Державна фінансова політика і управління фінансами

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Державна фінансова політика та напрями її проведення

2. Бюджетна політика та її інструменти

3. Державний фінансовий апарат і його структура

4. Функції Міністерства фінансів України

Список використаної літератури



1. Державна фінансова політика та напрями її проведення

фінансовий політика бюджетний міністерство

Важлива роль у фінансовому розвитку країни належить фінансовій політиці. В широкому значенні фінансова політика - це управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів з метою вирішення поставлених задач. Фінансова політика проводиться на різних рівнях: держави, підприємств і установ, об'єднань, домогосподарств, міжнародних організацій та ін. На кожному рівні мобілізація і використання фінансових ресурсів спрямована на досягнення певних цілей.

Особлива роль в розвитку економіки належить державній фінансовій політиці, яка є діяльністю державних органів управління, що спрямована на забезпечення розвитку фінансово-кредитної системи країни. Вона передбачає проведення заходів із залучення фінансових ресурсів у розпорядження держави, розподіл їх та використання з метою забезпечення реалізації державних програм. Зокрема, грошові кошти, що залучаються державою, використовуються для фінансування соціальних програм, забезпечення розвитку державного сектору економіки, регулювання економічного розвитку, міжнародної діяльності та ін.

Державна фінансова політика проводиться на різних рівнях: загальнодержавному, республіканському та місцевому. Заходи, пов'язані з мобілізацією і використанням фінансових ресурсів, здійснюються також державними підприємствами та об'єднаннями в процесі управління державними корпоративними правами та ін. Задачі фінансової політики залежать від того, на якому рівні вона проводиться. Особливості її реалізації визначаються також суб'єктами її виконання. Залежно від рівня проведення фінансової політики і задач, що поставлені перед її суб'єктами, застосовують різні способи мобілізації державних коштів.

Основною метою проведення державної фінансової політики є забезпечення стабільного розвитку фінансової системи країни. Її реалізація досягається шляхом вирішення конкретних задач, що виникають в процесі розвитку фінансової системи. До них, зокрема, належать: забезпечення фінансовими ресурсами державних програм, фінансування державних видатків, розподіл грошових коштів між галузями і регіонами, стимулювання підприємницької діяльності, кредитування юридичних та фізичних осіб, забезпечення розвитку міжнародних відносин та ін. З метою вирішення поставлених задач у процесі проведення державної фінансової політики використовують відповідні інструменти: податки, ціни, тарифи, інвестиції, кредити, цінні папери, валютні ресурси, оренда і лізинг, концесії, дотації, пільги, гарантії та ін.

Проведення державної фінансової політики здійснюється за певними напрямами. Кожний напрям - це особливий сегмент державної фінансової політики, в процесі виконання якого вирішуються певні задачі і застосовуються визначені інструменти. Усі напрями державної фінансової політики пов'язані між собою і в поєднанні мають забезпечувати реалізацію основних цілей фінансово-кредитного розвитку країни. Разом з тим, кожен із напрямів є відносно самостійним і передбачає використання відповідних організаційних структур.

Основними напрямками державної фінансової політики є:

- бюджетна політика;

- податкова;

- кредитна;

- інвестиційна;

- валютна;

- інші напрями фінансової політики (цінова, митна, амортизаційна та ін.).

Податкова політика охоплює заходи, спрямовані на залучення фінансових ресурсів до державного бюджету і державних цільових фондів, що передбачають забезпечення обов'язкових платежів та відрахувань. Основною метою податкової політики є формування достатнього рівня доходів до державного бюджету за рахунок податків, обов'язкових відрахувань та платежів за умов поступального розвитку ділової активності. У процесі проведення податкової політики здійснюється перерозподіл доходів між галузями, територіями та групами населення. До інструментів податкової політики належать: податки, збори, обов'язкові відрахування, платежі за ресурси, податкові пільги, податкові ставки, податкові знижки, податковий кредит, податкові санкції та ін. Оподаткування виконує декілька функцій: фіскальну, стимулювальну, обмежувальну та ін.

Основними напрямками удосконалення податкової політики в Україні є:

- підвищення стимулюючої ролі оподаткування;

- зменшення податкового тиску на фізичних і юридичних осіб;

- підвищення ролі прямого оподаткування;

- зменшення податкових пільг;

- спрощення системи оподаткування.

Кредитна політика охоплює заходи із залучення та надання кредитних ресурсів. Її суб'єктами є органи державного управління, які залучають кредити з метою фінансування дефіциту державного бюджету або платіжного балансу. Кредиторами є фізичні та юридичні особи (резиденти та нерезиденти), міжнародні фінансові організації, іноземні держави. Поряд з цим, державні органи управління з метою забезпечення розвитку територій, галузей, підтримки окремих груп населення надають державні кошти визначеним суб'єктам на умовах позики. До інструментів, що використовуються в процесі проведення кредитної політики, належать: процентні ставки, строки надання кредитів, пільги, порука, застава та ін.

Інвестиційна державна політика - це заходи державних органів управління, що здійснюються з метою залучення, розподілу та використання інвестиційних ресурсів. Проведення інвестиційної політики передбачає забезпечення фінансовими ресурсами розвиток народного господарства, соціальної сфери, впровадження інноваційних програм, проведення фундаментальних наукових досліджень та ін. У процесі реалізації державної інвестиційної політики визначаються напрями проведення капітальних вкладень та забезпечення ефективності їх упровадження. При цьому цілями інвестиційної політики держави є забезпечення пропорційності розвитку народного господарства, розподіл фінансових ресурсів між галузями і територіями, дотримання оптимальних співвідношень між розвитком матеріального виробництва і невиробничої сфери та ін.

До джерел фінансування державних інвестицій належать:

- кошти державного бюджету;

- фінансові ресурси державних цільових фондів;

- кошти державних підприємств і установ;

- кредитні ресурси, залучені державними органами управління;

- інші джерела.

З метою проведення державної інвестиційної політики використовують певні інструменти: державні інвестиції, капітальні вкладення, фінансові інвестиції, реальні та інтелектуальні інвестиції, прямі та портфельні інвестиції, іноземні інвестиції, проценти, дивіденди та ін.

Валютна та грошово-кредитна політика держави передбачає проведення заходів державних органів управління з урегулювання валютних і грошово-кредитних відносин. Основною метою реалізації таких заходів є стабілізація розвитку грошово-кредитної системи країни. Основними задачами проведення грошово-кредитної політики є: підтримка платіжного балансу, регулювання валютних курсів, організація проведення міжнародних фінансових розрахунків, формування і використання державних золотовалютних резервів, регулювання руху вітчизняного та іноземного капіталу та ін. Така політика охоплює певні сфери, до яких, зокрема, належать: регулювання облікових ставок (дисконтна політика), стримування темпів інфляції та оздоровлення платіжного балансу (дефляційна політика), регулювання валютного курсу (девізна політика), регулювання грошового обігу (антиінфляційна політика), регулювання обсягів банківського кредитування в країні (політика "дорогих" та "дешевих" грошей) та ін.

Державна фінансова політика проводиться певними способами, кожний з яких застосовується з метою досягнення певних результатів і з використанням відповідних методів. Для забезпечення проведення ефективної фінансової політики доцільно розробити певну їх систему. При цьому вони мають бути тісно пов'язані між собою і доповнювати один одного. В економічній теорії така система, як правило, зводиться до поняття "фінансовий механізм". Це сукупність форм і методів формування і використання фінансових ресурсів з метою вирішення поставлених задач.

До основних форм проведення державної фінансової політики належать:

- фінансове планування;

- управління фінансами;

- проведення фінансового контролю за діяльністю об'єкта;

- інші форми.

Важливу роль у процесі проведення фінансової політики відіграє фінансове планування. Фінансове планування - це діяльність суб'єкта з підготовки та прийняття до виконання проектів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів з метою вирішення поставлених задач. Основними складовими фінансового планування є: визначення джерел та обсягів мобілізації фінансових ресурсів для забезпечення запланованої діяльності; розробка плану розподілу залучених коштів за різними напрямами; запровадження раціонального й ефективного використання одержаних ресурсів. Як правило, фінансові плани передбачають використання певної системи управління проектами, а також проведення контролю за їх розробкою, прийняттям і реалізацією.

У процесі проведення фінансового планування використовують різні методи, основними з яких є: нормативний, балансовий, аналітичний методи і метод прогнозування. Балансовий метод дає змогу врахувати співвідношення між активами та джерелами їх утворення. Нормативний метод дає можливість розраховувати плани на основі врахування заданих норм і нормативів. Методи факторного аналізу використовують у процесі визначення впливу певних факторів на можливий розвиток об'єкта. В основу розробки фінансових планів з використанням методу прогнозування покладено визначення можливих варіантів майбутніх подій шляхом проведення розрахунків вірогідних моделей розвитку.

Фінансове планування проводиться в різних формах. До основних з них належать: стратегічне, поточне та оперативне планування.

Управління фінансами (фінансовий менеджмент) - це діяльність суб'єктів з метою організації раціонального і ефективного формування, розподілу і використання фінансових ресурсів. З одного боку, фінансовий менеджмент є засобом реалізації фінансових планів. З іншого - фінансове планування використовують як один із способів управління фінансами. Управління фінансовим розвитком об'єкта передбачає вирішення таких основних задач:

- розробки (на основі використання методів фінансового аналізу) можливих способів залучення, розподілу та використання фінансових ресурсів;

- вибору найраціональніших шляхів фінансового розвитку об'єкта;

- реалізація прийнятих проектів;

- здійснення контролю за реалізацією прийнятих проектів;

- коригування розвитку об'єкта у процесі впровадження фінансових планів.

Наприклад, управління фінансовими ресурсами країни державними органами здійснюється у різних формах. До основних з них, зокрема, належать: прийняття законів і затвердження нормативних документів, що регламентують розвиток фінансової діяльності; управління обсягами грошової та кредитної емісії; коригування відсоткової політики та нормативів створення резервів; внесення змін в обсяги та напрями державних інвестицій; прийняття рішень щодо залучення іноземного капіталу та ін. Цілі, що переслідуються в процесі управління фінансами державою, це, насамперед, забезпечення розвитку ділової активності; стримування темпів інфляції; досягнення повної зайнятості, поглибленого співробітництва з іншими державами та ін.

Прикладом може бути управління розвитком грошово-кредитної системи держави. Збільшення обсягу грошових емісій центральним банком має певні межі. їх подолання зумовлює зростання темпів інфляційних процесів і порушення фінансових відносин між суб'єктами господарювання. За таких умов зростає інфляційний тиск і на громадян. Разом з тим, проведення занадто жорсткої грошової політики має наслідком збільшення негативних явищ розвитку фінансів.

Зокрема, при цьому зростають обсяги неплатежів між суб'єктами господарської діяльності, збільшується обсяг "пов'язаних" грошей (запасів нереалізованої продукції, кредиторської заборгованості), поширюється бартеризація економіки. А ці явища є передумовою зменшення обсягів виробництва, скорочення зайнятості, зниження купівельної спроможності населення, звуження внутрішнього ринку, скорочення рівня доходів державного бюджету. До похідних явищ, пов'язаних з проведенням жорсткого курсу в грошово-кредитній сфері, належать: підвищення процентних ставок, скорочення обсягів кредитування економіки, зменшення заощаджень населення та ін.

Контроль займає особливе місце в системі фінансової політики. Фінансовий контроль - це сукупність заходів з організації нагляду за проведенням фінансових операцій суб'єктами господарювання, а також перевірки результатів їх діяльності. Нагляд передбачає втручання органів контролю у процес формування, розподілу і використання фінансових ресурсів під час проведення фінансових операцій. При цьому розглядаються і затверджуються фінансові плани, прогнози розвитку об'єкта, звіти про виконання тих чи інших проектів. З метою здійснення контролю створюються спеціальні органи управління.

Перевірка діяльності суб'єктів господарювання в процесі проведення контролю має за мету визначення законності та доцільності виконання фінансових операцій. При цьому проводять аналіз способів мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу та напрямів використання. Залежно від того, які суб'єкти проводять фінансовий контроль, використовуються певні способи. Так, державні органи управління в процесі перевірки діяльності суб'єктів господарювання визначають законність та правильність проведення обов'язкових платежів до бюджету, порядок формування резервних та обов'язкових фондів, відповідність використання коштів державного бюджету затвердженим видаткам, правильність використання коштів цільового державного кредитування, відповідність проведення обліку та складання фінансової звітності встановленим правилам та ін.

Власники підприємства здійснюють контроль за фінансовою діяльністю об'єкта для визначення раціональності та ефективності проведення фінансових операцій. Основними показниками, що використовуються в процесі такого контролю, є обсяги прибутку підприємства, формування фондів виплати дивідендів, рентабельність власного капіталу, використання та обслуговування позикового капіталу, обсяги та динаміка адміністративних витрат, строки окупності вкладеного капіталу та ін. Контроль фінансової діяльності акціонерних товариств доповнюється аналізом динаміки ринкових курсів акцій, змін у структурі акціонерної власності, створення та ліквідації дочірніх підприємств та ін.

Фінансовий контроль проводиться в певних формах, до яких, зокрема, належать бюджетний та банківський види контролю; валютний і галузевий (відомчий) контроль; контроль з боку власників підприємств; контроль менеджерів та ін. Бюджетний контроль здійснюється в процесі складання, затвердження і виконання бюджетів усіх рівнів. Він спрямований на проведення операцій з нагляду та перевірки процесів формування доходів і видатків бюджету. Поширюється бюджетний контроль не тільки на суб'єктів, залучених до бюджетного процесу, а і на підприємства і установи, які є платниками податків і зборів. Об'єктами такого контролю є також суб'єкти фінансової діяльності, що використовують бюджетні кошти.

Банківський контроль - це контроль, що здійснюється банківськими установами. Він охоплює контроль центрального банку країни за операціями комерційних банків, а також ті контрольні функції, що здійснюють комерційні банки відносно підприємств, установ і громадян. Контроль за діяльністю суб'єктів господарювання проводиться комерційними банками в процесі виконання банківських операцій. До його складу входять як наглядові операції (дотримання умов цільового використання кредитів, стан і використання застави, планування фінансової діяльності підприємства), так і перевірка кредитоспроможності та надійності клієнтів. Банківський контроль проводиться з метою здійснення впливу на діяльність кредиторів з питань забезпечення зобов'язань боржниками.

До валютного контролю належить проведення нагляду та перевірки діяльності суб'єктів фінансових відносин з питань залучення, обігу та використання іноземної валюти на території країни. Це контроль за надходженням до країни валютних коштів, використанням валюти, відтоком валютних коштів за межі країни та ін. Галузевий (відомчий) контроль - це контроль за діяльністю підприємств і установ міністерствами та відомствами. Контроль власниками - це нагляд і перевірка діяльності правління з боку власників підприємств. До контролю менеджменту відносять контроль правління за діяльністю суб'єкта господарювання.

Однією з важливих задач державного контролю за проведенням фінансових операцій в Україні є боротьба з відмиванням грошей, отриманих злочинним шляхом. За визначенням Міжнародної групи з розробки фінансових санкцій з боротьби із відмиванням грошей, отриманих злочинним шляхом (РАТР), в Україні фінансова система є недосконалою. Відмивання "брудних" грошей здійснюється за участю банків, страхових компаній, торговців цінними паперами та інших фінансових посередників. Причиною неврегульованості процесів відмивання грошей є великий обсяг готівки у структурі грошової маси. Можливість здійснення значних внесків у готівковій формі та зняття готівки з банківських рахунків призводять до вільного переливання капіталу з фінансового ринку до кримінального сектору і навпаки.

Важливу роль у проведенні фінансової політики відіграють розробка та реалізація фінансових планів, що приймаються на різних рівнях: загальнодержавному, республіканському, місцевому підприємствами і установами та іншими суб'єктами фінансової діяльності. За допомогою фінансових планів здійснюється прогнозування фінансового розвитку об'єкта. Прийняті й затверджені плани розглядаються як керівний документ, що є основою проведення фінансового планування об'єкта. Особливе місце в проведенні державної фінансової політики займають загальнодержавні плани.

Фінансовий план - це обов'язкове завдання з формування, розподілу та використання фінансових ресурсів, прийняте на визначений період з метою забезпечення діяльності об'єкта. У фінансовому плані містяться завдання з визначення обсягів і джерел доходів, напрями їх розподілу, структура витрат, обсяги і джерела інвестиційної політики, формування та використання резервних фондів та ін. Фінансовий план розробляється у формі балансу доходів і витрат і має декілька розділів: надходження коштів і структура доходів; витрати і відрахування фінансових ресурсів; фінансові результати (сальдо доходів і витрат).

До фінансових планів, що виконуються на загальнодержавному рівні, належать:

- зведений бюджет держави;

- державний бюджет;

- баланс фінансових ресурсів і витрат держави;

- бюджети державних цільових фондів;

- баланс грошових доходів і витрат населення;

- інші плани.

Баланс фінансових ресурсів і витрат держави - це план надходжень фінансових ресурсів та їх використання в усіх секторах економіки країни. В ньому відображена система показників, що характеризує утворення, розподіл, перерозподіл та використання фінансових ресурсів держави. Такий план складають з метою здійснення прогнозів економічного та соціального розвитку, що є основою розробки багатьох державних планів і програм: державного бюджету, балансу грошових доходів і видатків населення, платіжного балансу країни та ін.

Баланс фінансових ресурсів і витрат складають не тільки на загальнодержавному, а і на регіональному рівні. В першому розділі балансу відображають фінансові ресурси, створені в регіоні, та надходження коштів до регіону від інших суб'єктів. Зокрема, тут фіксують доходи бюджетів області, фінансові ресурси господарських структур, кошти централізованих і децентралізованих державних цільових фондів, кредитні ресурси комерційних банків, а також кошти, що залучаються на умовах позики. Другий розділ балансу містить витрати, що здійснюються різними суб'єктами фінансової діяльності: місцевими бюджетами, державним бюджетом, суб'єктами підприємництва, державними цільовими фондами та ін.

2. Бюджетна політика та її інструменти

Важливу роль у розвитку державних фінансів відіграє бюджетна політика. Бюджетна політика - це комплекс заходів, спрямованих на залучення, розподіл і використання коштів державного бюджету. Мобілізація доходів до державного бюджету здійснюється за допомогою стягнення податків, зборів та обов'язкових відрахувань, залучення неподаткових надходжень, доходів від операцій з капіталом, одержання трансфертів та ін. Розподіл ресурсів державного бюджету проводиться в процесі формування державних видатків. Задачами бюджетної політики є також забезпечення раціонального й ефективного використання коштів державного бюджету. Для їх вирішення встановлюють певні вимоги до фінансування витрат державного бюджету, державні органи здійснюють контроль за використанням бюджетних коштів, запроваджують більш досконале податкове регулювання бюджетного процесу та ін.

До основних засад проведення бюджетної політики в Україні належать: збільшення обсягу грошових надходжень до доходів бюджету; скорочення взаємозаліків та інших негрошових витрат; оптимізація видатків державного бюджету; обмеження зростання державного боргу; скорочення дефіциту державного бюджету; зміцнення місцевих бюджетів та ін. Організація та ефективність проведення такої політики впливають на інфляційні процеси, валютний курс, обсяги і напрями використання кредитних ресурсів, залучення іноземних капіталів, державний борг, розвиток окремих галузей економіки, фінансування підприємницької діяльності та ін.

Бюджетна політика охоплює операції з формування, розподілу і використання коштів державного бюджету з метою досягнення необхідних результатів. Бюджетна політика проводиться на різних рівнях: загальнодержавному, республіканському і місцевому, на кожному з яких вона має певні особливості. Разом з тим, цей різновид політики на рівні окремого бюджету тісно пов'язаний з іншими бюджетами. Першочергове значення в розвитку бюджетної політики належить її проведенню на макроекономічному (загальнодержавному) рівні.

Перш за все така політика проводиться в процесі формування доходів бюджетів. У ході и здійснення визначають:

- перелік та межі податкових надходжень;

- пільги з оподаткування галузей, підприємств і певних груп населення;

- форми та обсяги неподаткових доходів;

- межі проведення операцій державних органів управління з капіталом;

- джерела формування доходів бюджетних цільових фондів;

- напрями і обсяги офіційних трансфертів;

- граничні величини державних внутрішніх та зовнішніх запозичень;

- умови надання, обсяги та механізми стягнення державних гарантій за кредити;

- умови проведення управління державним боргом;

- порядок реструктуризації та списання заборгованості (недоїмки) до бюджетів;

- джерела формування коштів установ і організацій, які утримують за рахунок державного бюджету.

У процесі розподілу коштів державного бюджету за допомогою бюджетної політики визначають і закріплюють видатки за основними розпорядниками. Таким чином фінансують державні витрати на утримання органів державного управління, оборони, розвиток освіти і науки, народного господарства, захист навколишнього середовища, обслуговування державного боргу та ін. Державні видатки відіграють важливу роль у проведенні структурної перебудови економіки, розвитку підприємницької діяльності, вирішенні соціальних проблем.

Бюджетна політика має за мету досягнення певних господарських результатів: економічного зростання, цінової стабільності, повної зайнятості, сприяння розвитку підприємницької діяльності, підтримки малозабезпечених верств населення, забезпечення однакових умов для розвитку територій та ін. Вибір орієнтирів для проведення бюджетної політики, по суті, передбачає і напрями її проведення. Так, акцент на економічному зростанні передбачає сприяння процесам надання суспільних благ, здійснення видатків на сферу освіти, науки та ін. Для забезпечення цінової стабільності та повної зайнятості уряд має проводити політику, спрямовану на збільшення обсягів видатків та зменшення рівня оподаткування в періоди ( спаду, скорочення видатків і підвищення рівня оподаткування в періоди економічного зростання.

На кожному етапі розвитку країни бюджетна політика вирішує певні задачі, з-поміж яких:

1) формування достатнього рівня доходів для всіх елементів бюджетної системи. У процесі вирішення цього завдання застосовують такі інструменти: перелік і ставки податків і зборів, пільги з оподаткування, трансферти та ін..;

2) раціоналізація обсягів і структури видатків бюджету. Для цього використовують: розмежування загальних і капітальних видатків, визначення обсягів державних інвестицій і державного кредиту, досягнення раціональних розмірів державних гарантій за кредити та ін.; "

3) оптимізація кредиторської та дебіторської заборгованості бюджетів. Інструментами досягнення таких задач є скорочення бартерних операцій, використання вексельних розрахунків, поліпшення роботи виконавчих органів зі збору доходів і виконання видатків, списання і реструктуризація заборгованості та ін.;

4) досягнення бюджетної збалансованості. Інструментами, за допомогою яких реалізуються такі задачі, є державі позики, створення резервів, одержання кредитів та ін.;

5) збалансованість бюджетів всіх рівнів. Вирішення таких задач здійснюється з використанням таких інструментів, як бюджетне регулювання, проведення взаємозаліків між різними структурними елементами бюджетної системи та ін.

Напрями проведення бюджетної політики на загальнодержавному рівні визначають рішення Верховної Ради України і відображаються в законах і постановах, найважливішими з яких є Бюджетний Кодекс України, Бюджетна декларація, Закон про державний бюджет на поточний рік та ін. У процесі виконання бюджету зазначена політика реалізується урядом, а також іншими органами державного управління: НБУ, ФДМУ та ін. На республіканському рівні бюджетна політика проводиться BP АР Крим та урядом. На місцевих рівнях - відповідними радами народних депутатів та виконавчими органами.

3. Державний фінансовий апарат і його структура

Управління державними фінансами здійснює фінансовий апарат. Державний фінансовий апарат - це державні органи, що здійснюють управління державними фінансами. До його складу входять органи державного управління всіх рівнів, які вирішують питання мобілізації, розподілу та використання державних фінансових ресурсів. Кожен із суб'єктів державного управління виконує поставлені завдання, використовуючи певні способи й інструменти. А в поєднанні всі суб'єкти зобов'язані забезпечити досягнення стабільного, поступального розвитку фінансової системи в цілому.

До складу державного фінансового апарату України входять:

- Міністерство фінансів України;

- Державна податкова служба;

- Державне казначейство України;

- Головна контрольно-ревізійна служба;

- Рахункова палата Верховної Ради України;

- Фонд державного майна України;

- Антимонопольний комітет України;

- Митна служба України;

- Національний банк України;

- Правління державних цільових фондів;

- Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України;

- інші суб'єкти.

Провідна роль в системі державного фінансового апарату належить Міністерству фінансів України. Воно безпосередньо або опосередковано пов'язане з усіма функціями, які виконує державний менеджмент. Щодо інших суб'єктів, то вони виконують певні, закріплені за ними, функції. Наприклад, Державна податкова служба зобов'язана: забезпечувати дотримання податкового законодавства, вести облік усіх платників податків та здійснювати контроль за виплатою податків, зборів, обов'язкових відрахувань, перевіряти правильність обчислення податків та своєчасність їх виплати, вести реєстр платників податків, надавати роз'яснення з питань оподаткування та ін.

Рахункова палата Верховної Ради України - це орган фінансового контролю за використанням бюджетних коштів. Аналогічні структури функціонують і в інших країнах. Вони мають назву Рахункової палати (Франція, Китай, Росія) або Вищої контрольної палати (Польща). Такі структури здійснюють перевірку розподілу та використання коштів державного і місцевого бюджетів. Основними задачами Рахункової палати є здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням державних коштів, включаючи ресурси загальнодержавних цільових фондів за обсягами, структурою та їх призначенням. На Рахункову палату покладено також проведення контролю за утворенням і погашенням державного внутрішнього боргу України. Для забезпечення виконання таких функцій підприємства, об'єднання та їх структурні підрозділи зобов'язані безоплатно надавати Рахунковій палаті всі необхідні їй матеріали щодо використання коштів Державного бюджету України. Зобов'язання з надання Рахунковій палаті необхідних відомостей покладено також і на Національний банк України, уповноважені банки та інші кредитні установи, що обслуговують використання бюджетних коштів.

Рахункова палата здійснює контроль за витрачанням бюджетних коштів головними розпорядниками, якими, зокрема, є Кабінет Міністрів України, Державне казначейство України та окремі міністерства і відомства. До обов'язків Рахункової палати належать тільки визначення та оприлюднення недоліків у витрачанні бюджетних коштів. Санкції на порушників ця установа накладати не уповноважена. У разі необхідності матеріали Рахункової палати передаються до прокуратури.

До складу Рахункової палати України входять департаменти:

- контролю витрат на судову владу, оборону, правоохоронну діяльність, безпеку держави;

- контролю з використання коштів цільових бюджетних та державних позабюджетних фондів;

- контролю витрат на державне управління;

- організації та проведення контролю за використанням коштів державного бюджету в регіонах;

- контролю за дотриманням законодавства з питань бюджету;

- контролю витрат на АПК та виробничу інфраструктуру;

- контролю витрат на соціальну сферу і науку;

- контролю витрат на промисловість і енергетику;

- контролю державного боргу і діяльності банківських установ;

- зведений департамент контролю і аналізу бюджетів України.

Фонд державного майна України (ФДМУ), який було створено в 1991 p., здійснює операції з підготовки і проведення продажу державного майна, організації приватизації державного і комунального майна, передачі в оренду майна державних підприємств і установ та ін. Фонд підзвітний Верховній Раді України. А з питань, пов'язаних з управлінням об'єктами державної власності, ФДМУ підконтрольний Кабінету Міністрів України. У складі Фонду державного майна створено Державний фонд приватизації. Він є позабюджетним цільовим державним фондом. Доходи цього фонду формуються за рахунок коштів, одержаних від приватизації державного майна. Переважна частка коштів позабюджетного фонду приватизації перераховується до Державного бюджету (90-93%). Залишок ресурсів використовується для забезпечення Програми приватизації.

Основними повноваженнями Фонду державного майна України у процесі приватизації є:

- проведення змін в організаційних формах державних підприємств шляхом перетворень їх на господарські товариства;

- передавання в оренду майна, що перебуває у загальнодержавній власності;

- здійснення продажу державного майна у процесі приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств та об'єктів незавершеного будівництва;

- створення комісій з проведення приватизації об'єктів державної власності;

- затвердження планів приватизації об'єктів;

- укладання угод щодо розробки планів приватизації об'єктів та оцінювання їх вартості;

- підготовка проектів програм приватизації;

- організація контролю за виконанням затверджених програм приватизації державного майна.

Цілі та завдання ФДМУ дещо змінювалися внаслідок зміни у процесі приватизації в Україні. На першому етапі (1992- 1995 pp.) приватизація майна державних підприємств проводилася в основному неконкурентними способами. Другий етап (до 1999 р.) - це період масової приватизації. Нині приватизаційні процеси перебувають на третьому етапі, визначальною рисою якого є проведення грошової приватизації. Вона стосується переважно великих об'єктів.

Нині основними функціями ФДМУ є:

- продаж державного майна за конкурсом, на тендерах та біржах;

- підготовка підприємств до приватизації;

- проведення аналізу попиту на об'єкти приватизації;

- вибір і застосування найдоцільніших способів приватизації об'єктів;

- проведення оцінювання вартості об'єктів приватизації;

- забезпечення формування статутних капіталів ВАТ, створених в процесі приватизації;

- проведення фінансової реструктуризації підприємств, що знаходяться в процесі приватизації;

- проведення реструктуризації підприємств;

- здійснення контролю за виконанням умов угод купівлі-продажу державного майна покупцями;

- забезпечення повернення пакетів акцій у власність держави в разі невиконання покупцями умов продажу об'єктів приватизації.

До складу фонду державного майна входять такі управління:

- Управління оцінки майна та фінансово-господарського аналізу;

- Управління приватизаційної підготовки підприємств та реструктуризації господарських товариств;

- Управління реформування власності;

- Управління реформування підприємств АПК;

- Управління розвитком фондового ринку;

- Управління підготовки і проведення конкурсів;

- Управління акціонерного продажу і фондових бірж;

- Управління інвестиційними зобов'язаннями.

До основних завдань державної контрольно-ревізійної служби належать здійснення контролю за використанням державних коштів і матеріальних цінностей. Вона виконує також аналіз дотримання вимог законодавства в проведенні обліку та звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, бюджетних установах, підприємствах та організаціях, які одержують кошти з бюджетів усіх рівнів.

З метою проведення такої роботи створено Головне контрольно-ревізійне управління України. Це - центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Кабінет Міністрів України через Міністра фінансів України. Головне контрольно-ревізійне управління України здійснює такі види діяльності:

- організовує проведення державного фінансового контролю у формі ревізій та перевірок суб'єктів фінансової діяльності щодо використання ними бюджетних коштів, позик та гарантованих кредитів, дотацій, субсидій, інших бюджетних асигнувань, ресурсів державних цільових фондів, державного та комунального майна;

- вживає заходів, спрямованих на усунення виявлених порушень законодавства (передає матеріали перевірок органам, що здійснюють контрольні функції);

- здійснює контроль за усуненням виявлених недоліків та порушень;

- оприлюднює факти виявлених порушень.

Органи державної контрольно-ревізійної служби проводять перевірки за дорученням Президента України, Кабінету Міністрів України та правоохоронних органів. До суб'єктів, що підлягають перевірці, належать бюджетні установи і організації, казенні підприємства, державні та недержавні фонди, підприємства й організації всіх форм власності, які використовують бюджетні кошти.

Управління діяльністю державних цільових фондів здійснюється правлінням фондів. Вони зобов'язані вирішувати питання з мобілізації та використання фінансових ресурсів фондів з метою досягнення цілей, що мають загальнодержавне значення. Так, управління Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, здійснюється правлінням та виконавчою дирекцією. До складу правління Фонду входить по 15 представників держави, застрахованих осіб та роботодавців. Виконавчим органом правління є виконавча дирекція. Повноваженнями правління Фонду є: розробка пропозицій щодо величини внесків на соціальне страхування і передавання їх до КМУ; визначення порядку надходження та обліку коштів Фонду; підготовка та затвердження річного бюджету Фонду; визначення порядку фінансування та умов надання путівок на санаторно-курортне лікування та ін.

Пенсійний фонд України (ПФУ) є самоврядною неприбутковою організацією, що має статус юридичної особи та діє на підставі статуту. Установчі документи Фонду затверджуються правлінням, до складу якого на основі паритетності входять по п'ять представників від держави, застрахованих осіб і роботодавців. З метою здійснення контролю за діяльністю ПФУ створюється Наглядова рада Пенсійного фонду. Виконавчим органом управління Фонду є Виконавча дирекція Пенсійного фонду. Вона складається з Центрального апарату і територіальних органів управління. До останніх належать Головні управління (в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі) та управління (в містах, районах у містах та районах). Головні управління та управління ПФУ є юридичними особами та мають самостійні кошториси. Структуру управління Пенсійним фондом України відображено на рис. 1.

Рис. 1. Структура управління Пенсійним фондом України

Центральний банк відіграє провідну роль у процесі проведення фінансової політики. Його основними функціями є:

- забезпечення стабільності грошової одиниці;

- проведення емісії національної валюти та організація його обігу;

- здійснення регулювання розвитком банківської системи;

- складання платіжного балансу країни;

- здійснення валютного регулювання;

- забезпечення накопичення і зберігання золотовалютних резервів;

- інші функції.

Грошово-кредитна політика центрального банку охоплює заходи, що здійснюються у сфері грошового обігу та кредитування. Метою такої політики є регулювання економічного зростання, стримування темпів інфляції, забезпечення стабільності грошової одиниці, повної зайнятості. У процесі проведення грошово-кредитної політики Центральним банком України використовуються такі засоби:

- регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ;

- проведення процентної політики;

- рефінансування комерційних банків;

- управління золотовалютними резервами;

- операції з цінними паперами на відкритому ринку;

- регулювання імпорту та експорту капіталу.

Прикладом можуть бути операції центрального банку з валютними цінностями. Вони проводяться з використанням інструментів девізної та дисконтної політики. Девізна валютна політика регулює валютний курс шляхом купівлі та продажу іноземної валюти. Дисконтна валютна політика - це регулювання процентних ставок за кредит з метою забезпечення відповідності попиту і пропозиції на позиковий капітал.

Проведення валютної девізної політики передбачає регулювання валютних курсів шляхом запровадження валютних інтервенцій та застосування валютних обмежень. Валютна інтервенція - це купівля або продаж центральним банком іноземної валюти з метою здійснення впливу на динаміку курсу національної валюти. Валютні обмеження передбачають вживання заходів, спрямованих на обмеження обігу іноземної валюти в країні. До них, зокрема, належать: заборона вільної купівлі-продажу валюти, прийняття нормативів з обов'язкового продажу валютних надходжень для суб'єктів господарської діяльності, ліцензування валютних операцій та ін.

Регулювання валютних курсів центральним банком шляхом проведення валютних інтервенцій здійснюється таким чином. З метою підвищення або утримання курсу власної грошової одиниці центральний банк продає іноземну валюту. Для забезпечення зниження вартості своєї валюти центральний банк скуповує іноземну валюту з оплатою її національною грошовою масою. Продаж валютних коштів здійснюється за рахунок валютних резервів центрального банку. Купівля іноземної валюти проводиться за рахунок коштів, що маються у розпорядженні центрального банку. При цьому куплена валюта як правило, використовується з метою поповнення валютних резервів.

Наприклад, розглянемо операції НБУ з проведення торгів доларами США на Українській міжбанківській валютній біржі (цифри умовні). З метою проведення інтервенцій з купівлі доларів США було витрачено 81,0 млн грн (для закупівлі 15 млн дол. США за середньозваженим курсом 5,4 грн за 1 дол. США). Таким чином попереджували виникнення можливості ревальвації гривні. При цьому збільшувалися страхові валютні резерви НБУ. Разом з тим, в певні дні переважали інтервенції на продаж доларів США (і відповідно купівлі гривні). Такі заходи проводилися з метою попередження девальвації вітчизняної грошової одиниці. На них було витрачено 2,4 млн дол. США (12,96 млн грн). Таким чином по американському долару за місяць утворилося сальдо інтервенцій у 12,6 млн дол. США на купівлю. Стосовно гривні таке сальдо становило 68,04 млн на продаж.

При проведенні дисконтної політики центральний банк шляхом підвищення облікової ставки має за мету зменшити попит комерційних банків на кредити, що надаються центральним банком. Результатом є зменшення суми кредитів (або здійснюється кредитна рестрикція). Такі операції, як правило, спричинюють скорочення грошової маси в обігу, збереження валютних резервів, підтримку курсу національної валюти і стимулювання залучення іноземних капіталів. І, навпаки, зниження облікової ставки центрального банку приводить до зростання обсягів кредитування економіки (кредитна експансія), що зумовлює збільшення грошової маси в обігу, підвищення ділової активності та зменшення надходження іноземного капіталу. Але в умовах, коли кредитна експансія виходить з-під контролю, такі процеси починають супроводжуватися стрімким зростанням інфляції.

Регулювання валютного курсу центральним банком важливе не тільки для розвитку ділової активності в країні, а й для проведення міжнародних економічних операцій. Так, коли здійснюється девальвація національної валюти, створюються більш сприятливі фінансові передумови для збільшення експортних операцій суб'єктами господарювання. Ревальвація вітчизняної валюти стимулює збільшення імпортних операцій. Варто звернути увагу на те, що ці процеси (ревальвації та девальвації валюти) не приводять до миттєвих змін в динаміці імпорту й експорту. За розрахунками експертів у результаті ревальвації внутрішня ціна на імпортні товари знижується повільніше, ніж зростають ціни на експортні товари. Тому протягом певного періоду такі зміни не погіршують торговий баланс країни.

Одним із інструментів регулювання грошово-кредитної системи НБУ є встановлення процентних ставок за своїми операціями. З метою впливу на основні макроекономічні показники розвитку країни НБУ використовує такі процентні ставки, як облікова, ставка рефінансування під час проведення тендеру, ломбардна ставка (ставка "овернайт") і ставки за розміщені депозитні сертифікати НБУ. Облікова ставка - це плата, яку встановлює центральний банк при наданні кредитів комерційним банкам та врахуванні цінних паперів до настання термінів їх оплати. За допомогою облікової ставки центральний банк визначає орієнтири для суб'єктів грошово-кредитного ринку щодо вартості залучених і розміщених грошових коштів. Ставка рефінансування відображає вартість кредитних ресурсів під час проведення тендерів з їх продажу. Ломбардна ставка використовується при наданні кредитів комерційним банкам для підтримки їх миттєвої ліквідності.

Величина облікової ставки має бути не менше, ніж на три процентних пункти вищою за рівень інфляції та залежить від потреби у грошових ресурсах, міграції капіталу, рівня інфляції, обсягу грошової маси в обігу, структури випущених платіжних засобів, процентних ставок за кредитами і депозитами комерційних банків та ін.

Характерним є те, що облікова ставка підвищується під час економічного зростання і залишається незмінною протягом періодів депресії та спаду.

Регулювання ринку цінних паперів в Україні покладено на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦП ФР). Виконують такі функції також інші державні органи, з метою координації діяльності яких створено Координаційну раду, яку очолює Голова ДКЦП ФР. Суб'єктами державного регулювання ринку фінансових послуг є Національний банк України, ДКЦП ФР і Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг. З метою координації їх діяльності передбачено проведення систематичних оперативних нарад (не рідше одного разу на квартал).

До основних форм державного регулювання ринку цінних паперів належать:

- регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників фондового ринку;

- видавання дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;

- реєстрація випуску цінних паперів та інформації про їх емісію;

- створення системи захисту прав інвесторів та контролю за дотриманням цих прав емітентами та професійними учасниками фондового ринку;

- встановлення правил і стандартів проведення операцій на ринку цінних паперів;

- контроль за ціноутворенням на фондовому ринку;

- інші форми.

ДКЦП ФР є державною структурою, підпорядкованою Президенту України і підзвітною Верховній Раді. До її складу входять центральний апарат і територіальні органи. Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку складається з Голови комісії та шести її членів. Голова і члени комісії призначаються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. При Комісії створена Консультаційно-експертна рада, яка розробляє рекомендації щодо проведення політики на ринку цінних паперів.

До складу управлінь Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України входять:

- Управління фінансування та бухгалтерського обліку;

- Контрольно-правове управління;

- Управління ліцензування діяльності ринку цінних паперів;

- Управління пруденційного нагляду;

- Управління регулювання та розвитку ринку цінних паперів;

- Управління звітності учасників ринку цінних паперів;

- Управління розвитку законодавства та взаємодії з державними органами;

- Управління корпоративних фінансів;

- Юридичне управління.

Державну комісія з регулювання ринку фінансових послуг України (ДКРРФПУ) створено в 1992 р. Основними об'єктами її діяльності є:

- ринок страхових послуг;

- надання недержавних пенсійних послуг;

- операції небанківських кредитних установ (кредитні спілки, ломбарди та ін.);

- діяльність фінансових компаній (лізингових, факторингових, довірчих);

- інші об'єкти.

Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:

- проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

- захист інтересів споживачів фінансових послуг;

- створення умов для розвитку ринків фінансових послуг;

- забезпечення однакових можливостей для доступу до ринків фінансових послуг;

- запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

- контроль за прозорістю і відкритістю ринків фінансових послуг;

- сприяння інтеграції у європейський та світовий ринки фінансових послуг;

- інші цілі.

Для забезпечення державного регулювання ринку фінансових послуг використовують різні форми, наприклад:

- ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

- нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ;

- нагляд за діяльністю фінансових установ;

- застосування засобів впливу на діяльність суб'єктів ринку фінансових послуг.

Державне казначейство України (ДКУ) створено в середині 1990-х pp. До цього операції з касового виконання державного бюджету виконували комерційні банки. Такий порядок виявив багато недоліків в управлінні державними коштами. До них, зокрема, можна віднести неповне та несвоєчасне перерахування коштів до державного бюджету, наявність неналежного контролю щодо використання державних видатків, затримання з виплати соціальних платежів (заробітна плата, пенсії та ін.), накопичення на поточних рахунках бюджетних установ залишків коштів та ін. Облік державних коштів у значній кількості банків стримував одержання оперативної інформації з метою прогнозування та управління доходами державного бюджету та державних цільових фондів.

З метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету та підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів Указом Президента України від 27 квітня 1995 р. засновано Державне казначейство України. Створення системи ДКУ як інструменту виконання бюджету відбувалося поетапно. У зв'язку з цим поступово здійснювався перерозподіл функцій управління державними коштами між банківською системою та органами державного управління. Так, в 1998 р. на казначейську систему виконання державного бюджету було переведено майже всі міністерства і відомства. Передавання обслуговування позабюджетних коштів бюджетних установ та організацій до ДКУ було здійснено в 1999 р. У 2000 р. проведено консолідацію коштів державного бюджету на рахунках Казначейства у Національному банку України. Починаючи з 2002 p., запроваджується казначейське обслуговування місцевих бюджетів.

Основними функціями ДКУ є:

- проведення операцій з державними коштами (касове обслуговування коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та державних цільових фондів);

- контроль за проведенням касових операцій з бюджетними коштами розпорядниками;

- організація обліку і надання звітності з руху державних коштів;

- управління залишками державних коштів на казначейських рахунках ДКУ;

- виконання інших функцій (розробка і затвердження нормативних актів з питань формування та використання державних коштів; відкриття рахунків для розпорядників державних коштів та ін.).

Функції ДКУ відображені на рис. 2.



З метою оптимізації управління бюджетними коштами всі бюджетні рахунки консолідуються на Єдиному казначейському рахунку, відкритому в НБУ. Введено також кореспондентські рахунки, через які здійснюються усі платежі за державними коштами. Відкриття кореспондентського рахунку ДКУ в НБУ надало можливість Казначейству стати учасником системи електронних платежів НБУ. Для проведення операцій з відділеннями ДКУ створено Внутрішню платіжну систему Державного казначейства України. Запроваджено також План рахунків бухгалтерського обліку бюджетних установ.

До складу ДКУ входить Центральний апарат і територіальні управління. Останні охоплюють 27 казначейських управлінь обласного значення та 684 територіальних відділення. Державне Казначейство України та його територіальні органи є юридичними особами. Очолює роботу ДКУ Голова, якого призначає на посаду та звільняє з неї Президент України за поданням прем'єр-міністра.

4. Функції Міністерства фінансів України

Міністерство фінансів - це один із провідних органів у системі державної виконавчої влади. Воно створене у більшості зарубіжних країн (ФРН, Канада, Японія, Швеція, Польща, Росія та ін.). У державах, таких як США, Велика Британія, ця структура має назву державного казначейства. В Україні перше фінансове відомство у складі виконавчої влади було створено у червні 1917 р. Центральною радою під назвою Генеральний секретаріат фінансів. В Українській Народній Республіці подібне відомство функціонувало під назвою Народне секретарство фінансів і було утворене 25 грудня 1917 р. та ліквідоване 1919 р. З 1919 по 1923 р. в Українській Радянській Соціалістичній Республіці не було власного фінансового відомства, а діяв уповноважений народного комісаріату РСФРР по Українській СРР. У 1923 р. було утворено Народний комісаріат фінансів УСРР. А в 1944 р. його було перейменовано на Міністерство фінансів Української РСР. Після проголошення незалежності України у складі уряду функціонує Міністерство фінансів України.

...