Банківський капітал: стан та перспективи розвитку в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Алексеєнко Максим Дмитрович

УДК 336.717

БАНКІВСЬКИЙ КАПІТАЛ:

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Спеціальність 08.04.01 - Фінанси, грошовий обіг і кредит

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі банківської справи Київського національного економічного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант - Заслужений діяч науки і техніки України,

доктор економічних наук, професор

МОРОЗ Анатолій Миколайович,

Київський національний економічний університет,

завідувач кафедри банківської справи

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор

ВАСИЛИК Остап Дмитрович,

Київський національний університет ім. Тараса

Шевченка, завідувач кафедри фінансів, грошового обігу

і кредиту

доктор економічних наук, професор

ПОЛОЗЕНКО Дмитро Васильович,

Науково-дослідний фінансовий інститут при

Міністерстві фінансів України, завідувач відділу

фінансових ресурсів держави

доктор економічних наук, професор

ПЕРЕСАДА Анатолій Анатолійович,

Київський національний економічний університет,

завідувач кафедри банківських інвестицій

Провідна установа - Інститут економічного прогнозування НАН України, відділ бюджетного і фінансового прогнозування, м. Київ

Захист відбудеться “ 29 ” травня 2003 р. о 12-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.006.02 Київського національного економічного університету за адресою: 03680, м. Київ, просп. Перемоги, 54/1, ауд. 203.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного економічного університету за адресою: 03680 м. Київ, просп. Перемоги, 54/1.

Автореферат розіслано “25” квітня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради А.М. Поддєрьогін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Одним з основних завдань, які стоять перед банківською системою України, є підвищення її ролі у процесах економічних перетворень. Серед фінансових посередників банки посідають ключове місце. Від банків великою мірою залежить подальший поступ економіки країни. Вони повинні бути ефективним інструментом реалізації політики економічного зростання. Водночас роль банківської системи у розвитку економіки України значною мірою залежить від її фінансової стійкості. Найважливішим показником, який характеризує фінансову стійкість окремого банку і банківської системи загалом, є банківський капітал. Від того, наскільки банки приділятимуть увагу формуванню банківського капіталу, залежать їх спроможність активно здійснювати банківські операції та надавати послуги, фінансова стійкість банківської системи, її місце і роль у процесах економічних перетворень і подальшого розвитку економіки країни на ринкових засадах, інтеграція банківської системи України у світову спільноту. Тому найважливішим напрямом зміцнення банківської системи України є зростання рівня концентрації банківського капіталу через залучення коштів учасників банку, капіталізацію їх прибутку, злиття або приєднання банків.

Дослідженню основних аспектів складної і багатопланової проблеми банківського капіталу присвячені праці багатьох провідних вітчизняних і зарубіжних економістів: українських вчених О.Д. Василика, О.В. Васюренка, А.С. Гальчинського, О.В. Дзюблюка, Т.Т. Ковальчука, А.М. Мороза, С.В. Мочерного, Д.В. Полозенка, М.І. Савлука, В.М. Федосова; західних економістів Г. Асхауера, Б. Бухвальда, Ф. Мишкіна, Е. Ріда, П. Роуза, Дж. Сінкі, Тімоті У. Коха; російських вчених Е.Н. Василишена, Е.Ф. Жукова, В.І. Колесникова, В.В. Кисєльова, О.І. Лаврушина, Г.С. Панової, В.М. Усоскіна.

Дуже важливо, щоб при дослідженні банківського капіталу ураховувалася не тільки специфіка окремих елементів банківського капіталу, а й їх взаємозв'язок та взаємозалежність. Проте найчастіше у працях вітчизняних і зарубіжних вчених розглядаються лише деякі аспекти формування банківського капіталу. Проведені ними дослідження не враховували зовсім (або враховували недостатньою мірою) особливості функціонування банків в умовах розвитку економіки України на ринкових засадах. На цей час майже немає наукових праць, в яких би містилося комплексне дослідження економічної сутності банківського капіталу, формування власного капіталу банку та залучення ним коштів на депозитній і позичковій основі. І в нормативних актах, і в економічній літературі немає чіткого визначення поняття “банківський капітал”. Для його характеристики використовуються, зокрема, такі терміни, як “власний банківський капітал”, “банківські ресурси”, “ресурсна база банку”. Розуміння під банківським капіталом лише його власного капіталу не можна вважати аргументованим, оскільки, виступаючи у ролі фінансових посередників, банки оперують переважно залученими та запозиченими коштами. За рахунок операцій саме з цими коштами банки одержують основний прибуток. Натомість власний капітал банку становить порівняно незначну, хоча й важливу частину сукупного банківського капіталу, призначену передусім для захисту інтересів учасників і кредиторів банку і меншою мірою - для фінансового забезпечення своєї оперативної діяльності. Водночас через фіксацію розміру власного капіталу банків НБУ впливає на їх діяльність в цілому в загальносуспільних інтересах. Відсутність чіткого визначення поняття “банківський капітал” унеможливлює формування відповідної методологічної бази для дослідження практичних аспектів функціонування банківського капіталу.

За таких обставин комплексне, всебічне дослідження банківського капіталу з урахуванням особливостей функціонування банків України в умовах ринкової економіки набуває особливої важливості та актуальності. Наведені аргументи обумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане відповідно до планів науково-дослідних робіт кафедри банківської справи Київського національного економічного університету і належить до теми “Банківська система України: її становлення та розвиток у перехідний період до ринкової економіки” (номер державної реєстрації 0196U023340), яка виконувалася кафедрою у 1996-2000 рр., входить до теми кафедри на 2001-2006 рр. “Грошово-кредитний механізм економічного зростання” (державний реєстраційний номер 0101U002946) та є складовою теми кафедри на 2000-2003 рр. “Грошово-кредитні відносини в умовах економічної трансформації” (державний реєстраційний номер 0101U002437).

Роль автора у виконанні цих тем полягала у здійсненні розробок, пов'язаних з удосконаленням теоретичних та практичних засад формування і функціонування банківського капіталу.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розроблення концепції формування банківського капіталу, визначення місця його складових в системі державних регулятивних заходів та обгрунтування визначення шляхів удосконалення формування банківського капіталу на основі узагальнення результатів аналізу існуючої практики в Україні та досвіду країн з розвиненою ринковою економікою.

Дисертаційне дослідження побудовано на послідовному аналізі базових понять і елементів, які характеризують банківський капітал у контексті основних тенденцій і закономірностей розвитку фінансового посередництва та відповідних особливостей розвитку банківської системи на ринкових засадах.

Мета дисертаційного дослідження визначила такі основні завдання, спрямовані на її досягнення:

- уточнення визначення терміна “банківський капітал”;

- розгляд та обґрунтування видів банківського капіталу як необхідних умов аналізу існуючої практики його формування та визначення пріоритетних шляхів її вдосконалення;

- уточнення визначення терміна “власний банківський капітал”, розгляд власного банківського капіталу як основи функціонування банків, регулювання банківської діяльності та здійснення нагляду за нею;

- поглиблення теоретичних засад заощаджень через уточнення їх категорійно-понятійного апарату та дослідження особливостей і впливу грошових заощаджень на формування банківського капіталу;

- дослідження депозитного формування капіталу банку з урахуванням особливостей функціонування українських банків в умовах ринкової економіки та розроблення пропозицій щодо вдосконалення формування банківського капіталу на депозитній основі;

- визначення ролі коштів, залучених банками через емісію власних боргових зобов'язань, а також міжбанківських кредитів у формуванні банківського капіталу та обґрунтування пріоритетних напрямів формування капіталу банку на позичковій основі;

- розроблення пропозицій щодо організації захисту прав і законних інтересів вкладників і кредиторів банку, а отже, й можливостей НБУ впливати на формування і функціонування банківського капіталу;

- обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення організації гарантування вкладів як основи забезпечення захисту інтересів фізичних осіб - вкладників банку та підвищення довіри до банківської системи загалом;

- визначення основних заходів щодо вдосконалення організації кредитних відносин з огляду на необхідність зниження кредитного ризику, що є необхідною умовою зміцнення банківської системи, а отже, й стимулювання формування та функціонування банківського капіталу.

Об'єктом дослідження є діяльність банків на грошовому ринку з акумуляції вільного грошового капіталу та розміщення його серед позичальників.

Предметом дослідження є специфічна сфера економічних відносин, що виникають між банками та іншими суб'єктами грошового ринку з приводу залучення та запозичення коштів для формування банківського капіталу.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою проведеного дослідження є загальнонаукові методи: системного підходу при дослідженні економічної сутності та формування банківського капіталу; історичного методу при визначенні понять “заощадження” та “банківський капітал”, а також при вивченні процесів залучення і запозичення банками грошових коштів, створення системи страхування вкладів; спостереження, порівняння, групування, аналізу і синтезу при дослідженні формування банківського капіталу в цілому та у розрізі складових елементів; моделювання при класифікації видів заощаджень, банківського капіталу, власного капіталу банку, депозитів та ощадних сертифікатів, банківських гарантій (поручительств).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розробленні цілісної концепції вдосконалення механізму формування банківського капіталу в умовах функціонування банківської системи України на ринкових засадах. Наукову новизну дисертаційної роботи визначають такі основні положення:

- вперше запропоновано та використано комплексний підхід до дослідження економічної суті банківського капіталу. На відміну від існуючих підходів, що визначають розгляд лише деяких аспектів формування банківського капіталу, у дисертації всебічно досліджується його економічна сутність у взаємозв'язку з формуванням власного, залученого та позиченого банківського капіталу;

- запропоновано уточнене трактування банківського капіталу як грошових коштів та виражену у грошовій формі частку матеріальних, нематеріальних та фінансових активів, що перебувають у розпорядженні банків і використовуються ними для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. На цій основі обгрунтовано теоретичні засади розмежування понять “банківські ресурси”, “банківський капітал”, “ресурсна база банку”. На відміну від існуючих підходів класифікації банківського капіталу за одним чи кількома ознаками, у дисертації запропоновано комплексний підхід щодо ознак класифікації, який дає змогу повніше розкрити економічну сутність банківського капіталу;

- набула подальшого розвитку методика оцінки власного банківського капіталу, що визначає рівень фінансової стійкості банківської системи. Це сприятиме підвищенню дієвості банківського регулювання та нагляду, а також посиленню рівня захисту інтересів вкладників і кредиторів банку;

- доведено, що проблема капіталізації не може бути розв'язана лише через централізацію банківського капіталу, створення на базі діючих банків банківських об'єднань, злиття чи приєднання банків. Банки повинні нарощувати капітал як за рахунок внутрішніх, так і зовнішніх джерел. Стратегічна орієнтація на великі банки повинна поєднуватися з розвитком середніх та малих банків. Головне, що потрібно враховувати, - дотримання прибуткової діяльності та мінімізація банківських ризиків, пов'язаних з незадовільним фінансово-господарським станом позичальників;

- дано нове теоретичне обґрунтування підходів до визначення суті заощаджень з позиції їхнього впливу на розв'язання завдань формування, розвитку та вдосконалення ресурсної бази банківської системи. На відміну від існуючих підходів про формування заощаджень лише у домашніх господарствах та за рахунок поточних доходів, у роботі пропонується визначення заощаджень як частини доходів суб'єктів економіки, що не використана на споживання, сплату податків і неподаткових платежів і призначена для забезпечення потреб у майбутньому. Це дало змогу розробити та запропонувати класифікацію видів заощаджень за ознаками, які безпосередньо впливають на практику формування ресурсної бази банківської системи;

- запропоновано уточнене трактування власного капіталу банку як грошових коштів і виражену у грошовій формі частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. Відповідно до цього розроблено та запропоновано класифікацію видів власного банківського капіталу. Це дає змогу краще зрозуміти сутність цього поняття, сприятиме вдосконаленню практики формування та використання власного капіталу в цілому та у розрізі окремих його складників;

- уточнено визначення терміна “регулятивний капітал”. На відміну від існуючого підходу до регулятивного капіталу як простої сукупності основного та додаткового капіталу, зваженого на ризики, наведене у роботі визначення цього терміна дає змогу простежити економічну суть регулятивного капіталу, наголосити, що на ризики зважується не капітал банку, а його активи;

- розкриті переваги і вади, притаманні власному банківському капіталу, та обґрунтовані рекомендації подальшого вдосконалення його формування. На відміну від існуючих підходів, коли увага приділяється лише статутному капіталу, у дисертації запропоновані шляхи вдосконалення формування інших складників власного капіталу банку, зокрема резервного капіталу, спеціальних фондів і резервів;

- запропоновано підвищити ефективність депозитного формування банківського капіталу: шляхом визначення конкретних рекомендацій щодо вдосконалення існуючого порядку залучення вкладів; упровадження нових, нетрадиційних для українських банків операцій та послуг; розвиток договірного регулювання вкладних операцій;

- визначені слабкі та сильні сторони формування банківського капіталу на позичковій основі та обґрунтована доцільність удосконалення практики запозичення банками коштів, зокрема через емісію власних боргових зобов'язань та на умовах субординованого боргу;

- запропоновано змінити підхід до захисту прав і інтересів банку та його кредиторів. На відміну від існуючих підходів, що визначають захист інтересів лише вкладників банку, у дисертації визнається також доцільність захисту інтересів самого банку та його учасників і вкладників. Це дало змогу розробити рекомендації щодо вдосконалення таких заходів, як резервування банками частини залучених коштів, формування ними резервів для покриття можливих втрат за кредитними операціями, страхування банківських вкладів;

- обґрунтовано необхідність вдосконалення кредитних відносин банку з позичальниками з метою стимулювання накопичення й акумуляції тимчасово вільних грошових коштів юридичних та фізичних осіб. На відміну від існуючих підходів, які акцентують увагу на захисті прав позичальників, у дисертації наголошується, що поєднання інтересів банку, його учасників, вкладників та позичальників з урахуванням підвищеної відповідальності позичальника за повернення кредиту сприятиме розвитку ресурсної бази банківської системи.

Практичне значення одержаних результатів. Результатом вирішення комплексу поставлених у дисертації завдань є розроблена цілісна концепція вдосконалення механізму формування банківського капіталу в умовах становлення і розвитку якісно нового (ринкового) етапу функціонування банківської системи України, яка, на думку автора, матиме практичне значення для зміцнення банківської системи, підвищення її ролі у процесах економічних перетворень.

Пропозиції щодо вдосконалення резервування банками частини залучених ними коштів, рефінансування банків центральним банком та формування банками резервів для покриття можливих втрат за кредитними операціями, розрахунку регулятивного капіталу можуть знайти практичне застосування у діяльності НБУ. Це сприятиме підвищенню дієвості регулятивного впливу НБУ на банківську систему та підвищенню довіри вкладників і кредиторів до неї.

Визначені у дисертації положення з удосконалення формування статутного і резервного капіталу, залучення коштів населення у вклади та регулювання депозитних операцій, кредитних відносин з позичальниками, а також розвитку нетрадиційних операцій та послуг можуть застосовуватись у діяльності банківської системи й мати своїм результатом активізацію процесів формування її ресурсної бази.

Запропоновані у роботі рекомендації щодо вдосконалення ряду аспектів формування банківського капіталу на мікроекономічному рівні прийняті до впровадження в ВАТ Державний ощадний банк України (акт № 21-04 від 26.09.2002 р.), АКБ “ТАС-Комерцбанк” (довідка № 021340 від 3.12.2002 р.).

Пропозиції щодо вдосконалення діючої практики гарантування вкладів знайшли застосування у практичній діяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (довідка № 013-3824 від 29.11.2002 р.).

Окремі положення дисертації були використані Асоціацією українських банків під час розроблення пропозицій щодо вдосконалення існуючої законодавчої бази, яка регулює банківську діяльність (довідка № 11 від 13.12.2000 р.).

Результати дисертаційного дослідження використовуються у навчальному процесі Київського національного економічного університету (акт № 3722 від 18.10.2002 р.) при розробленні методичного забезпечення й викладання навчальних дисциплін “Гроші та кредит”, “Банківські операції”, “Центральний банк і грошово-кредитна політика”, “Аналіз банківської діяльності”.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи обговорювались на засіданнях кафедри банківської справи Київського національного економічного університету. Результати дисертаційного дослідження доповідалися та оприлюднені на вітчизняних і міжнародних науково-практичних і науково-методичних конференціях: Науково-методична конференція “Удосконалення змісту й методики викладання фінансово-банківських дисциплін за умов рівневої системи освіти” (Київський національний економічний університет, м. Київ, 21-22 жовтня 1997 р.); Міжнародна науково-практична конференція “Удосконалення обліку та аналізу господарської діяльності на основі впровадження нових Положень (стандартів) бухгалтерського обліку в Україні” (Київський національний економічний університет, м. Київ, 16-18 жовтня 2000 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція “Підприємництво в умовах трансформації економіки України” (Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, м. Київ, 10-11 листопада 2000 р.); Республіканська науково-практична конференція “Аудит як важливий інструмент ринкової економіки” (Житомирський інженерно-технологічний інститут, м. Житомир, 5-6 жовтня 2000 р.); Міжнародна науково-практична конференція “Ризикологія в економіці та підприємництві” (Київський національний економічний університет, м. Київ, 27-28 березня 2001 р.); VIII міжнародна науково-практична конференція “Теорія і практика управління організацією з погляду тисячоліть” (Київський політехнічний інститут, м. Київ, 24-26 травня 2001 р.); V міжнародна науково-практична конференція “Маркетинг: теорія і практика” (Київський національний економічний університет, м. Київ, 25-26 травня 2001 р.); Міжнародна науково-практична конференція “Проблеми розвитку іпотечного ринку та шляхи їх розв'язання” (Науково-дослідний фінансовий інститут при Міністерстві фінансів України, м. Київ, 7-8 грудня 2001 р.); Науково-практична конференція “Роль грошових заощаджень населення у розбудові економіки України” (Київський національний економічний університет, м. Київ, 19 лютого 2002 р.).

Публікації. Основні наукові і прикладні результати дисертаційного дослідження опубліковано у 46 наукових працях загальним обсягом особисто належних здобувачеві 69,55 друк. арк., з них одна індивідуальна монографія, три колективні підручники, один колективний навчальний посібник, 29 статей у провідних фахових наукових журналах і збірниках наукових праць, 6 у матеріалах та тезах конференцій, 6 публікацій - в інших виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація містить вступ, п'ять розділів, висновки, список використаних джерел та додатки. Загальний обсяг дисертації 372 сторінки. Робота налічує 45 таблиць на 28 сторінках і 14 рисунків на 8 сторінках. Список використаних джерел складається із 247 найменувань і займає 18 сторінок. Дисертація містить 14 додатків на 14 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і завдання дослідження, сформульовано об'єкт, предмет і методи дослідження, відображено наукову новизну, практичне значення, апробацію отриманих результатів та подано перелік публікацій за темою дисертації.

Розділ 1 “Теоретичні засади банківського капіталу в умовах ринкової економіки” присвячено науковому обґрунтуванню досягнення основної мети дисертації, що зумовлює необхідність з'ясування теоретичних аспектів суті банківського капіталу, а також впливу заощаджень на його формування.

Складність та багатогранність категорії “капітал” суттєво вплинули на трактування поняття “банківський капітал”, в яке (залежно від контексту) вкладається різний зміст. У вітчизняній і зарубіжній економічній літературі та практиці для характеристики банківського капіталу використовуються різні терміни, зокрема “сукупність грошових капіталів”, “банківські ресурси”, “власні кошти”, “ресурсна база банку”. Термін “ресурсна база банку” є найбільш придатним з погляду розроблення стратегічних засад формування банківських ресурсів порівняно з терміном “банківські ресурси”, що відображають кошти, які вже фактично перебувають у розпорядженні банків. Тобто термін “ресурсна база банку” характеризує можливість залучення банками з грошового ринку коштів, що вже беруть або ще не беруть участі в банківському обороті, створюючи засади розвитку та розширення банківської діяльності. Оскільки взагалі під ресурсами розуміють можливості, кошти, запаси чого-небудь, які можна використати в разі потреби, в дисертації під банківськими ресурсами розуміється сукупність грошових коштів та виражених у грошовій формі матеріальних, нематеріальних та фінансових активів, що перебувають у розпорядженні банків і можуть бути використані ними для здійснення банківських операцій та надання послуг.

Спираючись на визначення банківських ресурсів, критичне вивчення поглядів на поняття “банківський капітал” запропоновано визначення банківського капіталу, яке характеризує його як частину банківських ресурсів, що залучені банками в оборот і використовуються ними з метою одержання прибутку. Відтак у будь-який момент ресурси банку більші або дорівнюють його капіталу. Рівність означає, що всі наявні ресурси використовуються продуктивно, тобто для одержання прибутку. Зазначене дає змогу схематично зобразити взаємозв'язок між термінами “ресурсна база банку”, “банківські ресурси” та “банківський капітал” (рис. 1).

Рис. 1. Взаємозв'язок між термінами “ресурсна база”, “банківські ресурси” та “банківський капітал”

Питання класифікації банківського капіталу є дискусійним і недостатньо висвітленим в економічній літературі. Використовується один чи кілька критеріїв, переважно виокремлюються власний та залучений капітал. Такий підхід істотно обмежує можливості пізнання сутності, закономірностей формування та функціонування банківського капіталу. Пропонується комплексна класифікація видів банківського капіталу за ознаками, безпосередньо пов'язаними з його функціонуванням.

Найсуттєвішою рисою банківського сектору України є його незначна питома вага в економіці, ізольованість від її реального сектору (див. табл. 1).

Таблиця 1

МІСЦЕ ВЛАСНОГО БАНКІВСЬКОГО КАПІТАЛУ ТА НАДАНИХ КРЕДИТІВ У ВАЛОВОМУ ВНУТРІШНЬОМУ ПРОДУКТІ УКРАЇНИ*

Показник	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	2001 р.	2002 р.
Валовий внутрішній продукт, млн грн.	93 365	102 593	130 442	170 070	204 190	220 556
Кредити, надані банками в економіку України, заборгованість на кінець періоду, млн грн.	7295	8873	11 787	19 121	27 792	41 199
Власний капітал банків, млн грн.	3 971	4 828	5 878	6 450	7 854	9 981
Питома вага у валовому внутрішньому продукті:
кредитів, наданих банками в економіку України, %	7,8	8,6	9,0	11,2	13,6	18,7
власного капіталу банків, %	4,3	4,7	4,5	3,8	3,8	4,5

* Розраховано за: Бюлетень НБУ. - 2003. - № 1. - С. 51, 56, 91, 155.

Як видно із наведених у табл. 1 даних, власний капітал українських банків становить близько 5% від ВВП, тоді як у багатьох країнах з перехідною економікою цей показник наближається до 40%, а в розвинених - 80% і більше. Звісно, така банківська система не є і не може бути ефективним інструментом політики економічного розвитку країни. Отже, важливими проблемами вітчизняних банків залишаються підвищення якості активів та капіталізація банків.

Стабілізація та подальший розвиток банківської системи перебувають у тісному взаємозв'язку з нарощенням обсягів банківського капіталу. Воно повинно відбуватися не лише за рахунок власних джерел, залучених та позичених коштів, а й у результаті реорганізації банків через їх злиття чи приєднання, створення банківських об'єднань та входження банків до складу фінансово-промислових груп. Масштаби вітчизняної економіки вимагають і вимагатимуть у майбутньому наявності різних за розміром банків, що мають свою нішу. Великі банки спроможні підтримувати великі комерційні структури, кредитувати важливі програми, виконувати функції розрахункових центрів для клієнтів завдяки розвиненій мережі філій, упроваджувати в регіони новітні банківські продукти та технології, тобто стати справжніми фінансовими супермаркетами для клієнтів. Наявність середніх та малих банків має свої переваги: більшу гнучкість, керованість, ширші можливості щодо індивідуального підходу до потреб клієнтів. Головне, що потрібно враховувати, - це прибуткову діяльність банків, якої вони повинні беззаперечно дотримуватися.

Ефективність формування та використання банківського капіталу пов'язана не лише з операціями банків, а й з наданням клієнтам послуг. Водночас банківські операції та послуги взаємозв'язані, надаються клієнтам одночасно, в одному “пакеті”.

В Україні простежується тенденція поступового зменшення кількості зареєстрованих та діючих банків, а також їх трансформація із товариств з обмеженою відповідальністю в акціонерні, причому відкритого типу. Регіональне розміщення банків свідчить про їх зосередженість у небагатьох регіонах, зокрема у м. Києві - понад 54% усієї кількості банків. Територіальна концентрація та деконцентрація банків має як переваги, так і вади, змушуючи банки приділяти підвищену увагу розвитку власної філійної мережі, удосконаленню її структури та управління. Стратегія регіонального розвитку банківської системи повинна виходити з принципу: банки для регіонів, а не регіони для банків.

Формування банківського капіталу відбувалося і відбувається у складних умовах реформування економіки держави. Соціально-економічна нестабільність країни протягом тривалого періоду, недосконалість правових та організаційних умов функціонування банківської системи негативно позначилися на капіталізації банків, їх фінансовій стійкості і фінансових результатах.

На банківський капітал суттєво впливають грошові заощадження, які утворюються у суспільстві. Попри поширене використання в економічній літературі та практиці терміна “заощадження” для досліджень у даній сфері характерним є відсутність чітко окреслених підходів до його трактування. Відтак пропонується виходити з таких основних положень: заощадження формуються не тільки у домашньому господарстві, а й у таких суб'єктів економіки, як фірми та держава; слід ураховувати сукупні доходи суб'єктів ринку, а не лише поточні доходи або окремі їх види; одержувані суб'єктами економіки доходи виступають не тільки у грошовій формі та використовуються не лише на споживання, а й на сплату податків і неподаткових платежів. За такого підходу заощадження є частиною доходів суб'єктів економіки, не використаною на споживання, сплату податків і неподаткових платежів і призначеною для забезпечення потреб у майбутньому. Це дало змогу запропонувати в роботі комплексну класифікацію заощаджень за ознаками, що впливають на практику використання заощаджень під час формування ресурсної бази банків. Актуальним є групування заощаджень: за формою нагромадження (грошові, натурально-речові та фінансові активи); мотивами утворення (мотивовані та немотивовані); стимулами утворення (добровільні та вимушені); характером мобілізації (організовані та неорганізовані). Саме організовані грошові заощадження слугують найважливішою складовою ресурсної бази банківської системи. Здійснюючи посередницьку діяльність, банки забезпечують рух грошових потоків в економіці, сприяють поєднанню у неперервний процес виробництво, розподіл, обмін і споживання, а також перетворенню нагромадженої у грошовій формі вартості в капітал, спрямований на розвиток економіки.

Перед банками постають надзвичайно актуальні завдання мобілізації та ефективного перерозподілу коштів між секторами економіки, посилення їх ролі у формуванні та організованому використанні заощаджень населення, зміцнення позицій банків на грошовому ринку. Це можливо лише за умови достатньої стабільності та фінансової стійкості банківської системи, наявності довіри до неї населення та інших кредиторів через розміщення грошових коштів у банківських установах, подальшого розвитку грошового ринку та запровадження нових фінансових інструментів.

Розділ 2 “Механізм формування власного капіталу банку та шляхи його вдосконалення” містить дослідження власного банківського капіталу, який є фінансовою основою банку. Багатофункціональне призначення власного капіталу робить його неоднорідним за своїм складом і призначенням. Краще зрозуміти сутність власного капіталу банку дає змогу зроблена в роботі класифікація його за різними ознаками. Особливу увагу приділено поділу власного капіталу банку залежно від способу розрахунку на балансовий та регулятивний. Останній використовується органами банківського регулювання та нагляду, обчислюється за складною формулою, в основу якої покладено показник балансового власного капіталу. Цей показник потім коригується на різні статті балансу, що характеризують ризики банківської діяльності. У наведеному в Законі України “Про банки і банківську діяльність” визначенні регулятивного капіталу банку не простежується його економічна суть. Більше того, на ризики зважується не капітал банку, а його активи, що потім співвідносяться з розміром власного капіталу банку для визначення адекватності капіталу. Отже, регулятивний банківський капітал - це капітал, який банк повинен мати у своєму розпорядженні, під час здійснення операцій чи надання послуг виходячи із вимог регулюючого органу.

Не слід вважати різницю між балансовим та регулятивним власним банківським капіталом своєрідним невикористаним потенціалом банків. Розмір регулятивного капіталу залежить також і від якості активів, а не лише від рівня балансового власного капіталу. Тому актуальною є проблема поліпшення структури активів банківської системи, а не лише зростання розміру власного банківського капіталу.

Досліджено способи визначення вартості власного капіталу банку. Значну увагу приділено способу регулюючих бухгалтерських процедур, сутність якого полягає в обчисленні розміру власного капіталу банку за правилами й вимогами НБУ. При визначенні алгоритму розрахунку власного капіталу банку НБУ дотримується основних положень Базельської угоди, постійно вдосконалюючи цей алгоритм. Однак цьому способу властиві вади. По-перше, розробляючи алгоритм розрахунку регулятивного капіталу банку, НБУ виходить із цілей органу, що здійснює регулювання та нагляд за банківською діяльністю, та з власної грошово-кредитної політики. По-друге, постійні зміни алгоритму розрахунку регулятивного капіталу утруднюють порівнянність при аналізі фінансового стану банку. По-третє, зазначений спосіб допускає включення деяких видів боргових зобов'язань і резервів на покриття збитків до складу регулятивного власного капіталу банку. Це може призвести та призводить до спотворення результатів діяльності банку, створити враження його благополучної діяльності.

Розмір статутного капіталу та/або власного капіталу банку повністю не гарантують його від фінансових проблем чи банкрутства. Практика свідчить, що серед ліквідованих українських банків були і великі банки зі значною сумою власного капіталу. Головне - у фінансовій стійкості банку, в прибутковій його діяльності, а не тільки в малому чи великому розмірі власного капіталу.

Створення спеціалізованих банків, зокрема з участю держави, сприятиме вирішенню питання інвестицій через поєднання державних ресурсів з ринковими методами управління, пошук привабливих об'єктів кредитування, залучення коштів не лише традиційними методами, а й за допомогою не традиційних для українських банків фінансових інструментів.

Здійснення внесків до статутного капіталу банку резидентами у гривнях, а нерезидентами - в іноземній вільно конвертованій валюті або у гривнях ставить резидентів і нерезидентів у нерівні умови, оскільки останні мають можливість вибору того, в якій валюті їм вигідніше здійснювати такі внески. За умови наявності у резидентів валюти на законних підставах слід надати їм право здійснювати внески до статутного капіталу банку також у вільно конвертованій валюті.

Акцентується увага на проблему захисту власного та статутного капіталу банку (табл. 2).

З даних табл. 2 видно, що, незважаючи на номінальне зростання обсягів власного та статутного капіталу українських банків, спостерігається реальне їх зниження в окремих звітних періодах за рахунок девальвації гривні. Так, втрата власного капіталу банків України у 1998 р. становила близько третини. І хоча у другому півріччі 1999 р. вдалося відновити тенденцію зростання реального власного капіталу банківської системи, його обсяг у доларовому еквіваленті в результаті девальвації гривні впродовж 1998-1999 рр. все ж зменшився майже наполовину, а статутний капітал - більш ніж на 20%. Тому пропонується надати можливість банкам хеджувати свій статутний капітал через зберігання його в іноземній валюті. Потрібно поставити в рівні умови банки з іноземним капіталом і вітчизняні банки, дозволивши останнім мати довгу відкриту валютну позицію на рівні всього (або частини) статутного капіталу, а також дозволити банкам здійснювати емісію власних акцій у вільно конвертованій валюті.

Удосконаленню механізму формування статутного капіталу, зростанню рівня капіталізації і захисту статутного капіталу від знецінення сприятиме, зокрема: створення банків у формі товариств з додатковою відповідальністю; введення порядку формування і збільшення статутного капіталу за рахунок оплати акцій (паїв) банківськими металами; включення до складу емісійного доходу банку-емітента сум перевищення виручки від повторного розміщення власних акцій (паїв) над ціною їх зворотного викупу; звільнення від оподаткування податком на прибуток підприємств прибутку, який спрямовується на збільшення статутного капіталу банку через його реінвестування.

Таблиця 2

ДИНАМІКА ОБСЯГІВ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ І СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ БАНКІВ УКРАЇНИ ЗА 1994-2002 рр.*

Показник	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002
Власний капітал, млн грн.	365	1580	3156	3971	4828	5878	6450	7854	9981
Темп зростання, % до попереднього року	Ч	4,3 р.	199,7	125,8	121,6	121,7	109,7	121,8	127,1
Власний капітал, млн дол. США	350	881	1671	2091	1409	1127	1187	1482	1872
Темп зростання, % до попереднього року	Ч	2,5 р.	189,6	125,1	67,4	80,0	105,3	124,9	126,3
Сплачений статутний капітал, млн грн.	88	541	1098	1560	2107	2914	3666	4576	6003
Темп зростання, % до попереднього року	Ч	6,1 р.	2 р.	142,1	135,1	138,3	125,8	124,8	131,2
Сплачений статутний капітал, млн дол. США	81	302	581	821	615	559	674	864	1126
Темп зростання, % до попереднього року	Ч	3,7 р.	192,4	141,3	74,9	90,9	120,6	128,2	130,3

* Розраховано за: Бюлетень НБУ. - 2003. - № 1. - С. 155.

Призначення загальних резервів дублює призначення резервного капіталу, який також використовується для покриття можливих непередбачених ризиків від банківської діяльності. Відрахування як до резервного капіталу, так і до загальних резервів здійснюються за рахунок чистого прибутку, а при розрахунку регулятивного капіталу вони включаються до складу основного капіталу банку. За таких обставин доцільність збереження існуючої практики формування банками загальних резервів є сумнівною. Від такого порядку розрахунку розмір власного капіталу (за інших рівних умов) не зміниться, зміниться лише питома вага його складових.

Розділ 3 “Депозитне формування капіталу банку” присвячено вивченню особливостей залучення грошових коштів на вклади, які є головним джерелом банківських ресурсів. Дослідження сутності поняття “вклад” дає змогу зробити у роботі такі висновки: предметом угоди банківського вкладу є грошові кошти; вкладник вимагає повернення не самого вкладу, а його суми; кошти розміщуються на рахунках у банках, а не надаються їм в управління; поняття “депозит” більш ємне, ніж поняття “вклад”. З огляду на зазначене банківський вклад - це грошові кошти в готівковій або безготівковій формі, у національній або іноземній валюті, які розміщені власником або третьою особою за рахунок і за дорученням власника на рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладникові (або за його дорученням іншій особі), як правило, з процентом.

Зазначені підходи до визначення сутності банківського вкладу дали змогу запропонувати у роботі комплексну класифікацію вкладів за різними ознаками, які суттєво впливають на організацію залучення банками коштів вкладників.

Вклади є важливим джерелом формування банківського капіталу. Однак їм притаманні певні вади. По-перше, депозитне залучення коштів пов'язане зі значними маркетинговими зусиллями, грошовими та матеріальними витратами банків. Це ускладнює їм можливість у разі потреби оперативно залучати грошові кошти для здійснення банківських операцій та передбачених платежів. По-друге, одну частину залучених коштів банки повинні зберігати в Національному банку України, а за іншу здійснювати платежі до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. По-третє, депозитне залучення коштів залежить в основному від ініціативи потенційних вкладників, а не від банку, якому часто буває важко, а то й неможливо здійснити оперативне залучення коштів у вклади. І нарешті, слід ураховувати обсяги тимчасово вільних грошових коштів у межах окремо взятого регіону та країни в цілому.

Проте, незважаючи на вади, притаманні депозитному залученню коштів, банки повинні не тільки використовувати та вдосконалювати існуючі інструменти залучення вкладів, а й приділяти більше уваги впровадженню нових, нетрадиційних для них операцій і послуг в депозитній діяльності. Ці операції і послуги сприятимуть подальшому розвитку та вдосконаленню ресурсної бази банків, дадуть їм змогу залучити нових клієнтів, диверсифікувати свої доходи через збільшення частки непроцентних доходів, підвищити якість обслуговування клієнтів, залучити в активний обіг грошові кошти, що перебувають на руках у населення, а також сприятимуть захисту від інфляції заощаджень і мінімізації ризиків, пов'язаних з їх збереженням.

Упровадження в практику трастових послуг сприятиме вирішенню проблеми залучення до банківської системи грошових коштів, які перебувають у позабанківському обороті. Законодавча неврегульованість цих послуг в Україні призводила і призводить до суттєвих недоліків, зокрема неконтрольованого залучення коштів, розроблення фінансових схем, зовнішньо схожих з довірчими послугами. Тому доцільно законодавчо врегулювати надання довірчих послуг через прийняття відповідного законодавчого акту, який би враховував і зарубіжний досвід.

Політика депозитного формування банківського капіталу має бути спрямована на всебічне розширення безготівкової сфери розрахунків населення, забезпечення різноманітності умов банківських депозитів, які б ураховували потреби всіх соціальних верств та вікових категорій населення. Одним із найперспективніших способів залучення коштів до банків є поєднання депозитних та кредитних операцій, зокрема через використання залучених на депозитні та трастові рахунки коштів для фінансування будівництва та/або придбання житла для населення. Пріоритетним у вирішенні житлової проблеми має бути фінансування житлового будівництва за рахунок заощаджень населення, спеціалізованих державних та недержавних фондів, надання цільових кредитів, часом комбінуючи різні джерела фінансування. Створення в Україні трирівневої системи пенсійного забезпечення сприятиме не лише збереженню і примноженню коштів пенсійних фондів, а й допоможе залучити їх до житлового будівництва.

Запровадження вкладів з гнучкішими процентними ставками й умовами використання, які дають змогу поєднувати вклад до запитання зі строковим вкладом, дасть змогу банкам не тільки зберегти вкладників, а й розширити їх коло і обсяги залучених коштів. Перспективним має стати надання банками додаткових послуг та операцій за цими рахунками.

Розширенню ресурсної бази банків сприятиме розвиток факторингових операцій. Використовуючи факторинг без попередньої оплати, банк може отримати додаткові ресурси, а включивши в договір умову про регрес, суттєво зменшити кредитний ризик. Це дасть змогу банкам мобілізувати додаткові ресурси з мінімальним ризиком, одержуючи при цьому ще й комісійний дохід.

Збереження та розвиток ресурсної бази значною мірою залежать від розширення практики надання банками таких послуг, як посередницькі, консультаційні та інформаційні. Це сприятиме не тільки поліпшенню обслуговування клієнтів банку та залученню до нього нових, а й диверсифікації банківських доходів, що позитивно впливатиме на фінансову стійкість банку.

Банкам слід у своїй діяльності більше уваги приділяти розвитку операцій з банківськими металами, не зупиняючись на купівлі-продажі монет та зливків. Це дасть змогу банкам, зокрема, залучити нових клієнтів, диверсифікувати свої доходи через збільшення частки непроцентних доходів, підвищити якість обслуговування клієнтів, сприятиме захисту від інфляції заощаджень та дасть можливість мінімізувати ризики, пов'язані з їх збереженням, а також залучити в активний обіг грошові кошти, що перебувають на руках у населення.

Незважаючи на підвищення ролі вкладів у банківському капіталі, депозити фізичних осіб ще не стали суттєвим чинником розвитку реального сектору економіки, оскільки мають здебільшого короткостроковий характер. Залученню у банківську систему коштів на тривалі строки сприятиме, зокрема, проведення пенсійної реформи і законодавче визначення гарантій і пільг щодо пенсійних заощаджень, підвищення довіри до банківської системи, забезпечення ефективності банківського регулювання та нагляду і системи гарантування вкладів, підвищення рівня реальних доходів населення, зниження податкового навантаження на доходи юридичних і фізичних осіб. Потрібно удосконалювати договірне регулювання вкладних операцій через визначення в договорах механізмів зміни розміру процентної ставки, умов задоволення вимог повернення вкладів в іноземній валюті, а також розміру, порядку, способів та умов стягнення з банків пені за невиконання (неналежне виконання) ними зобов'язань щодо повернення суми депозиту та виплати процентів.

Розділ 4 “Формування банківського капіталу на позичковій основі” містить всебічний аналіз запозичення банками коштів. Зазначається, що проблеми поточної ліквідності та дотримання окремих економічних нормативів банки вирішують за допомогою міжбанківського кредитування. Використання міжбанківського кредиту дає можливість банку-позичальнику також виконувати вимоги центрального банку з обов'язкового резервування. Це пов'язано з тим, що для банку-позичальника такий кредит не є залученими коштами. Водночас міжбанківський кредит входить до складу кредитів, під які банки-кредитори повинні створювати резерв для покриття кредитних ризиків. Тому, приймаючи рішення про використання міжбанківських кредитів, банки повинні враховувати вплив цих факторів на ціну міжбанківських кредитів. Не раз траплялося, що банки з метою виконання резервних вимог і/або окремих економічних нормативів залучали кошти на короткий термін під процентні ставки, які істотно перевищували, наприклад, розмір облікової ставки НБУ. Це та зростання обсягів міжбанківських кредитів і депозитів у окремих банків може свідчити, зокрема, про наявність у них проблем з ліквідністю.

У дисертації проаналізована практика рефінансування банків центральним банком, зазначені її окремі вади. З метою удосконалення практики міжбанківського кредитування пропонується ширше використовувати зобов'язання суб'єктів господарювання як забезпечення кредитів рефінансування. Це сприятиме тіснішому взаємозв'язку між банками та реальною економікою, подальшому її розвиткові, протидіятиме привілейованому становищу державних цінних паперів й уможливлюватиме гнучкіше управління банками своїми активами. Кроком уперед у питанні застави кредитів рефінансування може стати застосування методу багаторазового використання застави, тобто методу заставного пула. Суть його полягає у прийманні від банку-позичальника сукупних активів, які слугують забезпеченням усіх наданих НБУ кредитів рефінансування. Це сприятиме оперативнішому вирішенню питання про надання кредитів рефінансування, підвищить якість і зменшить витрати на здійснення перевірки предмета застави.

Доцільно вилучити з переліку вимог для одержання кредитів рефінансування вимогу щодо мінімального терміну діяльності банку, оскільки вона штучно, адміністративно обмежує доступ банків до таких кредитів. Більше того, кредити рефінансування надаються лише під забезпечення високоліквідних активів банку.

Запозичення коштів на умовах субординованого боргу для банків вигідне (порівняно з іншими методами збільшення капіталу) з кількох причин. Основні з них такі: субординовані зобов'язання менш ризиковані, ніж, наприклад, акції банку, оскільки мають нижчий рівень дохідності та є дешевшим (порівняно з емісією акцій) джерелом формування банківського капіталу; проценти за субординованим боргом сплачуються за рахунок збільшення валових витрат банку; боргові зобов'язання не надають їх власникам права на управління банком, тобто перед акціонерами не виникає загроза втрати контролю над банківською установою; механізм залучення грошових коштів на умовах субординованого боргу простіший за застосовуваний, наприклад, у разі емісії акцій; запозичення коштів на умовах субординованого боргу є прийнятнішим для банків також з огляду на складну економічну ситуацію в Україні, за якої банківським установам проблематично розміщувати акції, оскільки їх придбання можливе лише за рахунок власних коштів акціонерів (учасників).

Водночас запозичення коштів на умовах субординованого боргу має й певні вади, а саме: не всі банки можуть сповна користуватися цим джерелом формування банківського капіталу, оскільки потрібна наявність довіри інвесторів до країни та до конкретного банку; деякі умови запозичення коштів на умовах субординованого боргу дають змогу окремим банкам зловживати цим елементом банківського капіталу при підрахунку розміру регулятивного капіталу.

Необхідно законодавчо врегулювати діяльність окремих небанківських фінансових установ, прийнявши відповідні законодавчі акти, зокрема закони України “Про недержавні пенсійні фонди”, “Про довірче управління майном”, “Про захист прав громадян-інвесторів на фондовому ринку”. Розбудова пенсійних та інвестиційних фондів, довірчих установ дасть змогу, зокрема, сконцентрувати значні суми грошових доходів населення в легальному секторі економіки, вивести частину коштів з її тіньового сектору, зміцнити ресурсну базу банківської системи.

Подальший розвиток формування банківського капіталу на позичковій основі повинен враховувати таке: доцільність скасування заборони на емісію банківських векселів; необхідність розмежування правової природи банківських сертифікатів залежно від того, на користь фізичної чи юридичної особи вони випускаються; необхідність законодавчого врегулювання переліку гібридних капітальних інструментів, які можуть використовуватися для запозичення коштів.

Потреба запозичення коштів з міжнародних фінансових ринків з'явиться в українських банків лише тоді, коли їм будуть конче потрібні такі розміри грошових коштів, яких на вітчизняному ринку не можна буде запозичити. Водночас, враховуючи світові інтеграційні процеси, українським банкам слід перейнятися вивченням та впровадженням у свою діяльність зарубіжного досвіду запозичення коштів на міжнародних фінансових ринках.

Розділ 5 “Захист прав і законних інтересів банків, їх учасників і вкладників як необхідна умова стабільності ресурсної бази банків” містить дослідження особливостей організації захисту прав та інтересів банків, їх учасників і кредиторів як необхідної умови стабільності формування банківського капіталу.

Багато аспектів діяльності господарських товариств нині взагалі не регламентуються, що дає декому змогу нехтувати або прямо порушувати права та законні інтереси учасників банку. Пропонується віднести до компетенції загальних зборів учасників прийняття рішення про призначення і звільнення голови та членів правління банку. Проблему участі дрібних учасників у контролі за діяльністю банку слід розв'язувати через установлення та дотримання вимог стосовно розкриття банками інформації про фінансово-господарську діяльність і забезпечення представництва дрібних учасників у складі спостережної ради банку. Пропонується врегулювати відповідальність між органами управління банком.

Доцільність використання в сучасній банківській практиці обов'язкових резервних вимог викликає численні дискусії. Не слід повністю відмовлятися від використання цих вимог. Потрібно вдосконалювати механізм використання нормативів обов'язкового резервування з урахуванням реалій, що складаються в економіці та на грошовому ринку. Слід увести плату за зберігання банками обов'язкових резервів у НБУ та формувати обов'язкові резерви у тій валюті, в якій банками залучені кошти.

...