Грошова система

удосконалення порядку реалізації заставленого майна з метою захисту інтересів кредиторів;

удосконалення банківського законодавства: стимулювання зростання обсягів грошових вкладів населення та розширення гарантій збереження цих вкладів тощо.

Реалізація Комплексної програми розвитку банківської системи України сприяла створенню належних організаційних, правових і методичних умов для успішного виконання завдань, які стояли перед банківською системою.

На основі Програми інтеграції України до Європейського Союзу, схваленої Указом Президента України від 14.09.2000 p., Президентом України розроблені Концептуальні засади розвитку України на 2002-2011 роки, які стосуються і вітчизняного банківського сектора.

Стабільності та підвищенню ефективності діяльності банківської системи сприятиме і поглиблення реформ у банківській сфері сучасної України. Насамперед йдеться про розроблену і затверджену НБУ Стратегію розвитку банківської системи України на 2006-2010 pp., в якій визначено основні цілі, пріоритети і магістральні шляхи подальшої розбудови банківської системи України, ключові проблеми законодавчого забезпечення її оптимального функціонування. Стосовно перспектив банківської системи України йдеться насамперед про її зміцнення, підвищення стійкості до криз, посилення довіри населення до вітчизняних банків, активізацію діяльності щодо залучення коштів з мстою їх трансформації у кредити для реального сектора економіки, поглиблення інтеграції банківської системи України у світовий фінансовий простір.(3 c 5)

2.3 Види, цілі та інструменти грошово-кредитної політики

Цілі грошово-кредитної політики можна розділити на кінцеві: (економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін, життєздатний платіжний баланс) та проміжні (процентна ставка, грошова маса, валютний курс).

Використання проміжних цілей дозволяє узгодити кінцеві цілі з інструментами грошово-кредитної політики. Конкретний вибір проміжного цільового орієнтиру визначається тим, наскільки стало він пов'язаний з кінцевими цілями грошово-кредитної політики у конкретній економічній ситуації.

Складність проведення грошово-кредитної політики зумовлена тим, що центральний банк не в змозі одночасно стабілізувати грошову масу і процентну ставку, якщо попит на гроші змінюється. Розглянемо моделі. грошового ринку в короткостроковому періоді. Згідно з цією моделлю, нахил кривої пропозиції грошей залежить від варіантів грошово-кредитної політики.

Гнучка грошово-кредитна політика - політика центрального банку, за якої проміжною ціллю є фіксація або підтримка процентних ставок на певному рівні. Пропозиція грошей у моделі грошового ринку в цьому випадку характеризується горизонтальною кривою (див. рис.9.1). За гнучкої грошово-кредитної політики підвищення попиту на гроші супроводжується зростанням пропозиції грошей. І навпаки, скорочення попиту на гроші веде до зменшення пропозиції грошей, оскільки центральний банк регулює пропозицію грошей таким чином, щоб підтримати номінальну процентну ставку на фіксованому рівні.

Жорстка грошово-кредитна політика спрямована на фіксацію або підтримку стабільного обсягу грошової маси в економіці. У моделі грошового ринку їй відповідає вертикальна крива пропозиції грошей

За жорсткої грошово-кредитної політики зростання попиту на гроші призводить до зростання процентної ставки, а зниження попиту на гроші спри¬чиняє падіння процентної ставки, оскільки центральний банк підтримує пропозицію грошей на певному рівні.

Проміжному типові грошово-кредитної політики відповідає така модель пропозиції грошей: при зміні попиту на гроші пропозиція грошей змінюється, але в обсязі, недостатньому для підтримки процентних ставок на фіксованому рівні. Тобто зростання попиту на гроші супроводжується зростанням і пропозиції грошей, і ставки процента .

Центральний банк може змінювати (варіювати) пропозицію грошей за допомогою використання інструментів грошово-кредитної політики. Вибір варіантів грошово-кредитної політики залежить від причин зміни попиту на гроші. Якщо зростання попиту на гроші пов'язане насамперед з інфляційним зростанням цін, то найкращою буде жорстка грошово-кредитна політика, яка стримує зростання грошової маси. Якщо зміна попиту на гроші спричинена нестабільною швидкістю обігу грошей, то для стабілізації грошового ринку пропозиція грошей повинна змінюватися обернено до змін швидкості обігу грошей. У цьому випадку найкращий тип політики - гнучка грошово-кредитна політика.

Політика, що спрямована на обмеження пропозиції грошей для зниження сукупних витрат і стримування інфляційного тиску в економіці, має назву стримувальної політики, або політики дорогих грошей. Стимулювальна, або політика дешевих грошей - це політика, спрямована на збільшення пропозиції грошей для стимулювання сукупних витрат і зайнятості.

У довгостроковому періоді ефективність грошово-кредитної політики визначається її спроможністю забезпечити досягнення кінцевих цілей, і насамперед підтримувати стале економічне зростання при стабільних цінах і повній зайнятості в економіці. Але грошово-кредитна політика має значний зовнішній лаг - час від прийняття рішення до отримання результату від його здійснення, оскільки вплив її на розмір ВВП пов'язаний зі змінами процентної ставки та інвестиційної активності в економіці. Якщо під час проведення певної політики економічна ситуація зміниться на протилежну, то грошово-кредитні заходи можуть негативно вплинути на розвиток економічної системи. Щоб зробити грошово-кредитну політику послідовною та елімінувати її можливу невідповідність конкретному стану економіки, економісти пропонують дотримуватися певних правил грошово-кредитної політики. Ці правила ґрунтуються на певних номінальних показниках: пропозиції грошей, номінальному ВВП, рівневі цін.

Прихильники монетаризму вважають, що грошово-кредитна політика мусить бути підпорядкована так званому монетарному правилу. Згідно з монетарним правилом, в економіці має підтримуватися постійність темпів зростання пропозиції грошей відповідно до темпів зростання реального ВВП, оскільки коливання грошової маси - джерело найзначніших економічних потрясінь. Але монетарне правило не враховує, що грошово-кредитна політика, спрямована на підтримку сталого зростання грошової маси, малоефективна, коли швидкість обігу грошей мінлива або попит на гроші високочутливий до зміни процентної ставки.

Обмежити вплив змін швидкості обігу грошей на сукупний попит дозволяє грошово-кредитна політика, спрямована на постійний темп зростання номінального ВВП. Згідно з відповідним правилом, відхилення фактичних темпів зростання номінального ВВП від запланованого рівня коригується за допомогою зміни пропозиції грошей. Якщо фактичний темп зростання перевищує запланований, то здійснюється стримувальна грошово-кредитна політика, в іншому випадку - проводиться стимулювальна політика. Основна проблема, що виникає при проведенні політики стабілізації темпів зростання номінального ВВП, - нестійкість темпів зростання природного рівня випуску. Альтернативним правилом грошово-кредитної політики є підтримка стабільного рівня цін. Згідно з цим правилом, для стабілізації рівня цін використовується регулювання кількості грошей в обігу. Пропозиція грошей повинна зростати, коли рівень цін знижується, і навпаки, пропозиція грошей має зменшуватись, коли ціни починають підвищуватися. Але така політика супроводжується значним падінням реального випуску в економіці, якщо ціни зростають внаслідок шоків пропозиції.

Отже, хоча запропоновані правила дають змогу проводити послідовну грошово-кредитну політику, жодне з них не є досконалим і пов'язане з певними видатками для розвитку економічної системи.

Грошово-кредитна політика проводиться за допомогою певних кредитно-грошових інструментів, які направлені на регулювання грошової маси. Пропозиція грошей регулюється центральним банком за допомогою інструментів прямого та непрямого впливу. До прямих інструментів грошово-кредитної політики належать: ліміти кредитування для окремих банків; пряме реґулювання процентної ставки; ліміти на обсяг чи вартість кредитів, що надаються окремим галузям. До непрямих інструментів регулювання пропозиції грошей належать: операції на відкритому ринку цінних паперів; зміна облікової процентної ставки; зміна вимог до рівня обов'язкових резервів депозитних інститутів. Прямі інструменти грошово-кредитної політики традиційно використовуються в країнах, що розвиваються, інструменти непрямого регулювання застосовуються насамперед в індустріально розвинутих країнах.

Існує суттєва відмінність між інструментами прямого та непрямого регулювання. Інструменти прямого впливу є ефективними лише в короткостроковому плані як засіб запобігання надмірній кредитній емісії. Використання їх пов'язане з видатками у сфері розподілу ресурсів: зменшенням конкуренції між банками, викривленням структури їхніх кредитних портфелів, зменшенням посередницької ролі банків в економічній системі тощо. Ефективність застосування непрямих інструментів регулювання пов'язана з розвитком грошового ринку. Їхнє використання дає можливість банкам вільно розподіляти кредити відповідно до ринкової ситуації. Існує також безпосередній взаємозв'язок між політикою управління державним боргом (зокрема характером фінансування дефіциту державного бюджету) і використанням інструментів непрямого грошово-кредитного регулювання. Проведення центральним банком операцій на відкритому ринку цінних паперів можливе лише за умови, що державний борг фінансується за рахунок емісії державних цінних паперів.

Проводячи грошово-кредитну політику, центральний банк не може здійснювати повний безпосередній контроль над грошовою масою, оскільки вона містить депозити, які не є частиною балансу центрального банку. Непрямі інструменти грошово-кредитної політики коригують розмір грошової маси, впливаючи або на грошову базу, або на грошовий мультиплікатор.

Операції на відкритому ринку - це купівля центральним банком державних цінних паперів на фінансових ринках і продаж їх комерційним банкам, фірмам та населенню, спрямовані на зміну розміру або структури резервів комерційних банків і, таким чином, на регулювання пропозиції грошей. Операції центрального банку на відкритому ринку прямо впливають на обсяг грошової бази, оскільки змінюють обсяг банківських резервів. Купівля цінних паперів збільшує пропозицію грошей за рахунок збільшення резервів комерційних банків. Додатково створені банківські резерви становлять основу подальшої кредитної мультиплікації грошей, а отже, визначають розширення грошової маси. Продаж цінних паперів вилучає ліквідні кошти з економіки. Якщо операції з купівлі або продажу цінних паперів здійснюються з небанківським сектором, то зміни в пропозиції грошей відбуваються безпосередньо, за рахунок зміни кількості депозитних грошей.

Центральний банк може проводити операції з цінними паперами як на первинному, так і на вторинному ринках. Операції на вторинному ринку проводяться у двох формах: угоди репо та угоди аутрайт. Операції у формі угоди репо - угоди про зворотний викуп цінних паперів - використовуються для поточного коригування змін у структурі банківських резервів і пропозиції грошей. Такі операції чинять лише тимчасовий вплив на розмір банківських резервів. Після завершення операції з цінними паперами обсяг банківських резервів встановлюється на попередньому рівні. Операції у формі угоди аутрайт - остаточної купівлі цінних паперів з негайною оплатою - спрямовані на остаточну зміну обсягу грошової маси в економіці. Пропозиція грошей змінюється на величину, що дорівнює добуткові грошового мультиплікатора і обсягу купівлі/продажу цінних паперів: ?? = m??TR.

Операції на відкритому ринку бувають динамічними і захисними. Динамічні операції спрямовані на зміну банківських резервів з метою впливу на розвиток економічної системи. Захисні операції направлені на компенсацію небажаних змін у структурі банківських резервів, динаміці грошового мультиплікатора тощо.

Використання операцій на відкритому ринку цінних паперів має такі переваги порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики: ініціатива з проведення операцій належить центральному банкові; операції з цінними паперами забезпечують центральному банкові гнучкість щодо обсягів і часу його втручання у грошовий ринок; комерційні банки здійснюють угоди з цінними паперами добровільно, їхній доход визначається ринковою кон'юнктурою. Тому операції на відкритому ринку є основним інструментом грошово-кредитної політики.

Облікова процентна ставка - це ставка процента, під яку центральний банк кредитує комерційні банки. Ринок, на якому центральний банк надає позики комерційним банкам під оголошену облікову ставку, має назву “дисконтне вікно”. Специфіка кредитів, які надаються через “дисконтне вікно”, полягає в тому, що вони, як правило, надаються комерційним банкам для рефінансування їхньої діяльності. Позики центрального банку відіграють захисну роль у короткостроковому плані - вони надаються передусім для підтримки обов'язкових резервів комерційних банків на необхідному рівні (так звані адаптаційні позики) та підтримки ліквідності комерційних банків в умовах банківської кризи (центральний банк є кредитором в останній інстанції).

При отриманні комерційними банками позикових резервів у центральному банку зростають як зобов'язання комерційних банків, так і грошова база. Центральний банк контролює обсяг запозиченого капіталу, отже, і грошову базу, через облікову процентну ставку. Зниження облікової ставки стимулює комерційні банки частіше позичати у центрального банку, збільшуючи банківські резерви і кредитний потенціал банківської системи. Оскільки резервні вимоги на ці позики не поширюються, то всі нові резерви є надлишковими. Підвищення облікової ставки стримує “дисконтні позики” комерційних банків і, отже, сприяє скороченню пропозиції грошей в економіці.

Обсяг позичок комерційних банків у центральному банку визначається не лише обліковою ставкою, але й динамікою ринкової процентної ставки та вартістю отримання коштів з альтернативних джерел, зокрема на міжбанківському ринку. Якщо ставка процента на міжбанківському ринку нижча за облікову, то обсяг позик комерційних банків у центральному банку зменшується. Чим вища ринкова процентна ставка, яка визначає доход банку від кредитних та інвестиційних операцій, порівняно з обліковою ставкою процента, тим більшим буде обсяг “дисконтних позик” комерційних банків.

Наслідки зміни облікових ставок досить невизначені для фінансово-економічної системи, оскільки центральний банк не може точно передбачити обсяг кредитів, які візьмуть комерційні банки через “дисконтне вікно”. Загалом зміна облікової ставки процента створює інформаційний ефект щодо напрямку грошово-кредитної політики(7.c 45)

3. Основні засади функціонування грошового ринку в Україні

3.1 Позичковий капітал і процент

Позичковий капітал - це певна сума вільних грошей, які надаються їх власником у тимчасове користування іншій особі (підприємцю) з метою отримання процента.

Позичковий капітал або капітал, що приносить проценти, як і торговельний, виник задовго до капіталізму, ще у рабовласницькому суспільстві у вигляді лихварського капіталу. Він, як і купецький капітал, відіграв. значну роль у руйнуванні феодалізму й становленні капіталізму. Проте в умовах сучасної ринкової системи позичковий капітал втратив свою самостійність й існує як відокремлена частина промислового капіталу.

В силу яких причин відбувається така відокремленість? Об'єктивна необхідність появи особливої групи підприємців, що виконують специфічні функції перетворення грошей в капітал, диктується самою природою капіталу як самозростаючої вартості. Річ у тім, що в процесі кругообороту й обороту капіталу утворюються тимчасово вільні грошові кошти, які не можуть в кожний даний момент бути використані як капітал.

Джерелом таких коштів, по-перше, е амортизація основного капіталу, яка накопичується у вигляді амортизаційного фонду і є тимчасово вільною до повного зносу основного капіталу. По-друге, тимчасове вивільнення грошових коштів відбувається і в результаті незбігу часу реалізації готової продукції і часу закупівлі сировини й матеріалів для нового виробничого циклу. По-третє, частина оборотного капіталу, а саме - гроші, призначена для виплати заробітної плати. По-четверте, частина прибутку виділена для нагромадження. Ці гроші не можуть бути використані за призначенням, доки не досягнуть певного мінімуму. До цьго вони є тимчасово вільними. Нарешті, по-п'яте, - це гроші, призначені для нагромадження всіма верствами населення. Останні акумулюються в ощадних касах, страхових товариствах, які разом з банками здійснюють кредитні операції.

Поява тимчасово вільних грошових коштів суперечить самій суті капіталу (бо ж капітал - це вартість, яка приносить додаткову вартість). Тому за таких умов об'єктивно утворюється особлива група підприємців, яка концентрує у своїх руках тимчасово вільні гроші і пускає їх в обіг з метою забезпечити їх зростання. Саме такі гроші, передані одними підприємцями в тимчасове користування іншим з метою їх самозростання, набувають форми позичкового капіталу.

Хоча позичковий капітал є відокремленою частиною промислового капіталу, він принципово відрізняється від останнього так само, як і від торговельного капіталу. В чому ця відмінність полягає?

1. Позичковий капітал є капітал-власність на відміну від промислового й торговельного, які виступають як капітали-функції. Тобто, якщо промисоловий і торговельний капітали приносять прибуток тому, що вони функціонують, то позичковий капітал приносить процент лише тому, що він є власністю.

2. Позичковий капітал виступає як капітал-товар, чого не можна сказати про промисловий та торговельний капітали. Правда, це товар специфічний. На відміну від товару як речі, тут об'єктом продажу виступає не продукт праці, а властивість грошей самозростати, приносити прибуток. Тим самим гроші у формі позичкового капіталу набувають подвійної споживної вартості. По-перше, як гроші вони виступають у ролі загального еквівалента, а, по-друге, вони набувають властивості приносити додаткову вартість, тобто виступають у ролі капіталу. І що особливо важливо, виступають як капітал не лише для їх власника, а й для функціонуючого підприємця (тобто для того, хто взяв гроші в борг з метою їх продуктивного використання).

3. Як товар особливого роду, позичковий капітал має і своєрідну форму відчуження. Так, звичайний товар відчужується від свого власника шляхом продажу, а позичковий капітал посередництвом позики. Тобто, гроші не продають назавжди. Відбувається лише передача грошей в тимчасове користування з метою використання їх другої споживної вартості - властивості приносити прибуток. Тому, після закінчення певного строку позичковий капітал повертається до свого власника та ще й з певним приростом -процентом.

4. Специфічна природа позичкового капіталу знаходить безпосереднє вираження у формі його руху, яка якісно відрізняється від форми руху промислового і торговельного капіталів. Він не набуває ні продуктивної, ні товарної форми й функціонує лише в одній формі - грошовій. Тому формула його руху виглядає так: Г - Г\

При поверховому знайомстві з позичковим капіталом складається враження, що це самостійна форма капіталу, незалежно від руху промислового капіталу. Насправді ж сама можливість появи позичкового капіталу безпосередньо пов'язана з існуванням капіталу - функції, насамперед промислового капіталу, який створює вартість і додаткову вартість. Якби не було продуктивного капіталу (складової форми промислового), не було б і капіталу, що приносить проценти, бо не було б звідки їх брати.

Позичковий капітал у пороцесі свого руху, як і будь-який інший капітал, повинен не лише зберегтися у своїй початкове авансованій сумі грошей, але й зрости, тобто принести своєму власнику доход. Цей доход виступає у формі процета. І тут виникає принаймні два питання. По-перше, за що платить той, хто бере гроші в позику? По-друге, звідки беруться гроші у позичальника для виплати процента?

Відповідаючи на перше питання, треба згадати, що гроші у формі позичкового капіталу набувають додаткової споживної вартості, а саме - приносять прибуток.

Отже, позичальник, беручи в позику певну суму грошей, оплачує їх власнику саме цю потенціальну можливість отримати прибуток. І процент, який сплачує позичальник, не є ціною грошей, взятих у позику, адже гроші не можуть мати ціну. Він виступає лише як плата за споживну вартість тих грошей. А такою споживною вартістю є властивість приносити прибуток

Чим визначається рівень (ставка) процента? У зв'язку з тим, що процент є "ціною"8 капіта-лу-товару, величина його регулюється попитом

на позичковий капітал і його пропозицією. Але це не говорить про те, що процент не має ніяких обмежень. Враховуючи, що процент є частиною прибутку, він не може бути більшим від його загальної суми, навіть дорівнювати їй. Тому середня норма прибутку складає верхню, максимальну межу процента. Мінімальна межа не піддається точному визначенню. Вона може впасти до найнижчого рівня, близького до нуля. Але тоді активізуються протидіючі фактори, які піднімуть її вище цього мінімума. В цих межах (верхньої і нижньої) позичковий процент визначається пропозицією позичкового капіталу й попитом на нього.

Розмір збільшення або зменшення позичкового процента вимірюється нормою процента. Норма процента - це відношення суми річного доходу, який отримує позичковий підприємець до суми капіталу, що віддається в позику. Розрахунок норми процента ведеться за формулою:

Нп - норма процента; Ј % - сума річного доходу, отриманого на позичковий капітал; Кп - сума позичкового капіталу.

Приклад. Величина капіталу, переданого в позику, складає 10000 грн. Сума доходу, отриманого позичковим підприємцем в кінці року на цей капітал, - 500 грн. Звідси

Норма процента в кожний даний момент визначається пропозицією позичкового капіталу й попитом на нього. Найбільш низькою вона буває тоді, коли пропозиція позичкового капіталу зростає, а попит на нього падає і навпаки. У свою чергу попит на грошовий капітал залежить від фази економічного циклу. Найвищого рівня процент досягає в період кризи, коли різко зростає попит на грошовий капітал. Зокрема в Україні у 1993-1994 рр. (тобто в розпал економічної кризи) ставка процента сягала 1000 і вище процентів.

Це пише ірраціональна ціна, тобто лише плата за право користуватися певною сумою грошей певний період часу При цьому право власності на Іроші не передасться позичальнику. Персляпься лише право користування зумовлений ще й гіперінфляцією, яка вирувала в країні. Проте в наступні роки (1995-1997 рр.) хоча інфляція й була приглушена, ставка процента трималася на досить високому рівні (50-200%) тому, що криза в економіці продовжувалась.

У зв'язку з цим необхідно відзначити, що рух ставки процента в середині економічного циклу не збігається з рухом норми прибутку. Найвища ставка процента, (і це підтверджено досвідом проходження економічної кризи в Україні в 1991-1997 рр.) досягається в період кризи, тобто тоді, коли найбільше падає норма прибутку. Пояснюється це тим, що в цей період промислові підприємці, прагнучи оновити основний капітал, щоб швидше вийти з економічної кризи, посилюють попит на грошовий капітал. Власники ж грошей (комерційні банки) не пропускають можливості набити собі гаманці і, якщо держава не стримує їх апетити, як це трапилося в Україні в період 1991-1997рр., безперешкодно підносять ставку процента.(7.c 57)

3.2 Структура грошового ринку

На ринку грошей купуються грошові кошти на короткий строк (до одного року). Ці кошти використовуються в обороті позичальника (покупця) як гроші, тобто для приведення в рух уже накопиченого капіталу, завдяки чому вони швидко вивільнюються з обороту і повертаються кредитору. Класичними операціями грошового ринку є операції з міжбанківського кредитування, з обліку комерційних векселів, операції на вторинному ринку з короткостроковими державними зобов'язаннями, короткострокові вклади фінансово-кредитних інституцій у комерційних банках та кредити банків цим інституціям тощо. Проте й інші - не фінансові - суб'єкти втягуються на ринок грошей, коли свої короткострокові грошові кошти вкладають у банки чи передають у розпорядження інших фінансово-кредитних інституцій, або ж одержують від них короткострокрві позички чи інше фінансування.

Ринок грошей характерний тим, що він дуже чутливий до будь-яких змін в економіці та у фінансовій сфері. Тому попит і пропозиція тут надто мінливі, а процент як ціна грошей часто змінюється під їх впливом. Через це він є найбільш реальним індикатором кон'юнктури грошового ринку взагалі і слугує базою формування процентної політики в країні. Це дає підстави розглядати механізм формування попиту і пропозиції на грошовому ринку тільки на підставі ринку грошей.(5.c 57)

3.3 Цінні папери як фіктивний капітал сфери обігу та фондові біржі

Розвиток кредитних відносин у сфері обігу суспільного капіталу зумовив виникнення різноманітних видів грошових знаків, які стали використовуватися для заміщення майнових боргових зобов'язань приватних осіб і держави та набули загального визнання як цінні папери.

Цінні папери - це грошові й товарні документи, які засвідчують право володіння і довготермінові зобов'язання емітентів щодо виплати їхнім власникам доходів.

До цінних паперів належать акції, облігації, векселі, чеки, депозити та інвестиційні сертифікати, акцепти, паї, зберіг альні бони, комерційні папери, варанти та ін. їх функціонування, як правило, не передбачає виплати доходів у вигляді дивідендів або відсотків та можливості юридичного оформлення передачі грошових й інших прав. Емісією та розміщенням цінних паперів у ринковій економіці прискорюються й полегшуються розрахунки, оперативно поповнюються обігові кошти та елементи основного капіталу, засвідчуються права володіння і позики. Тому цінні папери поділяють на пайові і боргові.

Пайові цінні папери визначають величину внеску учасника підприємницького проекту, свідчать про його членство і право участі в управлінні, а також розмір доходу (дивідендів) та частину майна чи коштів, яку він має отримати в разі ліквідації. До пайових цінних паперів належать акції, ощадні та інвестиційні сертифікати, депозитні й чекові рахунки грошового ринку та інші короткострокові інструменти.

Борговими зобов'язаннями є облігації та казначейські векселі, що випускаються для формування коштів у забезпечення урядових програм, заставні свідоцтва, депозитні й ощадні сертифікати. Особливою формою запозичення стали короткострокові комерційні папери, до яких відносять прості й переказні векселі, чеки, складські і заставні свідоцтва. Вказані форми надання капіталу і способи сплати доходів дозволяють поділити цінні папери на капітальні і грошові:

а) капітальні виступають засобом залучення капіталу і стають джерелом постійного доходу їх власників, тому відносяться до сектора "довгих грошей" (акції, облігації, казначейські зобов'язання);

б) грошові цінні папери (казначейські і муніципальні векселі, депозитні сертифікати, чеки, ф'ючерсні контракти, комерційні зобов'язання, угоди про викуп) переважно обертаються між фірмами, банками, між банками і казначейством, формуючи один із секторів "коротких грошей".

Як кредитні знаряддя цінні папери виконують функції:

а) інвестування та кредитування різних сфер і галузей економіки. Акумулюючи розрізнені тимчасово вільні кошти населення фінансового капіталу, цінні папери спрямовують їх у господарський оборот та перетворюють мобілізовані кошти у довгострокові вкладення капіталів для інноваційного вдосконалення сфер і галузей економіки;

б) переливання інвестиційних і кредитних ресурсів у найприбутковіші виробництва. При цьому напрям руху цінних паперів в процесі їх купівлі-продажу виконує роль об'єктивного індикатора розподілу і перерозподілу суспільного капіталу у найефективніші проекти, сфери, галузі й види діяльності та сприяє підвищенню ефективності усієї економіки;

в) служать інструментом фінансування і рефінансування бюджетної системи та перешкоджають надлишковій емісії грошової маси і стримують розвиток інфляції;

г) емісією та розміщенням цінних паперів надається багатоваріантний вибір джерел фінансування й кредитування основного та оборотного капіталу, долається жорсткий диктат комерційних банків на кредитному ринку. Суб'єкти господарювання, не вдаючись до банківських запозичень, миттєво поповнюють кошти для реалізації своїх бізнесових проектів;

д) формують гнучкий механізм зміни суб'єктів власності та розвитку чисельних форм змінного капіталу. Розміщенням акцій та інших видів цінних паперів відбувається об'єднання невеликих розрізнених заощаджень у потужні інвестиційні пакети. Без соціальних потрясінь володінням контрольним пакетом в руках одного акціонера зосереджується фактичний контроль за діяльністю акціонерного товариства;

е) регулюється сумарний купівельний попит і стримується спекулятивна активність тієї частини населення, яка володіє вільними фінансовими ресурсами, а власникам цінних паперів забезпечується додаткове джерело доходів, які за розміром перевищують депозитний відсоток банків.

У сфері обігу слід розрізняти реальний і фіктивний капітал. Цінні папери, будучи засобом отримання дивідендів і процентів, виконують функцію капіталу, але реальним капіталом не є. Зокрема, цінні папери не володіють власною вартістю, не виконують ніяких функцій у відтворювальному процесі, не беруть участі у процесі виробництва вартості. їх рух лише опосередковано відображає безперервний рух дійсного капіталу, який втілений у вартості промислово-виробничих комплексів, обладнанні, технологіях і сировині. Акції та облігації лише виконують роль дублікатів дійсного капіталу.

Ще більш відірвані від функцій реального капіталу облігації державних позик. Грошові кошти, отримані в результаті продажу облігацій, використовуються державою переважно для покриття дефіциту державного бюджету та інших невиробничих витрат.

Фактично ці кошти не функціонують у сферах виробництва і обігу, тому не є капіталом. Водночас для власників цих облігацій вони виконують роль капіталу, тому що надають право привласнювати частину прибутку.

Капітал, який втілений у цінних паперах, становить особисту власність, що надає право їх власникам привласнювати частину прибутку у формі дивідендів і відсотків, називається фіктивним капіталом.

Виникнувши в процесі руху позичкового капіталу, фіктивний капітал на певній стадії розвитку обміну відокремився від нього і став здійснювати самостійний рух на ринку цінних паперів. Лише віддалено відображаючи рух реального капіталу, фіктивний капітал збільшує обсяги своїх розмірів значно швидше від реального капіталу. Насамперед, переважна більшість індивідуальних підприємств перетворилися в акціонерні, що означає випуск все нових акцій без зростання дійсного капіталу; зростають обсяги державних боргів, обслуговування яких здійснюється розміщенням облігаційних позик; діє закон тенденції норми прибутку до зниження, що зумовлює підвищення курсу цінних паперів і бажання розміщувати їх на ринку цінних паперів.

Власники великих капіталів отримують доходи не лише у формах процентів, дивідендів, біржового прибутку від спекулятивних операцій з цінними паперами, а й привласненням засновницького прибутку.

Засновницький прибуток - це різниця між сумою цін акцій, що розміщені відкритою підпискою на ринку, та номінальною вартістю акцій, що відображають реальні розміри акціонерного капіталу.

Засновницький прибуток є частиною додаткового продукту, що створений на акціонерних підприємствах, має нетрудовий, а пайовий характер, розподіляється та привласнюється засновниками АТ за розміром його. Утворюється він внаслідок розбіжності номінальної та курсової вартості акцій на основі різниці між сумою цін товарів, проданих засновниками АТ, і сумою капіталу, інвестованого ними в акціонерне підприємство.

Особливості сучасної НТР і пов'язані з нею комп'ютеризація і автоматизація біржових розрахунків сприяли інтенсифікації біржових операцій та вагомому зростанню усіх форм фіктивного капіталу.

Засновницький прибуток привласнюється не лише внаслідок продажу акцій за курсовою ціною, а й на сонові так званого "розводження" капіталу. Для цього засновники випускають в обіг акції на суму, що перевищує розміри справжнього капіталу. За таких умов засновницький прибуток утворюється коштом грошових капіталів рядових акціонерів. "Роздвоєння" акціонерного капіталу в сучасних умовах утруднює мобілізацію голосів акціонерів для персональних змін у керівному складі АТ, посилює владу вищих менеджерів, а головне, модифікує фінансові групи з сімейно - планових у регіональні коаліції з міцними взаємовідносинами.

В 90-і роки минулого століття набули поширення трастові послуги банків. Банки стали отримувати від власників-довірителів пакети цінних паперів під зобов'язання підтримання гарантованого доходу. В межах цього банки здійснюють належні операції з довіреними цінними паперами з метою привласнення доходу. Цим же цілям служать: система участі, тобто багатоступінчаста система залежності і контролю капіталів інших фірм; принцип "обмеженої відповідальності" - заснування досить ризикових з позицій прибутковості підприємств, які на базі індивідуального капіталу не змогли б утворитися.

На фондовому ринку їх акції стають предметом різноманітних фінансових махінацій з метою надмірного збагачення.

Механізм привласнення засновницького прибутку діє і в Україні. Зокрема, емітовані акції АТ продаються за курсовою вартістю, що є вищою від номінальної ціни, а різниця привласнюється засновниками. Хоч умови і розміри випуску акцій регламентуються розміром статутного фонду чи вартістю майна, але систематично здійснюються додаткові випуски акцій, розширює діяльність система участі і контролю та інші форми привласнення доходів на основі фіктивного капіталу.(8. c 19)

Висновки

У курсовій роботі досліджено проблему грошей як економічної категорії. У першому розділі описано виникнення грошей. В міру вивчення розвитку форм вартості встановлено, що існували такі її форми:

Проста форма вартості, яку можна зобразити так: x товару A = y товару В;

Розгорнута (х товару А = у товару В = z товару С = g товару D = n товару Е);

Загальна (х товару А, у товару В, z товару С, g товару D і т.д. = n товару Е);

Грошова.

З появою грошової форми вартості товарний світ розпадається на товар і гроші - зовнішню протилежність, в якій находить вираз внутрішня протилежність товару - протилежність між споживною вартістю і вартістю. Гроші - це особливий товар, який служить загальним еквівалентом, із зростанням споживної вартості зростає еквівалентна форма вартості.

Визначання грошей як особливого товару, що служить загальним еквівалентом, розкриває не всю суть даної категорії. Тому у другому розділі дослідженні функції грошей, так як суть грошей втілюється в їх функціях.

В роботі було розглянуто п'ять основних функцій грошей:

Функція міри вартості, яка полягає в тому, що вартість всіх товарів виражається в грошах;

Функція засобу обігу. В цій функції гроші служать засобом реалізації товарів, виступають посередником у їх обміні;

Функція засобу утворення скарбів: гроші вилучаються з обміну, переривають свій обіг і перетворюються у скарб;

Функція засобу платежу: її гроші виконують тоді, коли здійснюється самостійний рух, переходячи від одного власника до іншого;

Функція світових грошей, яку гроші виконують в обігу між різними країнами.

У третьому розділі досліджено питання грошей в процесі суспільного утворення.

Як вже зазначалось, поняття ролі грошей тісно пов'язане з поняттям їх функцій. Якщо функція грошей - це їх конкретна “робота” щодо обслуговування руху вартості на певному етапі процесу відтворення, то роль грошей - кінцевий результат цієї “роботи”, її наслідок для суспільства.

Роль грошей визначається рівнем розвитку товарного виробництва та адекватних йому суспільних відносин.

На жаль на даний момент відповідні умови в Україні майже не встановлені. Підвищення ролі грошей в перебудові економіки на ринкових засада, для України як суверенної держави об'єктивно необхідно присвоєння всіх прав і обов'язків емітента грошових знаків, що обслуговують внутрішній ринок. Він дасть можливість захистити її від напливу великих та знецінених грошей з територій інших республік, забезпечити проведення Україною власної фінансової, кредитної та цінової політики, зорієнтованої передусім на прискорений перехід до ринку, структурну перебудову виробництва, вирішення соціально-економічних та екологічних проблем України.

Список використаної літератури

1. Гальчинський А.С. За рецензента графа Вітте, або як запроваджувати

гривню // Голос Украiни ,2010р 29 червня.

2. Гальчинський А.С Теорiя грошей. Навчальний посiбник.- К.:Либiдь, 2011

3.Грошi та кредит :Пiдручник /за ред. М.I.Савлука. - К.: Либiдь,2009.

4. Долан Э.Дж., Кембелл К.Д. : Деньги, банковское дело и денежная кредитная политика. - СПб.,2010.

5. Долан Э.Дж. Макроэкономика.- СПб., 2011.

6. Ковальчук Т.Т., Коваль М.М. Основнi чинники iнфляцii в Украiнi //

7. Кучукова Н. С. "Пошук стратегії забезпечення фінансової стабільності" //Гроші і кредит №5, 2009.

8. Політична економія. Підручник для вищих навчальних закладів. За 9. 9. редакцією Мєдвєдєва В.А. - М.: Полiтiздат, 2010.

9. Нурієв Р. М. Гроші, банки та грошово-кредитна політика - М.: Фінстатінформ, 1995.

10. Пінзеник В. "Макроекономічна стабілізація в Україні: Підсумки та проблеми першого року" //Питання економіки №2, 2012.

Размещено на Allbest.ru