінансові і матеріально-технічні ресурси, які шляхом освоєння перетворюються на капітальні активи.

Освоєння інвестицій шляхом будівництва, реконструкції або технічного переозброєння складається з кількох послідовних етапів, обов'язковими з яких є: фінансування будівництва, забезпечення будов матеріально-технічними ресурсами та технологічним обладнанням, виробництво будівельно-монтажних робіт, виконання пусконалагоджувальних робіт, приймання виконаних робіт та готового об'єкта інвестором (введення в експлуатацію), розрахунки за виконані роботи.

Фінансування та кредитування державного капітального будівництва здійснюється на території України відповідно до чинного законодавства. Положення про фінансування та державне кредитування обов'язкове для застосування підприємствами всіх форм власності та органами виконавчої влади всіх рівнів при здійсненні нового будівництва, розширенні, реконструкції, технічному переозброєнні діючих підприємств, виконанні проектних робіт, витрат на проведення конкурсів (тендерів), консервації (розконсервації) об'єктів, а також придбання обладнання, що не потребує монтажу та не входить до кошторису будов.

Для будівництва, що здійснюється за рахунок недержавних капітальних вкладень, Положення має рекомендаційний характер, але зобов'язує здійснювати фінансування через установи банків. Фінансування державного будівництва проводиться через уповноважені банки, яким надається право на обслуговування державних бюджетних коштів. Таке фінансування здійснюється на зворотних (бюджетні позички) і безповоротних засадах.

Бюджетні позички надаються на підставі кредитних договорів між державою (Мінфіном України) та іншими позичальниками (центральними і місцевими органами виконавчої влади).

Фінансування державних централізованих капітальних вкладень проводиться Мінфіном, Головним управлінням Державного казначейства шляхом перерахування міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади (державним замовникам) коштів згідно з планами фінансування. Державні замовники для відкриття фінансування подають центральним установам фінансуючих банків такі документи:

· показники обсягів державних централізованих капітальних вкладень;

· перелік важливих будов по забудовниках виробничого призначення (природоохоронних об'єктів), передбачених Державною програмою;

· довідку про підсумки проведення конкурсу (тендера);

· титул будови, що розпочинається, або перехідної.

Для оформлення фінансування, що здійснюється за рахунок державних капіталовкладень, замовник, крім того, передає до місцевих установ фінансуючих банків ще й такі документи:

· контракт (договір) з підрядником із передбачуваною формою розрахунків;

· зведений кошторисний розрахунок вартості будівництва;

· внутрішньо-будівельний титульний список;

· рішення про затвердження проектно-кошторисної документації та висновки органів експертизи інвестиційних проектів;

· рішення про відведення земельної ділянки;

· дозвіл на будівництво.

Місцеві установи банків проводять власну експертизу інвестиційних проектів і, в разі відповідності встановленим вимогам, відкривають фінансування проектів.

За інших джерел фінансування, тобто за участю приватних фірм, інституційних інвесторів або громадян, фінансування здійснюється відповідно до укладених між інвестором (інвесторами) і банком договором або договором, укладеним між організацією, якій доручається централізація коштів і фінансування проектів, та інвесторами.

При змішаних джерелах фінансування його оформлення проводиться у порядку, встановленому для фінансування капітального будівництва за рахунок державних коштів.

Матеріально-технічне постачання будов -- складний процес, який включає: визначення перспективних потреб у матеріалах, виробах і технічних засобах, встановлення строків їх поступового залучення у виробничо-будівельний процес, розміщення замовлень у виробників і постачальників та узгодження з ним строків поставок.

Постачання будівництва проводиться шляхом придбання матеріальних і технічних ресурсів безпосередньо у виробників або через фірми-посередники. Технічні ресурси у вигляді обладнання, що потребує монтажу, постачається заводами-виробниками, які здійснюють його шеф-монтаж. При комплексному постачанні обладнання його виробник виконує також пусконалагоджувальні роботи і бере участь у комісіях по введенню об'єктів в експлуатацію. Більшу частку матеріальних ресурсів постачає для будівництва підрядна будівельна фірма; субпідрядники в основному забезпечують себе самі. Деякі спеціальні матеріали згідно з підрядним договором повинен поставити на об'єкт замовник. Матеріали, конструкції та інші вироби складають основу матеріальної бази будівництва. Понад двох третин потреби в матеріальних ресурсах забезпечується вітчизняною промисловістю будівельних матеріалів, деревообробною промисловістю та металургією. До складу матеріально-технічної бази будівництва входять: понад 1000 підприємств промисловості будівельних матеріалів, які належать до системи корпорацій і концернів промбудматеріалів, і понад 5500 підприємств будіндустрії, які належать до галузі «Промисловість будівельних конструкцій і деталей»; виробничі підприємства, підпорядковані будівельним організаціям; складське господарство та бази виробничо-технологічної комплектації будівельних організацій; ремонтні підприємства та бази технічного обслуговування будівельних машин і технологічного автотранспорту; енергетичне господарство будівельно-монтажних організацій. Матеріально-технічна база будівництва характеризується особливостями її функціонування в інвестиційному процесі: по-перше, ресурсів потрібно постачати рівно стільки, скільки споживається будівництвом у певний період (перевиробництво призводить до банкрутства); по-друге, за умов перехідного до ринку періоду зберігається необхідність випереджальних темпів виготовлення продукції будпідприємствами матеріально-технічної бази порівняно з темпами виконання обсягів будівельно-монтажних робіт.

На жаль, в Україні сьогодні значна кількість підприємств бази скоротила виробництво, і будівельні фірми змушені купувати імпортні матеріали та вироби за кордоном, де вони значно дешевші, ніж у вітчизняній торговельній мережі. В останні роки при скороченні промислового та цивільного будівництва (котеджі в кілька поверхів у міській та сільській місцевостях, садові будинки, гаражі тощо).

Інвестиційний процес, що нормально функціонує, потребує для створення виробничих запасів випереджаючого виробництва матеріальних ресурсів. Як приклади впровадження новітніх і ресурсозберігаючих технологій можна вважати ведення пакувальних машин для цементу, сухого способу виробництва ефективної цегли та виробів з пористого бетону, виробництва віконного скла способом термічного формування на розплаві металу та автомобільного скла типу «триплекс», впровадження каменерізальних машин для виробництва блоків і плит з природного каменю, обладнання для відродження виробництва керамічної гончарної черепиці тощо.

Головним підрозділом системи матеріально-технічного забезпечення України є Державна акціонерна компанія «Укрресурси», створена в грудні 1994 р. Указом Президента України. Основною ланкою забезпечення будов ресурсами стають посередницькі товарно-сировинні компанії, фірми із заготівлі та збуту будівельних матеріалів і виробів. Вони забезпечують, в першу чергу, об'єкти, що будуються за державним контрактом та фінансуються з держбюджету. Постачання інших будов здійснюється самостійно замовниками та підрядниками через безпосередні зв'язки з виробниками та оптову торгівлю. Оптова торгівля потребує становлення відповідних елементів її інфраструктури: товарних бірж, торговельних домів, аукціонів, ярмарків, складів та оптових магазинів. Товарні біржі -- це спеціалізований або універсальний ринок, що функціонує офіційно і де здійснюється оптова торгівля сировиною та іншими товарами. Вони мають певний обслуговуючий персонал -- брокерські контори та розрахунковий центр. Оптово-посередницькі компанії (брокери) здійснюють послуги з надання комерційної інформації виробникам і споживачам, забезпечують укладання та виконання договорів купівлі-продажу.

Постачання матеріальними ресурсами безпосередньо великих будівельних організацій (трестів та об'єднань) до недавнього часу здійснювалось через управління виробничо-технологічної комплектації (УВТК). Ця форма постачання відповідала багатоланковій схемі управління галузевим господарством. Тресту або об'єднанню було підпорядковано кілька будівельно-монтажних управлінь і поряд з ними -- одне УВТК, яке забезпечувало постачання цих управлінь комплектами необхідних для будівництва матеріалів, конструкцій і деталей. Постачання комплектами повинно було проводитись відповідно до технологічної послідовності і строків виконання будівельно-монтажних робіт. На практиці така взаємодія будівельних управлінь та УВТК досягалась досить рідко, оскільки УВТК, хоча й мало на своєму балансі невеликі потужності з виробництва деяких матеріалів і напівфабрикатів, цілком залежало від сторонніх постачальників.

Сьогодні деякі з новостворених структур у будівництві -- концерни, корпорації та холдинги -- зберегли в своєму складі УВТК, щоправда, з наданням останнім більшої самостійності. Водночас за ринкових умов такі компанії безперечно потрібні як комерційні, спеціалізовані за видами будівництва постачальники комплектів ресурсів зі структурними підрозділами, що обслуговують певні регіони.

Надзвичайно важливий етап -- забезпечення будов технологічним обладнанням. Склалося так, що проектування технологічної частини здійснюють спеціалізовані (галузеві) проектні інститути, а постачанням обладнання повинен займатися інвестор (замовник). Така схема збереглася в Україні й сьогодні. Але найближчим часом у зв'язку з активізацією інвестиційного процесу будівництво нових і реконструкція діючих підприємств через стислі строки виконання робіт безумовно вимагатиме комплектного постачання обладнання на будови.

Подібне обладнання класифікується за такими ознаками: виробниче призначення; особливості конструювання та умов виготовлення; умови надходження, зберігання та монтажу; строки експлуатації та умови виведення з виробництва (ліквідація). Виходячи з наведених ознак, очевидно, що комплектні поставки обладнання у поєднанні з необхідними збірними конструкціями, вузлами та деталями потребують залучення багатьох спеціалізованих підприємств, встановлення між ними кооперованих зв'язків і маркетингового моніторингу з боку замовника. Згідно зі світовим і вітчизняним досвідом існує кілька форм комплектації будов. За умов України до цього процесу мають відношення сторони -- учасниці підрядних договорів: замовник, генпідрядник, субпідрядники, заводи-виробники обладнання, що здійснюють шеф-монтаж, пусконалагоджувальні організації. У недалекому минулому функції кожного учасника інвестиційного процесу щодо постачання матеріально-технічних ресурсів на будову були суворо регламентовані Правилами про договори підряду на капітальне будівництво. Відповідно до цих Правил на замовника покладались обов'язки забезпечити будову практично всіма видами обладнання, виробами чорної та кольорової металургії, обігрівальними та вентиляційними приладами, інформаційно-обчислювальною технікою, освітлювальними приладами, меблями та оргтехнікою. У свою чергу, генпідрядник та субпідрядники постачали всі необхідні для себе матеріали та вироби, за винятком комплектуючих, що постачає замовник.

За сучасних умов Правила про договори підряду мають рекомендаційний характер, а обов'язки постачання тієї чи іншої необхідної продукції на будову закріплюються в підрядних договорах, що укладаються між усіма учасниками інвестиційного процесу. Розрахунки за поставки обумовлюються в договорах, як правило, за комплект загалом, але можуть також передбачатися авансові платежі. Звичайно подекуди збереглися також прямі господарські зв'язки, тобто без участі посередників -- територіальних організацій матеріально-технічного постачання. Як правило, комплектація здійснюється за такою схемою. Замовник після отримання обладнання за договором поставки забезпечує його зберігання на власних складах, формує поставочний комплект і передає його підряднику за актами у строки, передбачені договором підряду. Розрахунки між ними здійснюються за комплект загалом по договірних цінах з урахуванням витрат замовника на заготівлю, зберігання, комплектацію та транспортування. Раніше заготівельно-складські витрати жорстко нормувались (7 % від вартості обладнання). Зараз ця норма має рекомендаційний характер. Розмір цих витрат обумовлюється в договорах. При цьому існують нормативні строки зберігання обладнання на складі, які не повинен порушувати замовник.

За сучасних умов можлива й інша форма комплектації обладнання. Замовник і генпідрядник можуть домовитися у підрядному контракті про те, що поставки обладнання виконують будівельні фірми (генпідрядник й субпідрядники). Підрядний контракт у даному разі не передбачає відповідне фінансування проекту та розрахунки за поставки. За кордоном досить прогресивною формою комплектації будов обладнанням вважається залучення до комплектних поставок посередницьких фірм-девелоперів, які перебирають на себе, в числі інших, послуги з комплектації, монтажу або технічного нагляду за монтажем обладнання.

Деякі особливості має комплектація будов імпортним обладнанням. Такі поставки можуть також здійснюватись відповідно до договорів купівлі-продажу або підрядного контракту. Даними договорами звичайно передбачається шеф-монтаж обладнання та його гарантійне обслуговування. Порядок укладання договорів з іноземними постачальниками регулюється низкою певних законодавчих актів. Найбільш зручною формою постачання імпортного обладнання вважаються комплектні поставки ділянок, цехів, завершених виробництв або окремих підприємств. Ця форма, крім поставки обладнання, передбачає також виконання певних етапів інвестиційного процесу: передінвестиційне дослідження, проектування, будівельно-монтажне виробництво, навчання персоналу, подальше гарантійне обслуговування. Такі поставки та роботи узгоджуються зовнішньоекономічним контрактом, за яким іноземний постачальник одночасно може бути інвестором, тобто мати в Україні свою фірму, представництво або спільне підприємство. Чинне законодавство України дозволяє всім суб'єктам зовнішньоекономічних відносин самостійно визначити форму розрахунків між собою, якщо вона відповідає міжнародним правилам, залучати банківські та інші фінансово-кредитні установи для обслуговування своєї діяльності. Розрахунки за поставки обладнання здійснюються переважно за допомогою акредитивів та інкасо, які за сучасних умов більшою мірою зручні для постачальника та одержувача імпортного обладнання. Разом з тим на вимогу експортера у ряді випадків використовуються передоплата та відкритий рахунок.

Розділ 2. Суть та структура інвестиційного проекту

2.1 Оцінка інвестиційних процесів в Україні

На сучасному етапі розвитку Україна внаслідок трансформаційних процесів у минулому переживає період нестабільності і становлення економічної, правової і соціальної структур. Будь-які зміни подібного характеру не проходять без значних витрат ресурсів, а зміни в масштабі цілої країни мають потребу в залученні капіталів колосального масштабу.

На жаль, наша економіка не може забезпечити достатній рівень інвестування. Внутрішні інвестиції гальмуються нерозвинутістю вітчизняного фондового ринку, а також станом банківської системи України. У результаті цього, питання залучення інвестиційних ресурсів через границю є досить актуальними вже протягом довгодіючого періоду часу. Незважаючи на це, ситуація з зовнішніми капіталовкладеннями теж складається не кращим чином - унаслідок не найсприятливішого інвестиційного клімату і нестабільністю законодавства. Хоча спостерігається тенденція до збільшення обсягів зовнішніх інвестиційних потоків, усе одно країна відчуває їх нестачу.

Іноземний капітал може внести в країну досягнення науково - технічного прогресу і передовий досвід керування. Приплив закордонних капіталовкладень життєво важливий для досягнення середньострокових цілей, таких, як вихід із сучасного кризового стану, початковий підйом економіки. При цьому, природно, українські суспільні інтереси не збігаються з інтересами іноземних інвесторів, отже, важливо залучити капітали так, щоб не позбавити їхніх власників власних мотивацій, одночасно направляючи дії останніх на благо суспільних цілей. Для реалізації визначених дій потрібно в першу чергу вивчити конкретний стан в області залучення іноземних інвестицій у дійсних українських умовах, розглянути економічну і законодавчу бази, що забезпечують інвестиційний клімат у країні.

Сьогодні, саме невизначеність у законодавчій сфері обмежує інвестиційний процес, тобто спостерігається своєрідний парадокс: найсильніший інструмент по залученню закордонного капіталу одночасно є основною причиною, що утримує інвесторів від великих вкладень.

Іноземні інвестиції нерівномірно розподіляють по регіонах країни. Найбільш пріоритетними є: Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Львівська, Одеська, Харківська області, а також м. Київ.

Важливою умовою залучення іноземних інвесторів є рішення питання про власність на землю. В Україні іноземні інвестори керуються у своїй діяльності ніж 70 нормативними актами різного рівня. Зміни і доповнення, внесені в чинне законодавство, не поліпшують умови інвестиційної діяльності.

Дослідження умов залучення іноземних інвестицій в Україну показало, що іноземним інвесторам дуже важливо, щоб у країні-реципієнті були створені визначені умови для їхньої діяльності. На основі даних проведеного дослідження умов надходження іноземних інвестицій розроблена класифікація способів усунення перешкод прямим іноземним інвестиціям і пропонуються міри їхнього усунення.

Для залучення іноземних інвестицій, обов'язковими є наступні умови:

- стабільність політичної обстановки і довіра уряду;

- надійність інформаційного забезпечення;

- простір дій для приватного підприємництва;

- адекватне і прогнозоване оподатковування;

- правові гарантії і гарантії виконання договорів;

- скорочення ролі бюрократичного апарата керування, спрощення процедури видачі дозволів;

- ліберальний зовнішньоторговельний режим;

- можливість користатися недорогими послугами інфраструктури, такими як електроенергія, вода, телекомунікації, транспортні дороги, послуги і т.д.;

- відсутність контактів із кримінальними структурами [2].

Дані умови не абсолютні, але вони, можуть зіграти позитивну роль у становленні української економіки. Як показує досвід західних країн, надходження іноземних інвестицій повинно сприяти розвитку економіки країни, оздоровленню платіжного балансу за рахунок поточних операцій, технологічному оздоровленню економіки і росту досягнень науково - технічного прогресу.

Таким чином, для створення сприятливого інвестиційного клімату необхідні визначеність, в першу чергу, у законодавчій та економічній сферах, а також тривалий період часу, що буде сприяти розвитку міжнародного інвестиційного співробітництва, збільшенню припливу інвестицій через границю і їхнє ефективне використання.

2.2 Оцінка форм фінансування інвестиційної діяльності в Україні

На сьогодні інвестиційна діяльність в Україні перебуває у постійному розвитку, тому спостерігається багато проблем та причин, які стають на заваді піднесення даного виду діяльності. У нашій країні до цих причин слід віднести такі:

- низький рівень пільгового оподаткування з боку держави;

- неефективна інвестиційна політика підприємства;

- низька кредитоспроможність підприємства;

- неефективна амортизаційна політика;

- незадовільні інфраструктурні можливості підприємства;

- недостатня роль держави в поліпшенні структури джерел фінансування інвестицій [3, 15].

Інвестиційна політика підприємства є складовою загальної стратегії підприємства та полягає у виборі і реалізації ефективних шляхів розширення обсягу активів для забезпечення основних напрямків його розвитку, фінансової стійкості, зростання потенціалу підприємства та впровадження новітніх технологій. Підставою для формування інвестиційної політики підприємства є оцінка інвестиційної привабливості усіх об'єктів інвестиційного ринку: держави, галузі, регіону, окремого підприємства.

Існують внутрішні та зовнішні форми фінансування інвестиційної діяльності. До внутрішніх форм фінансування належать власні кошти підприємства, але їх недостатньо для повної технічної й технологічної модернізації всього підприємства, тому потрібно здійснити пошук інших джерел фінансування, ними можуть стати зовнішні інвестиції.

Форми фінансування інвестиційної діяльності в економіці України за січень-вересень 2011 року [6].

З даних слідує, що підприємства намагаються розраховувати на власні сили. Частка фінансування капітальних інвестицій за рахунок внутрішніх форм становить 63%, надходження інвестицій в основний капітал за рахунок власних коштів підприємств та організацій становить 59 %. Спостерігається невисокий рівень збільшення залучень вітчизняних та іноземних інвесторів. Причинами є глобальна ринкова нестабільність та недостатня ефективність реформ. Поряд з забезпеченням інвестиційної привабливості виробничої сфери, можна виділити ті першочергові заходи, які повинні сприяти підвищенню інвестиційної привабливості підприємства, а саме:

- формування механізмів використання коштів, що нагромаджуються в амортизаційних фондах підприємств, з метою посилення їх цільового використання на потреби капітального ремонту, модернізації і реконструкції виробництва;

- сприяння розвитку інфраструктури державою на територіях, визначених як пріоритетні для інвестування;

- запровадження механізму страхування ризиків неповернення кредитів взятих на інвестиційну діяльність;

- відновити та посилити консолідовані та ефективні дій влади та бізнесу для відновлення довіри та впевненості інвесторів, адже бізнес - це рушійна сила, що створює робочі місця в країні, наповнює бюджет, підтримує ринок [5].

Отже, основним шляхами вирішення проблем, які виникають при здійсненні інвестиційного виду діяльності виступають страхування ризику неповерненості кредитів взятих під інвестиційну діяльність та, звісно, відновлення довіри інвесторів, оскільки саме від цього і залежить інноваційних успіх підприємства. Інвестиційна діяльність повинна бути перспективною, адже інвестор зацікавлений в отриманні прибутків та гарантій вкладів, що дасть йому можливість ефективно використати свій фінансовий потенціал.

2.3 Механізм інвестування підприємства

Головною рисою сучасного етапу розвитку українських підприємств є створення принципово нових інституціональних умов ринкових відносин і на їхній основі -- розробка нових моделей поведінки підприємств. Як свідчить досвід вітчизняних підприємств, проведення лібералізації цін і процесу приватизації значно легше, ніж одержання реальних, відчутних і довгострокових нововведень у їхньому поводженні. У цих умовах такі показники, як обсяг виробництва, прибуток самі по собі не можуть служити кінцевим показником результативності діяльності підприємства. Важливими в процесі трансформації економіки є положення на ринку, інвестиційна активність, продуктивність, розвиток людських ресурсів, якість праці і фінансові результати.

Підприємство, орієнтоване на передбачення інноваційного розвитку, може забезпечувати швидкі, незалежні і відповідальні дії своїх працівників тільки у випадку, коли усе більш чітке, далекоглядне і практичне передбачення буде служити загальною базою для прийняття рішень, представляти для працівників ту мету, на досягненні якої вони можуть зосередити свої зусилля. Серед факторів зовнішнього середовища слід зазначити інтенсивну і глобальну конкуренцію, швидкий технологічний розвиток, демографічні фактори й ін. Це вимагає врахування нововведень у програмах інноваційного розвитку підприємств з метою забезпечення гнучкості і рухливості виробничої діяльності, що у свою чергу обумовлює необхідність наймання, підготовки і втримання кваліфікованого, адаптивного й інноваційного персоналу, який володіє повноваженнями та відповідальністю у процесі виробництва високоякісного продукту, що має тривалий стійкий попит на ринку. ЗАТ «Київстар» один з провідних операторів мобільного зв'язку України. Основні види діяльності - електро- та радіозв'язок, лінійне будівництво, оптова торгівля засобами зв'язку. Територія покриття, на якій функціонує мережа Київстар, постійно розширюється, відкриваються нові філії і представництва у регіонах щороку. ЗАТ «Київстар» має ліцензії на використання міської, міжміської, міжнародної телефонних мереж, ліцензії на будівництво і обслуговування власних стаціонарних мереж і організацію систем передачі даних. Техніко-економічні показники діяльності підприємства (дохід, собівартість, прибуток, продуктивність праці та ін.) за останні три роки суттєво покращилися. Однак з фінансової точки зору, фінансовий стан ЗАТ «Київстар» незадовільний, про це свідчить наступне: По-перше, дуже суттєво зросли зобов'язання, за рахунок збільшення довгострокових кредитів банків, появи короткострокових кредитів, значному зростанню кредиторської заборгованості за товари, роботи, послуги та зростанню поточної заборгованості за довгостроковими зобов'язаннями.

Після того як ми порівняли, дебіторську та кредиторську заборгованість, можна побачити, що вони мають пасивне сальдо, тобто кредиторська заборгованість перевищує дебіторську заборгованість, що є негативним, нажаль за останні три роки ситуація так і не змінилася, тобто сальдо так і не стало активним. По-друге, за останні три роки власний капітал динамічно зростав, але в основному за рахунок нерозподіленого прибутку. По-третє, ліквідність та платоспроможність ЗАТ «Київстар» носять негативний характер, тобто є загроза не покриття поточних зобов'язань за рахунок оборотних засобів, так як на кожну гривню поточних зобов'язань припадає лише 1,6 грн. оборотних активів, про це свідчить коефіцієнт покриття, який на кінець 2006 року не відповідає нормативному значенню (>2). Така ж сама ситуація склалася і з коефіцієнтом швидкої ліквідності, в 2006 році значення коефіцієнту знизилося (до 0,8), тобто за рахунок грошових коштів та очікуваних фінансових надходжень може бути погашено лише 80% поточних зобов'язань підприємства. По-четверте, ЗАТ «Київстар» фінансово не стійкий. Так 2004 р. фінансовий стан ЗАТ «Київстар» був передкризовий, в 2005р. становище покращилося, тобто фінансовий стан досяг нормальної стійкості, але становище знов значно погіршилося ЗАТ «Київстар» має кризовий фінансовий стан, тобто грошові кошти та дебіторська заборгованість не в змозі покрити навіть кредиторської заборгованості та прострочених позик. Підприємство залежить від зовнішніх джерел фінансування, лише на 50% фінансувалося за рахунок власного капіталу. Ступінь мобільності використання власних коштів підприємства малий.

Протягом останніх років резервний капітал на підприємстві не поповнювався і лише не значна частина майна підприємства покривається відповідними резервами. Таким чином, можна зробити висновок, що ЗАТ «Київстар» забезпечує свій розвиток за рахунок збільшення боргів і нерозподіленого прибутку. Але з іншого боку, за останні роки суттєво зросли нематеріальні активи, незавершене будівництво, це може свідчити про те, що підприємство створює матеріальні умови для розширення своєї діяльності. Розвиток ринку телекоммунікаційних послуг в Україні вимагає постійного оновлення технологічного обладнання, підвищення якості надання послуг, використання усіх наявних можливостей щодо розширення сфери обслуговування, клієнтської бази та набіру послуг, що їх надають оператори ринку. Розгляд особливостей функціонування ЗАТ „Київстар” на ринку телекоммунікаційних послуг в Україні дозволив визначити приорітетні напрямки реалізації стратегії подальшого розвитку підприємства. Цей розвиток, насамперед, пов`язаний із реалізацією бізнес-плану з розвитку місцевої мережі Київстар, який пропонується здійснювати у декількох напрямках - телефонізація окремих великих об'єктів або районів міста шляхом встановлення виносів або міні-АТС, введення в дію нових АТС великої ємності, придбання мереж деяких НТК з метою подальшого розвитку або утворення окремої компанії для обслуговування місцевої мережі Київстар, приватизації земельної ділянки. Реалізація запропонованого проекту передбачає отримання банківського кредиту у сумі 3339,8 тис. грн. Уся ця сума буде спрямована на закупівлю відповідного технологічного обладнання та сертифікацію послуг підприємства.

У підсумку, за результатами функціонування підприємства після реалізації першого етапу запропонованого проекту за рахунок отриманого кредиту, ЗАТ «Київстар» планує отримати чистий прибуток у розмірі 1765,55 тис. грн., що надалі буде неухильно зростати. Так планується збільшити розміри чистого прибутку на 201,79 тис. грн. і забезпечити одержання чистого прибутку в розмірі 12473,85 тис. грн. Загальна величина доходів підприємства при збереженні тенденцій розвитку ринку, динаміки попиту на оренду коммунікаційних можливостей підприємства і рівні витрат на виробництво, зросте з 11680,8 тис. грн. до 13825 тис. грн. Основним джерелом погашення кредиту і сплати його вартості є надходження від оренди трафіку та продажу інших коммунікаційних послуг. Здійснюючи обґрунтування економічної доцільності залучення зовнішніх джерел реального інвестування вкрай важливим є оцінка їхнього впливу на фінансову стійкість підприємства. З метою обліку впливу позикових джерел на фінансову стійкість, необхідно оцінити якою буде структура фінансування підприємства після реалізації інвестиційного проекту. Отримана в такий спосіб структура повинна мати безпечні з погляду фінансової стійкості пропорції між вхідними в її склад джерелами. Для визначення «безпечних» пропорцій використовують критичні (максимально припустимі) значення деяких коефіцієнтів оцінки фінансового стану. Проведене дослідження показало, що в якості критеріїв оцінки доцільності використання певних джерел фінансування інвестиційних проектів доцільно використовувати загальний коефіцієнт покриття (поточної ліквідності) і коефіцієнт співвідношення позикових і власних засобів. Як довели розрахунки із використанням розроблених критеріїв, реалізація запропонованого проекту сприятиме подальшому підвищенню ефективності функціонування ЗАТ „Київстар” на ринку телекоммунікаційних послуг в Україні, забезпечить реалізацію стратегічних напрямків його діяльності.

Розділ 3. Шляхи підвищення ефективності мобілізації та використання інвестиційних ресурсів

Одним із головних факторів, який затримує розвиток інвестиційної сфери в Україні, є відсутність чітко сформованих основ та критеріїв формування державної інвестиційної політики, що не дозволяє ліквідувати хаотичний потік інвестиційних ресурсів, що надходять з різних джерел та спрямувати його на вирішення задач економічного розвитку та забезпечити вирішення соціальних проблем. Розроблення моделі реалізації державної інвестиційної політики економічного зростання України перш за все дасть можливість вирішити такі важливі задачі: створення механізму стимулювання надходження інвестицій різних джерел фінансування; досягнення мети існування досконалого інвестиційного середовища, в якому гармонізовані інтереси всіх учасників інвестиційного процесу, завдяки реалізації сприятливого механізму регулювання економічних процесів; забезпечити конкурентоспроможність національної продукції на світових ринках; досягти економічної безпеки та економічної стійкості держави.

Побудова інвестиційної моделі економічного зростання має будуватися на наступних основоположних принципах:

принцип системності: модель державної інвестиційної політики складає певну систему з взаємоєдністю всіх її елементів (мети, задач, інструментів, очікуваних ефектів)

принцип узгодженості: при реалізації державної інвестиційної політики має бути узгодженість між соціальною, політичною, економічною та інвестиційною політикою, всі напрями державної політики мають бути націлені на реалізацію єдиної загальної мети;

принцип послідовності: послідовно сформоване дерево цілей, рух від досягнення допоміжних цілей до головної мети державної інвестиційної політики - економічного зростання країни, де допоміжними цілями можуть бути, по-перше - це створення сприятливого інвестиційного клімату, по - друге - збільшення обсягів інвестицій, по-третє - досягнення економічної рівномірності в розвитку регіонів;

принцип єдності: єдність в діях всіх органів влади, як державного, регіонального та місцевих рівнів, які задіяні в інвестиційному процесі, виконання цього принципу можливо шляхом створення органу, якому буде наданий особливий статус, що дозволяє здійснювати стратегічне планування, реалізацію та оперативний контроль на всіх етапах інвестиційного процесу. Спробою створення цього органу була організація роботи Державного агентства з інвестицій та розвитку, але йому не надано спеціальних повноважень впливу на виконавчі органи влади, контролю за виконанням інвестиційного процесу в потрібному державі руслі, ця організація виступає в ролі лише координатора інвестиційного процесу та як допоміжний елемент реалізації державної інвестиційної політики;

принцип забезпечення ринкової конкурентності: відбір приватних партнерів для держави на конкурсній основі, з урахуванням всіх їх конкурентних переваг, а не надання переваги тим чи іншим організаціям на корупційній основі, що призводить до реалізації інвестиційної політики в інтересах окремих галузей та в збиток інших. Допомогою вирішення цього принципу буде його поєднання з наступним;

принцип інформаційного забезпечення або публічності та прозорості інвестиційних проектів, що проводяться: виявляється в повному, своєчасному надані необхідної та достовірної інформації учасникам інвестиційного процесу, встановленню чітких, прозорих та стабільних правил в реалізації інвестиційних програм, що сприятиме зростанню довіри до державних органів задіяних в інвестиційному процесі і як наслідок зростанню ефективності інвестиційної політики;

принцип збалансованості бюджетних забов'язань та їх ресурсного забезпечення, без цього принципу не можливо створити довіри до державної влади у приватних партнерів. Державою повинні надаватися гарантії (такі як гарантії від змін законодавства, гарантії збереження встановлених пільг на заохочення інвесторів у довгостроковій перспективі, гарантії компенсації та відшкодування збитків, включаючи втрачений прибуток та моральну шкоду, надання гарантій на випадок припинення інвестиційної діяльності та розірвання контрактів за бажанням держави), але всі ці гарантії мають бути підкріпленими, в державі повинні створюватися відповідні фонди, які б могли надати ресурсне забезпечення у разі потреби;