Сутність кредиту

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Економічна природа і призначення кредиту

Кредит виник на певному етапі розвитку людського суспільства, як явище випадкове, зумовлене особливими взаємовідносинами між товаровиробниками - коли продавцю потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити. Тому й виникла потреба у передачі продавцем покупцеві товару з відстрочкою платежу, тобто - у кредит.

Згідно положення про кредитування, кредит - це економічні відносини між юридичними та фізичними особами і державами з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою відсотка.

У кредитних відносинах беруть участь дві сторони: позичальник і кредитор. Ці сторони називаються суб'єктами кредитної угоди, а ті грошові чи матеріальні цінності, затрати чи проекти, стосовно яких укладена угода позички, є об'єктами кредиту.

Роль кредитної системи полягає в тому, що вона підтримує високу норму народногосподарського накопичення, сприяє розв'язанню проблеми реалізації товарів і послуг на ринку, розвитку галузей промисловості і будівництва, міжнародної торгівлі, що, в свою чергу, сприяє розвитку виробництва. Завдяки кредиту скорочується час на задоволення господарських і особистих потреб. Підприємство-позичальник за рахунок додаткової Вартості має можливість збільшити свої ресурси, розширити господарство, прискорити досягнення виробничих цілей. Громадяни, скориставшись кредитом, мають подвійний шанс: або застосувати здатності й отримані додаткові ресурси для розширення своєї справи, або прискорити досягнення споживчих цілей, одержати у своє розпорядження такі речі, предмети, цінності, якими вони могли б володіти лише в майбутньому.

Кредит виступає опорою сучасної економіки, невід'ємним елементом економічного розвитку. Його використовують як великі підприємства й об'єднання, так і малі виробничі, сільськогосподарські і торгові структури; як держави, уряд, так і окремі громадяни.

Кредитори, що володіють вільними ресурсами, тільки завдяки їхній передачі позичальнику, мають можливість одержати від нього додаткові кошти. Кредит, наданий у грошовій формі, являє собою нові платіжні засоби.

При всій очевидності тієї користі, що приносить кредит, його вплив на народне господарство оцінюється не однозначно. Найчастіше одними фахівцями вважається, що Кредит виникає від бідності, він недостачі майна і ресурсів, що маються в розпорядженні суб'єктів господарства. Кредит, на думку інших фахівців, руйнує економіку, оскільки за нього треба платити, що підриває фінансове положення позичальника, приводить до його банкрутства).

Настільки різнопланове розуміння впливу кредиту на економіку багато в чому зв'язано з відсутністю про нього чіткого представлення.

Виникнення кредиту варто шукати не в сфері виробництва продуктів для їхнього внутрішнього споживання, а в сфері обміну, де власники товарів протистоять один одному как власники, юридично самостійні обличчя, готові виступити в економічні відносини. Товарообмін як переміщення товару з рук у руки, обмін послугами є тим ґрунтом, де можуть виникнути і виникають відносини з приводу кредиту. Рух вартості - ядро руху кредиту.

Конкретною економічною основою, на якій з'являються і розвиваються кредитні відносини, виступає кругообіг і оборот засобів (капіталу).

Засоби і предмети праці у вартісному вираженні на підприємствах у кожен даний момент можуть знаходитися в грошовій, виробничій і товарній формах. При цьому їхнє призначення різне.

На першій стадії кругообігу капіталу грошова форма «входить» у продуктивну: за рахунок коштів здобуваються засоби виробництва. На другій стадії (у процесі виробництва) створюється готовий продукт (товар), продуктивна форма переходить у товарну, до вартості засобів виробництва тут приєднується знову створена вартість. На третій стадії реалізується готова продукція. Товарна форма переходить у свою початкову грошову форму, найчастіше з деяким кількісним збільшенням у виді чистого доходу.

Рух засобів не замикається їхнім переходом з однієї форми в іншу. Рух засобів-не тільки їхній кругообіг, але й оборот. Кошти, отримані після реалізації продукції, знову витрачаються: здобуваються нові засоби виробництва, виплачується заробітна плата; кругообіг знову і знову повторюється, відбувається постійне кругообертання засобів.)

Послідовне перетворення з однієї форми в другу, а також постійне кругообертання капіталу, кругообіг і оборот не скрізь однакові; у кожнім конкретному випадку вони відбивають особливості виробництва і звертання продукції. Індивідуальні кругообіг і оборот виражають специфіку виробничої і збутої-постачальницької діяльності того чи іншого підприємства. Кожний з індивідуальних тісно взаємозалежний з другими частина єдиного господарського обороту.

У процесі руху основних капіталів спостерігається вивільнення ресурсів. Засоби праці використовуються в процесі виробництва тривалий час, їхня вартість переноситься на вартість готової продукції частинами. Поступове відновлення вартості основних капіталів у грошовій формі приводить до того, що грошові засоби, що вивільняються, осідають на рахунках підприємств. При цьому підприємство може використовувати їх, лише нагромадивши визначену суму, достатню для придбання нових засобів праці замість зношених, у тому числі для чергової покупки нових машин і механізмів.

Однак поступове вивільнення вартості основних капіталів по своєму розмірі не може задовольнити потреби підприємств у придбанні их нових партій, тому що нова техніка (машини, механізми і т. п.) здобуваються не у виді окремих частин і деталей, а цілком. Заміна зношених засобів праці новими здійснюється за рахунок амортизаційних відрахувань, що накопичуються в амортизаційному фонді. Ці витрати щораз досить великі, потребуючі нагромадження ресурсів протягом тривалого часу. Усередині кругообігу й обороту основних капіталів відбувається нерівномірний їхній рух, викликане природою відновлення їхньої вартості. Варто помітити, что подібна нерівномірність може привести до того, що в одних підприємств утворяться вільні кошти, в інших у зв'язку з потребою у великих одноразових витратах утвориться їхній недолік.

Аналогічна ситуація виникає й у русі оборотних капіталів. Більш того, тут коливання в їхньому кругообігу й обороті виявляють себе більш різноманітно. Насамперед вони виникають унаслідок сезонності виробництва, розбіжності часу виробництва і часу звертання продукції. Значна потреба в залученні додаткових коштів може бути викликана також імпортними постачаннями, разовим завезенням товарно-матеріальних цінностей, ціннісних факторами й ін.

Кредит стає неминучим атрибутом товарного господарства. Кредит беруть не тому, що позичальник бідний, а тому, що в нього в силу об'єктивності кругообігу й обороту капіталу повною мірою бракує власних ресурсів. Як підкреслювалося раніше, їх нераціонально накопичувати, вони увесь час знаходяться в русі, в обороті.

Суспільство стає зацікавленим, по-перше, у тім, щоб уникнути дозвільного омертвляння ресурсів, що вивільнилися; по-друге, у тім, щоб економіка розвивалася безупинно в розширених масштабах.

Разом з тим кругообіг і оборот капіталу ще не повною мірою пояснює об'єктивну необхідність кредиту. Нерівномірність кругообігу й обороту лише характеризує факт вивільнення засобів в одній ланці і наявності потреби в них на іншій ділянці; у кругообігу й обороті, отже, закладена можливість виникнення кредитних відносин.

Конкретною формою руху позичкового капіталу є кредит, сутність якого полягає в мобілізації тимчасових вільних грошових коштів і розміщенні їх на умовах повернення й прибутковості. За допомогою кредиту здобуваються товарно-матеріальні цінності різного роду: машини, механізми, купуються населенням товари з розстрочкою платежу. Об'єктом придбання за рахунок кредиту виступають різноманітні цінності (речі, товари). Однак «речове» тлумачення кредиту виходить за рамки політекономічного аналізу. Економічна наука про гроші і кредит вивчає не самі речі, а відношення між суб'єктами з приводу речей. У цьому зв'язку кредит як економічну категорію слід розглядати як визначений вид суспільних відносин.

Однак кредит - це всякі суспільні відносини, а лише таке, котре відбиває економічні зв'язки, рух вартості. Як же можна визначити сутність кредиту? Перш ніж відповісти на це питання, важливо уточнити, що вкладається в поняття «сутність». Необхідність у цьому зв'язана з тим, що сутність кредиту в ряді випадків ототожнюється з його змістом, природою і навіть причиною виникнення. Ці поняття не тотожні. Приміром, зміст виражає як внутрішній стан кредиту, так і его зовнішні зв'язки (з виробництвом, звертанням, іншими економічними категоріями). Сутність же кредиту звернена до внутрішніх його властивостей, виступає як головне в змісті цієї економічної категорії.

Сутність кредиту тісно зв'язана з його необхідністю і причинами, але і тут немає тотожності. Причина виражає зв'язок кредиту з різноманітними економічними процесами. Причина може викликати різні наслідки, викликати до життя поряд із кредитом і інші економічні явища, тому вона не дає вичерпної характеристики сутності даної економічної категорії.

При виявленні сутності кредиту, як і сутності інших економічних категорій, важливо дотримувати наступних методологічних принципів. Їх можна звести до наступного.

* Усі різновиди кредиту повинні відбивати його сутність незалежно від тієї форми, у якій він виступає. Наприклад, позичка може обслуговувати різноманітні довгострокові і короткострокові потреби (витрати на придбання сировини, матеріалів, устаткування). Кредит може функціонувати у внутрішньому і зовнішньому економічних оборотах, у грошовій і товарній формах. Однак незалежно від потреб, що обслуговує кредит, його суть не міняється, кредит продовжує виражати характерні для нього риси.

* Питання про сутність кредиту треба розглядати стосовно сукупності кредитних угод. Якщо в одній із кредитних угод позичальник не повертає позичку, то це ще не означає, одне з властивостей - зворотність стає не обов'язковим для кредиту як економічної категорії. Втрата одного з якостей у тієї чи іншій конкретній кредитній угоді не означає, кредит утрачає свою визначеність і відокремлюваність.

* Аналіз сутності кредиту припускає розкриття ряду його конкретних характеристик, що показують сутність у цілому. Тому, відповідаючи на питання про те, що представляє сутність кредиту, потрібно розглянути:

· структуру кредиту;

· стадії руху;

· основу.

2. Функції кредиту

Кредит як економічна категорія не тільки має внутрішню сутність, що проявляється в його структурі, закономірностях руху, формах і видах, а й активно взаємодіє із зовнішнім середовищем, з іншими (некредитними) процесами в економіці і соціальній сфері та помітно впливає на них. Основні напрями та механізми цього впливу визначають окремі його функції.

Поняття функції стосується кредиту взагалі, а не якоїсь окремої його форми чи окремого виду. Функцією може бути лише такий вплив на зовнішнє середовище, який здійснюють усі форми і різновиди кредиту. Тому функції кредиту сприяють його консолідації як цілісного явища і виокремленню його з інших економічних явищ у самостійну категорію.

Будучи проявом впливу кредиту на навколишнє економічне середовище, функції характеризують суспільне призначення кредиту, ту «роботу», яку він виконує в суспільстві, тобто його роль. Як і сама сутність кредиту, його функції є явищем об'єктивним та динамічним. Кожна з них формується стихійно, розвивається в міру розвитку самої сутності кредиту і економічного середовища, в якому він функціонує. Нав'язати чи позбавити кредит певної функції вольовим способом неможливо. Тому викликає подив значний різнобій серед дослідників щодо визначення кількості функцій кредиту: одні називають дві функції, другі - три, а треті - шість, вісім, а то й більше функцій кредиту'.

Серед дослідників кредиту найменше розходжень спостерігається щодо перерозподільної функції. Її загальне визнання, очевидно, грунтується на самій сутності кредиту як форми зворотного руху вартості та на чітко вираженій «роботі», яку виконує кредит в економічній системі - переміщення ресурсів між її окремими суб'єктами, секторами тощо на засадах повернення.

Перерозподільна функція полягає в тому, що матеріальні та грошові ресурси, які були вже розподілені і передані у власність економічним суб'єктам, через кредит перерозподіляються і спрямовуються у тимчасове користування іншим суб'єктам, не змінюючи їх первинного права власності. Такий перерозподіл не є суто механічним явищем, а має велике економічне значення, а саме:

- кошти, вивільнені в одних ланках процесу відтворення, спрямовуються в інші ланки, що прискорює оборот капіталу, сприяє розширенню виробництва;

- вільні кошти через кредит спрямовують у ті ланки суспільного виробництва, на продукцію яких передбачається зростання попиту, а отже - одержання вищих прибутків. Це створює можливості для запровадження новішої техніки прогресивного коригування всієї структури виробництва, підвищення його ефективності.

Розвиток перерозподільної функції, удосконалення практичного механізму її реалізації має ключове значення для підвищення ролі кредиту, для швидкого подолання економічної кризи і забезпечення економічного зростання в Україні.

Що стосується функції кредиту, пов'язаної із забезпеченням потреб Окремі дослідники визнають також контрольну функцію кредиту, вбачаючи сутність її в тому, «що в процесі кредитування забезпечується контроль за дотриманням умов та принципів кредиту з боку суб'єктів кредитної угоди» '. Проте наявність такої функції кредиту багато хто заперечує, посилаючись на те, що контроль властивий не тільки кредитним відносинам, а й багатьом іншим - фінансовим, страховим, торговельним тощо, тобто він не є суто родовою ознакою кредиту.

Щодо цього прибічники контрольної функції кредиту справедливо вказують на специфічність контрольної складової кожного економічного інструменту. Так, контрольна складова кредиту відзначається високим стимулюючим ефектом і обмеженістю адміністративно-вольового впливу на контрагента, тоді як у контрольній складовій інших економічних інструментів (фінансів, податків, страхування тощо) переважає адміністративно-вольовий, а не економічний вплив. Більше того, сам кредитний контроль не зводиться до перевірки дотримання контрагентами умов угоди, як це загально прийнято, а включає ґрунтовний економічний аналіз та оцінку стану контрагентів, передусім кредитоспроможності позичальника, прогнозування можливого ризику напередодні укладання угоди. На цьому грунті визначаються відповідні умови кредитування, що включаються в угоду, які самі по собі стимулюють економну поведінку суб'єктів кредиту - як позичальників, так і кредиторів. Тому є підстави розширити назву цієї функції - назвати її контрольно-стимулюючою. Така назва повніше відповідатиме змісту цієї функції кредиту і краще відбиватиме її відмінність від контрольної функції інших інструментів.

Контрольно-стимулююча функція кредиту не обмежується відповідними заходами кредитора відносно позичальника. Контрольно-стимулюючий вплив відчуває на собі і кредитор. Можливість вивільнити з обороту кошти і вкласти їх у надійні дохідні позички стимулює кредитора до прискорення обороту свого капіталу, нарощування вільних ресурсів, більш економного їх витрачання, підвищення своєї кваліфікації щодо розміщення вільних ресурсів тощо. При цьому слід мати на увазі, що стимулююча складова цієї функції переважає над суто контрольною. Адже в багатьох випадках суб'єкти кредиту не мають можливості здійснювати формальний контроль за своїми контрагентами. Наприклад, позичальник не може контролювати діяльність банку. А в державному кредиті навіть кредитор (населення, комерційні банки) позбавлені можливості контролювати свого боржника - державу. Але стимулюючий вплив кредиту постійно відчувають на собі всі його суб'єкти - як позичальники, так і кредитори.

Заслуговує на увагу ще одна функція кредиту, сформульована А.С. Гальчинським, - функція капіталізації вільних грошових доходів. Вона полягає в трансформації завдяки кредиту грошових нагромаджень та заощаджень юридичних і фізичних осіб у вартість, що дає дохід, тобто в позичковий капітал. Така трансформація забезпечується через зворотний рух та платність кредиту. Будь-яка маса вільної вартості, будучи переданою в позичку, не змінюючи власника, приносить йому дохід, тобто набуває форми позичкового капіталу.

Цей напрям зв'язку кредиту з економічним оточенням має родові ознаки функції: поширюється на кредит у цілому, на всі його види; притаманний переважно лише кредиту; виражає сутнісні ознаки кредиту - зворотність і платність. Отже, є достатньо підстав для визнання і цієї функції кредиту.

Свої функції кредит може успішно виконувати лише в умовах розвинутої ринкової економіки, коли сутність кредиту і закономірності його руху можуть проявитися найбільш повно. В умовах перехідної економіки України таких можливостей не було. Це негативно впливало як на рівень їх реалізації, що проявилося в низькій ролі кредиту в соціально-економічному житті суспільства, так і на стан теоретичного осмислення цього складного питання. І сьогодні питання про функції кредиту залишається дискусійним, вимагає до себе більш пильної уваги дослідників, особливо визначення загальноприйнятої методологічної основи вирішення цього питання. Без вироблення єдиного методологічного підходу у нас і надалі у кожному підручнику буде «своя» кількість функцій кредиту.

3. Теорії кредиту

А) Натуралістична теорія кредиту

Суть натуралістичної теорії кредиту можна звести до таких положень:

об'єктом кредиту визначається тимчасово вільний капітал у вигляді натуральних речових благ які можуть бути позичені одним економічним агентом іншому;

кредит розглядається як форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту зводиться до перерозподілу цих благ у суспільстві;

позичковий капітал співпадає з реальним капіталом;

банки виступають лише посередниками в кредиті, вони спочатку акумулюють вільні кошти, а потім розміщують їх у позику;

пасивні операції є первинними порівняно з активними.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт, Д.Рікардо, А. Тюрго, Дж.Міль.

А. Сміт і Д.Рікардо вважали, що об'єктом кредиту є не позичковий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, - це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого. Він підкреслював: «Кредит є засобом, який чергово переноситься від однієї особи до іншої для використання фактично наявного капіталу; він не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований».

На думку А. Сміта, банківські операції можуть сприяти розвитку виробничої діяльності в суспільстві не тим, що збільшують капітал, а перетворенням більшої частини існуючого капіталу в активний і продуктивний капітал, чого не було б при відсутності банку.

Погляди на кредит класиків політекономії згодом підтвердили такі відомі економісти, як Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршал, та інші.

Натуралістичний підхід у трактуванні суті і ролі кредиту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську і грошову політику. Зокрема цей підхід лежав в основі так званої грошової школи, представники якої всіляко відстоювали акт Р.Піля (1844 р.), котрий обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Якщо позичковий капітал - це лише дзеркальне відображення реального капіталу, то випуск банкнот повинен обмежуватися лише повним забезпеченням.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв'язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати реального капіталу, що останній може виникнути тільки в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістичної теорії пояснювали зв'язок позичкового процента з прибутком, трактували його як частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку. Все це було кроком уперед у вивченні кредиту, сприяло розкриттю утопічності концепцій про його чудодійну силу в створенні капіталу, в розвитку суспільного виробництва.

Разом з тим натуралістичний підхід до визначення суті і ролі кредиту мав і певний недолік. Вони були зумовлені тим, що А. Сміт і Д.Рікардо не змогли до кінця розкрити відмінності між позичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового капіталу вони розглядали лише як відображення нагромадження реального капіталу.

Визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А. Сміт і Д.Рікардо не побачили його зворотного впливу на сферу виробництва, на оборот реального капіталу. Роль банків вони зводили до простих посередників у кредиті, не визначаючи їх активного впливу на процес відтворення. Така однобокість виявилася і в трактуванні позичкового процента. Вони виводили норму процента з норми прибутку і не розгледіли залежності процента від зміни попиту і пропозиції на позичковий капітал, відносної самостійності руху процента і його впливу на зміну ринкової кон'юнктури.

Проте, вказані недоліки натуралістичної теорії не можна розцінювати як помилки її основоположників. Скоріше за все це та межа, до якої вони встигли дійти в своїх дослідженнях, і переступити яку вони залишили своїм послідовникам.

У міру зростання ролі кредиту і банків у розвитку виробництва, витіснення з обігу дійсних грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту і банків у цілях державного регулювання економіки послаблювалися передумови для дальшого розвитку концепцій, що випливали з натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність з реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями - експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які виросли з так званої капіталотврочої теорії кредиту.

Б) Капіталотворча теорія кредиту

Суть капіталотворчої теорії кредиту можна звести до таких основних положень:

кредит, як і гроші, безпосередньо являє собою капітал, багатство, тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

банки - це не посередники в кредиті, а «фабрика кредиту», творці капіталу;

активні операції є первинними з пасивними.

Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був англійський економіст Дж. Ло. Згідно його поглядів кредит не залежить від процесу відтворення, і йому належить важлива роль в розвитку економіки.

Поняття кредиту поєднувалось з грошима і багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити і привести в рух всі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство і капітал.

Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Для цього достатньо активно розширювати кредит за рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі обігу грошей (Дж. Ло пропонував випускати нерозмінні грошові знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банкнот він обіцяв у короткий строк збагатити країну, зробити її квітучою. Однак, ці ідеї на практиці провалились. Так, будучи міністром фінансів Франції Дж. Ло в 1720 р. реорганізував свій приватний емісійний банк у державний Королівський банк, який випускав банкноти в порядку дисконту векселів і розмінював їх на срібло, все відбувалось нормально. Як тільки цей банк розпочав випуск нічим не забезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінились і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії і зміцнило позиції прихильників натуралістичної теорії.

Проте у міру розвитку кредитної системи, акціонерних банків і чекового обігу виникла потреба у відродженні капіталотворчої теорії, що здійснив у другій половині XIX ст. англійський економіст Г. Маклеод. У своїх наукових працях «Основи політичної економії» і «Теорія і практика банківської справи», Г. Маклеод висунув нові обгрунтування капіталотворчої природи кредиту. На відміну від Дж. Ло він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки приносить прибуток у вигляді процента; банки - «фабрики кредиту», вони створюють кредит, а значить, і капітал. Розглядаючи банки як «фабрики кредиту» Г. Маклеод цілком логічно вирішальну роль в їхній діяльності відводив активним операціям, а пасивним - другорядну роль. На його думку, банки шляхом депозитної чи готівкової емісії можуть здійснювати кредитні операції, внаслідок яких потім формуються депозити. Тому він не бачив суттєвої відмінності між емісійними та депозитними банками. Якщо перші здійснюють кредитування за рахунок готівкової емісії, то другі - за рахунок депозитної емісії.

Головна помилка Г. Маклеода полягала в ототожненні категорій кредиту, грошей і капіталу. Представники теорії помилково доводили, що кредит і гроші - багатство, так як цінні папери (акції, облігації, чеки) можуть бути обміняні на гроші, а банки створюють капітал через активні операції. Вони не розуміли, що розміри банківського кредиту визначаються умовами суспільного відтворення (можливостями ресурсного відтворення), а не обсягами позичкових операцій банків.

Проте Г. Маклеод, на відміну від Дж. Ло і завдяки його експериментам з емісійним банком, уже розумів, що капіталотворення з допомогою кредиту не може бути безмежним. Він попереджав, що у здатності банків умножувати капітали криється велика загроза надзвичайно швидкого розвитку банківських операцій. Тому Г. Маклеод навіть ставив завдання пошуку меж розумного збільшення обсягів кредиту. Все це стало помітним вкладом у розвиток капіталотворчої теорії кредиту, а водночас і кроком у напрямі зближення з натуралістичною теорією.

Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі більше набувала експансіоністського характеру, у зв'язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською.

Першими зробили спробу пристосувати постулати капіталотворчої теорії до потреб державно-монополістичного регулювання економіки австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган. Аналізуючи закономірності розширеного відтворення Й. Шумпетер у своїй книзі «Теорія господарського розвитку» дійшов висновку, що основним рушієм економічного розвитку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для розширення виробництва.

Ототожнивши кредит з капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними факторами розвитку капіталістичного виробництва, здатними відвернути економічні кризи, інфляцію, забезпечити процвітання суспільства. Й. Шумпетер впритул підійшов до розробки кредитних методів економічного регулювання.

Ще далі в розробці кредитної політики, згідно з ідеями капіталотворчої теорії кредиту, пішов А. Ган. Як і його попередники, А. Ган вважав, що банки спроможні безмежно розширювати кредит шляхом депозитно-чекової емісії, що їх активні операції первинні по відношенню до пасивних, що останні є лише відображенням перших.

На відміну від своїх попередників, А. Ган зробив спробу розкрити механізм капіталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкритися при кредитуванні по контокоренту. В такій формі банки задовільняють потреби підприємств не тільки в короткострокових, а й у довгострокових кредитах, а отже, і в капіталах. По контокорентному банк може в будь-який час надати підприємству додаткову купівельну силу, необхідну для залучення в свій оборот робочої сили і матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм забезпечує зрощування банків з підприємствами, їх глибокий контроль над економікою.

На цій основі А. Ган розробив рекомендації по широкому використанню кредитної політики для підтримання високої економічної кон'юнктури. Змінюючи умови кредитування, форсуючи постійно надання позичок, банки можуть надати обороту стільки купівельної сили, скільки необхідно, щоб створити достатній попит, не допустити кризи надвиробництва, згладити коливання економічного циклу. У зв'язку з цим А. Ган проголосив теоретичну можливість створення «безкризового», «безкон'юнктурного» господарства. Подібні рекомендації А. Гана користувалися великою популярністю в 20-ті роки, коли глибокі економічні кризи регулярно потрясли капіталістичну систему господарства. Проте тривала гіперінфляція, що вразила в цей період економіку Німеччини, дещо підірвала авторитет капіталотворчих рекомендацій. А. Гана навіть звинувачували у тому, що його теорія сприяла розв'язанню гіперінфляції. Під тиском цих звинувачень він дещо переглянув свої позиції. Зокрема, кредитну експансію перестав вважати єдиною умовою високої економічної кон'юнктури. Замість політики постійної кредитної експансії А. Ган став радити періодично проводити кредитну рестрикцію.

Проте, це не означало принципову відмову А. Гана від капіталотворчої теорії кредиту. Вже в 1960 р. він стверджував, що значна частина висунутих ним у 20-ті роки положень, які гостро критикувалися тоді його опонентами, в кінцевому підсумку знайшли загальне визнання. І це справді так. Усі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання, передусім кейсіанського спрямування, базуються на основних постулатах капіталотворчої теорії кредиту.

Дж. Кейнс повністю сприйняв основні положення капіталотворчої теорії і запропоновану А. Ганом ідею використання її в інтересах державного регулювання економіки. Слідом за А. Ганом Дж. Кейнс стверджував, що кризи і безробіття можуть бути ліквідовані шляхом втручання емісійного банку і уряду в економічні процеси.

Причини економічних криз, він вбачав в недостачі попиту на предмети споживання і засоби виробництва. Недостачу ж попиту пояснював тим, що з ростом доходів відносно зменшується схильність населення до споживання, а недостачу попиту на засоби виробництва - обмеженістю приватних інвестицій. Цю останню тенденцію Дж. Кейнс вважав наслідком високого рівня процента. Якщо рівень процента дорівнює чи перевищує норму прибутку, то це стимулює капіталістів віддавати «перевагу ліквідності», тобто схильність тримати свій капітал і доходи в грошовій формі, а не вкладати в підприємства чи розширювати споживання. Особливо відчутно перевага ліквідності над інвестиціями виявляється в умовах «невпевненості».

Високий рівень процента Дж. Кейнс пояснював виключно недостатньою кількістю грошей в обігу, що викликає обмеженість пропозиції позичкового капіталу порівняно с попитом. Тим самим Дж. Кейнс ототожнював гроші з позичковим капіталом, а рівень процента пов'язував з рухом попиту і пропозиції позичкового капіталу і відривав від рівня прибутку. Це давало йому можливість сконструювати зовні простий і ефективний механізм впливу на рух платоспроможного попиту, а через нього - на зміну економічного циклу.

Посиленням кредитної експансії Дж. Кейнс вважав можливим розширити масу грошей в обігу і пропозицію позичкового капіталу. Проте вплив цього фактора на збільшення попиту, а отже, на послаблення кризового спаду і зростання зайнятості він бачив непрямим, опосередкованим - через ставку процента. Якщо внаслідок кредитної експансії ставка процента знижується, то послаблюється перевага ліквідності і зростають інвестиції, які приносять ту ж чи більшу норму прибутку. Це сприяє швидкому виходу з кризового стану. В такому ж напрямі діє розширення платоспроможного попиту з боку населення, що стимулюється зростанням схильності до споживання внаслідок зростання доходів і падіння процента в умовах кредитної експансії.

Встановлена Кейнсом залежність зростання економічної активності і зайнятості від зниження позичкового процента, а в кінцевому підсумку - внаслідок кредитної експансії базувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчій теорії кредиту. Проте Дж. Кейнс розумів вузькі місця обох теорій і в своїх побудовах механізму грошово-кредитного регулювання хотів їх обминути. Саме цим пояснюється той факт, що Дж. Кейнс непрямо пов'язував ціни, економічну кон'юнктуру і зайнятість з кількістю грошей, а опосередковано - через кредит, попит і інвестиції. Більше того, вплив кількості грошей, отже кредитної експансії, на рівень процента він вважав відчутним лише в певних межах, за якими процент перестає реагувати на кількість грошей в обігу, і збільшення її набуває інфляційного характеру. Тому Дж. Кейнс відмовився від ідей попередників про безмежні капіталотворчі можливості кредиту та банків і радив поряд з кредитними інструментами широко використовувати інші заходи регулювання економіки.

Проте, і в сучасний період деякі економісти звертаються до постулатів капіталотворчої теорії в своїх рекомендаціях щодо державного регулювання економіки. Особливо слід виділити концепцію монетаризму М. Фрідмена і побудовані на ній «рецептів» регулювання ринкової економіки.

кредит кругообіг капіталізація відтворення

Размещено на Allbest.ru