Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених Господарським Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Акціонерне товариство це так зване товариство капіталів. Особливості його правового статусу виражає визначення акціонерне. Ці особливості обумовлені акціонерною власністю, акціонерним способом формування і функціонування статутного фонду товариства. У випадках передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплачених сум.

З визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу. По-перше, статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах визначених Законом України “ Про цінні папери та фондову біржу “, іншими актами про фондовий ринок. По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів. По - четверте, особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають (точніше - несуть ризик відповідальності) за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.

Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізовувати інші права власника дочірнього підприємства.

Чинним законодавством України передбачено:

ь Акціонерні товариства можуть бути відкритими або закритими.

ь Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.

ь Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.

ь Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію акціонерного товариства.

ь Загальна номінальна вартість випущених акцій повинна дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який не може бути меншим від розміру, визначеного законом.

ь Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню акціонерного товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, з третіми особами. У випадку, якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідченим нотаріально.

ь Засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли відповідно до установчого договору.

ь Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організовується засновниками. Засновники (у будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як двадцять п'ять відсотків статутного фонду і строком не менше двох років.

ь Порядок створення акціонерних товариств, в тому числі проведення установчих зборів, визначається законом.

ь Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите в порядку, передбаченому законом.

ь Особливості створення та діяльності державних акціонерних товариств визначаються Господарчим Кодексом, законом Про державні підприємства, іншими законами.

Тобто акціонерні товариства мають ряд особливостей пов'язаних з формуванням статутного фонду та відносинами між керівництвом та власниками. Дані особливості регулюються установчими документами товариств та чинним законодавство. Розподілення прибутку акціонерних товариств також має ряд особливостей, які обумовленні характером прав власності у товаристві. Тобто відношеннями між власниками акцій й керівництвом товариства.

1.2 Дивідендна політика

Ш по-перше, дивідендна політика впливає на відносини з інвесторами. Акціонери негативно ставляться до компаній, які скорочують дивіденди, тому що зв'язують таке скорочення з фінансовими труднощами компанії й можуть продати свої акції, впливаючи на зниження їхньої ринкової ціни;

Ш по-друге, дивідендна політика впливає на фінансову програму й бюджет капіталовкладень підприємства;

Ш по-третє, дивідендна політика впливає на рух грошових коштів підприємства ("компанія з поганою ліквідністю може бути змушена обмежити виплати дивідендів");

Ш по-четверте, дивідендна політика скорочує власний капітал, тому що дивіденди виплачуються з нерозподіленого прибутку. У результаті це приводить до збільшення коефіцієнта співвідношення боргових зобов'язань й акціонерного капіталу.

Теорія дивідендної політики багатогранна. Всі дослідники в тім або іншому ступені аналізують такі питання, як:

Ш роль дивідендної політики;

Ш вплив дивідендної політики компанії на рух її коштів і ринкову ціну її акцій;

Ш переваги й недоліки різних типів дивідендної політики (стабільний розмір дивіденду на акцію, постійний коефіцієнт виплати дивіденду, залишкові дивіденди);

Ш фінансові й операційні фактори, що впливають на суму виплачуваних дивідендів;

Ш розходження між дивідендною політикою й членуванням акцій на менші акції, причини, по яких компанія може викуповувати свої акції, і фінансовий результат таких дій й інших.

Але насамперед зміст дивідендної політики й проблеми її розробки вимагають виявлення природи дивідендів. Здобуваючи акцію підприємства й стаючи, таким чином, його співвласником, власник грошового капіталу розраховує одержати не тільки необхідну ставку прибутковості, але й премії, реалізуючи своєрідний підприємницький доход. Його розмір залежить від багатьох факторів: компетентності керуючих, ризикованості обраної для вкладень сфери діяльності, економічної кон'юнктури й т.п. На відміну від відсотка (наприклад, по депозиті в банку або облігаціям з фіксованою ставкою доходу) розмір дивіденду заздалегідь невідомий. Тому, вкладаючи гроші у звичайні акції, акціонер піддається відомому ризику, але при нормальному ході справ на підприємстві винагороджується за це підвищеним доходом. Якщо ж ставка дивіденду не перевищує рівень інфляції, він виконує ту ж функцію, що й відсоток в ощадному банку.

Вкладаючи свої кошти в акції, їхній власник відкладає своє споживання, що є важливою обставиною для балансування споживчого ринку. Дивіденд у цьому змісті - кошти стимулювання розподілу особистого споживання в часі. Фактор часу необхідно врахувати й у більше загальному виді: незалежно від інфляції ситуація в економіці не залишається незмінної, тому та сама сума грошей із часом стає не рівною собі.

1.3 Прибуток, як джерело виплати дивідендів

Узагальнюючим фінансовим показником діяльності підприємства є його прибуток. Протягом тривалого часу загальна сума отриманого підприємством прибутку визначалась як балансовий прибуток. Найбільш повне визначення балансового прибутку було дано в статистичному щорічнику України за 1996 рік. «Балансовий прибуток -- загальна сума прибутку підприємства від усіх видів діяльності за звітний період, отримана як на території України, так і за її межами, що відображена в його балансі і включає прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), в тому числі продукції допоміжних і обслуговуючих виробництв, що не мають окремого балансу, основних фондів, нематеріальних активів, цінних паперів, валютних цінностей, інших видів фінансових ресурсів та матеріальних цінностей, а також прибуток від орендних (лізингових) операцій, роялті, а також позареалізаційних операцій» . дивіденд акціонерний прибуток

Отримання балансового прибутку було пов'язане з кількома напрямками діяльності підприємства:

Ш По-перше це основна діяльність. її результатом с прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг). Як правило, цей прибуток займав основну питому вагу в складі балансового прибутку. Прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначався відніманням з виручки від реалізації суми податку на додану вартість, акцизного збору, ввізного мита, митних зборів, а також витрат, що включалися в собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг). Залежно від сфери, виду діяльності підприємства мали місце деякі особливості формування цього прибутку, методики його розрахунку.

Ш По-друге це діяльність, що не є основною для даного підприємства, але пов'язана з реалізацією матеріальних і нематеріальних цінностей, деяких послуг, її визначали як прибуток від іншої реалізації.

Прибуток від іншої реалізації міг бути отриманий за реалізації на сторону продукції підсобних, допоміжних і обслуговуючих виробництв. У цьому разі прибуток розраховувався так само, як і від реалізації продукції основної діяльності. Прибуток від реалізації основних фондів, нематеріальних активів розраховувався відніманням від ціни їх реалізації ПДВ, витрат з реалізації і залишкової їх вартості. Прибуток від реалізації цінних паперів обчислювався як різниця між ціною їх реалізації і ціною придбання. При цьому з ціни реалізації виключали витрати, пов'язані з реалізацією (комісійний збір).

Склад і обсяг прибутку від іншої реалізації міг значно коливатись на окремих підприємствах і в окремі періоди.

Ш По-третє, це діяльність, пов'язана зі здійсненням фінансових інвестицій. У результаті підприємства одержують прибуток у вигляді дивідендів на акції, від вкладання коштів у статутні фонди інших підприємств (прибутки від володіння корпоративними правами); у вигляді відсотків за державними цінними паперами, облігаціями підприємств, за депозитний рахунками в банках. Обсяг цього прибулу і його питома вага в балансовому прибутку мали тенденцію до зростання, що було обумовлено розвитком ринкової економіки, фондового ринку.

Ш По-четверте, це діяльність, пов'язана з отриманням позареалізаційних прибутків і виникненням позареалізаційних витрат (збитків) підприємств.

До них включали:

¦ прибутки і збитки минулих років, що були виявлені у звітному періоді;

¦ невідшкодовані збитки від надзвичайних ситуацій (стихійних лих, пожеж, аварій);

¦ надходження боргів, списаних раніше як безнадійні;

¦ штрафи, пені, неустойки, що надходили за порушення господарських договорів суб'єктами господарювання у зв'язку із застосуванням фінансових санкцій;

¦ штрафи, отримані за несвоєчасне погашення податкового кредиту з державного бюджету;

¦ кредиторська заборгованість між підприємствами недержавної форми власності, щодо якої минув термін позовної давності;

¦ дебіторська заборгованість, щодо якої минув термін позовної давності;

¦ прибуток від завищення цін і тарифів;

¦ курсова різниця від операцій в іноземній валюті;

¦ прибуток (збиток) від ліквідації основних засобів;

¦ вартісна різниця відвантаженої та отриманої частини виконаного повністю бартерного контракту;

¦ прибуток (збиток) від спільної діяльності.

Слід звернути увагу, що отримання прибутку суб'єктами господарювання було пов'язане з діяльністю не тільки на території України, а й за її межами. Засоби або майно, отримані підприємством безкоштовно, до складу прибутку не включалися.

Прибуток є важливим показником ефективності виробничо-господарської діяльності, а також джерелом формування централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів.

Отриманий підприємством прибуток може бути використаний для задоволення різноманітних потреб. По-перше, він спрямовується на формування фінансових ресурсів держави, фінансування бюджетних видатків. Це досягається вилученням у підприємств частини прибутку в державний бюджет. По-друге, прибуток є джерелом формування фінансових ресурсів самих підприємств і використовується ними для забезпечення господарської діяльності.

Отже, отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. У розподілі прибутку можна виділити два етапи. Перший етап -- це розподіл загального прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпечення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципових питань реалізації фінансової політики держави, від правильного вирішення якого залежить розвиток економіки в цілому.

Пропорції розподілу прибутку між державою (бюджетом) і підприємством складаються під впливом кількох чинників. Істотне значення при цьому має податкова політика держави щодо суб'єктів господарювання. Ця політика реалізується в сумі податків, що сплачуються за рахунок прибутку, у визначенні об'єктів оподаткування, ставках оподаткування, у порядку надання податкових пільг.

Другий етап -- це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат. В свою чергу за рішенням керівництва підприємства прибуток може бути використаний для виплати дивідендів.

Чистий прибуток - це єдине джерело для виплати дивідендів власникам акцій. Сума дивідендів на пряму залежить від обраної дивідендної політики та розміром прибутку. Тобто чим більший прибуток компанії, тим більші будуть дивідендні виплати, за умови якщо керівництво не вирішило реінвестувати прибуток в розширення виробництва.

2. Дивіденди та порядок їх виплат

2.1 Теорії проведення дивідендної політики

MM побудували свої пропозиції на певних теоретичних основах. Однак, як і у всіх теоретичних роботах, вони повинні були зробити деякі припущення у відповідності із менеджерською теорією. Цих припущень декілька: 1) що не існує особистих або корпоративних податків на прибуток; 2) не існує коливання цін акції і витрат по веденню певних операцій; 3) що фінансовий леверидж не впливає на вартість капіталу; 4) що інвестори і менеджери мають однакову інформацію відносно майбутніх планів фірми; 5) що розподіл прибутку між дивідендами і нерозподіленим прибутком не впливає на вартість маржі фірми (k_s) і 6) що політика бюджетування фірми не залежить від її дивідендної політики.

Очевидно, що ці припущення не відповідають реаліям. Фірми й інвестори сплачують податки з прибутку. Для фірм властиві витрати, що вільно коливаються. Менеджери часто знають більше щодо майбутніх проектів фірми, ніж сторонні інвестори. Інвестори вимушені нести витрати по веденню операцій. І податки, і витрати по веденню фінансово-економічної діяльності можуть обумовити k_s (вартість маржі) впливати на дивідендну політику. MM аргументували тим, що всі економічні теорії ґрунтуються на спрощених припущеннях, і що придатність теорії повинна бути підтверджена юридично за допомогою емпіричних тестів, але тільки не реальністю цих припущень.

Теорія "синиці в руці" П'яте припущення в теорії непотрібності дивідендів MM полягає в тому, що дивідендна політика не впливає на коефіцієнт обороту акціонерного капіталу k_s. Це часткове припущення бурхливо обговорювалось в академічних колах. Myron Gordon і John Lintner аргументували, що k_s знижується, оскільки виплата дивідендів зростає, тому що інвестори меншою мірою одержують прибутки від капіталу, які мають виражати результат від використання нерозподіленого прибутку, ніж вони одержують дивідендну плату.

Gordon та Lintner фактично твердили, що інвестори оцінюють долар очікуваних дивідендів вище, ніж долар очікуваних доходів капіталу, тому що доходний компонент дивіденду D₁/P₀ є менш ризиковим, ніж g- компонент у рівнянні загального очікуваного обороту:

k_s = D₁/P₀ + g. (1)

Теорія "синиці в руці": теорія MM, згідно з якою вартість фірми максимізується при встановлені високого коефіцієнту сплачуваності дивідендів. MM не згодні з цим. Вони аргументували, що k_s є незалежним від дивідендної політики. Вони мали на увазі, що інвестори байдужі до відношення між D₁/P₀ та g, отже, не вибирають між дивідендами і прибутками від капіталу. Вони назвали аргумент Gordon-Lintner "синицею в руці" помилковим, тому що з точки зору MM більшість інвесторів планують реінвестувати свої дивіденди в акції такої ж або подібної фірми. В будь-якому випадку ризиковість потоку готівкових грошових коштів для інвесторів у тривалому періоді визначається тільки ризиковістю поточних рухів готівки фірми, але тільки не її політикою сплати дивідендів.

Теорія податкової переваги: існує три пов'язаних з податками причини для пояснення того, що інвестори могли б відати перевагу низькій дивідендній виплаті перед високою:

1) довгострокові прибутки капіталу оподатковуються при максимальному коефіцієнті 28%, тоді як дивідендний прибуток обкладається податком при ефективних рівнях, які досягають 39%. Тому багаті інвестори (які привласнюють найбільшу частину акцій і отримують найбільшу дивідендну плату) могли б віддати перевагу тим компаніям, що зберігають та повертають прибутки назад у бізнес. Зростання прибутку, можливо, привело б потім до підвищення ціни акцій і прибутків капіталу, які обкладаються нижчим податком, а акції могли б бути замінені на дивіденди, які обкладаються вищим податком;

2) податки по прибутках не сплачуються доти, поки акція продається. Завдяки тимчасовому впливу вартості долар податкових сплат у майбутньому має нижчу реальну вартість, ніж долар, за який сплачено сьогодні;

3) якщо акція тримається кимось до моменту його (її) смерті, то податок на прибутки капіталу не ділиться на всіх. Особи, які опинились у виграші і які отримують таку акцію, можуть використати її вартість на день смерті, як основу базової вартості і, таким чином, уникнути сплати податку на прибуток від капіталу.

У зв'язку з цими податковими пільгами інвестори можуть віддавати перевагу компаніям, які зберігають, насамперед, їх прибутки. Якщо це так, то інвестори могли б бути згодні платити більше низькооплачуваним компаніям, ніж подібним високооплачуваним компаніям.

2.2 Види дивідендних виплат

Як відомо, чистий прибуток розподіляється на виплати дивідендів по привілейованих акціях (Д_па) і прибуток, доступний власникам звичайних акцій (Д_за). Останній, у свою чергу, розподіляється рішенням зборів акціонерів на дивідендні виплати по звичайним акціям (Д_за) і нерозподілений прибуток (ПН).

Одним з основних аналітичних показників, що характеризують дивідендну політику, є коефіцієнт "дивідендний вихід", що представляє собою відношення дивіденду по звичайних акціях до прибутку, доступної власникам звичайних акцій (розраховуючи на одну акцію). Дивідендна політика постійного процентного розподілу прибутку припускає незмінність значення коефіцієнта "дивідендний вихід".

У цьому випадку, якщо підприємство закінчило рік зі збитком, дивіденд може взагалі не виплачуватися. Така методика, крім того, супроводжується значною варіацією дивіденду по звичайних акціях, що, як відзначалося вище, може приводити й, як правило, приводить до небажаних коливань ринкової ціни акцій. А саме зниження виплачуваного дивіденду викликає падіння курсу акцій. Така дивідендна політика використається деякими фірмами, але більшість теоретиків і практиків в області фінансового менеджменту не рекомендують користуватися нею.

Методика фіксованих дивідендних виплат. Ця політика передбачає регулярну виплату дивіденду на акцію в незмінному розмірі протягом тривалого часу, безвідносно до зміни курсової вартості акцій. Якщо фірма розвивається успішно й протягом ряду років доход на акцію стабільно перевищує деякий рівень, розмір дивіденду може бути підвищений, тобто є певний лаг між двома цими показниками. Визначаючи розмір фіксованого дивіденду на деяку перспективу, компанії як орієнтир нерідко використають прийнятні для них значення показника "дивідендний вихід". Дана методика дозволяє деякою мірою нівелювати вплив психологічного фактора й уникнути коливання курсових цін акцій, характерного для методики постійного процентного розподілу прибутку.

Методика виплати гарантованого мінімуму й екстра-дивідендів. Ця методика є розвитком попередньої. Компанія виплачує регулярні фіксовані дивіденди, однак періодично (у випадку успішної діяльності) акціонерам виплачуються екстра-дивідендів. Термін "екстра" означає премію, нараховану до регулярних дивідендів й маючу разовий характер, тобто одержання її в наступному році не обіцяється. Більше того, тут також рекомендується використати психологічний вплив премії - вона не повинна виплачуватися занадто часто, оскільки в цьому випадку стає очікуваної, а сама методика виплати екстра-дивідендів стає марною. Дані про премії також публікуються у фінансовій пресі. Наприклад, якщо компанія оголосила про виплату дивіденду в розмірі 1,2 грн. і премії в розмірі 30 коп., інформація в пресі може мати вигляд: 1,2 + 0,3.

Методика виплати дивідендів акціями. При цій формі розрахунків акціонери одержують замість грошей додатковий пакет акцій. Причини її застосування можуть бути різними. Наприклад, компанія має проблеми з готівкою, її фінансове становище не дуже стійко. Щоб хоч якось уникнути невдоволення акціонерів, директорат компанії може запропонувати виплату дивідендів додатковими акціями.

Можливий і другий варіант: фінансове становище компанії стійко, більше того, вона розвивається швидкими темпами, тому їй потрібні засоби на розвиток - вони й надходять до неї у вигляді нерозподіленого прибутку.

При цій методиці акціонери на ділі практично не одержують нічого, оскільки виплачений їм дивіденд дорівнює по величині зменшенню приналежних їм засобів, капіталізованих в акціях і резервах. Кількість акцій збільшилося, валюта балансу не змінилася, тобто вартісна оцінка активів на одну акцію зменшилася. Проте певною мірою цей варіант улаштовує й акціонерів, оскільки вони все-таки одержують цінні папери, які можуть бути при необхідності продані ними за реальні кошти.

Залежно від розміру виплачуваного акціями дивіденду ринкова ціна акцій поводиться по-різному. Вважається, що невеликі дивіденди (до 20%) практично не роблять впливу на ціну; якщо дивіденд перевищує зазначену величину, ринкова ціна акцій може істотно впасти.

Виплата дивідендів акціями може супроводжуватися або одночасним збільшенням статутного капіталу й валюти балансу, або простим перерозподілом джерел власних засобів без збільшення валюти балансу. В економічно розвинених країнах другий варіант зустрічається частіше. У цьому випадку відбувається збільшення статутного капіталу за рахунок зменшення емісійного доходу й нерозподіленого прибутку минулих років.

2.3 Порядок виплати дивідендів

ь Оптимальна дивідендна політика є такою дією, що встановлює саме баланс між поточними дивідендами і майбутнім зростанням, який максимізує ціну акції фірми.

ь ММ розвинули теорію непотрібності дивіденду, яка полягає в тому, що дивідендна політика фірми не впливає ні на вартість її акцій, ні на суму капіталу.

ь Теорія "синиці в руці" підтримує ту точку зору, що вартість фірми буде максимізованою за рахунок високого ріння виплати дивідендів, оскільки інвестори мають відношення до готівкових дивідендів як до менш ризикових, ніж потенційні доходи з капіталу.

ь Теорія податкової пільги полягає в тому, що оскільки довгострокові доходи з капіталу обкладаються меншими податками, ніж дивіденди, інвестори віддають перевагу компаніям, що зберігають прибуток, ніж компаніям, що виплачують його як дивіденди.

ь Дивідендна політика має виходити з інформаційного змісту дивідендів (сигналізування) і складу клієнтури. Інформаційний зміст, або сигналізування встановлює, що інвестори сприймають дивідендні зміни як сигнал прогнозу менеджерів відносно майбутнього прибутку. Вплив клієнтури припускає, що фірма буде приваблювати інвесторів, яким подобається її дивідендна політика.

ь Практично, більшість фірм пробує слідувати політиці постійної виплати, або регулярно зростаючого дивіденду. Ця політика гарантує інвесторам стабільний, надійний доход і відрахування з нього дають інвесторам інформацію про прогнози менеджерів відносно майбутнього прибутку через ефект сигналізування.

ь Залишкова політика використовується, передусім, для того, щоб встановити рівень довгострокової виплати.

ь Дивідендний реінвестиційний план (ОКР) дозволяє акціонерам автоматично мати справу з компанією, використовуючи свої дивіденди для купівлі додаткових акцій із акцій фірми. ОКР є популярними, тому що вони дозволяють акціонерам придбати додаткові акції без витрати внесків на брокерські послуги.

ь Інші фактори, такі як законні обмеження, інвестиційні можливості, здатність і величина фондів з інших джерел, податки розглядаються менеджерами, коли вони розробляють дивідендні політики для своєї фірми.

ь У рамках плану перекупівлі акцій фірма зворотно купує деякі із своїх випущених акцій. Перекупівлі корисні для здійснення головних змін у структурі капіталу фірми настільки, щоб дозволити акціонерам обмежити податкові сплати по їх акціям, виходячи з доходів фірми.

Таким чином вибір дивідендної політики є досить важливим завданням для акціонерного товариства від якого залежить подальший його розвиток.