Функції фінансів, їх характеристика

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Функції фінансів, їх характеристика

2. Фінансові ресурси підприємств та джерела їх формування

3. Економічна суть та форми державного кредиту. Класифікація державних позик

Задача

Список використаної літератури

1. Функції фінансів, їх характеристика

Фінанси, як ніяка інша економічна категорія (ціна, кредит, заробітна плата тощо) дають змогу пристосувати (трансформувати) потреби виробництва до потреб споживання. Без фінансів неможливо забезпечувати індивідуальний і суспільний кровообіг виробничих фондів на розширеній основі, регулювати галузеву і територіальну структуру економіки, запроваджувати науково - технічні досягнення, стимулювати інвестиційну діяльність і задовольняти різноманітні суспільні потреби.

Вивчаючи функції фінансів, необхідно усвідомити, що функції завжди похідні від сутності, яку вони виражають, і показують як, у який спосіб реалізується суспільне призначення даної економічної категорії. Сутність фінансів найповніше проявляється у їх функціях.

Функції конкретизують сутність фінансів, розкривають їх економічний зміст. Вони являють собою об'єктивно притаманні фінансам властивості, але їх прояв можливий лише в процесі діяльності людини. Отже, функції фінансів необхідно розглядати, як їх внутрішню, потенційну властивість прояву у певній сфері суспільних відносин за обов'язкової участі людини. Питання щодо виконання фінансами функцій є дискусійним. Економісти визнають, що фінанси виконують розподільну, контрольну, стимулюючу, регулюючу, відтворювальну, стабілізаційну та інші функції. Такі погляди мають право на існування. Водночас найбільш обґрунтованою є точка зору, що фінанси на макроекономічному рівні виконують дві функції: розподільну, та контрольну. фінансовий фонд кредит

Розподільна функція фінансів. Основне завдання фінансів полягає у здійсненні розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту. Саме у сфері розподілу проявляються властиві фінансам риси, і в першу чергу, їх розподільний характер.

Об'єктом розподілу, що здійснюється з допомогою фінансів, служить валовий внутрішній продукт, а суб'єктами розподілу виступає держава, господарські суб'єкти і фізичні особи. Розподільна функція фінансів виявляється в різних сферах економічних відносин, які виникають між державою з одного боку та господарськими суб'єктами і фізичними особами - з іншого. Такі економічні відносини носять двосторонній характер. Це означає, що, по-перше, господарські суб'єкти і фізичні особи вносять до бюджету держави певні платежі у формі податків, обов'язкових платежів та відрахувань до позабюджетних фондів, а, по-друге, вони отримують від суб'єктів фінансової системи певний обсяг грошових коштів у формі цільового фінансування, субсидій, допомоги тощо.

Розподіл і перерозподіл ВВП може мати різноманітний характер, зокрема міжрегіональний. Він відбувається за допомогою державного бюджету, тобто формування бюджетів усіх адміністративних територіальних одиниць здійснюється із застосуванням розподільної функції фінансів. Міжгалузевий розподіл також відбувається за допомогою державного бюджету, тобто через бюджетний механізм (надання пільг, фінансової підтримки тощо). Із одних галузей держави фінансові ресурси вилучаються, а в інші спрямовуються. На цій основі виникає фінансове регулювання галузей народного господарства.

Таким шляхом здійснюється цілеспрямований вплив з метою дотримання необхідних пропорцій розвитку всіх галузей народного господарства. Внутрішньогосподарський розподіл охоплює складний процес розподілу виручки і чистого прибутку за відповідними фондами (потоками) грошових коштів цільового призначення. Тут розподільні відносини виникають між підрозділами господарського суб'єкта як окремими колективами і різними групами підприємства. Утворення і використання фондів у сфері внутрішньогосподарського розподілу відбувається без зміни власника.

Необхідною умовою здійснення розподільного процесу є отримання грошової форми вартості ВВП. Фінансові відносини охоплюють лише вартісну форму і не пов'язані з розподілом у натуральній формі вартості.Використання фондів грошових коштів часто носить характер продовження розподільного процесу у формі подрібнення або збільшення фондів грошових коштів.

У результаті відбувається формування фондів вужчого або ширшого призначення. Інколи з використанням фондів не відбувається формування нових фондів, але в дійсності всередині фонду продовжується розподільний процес. В цьому випадку відбувається розмежування фінансових ресурсів за цільовим призначенням. Наприклад, фонд соціальних потреб не ділиться на будь-які фонди, але частина його використовується на утримання об'єктів культури, спорту, охорони здоров'я людей тощо, а частина - на фінансування житлового господарства. Важлива особливість розподільної функції зумовлена тим, що фінансові операції не завжди супроводжуються переходом вартості від одного суб'єкта до іншого. Це, зокрема, відносини внутрішньогосподарського розподілу.

В процесі розподілу не відбувається зміна власності. Цим фінанси відрізняються від інших розподільних категорій, де розподіл відбувається із застосуванням інших розподільних категорій (кредит, ціна, зарплата), і має місце зміна форми власності. Отже, під розподільною функцією фінансів слід розуміти прояв їх внутрішніх властивостей у процесі розподілу валового внутрішнього продукту у формі утворення фондів (потоків) грошових коштів, їх розміщення та використання за цільовим призначенням.

Із сутності фінансів як розподільної категорії випливає контрольна функція. З її допомогою виявляються кількісні та якісні сторони діяльності.

З допомогою контрольної функції фінансів надається інформація про склад кількісних показників розподілу; пропорції та співвідношення фондів нагромадження і споживання; джерела формування фондів, їх економне і цільове використання.

Фінансовий стан господарських суб'єктів та інших підрозділів суспільства аналізується через систему фінансових показників. Вони носять узагальнюючий характер і комплексно відображають різні сфери і сторони діяльності суб'єктів господарювання. Такі показники, як прибуток і рентабельність, формуються під впливом численних елементів. Але в цілому вони комплексно відображають фінансові результати діяльності суб'єктів господарювання. Саме фінансові показники дозволяють виявити не лише певний бік діяльності, а всебічно розглядати і оцінювати їх діяльність. В умовах ринкової економіки діє ряд економічних законів розподілу, і кожен з них повинен бути підконтрольним.

За допомогою контролю можна спрямовувати розподільний процес у необхідному напрямку і своєчасно ліквідувати будь-які порушення і диспропорції. Оскільки фінансам належить головна роль у вартісному розподілі валового внутрішнього продукту, то фінансовий контроль виступає основною формою грошового контролю. Контрольна функція є внутрішньою властивістю фінансів як розподільної категорії. Але за формою виявлення вона відображає властивості самостійного характеру функціонування. Контрольна функція фінансів реалізується у всіх сферах фінансових відносин.

Вона проявляється у процесі переміщення вартості від одного власника до іншого, а також при визначенні цільового спрямування коштів у межах одного господарського суб'єкта. У розподільному процесі контрольна функція фінансів може відбуватися раніше від розподільного процесу, одночасно з ним, а також після розподільного процесу. Це створює уяву відриву контрольної функції фінансів від розподільної.

Отже, контрольна функція фінансів являє собою прояв об'єктивної властивості контролю розподілу валового внутрішнього продукту за відповідними фондами, їх розміщенням і використанням та цільовим призначенням. Із наведеного визначення контрольної функції фінансів випливає, що вони у цій функції не можуть автоматично здійснювати контроль і видавати необхідну інформацію.

Тут йдеться лише про внутрішню властивість фінансів, їх здатність здійснювати контрольну діяльність. Фінанси, як і будь-яка інша економічна категорія, не функціонує без участі людей. Водночас не можна ототожнювати поняття контрольної функції фінансів і фінансового контролю. Фінансовий контроль є практичним використанням контрольної функції фінансів.

Не применшуючи значення таких підходів, можна стверджувати, що фінанси держави відіграють важливу роль у розширеному відтворенні саме завдяки розподільній функції. Фінанси породжені розподільним процесом, тобто економічними відносинами, пов'язані з розподілом і перерозподілом вартості суспільного продукту, використовуються на всіх стадіях його руху: виробництва, розподілу, обміну і споживання.

2. Фінансові ресурси підприємств та джерела їх формування

Виробнича i фінансова діяльність підприємств починається з формування фінансових ресурсів. Вони мають створити передумови для стабільного процесу виробництва та його постійного зростання, що визначає конкурентоспроможність підприємства на ринку. Врешті-решт виграє той, хто зуміє залучити більше ресурсів з найменшими затратами.

Стабільність функціонування підприємства ґрунтується на достатності фінансових ресурсів та їх стабільному кругообігу.

Перспективи розвитку підприємства визначаються його можливостями у нарощенні та залученні фінансових ресурсів. Початкові фінансові ресурси, які формують статутний фонд, спрямовуються в основні та оборотні фонди. У процесі використання основних фондів формується такий вид фінансових ресурсів, як амортизаційні відрахування. Забезпечення формування оборотних фондів здійснюється за рахунок оборотних коштів.

Амортизаційні відрахування являють собою специфічний вид цільових фінансових ресурсів. У кругообігу коштів вони відображають перенесену на готову продукцію вартість основних засобів, їх зносу у процесі експлуатації. З цих позицій -- це витрати підприємства в даному виробничому циклі. Водночас у виручці від реалізації ця сума розглядається як цільовий дохід, призначений для простого відтворення основних засобів. Саме з цих позицій амортизаційні відрахування є фінансовими ресурсами підприємства, призначеними для відтворення зношених у процесі виробництва основних засобів.

По суті це поетапне повернення початкових фінансових ресурсів, вкладених в основні засоби, які можуть використовуватись у поточному році. За економічною сутністю амортизаційні відрахування мають забезпечити просте відтворення основних засобів. У реальній дійсності потреба в коштах на вказані цілі може як перевищувати суму відрахувань, так i бути меншою за дану суму.

На це впливає безліч чинників, насамперед ціновий. Ціни на нове обладнання та устаткування можуть бути як вищі, так i нижчі порівняно з діючими. При їх зростанні сума амортизацій, нарахована виходячи з діючих цін, буде недостатньою. Навпаки, при зниженні цін надлишок амортизаційних відрахувань може бути використаний на розширене відтворення основних засобів.

Амортизація нараховується за встановленими нормативами, які мають враховувати фізичних моральний знос основних засобів. Відомо два методи нарахування амортизації: рівномірне i прискорене. Рівномірне відрахування здійснюється за єдиним на весь період використання фондів нормативом. Прискорене списання полягає у застосуванні регресивної шкали, тобто нормативи поступово знижуються, При цьому основна частина амортизації списується за перші два -- три роки.

Такий підхід дає змогу досить повно врахувати моральне старіння устаткування та обладнання, яке є основним у сучасних умовах. Прискорена амортизація сприяє створенню достатніх фінансових ресурсів для своєчасного оновлення основних засобів i впровадження новітніх техніки і технологій. Амортизаційні відрахування, як фінансові ресурси підприємства, окремо не формуються, а надходять на поточний рахунок у складі виручки від реалізації. Їх виділення здійснюється на підставі обліку на окремому бухгалтерському рахунку. Нараховується амортизація щомісячно, а використовується відповідно до установлених планів, через оплату витрат безпосередньо з поточного рахунку.

Амортизаційне відрахування спрямовуються на фінансування капітальних вкладень нове будівництво, розширення i модернізацію діючих потужностей, технічне переозброєння придбання нової техніки, упровадження новітні технологій тощо. Їх використовують разом з іншими джерелами фінансування капітальних вкладень (прибутком, середньої довгостроковим кредитом, бюджетними асигнуваннями, надходженнями з централізованих фондів, іншими мобілізованими i залученими коштами.

Оборотні кошти являють собою ту частину фінансових ресурсів, яка постійно перебуває в обігу. Вони спрямовуються на придбання сировини, основних i допоміжних матеріалів, напівфабрикатів та інших елементів виробничих запасів. Частина цих коштів перебуває у незавершеному виробництві та в готовий нереалізований продукції. до них належать також залишки грошових коштів підприємства. Оборотні кошти, як i амортизаційні відрахування призначені для забезпечення простого відтворення обороти їх фондів, яке здійснюється як за рахунок власних оборотних коштів, так i залучених джерел короткострокових кредитів i кредиторської заборгованості. При цьому дуже важливо встановити оптимальну структуру них джерел. Власні кошти повинні забезпечувати мінімальну стабільну потребу, без якої процес виробництва неможливий.

Установлення рівня забезпеченості підприємств власними оборотними коштами може здійснюватися шляхом їх нормування адміністративному порядку та на основі самостійного визначення обсягів власних коштів, залучених в оборотні фонди. При самостійному встановленні обсягів власних оборотних коштів підприємств виходить зі своїх фінансових можливостей (розмірів статутного фонду) та доцільності спрямування початкових фінансових ресурсів в оборотні кошти. У процесi виробничої i фінансової діяльності підприємства зацікавлені у збереженні та ефективному використанні власних оборотних коштів. Збереження досягається за рахунок, по-перше, їх спрямування на придбання потрібних виробничих запасів, які використовуватимуться у виробничому процесі, а не осідатимуть на складі. По-друге, за рахунок недопущення використання оборотних коштів не за призначенням. Ефективність використання забезпечується насамперед високим ріням обіговості.

Чим вищий рівень обiговостi, тим менше коштів потрібно для забезпечення виробничого процесу. Обiговiсть визначається терміном між вкладенням коштів та їх поверненням у складі виручки від реалізації. Осідання коштів у незавершеному виробництві й нереалізованій готовій продукції основний чинник неефективного використання оборотних коштів.

Потреба у власних оборотних коштах визначається як виробничими, так i фінансовими чинниками.

Виробничі -- це обсяги виробництва, тривалість виробничого циклу, періодичність закупівлі виробничих запасів, терміни реалізації продукції i форми розрахунків за неї. Зміни цих показників ведуть до необхідності коригування власних оборотних коштів. Скорочення обсягів виробництва та інших показників сприяє зменшенню потреби у власних оборотних коштах. Вивільнені ресурси можуть бути спрямовані на iншi цiлi. Збільшення вказаних показників веде до необхідності приросту власних оборотних коштів.

Цей приріст забезпечується за рахунок власного прибутку підприємства чи наданих ресурсів. Фінансовим чинником, що визначає потребу у власних оборотних коштах, є можливість залучення до формування оборотних фондів позичкових коштів. Ця можливість, у свою чергу, залежить від рівня самофінансування та наявності майна, яке може бути прийняте банком у заставу, а також від фінансових результатів діяльності підприємства, його стабільного становища на ринку.

Чим кращі показники діяльності підприємства, тим більше у нього можливостей залучити банківські кредити й зекономити на власних оборотних коштах.

Забезпеченість підприємства оборотними коштами, як i основними фондами, безпосередньо впливає на його діяльність. Недостатність цих коштів веде до незабезпеченості виробничого процесу. Нераціональне та неефективне їх використання звужує виробничі й фінансові можливості підприємства.

Втрата чи осідання оборотних коштів веде до банкрутства підприємства. Надані фінансові ресурси за характером використання подібні власним, оскільки після їх надходження вони переходять у розпорядження підприємства. Разом з тим існують певні обмеження, адже такі кошти мають здебільшого цільовий характер.

Бюджетні асигнування можуть надаватися підприємствам (як правило, державним) у таких формах:

-- бюджетні інвестиції

-- бюджетні кредити;

-- державні дотації;

-- державні субсидії.

Бюджетні інвестиції являють собою виділення коштів на розвиток виробництва, насамперед у вигляді капітальних вкладень. Вони спрямовуються у пріоритетні галузі й проекти, які визначають розвиток економіки країни загалом. Бюджетні кредити с формою фінансово допомоги підприємствам у разі скрутного фінансового стану. Вони відрізняються вiд банківських відносно невисоким рівнем процентних ставок.

Державні дотації -- це виділення коштів з бюджету на покриття збитків підприємства, як правило, у тому разі, коли збитковість є наслідком певної політики держави, наприклад цінової.

Державні субсидії -- це виділення коштів з бюджету суб'єктами підприємницької діяльності на вирішенні певних завдань у межах різних державних програм. Надходження з державних цільових фондів за своїм змістом ідентичні бюджетним асигнуванням. Вони здійснюються у формі державних інвестицій i субсидій, кредитів. Ці надані ресурси мають чітко цільовий характер, котрий випливає із суті даних фондів.

Надходження з централізованих фондів відображають внутрішньо корпоративний перерозподіл фінансових ресурсів. Ці фонди створюються за рахунок прибутку структурних одиниць корпоративного об'єднання, тобто за своєю сутністю -- це перерозподіл чистого прибутку. З одного боку, підприємства здійснюють відрахування у централізовані фонди, з іншого -- можуть отримувати з них кошти. Тому, крім загальної суми надходжень з цих фондів, слід визначати чисті (нетто) надходження, які обчислюються як різниця між надходженнями з фондів i внесками до них. Сальдо, взаємовідносин може визначатися стосовно цих наданих ресурсів. Кожне підприємство сплачує податки й обов'язкові платежі до бюджету та внески в цільові фонди.

Однак тільки деякі з них можуть отримувати асигнування з бюджету чи надходження з фондів. При цьому, як правило, сальдо взаємовідносин від'ємне. Тому, визначаючи фінансові ресурси, надані з бюджету, цільових i централізованих фондів, слід враховувати сальдо взаємовідносин. Позитивне сальдо характеризує реально надані ресурси, від'ємне -- фактичну суму вилучених коштів пiдприємств. Кредити являють собою фінансові ресурси, які тимчасово перебувають у розпорядженні підприємств.

Саме це визначає сферу їх використання -- як правило, на тимчасові чи сезонні потреби, а також потреби, які мають циклічний характер. Кредит існує у двох основних формах: комерційний i банківський.

Комерційний -- це придбання товарів чи отримання послуг з відстрочкою оплати. Подібна угода оформляється спеціальним борговим зобов'язанням -- векселем. Банківський кредит полягає в отриманні позичок вiд банків чи інших кредитних установ.Кредитування здійснюється з дотриманням принципів поворотності, строковості, платності, забезпеченості.

Дотримання принципів кредитування дуже важливе для обох сторін. Підприємства - позичальники за умови неухильного виконання вимог до отримання i повернення кредитів не просто зацікавлені в ефективному використанні позичених фінансових ресурсів -- вони повинні його забезпечити. Кредитні установи, відповідно, не просто позначають певні кошти -- вони, для забезпечення виконання встановлених принципів, спрямовують їх у найефективніші підприємства i проекти. У процесі формування фінансових ресурсів підприємств велике значення має структура їхніх джерел.

Підвищення питомої ваги власних коштів позитивно впливає на фінансову діяльність підприємств. Висока питома вага залучених та позикових коштів ускладнює фінансову діяльність підприємства та потребує додаткових витрат на сплату відсотків за банківські кредити, дивідендів на акції, доходів на облігації, зменшує ліквідність балансу підприємства, підвищує фінансовий ризик. Тому в кожному конкретному випадку необхідно детально продумати доцільність залучення додаткових фінансових ресурсів.

3. Економічна суть та форми державного кредиту. Класифікація державних позик

Державний кредит являє собою доволі специфічну ланку державних фінансів. Він не має ні окремого фінансового фонду (кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять, як правило, через бюджет), ні обособленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держави і тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит за своєю економічною сутністю - це сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами - з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом. Основна класична форма державно - кредитних відносин, коли держава виступає позичальником коштів. При цьому за допомогою державного кредиту залучаються вільні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення державних потреб.

Будучи кредитором, держава за рахунок коштів бюджету надає на платній основі за умови обов'язкового повернення кредити юридичним і фізичним особам. Обсяг таких операцій значно менший, ніж при попередній формі. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик або виконання інших зобов'язань, взятих на себе фізичними чи юридичними особами, вона є гарантом (умовний державний кредит). Оскільки державні гарантії, як правило, розповсюджуються на недостатньо надійних позичальників, то вони призводять до зростання витрат із централізованих грошових фондів.

У сфері міжнародних економічних відносин держава може виступати як у ролі позичальника, так і кредитора. Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави. Державний кредит є зворотним, терміновим і платним. Разом з тим, між державним та банківським кредитом, як класичною формою кретитних відносин, існують суттєві відмінності.

Державний кредит - це відносини вторинного розподілу вартості валового внутрішнього продукту. У сферу державно - кредитних відносин надходять частина прибутків і грошових фондів, сформованих на стадії первинного розподілу. Звичайно ними є тимчасово вільні кошти населення і підприємств, проте за певних умов населення та трудові колективи можуть свідомо йти на обмеження споживання.

У цих випадках джерелом державного кредиту стають засоби, призначені для поточного споживання чи фінансування необхідних виробничих або соціальних витрат підприємств. В умовах тоталітарної системи управління подібне обмеження поточних потреб може відбуватися і з примусу держави. Об'єктивна необхідність використання державного кредиту на задоволення потреб суспільства обумовленна постійною суперечністю між величиною цих потреб і можливостями держави щодо їх задоволення за рахунок бюджетних фондів.

Регулювання економіки, соціальна політика держави, виконання нею своїх функцій щодо оборони країни й управління вимагають постійного збільшення бюджетних витрат. Чималих коштів потребує і міжнародна діяльність держави. Проте доходи державного бюджету завжди обмежені. Тому при наявності вільних грошових ресурсів у населення, підприємств і організацій органи влади вдаються до державного кредиту. Як правило, державні запозичення здійснюються тоді, коли вичерпано інші джерела формування доходів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування.

Доцільність використання державного кредиту для формування додаткових фінансових ресурсів держави і покриття бюджетного дефіциту визначається значно меншими негативними наслідками для державних фінансів і грошового обігу країни порівняно з валютними прийомами (наприклад, емісії грошей) балансування доходів і витрат уряду. Це досягається на основі переміщення попиту від фізичних і юридичних осіб до урядових структур без збільшення сукупного попиту і кількості грошей в обігу.

Призначення державного кредиту виявляється насамперед у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси використовуються на покриття різниці між бюджетними видатками і доходами. У разі позитивного бюджетного сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту кошти використовуються безпосередньо для фінансування економічних і соціальних програм.

Державний кредит є також джерелом збільшення прибутків власників цінних паперів, що досягається через виплату процентів і виграшів за державними позиками. Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції: розподільну, регулювальну і контрольну. Через розподільну функцію державного кредиту забезпечується формування централізованих грошових фондів держави або їх використання на принципах строковості, платності і повернення.

Сутність регулювальної функції державного кредиту виявляється в тому, що вступаючи в кредитні відносини держава впливає на стан грошового обігу, рівень процентних ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і зайнятість. Контрольна функція державного кредиту органічно переплітається з контрольною функцією фінансів. Однак вона має свої специфічні особливості, породжені особливостями даної категорії:

1) Ця функція тісно пов'язана з діяльністю держави і станом централізованого фонду грошових коштів;

2) охоплює рух вартості в двосторонньому порядку, оскільки державний кредит передбачає повернення отриманих коштів;

3) здійснюється не тільки фінансовими структурами, а й кредитними установами.

Контроль поширюється як на залучення позикових коштів, так і на їх погашення. В основному контролюється цільове використання коштів, строки їх повернення і своєчасність сплати відсотків.

Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній державний кредит виступає в таких формах:

Державні позики, перетворення частини вкладів населення в державні позики, запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду, казначейські позики, гарантовані позики.

Державні позики як основна форма внутрішнього державного кредиту характеризуються тим, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів.

Перетворення частини вкладів населення в державні позики, призначені на потреби держави, здійснюється через купівлю особливих цінних паперів (наприклад, казначейських ощадних сертифікатів) або ринкових цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань), а також оформленням безоблігаційних позик.

У нашій країні зараз це досягається через придбання Ощадбанком державних цінних паперів. Використання державою коштів позикового фонду як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не обмежуючи цих операцій купівлею державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття витрат уряду. Ця форма державного кредиту економічно не виправдана і зумовлює інфляційні процеси.

Казначейські позики як форма державного кредиту виражають відносини з надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах терміновості, платності і зворотності.

Казначейські позики не мають комерційної цілі, а є засобом підтримання життєво важливих для народного господарства економічних структур. В окремих випадках уряд може гарантувати безумовне погашення позики, випущеної органами влади й управління нижчого підпорядкування або окремими господарськими організаціями, а також виплату процентів по ній. У цих випадках мова йде про умовний державний кредит - гарантовані позики.

За гарантованими позиками уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у разі неплатоспроможності платника. Певний час Україна видавала гарантії і погоджувалася брати на себе зобов'язання за розрахунками, насамперед за поставки нафти і нафтопродуктів, газу і інших енергоносіїв. Визнання державою такої заборгованості реально переносить борги з фактичних боржників на все населення. У даний час ситуація докорінно змінилася. Відбулось чітке розмежування державних фінансів і фінансів підприємств, а гарантії надаються лише на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб'єктів.

Як уже зазначалося, державні позики є основною формою державного кредиту. Класифікація державних позик здійснюється за такими ознаками:

1) за правовим оформленням розрізняють державні позики, що оформляються підписними зобов'язаннями або надаються на підставі угод (безоблігаційні), і забезпечені випуском цінних паперів (облігаційні). Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку;

2) залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні - на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни та нерезидентами) і зовнішні - надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інституцій;

3) за правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами управління. Находження від них спрямовуються в Державний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і мобілізовані кошти спрямовуються у відповідні місцеві бюджети;

4) за характером використання цінних паперів бувають ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати;

5) залежно від установлення забезпеченості державні позики поділяються на заставні й без заставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування - матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення. Їх надійність визначається авторитетом держави, її статусом у світовому співтоваристві;

6) відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років);

7) за характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід виплачується у вигляді позикового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча тобто така, яка змінюється залежно від різних чинників, насамперед попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводитись щорічно, раз на півріччя, щоквартально.

8) за характером погашення заборгованості розрізняють одноразову виплату і виплату частинами. У разі погашення частинами може застосовуватись три варіанти. Перший - позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий - позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій - щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій - навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи зростати державні видатки;

9) залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права дострокового погашення. Право дострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку. Випуск державних позик застосовується на таких передумовах:

- наявність кредиторів, у яких є тимчасово вільні кошти;

- довіра кредиторів до держави;

- зацікавленість кредиторів у наданні позик державі;

- можливість держави своєчасно і повністю повернути борг і виплатити дохід.

Вихідною передумовою є наявність кредиторів. Довіра кредиторів до держави дещо вища, ніж до емітентів - юридичних осіб. Саме цей фактор надійності становить основу зацікавленості кредиторів.

Задача

Нехай 10000 грн. інвестовані на 1 рік і 4 місяці під складні відсотки за ставкою 22 % річних. Знайти нарощену до кінця строку суму а) за схемою складних відсотків,

б) за змішаною схемою.

Розв'язок:

Рn = Р (1 + r)n - формула складних відсотків.

- формула за змішаною схемою.

де: Pn+t - сума, яку одержить інвестор за n років і t днів;

P - початково інвестована сума;

t - число днів, за які нараховується простий відсоток;

r - відсоток, що нараховується протягом року.

а) 10000(1+0,22)1,33=13027.42 грн.

б) 10000(1+0,22)1 (1+0,22 )=13094,6 грн.

Список використаної літератури

1.Опарін В.М . Фінанси (загальна теорія), - К.: КНЕУ,2006.

2.Партин Г.О, Загородній А.Г. Фінанси підприємств. - Львів: ЛБУ НБУ,2003.

3. Романенко О. Р, Огородник С. Я, Зязюн М. С, Славкова А. А. -- К.: Фінанси: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. -- 2-ге вид., КНЕУ, 2003. -- 387 с.

4. Романенко О. Р. Фінанси: Підручник. 4-те вид. - К: Центр учбової літератури,2009. - 312с.

5. Романенко О. Р. Фінанси підприємств. Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури ,2010. - 352с

6. Юспіщев В.І.Фінанси: курс для фінансистів: Навч.посіб. - К.: Знання, 2005. 269с.

Размещено на Allbest.ru