Банкрутство та санація підприємств

Размещено на http://allbest.ru

ВСТУП

банкрутство фінансовий санація

Актуальність обраної теми випливає з того, що до недавнього часу для більшості суб'єктів господарювання процеси банкрутства були мало відомі. Лише в період реформування економіки (після ліквідації планового розподілу використання грошових ресурсів) відчутними стали такі економічні явища як нерентабельність, неплатоспроможність підприємств. Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання заборгованості постачальникам, держбюджету та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам. Кількість таких підприємств в економіці України неухильно зростає. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб'єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки (наприклад, сільське господарство, яке вже впродовж багатьох років перебуває в глибокій фінансовій кризі і де понад 85% господарюючих суб'єктів закінчують свою діяльність щорічно із збитками; в промисловості збитковим є кожне друге підприємство). На сьогоднішній день для більшості українських підприємств характерним є більш або менш однакове коло проблем:

- зміна економічного середовища, в якому вони існують;

- втрата традиційних ринків збуту власної продукції;

- зміна системи планування і, як результат - порушення ритмічності

виробничої діяльності;

- нестабільність правового поля.

Мета курсової роботи - дослідження механізму банкрутства та санації підприємства та пошук шляхів його удосконалення.

Завдання даної роботи:

• оцінка фінансового стану підприємства, її необхідність та показники;

• теоретичні основи фінансової санації підприємства;

• попередження фінансової кризи на підприємстві.

Об'єкт дослідження - банкрутство та санація підприємств

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВА

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Законом “Про підприємства в Україні” (ст.24,34). Порядок і умови визнання будь-яких юридичних осіб -- (суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів регулює спеціальний Закон України від 14 травня 1992 р. "Про банкрутство” (Відомості Верховної Ради України. -- Ст. 440).

Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний процес регулюється також і законодавством України про організацію та діяльність Арбітражного суду, а провадження у справах про банкрутство банків регулюється, крім того, з урахуванням вимог Закону “Про банки і банківську діяльність”.

Такі основні законодавчі акти про банкрутство, поняття якого містить стаття 1 Закону “Про банкрутство”. Це пов'язано з недостатністю активів у, ліквідній формі неспроможність юридичної особи -- суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для нього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.

Крім того, процес приватизації також призвів до корінної зміни принципів управління підприємством, зачепив основи його існування. В ході приватизації держава втратила роль адміністратора, передав її акціонерам (новим господарям) та виконавчому органу управління -- правлінню на чолі з головою. Саме ж підприємство опинилося в агресивному ринковому середовищі. З одного боку, вчорашні дружні колеги по галузі перетворилися на підступних конкурентів, з іншого -- на утворений ринок хлинула більш якісна та часто більш дешева продукції іноземних виробників. По суті, у багатьох підприємств, в наслідок приватизації, так і не з'явився реальний господар, зацікавлений в розвитку підприємства і в стабільній його роботі. Це далеко не повний перелік проблем, які для багатьох українських підприємств стали причиною банкрутства і ліквідації.

Щоб процеси банкрутства господарюючих суб'єктів завдавали найменшої шкоди економіці держава повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно мати відповідну зважену законодавчу базу.

Банкрутство підприємств - це наслідок глибокої фінансової кризи. Під / фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або брак у фірми потенціалу для успішного функціонування. З позиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його неспроможності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності. Фінансову кризу на підприємстві характеризують за трьома параметрами: джерела (фактори) виникнення; вид кризи; стадія розвитку кризи. Ідентифікація вказаних ознак уможливлює правильне визначення діагнозу фінансової неспроможності підприємства та підбір найефективніших санаційних заходів. Для цього передовсім необхідно ідентифікувати причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання. Фактори, які можуть зумовити фінансову кризу на підприємстві, заведено поділяти на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта -- активів у ліквідній формі -- не вистачить для їх задоволення.

Юридичним аспектом банкрутства полягає насамперед у тому, що в суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва.

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний правовий процес щодо суб'єкта підприємництва.

Суб'єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії -- суб'єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею2 Закону "Про підприємства в Україні", а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти пойменовані Законом "Про банкрутство” боржниками або банкрутами.

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом -- після того, як Арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

Закон “Про банкрутство” не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи -- збори, комітет -- необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор.

До недавнього часу для більшості суб'єктів господарювання процеси банкрутства були мало відомі. Лише в період реформування економіки (після ліквідації планового розподілу використання грошових ресурсів) відчутними стали такі економічні явища як нерентабельність, неплатоспроможність підприємств. Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання заборгованості постачальникам, держбюджету та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам. Кількість таких підприємств в економіці України неухильно зростає. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб'єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки (наприклад, сільське господарство, яке вже впродовж багатьох років перебуває в глибокій фінансовій кризі і де понад 85% господарюючих суб'єктів закінчують свою діяльність щорічно із збитками; в промисловості збитковим є кожне друге підприємство).

На сьогоднішній день для більшості українських підприємств характерним є більш або менш однакове коло проблем:

- зміна економічного середовища, в якому вони існують;

- втрата традиційних ринків збуту власної продукції;

- зміна системи планування і, як результат - порушення ритмічності виробничої діяльності;

- нестабільність правового поля.

Крім того, процес приватизації також призвів до корінної зміни принципів управління підприємством, зачепив основи його існування. В ході приватизації держава втратила роль адміністратора, передав її акціонерам (новим господарям) та виконавчому органу управління - правлінню на чолі з головою. Саме ж підприємство опинилося в агресивному ринковому середовищі. З одного боку, вчорашні дружні колеги по галузі перетворилися на підступних конкурентів, з іншого - на утворений ринок хлинула більш якісна та часто більш дешева продукції іноземних виробників. По суті, у багатьох підприємств, в наслідок приватизації, так і не з'явився реальний господар, зацікавлений в розвитку підприємства і в стабільній його роботі. Це далеко не повний перелік проблем, які для багатьох українських підприємств стали причиною банкрутства і ліквідації.

В цілому фактори, які є передумовою банкрутства підприємств можна згрупувати на зовнішні по відношенню до підприємства (економічні, політичні, демографічні, посилення міжнародної конкуренції, НТП, банкрутство боржників), на які воно не має можливості впливати або цей вплив дуже слабкий, та внутрішні (зростання дебіторської заборгованості, дефіцит власних оборотних коштів, неефективність фінансових вкладень, відсутність договірної дисципліни ' тощо), які безпосередньо залежать від організації роботи на самому підприємстві. Банкрутство підприємства є наслідком одночасного впливу на нього усіх цих факторів. Втім у розвинутих країнах з ринковою економікою, з стійкими політичною та економічною системами, банкрутства звичайно на 1/3 зумовлені зовнішніми факторами і на 2/3 -- внутрішніми.

Щоб процеси банкрутства господарюючих суб'єктів завдавали найменшої шкоди економіці, держава повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно мати відповідну зважену законодавчу базу. Серед законодавчих актів, які регулюють відносини власності значне місце належить ЗУ “Про власність”, Земельному кодексу, ЗУ “Про банкрутство підприємств” та іншим законам економічного блоку, які чекають прийняття їх ВРУ. ЗУ “Про банкрутство”, прийнятий у травні 1992 р., не відповідав вимогам економіки і мав ряд істотних недоліків. Головний з яких - його спрямованість не на санацію і поліпшення платоспроможності підприємств, а на їх ліквідацію. Зокрема, Законом було передбачено досить прості причини визнання підприємства банкрутом. Для прийняття арбітражним судом рішення про фінансову неплатоспроможність або про загрозу її виникнення, кредиторам достатньо було подати до судових органів інформацію щодо фінансово-майнового стану боржника. Розгляд справ затягувався, зазвичай, на кілька місяців (Закон не регламентував строки здійснення процедури банкрутства та граничні строки ліквідації підприємства-банкрута), в наслідок чого, як свідчить досвід, кредитор нерідко сам опинявся у становищі банкрута. Адже найчастіше виявлялося, що відшкодувати його втрати нічим, оскільки основні фонди боржника фізично і морально зношені, обігових коштів немає, доходи від реалізації майна мізерні.

В результаті недосконалості Закону з питань повернення боргів неплатоспроможними підприємствами, відсутності чіткості в процедурі укладання мирової угоди та умов прощення безнадійної до стягнення кредиторської заборгованості в господарських взаємовідносинах між суб'єктами підприємницької діяльності відбулося різке збільшення числа позовних заяв до арбітражних судів щодо оголошення боржників банкрутами Кількість порушених справ за 1996-99 рр. зросла майже в 2 рази, а кількість винесених постанов про визнання банкрутом -- в 3,7 рази. Через основний недолік Закону -- обмеженість реорганізаційних процедур як з боку боржника, так і з боку кредиторів -- ліквідаційні комісії були вимушені подавати арбітражним судам свої рішення про ліквідацію боржника як юридичної особи. Відтак кількість справ, завершених із затвердженням ліквідаційного балансу зросла з 1996 по 99 рр. в 5,1 разів і на кінець 1999 р. становила 70% до числа постанов про визнання суб'єктів господарювання банкрутами. В той же час число справ, припинених із затвердженням умов санацій зменшилося на 64%.

Отже, як бачимо, Закон, який був покликаний впорядковувати процеси банкрутства як механізму реформування відносин власності та структурної перебудови української економіки, перетворився на додатковий фактор руйнації її господарського комплексу.

Але банкрутство - це один з ключових елементів ринкової економіки і інститут розвиненої системи громадянського та торговельного права, це механізм, який дає можливість уникнути катастрофи та вигідно розпорядитися засобами. Ситуація банкрутства підприємств є типовою для економіки не лише країн, що розвиваються, а й будь-якої з розвинутих країн. Зокрема, у країнах Євросоюзу щороку банкрутує значна кількість підприємств і підприємців - з кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишаються 20-30. У СТТІА в 1998 р. збанкрутувало близько півмільйона підприємств і понад сто тисяч фізичних осіб.

І незважаючи на банкрутство частини фірм, економіка європейських країн розвивається із передбачуваними темпами, що пояснюється тим, що законодавство і процедури банкрутства використовуються у них в першу чергу для оздоровлення економіки. Для України такі умови були створені після прийняття ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30.06.99 р. №784-ХІУ, який набрав чинність з 1 січня 2000 р. (для сільськогосподарських товаровиробників - з 1 січня 2004р.).

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не майно, а сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недоторканність. Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торговому законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банкрутство.

Закон «Про банкрутство» повинен виконувати три основні функції:

1.Служити механізмом запобігання непродуктивному використанню активів підприємств.

2.Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову реорганізацію.

3.Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про банкрутство» під банкрутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом¹.

Рис. 1.1. Проходження справи про банкрутство підприємства

На рис. 1.1. зображено хід арбітражного процесу за порушення справи про банкрутство підприємства-боржника в Україні. Підставою для порушення справи про банкрутство підприємства є письмова заява будь-кого з кредиторів боржника, органів державної податкової служби або контрольно-ревізійної служби до арбітражного суду. Кредитор може звернутися із такою заявою, коли дебітор неспроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги. Крім того, боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи за його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове та майнове становище.

До боржника арбітражний суд може застосовувати такі типи процедур:

а) реорганізаційні (санаційні);

б) ліквідаційні;

в) мирову угоду.

До реорганізаційних процедур належить зовнішнє управління майном, санація та реорганізація (реструктуризація) підприємства. До ліквідаційних процедур відносять примусову ліквідацію підприємства-боржника на ухвалу арбітражного суду та добровільну ліквідацію підприємства під контролем кредиторів. Мирова угода укладається між боржником та кредиторами.

Арбітражний суд визнає боржника банкрутом за відсутності пропозицій щодо проведення санації або незгоди кредиторів з її умовами. У постанові про визнання боржника банкрутом арбітражний суд призначає також ліквідаторів (ліквідаційну комісію) -- представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного майна, якщо банкрутом є державне підприємство.

З моменту визнання боржника банкрутом:

• припиняється підприємницька діяльність боржника;

• до ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута й усі його майнові права та обов'язки;

• вважаються такими, що минули, строки всіх боргових зобов'язань банкрута;

припиняється нарахування пені та відсотків на всі види заборгованості банкрута.

Суттєвим є те, що арбітражний суд на подання боржника, розпорядника майна або кредиторів може визнати недійсною будь-яку операцію з продажу майна боржника, здійснену протягом трьох місяців до початку провадження справи про банкрутство, якщо її здійснено в інтересах зв'язаної з боржником особи. Крім того, може бути анульовано будь-яку угоду боржника щодо продажу майна чи прийняття боргових зобов'язань протягом одного року до початку провадження справи про банкрутство, якщо продаж майна здійснено з метою приховування цього майна або несплати боргів, коли боржник в результаті угоди отримав набагато менше, ніж становить реальна ціна майна, а також тоді, коли боржник на момент укладання угоди вже був фактично неплатоспроможним чи став таким унаслідок виконання цієї угоди.

Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) оцінює наявне майно ліквідовуваного підприємства, проводить роботу зі стягнення дебіторської заборгованості й розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу мають бути підтверджені' аудитором (аудиторською фірмою), за винятком тих організацій, що повністю утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.

На жаль, для України характерною є ситуація, коли ліквідаційна комісія складається з представників банків-кредиторів, енергетичних компаній та податкових адміністрацій. Вони, як правило, абсолютно не заінтересовані у «збереженні» боржника, і вся їхня діяльність спрямована на продаж найліквіднішої частини майна -- того, на чому базується вся діяльність підприємства. Кошти, виручені від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення претензій кредиторів. При цьому, у першу чергу, покриваються витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та з роботою ліквідаційної комісії, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

У другу чергу, виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства - банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства або виплат на акції трудового колективу).

У третю чергу, задовольняються вимоги щодо державних і місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету, вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення.

У четверту чергу, задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою.

Насамкінець задовольняються вимоги членів трудового колективу щодо повернення їхніх внесків до статутного фонду підприємства та інші вимоги.

Слід зазначити, що вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої. Коли майна бракує для повного задоволення всіх вимог однієї черги, претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові сумі.

Претензії, виявлені й заявлені після закінчення встановленого строку, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після задоволення першочергових претензій, а також претензій, заявлених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Погашеними вважаються також претензії, не визнані ліквідаційною комісією (органом, що проводить ліквідацію), а також ті, щодо яких кредитори протягом місячного строку від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не подадуть відповідних позовів до суду (арбітражного суду). Безнадійна заборгованість, яка залишилася непогашеною після розподілу активів дебітора, оголошеного банкрутом на ухвалу арбітражного суду, покривається за рахунок страхового резерву та включається до складу валових витрат кредитора.

Майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів і членів трудового колективу, використовується відповідно до рішення власника. У разі реорганізації підприємства його права та обов'язки переходять до правонаступників. Якщо внаслідок повної ліквідації підприємства власники корпоративних прав, емітованих таким підприємством, одержують засоби або майно, вартість яких перевищує балансову (номінальну) вартість таких корпоративних прав, сума збитків відноситься на валові витрати власника, але не раніше повної ліквідації підприємства-емітента. Підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України.

На підставі результатів своєї діяльності ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс і подає його на затвердження до арбітражного суду. Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи -- банкрута. Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, надалі він вважається вільним від боргів і може продовжити свою підприємницьку діяльність.

РОЗДІЛ 2. ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ САНАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ, ЇЇ ФОРМИ

Заходи, спрямовані на оздоровлення фінансової системи України, можуть дати позитивні результати лише за умови санації фінансів базової ланки економіки -- підприємств промислової галузі. Висока собівартість продукції вітчизняного виробництва та істотне зменшення попиту на неї стали головними причинами фінансової кризи переважної більшості українських підприємств .

В умовах дії ринкових відносин суб'єкти господарювання мають постійно адаптуватися до змін попиту: розширювати асортимент, поліпшувати кість, знижувати собівартість та ціни, оптимізувати структуру витрат. Проте вітчизняні підприємства не змогли безболісно перейти від „ринку продавця”, кий дів за адміністративної системи господарювання, до „ринку покупця”. Керівники багатьох суб'єктів господарювання за браком належної кваліфікації (або зумисне) довели свої підприємства до межі банкрутства.

Однією з негативних тенденцій, яка є наслідком незадовільного фінансового стану більшості вітчизняних підприємств, є катастрофічне зростання кредиторської і дебіторської заборгованості на підприємствах.

Зауважимо, що банкрутство та ліквідація підприємства означають не лише збитки для його акціонерів, кредиторів, виробничих партнерів, споживачів продукції, а й зменшення податкових надходжень до бюджету, зростання безробіття, що зрештою може стати одним із чинників макроекономічної нестабільності. Істотним є те, що серед підприємств, справи про банкрутство яких перебувають на розгляді, значний відсоток становлять такі, що тимчасово потрапили в скрутне становище. Вартість їхніх активів набагато вища за кредиторську заборгованість. За умови проведення санації (оздоровлення) чи реструктуризації ці підприємства можуть розрахуватися з боргами і продовжити діяльність. Проте через недосконале законодавство, відсутність належного теоретико - методичного забезпечення санації, дефіцит кваліфікованого корпоративних прав, сума перевищення включається в оподатковуваний дохід таких осіб. Коли сума засобів або вартість одержаного майна є меншою за номінальну вартість фінансового менеджменту, брак державної фінансової підтримки виробничих структур та з інших суб'єктивних і об'єктивних причин багато з потенційно життєздатних підприємств, у тому числі тих, що належать до пріоритетних галузей народного господарства України, стають потенційними банкрутами.

У ринковій економіці банкрутство підприємств -- нормальне вище.

Банкрутство підприємств -- це наслідок глибокої фінансової кризи, система заходів щодо управління кою не дала позитивних результатів.

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою, к правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність у цього підприємства потенціалу для успішного функціонування.

Фінансову кризу на підприємстві характеризують трьома параметрами:

1. джерелами (факторами) виникнення;

2. видом кризи;

3. стадією її розвитку.

Ідентифікація цих ознак дає змогу правильно діагностувати фінансову неспроможність підприємства та дібрати найефективніший каталог санаційних заходів.

Для вибору найефективніших форм санації, прийняття правильних рішень щодо усунення негативних процесів передовсім необхідно ідентифікувати причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання.

Фактори, які можуть призвести до фінансової кризи на підприємстві, поділяють на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).

Головними екзогенними факторами фінансової кризи с підприємстві можуть бути:

• спад кон'юнктури в економіці в цілому;

• зменшення купівельної спроможності населення;

• значний рівень інфляції;

• нестабільність господарського та податкового законодавства;

• нестабільність фінансового та валютного ринків;

• посилення конкуренції в галузі;

• криза окремої галузі;

• сезонні коливання;

• посилення монополізму на ринку;

• дискримінація підприємства органами влади та управління;

• політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств -- постачальників сировині (споживачів продукції);

• конфлікти між засновниками (власниками).

Вплив зовнішніх факторів кризи має здебільшого стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або недосконало функціонує система раннього попередження та реагування, одним із завдань якої є прогнозування банкрутства.

Можна назвати багато ендогенних факторів фінансової кризи. З метою систематизації їх можна згрупувати в перелічені далі блоки.

• Низька кість менеджменту;

• Дефіцити в організаційній структурі;

• Низький рівень кваліфікації персоналу;

• Недоліки у виробничій сфері;

• Прорахунки в галузі постачання;

• Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції;

• Прорахунки в інвестиційній політиці;

• Брак інновацій та раціоналізаторства;

• Дефіцити у фінансуванні;

Відсутність або незадовільна робота служб контролінгу (планування, аналіз, інформаційне забезпечення, контроль).

Загалом усі названі причини кризи досить тісно взаємопов'язані, становлять складний комплекс причинно-наслідкових зв'язків. Безперечно, досліджуючи те чи інше підприємство, той чи інший випадок фінансової кризи, можна виокремити певні специфічні причини фінансової неспроможності, але по суті вони зводяться до щойно перелічених.

Типові наслідки впливу зазначених причин і факторів на фінансово- господарський стан підприємства такі:

• втрата клієнтів і покупців готової продукції;

• зменшення кількості замовлень і контрактів із продажу продукції;

• неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;

• підвищення собівартості та різке зниження продуктивності праці;

• збільшення розміру неліквідних оборотних засобів і наявність наднормативних: запасів;

• виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і підвищення плинності кадрів;

• підвищення тиску на ціни;

• істотне зменшення обсягів реалізації і, як наслідок, недоодержання виручки від реалізації продукції.

Розрізнюють три види кризи:

1. стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху);

2. криза прибутковості (перманентні збитки вихолощують класний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);

3. криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

Між розглядуваними видами кризи існують тісні причинно-наслідкові зв'язки: стратегічна криза спричинює кризу прибутковості, яка, у свою чергу, приводить до втрати підприємством ліквідності. Зумовлене зовнішніми та внутрішніми факторами зменшення обсягів реалізації продукції призводить, з одного боку, до зниження прибутковості та до збитковості, а з іншого -- до зниження рівня ліквідності та платоспроможності. Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є непомірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.

Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація: глибини фінансової кризи. Існують Іри фази кризи:

1 .фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його на режим антикризового управління);

2. фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;

3. кризовий стан, кий не сумісний подальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.

Ідентифікація фази фінансової кризи є необхідною передумовою правильної та своєчасної реакції на неї.

Найдійовішим засобом запобігання банкрутству підприємства є фінансова санація. Термін «санація» походить від латинського „Бапаге” -- оздоровлення, видужання. Економічний словник тлумачить це поняття як систему заходів, здійснюваних для запобігання банкрутств промислових, торговельних, банківських монополій, визначаючи, що санація може відбуватися злиттям підприємства, яке перебуває на межі банкрутства, з потужнішою компанією; випуском нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшенням банківських кредитів і наданням урядових субсидій; перетворенням короткострокової заборгованості в довгострокову; повною або частковою купівлею державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства .

Вважаємо, що наведене в словнику тлумачення цілей санації та механізму її проведення, перелік санаційних заходів не є достатньо чіткими. Адже попередження банкрутства ще не означає оздоровлення та повного виходу підприємства з фінансової кризи. Наведений перелік заходів є неповним і не розкриває принципових методологічних підходів до вибору тих чи інших форм санації.

Деякі з вітчизняних авторів (наприклад, І. А. Бланк) із санацією ототожнюють лише заходи щодо фінансового оздоровлення підприємства, які реалізуються з допомогою сторонніх юридичних, а також фізичних осіб і спрямованих на попередження оголошення підприємства-боржника банкрутом і його ліквідації. Із цим не можна погодитись, оскільки мобілізація внутрішніх фінансових резервів є невід'ємною складовою процесу оздоровлення будь-кого підприємства./

М.І. Титов у монографії, присвяченій матеріально-правовим та \ процесуальним аспектам банкрутства, пропонує дати таке законодавче визначення санації: санація -- це оздоровлення неспроможного боржника, надання йому фінансової допомоги з боку власника майна, кредиторів та інших юридичних і фізичних осіб (у тому числі зарубіжних), спрямованих на підтримку діяльності боржника і запобігання його банкрутству .

Це визначення також тяжіє до розуміння санації к інституту зовнішньої фінансової підтримки боржника.

Згідно із Законом України «Про банкрутство» від 1992 р., під санацією ' розуміється задоволення вимог кредиторів і виконання зобов'язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами, у тому числі кредитором, що добровільно бере на себе задоволення зазначених вимог та виконання відповідних зобов'язань. Отже, згідно з таким підходом санація за своєю правовою основою є лише інститутом переведення боргу. Проте з цим аж ніяк не можна погодитися.

Нова редакція Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», прийнята у 1999 році, розрізняє поняття «санація» та «досудова санація». У цьому документі санація розглядається к система заходів, передбачених процедурою провадження справи про банкрутство з метою запобігання ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації боргів та капіталу і (або) зміною організаційної та виробничої структури боржника. Досудова санація -- система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, здійснюваних власником боржника, інвестор, з метою запобігати його ліквідації, вдавшись до реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів у межах чинного законодавства до початку порушення справи про банкрутство. Недоліки наведених визначень санації також цілком очевидні.

Своє тлумачення поняття «санація» має і Національний банк України: режим фінансової санації -- це система не примусових і примусових заходів, спрямованих на збільшення обсягів капіталу до необхідного рівня протягом визначеного періоду з метою відновлення ліквідності та платоспроможності й усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності або скрутного фінансового стану, а також наслідків цих порушень.

У Законі України «Про страхування» ми знаходимо також «оригінальне» тлумачення терміна «санація». Згідно із цим Законом примусова санація страхової компанії передбачає:

*проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності ' страховика, у тому числі обов'язкової аудиторської перевірки;

*встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю;

*встановлення обов'язкового для виконання графіка здійснення розрахунків зі страхувальниками;

*прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика.

На нашу думку, зазначений підхід до розуміння сутності санації є надто одностороннім і не витримує жодної критики.

Із наведеного широкого спектра думок щодо сутності поняття санації можна синтезувати єдине визначення, яке має ввібрати в себе раціональне зерно кожного з наведених варіантів. На нашу думку, таким можна вважати визначення, дане відомими зарубіжними економістами (Н. Здравомислов, Б. Бекенферде, М. Гелінг), провідними фахівцями у питаннях виведення підприємств із фінансової

кризи: санація -- це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості і конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді. Тобто санація -- це сукупність усіх можливих заходів, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення.

Подане визначення втілює комплексний підхід до розглядуваного поняття, є універсальним і всебічно висвітлює економічну сутність санації підприємств. Для повнішого розкриття змісту санації слід конкретизувати види заходів, які проводяться в межах фінансового оздоровлення суб'єктів господарювання.

Особливе місце у процесі санації посідають заходи фінансово-економічного характеру, які відбивають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств.

Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики або на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі.

Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно правових форм бізнесу, підвищення кості менеджменту, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу тощо. У цьому контексті розрізняють два види санації:

1 .Санація зі збереженням існуючого юридичного статусу підприємства- боржника.

2.Санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного статусу санованого підприємства (реорганізація).

Виробничо-технічні санаційні заходи пов'язані насамперед з модернізацією та оновленням виробничих фондів, зі зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу, поліпшенням кості продукції та зниженням її собівартості, вдосконаленням асортименту продукції, що випускається, пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.

Оскільки санація підприємства пов'язана, к правило, зі скороченням зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального характеру. Особливо це стосується фінансового оздоровлення підприємств-гігантів або підприємств-міст. В такому разі звільнення працівників може призвести до соціальної нестабільності в регіоні. Саме тому слід вести помірковану політику звільнення у взаємозв'язку із реалізацією соціального плану проекту санації. Тут можуть бути передбачені такі заходи, як створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць, додаткові виплати з безробіття, надання звільненим працівникам позик тощо.

На практиці досить часто із санацією ідентифікується поняття «реструктуризація». Реструктуризація суб'єкта господарювання -- це проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на зміну його структури, системи управління, форм власності, організаційно - правових форм, які здатні відновити прибутковість, конкурентоспроможність та ефективність виробництва.

Можна стверджувати, що „санація” є ширшим поняттям, ніж „реструктуризація”. Реструктуризацію доцільно розпочинати на ранніх стадіях кризи. Вона спрямована переважно на подолання причин стратегічної кризи та кризи прибутковості. А санація включає в себе к реструктуризацію (заходи щодо відновлення прибутковості та конкурентоспроможності), так і заходи фінансового характеру (спрямовані на відновлення ліквідності та платоспроможності).

В економічній літературі часто згадується концепція швидкого виявлення фінансової кризи та радикальних санаційних дій («Primat des Handelns»).

Прихильники цього напрямку (здебільшого економісти-практики) не враховують, що в разі його вибору не залишається часу для досконалого дослідження причин кризи та розробки оптимальної санаційної стратегії. На противагу цим поглядам теоретики додержують думки, що цейтнот у підготовці санаційних заходів -- основний фактор майбутніх невдач, оскільки втрачається шанс для розробки імпровізованих та гнучких дій.

На методи та форми проведення санації вплинули розвиток економічної теорії; еволюція ролі держави як регулятора ринкової економіки; макроекономічні зміни в країнах колишнього соціалістичного блоку та зумовлений цими змінами трансформаційний спад; нові підходи до приватизації (реприватизації) підприємств. Вивчаючи теоретичну і практичну базу санації підприємств, ознайомлюємося з основними проблемами, що становлять предмет досліджень зарубіжних економістів у цій галузі. Предметом дискусій провідних учених Німеччини, США, Великобританії є питання, пов'язані з методами прогнозування банкрутства підприємств, класифікацією фінансових джерел санації та послідовністю їх мобілізації; змістом контролінгу санації, порядком проведення санаційного аудиту; формами та розмірами державної фінансової підтримки підприємств; санаційними пріоритетами; швидкістю фінансового оздоровлення; приватизаційними аспектами санації підприємств тощо.

Форми фінансової санації:

Головною метою фінансової санації є мобілізація фінансових ресурсів для:

1. Відновлення (поліпшення) платоспроможності та ліквідності.

2. Формування фінансового капіталу для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Сукупний капітал підприємства складається з власного та позичкового капіталу. Таким чином, фінансування санації може здійснюватися за рахунок власних коштів підприємства (самофінансування), фінансових засобів власників, за допомогою кредиторів і, у виняткових випадках, за рахунок державної фінансової підтримки. Санація може бути спрямована на реструктуризацію активів або на реструктуризацію пасивів. За формальними ознаками розрізняють два види санації:

а) санація без залучення додаткових фінансових ресурсів на підприємство:

б) санація із залученням нового фінансового капіталу.

У першому випадку санація може здійснюватися в таких формах:

* зменшення номінального капіталу підприємства;

* конверсія власності в борг;

* конверсія боргу у власність;

* пролонгація строків сплати заборгованості;

* добровільне зменшення заборгованості;

* самофінансування.

Санація із залученням нового фінансового капіталу може набирати таких форм:

* альтернативна санація;

* зменшення номінального капіталу з наступним його збільшенням (двоступінчаста санація);

* безповоротна фінансова допомога власників;

* безповоротна фінансова допомога персоналу;

* емісія облігацій конверсійного займу;

* залучення додаткових позик.

За джерелами мобілізацій фінансових ресурсів розрізняють автономну санацію (власні кошти підприємства та капітал його власників) та зовнішню санацію (кошти кредиторів та держави). Виділяють окремий вид санації підприємств - з допомогою державної фінансової підтримки. Фінансування державою санаційних заходів може здійснюватися на поворотній або безповоротній основі. Крім того, в окремих випадках держава може вдатися до непрямих методів сприяння санації суб'єктів господарювання: податкові пільги, створення особливих умов підприємницької діяльності і т.д.

Якщо в балансі підприємства за результатами звітного року відображено непокриті збитки минулих років (чи збитки звітного року), то треба приймати рішення про джерела покриття цих збитків. Щодо цього у науковій літературі з питань санації дуже часто трапляється поняття "чистої санації". Чиста санація полягає в санації балансу неспроможного підприємства. Вона спрямована на формальне покриття зазначених у балансі збитків.

РОЗДІЛ 3. МЕХАНІЗМ ФІНАНСОВОЇ САНАЦІЇ

Економічно розвинуті країни по-різному вирішують проблеми санації та банкрутства підприємств відповідно до особливостей економічного й соціального розвитку, принципів побудови національних фінансових систем та їхніх складових - фінансів підприємств. Цілісною системою проведення фінансового оздоровлення окремого підприємства є так звана класична модель санації, яка широко використовується як основа для розробки механізму фінансової санації конкретних суб'єктів господарювання в країнах із розвинутою ринковою економікою.

Згідно з класичною моделлю санації процес фінансового оздоровлення підприємства починається з виявлення (ідентифікації) фінансової кризи. Наступним етапом санації е проведення причинно-наслідкового аналізу фінансової кризи. На підставі комплексного аналізу господарської діяльності підприємства визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, вид кризи, її глибина та якість фінансового стану фірми.

Під час аналізу здійснюється експертна діагностика фінансово - господарського стану підприємства, визначаються його сильні та слабкі сторони. На підставі результатів причинно-наслідкового аналізу, згідно з класичною моделлю санації, робиться висновок про санаційну спроможність підприємства, а відтак - про доцільність чи недоцільність санації даної господарської одиниці. Якщо підприємство перебуває в глибокій кризі, не сумісній із дальшим його існуванням, то приймають рішення про консервацію та ліквідацію суб'єкта господарювання. Інакше санація означатиме лише відстрочку часу ліквідації підприємства і нічого, крім додаткових збитків, власникам та кредиторам не дасть. Ліквідація може здійснюватися на добровільній основі або в примусовому порядку.

У разі, коли підприємство має справді реальні надії на виправлення становища, приймають рішення про розробку санаційної концепції з метою проведення фінансового оздоровлення, з одночасним визначенням цільових орієнтирів. Що раніше на санаційне спроможному підприємстві розпочнеться санація, то більші шанси на її успіх. У разі прийняття рішення на користь санації слід здійснити невідкладні заходи щодо поліпшення ліквідності, платоспроможності підприємства та оптимізації структури капіталу в напрямку зменшення питомої ваги кредиторської заборгованості. З цією метою доцільно реалізувати так звану шокову (СгасЬ) програму.

Окремим аналітичним блоком у класичній моделі є формування стратегічних цілей та тактики проведення санації. За визначення цілей санації слід ураховувати, що кожне підприємство має обмежені ресурси, обмежені можливості збуту продукції та мусить провадити свою діяльність у рамках правового поля відповідної держави. Цілі мають бути реальними та придатними для кількісного (чи якісного) вимірювання. Головною стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності підприємства в довгостроковому періоді. Для досягнення цієї мети слід узгодити тактичні цілі, а саме:

* сферу діяльності, асортимент продукції та її споживачів;

* основні вартісні цільові показники (виручка, прибуток, ліквідність тощо).

Лише за умови досягнення консенсусу щодо тактичних цілей між сторонами, відповідальними за прийняття рішень, можна досягти головної стратегічної мети санації.

Стратегія - це, власне, узагальнена модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Конкретні оперативні заходи в санаційній стратегії не відображаються. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних вигод, які б забезпечили компанії високу рентабельність. Суть її полягає у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень. Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств повинен своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати обєктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод під час ' здійснення оздоровчих заходів. Дійову допомогу тут може надати оперативний санаційний контролінг, який синтезує інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції. Завданням санаційного контролінгу є контроль за ходом реалізації плану санації, ідентифікація оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод. Відповідно до вибраної стратегії розробляється програма санації, тобто система запрогнозованих, взаємозв'язаних заходів, спрямованих на виведення підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації.

Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обгрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту.

РОЗДІЛ 4. МЕТОДИ ДІАГНОСТИКИ БАНКРУТСТВА

Невід'ємною рисою підприємництва в ринковій економіці є ризик, пов'язаний з можливістю банкрутства підприємства. Ризик поширюється не тільки на особу чи фірму, що понесли збитки як результат своєї господарської діяльності, але і на осіб, що надали їм засоби в тій чи іншій формі (через купівлю акцій, комерційний чи грошовий кредит і т.п.).

Очевидно, не викликає сумнівів той факт, що, чим раніш буде виявлена тенденція, що веде підприємство до банкрутства, і, відповідно, чим раніш будуть початі визначені процедури по порятунку підприємства, тим більше імовірність виходу группї з кризи. Отже, виникає питання про визначення показників, здатних прогнозувати розвиток подій на ранніх стадіях.

У той час як інститут банкрутства давно і з успіхом працює за рубежем, у нашій країні ця проблема стала актуальної тільки порівняно недавно. Оскільки система, що існувала, не допускала банкрутств, те і прогнозувати було нічого.

Питанням прогнозування неплатоспроможності завжди займалися як академічні кола, так і бізнес-консультанти. Тому, можна говорити як про теоретичний, так і практичному підході до проблеми.

Перші досвіди по оцінці стану группї були початі ще в дев'ятнадцятому столітті. Показник кредитоспроможності був, мабуть, першим показником, що застосовувався для подібних цілей. Особливо активними в цій області були купці, будучи особливо зацікавленими, у визначенні потенційної платоспроможності своїх клієнтів. У 1826 році побачив світло перший дайджест группї, що відмовилися платити за своїми обов'язками, згодом відомий як Stubbs Gazette.

...