Фінанси суб’єктів господарювання: основні засади та практика організації

10,37

9,89

8,63

7,95

колективної

5,81

6,30

6,80

7,15

міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав

4,52

4,38

5,60

5,99

Як свідчать дані, наведені в табл. 2, впродовж останніх чотирьох років процес концентрації основних засобів в державному секторі набув позитивної динаміки. Його фактичний розмір у розрахунку на підприємство збільшився з 57,37 млн. грн. у 2000 р. до 79,34 млн. грн. у 2004 р., тобто на 38,3%. Зростає рівень концентрації основних засобів, але значно повільніше, і на підприємствах інших форм власності (комунальної, колективної, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав), який, наприклад, у 2005 р. становив 8-11% від рівня, встановленого антимонопольним законодавством. Водночас рівень їх концентрації на промислових підприємствах приватної власності є незначним.

Сам факт змін у концентрації основних засобів як основної частки капіталу промислових підприємств свідчить про зростання їх економічного потенціалу і про досягнення відповідного рівня та стабільності окремих макро показників У 2000-2004 рр. частки промисловості в економіці були такими: у валовій доданій вартості - понад 30%; в обсязі промислової продукції - 47-50%; промислового персоналу - понад 29% (рис. 1).

Рис. 1. - Динаміка основних показників промислових підприємств у 2000-2004 рр.:

Встановлено, що тенденції у концентрації основних засобів не мають тісної залежності з обсягами фінансових результатів. По-перше, динаміка обсягу основних засобів, з одного боку, і доданої вартості та фінансових результатів, з іншого, мають суттєві розходження. Як видно з графіка на рис. 1, незначні обсяги доданої вартості та фінансових результатів викликані насамперед рівнем витрат на виробництво продукції, які хоча й мають тенденцію до зниження, але залишаються ще надто високими. Витрати на одиницю виробленої промислової продукції за основними видами діяльності були такими: 2000 р. - 97,3%, 2001 - 96,9, 2002 - 96,4, 2003 . - 96,6, 2004 р. - 93,5%. По-друге, динаміка сукупних (необоротних та оборотних) активів і обсягів промислової продукції набули протягом останніх років схожої динаміки. Однак, значення індексів цін дають змогу зробити припущення, що саме вони є основним чинником їх зростання. Індекс цін виробників промислової продукції у 2001 р. становив 103,3, 2002 - 105,7, 2003 - 111,1 і у 2004 р. - 124,1, а індекси цін інвестицій в основний капітал відповідно: 113,3; 106,0; 124,6 і 124,9.

Викладене дає підстави зробити висновки, що під час реалізації приватизаційних програм у промисловості України допущено певні диспропорції у розподілі економічного потенціалу за формами власності. Так, частка державних промислових підприємств, що не перевищує 2,1% (1100 підприємств) від загальної їх кількості, володіє 29,9% основних засобів. Це призвело до створення державних монополістичних промислових утворень із високим майновим статусом. Для порівняння, скажімо, частка змішаних підприємстві від їх загальної кількості у промисловості становить 66,7% (34938 підприємств), які володіють 40,7% основних засобів. З огляду на це досягнуті пропорції у концентрації капіталу між державним сектором та підприємствами колективної форми власності не можна вважати оптимальними, насамперед через відсутність впливу концентрації основного капіталу на підвищення фінансового результату підприємств-монополістів, тобто домінантних підприємств.

Макроекономічний аналіз господарсько-фінансової діяльності промислових підприємств у 1996-2004 р., проведений для виявлення “ефективного власника”, базований на динамічних регресійних залежностях, підтвердив викладені тенденції розвитку і становлення різних форм власності в промисловості. Так, математичні моделі експонентного виду, побудовані на основі офіційних статистичних даних, свідчать про позитивні динаміки обсягів валового внутрішнього продукту економіки України і промисловості. Встановлено, що у згаданому періоді спостерігалося незначне випереджаюче підвищення темпів зростання валового внутрішнього продукту промисловості. Позитивна динаміка зростання валового внутрішнього продукту в промисловості впродовж періоду активних інституційних змін свідчить про збереження у цій галузі економіки значного потенціалу та про готовність до активної діяльності.

Враховуючи, що суть інституційних змін полягає у реформуванні власності, було поставлено завдання з'ясувати, котра чи котрі з них домінують у створенні валового внутрішнього продукту, тобто ті, від яких залежать темпи економічного зростання. Виявлення “ефективного власника” здійснено порівняльним аналізом виробничої діяльності кожної форми власності, базованими на дослідженні виробничих функцій. За результатами аналізу встановлено:

1. Для державної власності характерною є незбалансованість співвідношення еластичності показників основних засобів і трудових ресурсів, що вказує на неналежний рівень ефективності цієї форми власності. Для цієї форми власності властиве не використання основних засобів, яке слід пов'язувати з недостатністю трудових ресурсів, що свідчить про низький рівень виробничого і фінансового менеджменту.

2. Незважаючи на поступове збільшення основних засобів комунальній власності, актуальною для неї залишається проблема їх використання.

3. У приватній формі власності спостерігається недостатнє забезпечення виробництва основним капіталом при наявності (надлишку) трудових ресурсів. Однак варто враховувати, що гальмівним фактором зростання виробництва залишається технічний рівень виробничого апарату, сформованого, як правило, на базі морально застарілих і фізично зношених цілісних майнових комплексів, придбаних під час приватизації неефективних державних підприємств.

4. Оцінка колективної власності за впливом екстенсивних факторів на обсяги виробництва вказує на помірну збалансованість співвідношення еластичності основних засобів і трудових ресурсів.

5. Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав є найбільш збалансованою за співвідношенням еластичності основного капіталу і трудового потенціалу, що робить її високоефективною.

Установлена таким чином ефективність форм власності у промисловості підтверджується їх фінансовою результативністю.

Зокрема, внаслідок продовження процесу приватизації, недостатньо розвинутого фінансового менеджменту, низького рівня корпоративної культури діяльність підприємств державної і комунальної форм власності у 2004 р. була збитковою.

Прибутковими були представники інших форм власності, але найвищих і найвагоміших фінансових результатів у цьому році досягли суб'єкти не державної форми власності.

У роботі запропоновано й обґрунтовано підходи до оцінки ефективного власника на мікрорівні шляхом розрахунку коефіцієнта стійкого економічного зростання, коригованого на коефіцієнт капіталізації прибутку підприємства. При розрахунку стійкого економічного зростання (рентабельності власного капіталу) використано такі співвідношення:

- коефіцієнт фінансової незалежності або фінансовий важіль;

- коефіцієнт покриття;

- коефіцієнт оборотності капіталу;

- частка поточних зобов'язань у власному капіталі;

- коефіцієнт рентабельності продажу;

- частка поточних активів у власному капіталі.

Доцільність застосування наведеної оцінки ефективності власника підтверджена при індикативному плануванні економічного зростання промислового підприємства, за допомогою якого оптимізують обсяги капіталізації власних фінансових ресурсів.

У четвертому розділі - “Теоретико-методологічні засади і практика організації фінансів інтегрованих корпоративних утворень в Україні” досліджено організаційно-методологічні й фінансові аспекти формування інтегрованих об'єднань підприємств та особливості організації фінансів холдингів і промислово-фінансових груп як сучасних форм бізнес-моделей.

Відзначаючи переваги корпоративної організації господарської діяльності, котра дає змогу моделювати між фірмові відносини, використовуючи при цьому властивості такого об'єднання підприємств, у роботі з'ясовано, що їх національні форми більше характерні довірчим управлінням майном учасників і виконанням окремих їх функцій, які переходять до холдингових принципів управління їх діяльністю і за сутнісними ознаками відмінні від організаційних форм (корпорацій), передбачених нормами доктрини торгового права, що застосовують у розвинутих країнах.

В Україні згадані об'єднання є групою самостійних суб'єктів господарювання, що проводять спільну діяльність на засадах консолідації активів для досягнення загальної мети. В цьому і полягає з теоретичної й практичної точок зору відмінність об'єднаних підприємницьких структур на засадах відносин партнерства від індивідуальних, хоч і великих акціонерних товариств.

Аналіз процесу формування об'єднань підприємств у економіці країни з 1998 р. до 2005 р. свідчить про стійку тенденцію їх збільшення (рис. 2). Так, кількість об'єднань збільшилася з 1194 у 1998 р. до 1971 у 2005 р. Характерним для процесу їх створення є значне зростання кількості дочірніх підприємств, що свідчить про певні тенденції в змінах у національній економіці та сфері корпоративної моделі управління капіталом в Україні, а саме - на холдингових засадах.

Якщо у 1998 р. на об'єднання припадало в середньому понад 4 дочірніх підприємств, то у 2005 р. - понад 11.

Рис. 2. - Динаміка зареєстрованих суб'єктів підприємницької діяльності усіх галузях економіки у 1998-2005.

У промисловості згадані процеси відбувались аналогічно. За офіційними статистичними даними кількість таких об'єднань у промисловості в 2005 р. становила 6,6% від створених у всіх галузях економіки. Однак кількість дочірніх підприємств - 19,1% - від створених у всіх галузях економіки, свідчить про інтенсивність процесу формування холдингів у промисловості.

Динаміка створення дочірніх підприємств та філій у промисловості виразно підтверджує активність реорганізаційних процесів, насамперед в державному секторі промисловості. Головною причиною цього є, як правило, незадовільний фінансовий стан у згаданих об'єднаннях, які передбачають здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на:

- реорганізацію (зокрема шляхом їх поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації);

- зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми з метою сприяння фінансовому оздоровленню суб'єкта господарювання і задоволенню вимог кредиторів.

Водночас встановлено, що проблемна є державні холдингові об'єднання, в яких господарська та фінансова діяльність залишається несповна ринковою. Як і раніше, потребу таких об'єднань в оборотних коштах забезпечують за допомогою трансфертних цін, давальницьких схем і товарних кредитів. Недосконалість норм корпоративного законодавства також деструктивно впливає на фінансовий стан холдингів. Це стосується насамперед можливостей безконтрольного продажу пакетів акцій державних підприємств приватним структурам та фізичним особам, незважаючи на наявність стратегічних інвесторів, збиткової діяльності впродовж останніх років і нераціонального використання фінансових результатів. Так, у 2004 р. їх сумарний балансовий прибуток становив 2,7 млрд. грн., а сумарні збитки сягнули 2,8 млрд. грн. Нераціональні витрати фінансових результатів у державних монополіях досягли 11 млрд. грн.

На згадані процеси не мають змоги впливати ні материнські підприємства, ні ФДМУ, який представляє інтереси держави. Шляхом вирішення цієї проблеми вбачаємо передачу Урядом України своїх прав з управління державними активами від ФДМ у розпорядження спеціальної державної компанії (установи), діяльність якої була б пов'язана з управлінням державними корпоративними правами та прийняттям рішень щодо розподілу державних коштів на користь найприбутковіших проектів чи у галузі, що перебувають на стадії розвитку і потребують підтримки.

У дисертації встановлено, що холдингові об'єднання формуються за двома напрямками. Одним із них є активна реорганізація, насамперед державних акціонерних товариств, а також злиття й приєднання недержавних підприємств до фінансово потужних корпорацій у сфері суспільного виробництва, котрі відбуваються під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників і зазвичай позбавлені юридичних ознак холдингових компаній. Другий напрямок - створення холдингів у процесі акціонування й приватизації великих державних підприємств та виробничих і науково-виробничих об'єднань за постановами Уряду України, які є основою державного сектору економіки. Однак, незалежно від способу створення холдингових об'єднань підприємств, їх діяльність регульована єдиним корпоративним законодавством, яке, що підтверджує практика, не є досконалим і дає змогу застосовувати “недружні” форми приєдненання учасників до холдингу, надмірно обмежувати права учасників, нераціонально використовувати майно його учасників, у т. ч. державне тощо.

Відповідно до результатів аналізу корпоративного законодавства і його застосування на практиці у дисертації аргументовано пропозиції, що мають забезпечити рівноправний контроль над об'єднанням, коли жодна сторона не може домінувати над іншою і підвищити господарсько-фінансову ефективність холдингів. До таких пропозицій відносимо:

а) установлення справедливих пропорцій обміну корпоративних прав акціонерних товариств при їх злитті чи приєднанні з метою розрахунку часток в об'єднаному статутному капіталі, базованому на вартості чистих активів підприємств, визначених відповідно до вимог законодавства;

б) розширення прав дочірнього підприємства на збереження ним свого майнового статусу і, відповідно, інтересів акціонерів при погашенні материнським підприємством заборгованості кредиторам шляхом продажу майна, що належить учасникам холдингу, а також при реорганізації або ліквідації холдингу;

в) відображення придбаних пакетів акцій (менше 20-25% або пакетів акцій, що перевищує блокувальний і наближається до контрольного) у складі фінансових інвестицій за умови, коли материнське підприємство безперервно володіє кваліфікаційним пакетом акцій упродовж кількох років;

г) проведення холдингом дивідендної політики без перекладання в односторонньому порядку відповідальності на дочірні підприємства за виплату гарантованих дивідендів на привілейовані акції.

Вважаємо, що прийняття законодавцем згаданих пропозицій не тільки позитивно вплине на управління корпоративними правами і формування корпоративної культури в Україні, а й посилить фінансову стійкість й незалежність учасників об'єднань підприємств, створених на холдингових засадах.

У роботі відзначено, що в сучасному світі домінують інтегровані об'єднання підприємств з менш детермінованою структурою, ніж корпорації, яка дає змогу акумулювати фінансові ресурси для здійснення інвестицій і контролю та управління капіталами в інтересах усієї структури, щоб кожний із її учасників зміцнював позиції на ринку. Характерною рисою фінансово-промислової групи є інтеграція учасників не лише через консолідацію фінансових ресурсів і капіталів, а й завдяки загальній управлінській, ціновій, технічній, інноваційній і кадровій політиці та, як свідчить міжнародний досвід, державній підтримці.

На основі дослідження основних переваг та недоліків економіко-правового забезпечення створення і організації діяльності фінансово-промислових груп (в Україні - промислово-фінансових груп) і практики їх функціонування в роботі аргументовано пропозиції, що повинні лягти в основу стратегії розвитку цього типу інтеграційних об'єднань у найближчі роки:

а) усунення надмірного адміністрування у формуванні промислово-фінансових груп, що передбачає їх створення лише відповідно до державних програм і терміну їх дії, затверджених законами або постановами Верховної Ради України й Кабінету Міністрів України, та не стимулює стратегічних інвесторів до реалізації широкомасштабних проектів, базованих на ринкових засадах;

б) спрощення процедури залучення учасників промислово-фінансової групи та виходу з неї, що обмежує можливості вільної реорганізації групи та переливу капіталу в інші галузі економіки. Йдеться про збереження промислово-фінансової групи (генеральної угоди про спільну діяльність) у випадку виходу з неї учасників;

в) запровадження в промислово-фінансовій групі механізму консолідації капіталу, що дозволяв би взаємне володіння акціями учасників групи як однієї із форм захисту акціонерного капіталу групи; створення умов для об'єднання учасників групи на основі довготермінових фінансових зв'язків (касові та обліково-фінансові: розрахунки з клієнтами, виплата дивідендів за акціями і відсотків за облігаціями, податкові й інші платежі тощо). Зазначені зміни підходів до консолідації капіталу в промислово-фінансових групах дадуть змогу нівелювати недоліки її особливої організаційно-правової форми, визначеної у законодавстві, яке не передбачає набуття групою статусу юридичної особи та її реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності. Цьому, як уже було зазначено, сприяло б розширення прав Головного підприємства не тільки у сфері вироблення рішень про прийняття нових учасників групи і виведення з числа учасників групи, а також у сфері фінансовій - формування і використання централізованих фондів фінансових ресурсів за пріоритетними напрямками діяльності групи;

г) перегляд статусу кредитно-фінансових установ (кредитних установ, страхових та інвестиційних компаній) як учасників фінансово-економічного блоку промислово-фінансової групи, котрі мають на меті, як правило, лише отримання доступу до користування частиною інвестованих у групу фінансових ресурсів заради отримання прибутків. З метою підвищення ефективності фінансово-економічного блоку групи слід переглянути форми участі в її діяльності фінансово-кредитних установ. Ця участь має базуватися не на володінні активами, а на участі у фінансових результатах промислово-фінансової групи.

П'ятий розділ - “Основні засади організації фінансів суб'єктів сфери виробництва суспільних благ” присвячений дослідженню економічної функції держави як конкретної адаптації методів державного впливу на суспільний розвиток у цілому і його підсистем зокрема, з'ясуванню ролі держави у розвитку соціально-економічних процесів та здійсненню легітимних у суспільстві її авторитетно-владних повноважень як корпоративного політико-економічного суб'єкта. В роботі відзначено, що нині в Україні, на відміну від розвинутих країн, де постають проблеми усвідомлення впливу поступових інституційних змін на загальне функціонування економіки, важливою є перебудова її інституційної основи з метою спрямування стимулів для повернення до продуктивної діяльності підприємств не тільки сфери матеріального виробництва, а й сфери виробництва суспільних благ. Дослідження основних засад державного регулювання як системи законодавчих, виконавчих та контролюючих заходів, яке держава здійснює для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин у сфері суспільного виробництва і для регулювання соціально-економічного розвитку, дало змогу зробити висновок, що у суспільстві, орієнтованому на розбудову соціально ринкової економіки, його потрібно пов'язувати з організовуванням діяльності суб'єктів економіки у сферах, що забезпечують зростання конкурентоспроможності держави, показниками чого є розбудова громадянського демократичного суспільства, насамперед наявність ефективного державного сектору економіки, громадських організацій і сфер, де формується здоровий інтелектуальний капітал нації.

У зв'язку з цим у дисертації обґрунтовано, що поняття державного впливу на економічні процеси та розбудову ринкової інфраструктури місткіше за державне регулювання і є діалектичною єдністю державного регулювання й державного підприємництва у розумінні діяльності держави як економічного суб'єкта і, відповідно, його впливу на режим функціонування ринкового механізму в сфері виробництва як матеріальних, так і суспільних благ, шляхом організації діяльності суб'єктів економіки державної (комунальної) форми власності. На основі дослідження ролі й значення державного впливу на розбудову соціально орієнтованої економіки у дисертації зазначено, що нині її засади мають сприймати суб'єкти не тільки підприємницької діяльності різних форм власності, а й з виробництва суспільних благ, функція поточного управління в яких теж відділена від владної, котрі, як правило, відрізняються від підприємницьких трансформованою ознакою суб'єкта господарювання, що відображає мету його діяльності - отримання прибутку - можливістю не вести підприємницьку діяльність і, відповідно, не розподіляти прибутки між засновниками й працівниками. При цьому аргументовано підходи, за якими визначають доцільність адаптації до ринкових умов державних установ і організацій:

- сприйняття ринкових умов меншою мірою має стосуватися утримуваних за рахунок бюджетних коштів органів виконавчої влади, які впливають на економічні процеси, надаючи безоплатні й платні адміністративні послуги суб'єктам ринкової економіки. Кошти від надання послуг такими органами влади не зараховують на спеціальні реєстраційні рахунки для їх використання згідно з відповідними кошторисами, а перераховують до бюджетів відповідного рівня. Такий підхід до врегулювання системи платних послуг органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування позитивно впливатиме у частині визначення критеріїв платності, розмірів цін, тарифів, переліків платних послуг органів влади, що мають швидше фіскальний характер і впливають на підвищення вартості процедур ведення бізнесу в Україні;

- доцільність ширшого сприйняття ринкових умов для установ, які утримують за рахунок бюджетних коштів та доходів від надання послуг, що зараховуються на власні рахунки, і які самостійно використовують їх на статутні потреби. Такий підхід до фінансового забезпечення згаданих установ сприятиме його поліпшенню, що дасть змогу забезпечити населення належним рівнем соціальних послуг, не нижчим за державні мінімальні соціальні стандарти. У результаті дослідження виробництва суспільних благ встановлено, що у цій сфері, коли нема значних і стабільних темпів зростання економіки, відбуваються процеси, характерні, з одного боку, збереженням інфраструктури державних організацій і установ, які фінансово забезпечують за рахунок коштів бюджетів різних рівнів і коштів від надання платних послуг, а з іншого - наявністю підприємницької діяльності, коли частина благ, які надавали державні суб'єкти у сферах охорони здоров'я, освіти, науки, соціального забезпечення, трансформовані в приватні. Про масштаби згаданої трансформації певною мірою свідчать наведені у табл. 3 статистичні дані, що характеризують підприємницьку діяльність суб'єктів господарювання за формами власності у сфері освіти й охорони здоров'я та соціальної допомоги.

Таблиця 3:

Показники	Приватна	Державно-корпоративна	Комунально-корпоративна
Освіта: од. / %	2437 / 92,5	128 / 4,9	68 / 2,6
Середньорічна кількість найманих працівників, тис. осіб / %	66,0 / 85,5	8,0 / 10,4	3,2 / 4,1
Рентабельність операційної діяльності, у %	12,0	9,1	2,1
Охорона здоров'я та соціальний захист: од. / %	3455 / 90,5	76 / 2,0	288 / 7,5
Середньорічна кількість найманих працівників, тис. осіб / %	71,7 / 82,2	7,1 / 8,2	8,3 / 9,6
Рентабельність операційної діяльності, у %	3,8	-19,7	2,1

Як бачимо, підприємницькі суб'єкти господарювання у згаданих сферах за формами власності розподілилися так:

- в освіті - приватна, державно-корпоративна, комунально-корпоративна;

- в охороні здоров'я та соціальної допомоги - державна, комунально-корпоративна, державно-корпоративна.

Серед підприємницьких суб'єктів господарювання у сфері освіти й охорони здоров'я та соціальної допомоги домінують суб'єкти приватної форми власності - понад 90% від їх загальної кількості. При цьому очевидні переваги таких суб'єктів у створенні робочих місць та досягненні фінансових результатів.

Статистичні дані свідчать, що, наприклад, у 2004 р. обсяг платних послуг, які надали установи різних форм власності у сфері освіти, охорони здоров'я та соціальної допомоги, становив 3589903,5 тис. грн., у т. ч. недержавні організації - 2884809,9 тис. грн., або 80%. Найбільша частка платних послуг припала на установи сфери охорони здоров'я - понад 55%, у т. ч. 54,6% - в охороні здоров'я людини. У сфері освіти найбільший обсяг платних послуг характерний для вищих навчальних закладів. Їх частка у загальному обсязі платних послуг сфери освіти в 2004 р. становила 73,4%. Незначну частку платних послуг, що є цілком виправданим, надали організації соціальної допомоги. Вона дорівнювала в 2004 р. лише 6,5%, а у недержавному секторі - 4,1% від загальної суми послуг у сфері охорони здоров'я та соціальної допомоги.

Викладене щодо обсягів і структури платних послуг в умовах соціально орієнтованої економіки дає змогу зробити висновки про наявність у бюджетній сфері таких систем фінансування суб'єктів сфери виробництва суспільних послуг:

а) установ і організацій, які утримують лише за рахунок коштів бюджетів різних рівнів;

б) установ і організацій, які утримують за рахунок бюджетних коштів і надходжень від платних послуг населенню та підприємствам (установам), а також доходів від унітарних комерційних підприємств, котрі вони створили;

г) недержавних організацій, діяльність яких забезпечують надходженням коштів від платних послуг різним категоріям споживачів.

Результати дослідження проблем організації діяльності та фінансового забезпечення установ бюджетної сфери з виробництва суспільних благ свідчать про те, що нині визріли умови для відмови від реалізації досягнення ідеалістичної “соціальної” мети на основі “м'якої” бюджетної політики, за якої державні та комунальні установи завжди можуть розраховувати на фінансове забезпечення діяльності у повному обсязі. Це означає, що в умовах соціально спрямованої ринкової економіки доцільнішою моделлю функціонування бюджетних установ є та, яка органічно поєднує відшкодування витрат таких установ із бюджетів усіх рівнів і з надходжень від платних послуг. Позитивним у застосуванні згаданої моделі забезпечення життєдіяльності бюджетних установ є не тільки зменшення тягаря на державний та місцеві бюджети, а й те, що вона могла б надати імпульс досягненню стимулюючого ефекту соціальних гарантій для громадян.

Відповідно до цього, у дисертації аргументовано пропозиції щодо реорганізації бюджетного сектору з метою його адаптації до ринкових умов:

- структурування мережі організацій і установ відповідно до обсягів їх фінансування тільки за рахунок бюджетних коштів із метою виділення тих, для яких доцільно зберігати нинішню організаційно-правову форму “організація”;

- перегляд організаційно-правової форми суб'єктів бюджетної сфери - “організація”, які надають безоплатні й платні послуги і виконують господарські операції з метою отримання доходу, для визнання їх самодостатніми суспільними суб'єктами господарювання, тобто такими, де не діє принцип “бюджетозаміщення”. Основним в організації фінансової діяльності згаданих суб'єктів господарювання має стати поєднання бюджетного фінансування частки майна, що належить органам виконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування, і надходження коштів від надання платних послуг та сформованого на їх основі майна, що належить членам його колективу;

- вироблення для самодостатніх суспільних суб'єктів господарювання механізму економічної діяльності, який має передбачати:

а) збереження обмеженого кола пасивних доходів (бюджетні кошти, гранти, благодійні внески, дивіденди, відсотки);

б) можливість делегувати надання окремих послуг недержавним суб'єктам господарювання, базована на принципі аутсорсингу, або здійснювати таку діяльність на НКО чи підприємстві, власником або учасником якого є самодостатній суспільний суб'єкт господарювання;

- застосування механізму контролю органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за діяльністю комерційних суб'єктів господарювання, що діють у сфері задоволення суспільних інтересів з метою контролю за збереженням і розвитком інфраструктури виробництва суспільних благ та їх доступністю для усіх верств населення. Ефективність механізму контролю органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування за діяльністю згаданих комерційних суб'єктів господарювання може забезпечити широке застосування аутсорсингових угод, а також участь у формуванні статутного капіталу, в розмірах коштів, виділених на підтримку виробництва суспільних благ.

У дисертації вказано на необхідність формування належної державної політики щодо підтримки розвитку фінансово-економічної діяльності інституту об'єднань громадян. У зв'язку з цим обґрунтовано пропозиції, спрямовані на вдосконалення механізму їх фінансового забезпечення та організації взаємовідносин із бюджетом, які сприятимуть подальшій розбудові громадянського суспільства. Діяльність об'єднань громадян свідчить, що нині є проблеми, які потребують вирішення. Це:

- однозначне відображення сум членських внесків у переліку пасивних доходів об'єднань громадян у Законі України про оподаткування прибутку підприємств, визнаних неприбутковими організаціями, з метою усунення загрози їх оподаткування;

- чітке означення в законодавстві поняття власної діяльності об'єднання громадян, яке відповідало б концептуальним засадам їх функціонування. Ця проблема виникла через те, що нема підходів до диференціації об'єднань громадян за структурою пасивних доходів, коли допускають змішування різних за економічною суттю доходів при наданні згаданій організації неприбуткового статусу. З огляду на це запропоновано таку диференціацію об'єднань громадян:

а) об'єднання громадян (благодійні, громадські та ін.), які виконують роль лише розподілювачів валового внутрішнього продукту і як неприбуткові суб'єкти приватного права можуть отримувати тільки членські внески, пожертви, гранти і бюджетні кошти;

б) об'єднання, котрі, крім згаданих пасивних доходів, отримують грошові надходження від власної діяльності, яка сповна відповідає функціональному призначенню організації. Це означає насамперед, що такими не можуть бути операції з виготовлення і продажу товарів чи надання платних послуг, а тільки компенсації за проведення відповідних заходів (форуми, конференції) чи використання символіки тощо;

в) об'єднання, котрі, крім уже згаданих пасивних доходів, включно з доходами від власної діяльності, отримують грошові надходження у вигляді дивідендів та внесків від діяльності підприємницьких структур (НКО), які вони створили, і діяльність котрих відповідає функціональному призначенню організації;

- запровадження у практику механізму, що стримує надмірну комерціалізацію об'єднань громадян. Йдеться про реалізацію на практиці законодавчих норм, за якими:

а) обсяг майна суб'єктів підприємницької діяльності, котре на встановленому законом праві належить неприбутковій організації, не може більше у 3 рази перевищувати загальний обсяг іншого майна, що належить їй;

б) обсяг майна суб'єкта підприємницької діяльності, що перевищує більш ніж у 3 рази загальний обсяг іншого майна яке належить неприбутковій організації на кінець звітного періоду, передають їй упродовж року, наступного за звітним, за цінами, не нижчими від звичайних;

- такий підхід до встановлення ознак неприбуткової організації стимулював би громадські організації не лише на здійснення поточних витрат, а й на виконання статутної діяльності. У зв'язку з цим запропоновано застосовувати методику встановлення ознак неприбутковості за таких умов:

а) оподатковувати нерозподілені доходи за станом на початок планового періоду, крім передбачених у кошторисі коштів, призначених для фінансування цільових програм та інвестиційної діяльності. Термін акумулювання власних фінансових ресурсів неприбутковою організацією має становити не менше року;

б) пов'язування витрачання коштів неприбуткових організацій із режимом оподаткування її доходів, витрачених на політичну діяльність, лобіювання чи вплив на законодавство іншим способом, які доцільно встановлювати у вигляді частки доходів, призначених для підтримки інституту лобіювання, перевитрати яких викликають застосування загального режиму оподаткування.

Значна увага у дисертації приділена обґрунтуванню необхідності моніторингу ефективності суб'єктів сфери з виробництва суспільних послуг. Йдеться про доцільність застосування показника оцінки діяльності організацій із виробництва суспільних благ - соціального (громадського) індексу (співвідношення обсягів бюджетних коштів та добровільних надходжень від юридичних та фізичних осіб і доходів від надання платних послуг і господарських та фінансових операцій) разом із значенням основних складових регіонального людського розвитку (стану охорони здоров'я, рівня освіти, соціального середовища та ін.).

Висновки

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення наукової проблеми організації фінансів суб'єктів господарювання у сферах створення матеріальних благ і виробництва суспільних благ. Це дало змогу сформулювати ряд концептуально-теоретичних, методологічних і науково-практичних висновків, що відображають вирішення основних завдань дисертаційної роботи відповідно до поставленої мети:

1. Дослідження основних засад організації фінансів суб'єктів господарювання дало змогу зробити висновок щодо природи їх формування як суб'єктів фінансових відносин, визначити їх роль та місце в інституційній структурі фінансів. Тому при дослідженні фінансів як системної соціально-економічної категорії приділено увагу її природній властивості набувати нових якісних характеристик, залежно від впливу об'єктивних і суб'єктивних факторів, що проявляються у вигляді нових функцій, які відображають її сутнісні ознаки в опосередкуванні розподільчих відносин, насамперед в державному секторі економіки й в управлінні корпоративними правами у змішаному секторі економіки, а також у виробництві суспільних благ. Такий підхід до розкриття цієї наукової проблеми актуалізує її і вказує на потребу розвитку фінансової науки не тільки у напрямку вдосконалення організації фінансів суб'єктів підприємницької діяльності, а й шляхом обґрунтування природи фінансів суб'єктів економіки, які створили органи влади і громадських формувань, пов'язаних із виробництвом суспільних благ.

2. Принципово важливим для обґрунтування фінансів суб'єктів господарювання є визнання того, що господарська діяльність властива не тільки продуктивному підприємництву, а й суб'єктам, котрі виробляють суспільні блага, тобто у широкому розумінні вона є економічною діяльністю, якою займаються всі агенти економічної системи. Тому на основі спільних ознак внутрішніх інституційних одиниць економічної системи у дисертації запропоновано загальне для всіх сфер економічної діяльності людей визначення суб'єкта господарювання, що має на меті отримання фінансової, майнової або в іншому вираженні вигоди з урахуванням ступеня наділення його господарською компетенцією залежно від сфери діяльності, відповідальності за зобов'язаннями, обраної організаційно-правової форми. Відповідно, трактування фінансів суб'єктів господарювання пов'язано з трансформуванням частини доданої вартості у фінансові ресурси з метою забезпечення розширеного відтворення в реальному секторі економіки або забезпечення життєдіяльності суб'єктів, що виробляють суспільні блага.

3. Аргументовано доведено, що фінанси суб'єктів господарювання в реальному секторі економіки (фінанси підприємств) є системою економічних відносин, які опосередковують процес виробництва й розподілу створеної доданої вартості і її трансформування у фінансові ресурси з метою забезпечення розширеного відтворення. При цьому у визначенні вказано, що опосередкування фінансами розподілу доданої вартості і, відповідно, забезпечення відтворювальних процесів органічно пов'язані зі суб'єктами володіння й розпорядження об'єктом розподілу. Таке уточнення визначення фінансів підприємств доцільне, оскільки в ринкових умовах на їх організацію значною мірою впливає вибір організаційно-правової форми, котра відображає структурування власності в економіці.

4. Визнання доктрини самофінансування, що гарантує для суб'єкта підприємницької діяльності стабільність в умовах мінливої кон'юнктури, потребує переосмислення теоретико-методологічних підходів до природи фінансових ресурсів, насамперед - власних. У роботі доведено, що методологічно правильно фінансові ресурси підприємства сприймати не як грошовий потік, котрим можна скористатися впродовж певного періоду, а як частину грошових коштів від його звичайної діяльності, що призначені для фінансування розширеного відтворення, тобто фінансовими ресурсами слід визнавати ті ресурси, які підприємство визначає для капіталізації. Обґрунтування природи фінансових ресурсів суб'єкта господарювання має не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки дає змогу виваженіше підходити до встановлення складної комбінації інвестиційних ресурсів суб'єкта підприємницької діяльності за джерелами їх формування та ступеня безпечності.

5. Доведено, що формування ефективного власника в реальному секторі економіки значною мірою залежить не тільки від рівня виробничого й фінансового менеджменту, а й від типу і культури корпоративного управління, котрі значною мірою впливають на фінансове забезпечення розширеного відтворення. Йдеться у першу чергу про економічно необґрунтовані прагматичні дії держави щодо управління корпоративними правами та їх впливу на ефективність промислового потенціалу країни. Вирішення цієї проблеми вбачаємо у доцільності:

- обмеження дій держави як власника майна державних підприємств і корпоративних прав у адмініструванні щодо отримання державних дивідендів, розмір яких не узгоджений ні з потребою підприємств у фінансуванні розширеного відтворення, ні з проведенням належної дивідендної політики;

- зміни підходів до оцінки фінансового стану акціонерних товариств за обсягом вартості чистих активів і переорієнтування її дії на припинення, а не на ліквідацію юридичної особи, що дасть змогу суб'єктові господарювання проводити фінансове оздоровлення;

- удосконалення процесу приватизації державного майна у напрямку встановлення доцільності створення закритих акціонерних товариств, безконтрольне зростання яких стримує розвиток фондового ринку в країні й сприяє нераціональному використанню майна й розподілу фінансових результатів між невеликою групою засновників (учасників).

6. Встановлено, що основним стримуючим чинником розвитку фондового ринку можна вважати: усталені підходи до корпоратизації та приватизації державних об'єктів, які залишаються основним шляхом створення закритих акціонерних товариств. Недооцінка впродовж усього періоду (з 1992 р.) приватизації об'єктів шляхом продажу на аукціоні та реалізації акцій відкритих акціонерних товариств призвела до диспропорцій у кількісному складі відкритих і закритих акціонерних товариств, що стримує динаміку укладання угод на ринку цінних паперів. Не менш стримуючим чинником розвитку фондового ринку є створення державних і недержавних холдингів, де дочірні підприємства обмежені у самостійній політиці управління фінансами та емісії цінних паперів (акцій). Шляхи вирішення згаданих проблем вбачаємо не тільки в упорядкуванні процесу приватизації державних об'єктів, відповідно до якого мали б створювати відкриті акціонерні товариства, а й у пошуку нових підходів до активізації виходу суб'єктів господарювання на фондовий ринок, наприклад у напрямку створення комбінованих товариств - акціонерно-командитних товариств, акції котрих оберталися б на фондовому ринку.

7. З метою визначення ефективного власника на мікрорівні, що важливо для активної економічної політики в державі, запропоновано методологічні підходи, які передбачають застосування механізму коригування рівня рентабельності власного капіталу суб'єкта підприємницької діяльності на коефіцієнт капіталізації його фінансового результату. Доцільною сферою застосування згаданого механізму є індикативне фінансове планування, спрямоване на забезпечення інвестиційними ресурсами економічного зростання суб'єкта господарювання.

8. Установлено, що в Україні є стійка тенденція до створення сучасних бізнес-одиниць - об'єднань підприємств різних форм власності на холдингових засадах. Однак стримуючим фактором, що стримує їх ефективну діяльність залишається недосконалість корпоративного законодавства, що робить можливим безконтрольне використання майна під час реорганізаційних процесів, надмірне обмеження прав учасників об'єднання, привласнення фінансових результатів невеликою кількістю зацікавлених осіб. Для посилення економіко-правових засад регулювання корпоративних прав запропоновано систему заходів, що мають забезпечити рівноправний контроль над об'єднанням, коли жодна сторона не може домінувати над іншою, і ґарантування їх фінансової стабільності. Це стосується, насамперед, усунення дискримінаційних підходів до оцінки корпоративних прав учасників об'єднання при їх злитті чи приєднанні до групи підприємств з метою розрахунку часток в об'єднаному статутному капіталі, необхідних для розподілу фінансових результатів і ефективної дивідендної політики; досягнення прозорості капіталоруху в об'єднанні як ґарантії збереження майнового статусу й інтересів акціонерів його учасників (дочірніх підприємств). Вважаємо, що прийняття законодавцем згаданих пропозицій позитивно вплине не тільки на управління корпоративними правами і формування корпоративної культури в Україні, а й посилить фінансову стійкість учасників об'єднань підприємств на холдингових засадах.

9. Доведено, що недосконалість законодавчої бази впродовж останніх років гальмує розвиток у країні перспективних інтегрованих об'єднань - промислово-фінансових груп, ефективних, як свідчить міжнародний досвід, у реалізації важливих загальнонаціональних проектів. Із огляду на це запропоновано:

- послабити рівень адміністрування у створенні й реорганізації промислово-фінансових груп, що дасть змогу надати групі права необмеженого терміну функціонування, вибору стратегічних інвесторів, набуття статусу суб'єкта підприємницької діяльності й відповідної організаційно-правової форми тощо;

- посилити фінансово-економічний блок групи за рахунок зміни форми участі в її діяльності фінансово-кредитних установ, котра має бути врахована не при володінні активами, а при участі в фінансових результатах промислово-фінансових груп.

10. На шляху розбудови соціально ринкової економіки важливе значення має теоретико-методологічне обґрунтування інституту впливу держави на економічну діяльність суспільства. В дисертації запропоновано формулювання державного впливу як органічно поєднаних форм і методів державного регулювання в усіх сферах економічної діяльності суспільства з продуктивною діяльністю держави у сфері матеріального виробництва й виробництва суспільних благ. Таке поняття державного впливу повніше характеризує роль держави у розвитку соціально-економічних процесів, базованих на повноваженнях, властивих їй як політико-економічному суб'єктові.

11. Запропоновано базові напрямки реорганізації бюджетного сектору, що мають бути основою концепції стратегії адаптування до ринкових умов організацій і установ, які виробляють суспільні блага. Основними векторами реорганізаційних процесів у цій сфері визначено: доцільність перегляду основних засад функціонування бюджетних організацій як юридичних осіб на бюджетні й самостійні суб'єкти економіки сфери виробництва суспільних благ і впровадження у практику таких економічно доцільних форм їх фінансування: кошторисної і кошторисної з можливим застосуванням державного замовлення робіт і послуг на рівні мінімальних соціальних стандартів, поєднаної з отриманням доходів від платних послуг у межах функціонального призначення установи і коштів унітарних підприємств (НКО), які вони створили на основі відокремлених підрозділів.

12. На шляху становлення й розбудови громадянського суспільства важливого значення набуває окреслення меж державної підтримки та реалізації фінансових можливостей у господарській діяльності громадських формувань. Запропоновані заходи, не відкидаючи позитиву надання державою об'єднанням громадян неприбуткового статусу з фіксацією пасивних доходів, спрямовані на активізацію в застосуванні ними господарської компетенції у власній діяльності. При цьому увагу акцентовано на тому, що розширення меж господарської компетенції об'єднань громадян, необхідної для забезпечення їх життєдіяльності, не слід пов'язувати з надмірною комерціалізацією основної діяльності або переорієнтацією на політичну діяльність (окрім політичних партій), лобіювання чи впливу на законодавство іншим способом. Практичне вирішення згаданих проблем вбачаємо у наступному:

- чіткому окресленні переліку пасивних доходів об'єднань громадян різного спрямування їх діяльності;

- визначенні меж господарської компетенції об'єднань громадян із метою отримання доходів від власної діяльності;

- запровадження у практику механізму, що стримує надмірну комерціалізацію об'єднань громадян шляхом оподаткування майна НКО, розміри якого перевищують майновий статус організації, яка його створила;

- перегляді порядку встановлення ознак неприбуткової організації, що передбачав би термінування оподаткування нагромаджених громадськими організаціями коштів, призначених для фінансування довготермінових проектів і на поліпшення їх матеріально-технічної бази.

13. Позитивний аспект дослідження - це доведення потреби у дієвому моніторингу за ефективністю діяльності суб'єктів сфери з виробництва суспільних благ на основі достовірних показників її оцінювання. У зв'язку з цим аргументовано доцільність застосування показника оцінки діяльності організацій із виробництва суспільних благ - соціального (громадського) індексу (співвідношення обсягів бюджетних коштів і добровільних надходжень від юридичних та фізичних осіб) і його порівняння зі значенням основних складових регіонального людського розвитку (стану й охорони здоров'я, рівня освіти, соціального середовища та ін.).

Основні роботи, опубліковані за результатами досліджень

1. Зятковський І.В. Фінансове забезпечення діяльності підприємств: Монографія. - Тернопіль: Екон. думка, 2000. - 229 с. (11,8,0 друк. арк.).

2. Зятковський І.В. Фінансове оздоровлення підприємств: теорія і практика: Монографія. - Тернопіль: Екон. думка, 2003. - 344 с. - іл. (18,0 друк. арк.).

3. Зятковський І.В. Фінанси суб'єктів господарювання в умовах інституціональних перетворень: Монографія. - Тернопіль: (22,6 друк. арк.).

4. Зятковський І.В. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання: Навч. посіб. - Тернопіль: Екон. думка, 2003. - 356 с. (21,0 друк. арк.).

5. Зятковський І.В. Фінанси підприємств: Навч. посіб. - 2-ге вид. перероб. та доп. - К.: Кондор, 2003. - 364 с. (22,7 друк. арк.).

6. Зятковський І.В. Амортизаційні пільги в розвитку підприємництва // Фінанси України. - 1997. - № 2. - С. 54-59 (0,4 друк. арк.).

7. Зятковський І.В. Аналіз нормативно-правового забезпечення промислово-фінансових груп в Україні / Наукові записки: Зб. праць кафедри економічного аналізу ТАНГ. Вип. 10. Ч. 2. - Тернопіль: Екон. думка, 2001. - С. 62-66 (0,4 друк. арк.).

8. Зятковський І.В. Бюджет підприємства як інструмент управління фінансовими ресурсами // Фінанси України - 2001. (0,4 друк. арк.).

9. Зятковський І.В. Бюджетування як основа впровадження контролінгу на підприємстві // Актуальні проблеми економіки. - 2003. - № 4. - С. 48-51 (0,4 друк. арк.).

10. Зятковський І.В. Вплив держави на економічні процеси і розбудову ринкової інфраструктури в Україні // Формування ринкових відносин в Україні. - 2006. - № 1. - С. 19-25 (0,9 друк. арк.).

11. Зятковський І.В. Вплив економічної влади на розвиток і становлення сучасних бізнес-структур // Актуальні проблеми економіки. - 2005. - № 12. - С. 41-47 (0,6 друк. арк.).

12. Зятковський І.В. Вплив економічної діяльності суспільства на формування якісних змін у фінансах як суспільно-економічної категорії // Економіка: проблеми теорії та практики: 3б. наук. пр. Вип. 197: В 5 тт. Т. II. - Дніпропетровськ, ДНУ, 2004. - С. 375-380 (0,4 друк. арк.).

13. Зятковський І.В. Вплив управлінських послуг на фінансову діяльність суб'єктів господарювання // Фінанси України. 2003. - № 2. - С. 107-111 (0,4 друк. арк.).

14. Зятковський І.В. Гносеологічні витоки підприємства як суб'єкта фінансових стосунків // Наукові записки: Зб. наук. пр. ТДПУ. Вип. 13. Тернопіль, 2002. - С. 44-48 (0,6 друк. арк.).

15. Зятковський І.В. Інтеґровані корпоративні структури в умовах транзитивної економіки: відповідність нормам світової господарської та правової практики // Журнал європейської економіки. - 2005. - Т. 4. - № 4. - С. 505-519 (1,0 друк. арк.).

16. Зятковський І.В. Концептуалізація суб'єктної структури економічної системи // Вісник Хмельницького національного університету. Екон. науки. - Т. 2. - Хмельницький, 2005. -№ 6 - С. 48-55 (0,9 друк. арк.).

17. Зятковський І.В. Напрямки поліпшення фінансового забезпечення об'єднань громадян в умовах утвердження ринкової економіки в Україні // Світ фінансів. - 2006. - № 4 - С. 7-16 (0,9 друк. арк.).

18. Зятковський І.В. Оцінка ефективності власності // Фінанси України. - 2006. - № 6. - С. 129-142 (0,9, друк. арк.).

19. Зятковський І.В. Оцінка ефективності діяльності некомерційних організацій // Фінанси України. - 2006. - № 4. - С. 142-148 (0,5 друк. арк.).

20. Зятковський І.В. Проблеми корпоративного управління в Україні: “Острозька академія”, 2006. - Вип. 8. - Ч. 2. - 488 с. - С. 114-124 (0,6 друк. арк.).

21. Зятковський І.В. Промислово-фінансові групи в Україні: вибір моделі взаємодії реального та фінансового секторів економіки // Наукові записки: Зб. наук. пр. кафедри економічного аналізу ТАНГ. Вип. 9. - Тернопіль, 2001. - С. 24-26 (0,4 друк. арк.).

22. Зятковський І.В. Роль фіскальної політики держави в підтримці суб'єктів господарювання // Вісник Тернопільської академії народного господарства, 2000. - № 9. - С. 94-100 (0,6 друк. арк.).

23. Зятковський І.В. Суб'єкти господарювання: економіко-правова характеристика // Вісник Хмельницького національного університету. - Т. 1. - Хмельницький, 2005. - № 2. - С. 221-224 (0,5 друк. арк.).

24. Зятковський І.В. Теоретико-методологічні засади фінансів інтегрованих корпоративних утворень в Україні // Науковий вісник Буковинської державної фінансової академії: Зб. наук. пр. Вип. 6: Екон. науки. - Чернівці, 2005. - С. 45-59 (1,1 друк. арк.).

25. Зятковський І.В. Теоретичні засади фінансів підприємств // Фінанси України. - 2000. - № 4. - С. 17-26 (0,6 друк. арк.).

26. Зятковський І.В. Фінансова мотивація виникнення суспільно-економічних організацій // Світ фінансів. Вип. 2 (3). - 2005. - С. 122-133 (1,0 друк. арк.).

...