Управління державним боргом у країнах з трансформаційною економікою

Размещено на http://www.allbest.ru/

З кінця 80-х років до країн, що розвиваються, традиційно обтяжених високою зовнішньою заборгованістю, приєдналися колишні соціалістичні країни, окремі з яких (зокрема, Польща й Угорщина) ще до початку ринкових перетворень вже були боржниками західних країн.

Для України особливий інтерес представляє досвід окремих країн Центральної і Східної Європи (особливо Польщі, Угорщини, Чехії), які мали приблизно однаковий з Україною господарський механізм, майже одночасно почали трансформацію своїх політичних і економічних систем, однак досягли різних результатів в процесі ринкових перетворень.

Цікавим є досвід управління державним боргом Польщі, яка з 2004 р. стала повноправним членом Європейського Союзу. Відповідно до умов Маастрихтської угоди, для країн-членів ЄС розраховані норми, які обмежують розмір дефіциту державного бюджету в межах не більше 3 %, і максимально допустимий об'єм співвідношення боргу до ВВП в межах 60 %.

Загальний державний борг Польщі складається з боргу Державного казначейства та боргу державного сектора економіки. Державний борг у Польщі охоплює зобов'язання сектору державних фінансів з таких категорій:

1) емітованих цінних паперів, які є грошовими гарантіями;

2) отриманих кредитів та позик;

3) прийнятих депозитів;

4) стягнення зобов'язань з бюджетних одиниць.

Видатки державного бюджету Польщі на обслуговування боргу Державної скарбниці охоплюють, зокрема, видатки бюджету держави на виплату відсотків і дисконту від казначейських цінних паперів, виплату відсотків за взяті кредити і позики, а також виплати, пов'язані з наданими Державною скарбницею поручительствами та гарантіями. Законодавство Польщі у сфері державного боргу є адаптованим до вимог європейського законодавства.

Протягом 1996--2000 рр. Угорщина щорічно сплачувала в середньому 10 млрд дол США за зовнішнім боргом, що перевищувало 20 % ВВП. Стабільне виконання своїх зобов'язань з обслуговування зовнішнього боргу дозволило країні не вдаватися до його реструктуризації і забезпечити собі репутацію надійного позичальника.

На відміну від країн Центральної Європи, що досягли значних успіхів у ході ринкових перетворень, для балканських країн (таких як Болгарія, Румунія) проблема обслуговування зовнішнього боргу і фінансово-економічної стабілізації залишається актуальною, хоча вони сьогодні вже є членами ЄС. Так, зовнішній борг Болгарії протягом 90-х років XX ст. не зазнав істотних змін і коливався в рамках 10--12 млрд дол США. Відносні показники зовнішнього боргу Болгарії були найгіршими в регіоні: зовнішній борг фактично дорівнював ВВП, а відношення боргу до експорту сягав критичної величини -- більше 200 %

Починаючи з 90-х років зовнішній борг Румунії неухильно зростав і досяг понад 8 млрд дол. на початок XXI ст. Платіжний баланс по поточних операціях і зовнішньоторговельний баланс протягом усіх 90-х років зводився з дефіцитом. Готуючись до вступу до ЄС, Румунія значно активізувала реформи, провела інтенсивну приватизацію державних підприємств і банків, досягла успіхів в переговорах з міжнародними фінансовими організаціями і найбільшими кредиторами: Францією, Нідерландами і США. В результаті у 1999 р. МВФ виділив Румунії більше 500 млн дол; Євросоюз надав кредит в 200 млн євро. Однією з головних цілей цієї допомоги повинно було стати відновлення судноплавства по Дунаю, перерваного війною в Югославії. Проте, виділені кредити сприяли загальному покращенню економічної ситуації в країні.

На відміну від інших соціалістичних країн, Чехословаччини проводила вкрай обережну політику зовнішніх запозичень і практично не мала проблем з зовнішнім боргом. Це дало їй можливість розпочати трансформацію своєї соціально-економічної системи з найменшим рівнем зовнішньої заборгованості.

Світовий досвід врегулювання проблем зовнішньої заборгованості

Зростання зовнішньої заборгованості і ризиків оголошення нових дефолтів є невід'ємною частиною сучасної системи міжнародного кредитування. Різний рівень розвитку суверенних держав спонукає одних шукати способи вкладення надлишкового капіталу, а інших -- докладати чималих зусиль для того, щоб залучити необхідні фінансові ресурси. До тих пір, поки зберігатиметься нерівномірність в економічному розвитку країн і окремих регіонів, кредитування менш розвинутих держав завжди буде пов'язано з ризиком дефолту.

Зважаючи на міжнародний рівень проблеми міжнародної заборгованості і необхідність пошуку шляхів її розв'язання, експертами Світового банку розроблено класифікацію країн за рівнем заборгованості (табл. 5.13).

1. Країни з надмірною заборгованістю (показники відношення зовнішньої заборгованості до експорту і ВВП відповідно перевищують 220 і 80 %).

2. Країни з помірною заборгованістю (обидва показники нижчі за наведені, але вищі за 60 %).

3. Країни з низьким рівнем заборгованості (обидва показники нижчі за 60 %).

До категорії країн з надмірною заборгованістю можна віднести:

-- країни Центральної Африки (показник відношення зовнішньої заборгованості до експорту в середньому становить 255 %);

-- країни Південної Азії (249 %);

-- країни Латинської Америки та Карибського басейну (247 %).

До категорії країн з помірною заборгованістю належать:

-- країни Європи і Центральної Азії (168 %);

-- країни Середньої Азії та Північної Африки (153 %);

- країни Східної Азії й Тихоокеанського регіону (100 %).

До категорії країн з низькою заборгованістю відносять такі країни, як Словаччина, Чехія, Естонія, Росія, Україна, Узбекистан, КНДР, Чехія.

Слід відзначити, що наведена класифікація не повною мірою відображає реальний фінансовий стан окремої країни. Як свідчать сучасні реалії, країна може мати значний рівень державного боргу, як, наприклад, США, але не відчувати значних проблем щодо його обслуговування. В іншому випадку невеликий зовнішній борг для конкретної країни може спричинити значні проблеми, і навіть привести до банкрутства. Показник величини зовнішнього боргу будь - якої країни недостатній для оцінки її позиції як міжнародного позичальника. З метою визначення об'єктивності ситуації необхідний цілий комплекс економічних показників, які разом формують таке поняття, як платоспроможність країни-дебітора. До комплексу показників платоспроможності країни входять як абсолютні, так і відносні величини. До абсолютних, крім власне розміру зовнішньо- го боргу, належать також витрати на обслуговування зовнішньої заборгованості.

В сучасних умовах залежно від рівня платоспроможності країна-боржник може розраховувати на такі умови реструктуризації зовнішньої заборгованості: заборгованість світовий фінансовий державний

-- найбідніші країни-дебітори -- «Лондонські», «Неапольські», «Ліонські», «Кельнські» умови;

-- країни із середнім рівнем доходу та з високим чи помірним рівнем зовнішньої заборгованості -- «х'юстонські умови»;

-- інші країни -- «Стандартні» умови Паризького клубу, що включають надання розстрочки тиміном на 19 років щодо виплати основного боргу і 5-річний пільговий період щодо обслуговування заборгованості. Відсотки за надання пільгового періоду нараховуються за ринковою ставкою.

«Х'юстонські умови» передбачали можливість здійснення конверсії боргів на акції, у національні фонди на благодійні цілі.

«Лондонські умови», які передбачали два шляхи реструктуризації. Перший -- 50 % скорочення загального боргу, що своєчасно обслуговується. Другий шлях передбачав 50 % скорочення витрат на обслуговування боргу.

«Неапольські умови», які дозволяли боржникам з низьким рівнем доходу застосовувати опціони, відповідно до яких витрати з обслуговування боргів знижувались на 67 %, та через реструктуризацію отримати відстрочку виплат основної частини боргу на термін від трьох до восьми років із термінами погашення боргу до 23--33 років.

Роль МВФ у врегулюванні проблем державної заборгованості

Міжнародні фінансові інститути, які в сучасній світовій економіці виступають провідниками ідей лібералізації потоків капіталу, створювались в умовах обмеження вільного переливу капіталів між країнами. До кінця 80-х років, доки зберігались обмеження на рух капіталу, фінансові кризи не мали глобального масштабу і такого руйнівного характеру як в 90-ті роки. В цих умовах ресурсів міжнародних фінансових організацій, в першу чергу МВФ, було достатньо для ліквідації локальних кризових ситуацій і врегулювання проблем державної заборгованості.

З кінця 80-х років, в умовах оновлення інформаційних технологій, залучення до міжнародного руху капіталу постсоціалістичних країн, проблема «надлишкової» мобільності капіталу набула глобального характеру. Вказана проблема загострюється ще й тим, що сучасні фінансові кризи виникають і розповсюджуються значною мірою під впливом психологічного настрою інвесторів, зовнішніх сигналів, політичних новин. Часом, такі фундаментальні фактори, як стан платіжного балансу, державного бюджету, банківської системи тощо, хоча і мають беззаперечне значення, проте їхній вплив на поведінку інвесторів є неоднозначним. При цьому, міжнародні фінансові інституції часом бувають не в змозі попередити спекулятивні атаки вільного капіталу.

МВФ надає перевагу варіантам, які передбачають проведення жорсткої фіскальної та кредитно-грошової політики, упорядкування державних фінансів. Враховуючи інтереси міжнародних інвесторів, МВФ завжди наполягає на спрощенні податкової системи, пом'якшення протекціонізму, посиленні конкуренції на внутрішніх ринках. Все це довгострокові задачі.

В той же час, вимоги, під які виділяються кредити, передбачають виконання одноразових заходів (відміна того чи іншого податку, зміна цін на конкретні види ресурсів тощо), які можна легко проконтролювати. В результаті розв'язання довгострокових задач реструктуризації економіки наштовхувалось на відсутність ефективного механізму реалізації програм фінансової допомоги на довгостроковий період.

Чим більше коштів на підтримку реформ виділялося тій чи іншій країні, тим більше шансів на додаткову допомогу ця країна мала у випадку кризи. При цьому «рятівні» заходи зводились до виділення позик на стабілізацію національної валюти. Така політика підстраховувала, часом навіть «провокувала» короткострокових (спекулятивних) інвесторів, що дозволяло їм йти на додатковий ризик. Вони, як правило, встигали виводити капітали з країни - реципієнта без суттєвих втрат, а національна валюта країни - реципієнта девальвувалась. Саме таким найчастіше був результат боротьби МВФ з «надлишковими» потоками капіталів замість глибоких макроекономічних і структурних реформ.

Слід відзначити і той факт, що МВФ часом підпадав під неформальний вплив і залежність від найбільших позичальників, інтереси яких лобіювались через уряди розвинутих країн. В якості прикладів можна навести Росію, Мексику, Бразілію і Корею. Під впливом лобістського тиску МВФ мимоволі втягувався до внутрішньополітичних розбірок, вимагаючи, зокрема у випадку Росії, банкрутств деяких нафтопереробних підприємств. Контроль за виконанням умов виділення кредитів також часом відбувався на межі втручання у внутрішню політику незалежних держав.

В той же час положення МВФ часом порівнюють з положенням деяких банків, по суті кредитних товариств, змушених надавати заздалегідь проблемні кредити за вказівкою співзасновників. Відомо, що Фонд є залежним від урядів провідних країн, які впливають на прийняття рішень пропорційно внесеним квотам. Зрозуміло, що такий вплив значною мірою обумовлюється політичними мотивами.

Пріоритетом діяльності МВФ є недопущення серйозних потрясінь, зокрема глобальної кризи суверенного боргу. Загроза дефолту змушує кредитора йти на поступки боржнику заради збільшення подальших шансів на повернення кредитів. Це підштовхує уряди до нарощування запозичень, дозволяючи їм у випадку повного провалу програми допомоги перекладати відповідальність на МВФ і Світовий Банк, а іноді -- й диктувати додаткові вимоги.

МВФ не має можливості безпосередньо впливати на економічні рішення суверенних урядів і законодавчих органів, крім призупинення раніше виділених кредитних ліній. Але подібні призупинення ставили б під сумнів успіх стабілізаційних програм і могли спровокувати початок фінансової кризи. Тому МВФ буває змушений продовжувати кредитування не зважаючи на хронічну бюджетну кризу і накопичення дисбалансів.

На думку багатьох економістів, дії МВФ мали характер адаптаційних заходів, спрямованих на локалізацію кризи в одній країні, до яких завжди вдавалися з певним запізненням.

Така політика призвела в кінцевому підсумку до втрати колосальних коштів і кризи довіри до всієї системи міжнародної фінансової допомоги. Сьогодні все частіше лунають пропозиції щодо необхідності реформування світової фінансової системи, включаючи створення принципово нових міжнародних фінансових організацій.

Размещено на Allbest.ru