Сутність грошово-кредитної політики НБУ

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Сутність грошово-кредитної політики НБУ

Згідно до Закону України “Про Національний банк України” визначено: “грошово - кредитна політика -- комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу” [2].

Сама назва цієї політики як грошово-кредитної зумовлена двома чинниками, які традиційно використовувалися в регулятивній практиці центральних банків:

спрямуванням її на регулювання грошової маси (пропозиції грошей) через емісійний механізм;

забезпеченням регулювання пропозиції грошей через кредитний механізм [1 cт.383].

Але в сучасних умовах у практиці регулювання пропозиції грошей з'явився ще один (і досить могутній) чинник впливу на масу грошей - валютний механізм, що реалізується через валютну, в тому числі курсову, політику. Тому традиційна назва регулятивного механізму (грошово-кредитна політика) не відображає всієї різноманітності процесів, які там відбуваються. Зокрема, поза межами цієї назви залишаються процеси впливу на пропозицію грошей через валютний ринок і курсову політику. На цьому тлі видається більш логічною назва “монетарна політика”, яка широко застосовується в зарубіжній літературі. У межах такої назви можуть вільно співіснувати всі три складові регулятивного механізму: емісійно-грошова, кредитна і валютна.

Мета грошово-кредитної політики -- досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей (експансивна), а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження (рестрикційна).

Зміст грошово-кредитної політики визначається вищими законодавчими органами країни, а реалізується урядами, центральними банками та міністерствами фінансів [2]. Головний її суб'єкт в Україні - Національний банк

України (НБУ). Як передбачено Конституцією України (Ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє і затверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснює контроль за її проведенням. Реалізує ж завдання грошово-кредитної політики безпосередньо апарат НБУ в процесі своєї повсякденної діяльності.

Грошово-кредитна політика тісно пов'язана з бюджетною, податковою, валютною, зовнішньоекономічною. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, тому що девізна політика (купівля або продаж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу автоматично веде до зміни грошової маси в економіці.

Грошово-кредитна політика є і оперативним і гнучким доповненням політики бюджетної. Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно, -- на споживчий та інвестиційний попит.

Таким чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий темп інфляції) передбачає необхідність узгодженості й координації грошово-кредитної політики з іншими напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з напрямками кон'юнктурної політики.

банк грошовий комерційний

2. Характеристика інструментів грошово-кредитної політики

Інструменти грошово-кредитної політики -- це такі регулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженні центрального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики. Особливістю інструментів грошово-кредитної політики є те, що, застосовуючи їх, центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й у реальному та зовнішньому секторах.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики, які застосовуються центральними банками, досить широкий. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічної політики держави, ступеня відкритості її економіки, рівня розвинутості грошового ринку, особливостей національної банківської системи, традицій та конкретних обставин.

Інструменти грошово-кредитної політики умовно можна класифікувати за такими ознаками:

характер впливу на грошовий ринок;

спрямованість регулятивного впливу;

характер впливу на ліквідність банків;

періодичність використання.

За характером впливу на грошовий ринок інструменти грошово-кредитної політики поділяються на інструменти прямої дії (адміністративні) та опосередкованої, непрямої дії (ринкові).

Інструменти прямої дії -- це регулятивні заходи центрального банку, що мають форму обмежень, лімітів, директив. Вони спрямовані на обмеження сфери діяльності комерційних банків, зокрема визначають або обмежують ціни (процентні ставки) чи обсяги (кредитів). Яскравим прикладом застосування інструментів прямої дії є встановлення центральним банком для комерційних банків “кредитних стель”, тобто обмежень на обсяг кредитних вкладень.

Інструменти опосередкованої дії -- це регулятивні заходи впливу центрального банку на грошовий ринок шляхом формування на ринку відповідних умов, які визначають подальшу поведінку суб'єктів ринку. Інструменти опосередкованої дії ще називають ринковими, оскільки, застосовуючи їх, центральні банки проводять операції за ринковими цінами і на добровільних засадах. Застосування ринкових інструментів передбачає певний рівень їх регулювання. Так, у разі проведення операцій з цінними паперами на відкритому ринку центральний банк висуває певні вимоги і до учасників операцій і до цінних паперів, при рефінансуванні банків центральний банк визначає форми і методи рефінансування, зокрема порядок проведення кредитних тендерів.

Інструменти опосередкованої дії відрізняються більшою гнучкістю порівняно з інструментами прямої дії, вони більшою мірою притаманні ринковій економіці. У країнах з перехідною економікою, де значну роль відіграє державний сектор, а ринкові відносини та інститути ще недостатньо розвинуті, доцільно поєднувати опосередковані (ринкові) та прямі (адміністративні) інстру­менти грошово-кредитної політики.

Залежно від спрямованості регулятивного впливу інструменти грошово-кредитної політики поділяються на інструменти загальної спрямованості та селективні інструменти. Дія інструментів загальної спрямованості поширюється на всі банки, на грошовий ринок у цілому. Прикладом інструментів загальної спрямованості є процентна політика центрального банку. Установлюючи облікову ставку, центральний банк визначає вартість резервів, які комерційні банки можуть запозичити у центрального банку, у зв'язку з чим вплив облікової ставки поширюється на всю банківську систему, а отже, і на економіку в цілому. Дія селективних інструментів поширюється вибірково -- на окремі банки або їх групи, на певні види банківської діяльності, на регулювання окремих видів кредиту тощо. Так, на початку 90-х років Національний банк України застосовував селективну політику адресного рефінансування комерційних банків, яка передбачала рефінансування окремих банків і галузей економіки. На початку ХХІ ст. Національний банк віддає перевагу інструментам загальної спрямованості, наприклад відкриття для банків постійно діючої лінії рефінансування.

Залежно від характеру впливу на ліквідність комерційних банків розрізняють інструменти, спрямовані на підтримання ліквідності комерційних банків (наприклад, політика рефінансування комерційних банків, купівля центральним банком цінних паперів на відкритому ринку), та інструменти, спрямовані на вилучення (стерилізацію) надлишкової ліквідності (наприклад, розміщення центральним банком депозитних сертифікатів, проведення операцій “зворотного” репо). У країнах з розвиненою економікою для поглинання надлишкової ліквідності банківської системи центральні банки частіше використовують операції з цінними паперами на відкритому ринку. В країнах, що розвиваються, центральні банки віддають перевагу депозитним операціям. Так, НБУ емітує та розміщує серед комерційних банків власні депозитні сертифікати, які він використовує як інструмент оперативного вилучення ліквідності банківської системи у разі виникнення її надлишку для підвищення збалансованості попиту і пропозиції в різних секторах грошового ринку.

Залежно від періодичності використання інструменти грошово-кредитної політики поділяються на інструменти постійної дії та інструменти разового використання. Постійно діючі інструменти центральні банки використовують для проведення як активних, так і пасивних операцій.

До інструментів постійної дії можна віднести механізми рефінансування Центральним банком комерційних, обмеження в кредитуванні через встановлення процентних ставок, кредити овернайт - це кредит, який наданий банку Національним банком за оголошеною процентною ставкою через постійно діючу лінію рефінансування строком на один робочий день за умови укладення генерального кредитного договору між банком і Національним банком. До інструментів разового застосування відносять розміщення Центральним банком депозитних сертифікатів.

3. Аналіз використання Національним банком України інструментів грошово-кредитної політики

Розглянемо детальніше найбільш використовувані інструменти монетарної політики - облікова ставка, рефінансування, операції на відкритому ринку та норму резервування.

Облікова ставка (discount rate) - один із монетарних інструментів, за допомогою якого Національний банк України встановлює для банків та інших суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених і розміщених грошових коштів на відповідний період.

Облікова ставка центрального банку має особливий статус в економіці. Вона є ціною, за якою центральний банк емітує гроші в оборот у процесі первинної безготівкової (кредитної) емісії, що дає підстави вважати облікову ставку офіційною ціною грошей, на яку орієнтуються всі інші суб'єкти грошового ринку. Облікова ставка є базовою процентною ставкою щодо інших процентних ставок Національного банку України.

Підвищення рівня облікової ставки веде до подорожчання кредитів центрального банку для комерційних банків. У цьому випадку комерційні банки прагнутимуть компенсувати свої втрати, викликані зростанням облікової ставки, тобто подорожчанням кредиту, шляхом підвищення ставок за кредитами, яких вони надають суб'єктам економіки (позичальникам). Крім того, подорожчання кредитів центрального банку стримує попит на кредит з боку комерційних банків. У кінцевому підсумку підвищення рівня облікової ставки призводить до падіння обсягів рефінансування, зменшення грошової бази і звуження пропозиції грошей. Зниження центральним банком рівня облікової ставки має зворотний вплив. Воно стимулює зростання попиту на кредит з боку комерційних банків, веде до зростання обсягів рефінансування, збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей.

Аналіз динаміки облікової ставки в Україні змінювався, відповідно до тенденцій загального розвитку економіки країни. В другій половині 2008 року простежується тенденція до збільшення облікової ставки і на даному етапі вона досягає максимального свого значення за аналізований період. З 2010 по 2013 роки спостерігається незначна динаміка зміни облікової ставки. Її значення було в межах від 7,75 % до 6,5%. Зміни процентного значення облікової ставки представлені на рисунку 2.2.

Рисунок 2.1.2 Динаміка облікової ставки НБУ за 2008-2014 рр., %

За вище наведеними даними можна проаналізувати ситуацію, що склалась конкретно протягом 2008_2014 років.

Беручи до уваги макроекономічну ситуацію, в 2008 році посилювався вплив інфляційних чинників, після чого з метою забезпечення сталості грошово-кредитного ринку і створення більш сприятливих умов для залучення банками депозитних коштів населення, з 1 січня 2008 року Національний банк України підвищив рівень облікової ставки до 10,0 % річних, а з 30.01.2008 р. - до 12,0 % річних. Упродовж 2008 року Національним банком України проводилась процентна політика, спрямована на збільшення вартості національної валюти [21].

Процентна політика НБУ в 2009 році проводилась з урахуванням макроекономічної ситуації та здійснювались заходи, щоб забезпечити рівновагу на ринку грошово-кредитних ресурсів, достатній рівень ліквідності банківської системи, нівелювання девальваційного тиску та підтримки оптимального значення процентних ставок у відповідності до рівня інфляції. Процентна політика Національного банку України на початку року проводилась з метою створення стимулу для повернення коштів вкладників до банківської системи. Для стабілізації ситуації з ліквідністю та підвищення активності кредитування реального сектору економіки банками, поступово процентні ставки зменшувалися. Протягом 2009 року облікова ставка НБУ знижувалась аж двічі: у червні - з 12,0 до 11,0 % річних та у серпні - до 10,25 % річних, залишаючись до кінця року на цьому ж рівні.

У 2010 році Національний банк України здійснював збалансовану грошово-кредитну політику. Вона спрямовувалась на створення стимулів, з одного боку, для покращення ситуації реального сектору економіки та, з іншого, щоб запобігти формуванню постійних ризиків щодо стабільності національної валюти. Процентна політика Національного банку України в 2010 році проводилась з метою забезпечення рівноваги грошово-кредитного ринку, запобігання розбалансованості на валютному ринку та підтримки нормального рівня процентних ставок з урахуванням рівня інфляції. Протягом 2010 року облікова ставка Національного банку України знижувалася три рази і була встановлена на рівні 7,75 % річних.

Передумовами зменшення в 2010 році облікової ставки стали такі процеси: збільшення ВВП, обсягів виготовленої промислової продукції, профіцит зведеного сальдо платіжного балансу [22]. В 2011 році Національний банк України зберігає облікову ставку на тому ж рівні - 7,75 %.

Починаючи з 2012 року облікова ставка НБУ дорівнює 7,5 %. А найнижчий рівень облікової ставки протягом досліджуваного періоду характерний саме для 2013 року, коли п роцентна ставка досягла рівня 6,5% річних. Це пов'язано зі стабілізацією економічних процесів в Україні та скороченням інфляції. Такий рівень облікової ставки досить позитивний і для банків, і для фізичних та юридичних осіб також, тому що кредити стають дешевшими і це в свою чергу призводить до залучення більших обсягів коштів у галузі реального сектору економіки [23].

З 15 квітня 2014 року облікова ставка НБУ достигла позначки 9,5%, звісно це пов'язано з економічним становищем держави на сьогодні. Тобто з прискоренням інфляційних процесів, проявом кризових явищ та необхідністю мобілізувати більшу кількість грошових ресурсів у центральному банку.

Динамічний аналіз рівня процентних ставок за період 2008-2014 рр. показав, що в діях центрального банку чітко простежуються тенденція до здешевлення кредитних ресурсі. Національний банк України в цей період зменшував облікову ставку як головного індикатора на грошово-кредитному ринку для активізації процесів на грошово-кредитному ринку та стимулювання кредитної діяльності банків. Але у зв'язку з теперішньою не стабільною ситуацією в Україні облікова ставка зросла на два процентних пукти, що відповідно є причиною збільшення ставок по рефінансуванню банків.

На сучасному етапі, рішення Національного банку України щодо зміни процентних ставок показує негативні тенденції ринку грошово-кредитних ресурсів та значить можливе потенційне збільшення ціни на грошові ресурси, відображає збільшення ставок на фінансовому ринку взагалі.

Рівень облікової ставки центрального банку -- це одна із головних умов рефінансування комерційних банків, тобто забезпечення їх додатковими резервами на кредитній основі. Змінюючи рівень облікової ставки, центральний банк впливає на пропозицію грошей.

Політика рефінансування -- це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн. Під рефінансуванням розуміють забезпечення центральним банком комерційних банків додатковими резервами на кредитній основі, тобто запозиченими резервами. Ініціаторами рефінансування виступають комерційні банки. Вони звертаються до центрального банку у разі вичерпання можливостей поповнити свої резерви з інших джерел.

Для рефінансування центральний банк використовує кредити. Їх поділяють на три групи:

звичайний;

редисконтний;

ломбардний;

операції РЕПО.

Редисконтний кредит полягає в наданні комерційним банкам кредиту в обмін на цінні папери. Суть ломбардного в тому, що центральний банк дає кредит комерційним банкам під заставу цінних паперів[5]. Операції РЕПО - це купівля цінних паперів у комерційного банку на умові про зворотний їх викуп.

Для комерційних банків рефінансування в центральному банку -- це останній спосіб (остання надія) регулювання їхньої ліквідності, і центральний банк виступає для них у ролі кредитора останньої інстанції. Для центральних банків рефінансування комерційних банків -- це, по-перше, канал безготівкової емісії, а по-друге, -- спосіб запобігання банківській паніці. У випадку кризової ситуації на грошовому ринку центральний банк надає негайно додаткові резерви на кредитній основі тим банкам, котрі потребують їх найбільше. Слід при цьому відзначити, що центральні банки мають право, але не зобов'язані рефінансувати (кредитувати) комерційні банки, тому і комерційні банки повинні розуміти отримання кредитів як привілей, а не право.

Обсяги та структура кредитів рефінансування наданих НБУ, а також облікові ставки НБУ та середньо Зважені процентні ставки за кредитами рефінансування у 2007-2012 рр., подані в таблиці 1.

У 2007 p. в Україні простежувалося макроекономічне зростання, в т. ч. банківської системи, яка динамічно розвивалася. Процентні ставки на міжбанківському кредитному ринку були значно нижчими за ставки рефінансування НБУ. За таких умов, у 2007 р. обсяги рефінансування були незначними - лише 2,5 млрд грн.

У листопаді 2008 р. Нацбанком як рефінансування було виділено 40 млрд грн для 110 банків, і це зважаючи на те, що надлишкова ліквідність установ без урахування обов'язкових резервів становила 15,7 млрд грн 94 банки отримали так зване «рефінансування» на суму 28 млрд грн на термін понад один рік [4]. І уже у 2012 р. загальний обсяг кредитів рефінансування наближався до обсягу кризового 2008 р. та становив 97,6 млрд грн через поточну дефляційну динаміку. Виходячи з того, НБУ з метою підтримання цінової стабільності змушений був збільшувати обсяги операцій РЕПО та проводити тендери з рефінансуванняКрім того, в цей період банки зверталися до НБУ за рефінансуванням для підтримки короткострокової ліквідності, у т.ч. через підвищення її вартості на міжбанківському ринку [8].

У 2012 р. НБУ видавав нові кредити швидше, ніж банківська система погашала старі. Зауважимо, що великі суми рефінансування були видані проблемним банкам, які перебувають на етапі ліквідації [9, с. 37]. Це свідчить про нездатність НБУ своєчасно виводити з ринку проблемні банки, що негативно впливає на стабільність вітчизняної банківської системи. Примітно і те, що нові порції рефінансування часто отримують банки, що не повністю розрахувалися за старими боргами, але у великих обсягах купують ОВДП.

Раніше НБУ здійснював операції з рефінансування під облігації внутрішньої та зовнішньої позик, облігації підприємств, що вільно обертаються на ринку, та інших цінних паперів. Тепер НБУ розробив схему рефінансування, за якою депозитні сертифікати стають інструментом рефінансування. Це суттєво розширює можливості для рефінансування банків, хоча нині такий механізм є невигідним для банків через низьку процентну ставку (1-2%). НБУ також пропонує рефінансування під векселі підприємств-резидентів, авальовані Кабінетом Міністрів, наявних у портфелях цінних паперів банків, хоч, на нашу думку, тут є серйозний недолік - високий ризик при здійсненні операцій із векселями під приємств. Зараз НБУ при видачі рефінансування приймає в забезпечення до 100% балансової вартості ОВДП і лише до 70% вартості врахованих векселів [7].

За оцінками експертів, запропонована НБУ схема рефінансування відволікає кошти з реального сектора економіки і, отже, не виконує своєї основної функції, потребуючи значних коштів для її здійснення.

Тривалий час, коли обсяги рефінансування були порівняно невеликі - 10-15 млрд грн, така діяльність НБУ ще не дуже впливала на економіку. Однак у 2008-2009 рр. обсяги рефінансування перевищили 225 млрд грн і станом на початок 2014 р. сягнули 71,5 млрд грн [8]. Тому банки можуть вибірково претендувати на рефінансування за рахунок коштів НБУ. Щоб здійснити таку вибірку, необхідний час для оцінки фінансового стану установи.

Тому необхідне розроблення принципово нових схем рефінансування без залучен ня коштів НБУ. Для цього пропонується створити спеціальну державну комісію, наприклад на базі фонду гарантування вкладів, яка управлятиме активами і працюватиме з проблемними банками. При цьому не унеможливлено банкрутство окремих із них

Операції на відкритому ринку є інструментом монетарної політики, яким користуються усі розвинуті держави у світі. Сутність цього інструменту полягає у купівлі або продажі цінних паперів центральним банком для впливу на ресурсну базу комерційних банків. Вони проводяться у короткостроковому періоді.

Операції на відкритому ринку найбільш суттєво впливають на грошову масу. Як наслідок змінюється пропозиція грошей. Купівля на ринку призводить до збільшення грошовою маси. У свою чергу це призводить до збільшення пропозиції грошей. При продажі на відкритому ринку спостерігається зворотний процес [9].

Якщо центральний банк продає цінні папери комерційним банкам, то відбувається зниження надлишкових резервів банків, а депозитна база залишається стабільною [4].

Цей інструмент збільшує обсяг ресурсів банку та банківської системи загалам під час купівлі цінних паперів, а зменшує під час продажу. Це відбивається на вартості кредиту, обсязі попиту та розмірі грошової маси[4].

Здебільшого проводяться операції з паперами, які мають високу ліквідність. Зазвичай це казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобов'язання, облігації державних позик уряду та органів самоврядування, облігації деяких приватних компаній, які допущені до біржової торгівлі[14].

У світовій практиці широкого поширення набули прямі операції - це купівля або продаж на фондовому ринку цінних паперів [4].Вони характерні для таких країн як Канада, Японія, Англія. Прямі операції можуть бути як на первинному, так і на вторинному ринку. На первинному проводяться через нестачу розвитку фондового ринку. А на вторинному центральним банком забезпечується гнучкість у виборі часу та обсягів операції.

У таблиці 2.5 наведені обсяги операцій НБУ з цінними паперами на відкритому ринку.

Тaблиця 2.5 Обcяг опеpaцiй з pозмiщенням цiнних пaпеpiв нa вiдкpитому pинку НБУ зa 2005-2013 pp., млн. гpн.

Відсутність операцій НБУ з купівлі-продажу цінних паперів протягом 2005-2007 рр. можна пояснити ним, що в 2005 році Міністерство фінaнсів Укрaїни погaсило ОВДП, які знaходилися у влaсності і НБУ перестaв бути монополістом нa ринку ДЦП.

Крім прямих оперaцій з купівлі-продaжу ДЦП, до оперaцій нa відкритому ринку відносять тaкож оперaції з рефінaнсувaння під зaстaву цінних пaперів. Тaк, оперaції рефінaнсувaння бaнків НБУ, уключaючи угоди прямого РЕПО протягом 2005-2007 рр. мaли незнaчний обсяг.

В 2008 році спостерігaється знaчне збільшення рефінaнсувaння бaнків під зaстaву ДЦП. Це пов'язaно з тим, що в 2008 році рівень інфляції в Укрaїні зa період 2005-2013рр. був нaйбільшим, порядку 1,22, і НБУ шляхом використaння цього інструменту aкумулювaв ДЦП, щоб в подaльшому продaти їх нa внутрішньому ринку і тaким чином зменшити мaсу грошей в обороті і сповільнити темпи інфляції. Після 2008 року спостерігaється зменшення обсягів по цьому покaзникові до 2011 року.

В 2012 році обсяг здійснених оперaцій по цьому покaзникові був нaйбільший зa період 2005-2013 рр.

Оперaції із здійснення угод зворотнього РЕПО зa 2005-2013 рр. здійснювaл ися тричі у незнaчному обсязі.

Норми резервування. У сучасному розумінні мінімальні обов'язкові резерви - це інструмент грошово-кредитної політики, сутність якого полягає в установленні обов'язкової норми ресурсів, яку комерційні банки повинні зберігати в центральному банку у відсотках до залучених депозитів.

Мінімальні обов'язкові резерви як інструмент грошово-кредитної політики є важелем глибокого впливу на пропозицію грошей. Обов'язкове резервування покликане виконувати в економіці дві основні функції, а саме:

o засобу підтримання ліквідності комерційних банків;

o інструмента регулювання грошової маси в обігу. Первинною функцією мінімальних резервів є забезпечення ліквідності комерційних банків. Формування централізованого фонду коштів має слугувати надійним гарантуванням вкладів. У сьогоднішніх умовах роль цієї функції пов'язана із забезпеченням стабільності банківської системи, що сприяє як підтриманню неперервності функціонування платіжно-розрахункового механізму, так і зниженню ризикованості вкладів у банки і зменшенню збитків від їхніх банкрутств.

На сьогоднішній день ця функція трансформувалася і пов'язана із забезпеченням стабільності діяльності банківської системи в цілому, що сприяє, по-перше, підтриманню надійності платіжно-розрахункового механізму і, по-друге, зниженню рівня ризику банківських вкладень і мінімізації втрат у випадках банкрутства банків.

Центральний банк періодично змінює норму обов'язкового резервування залежно від ситуації на ринку і типу політики, що ним проводиться. За обмежувальної грошово-кредитної політики центральний банк вдається до підвищення норми обов'язкових резервів, що веде до зменшення кредитних можливостей комерційних банків і скорочення грошової маси в обігу.

За здійснення стимулювальної (експансивної) грошово-кредитної політики центральний банк знижує норму обов'язкових резервів, внаслідок чого більша частка ресурсів залишається в розпорядженні комерційних банків, що дає можливість збільшувати обсяги кредитування та веде до зростання грошової маси в обігу

Національний банк України, відповідно до Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України, використовує норматив обов'язкового резервування як один із інструментів реалізації грошово-кредитної політики з метою контролю за грошовими агрегатами через зниження (збільшення) грошового мультиплікатора. Зобов'язання виконувати резервні вимоги виникає у комерційному банку від моменту отримання ліцензії НБУ на право здійснення відповідних банківських операцій.

Нормативи обов'яз кового резервування та частота їх змін за певний період визначаються відповідно до завдань кредитної політики й змін макроекономічної та монетарної ситуації. Перегляд розміру норми обов'язкових резервів центральними банками в розвинених країнах відбувається зазвичай раз на 2 - 4 роки [2].

В Україні ж цю норму переглядають по кілька разів на рік (протягом 2013 р. нормативи обов'язкових резервів змінювались двічі). Також постійно поглиблюється диференціація коштів за видами валют, строками вкладу та суб'єктами, що здійснюють вклади (табл. 3).

У 2007 р. політика обов'язкових резервів була спрямована на посилення привабливості проведення операцій у національній валюті та поступове обмеження економічними методами обсягів залучення коштів за кордоном. Воно полягало у введенні з 20 листопада 2007 р. до складу зобов'язань, які підлягають обов'язковому резервуванню, коштів, залучених банками від фінансових установ і організацій нерезидентів та підвищенні коефіцієнтів резервування за кредитами, наданими в іноземній валюті [9].

У 2008 р. у частині регулювання вимог з формування банками обов'язкових резервів надалі вживалися заходи, які надають певні переваги у здійсненні операцій у національній валюті. Зокрем а, з 5 грудня 2008 р. норматив обов'язкового резервування за залученими коштами в національній валюті був установл ений на рівні нуля, тоді як за строковими коштами в іноземній валюті - 3%, а за коштами в іноземній валюті на вимогу - 5%. Надалі Національний банк посилив диференціацію вимог з обов'язкового резервування залежно від того, у якій валюті залучені кошти. З 05.01.2009 р. норматив обов'язкового резервування за строковими коштами в іноземній валюті збільшився до 4%, за коштами в іноземній валюті на вимогу - до 7% [10].

Протягом 2009 - 2010 рр. у зв'язку з кризою було посилено вимоги до формування банками обов'язкових резервів. Зокрема у серпні - вересня 2009 р. запроваджено вимогу щодо зберігання частини обов'язкових резервів, а в 2010 р. повного їх обсягу, на окремому рахунку в НБУ.

У 2011 р. нормат иви обов'язкового резервування було оптимізовано з метою створення більш преференційних умов залучення банками довгострокових коштів.

Протягом 2012 р. відбулося поступове вивільнення коштів обов'язкових резервів з окремого рахунку в Національному банку України [13, 14].

З 1 липня 2013 р. Національним банком України збільшено норми обов'язкових резервів за залученими коштами в іноземній валюті (крім російського рубля) з 9% до 10% за короткостроковими вкладами, з 3% до 5% за довгостроковими вкладами та з 10% до 15% за коштами на поточних рахунках домогосподарств (норма резервування за коштами на поточних рахунках нефінансових корпорацій залишилася не змінною на рівні 10%). З 30 вересня 2013 р. відбулося наступне підвищення норми обов'язкових резервів за довгостроковими депозитами в іноземній валюті, тоді як нормативи за коштами в національній валюті з кінця 2008 р. залишаються на рівні нуля.

У цілому можна говорити про те, що Національний банк України намагається проводити виважену кредитну політику, спрямовану на сприяння розвитку економіки через стимулювання кредитування, шляхом зниження вартості кредитних ресурсів для банків. Поступово знижуються облікова ставка та ставки за кредитами рефінансування, застосовуються більш гнучкі вимоги щодо формування банками обов'язкових резервів. Також діяльність НБУ спрямована на підвищення попиту на національну грошову одиницю, шляхом збільшення нормативів обов'язкового резервування за залученими коштами в іноземній валюті.

Размещено на Allbest.ru