Управління прибутком підприємства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Управління прибутком підприємства



1. Інформаційно-методичне забезпечення управління прибутком

Функціонально-організаційна модель управління фінансами суб'єкта господарювання спрямована на забезпечення стабільності його фінансово-господарської діяльності та підтримання конкурентоспроможності у короткостроковій та довгостроковій перспективах. Цього можливо досягти, перш за все, за рахунок забезпечення прийнятного та стабільного рівня самофінансування потреби підприємства у капіталі для фінансування операційної та інвестиційної діяльності. Тому, зважаючи на той факт, що основним джерелом самофінансування підприємств є прибуток, важливим напрямком управління вартістю підприємства залишається управління прибутком. У свою чергу, ефективність та результативність моделі управління прибутком суб'єкта господарювання в ринковому середовищі безпосередньо залежить від рівня адекватності інформаційно-методологічного забезпечення такої моделі, під яким необхідно розуміти сукупність інформаційних каналів отримання, первинного зведення, увільнення та обробки фінансової інформації з метою покриття потреб планування та контролінгу процесу формування, розподілу та споживання прибутку суб'єкта господарювання як інтегрального показника ефективності його підприємницької діяльності.

Під моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність фінансово-правових та організаційно-технічних механізмів та прийомів прогнозування, планування та контролю витрат та доходів підприємства з метою забезпечення підтримання прийнятного рівня рентабельності діяльності суб'єкта господарювання у довгостроковій перспективі, а також досягнення інших цілей, визначених корпоративною стратегією.

Визначаючи поняття управління прибутком, необхідно чітко усвідомлювати, що прибуток не є безпосереднім об'єктом управління, оскільки його абсолютна величина являється результуючим показником і безпосередньо залежить від зміни абсолютних величини інших фінансових показників господарської діяльності суб'єкта господарювання - доходів та витрат суб'єкта

Хоча перед кожним із визначених блоків стоять власні завдання, їх реалізація спрямована на досягнення загальних спільних цілей, що стоять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання. Так, виходячи із функціонально-організаційних особливостей та базових характеристик моделі управління прибутком як складового блоку фінансового менеджменту, можна виділити сукупність відособлених, цілісних та логічно взаємоузгоджених цілей, зокрема:

1) максимізація добробуту власників;

2) максимізація ринкової вартості підприємства;

3) підтримання конкурентоспроможності у довгостроковому періоді;

4) забезпечення ліквідності підприємства та його платоспроможності;

5) підтримання прийнятного рівня самофінансування суб'єкта господарювання;

6) підтримання інвестиційної привабливості підприємства та інші цілі відповідно до визначених цілей, досягнення яких ставлять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання, формулюються завдання управління прибутком як форми поточної конкретизації цілей такого управління.

Подальша конкретизація завдань управління прибутком здійснюється на рівні функціонально-організаційних блоків моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, основні з яких були визначені вище.

Зважаючи на важливість інформаційного забезпечення в управлінні вартістю підприємства, а також об'єктивну необхідність публічного звітування суб'єкта господарювання перед іншими економічними агентами через оприлюднення публічної фінансової звітності, доцільно більш детально зупинитися та розглянути особливості формування фінансової звітної, її впливу на модель управління прибутком суб'єкта господарювання та провести співвідношення між фінансовим та управлінським обліком.

До фінансової звітності суб'єктів господарювання відносять (1) баланс, (2) звіт про фінансові результати, (3) звіт про рух грошових коштів, (4) звіт про власний капітал та (5) примітки до фінансової звітності. Для потреб моделі управління прибутком суб'єкта господарювання основне значення має Звіт про фінансові результати, у якому відображаються основні параметри формування прибутку суб'єкта господарювання за звітний період, а також баланс та примітки до фінансової звітності. Слід відмітити, що фінансова звітність має двояке значення для моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, що наведено нижче:

По-перше, інформація фінансових звітів є основою для проведення ретроспективного аналізу фінансових результатів діяльності суб'єкта господарювання та фінансово-математичного обґрунтування тенденцій та трендів, а також прогнозування та планування основних фінансових показників господарської діяльності суб'єкта господарювання.

По-друге, фінансова інформація є доступною для зовнішніх осіб і може використовуватися ними для оцінки результатів діяльності суб'єкта господарювання, що висуває проблему інформаційної прозорості діяльності суб'єкта господарювання (далеко не завжди підприємство радо йде на оприлюднення окремих фінансових даних щодо господарської діяльності), у тому числі, використання дозволених методів управління інформацією, що підлягає оприлюдненню у публічній фінансовій звітності.

Визначення проблеми інформаційної прозорості господарської діяльності підприємства взагалі та моделі управління прибутком зокрема визначає форму узгодження та співставлення фінансового та управлінського обліку на підприємства, при цьому, як правило, на підприємстві провадиться як фінансових, так і управлінський облік, що є об'єктивною необхідністю та у жодному випадку не може розглядатися як порушення правових норм. Загалом, і фінансовий, і управлінський облік використовується підприємством для вирішення різних завдань та цілей, хоча і базується при цьому на єдиній інформаційній базі та спільних методах та технологіях. Так, у загальному випадку, управлінський облік спрямований на інформаційне забезпечення (у тому числі, моделі управління прибутком) достовірними, повними та оперативними фінансовими даними щодо основних параметрів фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання, фінансовий - вирішує питання зведення, обробки, оптимізації та підготовки фінансової інформації щодо господарської діяльності суб'єкта господарювання для оприлюднення через публічну фінансову звітність.

При цьому, використання тих чи інших форм управління визначається специфікою господарської діяльності підприємства та його фінансовою стратегією, відповідно, модель управління прибутком для різних підприємств однозначно буде відрізнятися, що дозволяє говорити про існування різних стратегій управління. Однак, усю сукупність таких моделей можна згрупувати та виділити таку їх типологію:

агресивна (наступальна) стратегія - забезпечення максимізації рівня реалізації через стимулювання збуту з метою збільшення прибутку суб'єкта;

захисна стратегія - забезпечення контролю витрат з метою збільшення прибутку суб'єкта господарювання як різниці між абсолютною величиною доходів та витрат, стратегія є ефективною у довгостроковій перспективі;

диверсифікована стратегія - поєднує у собі виважений компроміс між агресивною та захисною стратегіями, що дозволяє взаємоузгодити переваги та недоліки обох варіантів стратегій управління прибутком суб'єкта господарювання.

Модель управління прибутком суб'єкта господарювання - це взаємопов'язані функціонально-організаційні блоки, що пов'язані із вирішенням конкретних завдань, а також сукупність фінансово-математичних методів, які формують методологічну основу узгодження окремих блоків моделі. У свою чергу, метод управління прибутком підприємства можна визначити таким чином: метод управління прибутком суб'єкта господарювання - сукупність конкретних методик, технологій, способів та прийомів обґрунтування управлінських фінансових рішень формування витрат та доходів підприємства, а також форм їх виконання з метою забезпечення прийнятного рівня рентабельності фінансово-господарської діяльності такого суб'єкта господарювання.

У моделі управління прибутком суб'єкта господарювання можна визначити ряд особливостей, у тому числі:

1) об'єктом управління в моделі являється не факторний, а результуючий показник - прибуток як результат взаємодії витрат суб'єкта господарювання та його доходів;

2) модель управління прибутком цілісно інтегрує функціонально-організаційні блоки інших моделей (наприклад, бюджетування, управління дебіторською заборгованістю та інші);

3) модель управління прибутком взаємоузгоджується із потребами управління фінансуванням суб'єкта господарювання за рахунок власного капіталу;

4) управління прибутком суб'єкта господарювання основуються, переважно, на методах фінансового контролінгу (наприклад, АВС-аналіз та інші) тощо.

Важливим елементом моделі управління прибутком підприємства є правове поле реалізації згаданої моделі, під яким слід розуміти сукупність кодексів та законів України, Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів, нормативних актів органів державного регулювання, що у межах своїх повноважень провадять державне регулювання підприємницької діяльності, а також сукупність внутрішньогосподарських документів. Звичайно, таке законодавче поле не існує відокремлено і є органічною складовою фінансового права.

Загалом, правове поле антикризового фінансового менеджменту проявляється двояко. По-перше, це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють фінансово-економічні та організаційно-правові аспекти реалізації моделі управління прибутком суб'єкта господарювання. Серед таких нормативно-правових актів, які безпосередньо чи опосередковано регулюють фінансові відносини на підприємстві, що пов'язані із планування, контролем, формування, розподілом, перерозподілом та споживанням прибутку суб'єкта господарювання, можна виділити такі групи: (1) законодавчі акти; (2) підзаконні нормативні акти; (3) внутрішньогосподарські документи. По-друге, це сукупність державних органів, які здійснюють реалізацію певних функцій по державному регулюванню фінансів суб'єктів господарювання взагалі та управління прибутком підприємством зокрема, а також об'єктивно сформовані та відтворювані форми та методи участі держави у системі економічних відносин щодо підприємницької діяльності в ринковому середовищі України підприємств шляхом вироблення відповідних фінансових та економіко-правових норм та правил.

Для ефективної реалізації моделі управління прибутком суб'єкта господарювання підприємство має право приймати внутрішньогосподарські нормативні документи, спрямовані на вирішення таких питань: (1) конкретизація положень законодавчих та підзаконних актів, а також визначення порядку їх виконання на підприємстві; (2) врегулювання питань, які віднесено до компетенції підприємства; (3) визначення питань, які неврегульовані законодавчими та підзаконними актами тощо. Слід відмітити, що прийняття внутрішньогосподарських документів можливе виключно у межах компетенції відповідного органу управління підприємством, при цьому, звичайно, такі документи не повинні суперечити чинному законодавству України.

2. Цінова політика підприємства та її вплив на формування доходів

Цінова політика суб'єкта господарювання являється невід'ємним елементом моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, визначаючи функціонально-організаційні основи формування доходів такого підприємства. А зважаючи на той факт, що основу доходів суб'єкта господарювання (і, відповідно, прибутку) формує виручка від реалізації товарів (надання послуг чи виконання робіт), ключовим завданням управління вартістю підприємства є саме забезпечення формування необхідної величини доходів із стабільним розподілом у просторі та часі. У свою чергу, ефективність та результативність формування доходів суб'єкта господарювання як складової моделі управління його прибутком безпосередньо залежить від адекватність фінансового забезпечення цінової політики суб'єкта господарювання, у тому числі, методологічного забезпечення.

Важливим елементом цінової політики підприємства в моделі управління прибутком є визначення ціни продукції суб'єкта господарювання, її видів, а також структури. Для потреб управління прибутком прийнято виділяти сукупність фінансових показників, що характеризують та визначають абсолютну величину ціни продукції суб'єкта господарювання, у тому числі: (1) собівартість одиниці продукції (у тому числі, величина умовно-змінних витрат на одиницю продукції та величини умовно-постійних витрат на одиницю продукції); (2) прибуток на одиницю продукції; (3) оптова ціна одиниці продукції; (4) відпускна ціна одиниці продукції тощо.

Виокремлення ряду фінансових показників, що характеризують структуру ціни продукції підприємства здійснюється з метою інформаційного забезпечення аналізу та прийняття управлінських рішень. Оптова ціна продукції підприємства є джерелом формування фінансових ресурсів підприємства, оскільки це грошовий потік, що надходить у повне розпорядження суб'єкта господарювання на основі якого формується два основні фонди собівартість продукції та прибуток:

Цопт = собівартість + прибуток



Відпускна ціна продукції суб'єкта господарювання відповідає величині грошових коштів, що їх сплачує покупець за визначену кількість товару при її купівлі. При цьому вона включає у себе сукупність платежів, щодо яких суб'єкт господарювання виступає у якості номінального платника, - непрямі податки (акциз та податок на додану вартість):

Цвід = Цопт + акциз + ПДВ

Формування прибутку суб'єкта господарювання як винагороди за підприємницький ризик неможливе без відповідної реалізації створеної доданої вартості на товарному ринку за грошові кошти, це, у свою чергу, визначає об'єктивну необхідність дослідження фінансових процесів, що пов'язані із реалізацією продукції суб'єкта господарювання на ринку. Визначаючи цінову політику підприємства як вираження функціонально організаційного блоку управління доходами суб'єкта господарювання від операційної діяльності, необхідно розуміти, що в її рамках вирішується проблема стимулювання збуту, у тому числі і обґрунтування фінансових механізмів такого стимулювання.

Під фінансовими механізмами стимулювання збуту продукції суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність методів та технологій формування фінансово сприятливих умов для отримання покупцем відповідної продукції, перш за все, строків відвантаження продукції та її оплати, відповідно, можна визначити сукупність фінансових умов реалізації продукції, що визначають прийнятність форми її реалізації суб'єктом господарювання для споживача з фінансової точки зору.

Серед такої сукупності можна виділити такі основні напрямки впливу на формування та реалізацію фінансових відносин між суб'єктом господарювання та його покупцем: (1) рівень базової ціни одиниці продукції; (2) форма грошових розрахунків; (3) термін передплати (післяплати) реалізованої продукції; (4) рівень знижки від базової ціни залежно від обсягів закупки продукції; (5) рівень знижки від базової ціни залежно від категорії покупця; (6) надання відстрочки оплати відвантаженої продукції із відповідною націнкою на базову ціну одиниці такої продукції; (7) рівень знижки від базової ціни при оплаті відвантаженої продукції раніше базового терміну оплати; (8) формування мережі реселлерів та дилерів із відповідним рівнем відпускної ціни для таких покупців; (9) диференціація націнок та знижок від базового рівня цін відповідно до регулярності ділових контактів із таким підприємством-партнером тощо.

Важливим елементом цінової політики являється обґрунтування параметрів грошових розрахунків, а також їх взаємоузгодження з іншими елементами фінансової політики підприємства, які безпосередньо впливають на порядок, строки та абсолютні величини формування доходів суб'єкта господарювання. Серед таких параметрів ми виділимо (1) фінансовий цикл, (2) ціноутворення; (3) управління дебіторською заборгованістю.

Фінансовий цикл. Поняття фінансового циклу при прийнятті управлінських рішень визначає часові характеристики руху товарно-матеріальних цінностей, незавершеного виробництва та готової продукції із корегуванням на особливості грошових розрахунків із контрагентами-постачальниками та покупцями. При цьому, визначення тривалості фінансового циклу (як правило, у днях) дозволяє охарактеризувати порядок проходження грошових коштів від моменту їх вкладання у виробництво (оплата за сировину та матеріали, погашення кредиторської заборгованості) до вивільнення в результаті реалізації готової продукції (оплата рахунків покупцями, інкасація дебіторської заборгованості).

Абсолютний показник тривалості фінансового циклу (у днях) використовується для кількісної та якісної оцінки наступних основних параметрів фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання: (1) визначення абсолютної величини оборотних коштів, (2) планування величини абсолютної дебіторської заборгованості, (3) планування величини абсолютної кредиторської заборгованості, (4) обґрунтування використання форм грошових розрахунків із контрагентами, (5) розрахунок абсолютної величини потреби підприємства у капіталі для фінансування оборотного капіталу, (6) обґрунтування оптимального варіанту структури фінансування потреби у капіталі виходячи із строків мобілізації фінансових ресурсів та їх обліку у межах фінансового циклу тощо. У свою чергу, усі ці елементи тісно пов'язані із цільовим планування величини прибутку суб'єкта господарювання.

Для загального випадку тривалість фінансового циклу буде визначатися таким чином:

запасів + незав. вир-вапередплата постачальникам

передплата покупців

Слід звернути увагу на той факт, що особливості розрахунків із постачальниками та покупцями мають різну направленість впливу на тривалість фінансового циклу, що пояснюється формою та порядком виникнення грошових зобов'язань між такими контрагентами. Так, відстрочка оплати рахунків постачальників скорочує тривалість фінансового циклу (і, відповідно, зменшує потребу суб'єкта господарювання у капіталі), відстрочка оплати покупцями рахунків за відвантажену продукції збільшує тривалість фінансового циклу (що обумовлює іммобілізацію частини оборотних коштів і збільшує потребу суб'єкта господарювання у капіталі для фінансування обігових коштів).

Ціноутворення. Формування та обґрунтування ціни на продукцію підприємства є важливим етапом цільового планування прибутку суб'єкта господарювання, при цьому мають вирішуватися такі проблемні питання, зокрема: (1) визначення абсолютного рівня ціни за одиницю виміру продукції (наприклад, за штуку, за тонну і т.д.); (2) обґрунтування масштабів та абсолютних величини знижок для різних категорій покупців залежно від їх категорії; (3) обґрунтування зміни базової ціни одиниці продукції залежно від зміни базових умов грошових розрахунків, у тому числі: (4) обґрунтування надбавки до базової ціни при наданні відстрочки (від базового терміну) в оплаті відвантаженої продукції; (5) визначення рівня знижки від базової ціни при забезпеченні покупцем оплати відвантаженої продукції у більш ранні строки (від базового терміну).

Метою формування такої системи цін є: (1) прискорення оборотності вкладеного капіталу суб'єкта господарювання, (2) компенсація втрат за рахунок мобілізації додаткових фінансових ресурсів для покриття іммобілізації обігових коштів; (3) економія на витратах обігу за рахунок прискорення інкасації рахунків покупців та деякі інші. При цьому, основними факторами, що визначають відхилення від базового рівня ціни являються (1) конкурентна позиція підприємства на цільовому ринку, (2) наявність мережі збуту продукції підприємства, (3) відсоток за короткостроковими кредитами банків, (4) можливості залучення суб'єктом господарювання додаткових фінансових ресурсів тощо.

Управління дебіторською заборгованістю суб'єкта господарювання. Як уже відзначалося, формування та обіг дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання безпосередньо позначається на тривалості фінансового циклу, а, отже, і на абсолютній потребі підприємства у капіталі та величині витрат обігу, що, у свою чергу, визначає формування прибутку суб'єкта господарювання. Таким чином, цільове планування прибутку передбачає визначення основних параметрів дебіторської заборгованості як складового елемента його цінової політики. Управління дебіторською заборгованістю використовує сукупність принципів та технологій, що характерні як для цінової політики підприємства, так і для управління грошовими розрахунками суб'єкта господарювання. Таке твердження дозволяє виокремити управління дебіторською заборгованістю як цілісний та завершений функціонально-організаційний блок, що передбачає використання сукупності фінансово-математичних методів, інших методик, технологій, способів та прийомів обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо зміни абсолютної величини або оптимізації структури дебіторської заборгованості, а також форм їх виконання.

Використання моделі управління дебіторською заборгованістю для потреб цільового планування передбачає здійснення таких взаємоузгоджених ітерацій: (1) комплексний аналіз фінансової інформації щодо дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, інтерпретація значень основних фінансових показників та коефіцієнтів, що використовуються для такого аналізу; (2) формування основних параметрів динаміки (тренда) розвитку ситуації із оплатою контрагентами рахунків за відвантажену продукції та інкасації дебіторської заборгованості; (3) визначення та оцінка рівня впливу дебіторської заборгованості на формування абсолютної величини прибутку підприємства та обґрунтування можливостей контролю з боку суб'єкта господарювання за таким впливом; (4) обґрунтування оптимального терміну надання відстрочки оплати рахунків покупцями та визначення відносного рівня необхідної націнки на базову ціну одиниці продукції; (5) визначення можливості та доцільності мобілізації фінансових ресурсів шляхом рефінансування дебіторської заборгованості (наприклад, використання обліку векселів, факторингу та форфейтингу боргових вимог підприємства до третіх осіб); (6) попередження формування та контроль простроченої та безнадійної дебіторської заборгованості тощо.

3. Управління витратами підприємства

Рівень та абсолютна величина витрат суб'єкта господарювання безпосередньо впливає на формування його прибутку як результату підприємницької діяльності. Зважаючи на той факт, що формуванню прибутку суб'єкта господарювання об'єктивно передує фінансування та покриття всіх витрат за рахунок доходів такого суб'єкта господарювання від реалізації товарів (надання послуг чи виконання робіт), то ключовим завданням управління вартістю на підприємстві є саме контроль за рівнем формування витрат, у тому числі їх мінімізації та забезпечення стабільності розподілу у просторі та часі. При цьому, ефективність та результативність управління витратами як складової моделі управління його прибутком безпосередньо залежить від адекватності фінансового забезпечення таких взаємопов'язаних фінансово-управлінських ітерацій: (1) планування та прогнозування рівня витрат; (2) контроль за формування витрат; (3) виявлення відхилень від планових показників та ідентифікація причин таких відхилень, їх нейтралізація або врахування; (4) пошук та кількісна оцінка резервів зменшення витрат суб'єкта господарювання, визначення та обґрунтування механізмів їх мобілізації та деякі інші.

Важливим елементом реалізації завдань та досягнення цілей управління витратами, від якого залежить її загальна ефективність, є методологічне забезпечення (перш за все, інструментарію) організації такого управління. Відповідно, під методологічним забезпеченням необхідно розуміти сукупність форм та методів фінансування та організаційного наповнення інформаційних каналів, первинного зведення, узагальнення та обробки фінансової інформації з метою обґрунтування та оптимізації параметрів формування витрат суб'єкта господарювання (наприклад, О/Р - аналіз, вартісний аналіз тощо).

Прийняття управлінських рішень у сфері управління витратами суб'єкта господарювання передбачає чітке розмежування всієї сукупності витрат на певні групи та види, при цьому досягаються такі цілі, зокрема: (1) узагальнення та початкова обробка первинної фінансової інформації, (2) визначення сукупності однорідних витрат, (3) обґрунтування центрів витрат та їх структурування тощо. Так, відповідно до класифікаційних ознак прийнято виділяти такі види витрат суб'єктів господарювання:

- виходячи із зміни абсолютної величини витрат суб'єкта господарювання при зміні обсягів випуску продукції розрізняють умовно-постійні (не залежать від зміни обсягів виробництва) та умовно-змінні (змінюються паралельно зміні обсягів виробництва) витрати;

- ідентифікуючи порядок та спосіб перенесення витрат на продукцію підприємства розрізняють прямі витрати (безпосередньо пов'язані із виготовленням продукції, наданням послуг чи виконанням робіт) та непрямі витрати (пов'язані із фінансування додаткових чи обслуговуючих процесів);

- визначаючи періодичність виникнення та часові характеристики розрізняють постійні (витрати, що регулярно виникають при здійсненні суб'єктом господарювання фінансово-господарської діяльності, наприклад: заробітна плата, податки) та одноразові витрати (що мають нерегулярний характер, наприклад: купівля ліцензій);

- відповідно до співвідношення витрат суб'єкта із потребами виробничого процесу розрізняють виробничі витрати (витрати, що обумовлені технічними, організаційними та іншими особливостями виробничого процесу) та невиробничі витрати (витрати, що мають другорядний характер);

- для потреб контролінгу витрат у системі цільового планування прибутку суб'єкта господарювання виділяють групи витрат відповідно до центрів їх виникнення, або ж до цільового їх призначення (наприклад, витрати по окремих структурних підрозділах або витрати на виробництво окремих видів продукції).

Структурування витрат суб'єкта господарювання тісно пов'язано з порядком визнання витрат суб'єктом господарювання, що безпосередньо визначає приналежність визначеним витратам тих чи інших класифікаційних ознак. Слід звернути увагу на той факт, що дата визнання витрат визначає формування абсолютної величини валових витрат такого суб'єкта господарювання за звітний період у податковому обліку і, відповідно, оподатковуваний прибуток та податкові зобов'язання суб'єкта господарювання з податку на прибуток підприємств. Так, на основі цього можна стверджувати, що відстрочення моменту визнання витрат суб'єктом господарювання призводить до фінансових втрат останнім за рахунок завищення величини поточних податкових зобов'язань, а також викривлення інформації у публічній фінансовій звітності суб'єкта господарювання (завищення абсолютної величини прибутку).

У структурі блоку управління витратами суб'єкта господарювання важливе місце відводиться оптимізації процесу формування витрат, що реалізується шляхом використання сукупності різноманітних фінансово-математичних методів та моделей обґрунтування як абсолютної та відносної величини, так і структури витрат. Управління витратами суб'єкта господарювання із використанням методів оптимізації передбачає реалізацію сукупності взаємоузгоджених ітерацій, що є спільними для всіх методів і можуть несуттєво відрізнятися у функціонально-організаційному наповненні.

Оптимізація витрат підприємства спрямована на вирішення таких питань: (1) оцінку обґрунтованості абсолютної величини витрат, (2) її відповідність плановим величинам, (3) оцінку факторів формування величини та структури витрат, (4) своєчасне виявлення резервів зменшення витрат та (5) виявлення та обґрунтування механізмів мобілізації таких резервів, відповідно, оптимізація витрат суб'єкта господарювання є одним із сукупності технологій цільового планування прибутку, що визначає параметри моделі управління прибутком суб'єкта господарювання. При цьому, під методом оптимізації абсолютної величини витрат підприємства може розумітися органічна сукупність фінансових, математичних та статистичних прийомів цільового моделювання фінансових процесів та показників, що дозволяють із прийнятним рівнем статистичної достовірності обґрунтовувати управлінські рішення щодо визначення абсолютної величини чи структури витрат суб'єкта господарювання. Слід відзначити, що серед таких методів оптимізації абсолютної величини витрат суб'єкта господарювання заслуговують на увагу такі: (1) АВС-аналіз; (2) ХУZ-аналіз; (3) вартісний аналіз.

АВС-аналіз являє собою технологію обґрунтування та прийняття управлінських рішень щодо цільової локалізації витрат суб'єкта господарювання для потреб моделі управління його прибутком. Основою АВС-аналізу є поняття „центру витрат" - відокремленого функціонально організаційного процесу або явища (технологічна операція, угода і т.д.), що пов'язаний із формування однорідної сукупності витрат підприємства. Центр витрат може розглядатися як у масштабах усього підприємства, окремого структурного підрозділу, або ж іншого об'єкта аналізу. Типова сукупність центрів витрат підприємства може включати (1) обслуговування обладнання, (2) поставка сировини та матеріалів, (3) доставка продукції покупцям, (4) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, (5) та інші.

Виходячи з визначеного вище, можна обґрунтувати безпосередньо порядок та процедуру реалізації ABC-аналізу, при цьому слід відмітити, що групування витрат суб'єкта господарювання у межах ABC-аналізу реалізується у два етапи - (1) ідентифікація витрат із визначеними базовими показниками (критеріями ідентифікації) та (2) групування ідентифікованих витрат відповідно до центрів витрат, так, загальна структура реалізації ABC-аналізу включає такі складові елементи:

- аналіз техніко-організаційних та фінансових особливостей процесу виробництва продукції (надання послуг чи виконання робіт);

- обґрунтування та визначення центрів витрат суб'єкта господарювання. При цьому рекомендується (на основі досвіду західних підприємств) використовувати 4-х ступінчату модель аналізу центрів витрат - виготовлення одиниці продукції, виготовлення партії продукції, виготовлення окремого виду продукції, діяльність загального характеру;

- відслідковування розподілу сукупності витрат відповідно до визначених вище центрів витрат;

- оцінка кількісних та структурних параметрів центрів витрат та обґрунтування відповідних управлінських рішень.

Однак, ABC-аналіз має також певні недоліки, зокрема: суб'єктивність обґрунтування та вибору базових параметрів АВС-аналізу; трудомісткість та витратність інформаційного забезпечення, організації та проведення АВС-аналізу.

ХУZ-аналіз являє собою технологію обґрунтування управлінських рішень щодо оптимізації абсолютної величини витрат підприємства шляхом виявлення та ідентифікації резервів їх зменшення, а також визначення методів мобілізації таких резервів. Організація та проведення ХУZ-аналізу ґрунтується на таких основних припущеннях, як (1) величина економії витрат підприємства має корегувати із величиною зусиль на виявлення резервів економії та їх мобілізації; (2) співрозмірна економія підприємства на витратах може досягатися, перш за все, шляхом скорочення фінансування тих статей витрат, що складають суттєву частку у структурі сукупних витрат суб'єкта господарювання.

Виходячи з визначеного вище, можна обґрунтувати безпосередньо порядок та процедуру оптимізації абсолютної величини витрат суб'єкта господарювання на основі ХУZ-аналізу, при цьому слід відзначити, що групування витрат підприємства у межах ХУZ-аналізу реалізується як сукупність послідовних взамопов'язаних ітерацій - (1) кількісна оцінка абсолютної величини окремої статті витрат та ідентифікацію її відносної частки у сукупних витратах суб'єкта господарювання, (2) ранжування статей витрат відповідно до скорочення відносної частки статті витрат у сукупних витратах суб'єкта господарювання (від статті з найбільшою відносною часткою до найменшої) і, нарешті, (3) групування статей витрат відповідно до їх відносної частки у сукупних витратах. При цьому формується такі три укрупнені групи витрат підприємства:

1. Х-витрати: перші найбільші статті витрат, частка яких складає не менше 50 відсотків сукупних витрат суб'єкта господарювання;

2. У-витрати: наступні статті витрат, частка яких складає не менше 25 відсотків сукупних витрат суб'єкта господарювання;

3. Z-витрати: решта статей витрат, частка яких, відповідно, складатиме не більше 25 відсотків сукупних витрат суб'єкта господарювання.

Зрозуміло, що найбільша увага при виявленні резервів скорочення витрат суб'єкта господарювання або ж оптимізації їх структури зосереджується на групі Х-витрат, які спроможні забезпечити максимальну віддачу, у той час як навіть суттєве скорочення статті витрат, що включена до групі Z-витрат, у масштабах підприємства забезпечить несуттєву (а, інколи, і невиправдану) економію, крім того, реалізація ХУZ-аналізу передбачає його інтеграцію із іншими фінансово-математичними методами, оскільки ХУZ-аналіз є лише методологічною основною, що дозволяє прискорити прийняття обґрунтованих управлінських рішень, а також скоротити витрати (як фінансові витрати, так і витрати часу) на їх прийняття.

Якщо попередні форми та методи оптимізації абсолютної величини витрат підприємства були зорієнтовані виключно на пошук та мобілізацію резервів скорочення витрат, то вартісний аналіз передбачає дослідження процесу формування витрат суб'єкта господарювання у співвідношенні із їх доцільністю - співставлення (визначення кореляції) абсолютної величини статті витрат на виготовлення продукції із її впливом на рівень якості такої продукції, відповідно, метою аналізу є (1) пошук резервів скорочення витрат суб'єкта господарювання, мобілізація яких не матиме негативного впливу на якість продукції (або інші цільові характеристики, визначені менеджментом підприємства у якості критеріїв оптимізації) або забезпечення напрямків покращення цільових характеристик виробничого процесу та продукції за наявного рівня витрат.

Реалізація моделі вартісного аналізу передбачає, як правило, співвідношення таких послідовних ітерацій - (1) визначення об'єкта аналізу та формування цільової функції (як у масштабах підприємства в цілому, так і його окремих структурних підрозділів, виробництв чи технологічних процесів); (2) формування інформаційної бази аналізу, у тому числі оцінка наявного рівня витрат (в абсолютних та відносних величинах) та функціональних характеристик виробничого процесу та/або продукції; (3) співставлення рівня поточних витрат із відповідним результатом (якістю продукції) та оцінка їх обґрунтованості; (4) формування альтернативних сценаріїв розвитку та обґрунтування оптимального управлінського фінансового рішення; (5) прийняття, виконання та контроль за виконанням такого управлінського рішення.

4. Дивідендна політика підприємства та її вплив на його вартість

Управління прибутком підприємства нерозривно пов'язане із іншими функціонально-організаційними блоками управління вартістю підприємства, забезпечуючи методологічну основу прийняття управлінських рішень, при цьому, основу таких рішень складають проблеми фінансування потреби підприємства у капіталі, що безпосередньо пов'язано із необхідністю ідентифікації джерела фінансових ресурсів для її покриття та забезпечення їх мобілізації. Зважаючи, що ефективно функціонуючий суб'єкт господарювання орієнтується на покриття потреби у капіталі на операційну діяльність за рахунок грошових потоків, які генеруються в результаті її здійснення, виникає об'єктивна необхідність узгодження абсолютної величини потреби підприємства у капіталі із параметрами та фінансовими показниками цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання як основного джерела її покриття.

При цьому, використання прибутку як джерела покриття потреби підприємства у капіталі (самофінансування суб'єкта господарювання) здійснюється за такими основними напрямками, відповідно до яких і формуються основні елементи системи розподілу прибутку:

1) забезпечення погашення податкових зобов'язань суб'єкта господарювання з податку на прибуток підприємств,

2) обслуговування залученого у попередніх періодах власного капіталу суб'єкта господарювання,

3) формування фондів - коштів та резервів для використання у наступних періодах.

При цьому, важливим завданням цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання на даному етапі є базове узгодження абсолютних величин фінансових ресурсів, необхідних для фінансування зазначених напрямків розподілу та перерозподілу прибутку, та цільової абсолютної величини прибутку підприємства у плановому періоді, досягнення такого узгодження, а також дотримання інших критеріїв та обмежень моделі цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання, що визначає її підсумкову ефективність, являється форма інтеграції та взаємоузгодження із іншими функціональними блоками моделі управління прибутком та методологічне забезпечення як сукупності фінансово-математичного інструментарію обґрунтування управлінських рішень.

Загалом, фінансову проблематику функціонально-організаційного наповнення системи самофінансування суб'єкта господарювання за рахунок прибутку можна розподілити за такими напрямками (проблемними питаннями): (1) податкове планування; (2) формування резервного капіталу; (3) виплата грошових дивідендів; (4) тезаврація прибутку; (5) фінансовий леверидж.

Податкове планування використовується для формування, організації та інформаційно-методологічного забезпечення контролю за затратами підприємства на сплату податків та інших обов'язкових платежів суб'єкта господарювання до державного та місцевого бюджетів, інших централізованих цільових фондів, відповідно. Під податковим плануванням у структурі управління прибутком підприємства необхідно розуміти сукупність фінансово-математичних форм та методів організації інформаційних каналів, первинного зведення, узагальнення та обробки фінансової інформації з метою обґрунтування та оптимізації управлінських рішень щодо основних параметрів структурування розподілу прибутку суб'єкта господарювання у частині фінансових відносин із державою, а також форм інтеграції та взаємоузгодження із іншими функціональними блоками моделі управління прибутком суб'єкта господарювання (перш за все, управління затратами).

Незважаючи на той факт, що рішення щодо виплати дивідендів відноситься до компетенції загальних зборів акціонерів (власників), порядку обґрунтування управлінських рішень щодо формування маси дивідендів та виплата власникам суб'єкта господарювання грошових дивідендів має відповідати окремий блок у системі цільового планування та прогнозування прибутку (зокрема, при його розподілі та використанні), слід відмітити, що виплата грошових дивідендів є однією із операції емітента з цінними паперами власної емісії - операцією з виплати доходу за власними цінними паперами. Слід відмітити, що дивіденди за корпоративними правами підприємства є, з одного боку (для суб'єкта господарювання), ціною за право використання капіталу, який він залучив через цінні папери, а з іншого (для власника), - доходом на інвестиції. Слід відмітити, що дохід власника корпоративних прав (акцій) формується з двох джерел: (1) отриманих грошових дивідендів від емітента та (2) приросту ринкової вартості корпоративних прав як окремого об'єкта власності.

Так, відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок" власнику акцій акціонерного товариства серед сукупності інших прав, що витікають із акції, гарантується право на участь у прибутках акціонерного товариства через механізм виплати дивідендів: "акція... дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду...". Визначення ж поняття "дивіденд" подається у Податковому кодексі: дивіденди - платіж, який провадиться юридичною особою на користь власників (довірених осіб власника) корпоративних прав, емітованих такою юридичною особою, у зв'язку з розподілом частини її прибутку.

Реалізація права власників акцій товариства на дивіденди відбувається шляхом формування частини прибутку акціонерним товариством і виплати її у вигляді дивідендів. Механізм, через який акціонерним товариством відбувається формування частини прибутку та виплата її у вигляді дивідендів, формує дивідендну політику акціонерного товариства, приймаючи до уваги той факт, що джерелом формування дивідендів є чистий прибуток, отриманий суб'єктом господарювання, можна визначити, що дивідендна політика і, відповідно, сукупність фінансово-правових методів обґрунтування управлінських рішень щодо її формування та реалізації є функціонально-організаційним блоком у структурі управління прибутком, зокрема, використання чистого прибутку, при цьому можуть використовуватися ряд теоретичних моделей обґрунтування управлінських рішень щодо виплати грошових дивідендів, зокрема:

- теорія іррелевантності Модільяні-Міллера;

- модель Міллера;

- теорія Гордона Лінтнера або теорія «синиці в руках» ;

- теорія податкових переваг.

Слід відзначити, що, на противагу основним припущенням теорій та моделей, запропонованих західними фінансистами, затвердження управлінських рішень щодо визначення та реалізації дивідендної політики українських підприємств віднесено до компетенції загальних зборів акціонерів (учасників товариства), а менеджмент має лише дорадчий голос.

Проводячи розрахунок ціни капіталу, варто відзначити, що чим нижче величина дивідендів, що виплачуються власникам звичайних акцій, тим нижче середньозважена вартість капіталу, а виходить, вище фінансова ефективність бізнесу і більше обсяг нерозподіленого прибутку.

Це одна з вагомих причин, за яких дивідендна політика підприємства є важливим елементом управління вартістю підприємства.

Друга причина в тому, що грамотна дивідендна політика дозволяє максимізувати ринкову вартість фірми.

Дивідендна політика в широкому розумінні - це зобов'язання компанії за інших рівних умов направляти на користь акціонерів певну частину чистого прибутку.

Закріплення у внутрішніх документах акціонерного товариства порядку розрахунку, затвердження та виплати дивідендів служить цілям інформування акціонерів та зацікавлених осіб про принципи реалізації майнових прав за звичайними і привілейованими акціями.

Дивідендна політика як один із напрямів фінансового менеджменту - рішення, які компанія приймає в залежності від типу, періодичності та розміру виплат власникам звичайних акцій.

Практика розробки дивідендної політики підприємства базується на таких основних теоріях:

· Теорія незалежності ціни капіталу від дивідендної політики;

· Теорія іррелевантності (або безвідносності) дивідендів будується на тому, що вартість фірми визначається виключно прибутковістю її активів та її інвестиційною політикою і що пропорції розподілу доходу між дивідендами і реінвестованим прибутком не впливають на сукупне багатство акціонерів, а також, і на ринкову вартість компанії;

· Теорії впливу дивідендної політики на ціну капіталу;

· Теорія переваги дивідендів доводить, що, виходячи з прагнення уникнути ризику, акціонери завжди віддадуть перевагу дивідендним виплатам сьогодні, чим потенційно можливого доходу в майбутньому, у тому числі і приросту вартості капіталу. Оскільки виплата дивідендів свідчить про стабільність діяльності даної компанії, акціонерів задовольняє менша норма прибутку на інвестований капітал, що призводить до зростання ринкової вартості компанії. Навпаки, відмова від виплати дивідендів збільшує ризик інвестування і викликає збільшення ставки необхідної прибутковості, що веде до зниження ринкової вартості капіталу;

· теорія зацікавлених осіб передбачає, що компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, яка відповідає очікуванням більшості акціонерів. Та частина акціонерів, яка незгодна з бажанням більшості, реінвестує свій капітал в акції інших підприємств, у результаті чого склад клієнтури стане більш однорідним;

· сигнальна теорія дивідендів побудована на тому, що в основу оцінки ринкової вартості акцій закладений розмір виплачуваних по них дивідендів. Отже, зростання рівня дивідендних виплат викликає зростання ринкової вартості акцій, що при їх реалізації приносить акціонерам додатковий дохід. Крім того, виплата високих дивідендів сигналізує про те, що компанія знаходиться на підйомі й очікує зростання прибутку в майбутньому періоді.

У реальних умовах господарювання прийняття фінансових рішень, пов'язаних з дивідендними виплатами, безперечно, впливає на вартість капіталу і його ринкову ціну.

Вирішальне значення при виборі дивідендної політики на практиці має стратегія розвитку фірми. Одним з ключових питань дивідендної політики є необхідність вибору між двома пріоритетами - інвестувати більшу частину чистого прибутку в цілях майбутнього зростання вартості фірми шляхом нарощування капіталізованої вартості, обмежуючи виплату дивідендів, або вибрати політику високого значення дивідендного виходу, що призводить до зростання ціни акції, щоправда, найчастіше, у короткостроковому періоді. Адже слід ураховувати, що на ціну акції впливає і прогнозований темп приросту. Якщо компанія буде інвестувати незначні кошти в активи, то можливості зростання будуть невеликі і ціна акції впаде.

З точки зору перспектив розвитку фірми, безперечно, майбутнє зростання дивідендів та зростання ціни в майбутньому є для менеджменту фірми кращими. Але не можна скидати з рахунків і інтереси акціонерів-власників фірми. Адже не всі інвестори готові вкладати капітал у фірму з більш високим потенційним зростанням і, отже, отримувати менші дивіденди. Інші воліють отримувати поточний дохід і готові вкладати капітал тільки в компанії з високими коефіцієнтами виплати. Не отримавши очікуваної прибутковості на вкладений капітал, такі акціонери можуть почати продавати свої акції, що загрожує не тільки падінням їхньої ринкової ціни, але і загрозою зосередження в руках стороннього інвестора контрольного або блокуючого пакета акцій і, можливо, зміщення діючого менеджменту компанії.

Формування дивідендної політики включає чотири основні етапи:

1) оцінку основних факторів, що визначають формування та реалізацію дивідендної політики;

2) визначення типу дивідендної політики та виду дивідендних виплат;

3) розробку механізму розподілу прибутку відповідно до обраного типу дивідендної політики;

4) оцінку ефективності проведеної дивідендної політики.

Факторами, від яких залежить вибір дивідендної політики фірми, є:

- стратегія розвитку бізнесу;

- розміри отриманого прибутку;

- вимога підтримки достатнього рівня ліквідності;

- наявні обмеження, пов'язані з використанням позикового капіталу;

- можлива диференціація груп акціонерів;

- доступ фірми на ринки капіталу;

- правове регулювання дивідендних виплат та інші.

Дивідендна політика, залежно від підходу до її формування, може бути трьох типів:

1. Консервативна дивідендна політика передбачає, що виплату дивідендів слід проводити в пропорціях, які дозволяють задовольняти потреби виробничого розвитку і більш високими темпами нарощувати вартість чистих активів, а отже і ринкову вартість акцій.

2. Помірна політика нарахування дивідендів полягає в пошуку балансу інтересів акціонерів, які потребують виплати дивідендів, і потреб підприємства в нарощуванні капіталу.

3. Агресивна дивідендна політика передбачає нарахування максимально можливого розміру дивідендів.

При прийнятті конкретних рішень щодо виплати дивідендів компанія вибирає певний вид дивідендної політики:

- залишкова дивідендна політика, яка будується на першочерговому обліку інвестиційних можливостей компанії, обмеженості зовнішніх джерел фінансування або їх високої вартості;

- політика фіксованого дивідендного виходу, при якій компанія встановлює оптимальне значення дивідендного виходу і дотримується його. Але оскільки величина чистого прибутку варіюється по роках, то грошовий вираз дивідендних виплат теж буде різний;

- політика незнижуваних дивідендів (фіксованих дивідендних виплат) на акцію і залишкового підходу до нерозподіленого прибутку, суть якої - ніколи не знижувати щорічний розмір дивіденду на акцію. Перевагою даної методики виплати дивідендів є впевненість акціонерів у незмінності розміру поточного доходу, можливість підтримки постійного курсу вартості акцій на фондовому ринку, недоліком - слабкий зв'язок з фінансовими результатами діяльності компанії;

- політика виплати дивідендів акціями, яка може проводитися як при неблагополучному фінансовому стані, так і при тимчасовому недоліку фінансових коштів для реалізації інвестиційних програм при загальній фінансовій стійкості;

- політика викупу власних акцій, яка може розглядатися як дивідендна політика, альтернативна грошовим виплатам дивідендів, оскільки викуп власних акцій означає використання чистого прибутку на виплати власникам капіталу;

- політика автоматичного реінвестування дивідендів, при якій акціонер має право вибору між отриманням дивіденду в грошовій формі і покупкою на вказану суму додаткової кількості акцій;

- політика низької дивідендної прибутковості і непрямих виплат окремим акціонерам, яка має основною метою утримання контролю над компанією і полягає в непрямих високих виплатах з чистого прибутку окремим групам акціонерів (наприклад, під обґрунтуванням необхідності матеріальної допомоги колишнім працівникам, а нині акціонерам компанії).

Якщо в питанні вибору типу та виду дивідендної політики компанії є повністю самостійними, то порядок і процедура дивідендних виплат регламентуються чинним законодавством. Джерелами коштів для виплати дивідендів відповідно до російського законодавства є:

- за звичайними акціями - чистий прибуток товариства, включаючи накопичену;

- за привілейованими акціями - чистий прибуток, а також спеціально формуються для цього фондів. Використання резервного капіталу на ці цілі заборонено.

Для оцінки ефективності проведеної компанією дивідендної політики використовується безліч показників. Розглянемо основні з них.

Коефіцієнт дивідендного виходу - основний аналітичний показник, що характеризує політику фіксованого дивідендного виходу. Цей коефіцієнт показує, яка частина чистого прибутку компанії спрямовується на виплату дивідендів за звичайними акціями.

прибуток фінанси ціновий дивідендний

Коефіцієнт дивідендного виходу = Дивіденд на одну звичайну акцію /

Прибуток, що припадає на одну звичайну акцію

Показник дивідендного доходу, що розраховується як відношення суми дивіденду, виплаченого на одну звичайну акцію, до ринкової ціни цієї акції, є мірою поточного доходу, тобто доходу акціонера без обліку приросту вартості капіталу компанії. Підвищення дивідендного доходу може бути викликано не тільки збільшенням дивідендних виплат на акцію, а й зниженням ринкової ціни акції.

...