Дослідити основні моделі державного регулювання фінансових ринків, передумови і теоретичні засади їх створення та функціонування, практичний досвід країн світу з даного питання.

Виклад основного матеріалу дослідження

Аналіз наукової літератури та світового досвіду з питання регулювання фінансових ринків, дозволяє нам стверджувати, що на сьогодні в світовій практиці існує три основні моделі державного регулювання внутрішніх фінансових ринків:

модель єдиного регулятора - мегарегулятора;

секторальна модель;

модель перехресного регулювання.

Окремі науковці не обмежуються лише зазначеними моделями і виділяють й інші (наприклад, С. Мошенський окремо виділяє модель регулювання за функціями фінансового ринку). В той же час, найбільшого поширення в різних країнах світу (розвинених країнах та таких, що розвиваються) набули дві моделі: модель мегарегулятора та секторальна модель, але останнім часом спостерігається більший інтерес різних країн до моделі мегарегулятора (за даними Міжнародного валютного фонду, на 2004 рік модель єдиного регулятора існувала в 29 країнах, з яких переважна частина - в розвинутих країнах, і це є тенденцією на фінансових ринках останніх десятиріч) [1] (табл.1).

Кожна з існуючих моделей державного регулювання фінансових ринків не є ідеальною, показали свою ефективність та певні недоліки в процесі функціонування, пройшли перевірки кризами і мають право на існування. А вибір тієї чи іншої моделі для регулювання внутрішнього фінансового ринку, на думку Європейського центрального банку, кожною країною здійснювався з урахуванням багатьох загальних факторів історичного, політичного, економічного характеру [2]. Додатково серед загальних факторів виділяються інституціональні особливості еволюції та становлення фінансового ринку країни. Якщо розглядати фактори більш детально, то тут виділяють наступні: форма державного управління; територіально-організаційна структура держави та ступінь централізації управління в державі; суб'єктивний фактор, що полягає у суб'єктивізмі позиції та розумінні керівництвом уряду або центрального регулятора функцій, завдань та обов'язків, що покладаються на даний орган; вимоги та рекомендації міжнародних та наддержавних органів з питань регулювання та нагляду за фінансовими системами; рівень економічного розвитку країни [3].

Окремо слід наголосити, що останнім часом на фінансові ринки світу та моделі регулювання ними постійно і суттєво впливають:

глобалізація світової економіки;

консолідація діяльності банківських та небанківських фінансових установ;

постійні кризи (міжнародні, регіональні, національні) фінансової сфери та пов'язаних з нею сфер (банківська сфера, сфера цінних паперів та інші).

Таблиця 1. Моделі структур органів регулювання та нагляду за фінансовою системою в різних країнах*

* Побудовано автором за допомогою [2].

Модель мегарегулятора передбачає створення моделі об'єднаного, інтегрованого нагляду за всім фінансовим сектором (банківськими та небанківськими установами) в межах одного органу - мегарегулятора. Цей орган об'єднує в собі функції інших регулятивних органів, що входять до його складу. Серед головних передумов створення єдиного регулятора необхідно виділити:

високий рівень розвитку фінансового ринку та фінансових послуг і операцій;

високий рівень розвитку, інтегрованості та складна структура сегментів і учасників ринку;

універсалізація фінансового сектору.

Прикладами країн, в яких запроваджено модель мегарегулятора, є Бельгія, Великобританія, Казахстан, Німеччина, Угорщина та інші. В Німеччині, першочергово, регулювання фінансового ринку було децентралізовано, а в 2002 році були об'єднані три регулятивних органи країни і створено новий орган - Федеральну службу з регулювання фінансових ринків, діяльність якого спрямована на створення оптимального регулятивного режиму для фінансового ринку. В Казахстані, першочергово, діяла секторальна модель, а з 1 січня 2004 року розпочало функціонувати Агентство Республіки Казахстан з регулювання та нагляду за фінансовим ринком і фінансовими організаціями, яке частково перебрало на себе і функції центрального банку.

Що стосується головних переваг моделі єдиного регулятора, то до них відносяться:

можливість здійснення нагляду та контролю за фінансовими конгломератами та складними фінансовими інструментами, продуктами;

можливість здійснення уніфікованого підходу до різних типів фінансових інститутів;

можливість здійснення моніторингу за всією фінансовою системою, оперативного реагування на різноманітні обставини та ризики, запровадження необхідних заходів;

економія коштів за рахунок скорочення інших державних наглядових структур.

Крім того, модель мегарегулятора "дозволяє подолати фрагментарність та непослідовність нормативної бази" [4], "стимулює співпрацю та налагодження контактів з бізнесом та міжнародними організаціями, а також з державними органами зарубіжних країн" [5].

Секторальна або традиційна модель тривалий час була ключовою при здійсненні регулювання фінансовими ринками країн. Ця модель передбачає чіткий розподіл завдань та функцій між органами, які окремо здійснюють нагляд за кожним з основних секторів (сегментів) фінансового ринку - банківським, страховим, сектором ринку цінних паперів. Яскравим та доволі складним прикладом секторальної моделі є система регулювання фінансового ринку США. Система регулювання фінансового ринку в США має два рівні - загальнодержавний (тут основними органами управління є Федеральна резервна система та Комісія з цінних паперів та бірж) та на рівні штатів. Банківський нагляд в США здійснюють Федеральна резервна система, Федеральна корпорація страхування депозитів, Управління контролю грошового обігу, наглядові органи штатів; окремими органами контролюється діяльність ощадних установ; регулювання страхової діяльності здійснюють незалежні системи регулювання штатів.

Що стосується головних переваг секторальної моделі, то до них відносяться:

високий рівень компетенції та обізнаності наглядового органу кожного з секторів зі специфікою та особливостями їх функціонування;

можливість розробки якісних функціональних нормативних документів.

Однак, дана модель має ряд суттєвих недоліків. До основних недоліків секторальної моделі можна віднести:

зростання кількості складних фінансових операцій, складнощі наглядових органів при здійсненні класифікації та оцінки фінансових продуктів та ризиків;

консолідація банківських та небанківських фінансових установ;

зростання кількості наглядових та регулюючих установ та витрат на їх утримання;

недостатня координація і взаємодія між наглядовими органами тощо.

Модель перехресного регулювання передбачає передачу повноважень з пруденційного нагляду одному органу, а повноважень з регулювання комерційних операцій на фінансовому ринку - іншому. Ця модель є найменш використовуваною серед країн світу. Найкращим прикладом використання такої моделі є Нідерланди, в яких ця модель працює з 2002 року (Центральний банк Нідерландів після об'єднання з Радою з питань страхових компаній та пенсійних фондів став єдиним органом пруденційного нагляду, а нагляд за комерційними операціями на фінансовому ринку здійснює окремий орган, який відповідає за інформаційну прозорість, моніторинг приватного бізнесу та надання достовірної інформації).

Незважаючи на різні засади створення та функціонування моделей державного регулювання фінансових ринків, слід звернути увагу на той факт, що у значної частки країн головним ключовим органом залишається центральний банк. Як зазначає Ф. Чана, досить часто уряди країн делегують свої регуляторні повноваження центральним банкам, на які покладається завдання організації регуляторної системи [6]. В той же час, в деяких країнах для виконання функцій пруденційного нагляду цілеспрямовано створювався окремий державний орган, відокремлений від центрального банку, для уникнення всіляких фінансових скандалів (наприклад: Великобританія, Швеція) [7]

Висновки і перспективи подальших досліджень