Розподіл прибутку та дивідендна політика підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

ТЕХНІЧНИЙ КОЛЕДЖ

РЕФЕРАТ

На тему:

Розподіл прибутку та дивідендна політика підприємства

Виконав студент групи О-2:

Польовий Юліан Михайлович

Перевірив викладач:

Максімова Олена Миколаївна

Рівне 2014 рік



План

Вступ

1. Розподіл та використання прибутку підприємства. Планування розподілу прибутку

2. Теорія дивідендної політики

2.1 Поняття «дивіденди»

2.2 Дивідендна політика

2.3 Теорії ММ (Міллера--Модільяні)

2.4 Концепція врахування податкової диференціації

2.5 Модель Дж. Лінтнера

Висновки

Список використаної літератури

прибуток дивіденд податковий підприємство



Вступ

Створення раціональних співвідношень під час розподілу прибутку за основними напрямами забезпечується головною пропорцією поділу на споживання і нагромадження, що зумовлює підвищення матеріальної зацікавленості, відповідальності та зростання економічної ефективності всіх сфер діяльності.

Для розподілу прибутку характерні об'єктивні та суб'єктивні фактори. До об'єктивних належить зміна нормативно-правової бази відрахувань з прибутку за ставками оподаткування, зміна структури пільг в оподаткуванні, зміна граничних рівнів рентабельності при ціноутворенні. Суб'єктивні -- це зміни політики вищої адміністрації стосовно ставок дивідендних виплат, реінвестування, матеріального заохочення тощо. У процесі аналізу виявляють пропорції та тенденції розподілу прибутку, відхилення від планових показників утворення за рахунок прибутку спеціальних фондів тощо.

Дані свідчать, що підприємство, яке досліджується, забезпечує позитивний стратегічний менеджмент, який виявляється у збільшенні частки реінвестування прибутку (80 %). Відхилення за статтями розподілу прибутку треба оцінювати за критеріями виконання фінансового плану з оцінкою можливих наслідків наповнення джерел фінансування різних соціально-економічних програм.

У процесі аналізу розподілу прибутку іноді виконують аудиторські процедури, пов'язані з визначенням повноти формування прибутку до розподілу дотримання нормативно-правової бази та внутрішніх положень щодо цільового розподілу прибутку.

У системі фінансового менеджменту господарських суб'єктів значним є управління дивідендами, або так звана дивідендна політика. За допомогою механізмів ефективного управління дивідендами здійснюється активна акціонерна діяльність, що забезпечує стійке та якісне економічне зростання.

Дивіденди свідчать про рівень прибутку акціонерів і рентабельність акціонерного капіталу. Чим вища ставка дивідендів, тим більший інвестиційний потік можна створити для розвитку підприємництва. Проте збільшення розміру відрахувань з прибутку на виплату дивідендів зменшує обсяг прибутку, який спрямовується на розвиток підприємств, а це може призвести до зниження фінансових результатів у майбутньому. Прибуток, що спрямовується на розвиток підприємства (реінвестований прибуток) є надійним і найбільш ефективним внутрішнім джерелом фінансування підприємства, як з погляду забезпечення високої платоспроможності, так і для розширення сфери бізнесу в цілому. Це передбачає вибір такої дивідендної політики, яка б зберігала стимули акціонерної діяльності і не погіршувала пріоритету.

Дивідендна політика здійснюється за двома підходами. Перший отримав назву -- теорія нарахування дивідендів за залишковим принципом (Residual Theory of Dividents), згідно з якою доцільною величиною нарахування дивідендів є та, що залишається після розрахунку необхідного реінвестування прибутку. Таким чином, величина дивідендів не є сталою і можливий варіант, коли дивіденди не сплачуються (за великої потреби в інвестиціях) або сплачуються з повної суми чистого прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства.

Другий підхід полягає у поточному нарахуванні дивідендів залежно від величини акціонерного капіталу і норми нарахування дивідендів незалежно від суми кінцевого фінансового результату. Це зменшує ризик ненарахування дивідендів і дає підставу для рейтингу суб'єктів акціонерної діяльності.

Разом з тим слід застосовувати гнучку політику визначення нормативів нарахування дивідендів, за якою можливе нарахування оголошених дивідендів, які б стимулювали розвиток акціонерної діяльності.



1. Розподіл та використання прибутку підприємства. Планування розподілу прибутку

Використанню прибутку передує його розподіл. Це важливий економічний важіль, що забезпечує гармонізацію економічних інтересів держави, підприємства як господарюючого суб'єкта ринку, його трудового колективу. Порядок розподілу прибутку підприємства залежить від чинного законодавства, яке регулює взаємовідносини підприємства з бюджетом, формами власності й організаційно-правовим статусом підприємства.

Отриманий підприємством прибуток направляється на виплату податків та обов'язкових платежів, що сплачуються з прибутку, і на утворення чистого прибутку. Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, використовується для матеріального заохочення і соціального розвитку, формування резервного фонду, фондів комерційного ризику, виробничого розвитку, виплати дивідендів, поповнення інших фондів, що формуються за рішенням підприємства. Розмір фондів фінансових коштів, що утворюються підприємством за рахунок чистого прибутку, не регламентується, за винятком резервного фонду (для акціонерних товариств) (рис. 1).

Рис. 1 Діючий порядок розподілу прибутку підприємства

Розподіл прибутку має певні особливості залежно від організаційно-правової форми господарювання.

Так, якщо торгове підприємство має статус акціонерного товариства, то при розподілі прибутку виникає потреба формування фонду виплати дивідендів та резервного фонду в обсягах, визначених законодавством. Розмір відрахувань до фонду виплати дивідендів залежить від обсягу та структури акціонерного капіталу, кон'юнктури фінансового ринку та типу дивідендної політики, яку проводить торгове підприємство.

В підприємствах з участю іноземного капіталу передбачається поділ чистого прибутку на частину вітчизняного та іноземного учасника згідно з умовами установчого договору. Для підприємств споживчої кооперації одним із напрямів використання прибутку є відрахування на пайові (членські) внески. В орендних підприємствах за рахунок чистого прибутку сплачується частина орендної плати, яка перевищує розмір амортизаційних відрахувань на орендоване майно, а також може створюватися фонд викупу. Основною метою планування розподілу чистого прибутку є оптимізація пропорції між частиною чистого прибутку, що споживається (персоналом та власниками підприємства), та частиною, що залишається в кругообороті коштів підприємства.

Планування розподілу прибутку здійснюється в такому порядку:

1. Визначення потреби у прибутках за напрямами його використання.

2. Формування цільової структури розподілу прибутку.

3. Визначення пріоритетності у використанні прибутку за окремими напрямами використання.

4. Збалансування потреби в прибутку за напрямами його використання з можливостями отримання прибутку при здійсненні господарсько-фінансової діяльності підприємства.

Розрахунок потреби в прибутках за напрямами його використання здійснюється за окремими елементами його складових:

--фінансуванням розвитку матеріально-технічної бази підприємства (авансування основного капіталу);

--фінансуванням приросту власних оборотних коштів (авансування власного оборотного капіталу);

--фінансовим резервом (фонд розвитку чи фонд регулювання цін);

--погашенням довгострокових і середньострокових кредитів банків;

--погашенням інших видів кредитних зобов'язань підприємства і виплатою відсотків з них;

--придбанням кредитних зобов'язань, акцій інших підприємств;

--фінансуванням діяльності об'єднань, асоціацій, концернів й інших господарських структур, членом яких є підприємство;

--здійсненням соціального розвитку і заохоченням трудового колективу;

-- виплатою дивідендів власникам підприємства;

--сплатою податків, інших обов'язкових платежів і внесків, передбачених законодавством.

Потреба в прибутках для авансування власного оборотного капіталу визначається, виходячи з суми власних оборотних коштів, потрібних підприємству при плановому обсязі діяльності. Розрахунок суми цих коштів можна здійснити за методом техніко-економічних розрахунків або спрощено--на основі даних про наявність оборотних коштів на початок планового періоду, прогнозних темпів зміни товарообороту, зміни часткової участі власних оборотних коштів у кредитуванні товарно-матеріальних цінностей і частки кредитованого товарообороту в його загальному обсязі. Потреба у формуванні резервного фонду може бути визначена як відсоток відрахувань від прибутку, передбачений статутом підприємства чи чинним законодавством, виходячи з фактичної потреби в коштах цього фонду в базовому періоді, планового зростання обсягу діяльності підприємства та зміни ступеня її ризикованості.

Потреба в прибутку для погашення середньо- і довгострокових кредитів банків, а також інших видів кредитних зобов'язань та виплаті відсотків з них визначається, виходячи з умов і термінів надання цих коштів. Використання прибутку на придбання кредитних зобов'язань, акцій інших підприємств визначається експертним шляхом з урахуванням цілей, які ставить перед собою підприємство.

Потреба в прибутку для фінансування діяльності об'єднань, асоціацій та інших горизонтальних структур, членом яких є підприємство, визначається, виходячи з умов договорів і статутів цих структур в абсолютній сумі або в процентах від одержаного прибутку чи обсягу діяльності підприємства.

Потреба в прибутку для здійснення соціальних, культурних заходів і житлового будівництва, а також обсяг коштів, що спрямовуються на заохочення працівників за принципом "участь у прибутку", повинна визначатися, виходячи з умов найму робочої сили та вимог профспілкових комітетів трудових колективів до обсягу цих витрат.

Розмір необхідних дивідендних виплат визначають так, щоб рівень виплачуваного дивіденду дозволяв забезпечити економічну зацікавленість власників у зростанні ефективності роботи підприємства. При цьому слід використовувати інформацію про рівень дивідендів на інших підприємствах, рух позичкової ставки та відсотка за депозитними вкладами.

Сумарна потреба в прибуткові за всіма напрямами його використання може бути прийнята як один з варіантів плану цільового чистого прибутку підприємства. Після визначення потреби в прибутку за окремими напрямами його використання здійснюють формування цільової структури розподілу прибутку. При проведенні цієї роботи потрібно враховувати значну кількість факторів, найважливішими з яких є:

· стадія життєвого циклу підприємства та стратегічні цілі його розвитку; -темпи зростання товарообороту, передбачені стратегічним планом розвитку підприємства;

· наявна структура капіталу підприємства та ступінь її оптимальності, можливість залучення капіталу з альтернативних джерел;

· потреба здійснення реального інвестування з метою раціональної диверсифікації, впровадження нових технологій, розширення, оновлення та модернізація основних фондів;

· потреба здійснення проектів фінансових інвестицій з метою отримання додаткових, у тому числі спекулятивних, доходів, перелив капіталу в більш ефективні та прибуткові сфери бізнесу;

· прийнята на підприємстві система матеріального заохочення персоналу, потреба у використанні різних форм участі персоналу в капіталі підприємства--обсяги соціальної сфери підприємства, потреба в її поточному фінансуванні та подальшому розвитку;

· економічні інтереси власників підприємства на короткостроковий та довгостроковий періоди, рівень оподаткування дивідендних виплат.

Оцінка впливу перелічених факторів дозволяє здійснювати ранжування потреб у використанні прибутку при його формуванні. Остаточне рішення про плановий розподіл прибутку приймається після затвердження плану формування прибутку підприємства. Якщо прийнятий план формування прибутку менший за сумарну потребу в прибутку за окремими напрямами його використання, то слід переглянути розміри його використання на різні потреби з урахуванням визначення пріоритетів у розвитку підприємства.



2. Теорія дивідендної політики

2.1 Поняття «дивіденди»

Дивіденд -- це періодичні платежі корпорації її акціонерам. Вони можуть бути в грошовій формі, а також у вигляді акцій. Перші виплачуються з чистого прибутку, другі -- з нових емісій акцій. Привілейовані акції є фінансовими інструментами з фіксованим доходом, тому дивіденд не залежить від руху прибутку. Звичайні акції прямо визначаються розмірами чистого прибутку та його розподілом між корпорацією як юридичною особою й акціонерами (фізичними або юридичними особами). Дивіденди, що виплачуються за звичайними акціями у грошовій формі, можуть бути таких видів:

· регулярні;

· додаткові;

· спеціальні;

· ліквідаційні.

Регулярні дивіденди корпорації США виплачують зазвичай 4 рази на рік, у Великобританії -- 2 рази на рік. Дивіденди, які виплачуються наприкінці кожного кварталу або півріччя, до оголошення загальної суми, називаються проміжними (interium dividend). Наприкінці фінансового року виплачуються остаточні дивіденди (final dividend).

Додаткові дивіденди корпорація виплачує нерегулярно, за певних обставин, наприклад, у разі одержання прибутку вище очікуваного.

Спеціальні дивіденди звичайно пов'язані з певними подіями, що відбулись у фінансовому господарстві корпорації. Ліквідаційні дивіденди пов'язані з реалізацією частини майна корпорації і виплачуються як із прибутку, так і за рахунок оплаченої частини акціонерного капіталу.



2.2 Дивідендна політика

Дивідендна політика визначає дії корпорації як юридичної особи під час розподілу чистого прибутку між акціонерами і корпорацією. Основною проблемою в розподілі прибутку на той, що розподіляється серед акціонерів, і той, що не розподіляється, є можливість його реінвестування за більш високою ставкою. У західній літературі відомий так званий маржинальний принцип нерозподіленого прибутку. Його сутність полягає в тому, що капітальні проекти, які фінансуються за рахунок нерозподіленого прибутку, повинні приносити вищу ставку прибутку, ніж той капітал, котрий одержують акціонери у вигляді дивідендів. У даному випадку мова йде про альтернативні доходи (opportunity cost -- «ціну шансу»), тобто одержання більш високого доходу за альтернативним видом інвестицій.

Західні економісти розглядають дивідендну політику як найважливішу частину довгострокової фінансової стратегії корпорації.

В американській літературі зазначається, що дивідендна політика є «міцним горішком» для фінансових менеджерів корпорації. Річ у тім, що їм необхідно поєднати дві протилежні мотивації: акціонерів, що претендують на зростання дивідендів, і корпорації, які повинні забезпечити зростання прибутку та економічний розвиток за рахунок внутрішніх джерел, зокрема через реінвестування прибутку.

Складність проблеми полягає в тому, що прийняття рішень про виплату дивідендів перебуває під впливом, з одного боку, інвестиційної, з іншого -- фінансової політики, яку проводить корпорація.

Дивідендна політика, яку розробляють менеджери корпорації, передбачає досягнення певної рівноваги або поєднання інтересів корпорації та її акціонерів, що виражається у визначенні пропорцій між частинами прибутку, який не розподіляється і який розподіляється.

Така рівновага може бути досягнута через зростання нерозподіленого прибутку за рахунок зменшення дивідендних виплат, з тим щоб збільшити внутрішні джерела фінансування певного проекту. У даному разі рівновага визначатиметься інвестиційною політикою. На практиці може бути інший підхід. Корпорація приймає рішення не знижувати частки дивідендів у чистому прибутку, а профінансувати ухвалений проект за рахунок випуску боргових зобов'язань; у цьому випадку менеджери корпорації вважають можливим випустити акції. Отже, рівновага визначатиметься фінансовою політикою.

Складність проблеми полягає також у тому, що спроможність корпорації сплачувати дивіденди визначається не тільки її прибутковістю, а й ліквідністю. Корпорація має у своєму розпорядженні прибуток для дивідендних платежів, але її грошові потоки в даний час обмежені. Тому фінансові менеджери повинні в касовому бюджеті визначити відповідні суми для платежів у відповідні терміни.

2.3 Теорії ММ (Міллера--Модільяні)

У розвитку теорії дивідендної політики значну роль відіграє концепція Мертона Міллера та Франко Модільяні (ММ). Вона випливає з їх гіпотези про те, що вартість капіталу не залежить від його структури. З цього вони роблять висновок, що рішення корпорації про нові інвестиції (скільки вкладати нового капіталу і куди) не зумовлене тією політикою, яку проводить корпорація щодо дивідендів. Вартість корпорації визначається грошовими потоками, одержаними в результаті інвестицій. Якщо частину прибутку корпорація не розподілила у вигляді дивідендів, а інвестувала в нові проекти, то в майбутньому прибуток корпорації збільшиться.

Зміцнення економічного становища фірми приведе до того, що її акції на фінансовому ринку будуть котируватися за високою ціною. Отже, цей майбутній прибуток збільшує вартість звичайних акцій і, відповідно, капітал акціонерів. Можливий інший варіант прийняття рішень, пов'язаних з фінансуванням інвестицій. У разі недостатності нерозподіленого прибутку та інших внутрішніх джерел для фінансування нового проекту адміністрація фірми вирішує збільшити власний капітал, тобто емітувати нові акції. Нові капіталовкладення принесуть додатковий прибуток, вартість фірми зросте. Однак випуск додаткових акцій призведе до того, що дохід і дивіденд на одну акцію знизяться. Це може спонукати деяких акціонерів компанії продати свої акції. У цьому випадку вони продали б свій майбутній приріст капіталу за негайно одержуваний дивіденд.

Мертон Міллер і Франко Модільяні доходять висновку що загальна сума доходу, який одержить кожний акціонер фірми, буде та ж сама відносно виплати дивідендів. Дивіденди на акцію, що зросли внаслідок зростання прибутку за новими інвестиціями, збільшують дохід акціонера, але скорочують майбутній приріст капіталу на ту саму суму. Акціонери не беруть до уваги характер розподілу прибутку, оскільки коли прибуток, який розподіляється, скорочується і вони менше одержують у вигляді дивідендів.

Це виражатиметься в підвищенні курсу акцій. Міллер і Модільяні виводять нерівність: Ri № f (pi), де Ri -- прибуток на інвестиції у звичайну і-ту акцію; рі -- виплачені дивіденди на звичайну акцію; f -- показник функціональної залежності. Нерівність показує, що прибуток на інвестицію у звичайну акцію не є функцією дивідендної політики. З критикою теорії Міллера--Модільяні виступили М. Гордон, Е. Брігхем, Дж. Лінтнер та інші економісти. На їхню думку, дивіденди є менш ризикованими, ніж приріст капіталу. Для акціонера завжди вигідніше одержати високі дивіденди (поточні доходи), ніж очікувати в майбутньому приросту капіталу, тобто «краще синиця в руці, ніж журавель у небі». Звідси й назва цієї теорії -- «синиця в руці» («Bird-in-the-Hand»). Приріст капіталу невизначений, а дивіденди капіталізуються за вищою ставкою. Інвестиційний дохід є функцією виплачених дивідендів. М. Гордон, Е. Брігхем, Дж. Лінтнер виводять рівність Ri = f (pi), яка показує, що загальна сума доходу акціонера стає функцією дивідендної політики.

Розвиток дивідендних теорій виявив вади і в теорії «синиця в руці». Одна з концепцій, на противагу моделі «синиця в руці», стверджує, що ризик не пов'язаний з політикою виплат дивідендів. Ризикованість полягає зовсім не в політиці поділу прибутку на розподілений і нерозподілений, а в тому, що одержання грошових потоків, насамперед прибутку, є невизначеним. Зростання дивідендів не змінить ступеня ризику цих грошових потоків для майбутніх інвестицій. З'являються ускладнені концепції дивідендної політики з уведенням у них податкової політики. Річ у тім, що податкові ставки і пільги диференційовані за групами доходів. Деякі інвестори, які купують акції, наприклад пенсійні фонди, не сплачують особистих податків, тоді як індивідуальні інвестори їх виплачують за диференційованими залежно від рівня доходу ставками. Становище ускладнюється тим, що дивіденди оподатковуються за вищими ставками, ніж приріст капіталу.

2.4 Концепція врахування податкової диференціації

Відповідно до цієї концепції інвестори заінтересовані в максимізації своїх доходів після відрахування податків. Тому, якщо слушне теоретичне припущення, що податки на приріст капіталу нижчі за особистий прибутковий податок, корпорація могла б успішно проводити політику тезаврації прибутку. Це означало б, що весь прибуток спрямовується на інвестиції в активи і в резервні фонди, тобто не розподіляється, а акціонери не одержують дивідендів. У результаті було б забезпечено зростання інвестицій з наступним збільшенням прибутку корпорації, що, у свою чергу, зумовило б підвищення ринкової вартості її акцій. Приріст вартості капіталу акціонерів оподатковувався б за нижчими ставками, ніж дивіденди, коли б корпорація їх сплачувала. Згідно з цією концепцією корпорація знижує ціну (cost) капіталу і максимізує його вартість (value) -- оцінку капіталу. На основі цієї концепції виводиться рівність:

Ri = f (pi).

Вона показує: оптимальна дивідендна політика полягає в тому, що оскільки корпорація не виплачує дивідендів (або вони дуже низькі), то загальний дохід інвесторів є функцією дивідендних платежів. Дохід і дивіденд на акцію збігаються. Після сплати податків на приріст капіталу дохід скорочується.

Співвідношення між трьома найважливішими концепціями дивідендної політики графічно зображене на цьому графіку:

Лінія Міллера--Модільяні показує, що коефіцієнт дивідендних виплат не має значення, а концепція «синиця в руці» свідчить про обернену залежність між коефіцієнтом виплат і очікуваним доходом. Лінія податкової диференціації показує, що чим менше виплачено дивідендів, тим вищий очікуваний дохід інвестора.

У фінансовій літературі констатується, що, незважаючи на різні теорії дивідендної політики, корпорації кожного року виплачують дивіденди. У середині 1950-х років Джон Лінтнер провів дослі-
дження, в результаті якого виявилася тенденція віддання переваги стабільній дивідендній політиці.



2.5 Модель Дж. Лінтнера

Американський економіст Дж. Лінтнер на підставі проведених інтерв'ю з фінансовими менеджерами 28-ми компаній з питань дивідендної політики виявив основні напрями рішень щодо дивідендів.

1. Менеджери вважають за краще змінювати коефіцієнт дивідендних виплат, а не визначати підвищення або зниження сум виплат.

2 Більшість менеджерів уважають, що норми дивідендних виплат повинні бути встановлені на певну перспективу.

3. Основним визначальним чинником дивідендних виплат є отриманий прибуток корпорації.

4. Інвестиційні рішення звичайно справляють невеликий вплив на дивідендну політику.

Дж. Лінтнер узагальнив думки менеджерів і відповідно до них запропонував модель дивідендної політики, виражену формулою:

Dt - Dt - 1 = C (BE1 - Dt - 1),

де Dt - Dt - 1 -- різниця між виплаченими дивідендами в нинішньому і минулому періодах;

С -- прийнята корпорацією ставка регулювання;

В -- плановий коефіцієнт дивідендних виплат;

Е1 -- доходи на одну акцію в даний рік.

Модель показує, що дивіденди визначаються:

- розміром поточного прибутку на акції Е1;

- дивідендами попереднього року D, а вони, у свою чергу, також визначаються дивідендами попереднього року, і т. д. Зміна величини дивідендів показує зміну доходів за ряд періодів, а не відображає всіх коливань прибутковості. Консервативні корпорації звичайно віддають перевагу більш помірним темпам регулювання, тому ставка регулювання С буде нижчою.

Американські економісти Р. Брейлі і С. Майєрс уважають, що «коли Лінтнер має рацію, ми можемо описати дивіденди через середньозважений розмір поточних і минулих прибутків. Імовірність підвищення коефіцієнта дивідендних виплат була б найвищою за зростання поточних прибутків: вона була б дещо нижчою, коли б прибутки зростали тільки в попередньому році і т. д.».

Численні дослідження підтверджують, що корпорації приймають рішення про збільшення дивідендів тільки в тому разі, якщо вони впевнені, що зможуть підтримувати їх зростання постійно в наступні роки.

Інформація про дивіденди, що надходить на фінансовий ринок, є одним з визначальних чинників формування курсу (ціни) акцій. Звістки про зниження дивідендів в абсолютному виразі розцінюються як зниження майбутніх прибутків і економічного зростання корпорації і, навпаки, підвищення дивідендів є доброю новиною, що активізує інвесторів: попит на акції зростає, відповідно, курс підвищується. Фінансові менеджери корпорацій проводять зважену, пруденційну політику щодо дивідендів, оскільки вона визначає поточну ціну акції, а отже, наступний доступ корпорації до ринку капіталів.



Висновки

Нині складність проблеми розподілу та використання прибутку підприємств посилюється тією обставиною, що перехід до ринкової економіки в Україні здійснюється в умовах збереження старих структур управління, які протидіють розвиткові нових економічних відносин. У розподілі прибутку підприємств виділяють два етапи. Перший етап - це розподіл балансового прибутку. Учасниками цього розподілу є держава і підприємство. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємницькими структурами має дуже важливе значення для забезпечення потреб і держави, і суб'єктів підприємницької діяльності. Від правильного вирішення цієї проблеми залежить розвиток вітчизняної економіки в цілому. Велике значення при цьому має податкова політика держави щодо суб'єктів підприємницької діяльності, яка реалізується в сумі податків, що сплачуються за рахунок прибутку, у визначенні ставок оподаткування тощо. Другий етап -- це розподіл і використання прибутку, що залишився у розпорядженні підприємницьких структур після здійснення платежів до державного бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди для фінансування певних витрат, задоволення відповідних потреб. Згідно з прийнятими положеннями міжнародних стандартів в Україні відбуваються зміни у розподілі й використанні прибутку підприємств. Нині визначення чистого прибутку підприємства здійснюється виключенням із загальної суми прибутку тільки податку на прибуток. Згідно з Господарським кодексом України, державні комерційні підприємства за рахунок прибутку утворюють спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх господарською діяльністю: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд споживання (оплати праці); резервний фонд та інші фонди, передбачені статутом підприємства. Порядок визначення нормативів відрахувань до цих фондів, їх розміри, порядок формування і використання встановлюються законом. З розвитком ринкових відносин вплив держави на господарську діяльність підприємницьких структур, розподіл і використання прибутку зменшуватиметься.



Список використаної літератури

1. Василик О.Д. „Теорія фінансів”, Київ, 2000. 416 с.

2. Мочерний С. В. „Економічна теорія”, Київ, 2001. 656 с.

3. Грідчіна М.В., Захожай В.Б. ”Фінанси (теоретичні основи )”, Київ, 2002. 312 с.

4. Єщенко И. С, Палкім Ю. І. Сучасна економіка: Навч. посібник. К. Вища шк., 2005. 327 с.

5. Бандурака О.М., Коробов Н. Л., Орлов П. І., Петрова К. Л. Фінансова діяльність підприємств: Підручник. К.: Либідь, 2003. 296 с.

6. Минх Є.В., Ференц І.Д. Економічний аналіз: Навч. посібник. Львів:”Армія України”, 2000. 240 с.

7. Попович П. Я. Економічний аналіз суб'єктів господарювання: Навч. Посібник. Тернопіль:Економічна думка. 2003. 454 с. С. 256-278.

8. http://pidruchniki.com/11221213/ekonomika/rozpodil_vikoristannya_pributku_pidpriyemstva_planuvannya_rozpodilu_pributku.

9. http://pidruchniki.com/13560615/politekonomiya/rozpodil_vikoristannya_pributku_pidpriyemstva.

10. http://pidruchniki.com/12210605/finansi/dividendna_politika.

Размещено на Allbest.ru

...