Ринок міжнародних інвестицій

Размещено на http://www.allbest.ru/

РИНОК МІЖНАРОДНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

ПЛАН

1. Іноземні інвестиції: суть, значення, види. Види інвесторів

2. Методика оцінки інвестиційної привабливості капіталовкладень

3. Міжнародний ринок акцій: суть та інструменти

4. Ринок євроакцій

1. ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ: СУТЬ, ЗНАЧЕННЯ, ВИДИ. ВИДИ ІНВЕСТОРІВ

Іноземні інвестиції -- це сукупність усіх видів майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти інвестування іноземними інвесторами для отримання прибутку. До майнових та інтелектуальних цінностей відносять гроші, цільові банківські депозити, цінні папери, рухоме та нерухоме майно, майнові права й інші цінності.

Іноземні інвестиції здійснюються приватним та державним капіталом. За статистичними даними, 90 % надходжень капіталу в країни, що розвиваються, забезпечується приватним капіталом і лише 10 % -- міжурядовими кредитами та капіталом міжнародних фінансових організацій.

Рух капіталу в різних формах, поряд з домінуючою в системі світогоспродарських зв'язків торгівлею товарами й послугами, в останні десятиліття здобуває все більше значення. Найпоширенішою формою цього процесу є міжнародні інвестиції. За характером й формами іноземні інвестиції можуть бути різними.

За джерелами походження: державні, приватні. Державні інвестиції в міжнародній практиці називають часто офіційними. Вони являють собою кошти з держбюджету, які направляються закордон або надходять звідти за рішенням або безпосередньо урядів, або міжурядових організацій. За формами - це державні позики, гранти, допомога, міжнародне переміщення яких визначається міжурядовими угодами. Сюди ж відносять кредити й інші кошти міжнародних організацій. У кожному разі, це гроші платників податків, хоча, що і йдуть до одержувача різними шляхами. Приватні інвестиції - це кошти з недержавних джерел, що надходять за кордон або прийняті з-за кордону приватними особами (юридичними або фізичними): торговельні кредити, міжбанківське кредитування. Вони не зв'язані прямо з держбюджетом, але уряд може в межах своїх повноважень їх контролювати й регулювати.

За термінами розміщення: короткострокові, середньострокові, довгострокові. До останніх належать вкладення більш, ніж на 15 років. У дану групу входять найбільш значимі капіталовкладення, тому що до довгострокових відносяться всі вкладення підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних інвестицій (переважно частки), а також позичковий капітал (державні й частки кредити).

За характером використання: позичкові,і підприємницькі. Перші означають надання коштів у борг для одержання прибутку у формі відсотка. У цій сфері активно виступають капітали з державних і приватних джерел. Підприємницькі інвестиції прямо або побічно вкладаються в проведення й пов'язані з одержанням того або іншого обсягу прав на одержання прибутку у формі дивіденду.

За цілями: прямі, портфельні. Прямі інвестиції є вкладенням капіталу для одержання довгострокового інтересу й забезпечують його за допомогою права власності або вирішальних прав в управлінні. В основному прямі іноземні інвестиції (ПІІ) є приватним підприємницьким капіталом. Прямі інвестиції виявляють істотний вплив як на всю світову економіку, так і на її серцевину - міжнародний бізнес. Портфельні інвестиції не забезпечують контролю над об'єктом вкладення, а дають лише довгострокове право на дохід, причому навіть переважне в змісті черговості одержання такого доходу.

МВФ виділяє ще одну групу - "інші інвестиції", у які в основному входять міжнародні позики й банківські депозити.

Інвесторів можна класифікувати за низкою ознак, проте найбільш значущим вважається їхній статус. Виділяють чотири групи інвесторів:

ь держава (урядові організації, місцеві органи влади тощо).

ь інституційні інвестори -- це група фінансових установ, що стала найважливішою групою утримувачів фінансових активів у другій пол. ХХ ст.;

ь корпоративні інвестори (підприємства);

ь фізичні особи (населення) -- це найдавніша група інвесторів, що на початкових етапах становлення фондового ринку була єдиною;

Держава здебільшого є стратегічним інвестором, мета котрого полягає у стабілізації ринку, отриманні доходу від вкладення коштів у міжнародні ринки, диверсифікації своїх ресурсів тощо.

Інституційні інвестори -- це юридичні особи, що активно інвестують власні кошти та кошти клієнтів в акції та інші фінансові активи на професійній основі.

Корпоративні інвестори (підприємства), з одного боку, емітують цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів, а з іншого -- шукають шляхи прибуткового розміщення своїх тимчасово вільних коштів. Скорочення обсягів власного виробництва та джерел його фінансування, зокрема, спонукають підприємства до вкладень у державні цінні папери.

Фізичні особи (індивідуальні інвестори) вважаються основною групою інвесторів. Вони використовують свої заощадження для купівлі цінних паперів з метою отримання додаткових доходів і виступають у ролі постачальника капіталу на ринок цінних паперів.

До найбільш чисельної групи належать інституційні інвестори. До інституційних інвесторів відносять:

ь пенсійні фонди;

ь страхові компанії;

ь інститути колективного інвестування (ІКІ), що, у свою чергу, включають інвестиційні компанії (фонди) різних типів, хедж-фонди, довірчі департаменти банків.

Найбільшими групами інституційних інвесторів є пенсійні фонди та страхові компанії. Серед страхових компаній основною групою з погляду інвестування є компанії страхування життя, на які припадає близько 80 % активів цієї групи інвесторів. Такі компанії, як правило, інвестують з метою хеджування своїх боргових зобов'язань. Зобов'язання компаній визначаються страховими полісами, котрі вони виписують. Компанії страхування життя можуть знизити рівень свого ризику шляхом інвестування в активи, що забезпечують більшу дохідність у випадку, якщо покриття страхових полісів виявиться дорожчим. Компанії майнового страхування мають у своєму розпорядженні кошти для інвестування, оскільки вони здійснюють виплати за позовами після того, як буде зібрано страхові премії. Так компанії, як правило, є консервативними щодо ризику.

Пенсійні фонди -- це державні або приватні фонди (фінансові інститути), в котрі вносяться регулярні пенсійні внески чи обов'язкові відрахування (працівників, корпорацій) і з котрих сплачуються пенсії. Вільні грошові кошти інвестуються у фінансові активи з метою отримання доходу. Пенсійні фонди організовують корпорації, уряди та профспілки.

У ряді країн (США, Великобританія) пенсійні фонди являють собою найважливішу групу інституційних інвесторів. Значне зростання активів пенсійних фондів відбувається за рахунок тих країн, де традиційно розвивалася накопичувальна система пенсійного забезпечення (funded pension scheme). За цією системою пенсія виплачується за рахунок доходів від фінансових активів, сформованих у минулому за рахунок внесків працівників та/або роботодавців протягом усього періоду зайнятості людини. Такий спосіб фінансування пенсій захищає працівників від банкрутства підприємства або неплатоспроможності держави. Причиною нерозвиненості пенсійних фондів у континентальній Європі (за винятком Швейцарії та Нідерландів) є більша соціальна орієнтованість економіки, що змушувала державу брати на себе функції соціального забезпечення. З ринками, що формуються, ситуація зовсім інша: низький рівень розвитку інституційних інвесторів (у тому числі пенсійних фондів) тут безпосередньо пов'язаний із недостатнім рівнем розвитку ринку корпоративних цінних паперів.

Спільним у цілях основних груп інституційних інвесторів -- пенсійних фондів та страхових компаній -- є необхідність хеджування передбачуваних довгострокових зобов'язань. Інвестиційні стратегії, як правило, передбачають хеджування цих зобов'язань облігаціями з різними термінами погашення.

Інститути колективного інвестування (ІКІ) особливого розвитку набули у 1980-ті та 1990-ті роки в США, Великобританії, Канаді, Франції та Нідерландах. Проте перші інститути колективного інвестування з'явилися в Англії та США ще на початку ХХ ст.

Розрізняють три організаційно-правові форми інститутів колективного інвестування: акціонерне товариство, довірча компанія, контрактна форма організації (без створення юридичної особи). Проте будь-яка з форм передбачає існування трьох осіб, що наділені певними повноваженнями:

ь власник інвестиційного портфеля (він вносить грошові кошти, купуючи сертифікати, паї пайової участі або акції);

ь менеджер (фізична або юридична особа, що зобов'язується управляти сукупним інвестиційним портфелем індивідуальних учасників (акціонерів));

ь довірена особа або банк (зобов'язується зберігати активи інвестиційної компанії та обслуговувати її рахунки).

Основним типом інститутів колективного інвестування є інвестиційні компанії (інвестиційні фонди). Вони являють собою фінансових посередників, що залучають грошові кошти інвесторів та вкладають їх у цінні папери або інші види фінансових активів.

Інвестиційні компанії у різних країнах називаються по-різному, проте їхня економічна сутність не змінюється та полягає в акумуляції заощаджень широких верств населення за рахунок випуску власних цінних паперів (акцій, паїв, сертифікатів), переданні цих заощаджень професійному керуючому та їх інвестуванні в різні активи.

Хедж-фонди (hedge funds) являють собою звичайні інвестиційні компанії (фонди), що використовують техніку хеджування для обмеження ризику втрат. Зазвичай тут маються на увазі спекулятивні фонди, що використовують похідні цінні папери (ф'ючерсні, форвардні контракти) та мають на меті отримання максимального прибутку за будь-яких умов. Зазвичай хедж-фонди існують у формі товариства з обмеженою відповідальністю. По суті, хедж-фонд вважається закритим клубом багатих інвесторів через те, що мінімальний розмір інвестицій для вступу у фонд коливається від 100 тис. до 5 млн дол. Найбільш поширеним є внесок у розмірі 1 млн дол.

До позитивних аспектів співпраці з професійними інвесторами належать:

ь диверсифікація ризику (об'єднуючи грошові кошти своїх інвесторів, професійні інвестори дають їм можливість володіти частками різних цінних паперів);

ь професійне управління (більшість професійних інвесторів мають постійний штат фінансових аналітиків, що працюють задля досягнення максимальної ефективності капіталовкладень своїх інвесторів);

ь зниження витрат на проведення транзакцій (операції з великими пакетами цінних паперів дозволяють суттєво зекономити на брокерських комісійних).

Проте участь в інвестиційних фондах передбачає стягнення плати за управління, а також інші витрати, що знижують ставку прибутковості інвестора.

Індивідуальні інвестори, що здійснюють інвестування у міжнародному масштабі, купують цінні папери самостійно або віддають свої кошти у розпорядження міжнародних та глобальних інвестиційних (взаємних) фондів.

Міжнародний взаємний фонд -- це інвестиційний фонд, що вкладає кошти у цінні папери різних країн (у тому числі в різних валютах) з метою диверсифікації ризику та підвищення прибутковості.

Глобальний взаємний фонд -- це інвестиційний фонд, котрий може вкладати грошові кошти в акції та/або облігації різних країн світу і спеціалізується на інвестиціях у конкретні країни або у фінансові ринки окремих регіонів. На відміну від міжнародних фондів, глобальні фонди вкладають частину коштів і в американські активи.

2. МЕТОДИКА ОЦІНКИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ КАПІТАЛОВКЛАДЕНЬ

інвестиція капіталовкладення євроакція

1. Метод чистої сьогоднішньої вартості дає змогу визначити теперішню та майбутню вартість грошей:

ЧСВ=У(МН/(1+n)t),

де ЧСВ - чиста сьогоднішня вартість;

МН - майбутні надходження;

n - проценти на капітал;

t - час.

Якщо ЧСВ інвестиційного проекту більше 0, то такий проект може бути запропонований для реалізації. У тому разі, коли цей розмір менше 0, необхідно відмовитися від проекту.

Переваги методу:

ь можливість найточніше враховувати зростання вартості майна акціонерів;

ь можливість урахування впливу часу на грошові потоки, що надходять у результаті реалізації проекту;

ь легкість використання методу спеціалістами;

ь використання для розрахунку показника всього грошового потоку проекту;

ь можливість використання різних рівнів вартості капіталу (відсотків).

2. Метод «Внутрішня норма рентабельності»

Внутрішня норма рентабельності -- це така процентна ставка, при якій ЧСВ дорівнює 0.

Є два методи пошуку ВНР -- графічний метод і метод пробних розрахунків. Графічний метод полягає в пошуку двох показників ЧСВ при різних процентних ставках, при яких вони мали б позитивне або негативне значення. Потім ці точки відображаються на графіку і між ними проводиться пряма. Точка перетину цієї прямої осі ЧСВ і є величиною ВНР.

Метод пробних розрахунків складніший, оскільки потребує великої кількості розрахунків, але більш точний. Цей метод ще відомий як "метод пошуку лева в пустелі". Його сутність стисло можна сформулювати так: для того, щоб знайти лева, необхідно розділити ту частину пустелі, де перебуває лев, на дві рівні частини. Після того, як така операція буде проведена кілька разів, можна з упевненістю визначити квадрат із левом.

Те ж саме відбувається і при розрахунку ВНР. Візьмемо дві величини відсотків, при яких ВНР має позитивне (А) і негативне (Б) значення. Знайдемо середнє арифметичне для цих величин, наприклад (У). Якщо ЧСВ для (У) буде додатною величиною, то точка переходу ЧСВ із додатного у від'ємне значення міститиметься у проміжку між (У) і (Б). Знайдемо середнє арифметичне для (Б) і (У) і т. д., доки величина ВНР не стане такою, що ЧСВ наближатиметься до нуля або дорівнюватиме 0.

З огляду на неоднозначність інтерпретації результатів розрахунків, метод ВНР краще використовувати для оцінки ефективності окремих проектів, а не для вибору проекту, у який вкладення коштів є доцільнішим.

Переваги цього методу подібні до переваг методу ЧСВ:

ь метод враховує чинник часу;

ь для розрахунку ВНР використовується весь грошовий потік проекту;

ь можливість визначити вартість капіталу, який може бути залучений до фінансування проекту.

До недоліків методу можна віднести:

ь знайти значення ВНР набагато складніше, ніж ЧСВ (часто для цього необхідний комп'ютер);

ь у разі об'єднання для здійснення двох або більше проектів показник ВНР нового сумарного проекту повинен обчислюватися наново -- його не можна отримати шляхом додавання ВНР проектів складових;

ь у випадку використання цього методу можна одержати кілька показників ВНР або жодного;

ь метод не завжди спрямований на підвищення вартості майна акціонерів (наприклад, можливі випадки, коли проект із кращим показником ЧСВ матиме гірші показники ВНР порівняно з альтернативними проектами);

ь досить складно розрахувати ВНР для всього терміну реалізації проекту;

ь *при розрахунку ВНР враховується, що гроші, отримані від проекту, реінвестуються назад у проект під ставку ВНР. Це не так, тому потрібно бути дуже обережним з інтерпретацією цього показника, особливо в тому разі, коли він значно більший ніж обрана для проекту ставка дисконтування;

ь цей метод неможливо застосовувати, в разі потреби розрахувати ВНР для проекту, що використовує капітал різноманітної вартості (змінні проценти).

3. Метод періоду повернення вкладених інвестицій (ППВІ).

За допомогою методу ППВІ визначається термін, протягом якого інвестор може одержати назад внесені ним гроші. Цей метод був дуже поширеним у 70-ті роки в більшості країн світу, але і зараз він досить активно застосовується на практиці, особливо тоді, коли треба швидко проаналізувати ефективність невеликих за масштабом проектів. Метод ППВІ звичайно використовують для порівняння альтернатив вкладення коштів. Крім того, його можна використовувати у тому разі, коли обсяги інвестицій незначні і не має сенсу проводити складні розрахунки та дослідження для пошуку ЧСВ.

Цікаво, що метод ППВІ є єдиним методом оцінювання ефективності інвестицій, при якому можна не враховувати вартість залученого робочого капіталу. Це пов'язано з тим, що в будь який час, коли припиняється здійснення інвестицій (або вони скуповуються), можна відразу повернути залучений робочий капітал. Водночас цей метод неможливо застосувати під час розрахунку дисконтованого ПВВІ.

До переваг цього методу можна віднести:

ь він дуже простий у застосуванні. Якщо розрахунок ВНР може проводити тільки підготовлений спеціаліст, то ПВВІ легко розраховується і не дуже кваліфікованим персоналом. Крім того, результати таких розрахунків будуть зрозумілими для більшості співробітників підприємства;

ь метод дає можливість оцінити доцільність проекту з погляду його ліквідності, тобто визначити, як швидко можуть повернутися вкладені в нього кошти. Це також дає змогу оптимізувати структуру капіталу, особливо тоді, коли підприємство відчуває брак коштів для подальших капіталовкладень;

ь завдяки методу можна автоматично відібрати менш ризиковані проекти (з погляду їх реалізації). Очевидно, що чим довше реалізується проект, тим він ризикованіший. Вибираючи проект з найкоротшим терміном існування, ми зменшуємо свій ризик;

ь як відомо, досить складно розрахувати надходження коштів протягом, наприклад, десятирічного терміну. Метод ПВВІ дає можливість провести розрахунки тільки для того періоду, протягом якого доцільно реалізовувати проект.

До недоліків методу ППВІ можна віднести:

ь він не враховує чинник часу (вихід із ситуації -- можливість використання методу дисконтованого періоду повернення вкладених інвестицій);

ь основна мета цього методу -- не максимізація вартості майна акціонерів, а поліпшення ліквідності;

ь метод ППВІ не враховує надходжень після закінчення терміну реалізації проекту;

ь дані аналізу досить складно інтерпретувати під час ухвалення рішення інвестувати чи не інвестувати проект, а також вирішуючи, під який відсоток можна залучити капітал для реалізації проекту. Тому доцільно використовувати його в сукупності з іншими методами (насамперед ЧСВ);

ь у тому разі, коли вкладення коштів провадиться не тільки на початковому етапі реалізації проекту, а й у середині проекту, досить важливо визначити, який термін вважати періодом повернення інвестицій і який момент буде початковим для його розрахунку.

4. Метод «Балансова норма рентабельності».

Цей метод є єдиним, у якому замість поняття грошового потоку використовуються балансові значення прибутку. Крім того, це найбільш неоднозначний метод. Існує кілька формул для його розрахунку, а сам метод має чотири різні назви:

* accounting rate of return (балансова норма рентабельності);

* average accounting return (середня балансова рентабельність);

* return on capital employed (рентабельність використаного капіталу);

* return on investments (рентабельність інвестицій).

Розрахунок цієї величини здійснюють такими способами:

1) середній розмір прибутку, отриманий за період реалізації проекту, ділиться на середній розмір використаного капіталу;

2) середній розмір прибутку, отриманий за період реалізації проекту, ділиться на початкову величину залученого капіталу.

До переваг цього методу можна віднести:

ь розрахунок проводиться досить просто, а розмір коефіцієнта дається у відсотках, що легше сприймається співробітниками підприємства;

ь доцільність реалізації проекту визначається на основі підрахунку прибутку проекту, що є зрозумілішим для керівництва підприємства;

ь аналіз якості роботи керівництва досить часто проводиться за коефіцієнтами прибутковості використання капіталу, а не за величиною вартості майна акціонерів.

Перелік недоліків цього методу значно ширший:

ь відсутня єдина процедура розрахунку коефіцієнта (як обсягу прибутку, так і величини капіталу, які застосовуватимуться у розрахунках);

ь коефіцієнт розраховується у процентах і не враховує масштабу проекту;

ь для розрахунку коефіцієнта використовується прибуток, а не грошовий потік, що є неправильною основою для прийняття рішення про доцільність інвестування;

ь метод не враховує чинника часу;

ь метод спрямований на підвищення балансового прибутку компанії, а не на підвищення вартості майна акціонерів;

ь метод не дає точної бази для прийняття рішення про доцільність реалізації проекту. Він фактично може застосовуватися тільки при порівнянні кількох проектів для вибору кращого з них. Використання середнього рівня прибутковості капіталу підприємства для ухвалення рішення про інвестування може призвести до серйозної помилки, особливо в умовах інфляції й у разі реалізації ризикованого проекту. Показник балансової норми рентабельності не може застосовуватися для порівняння з коефіцієнтом дисконтування, який використовується для розрахунків іншого рівня.

5. Індекс прибутковості.

Індекс прибутковості розраховується як відношення СВ грошового потоку після початкового інвестування до обсягу грошових інвестиції.

Індекс прибутковості використовується в тому разі, коли в умовах обмежених фінансових ресурсів необхідно вибрати найоптимальніший проект із погляду збільшення вартості майна акціонерів.

До переваг цього методу можна віднести:

ь можливість у більшості випадків точно враховувати зростання вартості майна акціонерів;

ь можливість враховувати чинник часу;

ь легкість застосування фахівцями;

ь використання для розрахунків показників усього грошового потоку проекту;

ь можливість правильно вибрати об'єкти інвестування у разі обмеженості фінансових ресурсів підприємства;

ь можливість використовувати при розрахунку ІП різні рівні вартості капіталу (відсотків).

До недоліків можна віднести:

ь досить складно одержати дані для всього періоду реалізації проекту;

ь у разі вибору одного із взаємовиключаючих проектів може бути неправильний результат (тоді краще застосувати метод ЧСВ);

ь розробляти методологію і здійснювати аналіз проектів може тільки підготовлений персонал;

ь його можна використовувати тільки тоді, коли інвестиційний проект можна реалізувати частинами, тобто його можна розділити. Наприклад, 10 000 у цьому році, а 20 000 у наступному (цей метод дістав назву "допущення можливості розподілу" -- divisibility assumption).

Крім зазначених методів визначення прибутковості інвестиційних проектів використовують коефіцієнт співвідношення доходів та витрат і коефіцієнт прибутковості проекту.

Коефіцієнт співвідношення доходів і витрат розраховується як дріб, де в чисельнику має бути сума приведених вартостей доходів від інвестицій за всі роки, а у знаменнику - сума приведених витрат:

А = (?Pt / (1+r)t) / ((?Bit + Bet) / (1+r)t

Цей показник має перевищувати одиницю.

Коефіцієнт прибутковості проекту розраховується як співвідношення чистої приведеної вартості доходів за період життя проекту та обсягу капіталовкладень:

G = (?Pt - Bet / (1+r)t) / ((?Bit ) / (1+r)t

Приймаються тільки ті проекти, для яких коефіцієнт прибутковості найменше перевищує одиницю.

3. МІЖНАРОДНИЙ РИНОК АКЦІЙ: СУТЬ ТА ІНСТРУМЕНТИ

Ринок акціонерного капіталу є одним із джерел на місцевих ринках кредиту, євроринках. Це важливий економічний інструмент, тому що ринки акцій можуть мобілізувати інвестиційні фонди та зменшити вартість купівлі капіталу для різних компаній.

Капіталізація ринку -- показник, який відображає ринкову вартість усіх компаній, що входять до лістингу (ринкова вартість компанії визначається як добуток курсової вартості її акції на кількість її акцій, що перебувають в обігу.)

Розрізняють три форми організації фондових бірж. Перша форма -- приватна саморегулююча біржа (Нью-Йоркська, Лондонська, Амстердамська фондові біржі). Друга форма -- установи, що контролюються державою (Франція, Італія, Бельгія). Третя форма -- це напівнезалежні біржі. Вони приймають власні правила та інструкції, що затверджуються та переглядаються державою.

Національні ринки акцій відрізняють формою власності фондових бірж та регулюванням їхньої діяльності, членством у фондових біржах і методами встановлення рівня цін, роллю брокерів та дилерів, концентрацією курсової вартості акцій.

Інструменти ринку акцій

Акція -- пайовий цінний папір без установленого строку обігу, що закріплює права її власника на отримання певної долі прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів, на участь в управлінні ним, а також на відповідну частину майна в разі ліквідації цього товариства.

Класифікація акцій:

За персоналізацією акцій (за способом передачі): іменні акції (акція, в якій вказано ім'я її власника); акції на пред'явника (акція, в якій не вказується ім'я її власника).

За ступенем свободи обігу: відкриті (акції, що знаходяться у вільному обігу); закриті (акції, що знаходяться в обмеженому обігу або ж взагалі без обігу).

За вартістю: безкоштовні (акції, що розподіляються між існуючими акціонерами даного товариства безкоштовно, як правило, пропорційно кількості раніше отриманих ними акцій); платні (акції, що продаються емітентом інвестору в його власність).

За участю в управлінні: прості акції (свідоцтво на володіння долею капіталу корпорації, що дає власнику право голосу під час отримання долі прибутку); привілейовані акції (свідоцтво пайової участі в капіталі корпорації, що дає право першочергового отримання активів компанії, але забезпечує менший контроль за управлінням корпорації):

ь кумулятивні й некумулятивні (Кумулятивні привілейовані акції -- невиплачені дивіденди на них накопичуються і сплачуються власникам акцій до оголошення про виплату дивідендів на прості акції. Некумулятивні привілейовані акції -- власники втрачають дивіденди за той період, коли не було оголошено про їх виплату);

ь відкличні та безвідкличні (відкличні або привілейовані акції, що можуть бути викуплені емітентом -- акціонерне товариство залишає за собою право викупити акції з надбавкою до номінальної вартості. Для цього в корпорації створюється викупний фонд; але якщо його розмір виявляється недостатнім для викупу акцій, їх погашення не відбувається);

ь конвертовані та неконвертовані (конвертовані привілейовані акції -- можуть бути обмінені на певну кількість простих акцій);

ь з фіксованою ставкою та без неї (привілейовані акції із ставкою дивідендів, що коригується - дивіденди по цих акціях не є фіксованими, а коригуються з урахуванням дохідності інших паперів);

ь з пайовою участю та без неї (привілейовані акції з часткою участі - дають власникам право на отримання додаткових дивідендів понад оголошену суму, якщо дивіденди по простих акціях перевищують цю суму);

ь ретрективні та підпорядковані (ретрективні привілейовані акції - власник такої акції може змусити корпорацію погасити її; підпорядковані привілейовані акції - деякі акціонерні товариства випускають привілейовані акції різних класів з різними правами, стосовно активів і дивідендів. Підпорядкована акція нижчого класу дає власникам менше прав, ніж привілейована акція цієї самої корпорації вищого класу).

4. РИНОК ЄВРОАКЦІЙ

Ринок євроакцій -- це ринок акцій, що продаються за межами країни, у якій знаходиться компанія, яка їх випустила. Перше місце за обігом іноземних акцій належить Лондонській фондовій біржі. Серед 300 акцій, що найактивніше котируються на глобальних ринках євроакцій, акції Японії, США займають нижчі позиції, ніж акції Німеччини, Швеції, Нідерландів.

Найпоширенішим засобом отримання міжнародного котирування є видача Американської розписки депонування (ADR, American depository reсeipt) або включення в міжнародну систему «Автоматизованого котирування на фондових біржах» (SEAQ). ADR, American depository reсeipt -- договірний сертифікат, що видається банком США на території США для надання відповідних акцій, які зберігаються в банку-гаранті іншої країни, іноземній корпорації. Ці розписки купуються та продаються як акції, причому кожна з них відповідає визначеній кількості акцій. Міжнародна SEAQ -- це лондонська система оперативного котирування на екранах, яка займає чільне місце в торгівлі іноземними акціями. На сьогодні вона не має прямих конкурентів.

Географічне положення Лондона, наявність розвиненої фінансової інфраструктури, доступність міжнародних котирувань SEAQ, ліберальні правила руху інформаційних потоків перетворюють Лондон на ідеальне місце для розміщення центру євроакцій.

До сучасних інструментів євроринку також відноситься євро акції, що продаються за межами країни, в якій знаходиться компанія - емітент. Найбільшу питому вагу на ринку євроакцій займають цінні папери США та Японії. Основними центрами розміщення євро акцій є Лондон, Нью-Йорк і Токіо.

Євроринок акцій виник у 1980 р. Поява і розвиток цього ринку пов'язані з бажанням інвесторів формувати портфель акцій на міжнародному ринку, з необхідністю для корпорацій шукати нові джерела формування власного капіталу, з потребою залучення іноземних інвесторів для участі в приватизації підприємств. Євроакції розміщуються на ринку банківськими синдикатами, котируються в міжнародних фінансових центрах і продаються за євровалюту.

Фірма - емітент, що розміщує на євроринку частку або весь обсяг емісії, отримує кошти в євровалюті. Залежно від умов емісії та відповідного законодавства акції фірми після цього можуть котируватися як на національному ринку емітента, так і на ринках інших країн.

Крім євроакцій на міжнародному ринку перебувають в обігу іноземні акції, які за механізмом випуску та обігу подібні до іноземних облігацій. Іноземні акції розміщуються або котируються на фондовому ринку іноземної держави або лише продаються на організованих ринках іноземних держав, а котируються тільки в країні випуску.

Серед мотивів, якими керуються корпорації при розміщенні акцій на ринках різних країн, основну роль відіграють :

-- можливість залучити нових інвесторів та диверсифікувати їх базу ;

-- доступність та спрощена процедура залучення капіталу;

-- можливість освоїти нові ринки збуту ;

-- присутність на ринку країни додаткового розміщення акцій дочірньої або материнської компанії;

-- популяризація імені корпорації на міжнародному ринку.

Багато корпорацій, у тому числі американські, практикують розміщення частки емісії акцій на євроринку. Європейські корпорації розміщують частину своїх акцій на ринку США. При цьому частину акцій, що розміщується у такий спосіб, називають траншем на Євроринку або американським траншем. ("Tranche" - французький термін, що означає відокремлену частку випуску фінансового активу). Існують також корпорації, що намагаються збільшити свій капітал за рахунок розміщення акцій відразу в кількох країнах.

Протягом останніх десятиліть деякі багатонаціональні корпорації активно включилися в процес емітування своїх акцій спеціально для їх розповсюдження в інших країнах. Щоб пробитися з такими емісіями на міжнародний ринок, вони вносять свої акції в курсові бюлетені на біржах різних країн.

Однак, щоб внести свої акції в курсові бюлетені закордонних бірж, необхідно затратити значні кошти. По-перше, біржі часто стягують достатньо великі суми за розміщення інформації в таких бюлетенях. По-друге, уряди деяких країн і самі біржі вимагають від компаній надання достатнього обсягу інформації, яка до того ж часто має пройти незалежну аудиторську перевірку і сертифікацію достовірності. По-третє, треба докласти значних зусиль і витратити достатньо коштів, щоб про таку компанію і перспективи її діяльності знали зарубіжна преса, брокери і потенційні інвестори. І все ж компанії свідомо йдуть на подолання цих труднощів, оскільки внесення в такі бюлетені відомостей про їхні акції робить останні доступними для більшої кількості покупців чи інвесторів. З іншого боку, якщо у компанії є дочірнє підприємство за кордоном, то внесення відомостей про це в бюлетень може покращити відносини з місцевим урядом і розширити певною мірою участь місцевих ділових кіл у розвитку цього бізнесу в даній країні.

Размещено на Allbest.ru

...