Наслідки надходження у сучасне виробництво України іноземних інвестицій та технологій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наслідки надходження у сучасне виробництво України іноземних інвестицій та технологій

Ігнатенко М.М

Про необхідність інноваційного розвитку сільського господарства неодноразово йшлося на найвищому державному рівні, підкреслювалося науковцями та громадськістю. Президент України у Посланні до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки>>(2002р.) цілком правильно вказував на необхідність зміни сировинного вектора розвитку економічних процесів[1]. Досвід інноваційної діяльності країни ринкової та перехідної економіки підказував, що управлінські інновації, як і технічні нововведення, визначають створення відповідних організаційно-економічних форм (ефективних). В аграрному виробництві ефективними були агропарки, бізнес-інкубатори, дрібні венчурні підприємства. Агропарки створювалися поблизу аграрних університетів, науково-дослідних установ, їх завдання полягало у розвитку, удосконаленні й застосуванні в виробництві новітніх енергозберігаючих та екологічно чистих технологій. До їх складу входили консультативні, навчальні, науково-виробничі структури, редакції журналів, фермерські навчальні пункти, міжнародні центри. В Україні через відсутність необхідного правового поля, фінансові труднощі формування агропарків не було можливим. Держава в цьому плані ініціативу також не виявляла. Можна сказати, що інноваційний потенціал аграрних університетів, що функціонували в кожному регіоні, не використовувався.

Деякі аспекти проблеми надходження іноземних інвестицій у сучасний аграрний сектор України вивчали В.В.Волкодав, В.І.Лобунець, Ю.О.Нестерчук, С.С.Падалка., С.П.Поліщук, О.В.Приліпка, В.П.Ситник, В.Г.Ткаченко.

Метою статті є прагнення автора заповнити певний інформаційний вакуум з цієї проблеми.

За визнанням політиків, науковців, відсутність повноцінного ринку землі, ігнорування доцільності капіталу землі створювали умови інноваційної непривабливості сільського господарства. Обсяги іноземних інвестицій за 1993-2003рр. склали всього 85 млн. дол., із 60 реалізованихв Україні інноваційних проектів лише 4 мали відношення до сільського господарства[2]. Наріжним каменем, що породжував несприятливі соціально-економічні умови для інновацій, було суттєве відчуження сільгоспвиробників від результатів своєї праці. Це виявлялось у делегуванні прав реалізації продукції часто особам, які схильні приховано привласнювати прибуток.

У 2005р. лише 2,9% діючих агроформувань України застосовували у виробничому процесі агротехнології світового рівня, на полях і фермах домінували витратні, а не ресурсозберігаючі технології. Витрати пального на 1 га сільгоспугідь досягали 90 кг і перевищували показники західних країн у 2-3 рази[3].

Чисельність спільних підприємств у сільському господарстві протягом 1997-2000рр. зросла з 80 до 106, із яких лише 59 виробляли продукцію, їх формування відбувалося повільно, головним чином через відсутність стабільних правових умов. Механізм створення полягав у такому: іноземні партнери надавали машини, обладнання, насіння, худобу, засоби захисту, вітчизняні учасники передавали в користування сільгоспугіддя, приміщення і трудові ресурси. Економічні інтереси іноземців полягали в тому, аби одержати якомога більший прибуток. Про це свідчив і досвід діяльності українсько-австрійсько-німецького спільного підприємства «Укрінтерцукор», створеного за підтримки уряду України в 1994р. Підприємство створювалось із метою здійснення господарської діяльності у сфері виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, спеціалізувалося на виробництві цукру. До його складу увійшла низка бурякосійних підприємств та цукрових заводів із 15 областей України, акціонерно-комерційний агропромбанк «Україна», акціонерний банк «Альянс», Українська агропромислова біржа; з іноземного боку: фірми Хьост Шерінг АгроЄвроГмбх, KBC Кляйн-ванцдебенер Заатцухт АГ і Франц Кляйне Ландтехнік Гмбх і Ko. За чотири роки співробітництва іноземні партнери поставили 1167шт. технічних засобів, 1,1млн. літрів засобів захисту рослин, 170тис. посівних одиниць насіння цукрових буряків. У цілому було надано 147,7млн. німецьких марок. Урожайність цукрових буряків у СП становила 370цн. з га, що в 1,7 рази вище, ніж в середньому по Україні, використовувалося на 40% менше паливно-мастильних матеріалів[4].

На кінець 1990-х років в Україні було кілька аграрних спільних підприємств. Навіть у регіонах, що мали оптимальні умови для ефективного ведення сільського господарства, діяли одиниці таких підприємств: СП «Агрофірма Текуча», СП «Оксанина», AT «Маїс Інк» (Черкаська обл.); СП «Агро-ТЕХНІК-Воронівці» (Вінницька обл.)[5].

Стосовно справи залучення іноземного капіталу в АПК і економіку в цілому, у вітчизняних політиків, науковців тривалий час не було сформовано єдиної думки. Більшість з них вважали, що в умовах кризи іноземний капітал міг на певний час стати чи не єдиним чинником стабілізації та пожвавлення економіки[6]. Інша думка формулювалася так: до будь-якої іноземної допомоги необхідно ставитися дуже обережно. Найкраще діяти за принципом: хочеш бути незалежним і багатим працюй у своїй країні, реформуй свою економіку, створюй багатства для себе і експортуй їх за кордон[7].

Світова практика відзначала, що для країн із перехідною економікою найбільш привабливими були економічні відносини, що ґрунтувалися на довгостроковій виробничій кооперації. За даними Єдиної економічної комісії ООН, уже напрацьовано й успішно діє низка форм такого співробітництва у вигляді ліцензійних угод, ноу-хау, компенсаційних угод; кооперації на основі спеціалізації; кооперації на основі науково-дослідних розробок; спільних виробничих та збутових підприємств[8].

У країна мала як переваги, так і перешкоди для надходжень іноземних інвестицій. Інвесторам симпатизували обставини, що У країна знаходиться в центрі Європи, має чисельне населення, сприятливі природні умови, великі обсяги ринків, нерозвинуту, але привабливу для вкладення коштів виробничу і соціальну інфраструктуру, високу освіченість населення та рівень кваліфікації робочої сили. З іншого боку, зберігалися перешкоди, що стримували притік інвестицій: низький міжнародний економічний рейтинг; політична нестабільність, безвідповідальність державних чиновників; недосконалість законодавства; низька заробітна плата державних службовців; відсутність ініціатив у прийнятті відповідальних рішень; тривалий термін реєстрації підприємництва; низькі темпи приватизації; слабкі або і зовсім відсутні державні гарантії захисту інвестицій, корупція в судовій системі; непрозорість податкової системи; часті порушення двосторонніх економічних, фінансових угод з боку У країни; слабо розвинутий внутрішній фінансовий ринок; дорогі інфраструктури! послуги[9].

Навіть на поч. 2000-х років Україна продовжувала визнаватися як найризикованіша країна Східної Європи щодо вкладення інвестицій. За оцінками Інституту інвестицій, рейтингом привабливості серед 136 країн світу вона займала 112 місце. Водночас, без проведення раціональних структурних змін виробництва, інвестиції істотно не вплинуть на стан аграрної економіки.

В Україні на рівні економістів, експертів, політиків, господарників обговорювалася проблема можливості залучення в аграрне виробництво іноземних інвестицій. На їх можливу роль і значення увага нібито і не зверталася. Світовий досвід підтверджував: ефективність кредитів зумовлена якісними перетвореннями в економічних відносинах, прискоренні ринкових трансформацій. Інвестиція мала сенс тоді, коли вона підвищувала продуктивність праці. Якщо постійно неефективно використовувати іноземні інвестиції, країна могла втрачати економічну незалежність.

Нестабільність державних підходів до інвестиційних питань часто відвертали іноземних інвесторів від сільського господарства. Спільні підприємства з іноземним капіталом, зареєстровані до 1 січня 1995р., звільнялися від податків на п'ять років, але з 1 липня 1997р. цю пільгу скасовано, лише в 2002р. Конституційний суд України поновив її дію[10].

За оцінками «Institutional investor», зробленими в 1999р., за рейтингом привабливості для вкладення іноземних інвестицій серед 136 країн світу Україна займала 112 місце. В 2001р. обсяг прямих іноземних інвестицій на душу населення України становив 78дол„ тоді як в Угорщині у 1998р. 1667дол.

Надходження іноземних інвестицій у сільське господарство стримувались у значній мірі і через морально-психологічні чинники, брак достовірної інформації про Україну. Іноземні підприємці часто розглядали У країну як територію занадто екологічно забруднену, непридатну для вирощування продукції безпечної для здоров'я людей. У свою чергу етноментальні стереотипи української влади та частини суспільства, що часто полягали у пошуку зовнішніх ворогів, бажання перекласти відповідальність за справу на інших, суттєво звужувало можливість наполегливої та послідовної роботи щодо надання правдивої і реальної інформації про У країну. Насправді в У країні рівень забруднення території залишався значно нижчим, ніж у країнах Західної Європи, і зберігалися всі можливості для ведення так званого «органічного» землеробства.

У 2001-2005рр. збитковими були 33-54% підприємств аграрного сектора. Це зумовило інвестиційну непривабливість сільськогосподарських підприємств.

Тоді як у промисловість залучалося 30-50% іноземних інвестицій, у сільське господарство лише 2-3%. На кінець 2005р. їх сума становила 292 млн. дол. СІЛА. їх освоювало лише 381 підприємство. Інвестори віддавали перевагу вкладанню капіталу у птахівництво, свинарство та вирощування зернових культур. Державне підприємство «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща Водиця» протягом 2000-2006рр. освоїв в цілому 43млн. грн. інвестицій, з яких 35,3% спрямовувалися на придбання автомобілів, тракторів сільгоспмашин і обладнання, 19,8% купівлю і вирощування продуктивної худоби, 9,8% у житлово-комунальну сферу. Основними джерелами інвестицій виступали власні ресурси 74,6%, бюджетні 17,1%, кредити 2,7%, інші джерела 5,6%.

Протягом 1992-2003рр. в АПК спрямовано 970,3млн. дол. СІЛА прямих інвестицій, або 18% загального надходження в економіку України. Безпосередньо сільське господарство одержало 108,5млн. дол. Об'єктом інвестування стало лише 195 підприємств. Основними інвесторами були фірми Нідерландів, СІЛА, Великобританії, Кіпру, Швеції, Німеччини, Ліхтенштейну. Активно намагалися діяти на цьому ринку компанії «Монсанто» і «Каргілл» (США), «Даймлер-Бенц», «Райффайзен», «Агрево», «Янке» (ФРН). Водночас багато потенційних іноземних інвесторів утримувалися від цього виду діяльності в аграрній сфері України, мотивуючи це насамперед нестабільністю законодавства, надмірним податковим тиском, неготовністю більшості українських партнерів дотримуватися договірних зобов'язань, нечіткою роботою судової системи та іншими чинниками, що формують інвестиційний клімат держави.

Протягом 1995-2002рр. загальні обсяги прямих інвестицій у сільське господарство зросли з 5,6 до 95,2 млн. дол. СІЛА. Водночас їх частка у вкладених в економіку України була незначною(10,5%). Інвестиції одержало 195 сільгосппідприємств; зберігались і територіальні диспропорції в інвестиційному кліматі. Найбільше інвестицій спрямовувалося в сільське господарство Київської(8%), Донецької(7%), Запорізької(7%), Дніпропетровської(6%), Одеської(5%), Львівської(4%) областей. Найбільше кредитів із розрахунку на га сільгоспугідь залучено Київською, Харківською, Одеською, Івано-Франківською областями більше 100 грн. Удвічі нижче Хмельницькою і Кіровоградською. З інвестицій, що надійшли у Львівську область, 54% були в грошовій формі, 38% рухомого і нерухомого майна, 8% нематеріальних активів. Цей вид інвестицій спрямовувався головним чином у спільні підприємства. В Україні їх ефективність залишалася низькою, він не сприяв розв'язанню проблеми зайнятості.

Протягом 1991 -2001рр. у сільське господарство вкладено 90млн. дол., або 2% загального обсягу іноземних інвестицій в економіку це мізерна сума. Для порівняння: частка сільського населення становила 32%, сільгосппрацівників 12%, основних фондів 11%, доданої вартості 17% у відповідних загальноекономічних показниках. Лише 173 підприємств скористалися цією підтримкою(1%) від кількості великих підприємств. Як наслідок, їх вплив на розвиток ринкових процесів залишався малопомітним.

Про інвестиційну непривабливість України свідчили показники обсягу залучення інвестицій на душу населення, на кінець 2001р. досягши 91дол. і значно поступившись розвинутим країнам. У Франції на душу населення припадало 12тис. дол., США 9,7тис„ Польщі 870дол.

Аграрно-інвестиційний феномен столичної області пояснювався наявністю тут значної низки інвестиційних компаній, що були інвесторами регіонів. Найменше інвестицій надходило в Чернівецьку область.

Надходження в галузь найбільш бажаних іноземних інвестицій стримувалося низкою обставин, серед яких найголовніші: нестабільність законодавства, відсутність належного захисту інвесторів, низька віддача інвестицій.

В Україні однією з форм залучення вітчизняних та іноземних інвесторів було створення спільних підприємств. Світова економічна думка їх розглядала як найбільш складні організаційні структури міжнародного співробітництва, що здійснювали свою виробничу діяльність шляхом прямих інвестицій відповідних фірм, компаній. Таке залучення іноземних коштів до цілеспрямованого розвитку сільськогосподарського виробництва мало переваги. На 2000р. в Україні було створено 106 спільних підприємств, з яких 59 займалися безпосередньо сільгоспвиробництвом.

Україна набувала досвіду створення транснаціональних корпорацій в агробізнесі, залучаючи іноземні інвестиції. В 2005р. 30% українських молочнопереробних підприємств входило в російські холдинги «Юнімілк» і «Вімм-Білль-Дан», 8% контролювала французька «Група Лакталіс».

Україна набувала залучення досвіду та інвестиційних коштів іноземних виробників, техніки. Перші кроки в цьому напрямку зроблено ще в 1994р., коли уряд ухвалив розпорядження про створення спільного підприємства з виробництва зернозбиральних комбайнів «Массей Фергюсон» датської фірми у виробничому об'єднанні «Рівнесільмаш» та підтримав пропозицію Одеського міськвиконкому, акціонерного товариства «Хаджибей» м.Одеси, німецьких фірм «Клаас» і «Шмідт-Анкум» про організацію із залученням промислових підприємств У країни спільного виробництва зернозбиральних комбайнів «Домінатор» фірми «Клаас». Згодом внесено пропозиції щодо спільного виробництва комбайнів у Херсоні, Білій Церкві, Дніпропетровську, Павлограді. Проте більшість цих пропозицій не реалізовано. Нестабільність інвестиційного клімату, недосконалість ринку сільгосптехніки стримувало надходження інвестицій.

Наприкінці 1990-х років в Україні розпочало діяльність кілька спільних підприємств: німецька фірма «Фабрик-Клаас» із концерном «Південмаш» створили підприємство у Дніпропетровській області щодо виготовлення зернозбиральних комбайнів КЗС-11 «Дніпро-350»; у Хмельницькому німецький завод «Ланд-Технік» та ВАТ «АК Адвіс» створили СП «Адвіс-Допкштадт Хмельницький комбайновий завод», що виробляв кормозбиральний комбайн «Марал-125». Tака співпраця за умов обмеження власних інвестиційних ресурсів і відсутності обігових коштів, необхідних для відтворення та розширення виробництва, залишалася надто вигідною. Для українських виробників велике значення мало ознайомлення з досвідом, техніко-технологічними досягненнями іноземних фахівців, відкривало можливості модернізації та реконструкції власних виробничих потужностей, налагодження підготовки фахівців тощо.

Міжнародна кооперація також стимулювала виробничий процес і в інших машинобудівних підприємствах. У 1999р. практично через два роки після початку спільного випуску комбайну «Марал-125», ця машина вже на 30% складалась із вітчизняних комплектуючих. У цілому українська сторона покривала 50% витрат на його виробництво.

Крім того, кооперація сприяла розширенню обсягів збуту вітчизняних товарів на світових ринках. Комплектуючі, що виготовлялися ВАТ «АК Адвіс» і сертифіковані німецькими фахівцями за якістю, експортувалися в Німеччину. Співпраця підвищувала кваліфікацію вітчизняних фахівців; розвивалося гарантійне, сервісне обслуговування техніки, формувалися маркетингові служби для освоєння ніш і сегментів ринку техніки.

Світовий досвід підтверджував, що продуктивність праці у сільському господарстві залежала багато в чому від впровадження наукомістких технологій, передових форм організації праці і, звичайно, новітніх видів техніки. Протягом 1994-2004рр. Німеччина зуміла наростити удвічі продуктивність праці, збільшити виробіток продукції на одного працівника-аграрника з 12900 до 26100 євро.

На поч. 2000-х років основними постачальниками сільськогосподарської техніки на світовий ринок були СІЛА, держави CC та Японія. Найбільшу кількість тракторів виробляли Німеччина, Італія, Франція та Великобританія. Сільськогосподарське машинобудування цих країн перетворилося на одну з найважливіших і прибуткових галузей промисловості. На західноєвропейському ринку домінували концерни «CNH>>, «АССО>>, «Ualtra», «Claas>>, «Agro>>, «SDF>>, які утримували 97% продажу зернозбиральних комбайнів і 76% тракторів. Провідні фірми прагнули у своїй діяльності якомога ширше, глибше охопити ринки збуту своєї продукції у регіонах світу, розмістити дочірні підприємства й підрозділи поближче до потенційних покупців із тим, аби якомога швидше окупити свої інвестиції на розвиток і в результаті цього підвищити ефективність власного виробництва.

Якісна техніка забезпечувала підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції. Впровадження сучасних інтенсивних технологій дозволяло створити оптимальні умови для обробітку ґрунту, регулювання біохімічних процесів, точної сівби, скорочення витрат пестицидів, добрив, води, палива та інших матеріальних ресурсів, скорочення затрат праці. Паралельно відбувалося створення високопродуктивних технічних засобів, які дедалі ширше впроваджувалися системи автоматики на базі електронної техніки. Tак компанія «Massey Ferguson» розробляла й активно використовувала комп'ютерну програму «Fieldstar», що забезпечувала контроль і управління агрегатами. Система «лазерний пілот» компанії «Claas» дозволяла досягати високої ефективності використання зернозбиральних комбайнів. На зміну системам оптимізації окремих видів робіт приходили інтеграційні системи із загальним банком даних, що охоплював усю галузь рослинництва. Сільськогосподарські товаровиробники провідних країн світу досягли оптимальної забезпеченості своїх господарств технікою, одержавши змогу більше піклуватися про екологічну чистоту технологічних процесів у виробництві сільгосппродукції.

У країнах зарубіжжя спостерігалося зменшення кількості тракторів і комбайнів, які використовувались у виробництві, що зумовлювалося не лише достатньою насиченістю галузі, а й тим, що зростала ефективність використання машин, у тому числі і внаслідок укрупнення фермерських господарств. Стрімко зростали ціни: якщо в СІЛА в 1985р. вартість кінської сили дорівнювала 290дол., то в 2000р. 667дол„ або майже втричі вище.

У 1990-2000-і роки зарубіжні фірми-виробники сільськогосподарської техніки прагнули якомога ширше «захопити» український ринок, навіть поступаючись для цього при придбанні покупцями машин, пропонуючи вигідні умови розрахунків тощо. Практично використовувався лізинг у міждержавному масштабі. Україна для купівлі зарубіжної техніки витрачала величезні суми бюджетних коштів: лише в 1996р. іноземні виробники одержали 3млрд. грн. Tаке захоплення іноземною технікою багато в чому було невиправданим.

Закупівля імпортної техніки відбувалася за допомогою іноземних інвестицій. У 1992-1994рр. через кредитні лінії СІЛА та Німеччини придбано 1700 зернозбиральних і 120 кормозбиральних комбайнів, 20 тракторів, 50 прес-підбирачів соломи. Український ринок сільськогосподарської техніки активно освоювали корпорації «Кейс», «Масей Фергюсон», «Джон Дір», «Мерседес», «SAMPO» та ін. З'явилася мережа їхніх представництв і контор, а також низка українських компаній, що співпрацювали з ними на цьому ринку. Найактивнішими імпортерами техніки виступали: Українська аграрна біржа, ВАТ «Дніпротехсервіс» (м. Дніпропетровськ), ПФ «Тревел»(м. Харків), українсько-французьке СП «ДАКО Черкаси»(м. Черкаси), ДП «Азовсільмаш ВАТ «Першотравневого заводу сільгоспмашин»(м. Бердянськ). У 1998р. ними імпортовано в Україну 372 зернозбиральні комбайни із СІЛА, 302 розпушувачі та культиватори з Росії, 286 силосозбиральних комбайнів із Німеччини, Франції 189 буряко-та ботвинозбиральних машин, із Росії понад 80 машин та механізмів для обмолоту. У 1999р. Україна співпрацювала з 25 країнами світу в галузі імпортування або створення нових моделей сільськогосподарської техніки.

Вільне переміщення машинобудівної продукції з розвинутих країн світу, просування її на український ринок, ставило вітчизняних виробників у скрутне становище подібно аналогам формування ринків автомобільного транспорту, побутової техніки, електроніки та іншої високотехнологічної продукції.

Дії держави щодо забезпечення сільського господарства технікою мали і регуляторну функцію, що не відповідала правилам ринку. В 19961997рр. вона виступила гарантом використання кредитів Ексімбанку СІЛА на суму 272,3млн. дол. під контракти між корпорацією «Украгропромбіржа» і фірмою «Джон Дір» та Українською аграрною біржею і компанією «Кейс Корпорейшн». Tехніка поставлялась у розстрочку та у фінансовий лізинг на п'ять років. Проте державний бюджет часто не дозволяв обслуговувати кредити вчасно і у повному обсязі. 12 травня 2001р. уряд змушений був визнати неефективною роботу ряду міністерств, відомств та ухвалити Постанову «Про стан відшкодування в 2000 році витрат державного бюджету на виконання державою гарантійних та кредитних зобов'язань за іноземними кредитами».

У досліджуванні європейського ринку використаної техніки помітну роль виконувала ЗАТ «Центр ділових поїздок» за сприяння Міністерства аграрної політики, Українського союзу промисловців і підприємців, корпорації «Украгропромбіржа». Товариство стало офіційним партнером Німецької сільськогосподарської спілки «DLG>>, що виступала організатором провідних сільськогосподарських виставок комісійної техніки.

В Україні з'явилися перші форми фірмового сервісу сільгосптехніки. Першою компанією стала компанія «AMAKO У країна»; створено дев'ять сервісних центрів. Термін доставки запчастин із-за кордону не перевищував 3-5 днів, по Україні 12-24 години. Компанія мала єдиний в Україні серед зарубіжний компаній навчально-науковий центр, де пройшли підготовку протягом 1999-2002рр. близько 2,5тис. слухачів. Працювало 25 мобільних інженерів, на кожного з них припадало до 100 одиниць техніки, а це багато, бо в Німеччині інженер обслуговував географічну зону в 15-20 км.

Україна почала набувати також і досвіду організації ринку вживаної сільськогосподарської техніки. Так званий вторинний ринок, у провідних країнах світу набув досить значного розвитку. У багатьох з них понад 50% механізованих робіт у фермерських господарствах виконувались саме вживаними тракторами. У СІЛА, Англії, Німеччині на один проданий трактор припадало три-чотири вживаних, і це не випадково, бо в умовах порівняно невеликих за своїми розмірами ферм неможливо було забезпечити достатнє завантаження техніки (що нерідко робило придбання нової техніки невигідним). Великим, міцним фермам за таких умов вигідно використовувати машину три-чотири роки, потім продавати її та купувати нову, досконалішу. Уживану техніку купували в основному дрібні господарства, зважаючи на низьку її вартість. У Німеччині, наприклад, ціна на трактори зі строком експлуатації два-три роки становила 40-60% від первісної, зі збільшенням терміну застосування ціна знижувалась. У країнах ЄС на вторинний ринок спрямовувалася техніка після 4-5 років служби і річного наробітку 1000 мотогодин. Продавали її після якісного ремонту дилерські фірми за ціною, що становила 20-30% нової вартості.

В Україні підприємства, що спеціалізувалися на доставці, продажу вживаної техніки, працювали в Києві, Дніпропетровську, Львові, у 2001р. ними було імпортовано 1130 уживаних комбайнів. Із 2001р. при Національній спілці сільськогосподарських кооперативів України розпочав діяльність Центр сприяння кооперації і поставляв підприємствам спілки технічні засоби від німецьких спеціалізованих фірм, що відновлювали цю техніку.

Мали місце і випадки, коли в погоні за дешевшим асортиментом, вітчизняні дилерські фірми завозили зношену техніку з Румунії, Угорщини. Така техніка була без гарантій на реставраційні роботи, часто виходила з ладу. Держава не створила умов для захисту сільських товаровиробників від придбання на ринку недоброякісних уживаних машин.

В У країні започатковано застосування передових світових технологій вирощування худоби. В 2001р. в Кагарлицькому районі на Київщині за датською технологією вирощено 4тис. свиней. Витрати кормів на центнер приросту худоби не перевищували 6-7ц. корм. од. Питома вага вартості кормів у собівартості приросту досягала 60%, період годівлі тривав 275днів, середньодобовий приріст досягав 342гр.

Викладачі зооінженерного факультету Луганського державного аграрного університету в 1990-2000-і роки розпочали дослідження особливостей адаптації до природно-кліматичних умов Донбасу худоби, яка завозилась із-за кордону, зокрема голштинської породи. Науковцями встановлено, що ця справа залишалась малоефективною.

Негативні наслідки масової «голштинізації» мали місце ще в 1985р. Вітчизняні породи, які схрещувались із плідниками голштинської породи, давали лише в першому поколінні високопродуктивні помісі, наступні покоління BPX при поглинальному схрещуванні ставали низькопродуктивними, вразливими до хвороб. Українські зоотехнічні, ветеринарні фахівці, науковці визнавали помилковість, необґрунтованість таких кроків. Голштинська порода могла бути корисною для поліпшення т.з. аборигенних молочних порід У країни. Крім того, слід було зберегти репродуктори вітчизняної ВРХ. У 2001р. в Україні залишалося лише два репродуктори чистопородної симентальської породи. Постала проблема її відродження.

У процесі виробництва м'яса часто було багато нестиковок економічно-фінансового характеру. Задля «утримання» від зростання ринкових цін на м'ясопродукти держава вдавалася до інтервентних заходів та завозила їх із-за кордону. Достатні обсяги зібраного фуражного зерна не завжди виступали гарантією зростання поголів'я худоби. Частка приватних інтегрованих підприємств, що вирощували худобу за високоінтенсивними технологіями, залучаючи іноземні інвестиції, на ринку м'ясопродуктів була недостатньою. їх значення було і в поступовому удосконаленні механізму просування товарів до споживача, пакування, зберігання, торгівлі. Високі темпи розвитку вітчизняного птахівництва дозволили в 2000-і роки в основному забезпечити населення України відносно дешевою продукцією.

Вироблення Україною ефективної агрополітичної парадигми випливало передусім із нових світових реалій, що базувалися на концепції сталого розвитку. Людство в процесі свого розвитку спочатку використовувало ресурси агросфери лише для збільшення виробництва продовольства та одержання сировини для промисловості. Такий підхід призвів до постійного зростання кількості енергії, необхідної для виробництва одиниці продукції, виснаження природного потенціалу, забруднення довкілля. Державна політика захисту агросфери формувалася насамперед в економічно розвинених країнах.

У 1992р. на Всесвітньому саміті в Ріо-де-Жанейро ухвалена Декларація, що затвердила нову модель сталого розвитку, орієнтовану не тільки на задоволення основних життєвих потреб нинішнього й майбутніх поколінь, але й на встановлення рівноваги між природою і суспільством.

Світовий досвід екологізації сільськогосподарського виробництва вказував на необхідність пошуку альтернативних видів енергоносіїв. На початку 2000-х років Україна приступила до такої роботи. У другій половині 1990-х років Італія, Німеччина, Франція першими реалізували програми широкого використання палива на основі ріпакової олії. Науковці CC порахували, що використання біопалива дозволяло зменшити викиди в атмосферу оксиду вуглецю на 15-98%, вуглеводів 38-92%, сажі 31-68%, практично відсутні викиди двоокису сірки. Україна мала унікальні можливості часткового переходу до таких технологій. Близько 75% її орних земель придатні до вирощування ріпаку. За даними науковців, заумови вирощування його на 10% площ і досягнення врожайності 25 ц/га, можливо виробляти щороку 8,5млн. т. насіння ріпаку, що після переробки давало б 3млн. т. палива і забезпечувало в ньому на 75% сільське господарство.

Агробізнес ставав все більш глобальним, втягувався у світову біотехнологічну революцію. З 1995р. стрімко зростали обсяги посівів трансгенних культур (сої, бавовни, кукурудзи, картоплі). Біотехнологічні розробки та їх комерційне впровадження здійснювали американські і європейські компанії «Монсанто», «Нювартіс», «Дюпон», «Рон-Пуленк». Ними створено агробіотехнологічні альянси, до яких входили насіннєві компанії, постачальники засобів виробництва, фермери, фірми, що займалися збереженням, переробкою і збутом сільськогосподарської продукції, продовольства.

Органи виконавчої влади України в 2000-і роки розгорнули роботу з гармонізації вітчизняних продовольчих стандартів із міжнародними. Впроваджувалися Директиви ЄС 89-397(про офіційний контроль харчових продуктів), 93-53(про основні правила проведення офіційного контролю кормів). 17 серпня 2002р. KM України затвердив розпорядження «Про затвердження Концепції державної політики у сфері управління якістю продукції». Для вітчизняних виробників проблема відповідальності за безпеку харчових продуктів поставала особливо гостро у зв'язку з прагненням України приєднатися до COT та вступити до ЄС. У грудні 2001р. в Україні завершено реалізацію програми Tasis Європейського Союзу «Підтримка впровадження систем аналізу ризиків і контролю критичних точок і подальший розвиток служби тестування продуктів харчування», в яких брали участь TOB «Галактон», АТЗТ «Харківська бісквітна фабрика», «Київський маргариновий завод».

Отже, українське сільське господарство залишалося непривабливим для іноземних інвесторів. Аграрна економіка мала чимало ризиків, бракувало і прозорої нормативно-правової бази. В досліджувані роки Україна набувала досвіду залучення в аграрну галузь передових технологій, що дозволяло виробляти якісну, конкурентоспроможну продукцію.

Список використаних джерел

інвестиційний сільський іноземний

1. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України // Урядовий кур'єр. 2002. №100.

2. Рижук С.М. Державне регулювання аграрного сектора та перехід на інноваційну модель розвитку / Доп. на Четвертих річних зборах Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників 25-26 червня 2002 року. K.: ДОД IAE УААН, 2002. -С,17.(24с.)

3. Ситник В.П. Завдання наукових установ УААН щодо організації наукового менеджменту у сфері інтелектуальної власності та маркетингу інновацій // Економіка АПК. 2005. №8. (.1.((.3 9.)

4. Касянюк В.І. Доцільність створення спільних підприємств у сільському господарстві // Економіка АПК. 2002. №1. С.57-58.(С.55-59.)

5. Нестерчук Ю.О. Пріоритетний характер інвестицій у спільні підприємства аграрної сфери економіки //Економіка АПК. 2000. №5. С.55.(С.53-56.)

6. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. K., 1998. С.173.(267с.)

7. Лобунець В.І. Інвестиційне кооперування як форма співробітництва з іноземними партнерами // Економіка АПК. 2003. №5. С.41.(С.41-45.)

8. Шкобаль М. Кооперація як форма міжнародних зв'язків та пошук іноземного партнера //Агроінком. 1999. №8-9. С.30.(С.30-33.)

9. Э.Гуткевич С.О. Умови залучення іноземних інвестицій в економіку України // Економіка АПК. 2001. №6. С,82.(С,79-84.)

10. Волкодав В.В. Інвестиційний клімат в агропромисловому комплексі України // Економіка АПК. 2002. №6. С.65.(С.62-66.)

Размещено на Allbest.ru